Білолуцьк, Новопсковський район, Луганська область

Підготовлено: Admin. Розділ: Новопсковський район

Білолуцьк — селище міського типу, розташоване на правому березі річки Айдар при впадінні в неї річки Білої, за 150 км на північний схід від обласного центру і за 18 км на північ від районного центру Новопскова. З Луганськом сполучений асфальтованого дорогою. Найближча залізнична станція — Солідарна — за 32 км від Білолуцька на колії Валуйки — Кіндрашівська. Населення 6400 чоловік.

Час заснування селища припадає десь на першу половину XVII століття, коли в межиріччі Айдару і Білої зупинились українські поселенці, що прийшли сюди з-за Дніпра. Оскільки ліва притока Айдару — річка Біла — при впадінні утворила вигин, тобто луку, то й воно було назване Білолуцьком. Поселення знаходилося в досить зручному місці. Оточене Айдаром і Білою з обох боків, а також лісами й болотами, село було захищене самою природою від можливих нападів ворогів.

Проте це не врятовувало перших поселенців від небезпеки. В 1643 році на Білолуцьк напали татари, спалили його, пограбували жителів і багатьох погнали в рабство. Ті, що лишились, заснували на правому березі Айдару нове поселення, за яким зберегли колишню назву. На випадок ворожої навали поселенці укріпили містечко, спорудивши навколо нього вал і викопавши рів.

Мешканці Білолуцька не були кріпаками і вперто захищали своє право на волю, підтримували виступи селян проти феодально-кріпосницького ладу. Вони брали участь і в повстанні 1707—1708 рр. під проводом Кіндрата Булавіна. Після придушення повстання, в 1708 році Білолуцьк разом з іншими поселеннями було спалено, а багатьох його жителів страчено. Так, острогозький полковник І, І. Тев’яшов у листі від 6 травня 1709 року, адресованому в приказ адміралтейських справ у Воронежі, писав, що землі від верхів’я вниз до гирла Айдару, «…де поселені були без указу великого государя зайшлі з різних міст люди і в минулому 1708 році за їхні злочини і бунт, що вони бунтували з Булавіним і Голим…, розорені і спалені». Виходячи з цього, він просив передати спустошені землі для заселення служилим людям.

15 травня 1709 року служилі люди Острогозького полку із Землянська та інших міст дістали дозвіл оселятися у верхів’ї Айдару від Закотнинської станиці до слободи Ровеньок. Прибували вони окремими групами на чолі з сотниками.

Проте ця місцевість залишалась мало заселеною. Лише в 1732 році українці з сіл Урива, Гвоздівки, Єндовища, Перлівки, що входили до складу Острогозького полку, заснували під старою назвою містечко заново. Переважну частину переселенців становили селяни і козаки. Серед них були люди різного матеріального достатку. Так, у Білолуцьку оселилися сотник Я. Р. Головинський, старшини, служителі культу.

Під час повторного заселення Білолуцька, в 1732 році, було обмежено особовий склад полків.

Під час військових походів на Крим у 1735—1739 рр. білолуцька сотня прикривала від татар Тор (тепер Слов’янськ), Ізюм і Бахмут (тепер Артемівськ). Під час семирічної війни (1756—1763 рр.) сотня білолуцьких козаків Острогозького полку брала участь у знаменитій Гросс-Єгерсдорфській битві, де російські війська в 1757 році завдали поразки прусській армії.

У 1765 році слобідські козацькі полки, в тому числі й Острогозький, були реорганізовані в регулярні. Переважну більшість козаків царський уряд перевів у розряд військових обивателів і обклав подушним податком. З 1469 чол., що проживали в Білолуцьку, 1410 становили військові обивателі, які за своїм соціальним становищем були близькими до державних селян. Козацьких старшин, що одержали в 1785 році дворянські права, було 8. Решта належала до духівництва, військових у відставці, цивільних осіб та інших. Військові обивателі, що становили переважну більшість населення, займалися хліборобством, деякі з них — садівництвом. Великі плодові сади були в поміщицьких маєтках.

