Ровеньки, Луганська область
Ровеньки — місто обласного підпорядкування. Розташоване за 60 км на південний схід від Луганська. Через місто проходить залізнична лінія Дебальцеве—Звереве, за 10 км — автомагістраль союзного значення Харків—Ростов. Асфальтованими шосейними шляхами Ровеньки зв’язані з Луганськом, Краснодоном, Антрацитом. Адміністративно місту підпорядковані селища: Кленовий, Михайлівка, Нагольно-Тарасівка, Новодар’ївка, Ясинівський. Населення — 60 тис. чоловік.
Перша згадка про Ровеньки зустрічається в документах початку XVIII століття. Прагнучи до централізації і зміцнення своєї влади, Петро І обмежив вольності донського козацтва, заборонив козакам самочинно займати землі по Дінцю. У травні 1705 року цар наказав ліквідувати всі поселення, які незаконно заснували козаки після 1695 року, а жителів їх перевести на лівий бік Дінця; біглих людей, які перебували в цих поселеннях, вислати в Росію і надалі до виходу спеціального наказу не заселяти згадані місця. Козаки не поспішали виконувати цей наказ, просили государя не чіпати поселення. Але їм було відмовлено в проханні. Для найшвидшого виконання царської волі в липні 1707 року на Дон було послано стольника Леонтія Шеншина. В його донесенні і називається «городок Ровенёк», що також входив до числа самочинно заселених місць.
Назва міста походить від річки Ровенька і балки, в районі яких воно розташоване.
У 30-х рр. XVIII століття поселення було одним з опорних пунктів укріпленої української лінії, збудованої для захисту південних кордонів Російської держави від султанської Туреччини і Кримського ханства. З метою колонізації і найшвидшого заселення Донецького степу уряд охоче роздавав великі ділянки землі дворянам. Особливо щедро, у великій кількості він дарував їх своїм прихильникам після знищення Запорізької Січі (1775 р.). На Донеччині діставали землю найчастіше офіцери Бахмутського полку. Слобода Ровенецька стала центром величезного маєтку
бригадир-майора графа Василя Орлова і почала називатися Орлово-Ровенецькою. Вона заселялася переважно селянами-втікачами з Правобережної України і центральних губерній Росії. Поміщицькі прикажчики переманювали втікачів, переконуючи їх залишатися в новій слободі. Новоприбулим дозволялося вирубувати ліс, будувати хати, сіяти хліб, косити сіно. На три роки вони звільнялися від податків і панщини.
Люди, що оселилися в слободі, спочатку були вільними. Але в 1796 році спеціальним царським указом вони були покріпачені, як і всі селяни степової частини України. Звичайним явищем стали продаж і обмін кріпаків.
Як свідчать документи, що збереглися, на початку XIX століття поміщиця Орлова заселила цілу вулицю Ровеньок російськими майстровими з села Нікольського Саратовської губернії, яких вона купила у поміщика Сердобського повіту князя Голіцина.
Кріпаки зазнавали жорстокої експлуатації — до шести днів на тиждень працювали на панщині. І коли в 1820 році в Міуському округу області Війська Донського, куди входила слобода, і в частині Катеринославської губернії вибухнуло селянське повстання, ровенецькі кріпаки також приєдналися до нього.
Тяжке становище селян, які належали поміщикам Орловим, мало в чому поліпшилося і після реформи 1861 року. Відповідно до положення про викуп жителі Ровенецької слободи одержали 4460 десятин землі, що становило по 3,1 десятини на ревізьку душу. Селянам, як правило, виділялися гірші ділянки, порізані балками або вкриті горбами чи могилами. Пасовища, ліс, вигін для худоби, ярмарковий і базарний майдани лишалися панськими. За користування ними селяни відробляли поміщикові.
В умовах натурального господарства і відсутності поблизу промислових підприємств малоземельний ровенецький селянин змушений був наймитувати, йти на сезонні роботи. Невеликого заробітку часто не вистачало на утримання сім’ї. Ровенецька біднота продавала свої хати в центрі слободи і відходила на гірші, але дешевші садиби. Так заселялися Крейдянка, Кабарда, Кривий Ярок та інші околиці. В центрі слободи лишалися заможні сім’ї.
