Післявоєнне відновлення Луганської області
Відбудова Донбасу стала патріотичною справою усіх народів Радянського Союзу, які подавали всебічну братню допомогу трудівникам Луганщини у найшвидшій відбудові промисловості, сільського господарства, культури.
З Москви і Ленінграда, Свердловська і Ярославля, з Грузії і Азербайджану, Казахстану і Башкири та інших республік і промислових центрів країни йшли в область ешелони з устаткуванням і будівельними матеріалами для заводів, шахт, фабрик і з продовольством для населення. Тільки з Башкири в 1943—1945 рр. областю було одержано три ешелони устаткування, понад 200 вагонів лісу, ешелон нафтопродуктів, багато верстатів, інструменту тощо. Партія і уряд поряд з матеріальною допомогою направили в область із східних районів країни велику групу спеціалістів різних галузей господарства. Завдяки самовідданій праці робітників, колгоспників, службовців, братній допомозі народів нашої країни уже в ході війни, за два з половиною роки, трудящі Луганщини відбудували і заново спорудили десятки шахт, заводів і фабрик. І якщо в 1943 році гірники Луганської області видобули близько 2 млн. тонн вугілля, то в 1944 році—вже понад 7 млн. тонн.
На завершальному етапі Великої Вітчизняної війни трудящі Луганщини дали для потреб країни, для фронту десятки мільйонів тонн вугілля, мільйони тонн металу, озброєння і боєприпасів, багато сільськогосподарської продукції. Луганчани внесли гідний вклад у загальнонародну справу розгрому німецького фашизму і японського мілітаризму, ліквідації важких наслідків варварського хазяйнування німецько-фашистських окупантів на Радянській землі.
Великого розмаху відбудовні роботи набрали в роки першої післявоєнної п’ятирічки. За ці роки відбудовано і введено в експлуатацію 103 вугільні шахти. 8 збагачувальних фабрик, 7 коксових батарей, мартенівська і доменна печі, Луганський паровозобудівний завод, Рубіжанський хімкомбінат, Донецький содовий завод та інші. Розгорнулося будівництво найбільшого в країні Лисичанського хімкомбінату. Завдяки великим зусиллям трудящих Луганщини, при підтримці і допомозі братніх народів Радянського Союзу, вже у 1948 році був досягнутий довоєнний рівень виробництва промислової продукції.
За роки п’ятирічки зріс загін передовиків, новаторів виробництва. Серед них — депутат Верховної Ради СРСР І. П. Ізотов, Герої Соціалістичної Праці П. Ю. Синяговський, Л. Т. Голоколосов і багато інших, які своєю героїчною працею прославились на всю країну. За успіхи у відбудові вугільної промисловості близько 21 тис. гірників області нагороджено орденами і медалями і понад 7 тис. присвоєно звання «Почесний шахтар». Луганський паровозобудівний завод ім. Жовтневої революції і шахта «Анненська» в Брянці нагороджені були орденом Леніна.
За роки п’ятої п’ятирічки виробництво промислової продукції в області зросло на 80,1 проц., вдвоє перевищивши довоєнний рівень.
Народжуються нові герої, передовики праці.
Спонукувані патріотичним прагненням — достроково виконати план п’ятої п’ятирічки,— кадрові робітники шахти «Центральна-Ірміне» І. С. Єршков і Г. К. Борисенко виступило ініціаторами масового навчання молодих гірників.
У Лисичанську вперше в нашій країні народилося соціалістичне змагання за швидкісне проходження підготовчих виробок. Його ініціатором у 1952 році виступив бригадир прохідницької бригади І. М. Побока з шахти № 1—2 ім. Мельникова, який застосував для буріння подовжені, чотириметрові бури. Завдяки цьому вже у 1952—1953 рр. його бригада в 2—2,5 раза перевищила темпи проходження гірничих виробок, довівши їх до 120 погонних метрів на місяць: Почин І. М. Побоки був широко підтриманий шахтарями Донбасу та інших вугільних басейнів країни.