Внаслідок насадження в Росії військових поселень у Білолуцьку розташувались частини Псковського 1-го поселеного ескадрону 2-ї кірасирської дивізії. За даними 1830 року, тут було 486 господарств військових поселенців. Жорстокий режим, нескінченна муштра і непосильна праця, тілесні покарання, до дрібниць регламентоване життя — все це залишило в пам’яті народу важкий слід.

У зв’язку з ліквідацією в 1857 році військових поселень мешканці Білолуцька перейшли в розряд державних селян. Після реформи 1861 року 1736 ревізьких душ, що проживали в слободі, одержали в наділ 11 372 десятини землі, тобто по 6,5 десятини на душу, Проте орних земель, сіножатей і пасовищ було тільки 7916 десятин, або по 4,5 десятини на душу.

У наступні роки, в результаті диференціації населення, селянські наділи дедалі дробились і меншали. Так, на 1881 рік у сільській громаді було 2512 чоловіків і 2410 жінок, тобто на кожного мешканця припадало 2,3 десятини землі, а придатної до обробітку — 1,6 десятини.

В умовах капіталістичної дійсності більшість селянських господарств збирала низькі врожаї. Незважаючи на це, царизм примушував їх сплачувати великі податки. У 1879 році з однієї ревізької душі щороку стягувався податок на суму 9 крб. 38 коп. Внаслідок цього бідніше селянство не виходило з боргів. Так, на 1879 рік на кожну ревізьку душу припадало по 3 крб. 23 коп. недоїмки. Внаслідок цього бідняцькі селянські господарства розорювалися. За даними 1905 року, з 787^ господарств 72 стали безземельними, 85 не мали ніякої худоби, 123 — робочої, а 173 — корів. Розорені селяни мусили здавати за безцінь свої наділи в оренду і йти в найми до поміщиків та куркулів. Так, у 1905 році в Білолуцьку орендувалося 1042 десятини землі, а 305 чоловік наймитували в поміщиків Головинських, яким належало 100 десятин землі, 50 десятин лісу і 2 млини, та в куркулів, що становили 2 проц. населення села і володіли 13 проц. землі.

Внаслідок обезземелення селян посилювалася класова боротьба. В 1906 році стався виступ селян Біло луцька проти місцевих експлуататорів. Вони підпалювали скирти хліба в куркульських господарствах, псували реманент. Проте через віддаленість села від промислових міст і відсутність зв’язку з революційними центрами боротьба селян носила стихійний характер.

Погане харчування більшості населення села, антисанітарні умови життя і брак кваліфікованої медичної допомоги призводили до високої смертності. Мізерні кошти, що їх відпускало земство на потреби охорони здоров’я, далеко не забезпечували потреб у медичному обслуговуванні села. На всю волость був один лікарський пункт з двома ліжками, яким довгий час завідував 1 фельдшер. Створена перед першою світовою війною білолуцька лікарська дільниця обслуговувала 3 волості з 40 населеними пунктами, де проживало 29,7 тис. чоловік. Обслуговували дільницю 1 лікар, 2 фельдшери і 1 акушерка. Особливо страждали діти. Так, у 1914 році з 378 новонароджених не дожили до одного року 74, а у віці від 1 до 5 років померло 32 дитини.

Тяжкий соціальний гніт посилювався темнотою, більшість селян була неписьменною. Так, за даними 1885 року, в селі діяли 2 церковнопарафіальні школи, в яких працювало 2 вчителі, що навчали 32 дітей, тоді як у селі їх було понад 3005. Хоч пізніше шкільна мережа дещо розширилась, але все ж багато дітей залишалося поза школою. Наприклад, у 1907—1912 рр. не мали змоги навчатися 35—39 проц. дітей 7—11 років, хоч потяг до освіти в селян був великий. У згаданих вище закладах у 1908 році навчалося 155 дітей. Переповнені були і 3 земські училища, двоє з яких працювали в непридатних приміщеннях. За таких умов рівень письменності населення лишався дуже низьким. У 1905 році з 5310 мешканців тільки 607 були грамотними, тобто вміли сяк-так читати і писати.