У статистичних відомостях про заселення земель області Війська Донського за 1866 рік говориться, що Орлово-Ровенецька слобода входила до Міуського округу і була волосним центром. До Ровенецької волості належали селища Грибоватське, Карпове-Вишневецьке і Номікосове-Козабілівське, а також селища теперішнього сусіднього міста Свердловська — Кондрючевське, Довжинське і Куряче.
На початку XX століття на території слободи Ровенецької починаються роботи по виявленню місцевих корисних копалин. У 1820 році з Луганського заводу за розпорядженням міністра фінансів був командирований маркшейдер 9-го класу Козін для дослідження в землях Війська Донського різних викопних руд, переважно залізних.
У поданому Козіним описі «Про мінеральності при землі Війська Донського» зазначалося, що в районі балки Ровеньки, в околицях села Дар’ївки і по річці Малій Кам’янці виявлено поклади кам’яного вугілля. По річці Ровенька трапляється сланець, а від Кам’янки до річки Кріпенької і по течії річки Нагольної до Міусу — металоносні слюдисті сланці. Згодом, у 1837—1839 рр., матеріали ці було доповнено дослідженнями експедиції Демидова під керівництвом французького інженера Лепле.
У 1839 році уряд видав постанову, за якою всі урочища, що містили в собі кам’яне вугілля, вимежовувалися у військову власність, а власникам їх давалися землі з вільних військових запасів. Для виконання цієї постанови з Луганського заводу виїхали два гірничі інженери — штабс-капітан Соколов і поручик Анісімов, згодом замість штабс-капітана був призначений поручик Томілов. Цим інженерам було наказано оглянути землю Війська Донського і вказати такі родовища викопного вугілля, які за їх надійністю слід відмежувати у військову власність. Проте лише через 50 років починається освоєння родовищ кам’яного вугілля, виявлених у районі річки і балки Ровеньки.
Відкриття ровенецьких шахт належить до 70-х років XIX століття і зв’язане з будівництвом Катерининської залізниці. Перша примітивна шахта давала вугілля залізничному посту Козабілівка. Надшахтних споруд вона не мала. На поверхні було встановлено лише коловорот-барабан, який обертали двоє робітників. Таким чином вони спускали робітників у шахту і піднімали на поверхню баддю з вугіллям. Тут же біля шахти вугілля складали, а потім вивозили на станцію.
Люди працювали під землею в жахливих умовах. Вибійники відколювали вугілля кайлами і клинками, лежачи у воді, при світлі каганця. До штреку вугілля вивозили дерев’яними саньми саночники, які впрягалися в лямку з брезенту або залізного ланцюга.
Умови життя були не кращими. Робітники тулилися у вогких і душних землянках, викопаних на схилі балки, недалеко від шахти. Піл, стіл з двох дощок, дві лави— такі були меблі шахтарського житла. В кутку проти дверей — кам’яна піч.
Через 10 років після відкриття першої шахти в Ровеньках було вже чотири діючі вугільні підприємства, на яких працювало 46 робітників. За 1887 рік на цих шахтах було видобуто 12 тис. пудів антрациту.
На початку XX століття в економічному житті слободи спостерігається піднесення. Річна продуктивність окремих шахт на цей час більш як у 8 раз перевищила загальний видобуток вугілля на всіх копальнях Ровеньок у 1887 році. Так, наприклад, на руднику Н. Д. Стахєєва і К°, розташованому в околицях селища Козабілівки, щороку видобували вже до 1 млн. пудів антрациту. Поблизу слободи розроблялися також пласти покрівельного, шиферного і рисувального сланців. Камінь-плитняк відправляли в Новочеркаськ.
Наприкінці 80-х рр. XIX століття в слободі з’являються підприємства по переробці сільськогосподарської сировини та виробництву будівельних матеріалів, розвиваються промисли. У Ровеньках жили чинбарі, шевці, бондарі, кустарі, що виготовляли дерев’яний посуд, столяри, кравці; останніх було в слободі чимало, і заселяли вони вулицю Кравцівку. Існували тут також дрібні підприємства по виготовленню солодощів — маківок, леденців.
