Попасна, Луганська область
Попасна — місто районного підпорядкування, в адміністративному відношенні підпорядковане Первомайській міській Раді депутатів трудящих. Розташована за 12 км на захід від Первомайська. Населення 30 тис. чоловік. Великий залізничний вузол на лінії Дебальцеве — Куп’янськ Донецької залізниці.
Територія, де пізніше виник населений пункт, була заселена здавна. Найбільш ранні сліди перебування людини в цій місцевості відносяться до епохи міді-бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.). Розкопано кілька курганів з похованнями, що належать до цієї епохи. В околицях міста знайдено також кочівницькі кам’яні баби.
Населений пункт і станцію було засновано наприкінці 70-х років XIX століття під час прокладання Донецької залізниці, що зв’язала Донецький вугільний басейн з промисловими центрами півночі країни. У 1878 році за 4 кілометри від хутора Попасна почалося спорудження станції, яку назвали Попасною. При станції виникло селище з казарм і землянок, в яких селилися робітники. На 1890 рік Попасна вже була зв’язана з великими вузлами і станціями: Дебальцеве, Микитівна, Бахмут, Лисичанськ, а з грудня 1895 року відкрився рух по новозбудованій лінії Лисичанськ— Куп’янськ. Роль цієї залізничної магістралі, що зв’язала Донецький вугільно-металургійний басейн з центральними районами Європейської Росії, швидко зростала. На початку XX століття Попасна перетворилась на залізничний вузол, через який на північ країни відправлялися вугілля і метал, що надходили з сусідніх Алмазнянського і Мар’ївського вугільних рудників. У 1901 році станція Попасна перейшла у відання Катерининської залізниці. Вантажооборот станції швидко зростав. З навколишніх сіл і сусідніх губерній до Попасної на заробітки прибували знедолені селяни, поповнюючи ряди залізничного пролетаріату. В 1903 році в Попасній налічувалось 3735 жителів. Тут були депо, пристанційні склади.
Робітники, які працювали на залізниці, жили в надзвичайно тяжких умовах. Робочий день тривав 12—15 годин. Заробітна плата була дуже низькою. Навіть кваліфіковані робітники одержували не більше 30 крб., а зчіплювачі, стрілочники, обхідники, ремонтні робітники — по 11—12 крб. на місяць. Переважна більшість робітників жила в казармах і землянках. Такі умови життя штовхали пролетарів на боротьбу проти існуючого ладу. Значну роль в об’єднанні залізничних робітників для розгортання революційної боротьби відіграло виникнення в Попасній наприкінці 1904 року соціал-демократичної групи. Вона встановила зв’язок з соціал-демократичною організацією Петровського металургійного заводу в Єнакієвому, де вже працювала підпільна друкарня, друкувались і розповсюджувались прокламації. Одна з листівок, одержаних з Єнакієвого з приводу кривавої неділі в Петербурзі, починалася словами: «Товариші! Згадайте фатальне 9 січня!»
Попаснянська група РСДРП використала листівку під час проведення одноденного страйку-протесту проти кривавої розправи царського уряду над робітниками Петрограда.
Загальний жовтневий політичний страйк 1905 року, що охопив усі станції Катерининської залізниці, в Попасній тривав близько двох тижнів.
Звістка про збройне повстання, що почалося в Москві, дійшла до Попасної на початку грудня 1905 року. 8 грудня розпочався страйк. Робітники паровозного депо, машиністи і службовці всього залізничного вузла кинули роботу. Було створено страйковий розпорядчий комітет та робітничу дружину. Страйкуючі під керівництвом комітету зайняли вокзал і роззброїли поліцію. Робітничій дружині передали зброю, відібрану в поліції, та 80 пік, виготовлених робітниками депо. Було вжито заходів для встановлення на станції і в робітничому селищі революційного порядку.
Щоб створити фонд допомоги страйкарям, комітет запровадив внесок з більш забезпечених робітників — по 80 коп. З цією ж метою було оподатковано місцевих поміщиків, торговців та жителів навколишніх хуторів. Із зібраних 1800 крб. надавалась допомога сім’ям робітників, які найбільше її потребували.
В цей час припинився рух поїздів по всій лінії. Курсували тільки делегатські летучки (поїзд з делегатами від страйкуючих робітників для зв’язку з робітничими організаціями шахт, заводів і сусідніх залізничних станцій).
Страйк на станції Попасна тривав до 23-го грудня. Лише після розгрому Московського збройного повстання царський уряд зміг вжити заходів для придушення виступів робітників у Донецькому басейні і на Катерининській залізниці. 17 грудня 1905 року генерал Сандецький, призначений військовим губернатором Катеринославської губернії, оголосив Бахмутський повіт, на території якого знаходилась і станція Попасна, на воєнному становищі. Незважаючи на це, війська, розташовані в Бахмутському повіті, не могли виступити проти повсталих робітників, аж доки на Катерининську залізницю не прибув козачий полк, який і почав каральну експедицію. Та ні погрози Сандецького, ні каральні операції військ не змогли зломити революційного духу робітників.
На заклик повсталих гірників і машинобудівників Горлівки туди 17 грудня з Попасної було послано бойову дружину у складі 15 робітників-залізничників. Але нерівна боротьба робітників Горлівки проти регулярних військ закінчилася поразкою повсталих. Протягом 20—22 грудня були придушені виступи в Горлівці, також на станції Попасна та на всіх інших станціях Катерининської залізниці. На станцію повернулась жандармерія, почались розправи. Були заарештовані і ув’язнені члени страйкового комітету, а також усі учасники горлівських барикадних боїв. 24 грудня відновився рух поїздів.
