Первомайськ, Луганська область
Первомайськ, місто обласного підпорядкування, розташоване на берегах річки Лугані — притоки Сіверського Дінця, по залізничній лінії Дебальцеве— і Попасна. Населення — 47,7 тис. чоловік, а разом з містами Попасна, Золоте, Гірське і селищами міського типу Тошківка і Нижнє, підпорядкованими Первомайській міськраді, — 139,1 тис. чоловік.
До другої половини XVIIІ століття постійного населення на території, іцо тепер займає Первомайськ, не було. Першими поселенцями в цьому районі були селяни, переселені з різних місць Слов’яносербського повіту, які у 1765 році побудували кілька мазанок на лівому березі річки Лугані. Новий населений пункт одержав назву Петро-Мар’ївка. Мешканці його займались тваринництвом і хліборобством1.
В кінці XVIII століття на околицях Петро-Мар’ївки колишні військові Летчиков і Соколов одержали великі наділи землі. Вони привезли сюди кілька кріпацьких родин і заснували нове поселення — Четчиківку, яка на початку XIX століття називалася Олександрівкою і Сокологорівкою1 2.
Тяжким було життя кріпаків. Цілими днями, від зорі до зорі, змушені вони були працювати на поміщика. А після такої виснажливої роботи «відпочинок»—кілька годин сну у вологих, напівповалених халупах, землянках або у панській стайні.
В поселеннях панували безкультурність і неуцтво. Шкіл або яких-небудь культурно-освітніх закладів зовсім не було. Зовсім не було і медичного обслуговування, що призводило до великої смертності серед населення.
Реформа 1861 року не поліпшила життя селян. Крім великого викупу за землю, вони повинні були платити і оброк не менший, ніж до скасування кріпацтва.
Вважалося, що колишні кріпаки одержали землю. Але яку? Найгіршу, непридатну. Але і за неї повинні були платити великі викупні платежі. Так, наприклад, селяни Олександрівки повинні були виплатити за 76 десятин землі викупних платежів поміщикові 2280 карбованців.
В кінці XIX століття на території теперішнього міста Первомайська було шість невеликих, розташованих в трьох—п’яти верстах одне від одного сільських поселень. В кожному із них налічувалось до десятка дворів. Найбільше село Олександрівна у 1885 році мало 16 дворів і 73 мешканці.
Дальше зростання цих поселень йшло з розвитком вугільної промисловості і будівництвом залізниці.
Про поклади кам’яного вугілля на території села Олександрівки було відомо ще на початку XIX століття. Але видобували його примітивно, для домашніх потреб. В основному розроблялися пласти, які виходили на поверхню.
З 1851 року видобутком вугілля для продажу в Бахмут почали займатись поміщики. Але їх шахти були маленькими, з похилими ходами. Тільки у 70-х роках поміщиком Четчиковим були закладені досить великі шахти «Анна» і «Олександр», з вертикальними стовбурами. Вони були теж примітивні. Ніякої, механізації, вугілля подавалося на поверхню з допомогою кінного підйому. Робітники працювали по 12—15 годин на добу в нестерпно тяжких умовах. Шахтарі спускались в шахти з каганцями, для яких пальне купували на свої кошти.
У 80-х роках в Донбасі розгорнулось будівництво залізниць, металургійних та інших заводів. У зв’язку з цим збільшується потреба у вугіллі. З пуском Юзівського (тепер Донецького) металургійного заводу в 1872 році Петро-Мар’ївським вугільним акціонерним товариством відкривається Петро-Мар’ївський рудник, який об’єднував 5 шахт: «Марія» (тепер шахта ім. Менжинського), «Похила», «Волков», «Касаткін», «Ернест», де розроблялися пласти з коксівним вугіллям.
За 3 км від Петро-Мар’ївки, на залізничній лінії Дебальцеве—Попасна, у грудні 1878 року створено станцію Варваропілля (тепер ст. Первомайськ). Завдяки цьому з шахт тепер можна було легко вивозити вугілля в інші райони. До того ж це послужило новим поштовхом для розвитку тут промисловості.
У 1878 році в цьому районі закладається великий Варваропільський рудник. Розширюються і переобладнуються діючі шахти. Вони оснащуються новою, як на той час, технікою.