Крупніше виробництво було представлене винокурним, шкіряним і цегельним заводами, чотирма водяними млинами.
За даними 1897 року, в Ровеньках проживало 3851 чол., що займалися хліборобством, 264 ремісники, 104 торгівці. Гірничі робітники іще не відокремлювалися. У слободі налічувалось 4487 жителів і 774 господарства.
Слобода була відома в округу і як великий торговельний центр. Щороку в ній відбувалося чотири ярмарки з загальним обігом до 300 тис. крб. Цілий рік торгувало понад 40 яток і магазинів. З 1820 року в слободі була корчма. В Ровеньках часто спинялися чумаки, які везли рибу з Таганрога і Ростова. Вулиця, на якій вони ночували, називалася Рибною.
Слобода була однією з впорядкованих у Міуському округу. В центрі її були широкі прямі вулиці, кілька поміщицьких садиб з фруктовими садами і високими парканами, хати заможних селян, рублені з колод. А ровенькіьські бідняки тулилися на околицях, як і сто років тому, в низеньких хатинках з глини і хворосту, з солом’яними або очеретяними дахами. Всередині цих убогих жител стояв закопаний у землю стіл, дерев’яні лави, піл з дощок, вкритих рядниною, яка правила за постіль.
Доходи селян, навіть тих, хто вже постійно працював на шахтах, були низькі. Особливо тяжким був неврожайний 1901 рік. Ціни на хліб різко підвищилися, не було кормів. Селянська біднота змушена була продавати за безцінь свою худобу.
На початку XX століття на шахтах слободи починають поширюватися революційні ідеї. Першими пропагандистами марксистської теорії в Ровеньках були робітники-залізничники М. С. Фоменко та І. С. Клименко. М. Фоменко, син місцевого селянина-бідняка, працював у Дебальцевому помічником машиніста. Там він став членом РСДРП. Приїжджаючи в гості до рідних, він завжди привозив у Ровеньки соціал-демократичну літературу, листівки.
У 1904—1905 рр. у Ровеньках засновується гурток по вивченню праць В. 1. Леніна. Читати їх робітники збиралися в Гримучому лісі Читав літературу один з найактивніших членів гуртка В. І. Кирилов, телеграфіст за професією. Потрапляли в слободу і листівки з Катеринослава та Луганська.
Восени 1905 року революційний рух, що зростав у країні, захопив і Ровеньки. Робітники слободи, інформовані М. С. Фоменком про триденний жовтневий страйк залізничників на станції Дебальцеве і підготовлюване повстання в Горлівці, протягом кількох ночей кували списи і кинджали для дружинників. Саморобну холодну зброю доставили в Горлівку І. С. Клименко і М. С. Фоменко. Обидва вони брали участь у горлівському повстанні в грудні 1905 року. І. С. Клименко був поранений і в тяжкому стані доставлений в Ровеньки, тут він переховувався від поліції. М. С. Фоменко за революційну діяльність і участь у горлівському повстанні був засуджений до каторжних робіт.
У першому десятиріччі XX століття тривав економічний розвиток слободи. Було закінчено спорудження п’яти нових шахт: Валентинівки, Михайлівни, Любимівської, Прищепинської, Благовєщенської. З різних районів Росії і України сходяться на ці шахти зубожілі селяни. Населення Ровеньок зросло на той час уже до 8 тис. чол. У 1906 році в слободі відкривається пивоварний завод поміщика Рутченкова, а в 1911 році — паровий млин, що належав поміщикові Деркачу.
З початком першої світової війни становище ровеньківських гірників ще погіршало. І без того низькі розцінки оплати було урізано. У підземних робітників заробіток становив не більше «30—«35 крб. на місяць, у тих, хто працював на поверхні,— 12—18 крб.. В той же час ціни на хліб, м’ясо, масло збільшилися на 11—44 проц. У зв’язку з тим, що багато гірників було мобілізовано до царської армії, підприємці почали ширше використовувати працю жінок і підлітків, яким платили за ту саму роботу на 25—50 проц. менше, ніж чоловікам.