Але й після розгрому грудневого виступу 1905 року Попаснянська організація РСДРП продовжувала діяти. У серпні 1906 року під її керівництвом розпочався новий страйк. Для придушення виступу робітників на станцію було введено каральний загін. Станційна жандармерія при підтримці війська вчинила масові обшуки та арештувала учасників страйку. Соціал-демократична організація змушена була піти в глибоке підпілля. Наприкінці серпня 1906 року делегати від Попаснянського залізничного вузла брали участь у роботі конференції соціал-демократичної організації Катерининської залізниці.
У роки столипінської реакції Попаснянська соціал-демократична організація згуртовувала сили на революційну боротьбу. У роботі конференції соціал-демократичних організацій Бахмутського повіту, що відбулася 17 липня 1907 року в Костян-тинівці, брали участь і делегати від Попаснянської організації. Рішенням конференції у великі промислові міста і селища та на залізничні станції були відряджені досвідчені партійні працівники. До Бахмута і Попасної був направлений тов. Едуард (партійна кличка Е. К. Колитовича).
Столипінська реакція лише ненадовго затримала розвиток революційного руху пролетаріату Росії. В 1908—-1910 роках партійні організації ряду міст України відновили свою діяльність. Активізувала роботу й соціал-демократична група станції Попасна. Попаснянський комітет РСДРП, членами якого були слюсар паровозного депо П. Поляков, Н. Малютін, С. Салтиков і Пузиренко, залучав до роботи в партії революційно настроєних робітників, розповсюджував прокламації.
5 липня 1909 року в селищі і на станції були розповсюджені відозви Попаснянської більшовицької організації РСДРП, які закликали до боротьби проти самодержавства. Після цього було випущено ще 80 листівок. Розмах роботи організації
висунув на порядок дня необхідність мати власну друкарню. (До цього листівки розмножувались на гектографі). В середині липня член комітету П. Поляков, якому доручили організувати друкарню, дістав у Юзівці (тепер Донецьк) друкарський шрифт (по 20 штук кожної букви алфавіту). Але провокатор проліз в ряди Попаснянської організації, і 5 серпня 1909 року організація була розгромлена. Тільки окремим її членам пощастило уникнути арешту. Вони й продовжували розпочату справу. Наприкінці серпня П. Барковський виїхав у Старобільськ і Сватове для встановлення зв’язків з місцевими соціал-демократичними організаціями. В грудні 1910 року знову встановлюється зв’язок з більшовиками Петровського заводу в Єнакієвому, де на цей час була відновлена друкарня і видавалась газета.
В умовах швидкого розвитку вугільної та металургійної промисловості Донбасу в 1910—1914 рр. зростало значення Попаснянського залізничного вузла. В 1912 році Попасна вже була порівняно великим населеним пунктом. У селищі проживало близько 6 тис. чол., головним чином залізничники. У 1912—1914 роках Попасна стала однією з найбільших станцій Катерининської залізниці. Її вагонооборот досягав 1 млн. вагонів на рік. Тут розміщувались управління 19-ї дільниці колії, депо, майстерні малого ремонту служби тяги. Довжина станційних колій досягла 31 км. В депо і майстернях працювало 800 робітників і службовців, тільки кондукторський резерв налічував понад 200 чоловік.
У 1912—1915 рр. в селищі виникли нові підприємства: два приватновласницькі заводи силікатної цегли, паровий млин. Під час імперіалістичної війни сюди з Польщі евакуювали напівкустарний склозавод. На початку 1917 року він дав першу продукцію — лампове скло, чайні склянки та аптекарський посуд.
Тяжке економічне становище посилював незадовільний стан охорони здоров’я та освіти трудящих і їх дітей. У 1915 році в Попасній існував лише медичний пункт з приймальною палатою на два ліжка, де працював один лікар. З освітніх закладів тут були двокласне залізничне училище та земська школа.
Звістка про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення самодержавства викликала велике політичне піднесення серед трудящих Попасної. На початку березня 1917 року тут розпочалась підготовка до виборів Ради робітничих і солдатських депутатів. На мітингах відкритим голосуванням обиралися робітничі депутати. 4 березня Попаснянська Рада розпочала свою роботу. Але оскільки більшовицька група була кількісно нечисленною і не мала можливості під час виборної кампанії розгорнути серед мас належну роботу, керівництво в Раді захопили меншовики та есери.
У серпні 1917 року в Попасній офіційно оформився комуністичний осередок у складі 17 чол. Відбувалась більшовизація мас, і це позначалось на кількісному зростанні Попаснянської партійної організації. У вересні 1917 року вона вже налічувала 92 члени партії. Очолили партійну організацію робітники-залізничники Биков, Захаров, Бондаренко, П. П. Ярошенко. Напередодні Жовтневого повстання в Петрограді Попаснянська місцева Рада зусиллями комуністичної організації поповнилася депутатами-більшовиками і висловилася за передачу всієї влади Радам робітничих і солдатських депутатів.
Після жовтневого повстання в Петрограді в Попасній утворився штаб Червоної гвардії. Невеликий загін червоногвардійців під керівництвом штабу подавав активну допомогу Попаснянській Раді у підтриманні революційного порядку.
З допомогою робітників і бійців Червоної гвардії Рада провадила боротьбу з саботажем адміністрації залізничного вузла, викривала угодовську політику есерів та кадетів, установлювала контроль за просуванням руди і лісу заводам і шахтам.
Під керівництвом Ради налагоджувалось постачання населення продуктами. Для цього в березні 1918 року з робітників вузла було організовано спеціальний виробничий сільськогосподарський кооператив, який мав два трактори. Навесні цього року було обладнано млин. Рада встановила контроль над розподілом продуктів харчування.
