Гірське, Луганська область
Гірське — місто районного значення, в адміністративному відношенні підпорядковане Первомайській міській Раді. Розташоване за 20 кілометрів від Первомайська та за 3 кілометри від залізничної станції Шипилове на лінії Ниркове—Родакове. Через Гірське проходить автодорога обласного значення Луганськ — Рубіжне. Населення — 19,1 тис. чоловік.
Населений пункт виник у 1898 році, коли підприємці Панкєєв і Каганський заклали на пагорбах між селами Іванівною та Черванівкою дві шахти — «Григорій» і «Марія» (за назвою вугільних пластів)1. Навколо шахт виросли бараки робітників-артільників, що приїхали з Тамбовської, Рязанської, Орловської та Казанської губерній. Так було покладено початок Гірсько-Іванівському руднику і селищу при ньому.
Крім робітників, що приїхали з інших губерній, на руднику працювали селяни сусідніх сіл Гірського та Іванівки, що входили до складу Гірсько-Іванівської волості Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії.
Робочий день гірника тривав, як правило, 12—14 годин. У вибої майже не надходило свіже повітря. Скупчення газів призводило до частих вибухів. Плата за цю каторжну працю була дуже низькою. Про це можна судити навіть з середніх цифр. У 1900 році вибійник на Донбасі одержував в день від 1 крб. 43 коп. до 1 крб. 74 коп., інші робітники, що працювали під землею,— від 94 коп. до 1 крб. 18 коп. Цього ледь-ледь вистачало на голодне існування сім’ї. Часто замість грошей робітники одержували талони (ордери) на товари в рудничних крамницях, де ціни були на 20—30 проц. вищі від базарних.
Жили гірські шахтарі у брудних вологих казармах по 50—60 чол. у кожній і в т. зв. «сімейних» землянках. У казармах за ліжко правили нари у два—три яруси, де покотом спали після зміни робітники. Тут же готували їжу, сушили мокрий одяг. Лазні на руднику не було, і робітники ходили завжди в кіптяві й бруді. Не було в селищі й лікарні. Ще на початку XX століття в найневідкладніших випадках хворим доводилось іти за кілька кілометрів до фельдшера, в село Нижнє.
Тяжка праця, напівголодне існування та безправне становище піднімали робітників на боротьбу проти існуючих порядків. Керівниками революційних виступів гірських шахтарів під час революції 1905 року стали більшовики К. К. Боровський і В. В. Новиков, що прибули в Гірське за завданням Луганського комітету РСДРП. 26 грудня 1905 року на руднику спалахнув масовий страйк. Близько 400 гірників і зайнятих на вивезенні вугілля місцевих селян щільним кільцем оточили штейгера, підрядника і контрольного десятника, вимагаючи підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці. Налякана виступом робітників, адміністрація викликала поліцію. Керівників страйку було арештовано. Але перша невдача не зупинила робітників. У роки реакції накопляли вони сили для нових революційних виступів.
У 1908 році власником рудника стало Гірсько-Іванівське кам’яновугільне акціонерне товариство з капіталом 800 тис. крб. Щоб розширити виробництво, товариство купило у місцевого поміщика Альбрандта 840 десятин землі, додатково заорендувало 352 десятини у сільської громади. Управління Катерининської залізниці приступило до прокладання колії від станції Комишуваха до Гірсько-Іванівського рудника. За три кілометри від селища в 1910 році управління Північно-Донецької залізниці побудувало станцію Шипилове. В 1912 році на руднику діяли дві великі шахти: № 1 (вертикальна) з річним видобутком близько 10 мільйонів пудів та «Марія» (похила) з продуктивністю 3 мільйони пудів на рік. Тут працювало понад 500 робітників, один інженер, два штейгери, два механіки та 18 різних службовців.
Зростання видобутку вугілля супроводжувалось посиленням експлуатації гірників.
Адміністрація рудника не звертала ніякої уваги на правила техніки безпеки.
Це змушена була визнати навіть офіційна преса. Так, газета «Харьковское утро» вмістила статтю, де описувалась катастрофа на Гірсько-Іванівському руднику 18 грудня 1912 року.