Ровеньківський старожил О. А. Ступаков згадує: «Мене забрали в солдати, а дружина Ганна Олександрівна, щоб прогодувати сім’ю, пішла на шахту вагонницею. Сама по собі ця праця дуже тяжка, а для жінки, яка незабаром мала стати матір’ю, втроє важча. Ганна Олександрівна почувала себе погано, робітники вимагали, щоб роділлю відправили додому, але адміністрація не подала допомоги. Дружина народила сина прямо між вагончиками, загорнула його в лахміття і ледве пішла додому. А через шість днів треба було знову виходити на роботу».
У таких тяжких умовах доводилося працювати до революції жителям слободи. Місцеві власті крізь пальці дивилися на охорону здоров’я ровеньківців. У Ровеньках був усього один приймальний покій на п’ять ліжок, в якому працював один лікар. Ця невелика лікарня мала обслуговувати населення 10 волостей.
Першу школу було відкрито в Ровеньках наприкінці 70-х років XIX століття.
Це було двокласне міністерське училище на 120 місць, при якому були майстерні і добре обладнаний спортивний майданчик. У листопаді 1891 року було відкрито ровеньківську церковнопарафіальну школу, в якій вчилося 100 хлопців і дівчат. Дві третини дітей шкільного віку не мали можливості вчитися. Тому в 1910 році на селянському волосному сході було прийнято рішення про будівництво двоповерхового будинку в слободі на кошти самооподаткування. Але місцеві церковники заперечували проти цього, і школа не була збудована.
У 1904—1905 роках у Ровеньках було відкрито приватний кінотеатр «Синема» на 100 глядачів. Одночасно з цим на вулицях біля будинків багачів з’явилися електричні ліхтарі. На рік раніше в слободі було відкрито бібліотеку, а в 1906 році — книгарню, в якій продавали літературу тільки релігійного змісту. Щоб якось пожвавити одноманітне життя слободи, місцева, інтелігенція влаштовувала аматорські спектаклі, організовувала голосні читання книжок, на які запрошувалися всі бажаючі.
Лютнева революція викликала нове революційне піднесення в містах і шахтарських селищах Донбасу. Скрізь відбулися мітинги і демонстрації солідарності з петроградськими робітниками, солдатами і матросами, які скинули царське самодержавство. На мітингу в Ровеньках після повідомлення М. С. Фоменка, який повернувся з заслання, про повалення царя жителі скинули з п’єдесталу монумент Миколи І.
На початку березня 1917 року в Ровеньках було обрано Раду робітничих і селянських депутатів. Очолив її більшовик Д. А. Ступаков. Рада боролася проти саботажу капіталістів, розглядала конфлікти між робітниками і адміністрацією, регулювала ціни на продукти.
Важливою подією цих днів було створення профспілки гірників. Першим головою профспілки став кадровий шахтар В. П. Скалозубов.
Починаючи з липневих днів 1917 року, після переходу контрреволюції у відкритий наступ, загони донських козаків-каледінців чинили бандитські нальоти на райони Донбасу з метою придушення робітничого руху, розгрому Рад і більшовицьких організацій. 21 вересня Каледін запровадив на залізничних станціях охорону. Ці поліцейські дії зустріли різку відсіч з боку шахтарів Донбасу. Солідаризуючись з гірниками ряду промислових районів, робітники і службовці ровеньківських шахт №№ 1, 2 і 5, що належали Дар’ївському акціонерному товариству, на об’єднаних зборах ,30 вересня разом з представниками Колачівського і Боківського рудників прийняли постанову приєднатися до резолюції трудящих Макіївського, Боково-Хрустальського і Щотово-Картушинського гірничих районів, які вимагали виведення козаків не пізніше 10 жовтня з усього Донбасу. В противному разі, заявляли ровеньківці, ми приєднаємося до загального страйку і боротимемося проти козаків усіма засобами, аж до застосування терору.