Побоюючись проникнення революційних ідей, царські чиновники всіляко перешкоджали поширенню серед народу літератури. Коли правління «Харківського товариства поширення серед народу грамоти» вирішило в 1909 році відкрити в селі безплатну бібліотеку-читальню, то для цього виявився потрібним дозвіл харківського губернатора. Потім же було доручено стежити за її роботою місцевому священикові.

Багато горя принесла трудовому селянству імперіалістична війна. Кожного року з села відправлялись на фронт чоловіки. Багато з них гинуло на полях війни за чужі інтереси. Селянські сім’ї, що залишалися без годувальників, розорювалися. Не змінилося становище на селі і після Лютневої революції. Незадоволення існуючим ладом весь час зростало.

З великою радістю сприйняли трудящі Білолуцька перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. В лютому 1918 року в Білолуцьку було створено Раду на чолі з посланцем донецького пролетаріату О. С. Обиденніковим. Волосний земельний комітет очолив І. І. Дураков, який представляв Білолуцьку волость на з’їзді повітових і волосних земельних комітетів, що відбувся в Харкові 10 лютого 1918 року. Рада конфіскувала землі поміщиків Головинських і разом із земельним комітетом приступила до наділення землею бідняків.

Розпочаті Радянською владою соціалістичні перетворення були зірвані у зв’язку з окупацією села інтервентами. У квітні 1918 року Білолуцьк захопили німці, а наприкінці травня сюди вступив гайдамацький полк Сікевича. В обозі окупантів повернулись вигнані власники маєтків. Підтримувана німцями контрреволюційна варта Центральної Ради нишпорила по селу, розшукуючи більшовиків, червоноармійців, партизанів. Багато хто з мешканців пішов у партизанський загін, який сформувався в сусідньому селі Олександрівці.

У грудні 1918 року, після вигнання частинами Червоної Армії німців і гайдамаків, відновила роботу Рада селянських депутатів. Проте в червні 1919 року село захопили денікінці. До грудня тут лютувала банда пристава Кійка і вахмістра Бондаренка. Місцеве населення боролося проти них. Невеликий партизанський загін, який очолювали столяр Швадченко і червоногвардієць М. 3. Ворона, здійснював напади на обози і невеликі підрозділи білогвардійців. Син дяка Царевський і син поміщика Головинський, що служили в денікінців, доносили бандитам на місцевих активістів. Вони вислідили загін, виказали його денікінцям, і ті розстріляли дев’ятьох партизанів.

У грудні 1919 року денікінців вигнали частини Першої Кінної армії. В 1920— 1921 рр. трудящі села боролися з бандами Каменюки, Колеснікова, Зайцева, Балаби і Трокая.

У 1922 році в селі було створено партійний осередок на чолі з учасником громадянської війни Ф. Е. Ткаченком. До нього спочатку входило 5 комуністів. Перед осередком постали завдання величезної ваги. Треба було в найкоротші строки подолати розруху, що була наслідком імперіалістичної і громадянської воєн, збільшити посівну площу під зернові і технічні культури, відновити поголів’я худоби. З 975 селянських дворів 405 не мали робочої худоби. Нестача тяглової сили і сільськогосподарського реманенту зумовлювали низьку врожайність. Жита збирали по 38 пудів з десятини, озимої пшениці — 35,9, ярої пшениці — 32, ячменю — 35,5, вівса — 43 і проса — 40 пудів.