В березні 1918 року у зв’язку з загрозою німецької окупації Раднарком Донецько-Криворізької республіки оголосив у Донбасі воєнний стан. Для безпосереднього керівництва військовими діями проти німецьких окупантів було організоване головне командування по обороні Донбасу, яке приступило до формування збройних робітничих загонів для відсічі окупантам. Одним з опорних пунктів, створених у Донбасі, стала Попасна. На початку березня тут утворився ще один червоногвардійський загін у складі 150 чол.— робітників Попаснянського паровозного депо і гірників навколишніх шахт. Командиром загону був призначений І. Майоров, колишній моряк Балтійського флоту. З 10 березня 1918 року цей загін брав участь у бойових діях проти кайзерівських військ в районі станцій Знам’янка, Олександрія, Верхівцеве та Катеринослава. Після цього загін увійшов до складу 1-го Луганського соціалістичного загону, а пізніше — п’ятої армії, якою командував К. Є. Ворошилов.
24 квітня 1918 року Попасну окупували німецькі війська. На залізничному вузлі і в селищі почалися масові пограбування населення. До Німеччини вивозили хліб, вугілля, метал, худобу. Селищна управа, що спиралася на т. зв. державну варту, тероризувала сім’ї червоногвардійців.
Трудящі Попасної розгорнули активну боротьбу проти окупантів. На знак протесту проти окупації попаснянські залізничники не виходили на роботу, саботували заходи загарбників. В червні—липні 1918 року робітники Попасної взяли активну участь у загальному страйку залізничників України. Залізничний вузол не працював протягом 20 днів. Страйк попаснянських залізничників дезорганізував дії окупантів, зірвав їх плани вивезення з Донбасу награбованого продовольства, металу, цінного майна. Вранці 20 липня жителів селища розбудили чотири гарматні постріли. То окупанти зганяли на селищну площу населення і, погрожуючи репресіями, примушували робітників приступити до роботи.
В цей час за завданням Луганського підпільного більшовицького комітету до Попасної прибула група партійних працівників на чолі з І. Н. Поповим. До складу групи входили М. Шиманський, П. Калугін, Васильєв з двома синами Олександром і Георгієм. У серпні 1918 року на квартирі більшовика Я. Ф. Токарева Попов провів нараду, де обговорювалось питання зміцнення підпільної більшовицької групи та виборів підпільного комітету. До складу комітету ввійшли Я. Ф. Токарев, Д. Є. Кравченко, М. Ф. Сулема та інші.
На початку листопада 1918 року відбулось засідання Попаснянського підпільного комітету більшовиків, де обговорювались конкретні заходи по виконанню рішень II з’їзду КП(б) України про організацію збройної боротьби проти німецьких окупантів і гетьманців. Виконання намічених заходів здійснювалось в умовах, коли в Німеччині розпочалась революція і окупаційні війська почали евакуацію. Петлюрівські війська, що на деякий час зайняли станцію Попасна, відступали слідом за німецькими військами.
В перших числах грудня 1918 року в Попасній виник Військово-революційний комітет. Але вже 20 грудня до станції з боку Микитівки підійшов денікінський бронепоїзд. Того ж дня група молодих робітників вирушила на сусідню станцію Переїзна, де формувалась робітнича бойова дружина в складі 70 чол. Командиром дружини призначили Д. Я. Клименка, уродженця Попасної, колишнього офіцера. Бойова дружина приступила до обладнання бронепоїзда. Для цього відібрали кілька металевих вагонів. Зсередини їх обклали мішками з піском. Між вагонами поставили паровоз. 23 грудня дружина зробила напад на станцію Попасна. Бронепоїзд білих, відстрілюючись, змушений був відійти в напрямі на Микитівку. В Попасній бійці захопили рухомий залізничний состав, а надвечір повернулись у Переїзну, куди на цей час прибули представники Червоної Армії із зброєю і боєприпасами. На спільній нараді штабу дружини та представників Червоної Армії вирішили взяти Попасну. 25 грудня на світанку бійці на бронеплощадках вирушили до Попасної, вибили білогвардійців із станції і утримували її в своїх руках до підходу частин Червоної Армії. В цих боях велику допомогу дружині подали робітники депо та жителі селища.
18 січня до Попасної прибув перший ешелон з батальйоном, який входив до складу Воронезького стрілецького полку Червоної Армії. Попаснянській бойовій робітничій дружині, яка захищала’ залізничний вузол від ворога, командування Червоної Армії оголосило подяку. Бійці-залізничники повернулись на виробництво і приступили до відбудови залізничного транспорту. Протягом січня 1919 року лінія фронту проходила за 7—10 км від Попасної. Незважаючи на це, працювало депо, до Куп’янська курсували поїзди. Все це відбувалось під гуркіт артилерійської канонади з боку станції Роти. Коли не вдавалось стримувати натиск білих, робітники-комуністи депо за наказом ревкому припиняли роботу і приєднувались до бійців Червоної Армії. В одному з цих боїв на підступах до станції 19 січня 1919 року загинув командир робітничої дружини Д. Я. Клименко. Після його смерті дружину очолив слюсар паровозного депо П. Б. Гатченко.