З’їзд представників робітничих депутатів, профспілок, гірничих комітетів, робітничої міліції та інших організацій Донбасу, що зібрався 21 жовтня в Харкові, висловився за загальний страйк Донецького і Криворізького басейнів. З’їзд застерігав робітників від поодиноких виступів, які «гратимуть на руку донецьким промисловцям». Цією вказівкою керувалися більшовики Ровеньок та інших гірничорудних районів. За прикладом макіївців з членів Рад депутатів Боківського, Хрустальського, Довжанського, Щотово-Картушинського і Ровенецького гірничорудних районів було створено загальний страйковий комітет. Він очолив підготовку до загального страйку проти провокаційних дій козачих військ. На місцях, під безпосереднім керівництвом Рад, створювалися загони Червоної гвардії, озброювалися робітники, збиралися кошти і продовольство. В ці дні в слободі колишній коваль К. В. Бабичев і шахтар А. О. Мухін, що повернулись з фронтів імперіалістичної війни, організували загін Червоної гвардії. Спочатку він налічував 100 чол. Командиром загону став більшовик К. В. Бабичев, а начальником штабу — А. О. Мухін. Загін поповнювався щодня. Велику допомогу в його озброєнні подали луганські більшовики і штаб Червоної гвардії, начальником якого був О. Я. Пархоменко. В Ровеньки з Луганська було привезено 600 гвинтівок і 40 тис. патронів.
Робітники і селяни Ровеньок палко вітали Жовтневе збройне повстання в Петрограді, схвалили рішення 2-го Всеросійського з’їзду Рад і утворення першого Радянського уряду, очоленого В. І. Леніним. Про непохитну віру ровеньківців у свій уряд переконливо говорить одна з резолюцій: «Сход селян, селянок і солдатів слободи Ровеньки, заслухавши… промовців різних партій з поточного моменту…, постановив одноголосно висловити привітання і повне довір’я Раді комісарів, на чолі якої стоїть партія більшовиків, яку ми вважаємо єдиною революційною партією з усіх соціалістичних партій, обіцяємо їй всемірну підтримку».
У грудні 1917 року в Ровеньках створюється ревком. Першим головою його був більшовик М. С. Фоменко. Поряд з воєнними заходами проти Каледіна ровеньківські більшовики розгорнули велику роз’яснювальну роботу серед козаків, в результаті якої окремі козачі частини рішуче виступили проти свого командування. Так, козаки 39-го полку відмовилися нести військово-польову службу на рудниках Ровенецького гірничого району.
У ці дні значно активізує свою діяльність і Ровеньківська Рада, очолювана більшовиком С. А. Паталахою. Рада почала рішуче проводити в життя перші декрети Радянської влади. В слободі було організовано продовольчу комісію для налагодження постачання населення, конфісковано майно ряду поміщицьких економій. Конфісковане майно, хліб, худобу, реманент роздавали біднішому населенню.
У відповідь на це меншовики і есери разом з шахтовласниками організували в Ровеньках свої збори, на яких прийняли рішення не визнавати постанов Радянської влади і дій ревкому. Ровеньківські червоногвардійці розігнали це зборище контрреволюції. Проте через кілька тижнів шахтовласники разом з куркулями сусідніх сіл знову зібралися на збори. Вони намагалися розгромити Раду і жорстоко побили більшовика, члена Ради С. С. Одинцова. Як пише в своїх спогадах Д. А. Ступаков, «червоногвардійці-шахтарі по-своєму покарали організаторів цього контрреволюційного виступу. Вони послали їх працювати в шахти на два тижні без вихідного дня. Всіх місцевих буржуїв і куркулів червоногвардійці примусили внести штраф 40 тисяч карбованців».
Червоногвардійці дали дружну відсіч і козакам сотні хорунжого Борисова, яку було введено в слободу.
У січні 1918 року влада в Ровеньках цілком перейшла до рук Ради. Тоді ж створюється партійний осередок. У числі перших комуністів були С. С. Одинцов, М. С. Фоменко, С. А. Паталаха та інші. Але ровеньківців чекали нові серйозні випробування — у квітні 1918 року в Донбас прийшли австро-німецькі окупанти. Ровеньківські більшовики пішли в підпілля. Вони проводять свою роботу через різні легальні організації, наприклад, через «Союз покалічених воїнів», головою якого був Д. А. Ступаков. Важливим успіхом було обладнання підпільної друкарні. В листівках до робітників більшовики викривали дії німецьких окупантів. Під впливом комуністів селяни Ровенецької слободи відмовилися повернути відібрані у поміщиків землю, реманент і коней, саботували поставку продуктів для німецької армії, ухилялися від призову до білокозачих частин. Так, на сході в селищі Дар’ївці було вирішено до козачої армії нікого не відпускати.