Для того, щоб вийти з цього тяжкого становища, комуністи провели ряд важливих заходів. У 1923 році було створено комітет взаємодопомоги на чолі з І. А. Сороковим, кредитні товариства. Найбіднішим селянам надав велику підтримку створений цього ж року комітет незаможних селян на чолі з біднячкою Г. Мусейкіною. Одночасно з наданням допомоги біднякам комнезам вживав заходів, спрямованих на економічне обмеження куркулів, які, ховаючи зерно, саботували здачу хліба державі.

З ініціативи партійного осередку 5 бідняцьких господарств об’єдналися в товариство спільного обробітку землі. До нього ввійшли І. А. Сороковий, П. Г. Худобін, М. І. Ночевкін, Р. Л. Гречаний і С. А. Синєбабка. За рахунок одержаного кредиту члени товариства придбали коней, молотарку, 6 борін, 2 сівалки, 2 плуги та інший сільськогосподарський реманент.

Спільна праця увінчалася добрим урожаєм, що стало поштовхом до утворення більшого товариства. У 1924 році учасник громадянської війни Г. Д. Буцай виступив ініціатором заснування ТСОЗу під назвою «Зоря». Закінчивши курси трактористів у Старобільську, Буцай уже в 1925 році сів за кермо першого на селі трактора.

Успіхи ТСОЗу стали переконливим доказом того, що тільки шляхом колективної праці можна досягти заможного життя. На загальних зборах села, що відбулися у травні 1929 року, більшість селян висловилася за створення колгоспу. Першу артіль засновники назвали «Червоною громадою». Колгосп об’єднував 320 господарств, які усуспільнили близько 3 тис. десятин землі. Слідом за «Червоною громадою» було засновано колгоспи «Червоний партизан», ім. Шевченка, а пізніше — «Луганбуд», «Іскра», «Червоноармієць», ім. Куйбишева та ім. Чкалова. Утворилась і промислова артіль «Серп і молот», яка постачала колгоспам бочки, ходи, збрую тощо.

На 1939 рік 7 білолуцьким колгоспам належало 15 тис. га землі. Це були економічно зміцнілі господарства, що спеціалізувались на виробництві зерна та продуктів тваринництва. Рік у рік збільшувалася технічна допомога, що її подавала колгоспам машинно-тракторна станція, створена в 1930 році в Білолуцьку. На полях працювали 33 трактори, 13 комбайнів, 20 автомобілів. Три агрономи, що обслуговували білолуцькі колгоспи, впроваджували нову агротехніку, передовий досвід.

Особливо високими врожаями озимої пшениці, соняшнику та інших сільськогосподарських культур славився колгосп ім. Чкалова. В 1939 році тут виростили по 35 цнт озимої пшениці і по 15 цнт соняшнику з гектара. Деякі бригади домоглися ще більших результатів. Застосовуючи додаткове обпилення, бригада Ф. Л. Кропивки щороку збирала по 22 цнт соняшнику з гектара. Ланка Г. Ф. Чернякової виростила по 55 цнт кукурудзи на кожному гектарі, а ланка О. К. Онопрієнко — по 35 цнт проса. Колгосп у 1939 році за свої успіхи одержав диплом Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, а передовики виробництва Ф. Л. Кропивка і М. М. Зінченко — срібні медалі виставки. У 1939 році на Всесоюзну сільськогосподарську виставку було делеговано 10 колгоспників.

З перших років Радянської влади в центрі уваги була охорона здоров’я трудящих. Уже в 1925 році місцеву лікарню розширили до 10 ліжок, відкрили амбулаторію, аптеку. Весь час медичне обслуговування трудящих поліпшувалося. На 1939 рік лікарня мала більш як 40 ліжок, рентгенкабінет. Було збудовано пологовий будинок на 10 ліжок, відкрито дитячу консультацію, протималярійну станцію, бактеріологічну лабораторію. В медичних установах працювали 4 лікарі та 7 чол. з середньою медичною освітою.