Особливо інтенсивно розвивалась промисловість в межах сучасного міста в останньому десятиріччі XIX століття, в період промислового піднесення. В цей час тут споруджується Єлизаветинський рудник (шахта «Тетяна»), провадяться розробки вапняку на Сокологорівці, а паперова фабрика, збудована у 1873 році німцем Геніфельдом, перебудовується в ливарно-механічний завод (тепер електромеханічний завод ім. Карла Маркса). На ньому вироблялися парові лебідки, насоси для шахт, усякого роду чавунне литво, але головне, чим займався завод,— це ремонт машин. Він обслуговував Алмазну, Мар’ївку, Лисичанський і Слов’яносербський кам’яновугільні райони.
Бельгійське акціонерне товариство Варваропільських вугільних рудників у 1896 році купило у поміщика Четчикова шахти «Анна» і «Олександр». Тут було споруджено 80 коксових печей системи «Копне», електростанцію з паровою машиною потужністю в 300 к. с. і механічну сортувальню. Трохи пізніше на Петро-Мар’ївському руднику було збудовано механічну майстерню і електричну станцію.
У 1901 році всі шахти, розміщені на території сучасного міста, давали щорічно 15 млн. пудів вугілля.
На початку XX століття бельгійська акціонерна компанія, збільшивши капіталовкладення, почала будівництво нових, великих шахт. В 1904 році було закладено шахту «Магдалина» (тепер шахта ім. Крупської), в 1914 році шахту «Альберт», а у Сокологорівці — шахту №3. Всі шахти рудника були з’єднані під’їзною залізничною лінією з станцією Попасна, а шахта «Ернест» — з станцією Варваропілля.
Як видно із вищесказаного, в кінці XIX і на початку XX століття промисловість на території сучасного міста Первомайська швидко розвивалась. В 1912 році тут було 10 шахт, які давали 34 млн. пудів вугілля за рік, ливарно-механічний завод, механічні майстерні, 2 електричні станції, вапняковий кар’єр, 80 коксових печей продуктивністю 300 пудів кожна. Більшість шахт входила до складу Петро-Мар’ївського і Варваропільського акціонерних товариств, які в 1916 році об’єднались в одне «Товариство Петро-Мар’ївських і Варваропільських кам’яновугільних копалень» і одержали скорочену назву «Петроварко», а робітничі селища стали називатися Петро-Мар’ївка.
З розвитком промисловості збільшувалась і кількість робітників. У 1912 році на шахтах і підприємствах працювало близько 3 тис. робітників, а всього населення було близько 5 тис. чоловік. В цей період тут виникли нові робітничі селища Петро-Мар’ївського, Варваропільського і Єлизаветинського (Сокологорівського) рудників, а також шахт «Магдалина» і «Альберт».
Робітничі селища були маленькі, брудні, неблагоустроєні, розташовані поблизу шахт і складались з кількох десятків будиночків і 3—5 казарм. Всього у п’яти робітничих селищах, розташованих на території сучасного міста, було у 1912 році 312 будинків і 25 казарм. Особливо жахливими були житла в районі шахт «Альберт», «Анна» та деяких інших. Але й їх не вистачало. Доводилося будувати землянки, де у сирості, бруді і тісноті жили сім’ї шахтарів. Більшість робітників жило по 10— 12 чоловік в невеликих комірках казарм із суцільними двоярусними нарами. Тут теж було брудно, вогко, а взимку до того ж дуже холодно.
Не краще жилось робітникам і на приватних квартирах. «Після виснажливого 12-годинного робочого дня,— згадує старий шахтар О. Денисов,— я не мав можливості по-людськи відпочити, тому що в однокімнатному приватному будиночку нас проживало дев’ять чоловік (3 постояльців, 2 хазяїв та їх четверо дітей). За цю «квартиру» я платив 5 карбованців. Відпрацювавши в шахті, в тій же брудній одежі, втомлений і напівголодний, лягав спати. А ранком знову на роботу. Робота тяжка, пил, бруд. Мені доводилось вантажити 30 вагонеток вугілля і переганяти їх на віддаль 2 км. Зарплату одержував таку, що її ледве вистачало на харчування і на квартиру».