За кілька днів до катастрофи черговий монтер, помітивши, що барабан підіймальної машини дав тріщину, негайно повідомив про це адміністрацію рудника. Начальство відповіло лайкою на адресу робітників і після невеликого, зробленого нашвидку ремонту, наказало пустити машину. В результаті барабан розсипався на шматки; верхня кліть підіймальної машини впала вниз з висоти 80 саженів (близько 170 м). Всі робітники, що були в ній, загинули. Гірники, скупчені в нижній кліті, дістали тяжкі поранення, одному з них одірвало ноги.
Ця подія викликала обурення робітників. Агітаційна робота, яку провели більшовики у роки нового революційного піднесення, знайшла підтримку серед них. Члени більшовицької підпільної групи РСДРП, що утворилась у 1912 році, Стародубцев, Курилов, Панько, Пронін, Мухін та інші розповідали гірникам про події в країні, читали їм періодичні більшовицькі видання. З ініціативи членів групи незабаром після трагічних Ленських подій у квітні 1912 року у Гірсько-Іванівському селищі було організовано збір коштів на допомогу сім’ям розстріляних гірників. Агітатори багато уваги приділяли згуртуванню робітників різних національностей, які працювали на руднику, вели боротьбу зі спробами адміністрації посіяти між ними ворожнечу.
Напередодні першої світової війни у Гірсько-Іванівському селищі вже було 18 казарм, де жило 650 робітників, і 10 будинків для обслуговуючого персоналу.
Після того, як господарем Гірсько-Іванівського рудника стало акціонерне товариство, в селищі відкрили лікарню з приймальним покоєм на 10 ліжок, де працювали лікар, фельдшер і акушерка.
В 1901 році в селищі відкрили двокласну земську школу, де навчалося близько 50 дітей. Був тут і клуб, але він призначався тільки для рудникової інтелігенції.
З початком першої світової війни революційна обстановка на руднику ще більше загострилась.
Більшовики організували випуск листівок, де викривався злочинний характер війни, на якій наживались капіталісти. Адміністрація рудника звернулась по допомогу до місцевої поліції. Почались репресії — повальні обшуки в квартирах робітників, арешти. Було заарештовано членів місцевої групи РСДРП Панька та Мухіна.
Але все це тільки сприяло напруженню обстановки на руднику. У березні 1916 року тут вибухнув страйк, у якому взяли участь понад 300 шахтарів. Вони вимагали підвищення заробітної плати на 5 процентів та поліпшення умов праці. Чотири дні не працювали шахти. Підприємці змушені були задовольнити основні вимоги робітників.
Радісною для гірників була звістка про повалення царизму в результаті Лютневої буржуазно-демократичної революції. З цієї нагоди в селищі зібрався багатолюдний мітинг. Він закінчився співом «Інтернаціоналу». На руднику виникла профспілкова організація, яка була помічницею партійної більшовицької групи в усіх справах, та червоно-гвардійська дружина.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції влада в селищі перейшла до рук ревкому, очоленого шахтарем Ф. С. Дроником. До складу ревкому ввійшли також Я. П. Земляний, В. С. Соломій та інші. Керівництво рудником взяло на себе робітниче правління на чолі з першим народним управляючим, більшовиком В. С. Соломіним. У роки громадянської війни він разом із загоном гірських шахтарів пішов захищати молоду республіку Рад і загинув на фронті.
Для шахтарів було введено 8-годинний робочий день, поліпшено умови праці та в межах можливого житлові умови. У відання ревкому перейшли клуб, лікарня, початкова школа. Але вже в квітні 1918 року над селищем нависла загроза німецької окупації. На боротьбу проти ворога пішли кращі люди Гірського і бились в рядах 5-ї Української армії. Бійці з Гірського взяли участь у героїчному поході на Царицин.
Після спішної втечі німецьких окупантів у листопаді 1918 року партійна організація взяла до своїх рук керівництво всіма справами на руднику. Багато уваги приділялось створенню робітничих загонів, які йшли на допомогу Червоній Армії. Відновило свою діяльність робітниче правління.