Керуючись рішеннями партії про здійснення культурної революції в країні, комуністи Білолуцька в 20-х рр. приступили до ліквідації неписьменності. Велику освітню роботу проводив комсомольський осередок, залучаючи до навчання сільську молодь. У 1925 році у двох початкових і одній трудовій семирічній школі навчалося 288 дітей. Працювало в них 8 учителів. Зважаючи на величезний потяг молоді до знань, у 1932 році семирічну школу перетворили на середню. В навчальних закладах стало працювати 27 учителів.

Поліпшення добробуту і поширення освіти сприяли зростанню культурних запитів трудящих. У Білолуцьку було відкрито 4 клуби, 4 червоні кутки, 2 бібліотеки.

Великі зміни відбувались і в побуті села, населення якого в 1939 році становило 4317 чол. Місцева електростанція давала струм для освітлення всіх громадських приміщень і частково для житлових будинків. Сільський радіовузол мав 266 радіоточок. В селі було 8 магазинів, їдальня, пекарня, цех фруктових вод.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Країну Рад тимчасово зупинив успішний рух уперед. У перший же день війни в колгоспах та установах відбулись мітинги, на яких трудящі висловлювали свою готовність зі зброєю в руках захищати рідну землю. До райвійськкомату було подано близько 200 заяв радянських громадян з проханням послати їх на фронт. Так, колгоспники С. П. Зінченко, Д. 3. Скабцов і працівник Держбанку Колесник писали: «Дуже просимо Біло-луцький райвійськкомат добровільно і в першу чергу відправити нас на фронт Великої Вітчизняної війни. Ми, громадяни великого Радянського Союзу, вважаємо своїм священним обов’язком з перших днів війни стати до лав Червоної Армії і з зброєю в руках боротися за свої права і незалежність нашої Батьківщини. Ненависть до ворога кипить у серцях наших. Зараз наше місце на фронті, просимо задовольнити наше прохання».

Перед партійною організацією села постало завдання забезпечити чітку безперебійну роботу МТС і колгоспів за будь-яких умов, здати достроково 1545 тонн зерна і 212 тонн овочів — так було зазначено в рішенні Пленуму райкому КП(б) України від 30 серпня 1941 року. Незважаючи на великі труднощі, пов’язані з нестачею техніки і людей, завдання було виконане. Колгоспники передали армії автомобілі, трактори, вози, коней. Восени 1941 року жителі села збирали і посилали на фронт теплі речі. У свої посилки патріоти тилу вкладали хвилюючі листи до воїнів.

10 липня 1942 року Білолуцьк був окупований. Фашисти видали наказ про реєстрацію комуністів і комсомольців з погрозою розстрілювати кожного, хто ухилятиметься від неї. За зв’язок з партизанами загрожували стратою. Але ніщо не могло притамувати ненависті радянських людей до фашистських окупантів та їхніх прислужників. У жовтні 1942 року в Білолуцьку утворилася група патріотів-месників, до якої ввійшли працівник служби зв’язку О. І. Полупай, офіцер Радянської Армії І. С. Графов, що втік з табору військовополонених, секретар народного суду Т. Й. Ткаченко та інші. Керівником своїм підпільники призначили завідуючу кабінетом політичної освіти М. Ф. Чернишову. Ті, що вступали до групи, приймали присягу, текст якої написала М. Ф. Чернишова. Вони клялися вести нещадну боротьбу з фашистськими загарбниками.

Група налагодила регулярне прослухування зведень Радінформбюро і ознайомлювала з ними населення. Для випуску листівок взяли шрифти з друкарні газети «Червоний прапор». З ініціативи Володимира Ярошенка учні Білолуцької середньої школи приносили на квартиру М. Ф. Чернишової знайдені гвинтівки, патрони, гранати. Народні месники псували телефонний зв’язок між Білолуцьком та Білокуракіним і Ново-псковом, готували розгром поліцейського відділку.

Однак, 10 грудня 1942 року фашисти заарештували В. М. Ярошенка, І. С. Графова і Т. Й Ткаченка. Незабаром поліцаї схопили і М. Ф. Чернишову та решту членів групи. Під охороною їх доставили в Новопсков до окружної поліції. Після жорстоких тортур усіх підпільників розстріляли.