Відповідно до директив XX з’їзду КПРС у 1956—1957 рр. у Донбасі розгорнулося будівництво нових шахт. Комсомол України взяв шефство над цими будовами і оголосив їх ударними комсомольськими. На Луганщину прибули десятки тисяч молодих ентузіастів — посланців комсомолу Київської, Харківської, Одеської, Львівської, Закарпатської, Чернівецької та інших областей. Лише за путівками Луганського обкому ЛКСМУ на новобудовах працювало 32,5 тис. юнаків і дівчат. Майже за рік, до 40-річчя Радянської України, швидкісними методами було споруджено 37 комсомольських шахт, з них 21—в Луганській області. За цей трудовий подвиг комсомол України був нагороджений орденом Леніна, 1270 молодих шахтобудівників і комсомольських працівників удостоєні орденів і медалей СРСР.
Виробнича і політична активність трудівників міст і сіл Луганщини дедалі зростала. Народжувалися нові форми соціалістичного змагання, множилися трудові подвиги, зростали ряди Героїв Соціалістичної Праці. Рух новаторів набув нового звучання. В боротьбі за розгортання комуністичного будівництва в 1956 році на шахті № 2 «Північна» тресту «Краснодонвугілля» в бригаді вибійників, очолюваній М. Я. Мамаєм, народився рух за щозмінне перевиконання виробничих норм. Особливістю нового починання були його конкретність і доступність. Це забезпечило йому широку підтримку трудящих, і вже через рік за методом Мамая в області працювало понад 20 тис. шахтарів. Згодом почин М. Я. Мамая підхопила вся країна і він переріс у всесоюзне соціалістичне змагання.
У соціалістичному змаганні донецьких гірників найповніше втілилися ленінські принципи змагання — широка гласність, порівнянність результатів, конкретна боротьба мас за виконання взятих зобов’язань. Новаторство втратило свій епізодичний характер і ставало основним і постійним, визначало зміст трудової активності мас. Усе це дало можливість гірникам області видобути в 1957 році 600 тис., а в 1958 році — 800 тис. тонн понадпланового вугілля і перевершити довоєнну продуктивність праці.
Вступ CPGP у період будівництва комунізму викликав у радянських людей новий приплив творчої енергії та ініціативи. Виникнення бригад комуністичної праці в дні підготовки до XXI з’їзду КПРС — один з чудових проявів цієї ініціативи.
Серед тих, хто першими відгукнулися і почали розвивати в області патріотичний почин робітників депо Москва-Сортувальна, були: бригади вибійників М. Мамая і П. Польщикова з шахти № 2 «Північна» тресту «Краснодонвугілля», колектив цеху карбаміду Лисичанського хімічного комбінату, бригада прядильниць М. Слонецької з Луганського тонкосуконного комбінату та інші. В цей же час великий загін передових робітників включився в змагання за право називатися ударниками комуністичної праці.
25 листопада 1958 року бюро Луганського обкому КП України схвалило почин перших бригад, що включилися в змагання за комуністичну працю, зобов’язало міськкоми, райкоми, а також первинні парторганізації області подати всемірну підтримку «розвідникам майбутнього».
Для узагальнення і поширення досвіду передовиків виробництва 12 грудня 1958 року обласний комітет партії провів перший обласний зліт учасників змагання за комуністичну працю. Це сприяло тому, що вже в дні роботи XXI з’їзду КПРС в області налічувалось 825 бригад, дільниць і ферм, що змагалися за право називатися колективами комуністичної праці. З них шість колективів — бригади М. Мамая, П. Польщикова, М. Слонецької та інші—були удостоєні звання колективу комуністичної праці; 600 робітникам і колгоспникам було присвоєно звання ударника комуністичної праці.
Ширшим і яскравішим став рух за комуністичну працю після XXI з’їзду КПРС і XX з’їзду КП України. Включившись у всенародну боротьбу за виконання плану семирічки, трудящі Луганщини виступили з рядом нових починань. Вони гаряче підтримали почин знатної прядильниці В. Гаганової, і вже на 1 січня 1960 року на промислових підприємствах і в сільському господарстві області працювало 912 її послідовників, які перейшли з передових бригад у відстаючі і добилися поліпшення їх роботи.
Масового поширення набрало змагання за «луганську годину», розпочате в 1961 році з ініціативи робітників луганського заводу ім. 20-річчя Жовтня, гірників шахт ім. Ілліча тресту «Кадіїввугілля» та № 7—8 тресту «Краснолучвугілля», будівельників будуправління № 5 тресту «Луганськпромжитлобуд». Вони зобов’язалися виконувати змінні завдання на годину раніше, а протягом години, що залишалася, виробляти понадпланову продукцію. Рух цей поширився і в інших областях республіки і переріс у змагання за «українську годину».