В час, коли кращі представники шахтарського колективу бились на фронтах громадянської війни, старики, жінки та підлітки, що лишилися в селищі, всіма силами намагались врятувати шахти від затоплення. Для підтримання роботи шахтних водовідливів потрібне було вугілля. Його доводилось вибирати по шматочку з відвалів гірничих порід. Але зношені котли кочегарки і механізми насосів дедалі частіше виходили з ладу. І ось 20 січня 1920 року водовідливні насоси довелося зупинити. Вода залила шахти.
Тільки навесні 1920 року почалося відродження рудника, що підпорядковувався тоді рудоуправлінню селища Золотого. Молодій Радянській республіці потрібне було вугілля. Затягнувши ремені зношених спецівок, спустились у вибої гірники, що повернулися з фронтів громадянської війни. Наприкінці 1920 р. почала видавати вугілля найменша шахта рудника — «Іринка» — всього 15—20 вагонеток на добу, але і їх насилу видобували ослабілі від постійних голодувань робітники.
Пішло вугілля на-гора — потепліло на душі робітників. Але будувати мирне життя заважали банди, що лютували тоді в Лисичанському районі. Не раз доводилося по сигналу збиратись серед ночі робітникам, залягати в цеп навколо копра, стискаючи в руках холодну сталь гвинтівок. Охороняли «Іринку», свою віру в майбутнє.
У травні 1920 року в Гірському було створено комсомольську організацію (відтоді цю дату щороку відзначають у місті), першим ватажком якої стала К. Ф. Дроник, дочка першого голови ревкому. Першими комсомольцями селища були діти шахтарів, які пройшли сувору школу громадянської війни. Влітку 1921 року комсомольці дізнались, що неподалік від селища Золотого, в старій казармі, поселились бездоглядні діти. Було вирішено послати за ними Катю Дроник і Семена Ланіна. Розшукавши 29 безпритульних хлопчиків і дівчаток, Катя і Семен привезли їх до Гірського. Так діти стали вихованцями шахтарів. Не один недільник провели комсомольці, засіваючи та обробляючи для дитячого будинку ділянки кукурудзи, ячменю та картоплі.
На початку 20-х років сотні гірських шахтарів та їхні дружини сіли за підручники. Великими ентузіастами боротьби з неписьменністю було подружжя вчителів Д. Т. і К. В. Руденків. їм допомагали комсомольці, робітники. Так, електрослюсар М. Кривозубов за один рік навчив грамоти 65 чоловік.
Налагодились систематичні заняття в селищній початковій школі. У 1923 році в селищі було створено піонерську організацію. Ватажком загону юних ленінців став улюбленець дітвори комсомолець Семен Ланін.
Незважаючи на тяжкий час, весело було вечорами в рудниковому клубі. Його господарями стали місцеві комсомольці. Юнаки і дівчата організували агітбригаду «синьоблузників». Тексти частівок та інтермедій, де вони висміювали все те, що заважало будувати нове життя, писав слюсар В. Печерикін — майбутній письменник В. Хмара. Бухгалтер Д. Єремєєв організував у клубі драматичний колектив. Самодіяльні актори виступали не тільки в своєму селищі, а й на сусідніх шахтах, а виручені гроші передавали на утримання дитячого будинку.
Для відбудови всього рудника не було коштів. Тому за розпорядженням кущового рудоуправління частину придатного для роботи обладнання було вивезено на найближчі шахти. Туди ж тимчасово перейшли працювати і деякі гірники.
Суворим був січень 1924 року. Але не від лютого холоду, від глибокого болю стискувались серця шахтарів. Помер В. І. Ленін. Робітники й службовці з рудників Карбоніт і Гірсько-Іванівського, а також селяни села Іванівни зібрались на траурний мітинг. В цей день вони записали в резолюції: «Ілліча немає з нами, але справу його і заповіти ніякі сили в світі не перешкодять нам провадити у життя. Його смерть ще більше згуртує нас, ми збережемо досягнуті завоювання, головним творцем яких був Володимир Ілліч».