Проте опір не було зламано. Радянські патріоти руйнували молотильні агрегати. Через це в колгоспі ім. Шевченка, наприклад, на день визволення лишились не обмолоченими пшениця та жито на площі 200 га. Колгоспники артілі «Луганбуд» сховали зерно, не здавши загарбникам жодного центнера. Радянські спеціалісти, що опинились в окупації, відмовлялися працювати в установах загарбників. За категоричну відмову працювати на окупантів розлючені фашисти розстріляли Ф. Г. Дубинську.

В середині січня 1943 року до Білолуцька підійшли радянські війська. Сваволя окупантів ставала дедалі жорстокішою. Тільки за один день 19 січня вони вбили 20 чол. Комсомольця В. В. Волкова фашисти покололи багнетами. На очах матері застрелили дворічного Толю Астахова. Колгоспника Я. С. Зінченка і тракториста О. Д. Сидоренка вони загнали в заміновану хату і підірвали, а 8 чоловік, що ховалися в окопах, закидали гранатами.

Наближався день визволення. 50-а танкова бригада під командуванням полковника В. А. Пролєєва, що входила до складу 3-го танкового корпусу, пройшовши за 7 діб засніженими степовими дорогами понад 200 км, 21 січня 1943 року зосередилась на підступах до Білолуцька. О 5 годині 30 хвилин 22 січня перший танковий батальйон під командуванням майора Березіна, підтриманий ротою автоматників, мінометною ротою і протитанковою батареєю, вступив у бій за визволення Білолуцька.

Першими переправилися через Айдар танк І. Г. Кольцова і стрілецька рота старшого лейтенанта О. І. Авдеева.

Бій тривав цілий день і закінчився цілковитим розгромом великого ворожого з’єднання. Гітлерівці втратили 260 чол., 16 протитанкових гармат. Радянські війська захопили 6 складів зі зброєю і провіантом, 24 автомобілі, 5 протитанкових гармат, 4 радіостанції і кінний обоз з військовим майном.

Великих втрат завдали фашистські окупанти Білолуцьку. Вони розстріляли 46 мирних громадян, а 106 вивезли до Німеччини, спалили понад 120 хат колгоспників, знищили бібліотеку, лікарню, забрали в населення 154 корови, 274 голови молодняку великої рогатої худоби, 212 свиней та більше як 100 овець і 12 тис. штук домашньої птиці тощо. Збитки, завдані тільки колгоспам «Луганбуд» та «Іскра» і колгоспникам, обчислюються на суму майже 8 млн. карбованців.

Зразу ж після визволення від фашистського ярма трудящі села з великим ентузіазмом взялися за відбудову зруйнованого господарства. Почали працювати школи, клуб, радіовузол, кіноустановка, медичний пункт.

Для прискорення перемоги над фашистами колгоспники збирали гроші на танкову колону, активно передплачували третю Державну воєнну позику. Колгоспник Д. А. Сороковий перший вніс на її рахунок 6 тис. крб. готівкою.

Після розгрому фашистської Німеччини з Радянської Армії поверталися воїни-визволителі. Героями Радянського Союзу повернулися з фронту Т. Т. Макаренко і Д. Т. Дзюбанов. Д. Т. Дзюбанов брав участь 6—9 квітня 1945 року в штурмі Кенігсберга. Оскільки навколо міста було споруджено залізобетонні форти, Д. Т. Дзюбанов, очоливши групу розвідників 732-го стрілецького полку 235-ї стрілецької дивізії, плавом форсував 30-метровий канал, проник у форт №5 і підірвав вузол автоматичного управління. Просування частин Радянської Армії, що наступали на цій ділянці, було полегшено. За цей подвиг Д. Т. Дзюбанову 27 липня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Героїчний подвиг здійснив і Т. Т. Макаренко. 22 лютого 1944 року 385-й окремий протитанковий дивізіон 123-го запасного стрілецького полку під селом Менуші Новгородської області відбивав атаку німецьких танків. Один за одним виходили з бойових лав артилеристи 3-ї батареї. Але гармати не змовкали. Одна з них продовжувала громити ворогів навіть тоді, коли на батареї лишився сам Т. Т. Макаренко. За цей подвиг безстрашному воїнові присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Рік у рік, завдяки зусиллям трудівників колгоспів, міцніло громадське господарство, загоювались рани, заподіяні війною, поверталась колишня слава до передовиків сільськогосподарського виробництва.