Праця шахтарів оплачувалась дуже низько. Так, вибійники при 12—15-годинному робочому дні заробляли за місяць до 30 крб., а вагонники на відкатці, вантажники та інші — виробляли по 18—24 крб. Підлітки, які працювали на сортуванні, одержували по 25—30 копійок на день при 11-годинному робочому дні. Із жебрацького заробітку значна частина йшла на користь підрядчиків, які майже нічого не роблячи, жили за рахунок робітників, виконуючи чисто поліцейські обов’язки.
В січні 1914 року газета «Пролетарская правда» про тяжкі умови праці і життя шахтарів писала: «Страшенно довгий робочий день, мізерні заробітки, образи і утиски, нашіптування, темнота, дуже велика кількість каліцтв робітників під час так званих нещасних випадків. Ось воно — життя шахтарів».
Медичне обслуговування населення було поганим. До революції в Петро-Мар’ївці була одна лікарня на 15 ліжок. 5 тис. жителів обслуговували 1 лікар, два фельдшери і дві сестри милосердя. Від частих епідемій щорічно вмирали десятки і сотні людей.
Першу школу на Петро-Мар’ївському руднику було відкрито в 1903 році, а другу — в селі Олександрівка, в 1910 році. Це були початкові однокласні школи, в яких навчалось в 1913 році 70 учнів. Переважна більшість дітей робітників навчатися не мала можливості, бо з 7—8 років вони змушені були працювати.
Але і в цих тяжких умовах шахтарі не були байдужими до своєї долі, вони тягнулись до знань, культури, займались самоосвітою. Серед робітників все більшу популярність здобувають твори Т. Г. Шевченка, Івана Франка, В. Г. Короленка, М. Горького та інших українських і російських письменників.
У відповідь на нестерпні умови життя і праці росло невдоволення робітників.
Починаючи з 1900 року на шахтах Петро-Мар’ївських і Варваропільських вугільних копалень часто виникали страйки, під час яких шахтарі пред’являли економічні вимоги, зокрема, підвищення заробітної плати, скасування штрафів, поліпшення умов праці. Часто тут відбувалися мітинги, збори, маївки, на яких були робітники не тільки з Петро-Мар’ївських шахт, але й інших. Тут передові робітники, на прикладах виступів робітників в інших містах країни, роз’яснювали необхідність організованіше і цілеспрямованіше боротися за свої права, за поліпшення життєвих умов, проголошувались заклики до повалення царизму.
В цей час виникає мар’ївська соціал-демократична група, до якої входили передові робітники з Варваропільського і Петро-Мар’ївського рудників. Члени цієї групи пропагували соціалістичні ідеї, розповсюджували серед робітників революційну літературу. В 1903 році на Варваропільському і Петро-Мар’ївському рудниках з’являються листівки, що були видані Луганською соціал-демократичною організацією. Так, в одній з листівок говорилося: «Повстаньте, товариші! Об’єднайтесь під лозунгом „Геть самодержавство! Хай живе свобода!»».
В ніч на 28 квітня 1903 року на цих рудниках були розповсюджені прокламації Луганського комітету РСДРП під назвою «Летучий листок», в якій шахтарі закликалися в день 1 Травня продемонструвати єдність рядів робітничого класу в боротьбі з царизмом.
Активну участь у роботі мар’ївської соціал-демократичної групи брали робітники П. Д. Демидов, Ф. В. Міщенко, А. А. Семіряд та інші.
Кривава неділя сколихнула петромар’ївців. У відповідь на розстріл мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 року було проведено масовий мітинг.
На мітинг прибули колони робітників з Мар’ївського, Варваропільського, Золотівського, Петро-Мар’ївського рудників з лозунгами: «Геть самодержавство!», «8-годинний робочий день!». Власті викликали козаків, які нагаями розігнали учасників мітингу. 150 чоловік було заарештовано.
28 лютого 1905 року робітники Варваропільського рудника застрайкували. Але страйк було придушено викликаними військами і загрозою локауту. Проте, будучи серйозно наляканими заворушеннями серед робітників, шахтовласники змушені були частково задовольнити їх вимоги.
Починаючи з 1906 року посилюється вплив соціал-демократичних організацій. Досить швидко зростає число їх членів. Майовки стали більш організованими і масовими. Особливо організованим був страйк робітників Варваропільських рудників 1 травня 1906 року.