Наприкінці травня 1919 року під загрозою нового наступу денікінських банд залізничники Попаснянського вузла евакуювали на північ увесь рухомий склад і найважливіше устаткування. Вранці 2 червня білогвардійці розпочали наступ на Попасну з боку станції Роти, намагаючись захопити залізничний вузол та перешкодити евакуації військових ешелонів і транспортів. На допомогу частинам, які захищали Попасну, командування Червоної Армії терміново надіслало бронепоїзд «Углекоп», команда якого складалася з моряків Балтійського флоту. Потрапивши під вогонь бронепоїзда, білогвардійці почали відходити в бік станції Роти. Білогвардійці кинули в бій танки. Два з них в ході артилерійського бою «Углекоп» пошкодив, але третій зруйнував залізничну колію і відрізав відхід бронепоїзду на Попасну. Проте незабаром і цей танк був уражений снарядом «Углекопа». В цей час з боку станції Роти підійшов білогвардійський бронепоїзд. Один із снарядів влучив у котел паровоза, слідом за цим було пробито броню. Вмить стався великий вибух. На місці героїчної загибелі команди бронепоїзда в день 47 роковин Радянської Армії відкрито пам’ятник Слави, увінчаний червоною зіркою. На пам’ятнику текст: «Бійцям і залізничникам бронепоїзда «Углекоп», які загинули 2 червня 1919 року в бою з білогвардійцями. Вічна пам’ять героям громадянської війни, які віддали своє життя за радянську владу».
На Попаснянському міському кладовищі також височить обеліск, встановлений на могилі бійців і командирів 125-ї бригади 42-ї стрілецької дивізії, які полягли в боях проти білогвардійців у 1919 році, захищаючи Попасну.
В період окупації селища денікінцями з червня по грудень 1919 року в Попасній панував жорстокий терор, були відновлені дореволюційні порядки й установи: селищна управа, поліцейське управління тощо. Білогвардійці провадили масові арешти, розстрілювали і вішали людей без суду і слідства. Були розстріляні радянські активісти, серед них О. І. Будник та І. О. Буйгаш. Але недовго тривали звірства білих. Частини Червоної Армії вели успішні бої з противником і в грудні 1919 року вийшли в район Донбасу. 9-а і 12-а стрілецькі дивізії 8-ї армії, 4-а і 11-а кавалерійські дивізії Першої Кінної армії Будьонного, завдаючи ударів по угрупованнях білих, утворили лінію фронту Бахмут (Артемівськ) — Попасна. 26 грудня 12-а стрілецька дивізія вийшла в район Попасної, а 27 грудня при підтримці двох бронепоїздів Першої Кінної армії вона зайняла станцію.
На початку 1920 року в Попасній відновилась Радянська влада. В лютому 1920 року тут створився підрайонний партійний комітет, секретарем якого обрали робітника-залізничника В. М. Клюева. Активно включилась у будівництво нового життя молодь Попасної. В березні 1920 року тут виник комсомольський осередок, який очолив помічник машиніста паровоза залізничного депо С. Г. Ручко. Комсомольський осередок створив для дітей-сиріт дитячий будинок. Комсомольці збирали для дітей одяг і продукти. В клубі вони організували драматичний, хоровий і музичний гуртки. Члени осередку проходили військове навчання, виїздили в сусідні райони у складі продзагонів, із зброєю в руках боролися проти куркульських банд.
Весною 1920 року було обрано Попаснянський підрайонний виконавчий комітет Лисичанського повіту Донецької губернії. Головою підрайвиконкому став колишній матрос балтійського флоту Д. В. Благушин. Партійні і радянські органи очолили боротьбу трудящих міста за відбудову зруйнованого господарства і, передусім, підприємств залізничного вузла, колій і рухомого складу.
У роки громадянської війни в Попасній особливо постраждало колійне, паровозне і вагонне господарство. Була розбита друга колія лінії Попасна — Микитівна, пошкоджені десятки кілометрів залізничної колії. На запасних і станційних коліях стояли сотні пошкоджених вагонів і паровозів. Робітники, очолені партійною організацією, виявляли героїчні зусилля, щоб відбудувати залізничний вузол, подолати розруху. Вони розуміли, що без цього не можна добитись поліпшення економічного становища, побудувати нове життя. Комуністи і комсомольці стали застрільниками такої важливої форми залучення трудящих до соціалістичного будівництва, як суботники, в яких брали участь не тільки робітники, а й їх сім’ї. З особливим піднесенням трудящі Попасної брали участь у Всеросійському суботнику, проведеному 1 Травня 1920 року. В цей день було відремонтовано шість паровозів і 15 вагонів, всі цехи, депо і територію станції було очищено від бруду і приведено в порядок. Багато робітників виявляли великий ентузіазм. В квітні 1920 року молоді робітники М. Алексеенко, Р. Дягілєв, Д. Ягленко, М. Бублій та інші, працюючи надурочно, відремонтували паровоз за п’ять днів, замість намічених десяти.
Необхідно було не тільки відбудувати зруйноване господарство, але й піднести рівень культури широких народних мас. Тому вже в перші роки Радянської влади партійні і радянські організації багато уваги приділяли ліквідації неписьменності, розвитку освіти. З 1 вересня 1920 року в Попасній були відкриті три школи, в яких навчалося понад тисячу учнів. Кількість дітей, охоплених всіма видами навчання, порівняно з дореволюційним часом, зросла майже в два рази. З 1923 року почала працювати залізнична професійна школа на 120 учнів. Водночас на склозаводі і залізничному вузлі відкрили три школи для малописьменних, працювало кілька груп лікнепу. В роботі по ліквідації неписьменності активну участь брали вчителі, комсомольці. В 1924/25 навчальному році в пунктах лікнепу і школах малописьменних навчалось 236 чол., а в наступному році — 342 чоловіки.
Глибокий сум і скорботу у трудящих Попасної викликала смерть засновника і вождя Комуністичної партії і Радянської держави В. І. Леніна. Після одержання скорботної звістки робітники і службовці міста зібрались на траурний мітинг і прийняли резолюцію про те, що смерть В. І. Леніна ще більше згуртує робітничий клас навколо Комуністичної партії. «Зневірі, хитанням і сумнівам нема місця в наших рядах… Вічна пам’ять і слава кращому з кращих борців революції, нашому дорогому вчителю і другу В. І. Леніну» — писали вони. Смерть Ілліча сколихнула народні маси. У дні ленінського призову понад 300 робітників-залізничників депо станції Попасна поповнили ряди Комуністичної партії.