В дальшому піднесенні господарств винятково важливе значення мали розроблені в 1953 році заходи партії та уряду з питань розвитку сільськогосподарського виробництва. Проте, здійснюючи їх, колгоспам Білолуцька довелося долати чималі труднощі, насамперед — роздробленість артілей, що перешкоджала використовувати техніку на повну потужність, ефективно налагодити господарювання. В середньому на колгосп припадало трохи більше як по 1000 га землі. Тому в 1957 році всі артілі об’єднались у 2 великі господарства. За колгоспом ім. Куйбишева було закріплено 4581 га землі, за колгоспом «Іскра» — 4446 гектарів.

Завдяки вжитим заходам у колгоспах сталися значні зміни. Зросли валові збори зерна та інших сільськогосподарських культур. Так, якщо в господарствах, об’єднаних в артілі ім. Куйбишева, в 1953 році валовий збір зерна становив 15 924 цнт, то в 1958 році він зріс до 27 559 цнт. Цього було досягнуто в результаті підвищення врожайності та комплексної механізації всіх робіт у рільництві. За зразкові трудові досягнення передовики виробництва в 1958 році були відзначені урядовими нагородами.

Великий крок вперед у розвитку економіки зробили господарства за роки семирічки. Порівняно з 1958 роком урожайність зернових культур у 1965 році підвищилась на 3—4 цнт з га. Збільшилось поголів’я великої рогатої худоби. У 1966 році на 100 га угідь у колгоспі «Іскра» налічувалося 43,2 голови великої рогатої худоби, в колгоспі ім. Куйбишева — 34. Виробництво молока в артілях досягло 1836,8 тонни.

Набагато вагомішими стали грошові прибутки господарств. У колгоспі ім. Куйбишева вони зросли з 244 тис. крб. у 1958 році до 490 тис. крб. у 1965 році, в колгоспі «Іскра» — відповідно з 227 тис. крб. до 470 тис. карбованців.

Зміцніла матеріально-технічна база артілей. У господарствах є 34 трактори, 21 комбайн, десятки автомобілів та багато іншої сільськогосподарської техніки.

Організаторами колгоспного виробництва є партійні організації, які в 1966 році об’єднували 67 комуністів. Участь комуністів у боротьбі за комуністичну працю мала широкий відгук у трудівників обох артілей. Механізатори колгоспу ім. Куйбишева — О. К. Бойко, Л. Є. Решетило і А. К. Кандиба протягом кількох років збирають з кожного гектара по 35—37 цнт зерна кукурудзи і понад 20 цнт соняшнику. Доярки колгоспу «Іскра» — К. П. Улезько і Р. Я. Волкова — надоюють від кожної фуражної корови по 2500—2600 кг молока.

Всі вони — ударники комуністичної праці.

У господарствах проводиться велике капітальне будівництво. В артілі «Іскра» з 1959 по 1965 роки зведено 2 шестирядні корівники, свинарник, 2 телятники, зерносховище тощо; в колгоспі ім. Куйбишева — птахоферму, свинарник, 2 корівники та інші господарські приміщення.

Водночас із зростанням громадського господарства поліпшується добробут колгоспників. Так, у родині колгоспника артілі «Іскра» Г. М. Яценка працюють лише двоє — він та його дружина. В 1965 році вони заробили 4,3 т зерна і 1427 крб. грішми.