Ще бурхливіше поширився рух за комуністичну працю після XXII з’їзду КПРС і прийняття нової Програми КПРС. У 1965 році він охопив 84,1 проц. всіх робітників і службовців, у тому числі 6 тис. бригад, 1445 змін, цехів, дільниць.
54 підприємства області на цей час вже завоювали почесне звання комуністичних, 50 тис. чоловік удостоєні звання ударників комуністичної праці.
Значних успіхів добилися трудівники сільського господарства. В період фашистської окупації сільському господарству області було заподіяно величезної шкоди, проте вже в 1950 році воно не тільки досягло довоєнного рівня, але й значно перевершило його. За одержання в 1947, 1948 і 1949 роках багатих урожаїв і за високі показники в тваринництві в першій післявоєнній п’ятирічці 840 передовиків сільського господарства нагороджено орденами та медалями і 14 присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Робітничий клас, колгоспне селянство та інтелігенція області під керівництвом партійних організацій добилися великих успіхів у боротьбі за дострокове виконання семирічного плану. Промислове виробництво за сім років збільшилося на 82 проц. Провідні галузі важкої промисловості — машинобудівна і хімічна — за обсягом випуску продукції перевершили рівень 1958 року майже у три рази. Одночасно відбулися великі зрушення в розвитку легкої і харчової промисловості. За 1959—1965 рр. виробництво взуття збільшилося в 15,2 раза, м’яса і м’ясних виробів — в 1,5, масла тваринного — більш як у два рази.
Зростання промислового виробництва області в роки семирічки — результат насамперед неухильного здійснення технічного прогресу в усіх галузях народного господарства і дуже великих капітальних вкладень. За сім років вони становили 3586,3 млн. крб., що більше ніж у півтора раза перевищило обсяг капітальних вкладень за попереднє семиріччя. Протягом семирічки збудовано і введено в експлуатацію 52 великі сучасні промислові підприємства, в тому числі 11 вугільних шахт, 9 збагачувальних фабрик, феросплавний завод, завод зварних конструкцій, шиноремонтний завод та інші.
Луганська область — це частина індустріального Донбасу, і їй належить велика роль у країні щодо постійного удосконалення знарядь праці. Виконуючи це завдання, промислові підприємства Луганщини в роки семирічки впровадили в масове виробництво 194 назви нових високопродуктивних машин, механізмів, устаткування, приладів, апаратів. В результаті застосування нової техніки і поліпшення організації виробництва продуктивність праці в промисловості за семирічку зросла на 66 процентів.
Одночасно із зростанням і удосконаленням виробництва зростали і люди, підвищувалася їх кваліфікація, збільшувалася кількість спеціалістів. За роки семирічки чисельність спеціалістів з вищою освітою збільшилася на 81 проц., а з середньою спеціальною — на 86 процентів.
У 1967 році в області працювало 50,7 тис. чоловік з вищою освітою і 96,2 тис. з середньою спеціальною освітою.
Соціалістичні перетворення, здійснені в нашій країні за роки Радянської влади під керівництвом Комуністичної партії, сприяли створенню могутнього промислового комплексу на Луганщині. Ядро його становить важка індустрія, за рівнем розвитку якої область займає провідне місце серед областей не тільки України, але й Радянського Союзу. Тут є потужні вугільні шахти і одні з найбільших в країні теплові електростанції, підприємства чорної металургії, машинобудування, будівельної індустрії, хімічні підприємства та інші. Обсяг промислового виробництва області в 1967 році, порівнюючи з 1913 роком, зріс у 54 рази. Такі темпи зростання виробництва є яскравим і переконливим підтвердженням переваги соціалістичної системи господарства над капіталістичною.
За роки Радянської влади в області створено потужну високомеханізовану вугільну промисловість. В індустріальному комплексі їй належить провідна роль. На неї в 1966 році припадало 20,6 проц. усієї валової промислової продукції області. Видобуток вугілля за роки Радянської влади збільшився в 9,3 раза і в 1966 році становив 71,5 млн. тонн (12,2 проц. союзного видобутку), в тому числі 18,4 млн. тонн коксівного (12,9 проц. союзного видобутку). Прославлені шахтарі Луганщини, оволодівши сучасною технікою і прогресивними методами організації праці та розробки пластів, видобувають вугілля в 2,6 раза більше, ніж видобувала вся дореволюційна Росія, а також перевершили сучасний рівень видобутку в таких високорозвинутих капіталістичних країнах, як Франція або Японія.