Рішення XIV з’їзду Комуністичної партії, що націлили партію на індустріалізацію країни, були сприйняті Попаснянською партійною організацією як програма до дії. 8 січня 1926 року на пленумі Попаснянського райпарткому спільно з активом була одностайно схвалена лінія XIV з’їзду партії і різко засуджена «нова опозиція».
Охоплені трудовим ентузіазмом, трудящі Попасної подавали посильну допомогу тим, хто стояв на ключових позиціях в індустріалізації країни. У жовтні 1926 року залізничники, гірники і селяни Попаснянського району надіслали в подарунок путіловським робітникам 15 вагонів вугілля, видобутого понад план, та 15 вагонів хліба.
У роки першої п’ятирічки посилилось значення Попасної як залізничного вузла. У кілька раз зросли перевозки народногосподарських вантажів. Збільшений попит країни на транспортні перевезення вимагав розширення вузлового залізничного господарства. В зв’язку з цим у 1930—1939 рр. було реконструйовано паровозне депо. У 1933 році за три кілометри на північний захід від станції Попасна розгорнулось будівництво великого вагоноремонтного заводу. На площі 125 га протягом трьох років зросли просторі і світлі корпуси цехів. 1 Травня 1935 року з заводських воріт вийшов перший відремонтований вагон. Рік у рік нарощуючи виробничі потужності, колектив заводу випускав щомісяця не менш як 250 відремонтованих вагонів.
Нарощував виробничі потужності і скляний завод. За роки перших п’ятирічок тут побудували два нових цехи. У 1940 році на заводі працювало 300 чоловік. Виробництво скла на цей час збільшилось в два рази.
Як і в усій країні, передвоєнні п’ятирічки в Попасній ознаменувались широким розвитком соціалістичного змагання. Рух за високу продуктивність праці, розпочатий у 1935 році кадіївським шахтарем О. Стахановим, знайшов численних послідовників серед трудящих селища. Сотні залізничників, колійників, працівників служби руху, ремонтників, вагонників змагалися за виконання і перевиконання п’ятирічних планів. Масовість руху новаторів знайшла своє втілення у виникненні стахановських змін, бригад, цехів, дільниць. На 1 січня 1940 року в місті понад 80 проц. працюючих були стахановцями. Розвиток соціалістичного змагання сприяв поліпшенню роботи транспорту і промислових підприємств Попасної. Краще почало використовуватись устаткування, зменшилися витрати матеріалів, палива, електроенергії. Продуктивність праці на підприємствах Попасної збільшилась у 1940 році порівняно з 1913 роком у чотири рази, а порівняно з 1921 роком — майже в 9 разів.
Значна роль у розвитку соціалістичного змагання в Попасній належала районній газеті «Ленінський шлях», що почала виходити в 1930 році. Газета об’єднала навколо себе робкорівський актив, активно втручалася у виробниче життя. На своїх сторінках вона систематично висвітлювала досвід роботи передових робітників, кращих бригад і дільниць.
За роки Радянської влади поліпшився стан охорони здоров’я трудящих Попасної. У 1938 році тут відкрили нову лікарню на 100 ліжок, працювала поліклініка. В лікувальних закладах селища працювало 42 лікарі і 150 чол. середнього медичного персоналу.
24 жовтня 1938 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР селище Попасна було віднесено до категорії міст. Його населення за переписом 1939 року становило 26 тис. чоловік.
За роки довоєнних п’ятирічок в місті виросли нові будинки, були впорядковані вулиці. В побут трудящих увійшли радіо, електрика.
Великі зміни сталися у Попасній в галузі освіти і культури. Вже в 1934 році письменне населення селища становило 97,5 проц., а до 1940 року Попасна перетворилась в населений пункт суцільної грамотності. На цей час тут було здійснено загальне обов’язкове семирічне навчання. В Попасній у 1940 році працювало 5 середніх та одна семирічна школа. В них навчалось 2760 учнів.
Ще в 1923 році за активною участю комсомольців на залізничному вузлі було відкрито перший робітничий клуб. При ньому працювали духовий оркестр і оркестр народних інструментів. В роботі клубних гуртків активну участь брала робітнича молодь. В 1928 році в Попасній відкрили Палац культури залізничників з залами для глядачів, лекційним, читальним і спортивним, кімнатами для роботи гуртків, бібліотекою, кіноустановкою і радіовузлом.
У 1935 році поблизу селища було закладено, а в 1936 році відкрито парк культури й відпочинку залізничників. Тут спорудили читальний зал, літній кінотеатр, ресторан, естраду для концертів. Поблизу спорудили стадіон на 3 тис. місць та ставок з водним дзеркалом на 24 гектари.
Мирну працю трудящих Попасної, як і всього радянського народу, порушила війна, нав’язана гітлерівською Німеччиною.