Гірники Гірського послали делегацію у кущове рудоуправління і зажадали розпочати відбудову рудника. Восени 1924 року за постановою тресту «Донвугілля» у Гірське почало надходити устаткування для електропідстанції, нові підйомні машини, насоси, верстати для майстерень тощо. На початку серпня 1928 року об’єднана шахта № 1—2 «Гірська» стала до ладу.
Але її продуктивність — 100—150 тонн на добу — не влаштовувала шахтарів, охоплених ентузіазмом змагання першої п’ятирічки. Протягом 1930—33 рр. шахту було реконструйовано; багато трудомістких процесів механізували, впровадили врубові машини, електровози, електросвердла, скреперні лебідки тощо.
Реконструктивні роботи проводились з участю іноземних фахівців, спеціально для цього запрошених. По завершенні реконструкції перед шахтарями «Гірської» постало нове завдання — опанувати сучасну техніку. Сотні людей сіли за підручники. Технічним навчанням керував здібний і енергійний молодий інженер Є. П. Кравцов. Осінній день 1935 року, коли країна дізналась про подвиг О. Стаханова, став знаменним і для врубмашиніста шахти № 1—2 «Гірська» Ф. Безчеревного. Він майстерно водив врубівку на підвищених швидкостях і довів її місячну продуктивність до 14 700 тонн (найвища середня виробність цього механізму не перевищувала 6—7 тис. тонн). Великих успіхів досягли й інші стахановці шахти: Ф. Т. Кашук, Я. Т. Горбенко, І. Ф. Тарасов. У 1940 році середньодобовий видобуток вугілля на шахті зріс до 1886 тонн (в 1913 році рудник давав на добу 504 тонни), а в окремі дні досягав 2500 тонн. Середньомісячна продуктивність врубової машини становила в 1940 році 2624 тонни, середньомісячний виробіток одного робітника — 26 тонн. Успішна робота шахти, розвиток економіки в роки перших п’ятирічок створив необхідні умови для відбудови і благоустрою селища. У центрі його, на Жовтневій площі, було споруджено монументальну скульптуру гірника. На місці приземкуватих бараків піднялись нові будинки. Забудовуються нові вулиці: Радянська та імені Куйбишева. Уже в 1929 році селище було електрифіковане і радіофіковане. Тут відкрили пошту і телеграф. В 30-х роках почалось прокладання водопроводу та каналізації.
Селищна Рада багато уваги приділяла розвитку підприємств торгівлі та громадського харчування. Тут відкрились продуктові та промтоварні магазини, дві робітничі їдальні, цех для виробництва прохолодних напоїв. У 1932 році в Гірському почав працювати хлібозавод.
Рік у рік розширювалась мережа народної освіти. В 1930 році в селищі відкрили семирічну школу, де навчалось 256 дітей. У 1934 році цю школу було перетворено на десятирічну. У передвоєнний час тут навчалося щороку 800—900 учнів. У 1929 році у Гірському було відкрито перші дитячі ясла на 100 дітей, а через 2— З роки — дитсадок. Перед Великою Вітчизняною війною в селищі було споруджено Будинок піонерів.
Велика виховна і культурно-масова робота провадилась у шахтарському клубі імені Артема. Як і в 20-ті роки, тут і далі працювали гуртки художньої самодіяльності — танцювальний, хоровий, драматичний, оркестр духових інструментів, в яких брали участь близько 200 чоловік. При клубі і середній школі працювали бібліотеки.
Улюбленим місцем відпочинку у шахтарів був парк культури і відпочинку ім. Жовтневої революції, закладений 1926 року. В 1930 році тут було збудовано літній кінотеатр на 700 місць.
У 1938 році жителі Гірського дізнались про славний подвиг свого земляка, сина гірського шахтаря прикордонника Івана Чорноп’ятка. За доблесть і мужність, виявлені в боях у районі озера Хасан, І. Д. Чорноп’ятко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В 1939 році ім’я героя було надано одній з вулиць Гірського. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 жовтня 1938 року селище було віднесено до категорії міст.
Велика Вітчизняна війна для гірських шахтарів, як і для всього радянського народу, була величезним випробуванням. Близько двох тисяч гірників пішли захищати Батьківщину, а ті, хто лишився в тилу, рубали вугілля за двох. Трудящі міста брали участь у будівництві оборонних споруд, готували подарунки для бійців Радянської Армії, чергували в госпіталях.