Сучасні шахти відзначаються високим рівнем механізації всіх виробничих процесів. Вони оснащені найновішими машинами і устаткуванням. На кінець 1966 року в шахтах області працювало 960 вугільних комбайнів, 267 врубових машин, 1039 породонавантажувачів, 3454 електровози, понад 2000 стрічкових конвейєрів. Широко застосовувалися вугільні струги.
Значення вугільної промисловості Луганщини в економічному житті країни визначається не тільки розмірами видобутку, а й високою якістю вугілля, зручним географічним положенням щодо споживачів палива — економічних районів Європейської частини СРСР. Вугілля, видобуте в області, використовується не тільки як енергетичне паливо. Воно йде на випал коксу, є джерелом сировини для хімічної промисловості.
В перспективі дальше збільшення видобутку вугілля буде досягнуто внаслідок розширення і реконструкції діючих шахт, спорудження нових, ефективнішого використання найновішої техніки, впровадження прогресивних систем розробки вугільних пластів, у тому числі розвитку гідровидобування. Промислова розробка починає все більше охоплювати родовища лівобережжя Сіверського Дінця, що сприяє не тільки дальшому збільшенню видобутку вугілля, але й індустріалізації північних, сільськогосподарських районів області.
На Луганщині яскраво втілилися в життя ленінські ідеї електрифікації країни. Тут електроенергетика досягла за роки Радянської влади величезних успіхів і стала основою бурхливого піднесення всіх галузей народного господарства. В 1966 році електростанції області виробили 13,5 млрд. квт.-год. Це більше, ніж її виробляли всі електростанції України в 1940 році, і в 7 разів більше, ніж уся дореволюційна Росія. По виробництву і споживанню електроенергії Луганська область стоїть на одному з перших місць серед областей Радянської України.
Електроенергетична промисловість Луганщини базується на місцевому паливі і представлена рядом великих теплових районних і промислових електростанцій, у тому числі Штерівською, Сєвєродонецькою та однією з найбільших в Європі — Луганською в місті Щастя. Всі електростанції сполучені лініями високовольтних електропередач і разом з електростанціями сусідньої Донецької області утворюють енергосистему «Донбасенерго» — дуже важливу ланку енергетичної системи Європейської частини Радянського Союзу. Зростання вироблення електроенергії і суцільна електрифікація народного господарства області є основою дальшого технічного прогресу і підвищення продуктивності праці.
Значне місце в економіці області займає чорна металургія. Вона представлена одним з найбільших у Донбасі Комунарським металургійним заводом з повним циклом виробництва, алмазнянськими металургійним та феросплавним заводами, Лутугинським заводом прокатних валків та іншими.
Велика машинобудівна промисловість області дуже виросла за роки Радянської влади і має всесоюзне значення. Тут виробляють потужні магістральні тепловози, численне і різноманітне гірниче устаткування, машини, в тому числі вугільні комбайни, валки для прокатних станів, металорізні верстати, електромотори, сільськогосподарське устаткування, інструменти, тощо. Великими центрами машинобудування і металообробки стали Луганськ, Кадіївка, Красний Луч, Первомайськ, місто хіміків Сєверодонецьк та інші.
У комплексі важкої індустрії визначне місце належить хімічній промисловості, яка почала особливо швидко розвиватися в роки семирічки. За обсягом і асортиментом вироблюваної продукції області належить провідне місце в республіці, а за рядом найважливіших хімічних продуктів — одне з перших місць в СPСP. Хімічна промисловість широко використовує місцеве паливо і сировину: вугілля і продукти його переробки, вапняки, крейду та інше. Як сировина використовується і природний газ, що надходить по газопроводу з родовищ Північного Кавказу.
Головний профіль спеціалізації хімічної промисловості області визначають коксохімія, содове виробництво, виробництво мінеральних добрив і анілінових фарб. Азотні мінеральні добрива, кальцинована і каустична сода, капролактам, синтетичні смоли, гербіциди, отрутохімікати, антраценова сажа, склопластики, хіміко-фармацевтичні препарати — ось далеко не повний перелік того, що дає народному господарству країни хімічна промисловість області.