З перших днів Великої Вітчизняної війни основні підприємства міста перейшли на випуск воєнної продукції. Так було до жовтня 1941 року. На початку жовтня фронт наблизився. З Попасної почалась евакуація устаткування підприємств, установ. У тяжких умовах працювали попаснянські залізничники, які під безперервним бомбардуванням з повітря підвозили на фронт бойову техніку, продукти харчування і спорядження для Червоної Армії. 22 жовтня гітлерівські полчища підійшли до Попасної. Але дальше просування ворожих військ затримали частини Радянської Армії. Вранці 16 листопада 1941 року фашистські війська кілька разів атакували Попасну з боку станції Роти, але зустрівши рішучий опір частин 12-ї армії, припинили наступ. Перегрупувавши сили, фашисти цього ж дня перейшли в наступ з боку вагоноремонтного заводу і, прорвавши фронт, захопили частину міста і вокзал. Взвод місцевого винищувального загону в складі 27 чоловік, командиром якого був П. О. Серий, вступив у сутичку з фашистами. В нерівному бою проти фашистських загарбників 12 бійців загону загинули смертю хоробрих. У 1965 році в парку культури вагоноремонтного заводу встановлено пам’ятник загиблим.
Два радянських бронепоїзди, що прикривали відхід частин Радянської Армії, під обстрілом вивезли з міста військові вантажі і рухомий склад, що залишався на станції. 16 листопада 1941 року фашисти окупували Попасну. Вони встановили в місті режим терору й насильства. Але радянські патріоти не скорилися окупантам. Вони вступили в активну боротьбу проти ворога. Ще в листопаді 1941 року на базі винищувального загону народного ополчення вагоноремонтного заводу було створено Попаснянський партизанський загін, який базувався в Кремінських лісах. Його командиром став слюсар М. П. Михайличенко, заступником командира по розвідці і начальником штабу — електромонтер Г. П. Приймаков. Партизанський загін здійснив не одну сміливу операцію. Він був тісно зв’язаний з населенням, яке допомагало партизанам. 7 січня 1942 року партизанський радист передав командуванню Червоної Армії координати клубу вагоноремонтного заводу, де зібрались цього вечора гітлерівці. Радянські артилеристи прямим влученням снарядів у будинок знищили багато фашистських солдатів і офіцерів. Діючи в тилу ворога, загін здійснив 108 бойових операцій. Багато партизанів було удостоєно урядових нагород. Командир загону М. П. Михайличенко нагороджений орденом Богдана Хмельницького II ступеня, орденом Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни II ступеня. Г. П. Приймаков нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня. 12 чоловік відзначені медаллю «Партизану Вітчизняної війни» І ступеня, а 4 чол.— орденом Вітчизняної війни II ступеня.
На Попаснянському залізничному вузлі діяла підпільна група, яку очолювали П. І. Повєткін (керівник) і М. Міхарєв (комісар). Вона провадила розвідувальну роботу в тилу ворога, підтримувала зв’язок з частинами Радянської Армії.
Патріоти Попасної всіляко протидіяли заходам окупантів. 22 квітня 1942 року підпільники під керівництвом колишнього бригадира електриків І. М. Токарева вивели з ладу електростанцію. Гестапо схопило Токарева і після жорстоких катувань його розстріляли. Патріот не видав нікого з товаришів, які разом з ним брали участь в операції.
Трудящі міста гордяться подвигами воїнів з Попасної, які виявили доблесть і геройство в боях за визволення країни від фашистських загарбників. Один з них — Д. П. Шингирій — герой громадянської війни, гвардії полковник, командир 21-го кавалерійського полку. Незадовго до закінчення війни він героїчно загинув у бою і похований у місті Львові. Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В. М. Залевський — вихованець Попаснянської школи ФЗУ, в роки війни — льотчик-винищувач. У сутичках з фашистськими «асами» він особисто збив 17 ворожих літаків і брав участь в 93 групових боях. В. М. Залевському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
М. М. Канунніков в роки війни командував танком. 26 січня 1943 року він одним з перших прорвався на з’єднання з військами 62-ї армії, яка захищала Сталінград. Танк Кануннікова встановлений у Волгограді на місці з’єднання двох фронтів. М. М. Канунніков у 1943 році загинув смертю хоробрих в бою проти фашистів на Курській дузі. Льотчик М. М. Мілашечкін зробив 102 бойові вильоти, знищив понад 10 танків, близько 90 автомашин, подавив понад 40 вогньових точок ворога та понад сотню фашистів. Його нагороджено двома орденами Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Червоного Прапора.
Попасну визволили від німецько-фашистських загарбників 3 вересня 1943 року частини 259-ї стрілецької дивізії 32-го стрілецького корпусу під командуванням генерал-майора О. М. Власенка.
Відступаючи під ударами Радянської Армії, фашисти повністю зруйнували промислові об’єкти та культурно-освітні заклади міста. В руїни були перетворені вагоноремонтний і скляний заводи, паровозне депо, виведено з ладу залізничний вузол і колійне господарство. Були також зруйновані приміщення шкіл, лікарняних закладів, адміністративні будинки. Величезної шкоди заподіяли окупанти житловому фонду.
Одразу ж після визволення міста жителі Попасної під керівництвом партійних і радянських організацій взялися за відбудову рідного міста. Безмежним був ентузіазм населення. Лозунгом життя кожного в ті дні було: «Все для фронту, все для перемоги!» та «Відродимо місто в його колишній красі й славі!» Жителі міста працювали на його відбудові і в позаурочний час. Вони розбирали завали будинків, різали покручену вибухами арматуру цехів, на тачках, носилках транспортували цеглу та інші будівельні матеріали, відрами носили воду на місця будов.
Роботами по відбудові міста керували районний комітет КП(б)У і районна Рада депутатів трудящих, які третього дня після визволення міста вже розгорнули роботу. В цей час на обліку в партійних організаціях перебували 97 комуністів.
Особлива увага приділялась відбудові залізничного вузла. Неоціненну допомогу в цьому подали трудящі Російської Федерації, республік Закавказзя і Середньої Азії. Звідти прибували транспортне устаткування, матеріали, поверталися спеціалісти-залізничники.