26 квітня 1907 року партійна конференція Алмазно-Юр’ївської організації РСДРП прийняла рішення провести Першотравневі страйки, демонстрації і мітинги на всіх заводах і рудниках. Це рішення підтримали робітники всіх рудників Слов’яносербського повіту. 1 травня 1907 року не вийшли на роботу робітники Петро-Мар’ївського і Золотівського рудників.
У роки реакції робота мар’ївської соціал-демократичної групи дещо послаблюється. Від партійної роботи відійшла деяка, менш стійка частина працівників. Але більшовики не відступили перед розгулом реакції. Ризикуючи життям, вони вели широку роз’яснювальну роботу серед шахтарів Мар’ївського кам’яновугільного району.
Починаючи з 1910 року на всіх шахтах і в робітничих селищах виникають підпільні групи РСДРП. У цей же час утворюється нелегальний партійний осередок і на Петро-Мар’ївському руднику, який у квітні організував розповсюдження прокламацій Алмазно-Юр’ївського районного комітету РСДРП серед робітників Варваропільського і Петро-Мар’ївського рудників. В прокламації говорилося: «Ті робітники, які становили передовий авангард в минулій революції, самі почали вчитися і вчити інших, готуючи робітничий клас і селянство до нового повстання. Незважаючи на зовнішню тишу, там, внизу, в підпіллі, кипить жива і серйозна робота, зростають організовані сили пролетаріату і збільшуються ряди РСДРП. І недалекий той час, коли ці грізні сили вийдуть».
Напередодні першої світової війни на Петро-Мар’ївському і Варваропільському рудниках пожвавлюється робітничий рух. Провадились підпільні збори, організовувалися майовки, виступи робітників.
Одним з найбільш масових виступів була майовка у 1912 році, що закінчилася великим мітингом, на якому більшовики закликали шахтарів ще тісніше згуртуватися для боротьби з царизмом.
Імперіалістична війна важким тягарем лягла на плечі трудящих. Погіршились і без того погані умови життя шахтарів. Внаслідок цього, а також великої роботи більшовиків у 1916 році відбуваються масові виступи робітників. Незважаючи на терор і утиски, більшовики організовували страйки, мітинги, збори, на яких закликали робітників до боротьби проти царизму, експлуатації, за підвищення життєвого рівня, проти імперіалістичної війни.
Про події Лютневої революції 1917 року петромар’ївці дізналися 17(4) березня 1917 року. Радісна звістка про повалення царизму швидко облетіла всі робітничі селища. 18(5) березня у Петро-Мар’ївці відбулася багатолюдна демонстрація трудящих. На чолі її йшли більшовики. Всюди лозунги, транспаранти, на яких було написано: «Хай живе свобода! Хай живе 8-годинний робочий день!». Через кілька днів було створено Петро-Мар’ївську рудничну Раду робітничих депутатів. Проте в Раду ввійшло багато меншовиків, які провадили там політику співробітництва з Тимчасовим урядом, виступали проти більшовиків.
У серпні 1917 року на Варваропільському і Петро-Мар’ївському рудниках були створені профспілкові організації, а на всіх шахтах — шахтні комітети, які рішуче втручалися в процес виробництва, в фінансову діяльність, організовували охорону підприємств тощо.
З величезною радістю зустріли петромар’ївці звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді. 26 жовтня (8 листопада) біля будинку головної контори рудоуправління зібралися шахтарі на мітинг. Адміністрація розбіглася. Групі робітників пощастило схопити керуючого Гнама. Його на тачці вивезли і кинули у відвал. Тут же було роззброєно поліцію. Учасники мітингу ухвалили резолюцію, в якій гаряче вітали перемогу революції і висловили готовність захищати її від ворогів.
Наприкінці жовтня 1917 року на засіданні Мар’ївської районної Ради робітничих і солдатських депутатів, що була обрана ще у березні, зразу ж після повалення царизму, було прийнято рішення взяти всю владу до своїх рук. Вітаючи перші декрети Радянської влади, Мар’ївська Рада від імені всіх робітників району заявила, що вона грудьми буде захищати уряд, який створено II Всеросійським з’їздом Рад.
Партійний осередок Петро-Мар’ївки, який після Лютневої революції вийшов з підпілля, налічуючи у 1917 році в своїх рядах 42 члени, провадив велику роботу по об’єднанню робітників на боротьбу за свої інтереси, за встановлення Радянської влади. В цей самий час ним були ухвалені рішення по зміцненню Ради робітничих і солдатських депутатів і про створення ревкому.