Коксохімія — одна з найстаріших галузей хімічної промисловості області. Вона представлена Комунарським, Кадіївським і Вільхівським коксохімічними заводами. Підприємства коксохімії, крім металургійного коксу, виробляють численну готову хімічну продукцію і напівпродукти — найважливішу сировину для багатьох галузей хімічної промисловості. Флагманом великої хімії України по праву називають Сєвєродонецький хімічний комбінат. У його складі працює кілька сучасних високомеханізованих заводів з десятками цехів різних хімічних виробництв. На комбінаті з природного газу та іншої сировини виробляють різні мінеральні добрива, що містять велику кількість азоту, спирти, кислоти, капролактам і десятки інших проміжних і кінцевих продуктів.
Одним з найбільших центрів анілінофарбової промисловості стало місто Рубіжне. Рубіжанський хімічний комбінат є основним постачальником кубових барвників у нашій країні. Його барвники відзначаються яскравістю і високою стійкістю. Виробляють тут і багато іншої важливої продукції, в тому числі стимулятори росту, кислоти, карбамідні смоли тощо.
У Лисичанську працює одне з найбільших підприємств содової промисловості в нашій країні — Донецький ордена Леніна содовий завод ім. В. І. Леніна («Дон-сода»). Тут у 1966 році завершено будівництво першого в Донбасі заводу гумово-технічних виробів, розгорнулося спорудження першого в Донбасі потужного нафтопереробного заводу.
У Кадіївці виробляється найкраща в країні антраценова сажа — другий щодо важливості компонент, після каучуку, при виробництві високоміцних автомобільних та інших шин. Вона широко застосовується в поліграфічній та інших галузях промисловості.
Невід’ємною частиною індустріального комплексу області стала промисловість будівельних матеріалів, що задовольняє потреби капітального будівництва. Її розвиток зумовлений великим обсягом народногосподарського будівництва і наявністю багатої мінерально-сировинної бази. Цемент і залізобетонні вироби, цеглу і покрівельні матеріали, скло і склоблоки, вапно і гіпс, пісок та багато інших будівельних матеріалів виробляють тут. У 1966 році Луганська область виробила 55,5 проц. віконного скла і більше 9 проц. залізобетонних конструкцій від усього випуску їх на Україні.
Легка і харчова галузі в структурі промисловості Луганщини займають порівняно незначне місце. Питома вага їх у промисловому виробництві становить лише 18,2 проц.
Серед підприємств легкої промисловості своїми розмірами виділяються Луганський тонкосуконний комбінат, Луганська взуттєва і Рубіжанська панчішно-шкарпеткова фабрики, ряд швейних підприємств.
Народне господарство Луганської області сформувалося і розвивається в тісному зв’язку з економікою інших областей Радянської України і всього Радянського Союзу. Широкі господарські зв’язки області здійснюються головним чином за допомогою залізничного транспорту. Протяжність залізниць загального користування в області становить 1172 км. Крім того, є 1126 км під’їзних колій промислових підприємств і будов. Характерною особливістю вантажообороту залізниць області є перевищення (майже в два рази) вивозу над ввозом. Склад вантажів типовий для районів розвинутої важкої промисловості і добре відображає особливості структури економіки області. Головне місце у вивозі займають вугілля, кокс, мінеральні добрива та інша хімічна продукція, чорні метали, машини і устаткування. У ввозі переважають залізна руда і марганець, ліс, кольорові метали, нафта і нафтопродукти, продукція легкої і харчової промисловості.
Значного розвитку набув автомобільний транспорт. Протяжність автомобільних шляхів в області становить понад 7 тис. км. Автомобільний транспорт здійснює великі внутріобласні перевезення народногосподарських вантажів і пасажирів.
Обласний центр зв’язаний авіалініями з багатьма містами країни, в тому числі з Москвою, Ленінградом, Києвом, Сімферополем, Мінськом та іншими. Широка сітка місцевих авіаліній.
Луганська область не тільки край вугілля, машинобудування, великої хімії і металургії, але й високорозвинутого сільського господарства. Хоча питома вага його у валовій продукції області порівняно невелика — лише 12 проц., але роль його в умовах індустріально розвинутої області з різко переважаючим міським населенням виключно велика.
Колгоспи і радгоспи області спеціалізуються на виробництві зерна і технічних культур у поєднанні з молочно-м’ясним тваринництвом. Навколо промислових центрів розташовані овочево-молочні господарства, які постачають їм продукти харчування.