В середині листопада 1941 року лінія фронту підійшла до міста.
17 листопада 1941 року гітлерівці увірвались у Гірське, але вже через тиждень їх вибили радянські війська. Аж до 11 липня 1942 року шахтарі Гірського жили і трудились у важких прифронтових умовах. Як тільки Гірське було окуповане фашистами, сюди слідом за німецькими військами прибули представники найбільших вугільних концернів. Вони спробували відбудувати шахту, але зіткнулись з великим опором гірників, які не бажали працювати на окупантів. Фашисти вдалися до репресій. На центральному майдані Гірського відбулася публічна страта робітниці X. Ф. Толкачової, на горищі в якої нібито знайшли кулемет. Перед стратою мужня жінка крикнула: «Не бійтесь, люди! Перемога все одно буде наша!».
В серпні 1943 року в районі Гірського розпочались запеклі бої, а 3 вересня 1943 року радянські війська визволили місто від фашистів. У боях за Гірське відзначились бійці і командири 259-ї стрілецької дивізії (командир генерал-майор О. М. Власенко) 32-го стрілецького корпусу 3-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту.
Відважно билися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни гірські шахтарі: вибійники П. І. Сєдих і К. Ф. Мор’єв, електрослюсар П. П. Яременко та інші.
23 липня 1942 року на підступах до Сталінграда в районі Клетської здійснив свій безсмертний подвиг колишній гірник, молодший сержант обслуги протитанкових рушниць П. Й. Болото. Разом з трьома бронебійниками 84-го гвардійського стрілецького полку він вступив у єдиноборство з тридцятьма фашистськими танками. 15 підбитих машин лишились на полі бою. Решта повернула назад. За цей подвиг П. Й. Болото був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після демобілізації він знову працював вибійником на шахті № 1—2 «Гірська», а потім пішов на заслужений відпочинок.
Одним з перших форсував Дніпро у 1943 році колишній прохідник шахти № 1—2 «Гірська» О. І. Черкасов. З групою бійців він переплив уночі на другий берег, відбиваючи шалений натиск фашистів, забезпечив переправу радянських підрозділів. За виявлену мужність і героїзм О. І. Черкасова також удостоєно звання Героя Радянського Союзу.
Бойові подвиги воїнів на фронті кликали трудівників Гірського до героїчних звершень. Першими вийшли на розчистку руїн шахти жінки — матері, дружини і сестри фронтовиків. Близько 500 трудівниць організували бригаду, яка працювала на шахтному дворі. Було вивезено понад 45 тис. куб. метрів битої цегли, щебеню та покрученого заліза. Не покладаючи рук, працювали 60-літня Ю. П. Кривякіна, мати двох синів-фронтовиків, П. Ф. Шевченко, мати трьох фронтовиків, депутати Гірської міської Ради М. П. Серебрякова і М. Д. Донда, молоді робітниці В. Ковальова, Л. Кошова та багато інших.
У 1944—45 рр. до Гірського прибули десятки юнаків і дівчат з різних областей України, які відгукнулись на заклик партії відродити Донбас у найкоротший строк. На допомогу добровольцям, які не мали гірничих і будівельних спеціальностей, прийшли колишні кадрові робітники Гірського — пенсіонери. За кілька місяців вони підготували 150 мулярів, монтажників, покрівельників, теслярів.
Для відкачування води з підземних коридорів шахти за рішенням партійного бюро було створено групу комуністів, яку очолив Г. Г. Маликов. Щоб підняти на поверхню кілька мільйонів кубометрів води, потрібні були не лише механізми, а й чітка організація робіт, кмітливість. Члени бригади Маликова запропонували оригінальний спосіб відкачування води з «Гірської» через діючу шахту «Гідро-Іван».
Понад 60 тис. крб. та близько 200 куб. м. лісу було зекономлено при відбудові електромеханічної майстерні, будинку котельної і побутового комбінату.