На кінець 1918 року кайзерівські війська було вигнано з Донбасу. Проте мирний період тривав недовго. Денікінські полчища, що наступали з півдня, в травні 1919 року зайняли Ровеньки. Почалися переслідування і арешти не тільки радянських працівників, але й усіх, хто брав участь у революції. В слободі розташувався каральний загін. Карателі-білогвардійці без суду і слідства стягували з селян плату за поміщицьке майно. Білогвардійці мстилися сім’ям радянських активістів, які пішли до Червоної Армії. З непокірними жорстоко розправлялися. В слободі було встановлено кілька шибениць. Дочка колишнього голови волосної Ради Г. С. Паталаха згадує: «У мене в пам’яті збереглися ті чорні дні. На світанку в нашу землянку вдерлися денікінці. Карателі озвіріло допитували про батька, матір, потім її катували, стару бабусю били шомполами. Мати, не витримавши катувань, надвечір померла, а нас, трьох дітей (четвертому було близько року), поставили біля шибениці. Перед моїми очима гойдалися трупи повішених старої жінки та її внука-партизана. Я бачила, як вона лівою рукою накидала собі на шию петлю, праву підняла, щоб перехреститися. Козак одним ударом шаблі відрубав їй пальці. Стара жінка ще раз підняла скривавлену праву руку, обличчя її залилося кров’ю. Палач у цей час вибив з-під її ніг стільчик».
Робітники і селяни слободи мужньо билися на фронтах громадянської війни. Серед них — ровеньківці С. А. Паталаха, Т. І. Молотов, А. С. Головченко, М. П. Степаненко, М. І. Кондратенко та інші.
Під ударами Першої Кінної армії напередодні нового, 1920, року денікінці втекли з Ровеньок. У слободі відновилася Радянська влада. Ревком узяв на облік поміщицьке майно, організував допомогу фронту продовольством і фуражем, допомагав червоноармійським сім’ям.
Шахтарі розпочали бій з розрухою. Напівголодні, погано одягнені, вони самовіддано працювали в ім’я нового життя. Доводилося одночасно відбудовувати захоплені шахти і відбивати бандитські нальоти. В цій боротьбі загартовувався і мужнів комсомол. Перший комсомольський осередок у Ровеньках виник у перших числах березня 1920 року. На початок квітня в слободі налічувалося вже сорок комсомольців. Комсомолець 20-х років, член партії ленінського призову М. Д. Слесарєв згадує: «Перша комсомольська організація була створена в слободі, друга — в селищі
Козабілівці. В Козабілівську організацію входила молодь шахт «Алмазної», «Сив’яківки» і «Благовєщенської». Нелегко було першим комсомольцям Олександру Мартиненкові, Івану Князеву, братам Івану і Митрофану Грищенкам, Максиму Мельникову. Вдень вони працювали в шахті, а після роботи несли вартову службу в дозорі частин особливого призначення. Всі комсомольці шахти входили в загін, командиром якого був комуніст Ф. Д. Слесарєв. їх характеризувала висока дисципліна, мужність і відданість Батьківщині».
Велику допомогу подав Донбасові братній російський народ. Січень 1921 року було оголошено місяцем сприяння Донбасові. На роботу в Ровеньки приїхали трудящі з різних міст Радянської країни. Тамбовський комуніст І. В. Кочегаров, колишній моряк-балтієць, у 1921 році очолив партійну організацію Ровеньок. Комуністи вживали найдійовіших заходів для ліквідації паливного голоду. Організовувалися масові недільники для впорядкування рудникових дворів і залізниці. Силами громадськості було прокладено залізничну колію до Любимівської шахти. Однією з перших в Ровеньках вугілля дала шахта «Валентинівська». В 1922 році, до п’ятиріччя Великої Жовтневої соціалистичної революції, робітники і селяни Ровенецької волості з радістю телеграфували В. І. Леніну про відкриття електричної станції. Самовіддано працювали гірники Ровеньок. На початок 1923 року на території Ровенецької волості вже діяло сім вугільних підприємств.