Загальний земельний фонд колгоспів і радгоспів становить 2240 тис. га, з яких сільськогосподарських угідь — 1799,4 тис. га, в тому числі орної землі — 1374,7 тис. га, або 76,4 проц. усіх сільськогосподарських угідь, сінокоси і пасовища— 21,6 проц. Понад 70 проц. орної землі припадає на північні, сільськогосподарські райони області.
На початок 1967 року на Луганщині було 187 колгоспів і 115 радгоспів.
Сільськогосподарське виробництво базується на міцній технічній основі. В 1966 році на колгоспних і радгоспних полях працювало понад 17 тис. тракторів (у 15-ти сильному обчисленні), близько 5 тис. різних комбайнів та велика кількість іншої техніки. В області створено 17 відділень «Сільгосптехніка» з 36 ремонтними майстернями, працює 4 авторемонтні заводи.
Проведено великі заходи по механізації робіт у тваринництві. Майже повністю механізовані такі трудомісткі процеси на фермах, як доїння корів, подача води, стрижка овець.
Всі радгоспи і колгоспи області електрифіковані, і споживання електроенергії ними рік у рік зростає.
Із зростанням технічної оснащеності колгоспів і радгоспів підвищується виробнича кваліфікація працівників сільського господарства, зростає продуктивність їх праці. На початок 1967 року в сільському господарстві області працювало 18 тис. механізаторів, понад 700 інженерів і техніків, 4 тис. інших спеціалістів (агрономів, зоотехніків та інших).
Провідна галузь сільськогосподарського виробництва області — рільництво, яке за роки Радянської влади докорінно змінилося. Посівна площа зросла порівняно з 1913 роком майже на 200 тис. га. Поряд з розширенням посівів змінилась і їх структура. До революції сільське господарство розвивалось тут однобоко. Так, у 1913 році зернові займали 91 проц. всієї посівної площі, а інші культури — 9 проц. За роки Радянської влади сільське господарство області стало багатогалузевим. Питома вага зернових культур зараз становить 44,3 проц. при значному збільшенні абсолютних розмірів і питомої ваги посівів технічних, овоче-баштанних і кормових культур. Інтенсивно розвивається громадське тваринництво. Його питома вага у валовій продукції сільського господарства становить 50,8 процента.
Продукція сільського господарства збільшується з кожним роком. Так, у 1966 році виробництво зерна зросло проти 1940 року в 1,8 раза, м’яса — у 1,6, молока — в 2,1 раза
Соціалістичні перетворення в економіці стали основою підвищення матеріального добробуту трудящих Луганщини. Одним з найважливіших показників рівня життя населення є забезпеченість житловою площею. В Луганській області в післявоєнний період тільки за рахунок державних та кооперативних вкладень побудовано 22,6 млн. кв. м житла. Більше половини жителів області переселилося в нові благоустроєні квартири. На карті області з’явилися нові міста Сєверодонецьк, Молодогвардійськ, Щастя, Червонопартизанськ, десятки селищ міського типу. Реконструйовано Луганськ, Комунарськ, Кадіївку, Рубіжне та інші населені пункти. За темпами житлового будівництва на 1000 чоловік населення Луганська область йде попереду найбільш розвинутих капіталістичних країн. На 1 січня 1967 року весь житловий фонд міст і селищ становив 27,2 млн. кв. м, що майже в три рази більше довоєнного.
Одночасно із зростанням житлового фонду впорядковуються населені пункти області. Значно збільшилась протяжність водопроводу та каналізації, швидко розвивається газифікація. Вперше для побутових потреб газ було застосовано в Луганську в 1957 році. Через десять років газом користувалися вже жителі 14 міст і селищ. Загальна протяжність міських газових сіток в 1967 році становила 705,5 кілометра.
На основі розвитку соціалістичного виробництва рік у рік зростають реальні доходи населення. В 1966 році середня номінальна заробітна плата (без суспільних фондів споживання) робітників і службовців в області становила 114 крб.
Відповідно до рішень вересневого (1967 р.) Пленуму ЦК КПРС про дальше підвищення добробуту радянського народу заробітна плата з 1 січня 1968 року зросла у двохсот тисяч трудящих області. Скасовано і знижено податки з заробітної плати більше, ніж у трьохсот тисяч чоловік. Більше, ніж сорока тисячам робітників, колгоспників і службовців додатково призначено або збільшено пенсії.