Великі зусилля трудівників Попасної увінчалися успіхом. За місяць залізничний вузол і колії були відбудовані. Це дало змогу забезпечити швидке просування військових вантажів на фронт.
Провадилась велика робота по відбудові житлового фонду, побутових та лікувальних закладів, шкіл тощо. З 6 жовтня у напівзруйнованому місті розпочались заняття в школах. Середня школа № 41 розташувалась в приміщенні колишньої аптеки, середня школа № 44 — в житловому будинку, школа № 45 — в колишньому робітничому гуртожитку. За парти тимчасово служили нари, не вистачало зошитів, і учні писали на старих книжках і газетах.
Відкрились магазини, почали працювати лікарня, поліклініка. В жовтні 1944 року місто одержало електрику, вийшов перший номер районної газети «По ленинскому пути».
В лютому 1944 року став до ладу склозавод. В травні цього року вагоноремонтники дали перший вагон, а через рік — 120 вагонів різних типів. У 1952 році вагоноремонтний завод був повністю відбудований і досяг довоєнного рівня.
Відбудова всіх промислових об’єктів, культурно-побутових закладів і житлового фонду міста була завершена до 1954 року. За період п’ятої і шостої післявоєнних п’ятирічок тут побудували харчокомбінат з кондитерським, борошномельним цехами, олійницею, пивзаводом, молокозаводом, переобладнали майстерню металовиробів.
Як свою кровну справу сприйняли трудящі Попасної план розвитку народного господарства на 1959—1965 роки. За роки семирічки залізничники Попаснянського залізничного вузла стали ініціаторами починань, які дістали схвалення на інших залізницях країни. Включившись у соціалістичне змагання за гідну зустріч XXII з’їзду КПРС, машиніст локомотива В. В. Якій висунув пропозицію водити великовагові поїзди у будь-яку погоду. Почин В. В. Якіна наслідували всі поїзні бригади відділку. Партійна організація міста виявила комуністу-новатору велике довір’я, обравши його делегатом XXII з’їзду КПРС. У 1965 році бригада В. В. Якіна провела 116 великовагових поїздів, доставивши до місця призначення 28,3 тис. тонн народногосподарських вантажів понад план, зекономивши при цьому 116,8 тонни палива. Послідовниками В. В. Якіна на Попаснянському вузлі стали Г. В. Курлов, І. М. Безуглий, А. С. Баюн, О. Я. Фомичов, А. Д. Жученко. Рух великоваговиків, самовіддана робота ремонтних бригад сприяли тому, що локомотивне депо план семирічки перевиконало по всіх показниках на 104 проц. Якщо в 1958 році на один локомотив припадало 562 тис. тоннокілометрів перевезень, то в 1965 році — 771,5 тис. на рік.
Семирічний план вантаження трудівники станції Попасна виконали до 29 листопада 1965 року. За семирічку колектив станції одержав 209 тис. крб. надпланових нагромаджень, відправив понад 40 тис. великовагових поїздів, якими додатково перевезено близько 11 тис. тонн народногосподарських вантажів. Передовиками семирічки на станції по праву стали складач поїздів К. С. Степаненко, що виконав семирічку 1 червня 1965 року, башмачник М. Т. Шутов, який виконав семирічку до 1 травня 1965 року, старші стрілочники В. 3. Насібуліна, Ф. О. Погорєлова, Г. О. Риндя, черговий по станції М. М. Боев та багато інших.
По-бойовому справилися з семирічним завданням трудівники вагоноремонтного заводу. До кінця семирічки це підприємство перетворилось на високомеханізоване, з науковою організацією праці господарство. За семирічку на заводі повністю відмовились від стійлового ремонту вагонів, замінивши його потоково-конвейєрним, що значно підвищило культуру і ефективність виробництва. Партійна організація заводу, яка налічує в своїх рядах понад 400 комуністів, спрямовує трудящих на боротьбу за технічний прогрес, за високий приріст продукції при найменших затратах. На заводі успішно працюють економічна рада та її комісії в цехах, громадське конструкторське бюро, рада виробничої естетики, громадське бюро по нормуванню. Велику виховну роботу провадить рада робітничої честі.
Творча праця робітників, інженерів і техніків заводу дала відчутні результати. Середньорічний приріст валової продукції за семирічку становив 24,5 проц., а середньорічне зростання продуктивності праці робітника — 20 проц. За семирічку завод дав державі 38,8 млн. крб. прибутку. По основних виробничих показниках підприємство уже в 1963 році досягло рівня виробництва, запланованого на 1965 рік.
Значного розвитку за семирічку досягли трудівники склозаводу. До 1951 року тут виробляли ручним способом лампове скло. З 1951 по 1959 рік провадилась реконструкція заводу і переведення його на механізований спосіб виробництва лампового скла. Тут встановлено високопродуктивні автоматичні лінії. Завод приступив до випуску молочного електроарматурного скла. У 1966 році тут пущено цех високохудожнього скла, де виробляють бокали, чарки, фужери та інший посуд з кольорового скла і кришталю. Проектна потужність цеху — 500 тис. крб. на рік. У 1967 році завод виготовив понад 17 млн. лампових стекол, понад 2 млн. електро арматур них виробів та на 360 тис. крб. сортового посуду.
В 1964 році на Попаснянський вагоноремонтний, а потім і на склозавод подано природний газ.
Протягом 1958—1965 років значно розширено швейну фабрику, введену в дію у 1943 році. Чисельність робітників на ній зросла з 156 до 447 чол., а випуск валової продукції тільки за 1 рік (з 1965 по 1966) зріс більш як у два рази. Свою семирічку колектив фабрики виконав достроково, 24 липня 1965 року.