Самовіддано працювали на відбудові бригадир прохідників І. М. Перфілов, майстер по транспорту В. М. Дегтярьов, бригадир слюсарів В. М. Терехов та ін. Водночас з відбудовними роботами на одному з горизонтів провадили видобуток вугілля. І якщо в 1944 році шахта ще давала на добу лише 50 тонн, то в 1949 році, майже на рік раніше встановленого строку, шахта № 1—2 «Гірська» вступила в строй діючих, а в 1950 році її видобуток досяг довоєнного рівня. Подвиг шахтарів дістав високу оцінку. Міністерство вугільної промисловості оголосило колективу шахти подяку і нагородило його грошовою премією. Гірники, що особливо відзначились на відбудові, були удостоєні медалі «За відбудову вугільних шахт Донбасу».
Відбудовувалось і місто. Відновили роботу хлібозавод, магазини. Через місяць після визволення міста розпочали роботу лікарня, дві школи, а в 1944 році — клуб імені Артема. Комсомольці міста у вільний від роботи час впорядкували міський парк, стадіон, методом народної будови спорудили спортивний зал.
У післявоєнні роки за шахтою міцно закріпилася слава підземної лабораторії Донбасу, де випробовувались і діставали путівки в життя найновіші гірничі машини та механізми, перевірялися більш досконалі форми організації праці. Тут, наприклад, у 1949 році випробовувались дослідні зразки вугільного комбайна «Донбас-1».
Кращим врубмашиністам довірили долю комбайна: комуністам Ф. Г. Безчеревному, І. М. Перфілову, І. Ф. Тарасову, безпартійному Я. Т. Горбенку та комсомольцю Миколі Гелі. Разом з гірниками в шахту спустились конструктори — творці нової машини, інженери і техніки. Перші машиністи вугільних комбайнів не тільки освоїли «Донбас-1» у важких геологічних умовах, але й допомогли конструкторам удосконалити його.
Так, якщо в 1949 році виробіток на комбайні «Донбас-1» не перевищував 5 тис. тонн на місяць, то в 1951 році він у середньому по шахті становив близько 7,5 тис. тонн (врубова машина давала на місяць не більше як 3 тис. тонн). Набагато знизилась собівартість палива. У 1950 році всі лави «Гірської» було переведено на комбайновий видобуток вугілля.
Своєю майстерністю комбайнери «Гірської» охоче ділилися з гірниками сусідніх шахт. Про освоєння першого вугільного комбайну докладно розповіла брошура Ф. Безчеревного «Від обушка до комбайну», випущена 1950 року в Москві. Її автор ще в 30-і роки був одним з кращих врубмашиністів Донбасу. Освоєння комбайну «Донбас-1» було ще одним трудовим подвигом Безчеревного. В серпні 1955 року машиніст вугільного комбайну І. В. Ревенко нарубав за місяць 15 тис. тонн на похилих пластах. У квітні 1957 року йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Бригада Героя Радянського Союзу О. І. Черкасова успішно освоїла гірничопрохідницький агрегат ШБМ-1. З року в рік на шахті вдосконалювалась організація праці. «Гірська» була попереду підприємств тресту «Первомайськвугілля» в боротьбі за опанування графіка циклічності, а комуністи шахти — в авангарді боротьби за освоєння нової техніки та краще її використання. Партійна організація надавала великого значення розповсюдженню передового досвіду. 150 агітаторів несли трудовий досвід кращих у маси. На шахті відбувались вечори, присвячені певним професіям, де узагальнювались і поширювались передові досягнення комбайнерів, кріпильників, електрослюсарів та інших.
Парторгом «Гірської» у післявоєнні роки був М. П. Батієнко, що 17 років працював на цьому підприємстві. Батієнко добре знав життя шахтарів, умів захопити людей новою справою, підтримати цінну ініціативу.
Високі темпи проходження головних підготовчих виробок, чітка організація праці дали змогу перевести в 1955 році шахту на нову, т. зв. стовбову, систему розробки лав і в 1956 році вдвічі проти 1950 року збільшити видобуток вугілля.