Зростання реальних доходів населення і збільшення випуску предметів народного споживання зумовили неухильне розширення роздрібного товарообороту. В 1966 році роздрібний товарооборот в області, включаючи громадське харчування, в розрахунку на душу населення зріс в 2,7 раза проти 1940 року (в порівнянних цінах 1940 року). Трудящі почали купувати більше одягу, взуття, тканин, холодильників, телевізорів, пральних машин, велосипедів, мотоциклів, автомобілів тощо.
Великого розвитку в області набуло побутове обслуговування населення. Широко використовуються такі види побутових послуг, як механізовані фабрики ремонту взуття, комбінати побутового обслуговування, станції технічного обслуговування індивідуальних автомашин, бюро послуг з різнобічною діяльністю, майстерні по ремонту холодильників і пральних машин, видача на прокат спортивного інвентаря і автомашин, перукарні, різні ательє тощо. З 1959 по 1968 рік обсяг побутових послуг зріс більш як у 6 разів.
Робочий тиждень у основної маси трудівників промисловості зараз на 18 годин менший, ніж до Жовтневої революції. В 1967 році в основному завершився перехід на п’ятиденний робочий тиждень.
Особливо яскраво виявляється піклування про трудящих області в неухильному поліпшенні медичного обслуговування. В 1966 році на 10 тис. жителів Луганської області припадало 20 лікарів, тоді як в США—18, в Японії — 14, у Франції— 15. У 1967 році було 250 лікувальних закладів, 5,6 тис. лікарів, 21 тис. чоловік середнього медичного персоналу. Амбулаторно-клінічні заклади оснащені сучасною клінікодіагностичною і лікувальною медичною апаратурою.
В області створено будинки відпочинку для трудящих, широку мережу нічних санаторіїв і профілакторіїв. Тисячі робітників, службовців, колгоспників щороку відпочивають у санаторіях Криму, Кавказу, Ризького узмор’я та інших здравницях Радянського Союзу. За роки семирічки в здравницях країни оздоровлено майже 500 тис. трудящих області. Високий рівень охорони здоров’я і зростання матеріального добробуту всього народу дали можливість ліквідувати такі страшні захворювання, як холера, чума, віспа, майже цілком ліквідувати захворюваність на малярію, різко зменшити захворюваність на дифтерію, поліомієліт.
За багаторічну і сумлінну працю в органах охорони здоров’я 22 чоловікам присвоєно звання заслуженого лікаря УРСР, у тому числі ветеранам радянської охорони здоров’я лікарям І. Д. Ващенку, М. П. Долговій, Н. Г. Виставній, А. Г. Денисовій, Г. 3. Омельченку, Я. І. Дедюрі, П. С. Іщенку.
Важливе значення для фізичного розвитку людей мають фізкультура і спорт, що набули повсюдного поширення. Добровільні спортивні товариства об’єднують майже 682 тис. жителів області. Це означає, що майже кожний четвертий регулярно займається спортом. До їхніх послуг є 30 стадіонів, 417 спортзалів і 5430 спортивних майданчиків. Спортивні організації підготовили близько 300 майстрів спорту і понад 147 тис. розрядників.
Радянська держава проявляє велике піклування про освіту трудящих. Луганщина має широкорозгалужену шкільну мережу. В 1966/67 навчальному році тут працювало 1445 загальноосвітніх шкіл, в яких 24,6 тис. вчителів виховували і навчали понад 516 тис. дітей робітників, колгоспників та інтелігенції. Тільки за роки семирічки кількість учителів збільшилася майже в півтора раза, а учнів — на 71 проц. За семирічку здобуло середню загальну освіту близько 100 тис. чоловік, з них понад 50 проц. без відриву від виробництва в школах робітничої і сільської молоді та заочно.
Крім цього, в області широко розвинута професійна освіта. В 1967 році було 116 професійно-технічних училищ, в яких навчалося 53 тис. чоловік. У цілому по області в 1966 році з кожної тисячі працюючих 650 мали вищу, середню або неповну середню освіту.
У багатотисячному вчительському колективі працюють сотні справжніх майстрів своєї справи. Шістдесятьом з них присвоєно високе звання «заслужений учитель школи УРСР». Десятки років на ниві навчання і виховання працюють заслужені вчителі школи УРСР Деркульська В. Г., Нікітіна О. М., Іщенко П. Ф., Черняшевський В. Т., Щедріна Н. І., Воронцов П. І. і багато інших.