За післявоєнний час змінився зовнішній вигляд міста. З’явилося багато нових житлових будинків, торговельних підприємств, підприємств комунального господарства, які поліпшують побут людей, прикрашають їх життя. Тепер цілі квартали Попасної забудовані багатоповерховими будинками. Житловий фонд міста тільки за роки семирічки зріс більше як на 30 тис. кв. метрів. За цей час при допомозі держави побудовано 627 індивідуальних будинків. З’явились нові вулиці — Московська, Прудна, ім. Гайдара та інші. Заасфальтовано центральні вулиці і площі, прокладено тисячі кв. метрів тротуарів. Усі центральні вулиці освітлені лампами денного світла.
Зусиллями жителів Попасну перетворено в місто-сад. Щороку трудящі висаджують на вулицях, площах і дворах тисячі декоративних дерев, кущів, квітів.
За семиріччя піднялися суцільні насадження на схилах горбів, поблизу міського ставка.
Особливо прикрашають своє соцмістечко вагоноремонтники. На території заводу плодоносить фруктовий сад площею 32 га. Селище відділене від заводу великим упорядкованим парком з газонами квітів, ажурними альтанками, іскристими фонтанами. Значні суми з фондів підприємства витрачаються на упорядкування містечка. За роки семирічки тут побудовано стадіон, піонерський табір.
За роки семирічки значно поліпшилось побутове обслуговування населення. В місті створено бюро добрих послуг. Обсяг побутових послуг населенню за три роки ( 1963—1965 рр.) зріс у три рази. Тільки в роки семирічки тут збудовано 12 добре обладнаних магазинів і підприємств громадського харчування, в тому числі великий універсальний магазин, продовольчі, подарункові магазини тощо.
В місті зросла мережа медичних закладів. В 1967 році населення обслуговували три лікарні на 450 ліжок, три поліклініки, водолікарня, дитячий нічний санаторій, медичні пункти на всіх підприємствах міста. У Попасній працювало 105 лікарів і 354 працівники середнього медичного персоналу. Велику любов і вдячність населення здобули лікарі Н. І. Сєрікова, Л. П. Андріанов, нагороджений орденом Леніна, Л. С. Маничева, нагороджена у роки Великої Вітчизняної війни орденом Червоної Зірки.
У Попасній функціонує сім дитячих садків, в яких виховується 525 дітей, і шість дитячих ясел на 400 місць.
Великих успіхів досягнуто і в розвитку народної освіти. У 1961 році в Попасній виросло нове містечко школи-інтернату на 600 учнів — комплекс учбових і житлових будинків для учнів і учителів, з допоміжними службами, спортивним залом, спортивними майданчиками. У 1966/1967 навчальному році в місті працювало 4 середніх, 6 восьмирічних і 3 початкових школи, в яких навчалось близько 7 тис. учнів.
Учбово-виховний процес у школах Попасної провадиться на широкій політехнічній основі, в тісному зв’язку з життям, виробництвом, практикою комуністичного будівництва.
В місті функціонує медичне училище, відкрите в 1963 році, та залізничне професійно-технічне училище. З 1961 року тут працює дитяча музична школа, де навчається 160 дітей по класу фортепіано, баяна, домри, духових інструментів.
Жителям міста є де проводити дозвілля. До їх послуг Палац культури імені В. І. Леніна на залізничному вузлі, Будинок культури вагоноремонтного заводу, клуб склозаводу. Палац культури залізничників, зруйнований гітлерівцями в 1942 році, був відбудований і значно розширений. Тут є зал для глядачів на 960 місць, лекційний, читальний і спортивний зали, просторі фойє, кімнати для роботи гуртків художньої самодіяльності, дві бібліотеки — загальна і технічна, широкоекранна кіноустановка. При Палаці працюють університет технічного прогресу, лекторій для батьків, лекторії медичних і природничих знань. У шести гуртках художньої самодіяльності — хоровому, драматичному, естрадному, духовому, літературному, сольного співу — беруть участь близько 200 чол. В березні 1966 року на огляді художньої самодіяльності Донецької залізниці Палац культури посів третє місце.
У 1952 році було закінчено будівництво Будинку культури вагоноремонтників. Тут — лекційний, спортивний і читальний зали, зал для глядачів на 750 чоловік. З того часу він став центром різноманітної культурно-масової роботи. Заводський колектив любить чудову форму змагання на кмітливість — «Клуб веселих і винахідливих». Його постійні члени — 10 команд з цехів заводу, які щороку виборюють першість по круговій системі — кожного місяця в єдиноборстві зустрічаються по 2—4 команди.
Велику роботу по пропаганді книги провадять п’ять бібліотек міста. їх книжковий фонд у 1967 році становив 121 тис. книжок.
19 травня 1962 року, в день сорокап’ятиріччя піонерської організації країни, у піонерів міста було подвійне свято. Діти одержали чудовий подарунок — Палац піонерів. Серед численних гуртків тут особливою популярністю користується самодіяльний театр, в якому беруть участь і молодші, і старші школярі. Керує театром на громадських засадах режисер-постановник А. В. Теплова, яка 45 років життя присвятила роботі з дітьми.
Успіхи, досягнуті в справі благоустрою, культурного і житлового будівництва, розвитку торговельної мережі і комунального господарства міста — справа ініціативи, організаторських здібностей народних обранців — 108 депутатів міської Ради. У міськраді — дев’ять постійнодіючих комісій. Депутати міської Ради — перші провідники рішень партії та уряду в маси і організатори виконання цих рішень.
Боротьба за втілення в життя рішень XXIII з’їзду і Програми КПРС, піднесення творчої активності трудящих мас у господарському і культурному будівництві — найхарактерніша прикмета сьогоднішнього життя міста Попасної.
Ф, В. ЛЯШЕНКО