Створюються робітничі дружини, які згодом були реорганізовані у загони Червоної гвардії.
Для боротьби проти контрреволюційних білокозацьких військ Каледіна, які наступали на Донбас, у кінці 1917 і на початку 1918 року було сформовано два червоногвардійські загони, до яких вступило близько 640 робітників Петро-Мар’ївського і Варваропільського рудників. Згодом обидва загони влилися до регулярних частин Червоної Армії і билися з ворогами революції на фронтах громадянської війни.
На початку 1918 року селяни навколишніх сіл (Олександрівки, Василівки, Сокологорівки) розподіляють землі поміщиків.
У квітні 1918 року німецькі війська, що були покликані на Україну Центральною радою, зайнявши Харків, швидко просувалися у Донбас. На кінець квітня вони зайняли Петро-Мар’ївку. На тимчасово окупованій загарбниками території України був реставрований буржуазно-поміщицький лад. Зразу ж колишні власники підприємств, що знову одержали їх від німців, повели наступ проти робітників. Вони знижували заробітну плату, збільшували тривалість робочого дня, розганяли профспілкові організації тощо.
В цей час робітники Петро-Мар’ївки брали активну участь у боротьбі проти німецьких окупантів та гетьманців. На території району діяв повстанський загін під командуванням Голяміна і Плисова, в якому було багато робітників з Петро-Мар’ївки. Цей загін своїми діями завдав великих втрат окупантам та їх прибічникам.
В кінці грудня 1918 року в результаті наступу Червоної Армії Петро-Мар’ївку було визволено від німецьких окупантів. Зразу ж тут відновлюється Рада, створюється військово-революційний комітет. На початку 1919 року постановою Української ради народного господарства націоналізуються Варваропільський, Петро-Мар’ївський рудники і ливарно-механічний завод. На кожному з цих підприємств створюються робітничі управління, які взяли на облік устаткування, сировину, організували охорону підприємств тощо.
Місцева Рада, комуністи Петро-Мар’ївки мобілізували всі сили населення на боротьбу з господарською розрухою. Почались роботи по відбудові зруйнованих шахт, ливарно-механічного заводу та інших підприємств.
Весною 1919 року створено першу комсомольську організацію на шахті «Альберт», до складу якої входило 26 комсомольців.
Але недовго тривало мирне будівництво в Петро-Мар’ївці. В червні 1919 року весь Донбас захопили денікінці. Більшовики Петро-Мар’ївки в підпіллі організовують партизанську боротьбу. Вони створили партизанський загін, до складу якого ввійшло багато робітників Варваропільського і Петро-Мар’ївського рудників. Цей загін разом з партизанами Кадіївки, Брянки та інших міст мужньо боровся проти білогвардійців. Партизани робили сміливі наскоки на ворога, завдаючи йому великих втрат. В боях з білогвардійськими бандами Денікіна особливо відзначились робітники Петро-Мар’ївки — Дорофєєв, Коваленко, Дебенко, Долгов та інші.
В кінці грудня 1919 року Перша Кінна армія при підтримці партизанів і робітників визволила Петро-Мар’ївку.
Перехід до мирного будівництва в Петро-Мар’ївці проходив в дуже складній обстановці. Більше половини шахт було затоплено. Устаткування промислових підприємств пограбовано. Не вистачало матеріалів, пального, транспортних засобів, робочої сили, особливо кваліфікованих робітників і спеціалістів. Не вистачало навіть лопат і кирок, шахтарських ламп. Крім того, доводилось із зброєю в руках добивати залишки різних банд, вести боротьбу проти контрреволюціонерів, спекулянтів, провокаторів і всіх таємних і відвертих ворогів робітничо-селянської влади.
Провадиться велика робота по налагодженню видобутку вугілля, відбудові ливарно-механічного заводу та інших підприємств. В 1920 році активну участь у ліквідації банд Махна брав кінний загін особливого призначення, в складі якого було багато петромар’ївців. Проте становище тут, як і в усій країні, було важке. Неврожаї 1920 і 1921 років ще більше загострили труднощі. На допомогу голодуючому населенню Донбаса прийшла вся країна. Сюди завозилось устаткування, продовольство, одяг, та інше.