Освоєнню нової системи багато сил і енергії віддав начальник шахти І. О. Даньков, який своє трудове життя присвятив гірничій справі. 14-річним хлопцем вперше спустився він у шахту на Криворізькому руднику під Кадіївкою і з того часу пройшов усі «ази» шахтарської професії — працював ламповим, коногоном, кріпильником, потім взяв у руки обушок. За Радянської влади він дістав вищу освіту, працював помічником начальника дільниці, головним інженером тресту. У 1947 році його призначили начальником ще не відбудованої шахти № 1—2 «Гірська». В 1956 році за видатні успіхи, досягнуті в розвитку вугільної промисловості, І. О. Данькову було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
У роки семирічки шахтарі «Гірської», а особливо бригада комуніста П. Д. Литвиненка, одними з перших підтримали ініціативу про створення добових комплексних бригад. На початку вересня 1962 року шахті було присвоєно звання підприємства комуністичної праці.
В 1964 році почалося освоєння високопродуктивних комбайнів ІК-52М та ІК-52Ш в комплексі з вигинним конвейєром і гідростояками. Це дало змогу різко збільшити середньодобове навантаження на лаву (з 195 тонн у 1958 році до 324 тонн у 1964 році).
Прискорили крок і «підземні скороходи». У 1964 році бригада прохідників заслуженого шахтаря УРСР Ф. А. Гусарця просувала відкаткові штреки з місячною швидкістю, що перевищувала 300 метрів. В серпні того ж року було пройдено 349 м гірничої виробки (квершлагу), встановлено новий всесоюзний рекорд. За це Ф. А. Гусарця було нагороджено Почесною грамотою Верховної Ради СРСР і медаллю ВДНГ.
Шахтарі «Гірської» одними з перших включилися в змагання за «луганську годину», а на шахті першими за надпланову годину почали боротись гірники з бригади Б. П. Піддубняка. У 1963 році вони економили за зміну понад дві години і видавали додатково на добу не менше 150 тонн вугілля.
Шахта № 1—2 «Гірська» — це справжній підземний завод, що в 1965 році видавав понад 5,6 тис. тонн вугілля на добу.
Видобування «сонячного каміння» в усіх лавах відбувається за допомогою комбайнів високої продуктивності. За роки семирічки «Гірська» перетворилась на одне із зразкових підприємств Донбасу.
За великі заслуги у виконанні завдань семирічного плану і розвитку вугільної промисловості кращому робітнику очисного вибою О. Г. Гарусу в червні 1966 року було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. Орденами та медалями нагороджено 35 гірників.
З розвитком шахти № 1—2 «Гірська» тісно пов’язане дальше розширення обсягу робіт збагачувальної фабрики, збудованої на базі шахти у 1952 році. Семирічний план колектив Гірської збагачувальної фабрики, яка є підприємством комуністичної праці, виконав на 11 місяців раніше строку. В цьому велика заслуга кращих виробничників — начальника зміни збагачувального цеху Г. І. Кононихіна, мийників В. Ф. Попової і В. М. Овчаренка, електрика С. Б. Чучмана, слюсаря А. 3. Мови, електрозварника В. С. Заярного та інших.
Щовечора на копрі «Гірської» спалахує червона зірка — символ шахтарської доблесті. Шахта достроково, 22 листопада 1965 року, виконала семирічку. Тут видано на-гора додатково 100 ешелонів вугілля та зекономлено 360 тис. карбованців. «Гірську» справедливо називають підприємством шахтарських «зірок». На шахті працюють сотні орденоносців — ветеранів війни і героїв праці, 43 Почесні шахтарі, 118 нагороджених почесним значком «Шахтарська слава», 132 робітники — значком «Відмінник соціалістичного змагання», 232 трудівники мають Почесні грамоти.
За післявоєнний час неухильно підвищувався матеріальний добробут трудівників Гірського. У 1966 році середня заробітна плата шахтарів становила 193 карбованці.
У роки семирічки в Гірському розгорнулось велике житлове будівництво. Так, у 1958 році житловий фонд міста становив 126 тис. кв. метрів, у т. ч. 52 тис. кв. метрів громадського; в 1967 році в місті стало 170 тис. кв. метрів житла, в т. ч. 62 тис. кв. метрів громадського. Виріс новий житловий масив по вулиці Дружби.