З промислових підприємств селища найбільшим є комбінат будівельних матеріалів, де працює 180 робітників. У 1966 році на підприємстві було вироблено 4,6 млн. штук цегли, 9 тис. куб. м шлакоблоків і 5 тис. куб. м збірного залізобетону.

Білолуцьке відділення «Сільгосптехніка», в якому працюють 194 робітники, стало базою ремонту тракторів, комбайнів, автомобілів.

Невеликий молокоприймальний пункт, відкритий ще до війни, на 1965 рік перетворився в підприємство молочної промисловості. Завод має технологічну потокову лінію, яка дає на добу 2,5 тонни вершкового масла. На підприємстві виготовляють кефір, сир, бринзу, сир-напівфабрикат та інші молочні продукти.

З 1960 року в селищі працює механізований млин, що виробляє 25 тонн борошна, та олійницький завод, який дає 5 тонн продукції на добу.

Виросла і зміцніла міжколгоспна будівельна організація, що виконує на 550—630 тис. крб. будівельних робіт за рік. У ній працюють 230 кваліфікованих будівельників.

Велику допомогу «Міжколгоспбуду» подають шефи — робітники Рубіжанського хімічного комбінату і колектив будівельників управління № 9 тресту «Рубіжанськ-хімбуд». Руками монтажників комбінату встановлено підвісні дороги на фермах колгоспу ім. Куйбишева. Силами будівельного управління № 9 створено поливне господарство в артілі «Іскра». Співдружність робітників та колгоспників тут називають союзом Серпа і Молота. Цей союз дедалі зміцнюється.

В колгоспах, на промислових підприємствах та в установах провідною силою є комуністи, об’єднані в 11-ти первинних партійних організаціях. Вони очолюють боротьбу трудящих за виконання поставлених XXIII з’їздом партії завдань піднесення економіки, підвищення матеріального і культурного рівня життя народу.

Значну роль у розв’язанні життєво важливих питань відіграє селищна Рада, в якій налічується 61 депутат, у т. ч.— 33 робітники і колгоспники, решта — представники інтелігенції, партійні та радянські працівники.

Селищна Рада приділяє багато уваги благоустрою селища. За 1959—1965 рр. житловий фонд у Білолуцьку зріс на 3,5 тис. кв. м. На колишніх пустирях, відповідно до генерального плану забудови селища, розробленого в 1955 році, виросли 2 вулиці — вулиця Миру і Нова з красивими будинками. Введено в дію п’ятикіло-метрову лінію водогону, до 127 будинків підключено газ.

Зростає купівельна спроможність та попит на промислові і продовольчі товари. В Білолуцьку є 7 продовольчих магазинів, 3 промтоварні, а також спеціалізовані — взуттєвий, дитячих товарів, книгокульттоварів і меблевий магазини, їдальні, буфети, кіоски.

Добре налагоджена охорона здоров’я трудящих. У 1954 році Білолуцьку лікарню розширили до 100 ліжок. У селищі є поліклініка, обладнано рентгенівський, фізіотерапевтичний і зубопротезний кабінети. Тут працюють 13 лікарів і 35 медичних працівників з середньою освітою.

Усі діти шкільного віку вчаться. У селищі є 3 початкові, 8-річна і середня школи та школа сільської молоді, в яких 1049 учнів. їх навчають 65 педагогів За післявоєнні роки середню школу закінчило 1420 чоловік.

Відчутну роль у культурному житті селища відіграє діяльність селищного Будинку культури. В роботі гуртків — хорового, драматичного і художнього читання — беруть участь понад 100 чоловік.

У селищі діють 3 стаціонарні кіноустановки, літній кінотеатр. Для школярів у 1956 році було відкрито будинок піонерів. До послуг населення 2 бібліотеки — для дорослих і для дітей.

У побут впевнено входять нові обряди. Стали традиційними свята зими, весни, врожаю.

М. А. САВІН, М. Г. ЛИМАН