Велику роботу серед трудящих провадили партійні і комсомольські організації. Вони були головною мобілізуючою силою на відбудові народного господарства, зачинателями всього нового, передового.
Комуністи і комсомольці з ентузіазмом працювали на суботниках і недільниках, провадили велику роботу по ліквідації неписьменності серед населення, культурно-масову роботу.
В березні 1920 року об’єднане рудоуправління «Петроварко» перейменовується в Первомайське рудоуправління, а селище Петро-Мар’ївка в Первомайськ.
У боротьбі з розрухою велику роботу провадили профспілки. На цей час профспілки у Первомайську були очищені від меншовиків. На всіх шахтах було створено шахтні комітети.
Рудничний комітет і шахткоми мобілізували робітників на найшвидшу відбудову шахт, приділяли велику увагу технічному навчанню, ліквідації неписьменності серед робітників та обслуговуючого персоналу.
Переборюючи труднощі, первомайці успішно відбудували своє господарство. Вже в 1922 році почали працювати електростанція, коксові печі, ливарний цех, центральні ремонтні майстерні Первомайського рудоуправління. Почав давати продукцію ливарно-механічний завод (завод ім. Карла Маркса). Вступали до ладу шахти. В переддень п’ятиріччя Жовтневої революції на відбудованих шахтах вже працювало 2322 чоловіки. Тільки за IV квартал 1922 року вони дали Батьківщині 2503 тис. пудів вугілля, а в І кварталі 1923 року — 2726 тис. пудів.
Зростала політична активність трудящих Первомайська, які свою вірність партії, готовність працювати не покладаючи рук у березні 1924 року висловили в резолюції зборів робітників шахт «Марія» і «Альберт». В ній говорилось: «Ми, робітники Первомайського рудника, заявляємо, що ніякі спроби буржуазії дезорганізувати наші ряди після смерті вождя робітників і селян т. Леніна ні до чого не приведуть. Ми знаємо, що тільки своєю наполегливою працею ми примусимо всі буржуазні країни світу визнати нашу Радянську робітничо-селянську владу. Згуртувавшись навколо компартії, ми підемо стрункими рядами по шляху, вказаному тов. Леніним».
Після смерті В. І. Леніна, під час ленінського призову, в партію вступило багато робітників-первомайців. Так, партійний осередок на вересень 1925 року мав вже 100 членів, із них 75 проц. робітників.
Велику увагу радянські і партійні органи приділяли охороні здоров’я. В 1920 році починають працювати дві лікарні на 39 ліжок, відкриваються дві амбулаторії і аптека. В 1925 році жителів селища обслуговували 6 лікарів і більше 10 працівників середнього і молодшого медичного персоналу.
Широким фронтом ішов наступ на неписьменність. Шахтарі, робітники, домогосподарки сіли за парти. Розгорнулося будівництво шкіл і дитячих закладів. Зразу ж після закінчення громадянської війни у місті було дві маленькі школи. В 1920 році споруджуються будинки ще двох шкіл, а в 1925 році число учнів, порівнюючи з 1913 роком, збільшилось в 5 разів. У школах Петро-Мар’ївки вчилося понад 350 учнів і працювало ^вчителів. Великим піклуванням були оточені сироти. їх безкоштовно забезпечували взуттям, одягом, зошитами та підручниками. Робилося все для того, щоб усі діти шкільного віку були охоплені навчанням.
Культурно-масовій роботі велику увагу приділяли партійні і комсомольські організації.
Вони організовували політичні, технічні, сільськогосподарські, спортивні та інші гуртки.
За ініціативою комсомольців у 1924 році були створені робітничі клуби ім. Коваленка та ім. Менжинського, в яких організовувались диспути, лекції, вечори, а також виступали гуртки художньої самодіяльності. При клубах працювали бібліотеки з читальними залами. Значна виховна робота серед робітників провадилася і через комсомольську стінну газету «Ехо».
Комсомольці Первомайська шефствували над селами Борщеватим і Сокологорівкою. Вони провадили бесіди серед селян, організовували вечори, голосні читання, провадили заняття по ліквідації неписьменності з дорослими. Гуртки художньої самодіяльності з Первомайська часто влаштовували в цих селах концерти.