В Гірському працює 9 промтоварних і 10 продуктових магазинів, де можна придбати все необхідне. Тільки за 1966 рік населення міста купило товарів на суму 2620 тис. крб. проти 1060 тис. крб. у 1958 році. В 1967 році в особистому користуванні жителів було 173 легкові автомобілі і 724 мотоцикли. Розширюється мережа підприємств громадського харчування та побутового обслуговування.
Багато уваги приділяється медичному обслуговуванню населення. В 1951 році відкрито поліклініку, де є 12 лікарських кабінетів, лабораторія, рентгенівська установка, а в 1952 році — лікарню на 160 ліжок з пологовим відділенням та диспансер. В медичних установах міста в 1967 році працювали 23 лікарі та 107 працівників середнього медичного персоналу.
За післявоєнний час у Гірському зросла кількість шкіл. У 1949 році було відкрито школу робітничої молоді, в 1954 році — школу-інтернат, у 1959 — 8-річну школу, в 1960 — початкову. В 1967 році в місті працювали: середня, три 8-річні, дві початкові, одна вечірня школи та школа-інтернат, де навчалось 3900 учнів. Виховання та навчання дітей здійснювали 174 педагоги.
До послуг трудівників міста 6 бібліотек з загальним книжковим фондом близько 100 тис. примірників. Велику виховну роботу провадить бібліотека клубу ім. Артема, що обслуговує понад 1,5 тис. читачів.
Вона регулярно організовує читацькі конференції, літературні вечори, на яких обговорюються твори радянської літератури.
Чудові творчі традиції має шахтарський клуб ім. Артема. У післявоєнні роки тут було створено молодіжний шахтарський ансамбль пісні і танцю, відомий в усьому Донбасі, нагороджений Почесною грамотою Міністерства культури УРСР. В клубі було організовано один з перших в області музичний лекторій. Лектори-музикознавці та музиканти знайомили гірників з основами музичної культури, з творчістю російських, радянських та зарубіжних композиторів. За відмінні показники в роботі в 1958 році клуб імені Артема було відзначено дипломом ВЦРПС та другою премією на Всесоюзному огляді установ культури. У 1967 році в клубі гірників працювали молодіжний оркестр, драматичний колектив, жіноча вокальна група, естрадний оркестр і любительська кіностудія.
Гірське має широкоекранний кінотеатр «Маяк» і кіноустановку в клубі ім. Артема, яку влітку переносять у парк. Дбають у місті про фізичну культуру. Майже півтори тисячі чоловік займаються спортом у секціях боксу, боротьби, важкої атлетики, баскетболу, волейболу, гімнастики, настільного тенісу, туризму тощо. 578 чоловік мали в 1967 році розряди з різних видів спорту, 82 спортсмени одержали звання громадських інструкторів. В місті працює також дитяча спортивна школа.
Багато радісних, яскравих подій буває в житті шахтарів. Особливо урочисто відзначають у Гірському День шахтаря. Всюди плакати, транспаранти, що розповідають про те, які дільниці, бригади зустріли свято найвищими показниками, як працює вся шахта. З будинків виходять святково одягнені шахтарі з дружинами, дітьми. В яскравих променях сонця виблискує золото і срібло зірок, орденів і медалей. Після короткого мітингу на стадіоні відбувається свято пісні й танцю, в якому беруть участь сотні шахтарів, їх дружини і діти. Далі спортивні виступи та традиційна зустріч місцевих футболістів з командою сусідньої шахти «Сокологорівка». А як спустяться над містом вечірні сутінки, на площах, вулицях і стадіоні починається масове гуляння шахтарів.
Гірське славиться в Донбасі своєю гостинністю. На його уславлену шахту часто приїздять гості не тільки з інших вугільних басейнів країни, але й з-за кордону — шахтарі Чехословаччини, Болгарії, Угорщини. Виїжджають за кордон і гірські новатори, діляться досвідом, відпочивають у Карлових Варах, на озері Балатон, у Варні.
За роки Радянської влади виросло молоде шахтарське місто Гірське. Красивим воно стало, але ще кращим стане в недалекому майбутньому.
В. К. КОЖЕДУБ