Тяжким жалем у серцях ровеньківців відгукнулася звістка про смерть вождя. На траурних мітингах у слободі і на шахтах трудящі клялися до кінця бути вірними справі Леніна. В протоколі траурного мітингу станції Дар’ївки Ровенецької волості записано: «Ми даємо слово ще тісніше згуртуватися навколо партії більшовиків. Дружною і спільною роботою ми проведемо в життя всі ті лозунги, які висунув В. І. Ленін, і найголовніший з них — союз робітників і селян, і що б там не казали вороги трудового класу, ми знаємо, що в усьому світі переможе нове суспільство, основане на тісному союзі робітників і селян».
У траурні січневі дні на мітингу було вирішено зробити вінок з антрацитових вуглин і покласти його біля труни В. І. Леніна. Делегація гірників, очолена Д. І. Хованським, доставила вінок у Москву. Тепер він зберігається у філіалі музею В. І. Леніна в Києві.
Ще з більшою енергією ровеньківці взялися виконувати заповіти Ілліча. Значно поповнила свої ряди районна партійна організація. На початок 1926 року вона налічувала 1380 членів і кандидатів партії. В центрі уваги комуністів стояли питання найшвидшого розвитку вугільної промисловості. Так, на XI районній партійній конференції, що відбулася в січні 1927 року, головну увагу було зосереджено на аналізі темпів зростання видобутку вугілля на шахтах Ровеньківського рудоуправління, яке об’єднувало сім шахт. На конференції відзначалося, що протягом 1926 року в порівнянні з попереднім роком видобуток антрациту зріс на 22 проц. Партійна організація брала курс на підвищення продуктивності праці. В результаті ряду вжитих заходів продуктивність праці на шахтах на початок 1928 року зросла на 18 проц. Цьому великою мірою сприяли розвиток раціоналізаторської роботи, підвищення кваліфікації і навчання кадрів. У січні 1927 року у Ровеньках було відкрито робітфак.
Найважливішим завданням культурної революції була ліквідація неписьменності, запровадження загальної початкової освіти. З ініціативи ровеньківських комуністів почала працювати мережа гуртків по ліквідації неписьменності (лікнепи). До них залучалися трудящі від 16 до 50 років. У 1926 році в пунктах лікнепу Ровеньок навчалося 658 чоловік.
Багато уваги приділялось загальному навчанню дітей. Працювали семирічна та початкові школи, які охоплювали навчанням усіх дітей шкільного віку.
У боротьбі за ліквідацію культурної відсталості величезне значення мало створення сільбудів, хат-читалень, робітничих клубів, політшкіл. У 20-х роках у Ровеньках було відкрито сім сільбудів і 13 хат-читалень, шість спеціально обладнаних військових кутків. У шахтних селищах з’явилися перші кінопересувки. Ровеньківці встановлюють культурні зв’язки з найвідомішими письменниками України. В 1928 році в слободі побували Петро Панч, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Іван Микитенко, які виступали перед робітниками.
У роки передвоєнних п’ятирічок далі розвивалися вугільні підприємства Ровеньок. Дбаючи про зростання видобутку, партійна організація брала курс на реконструкцію шахт і впровадження механізації. У 1932 році було закінчено роботи по реконструкції шахти № 2—3 ім. Ф. Е. Дзержинського, яка раніше давала лише 80 тонн вугілля на добу. Дореволюційні «пастки» перетворилися у вугільні підприємства з новими надшахтними спорудами, скіповим підйомом, сортувалкою, бункерами, ширококолійною залізницею.
В шахті № 2—3 ім. Ф. Е. Дзержинського в цей час уже працювало 8 електровозів, 15 врубових машин, гірничий комбайн, механічні навантажувачі породи. Замість обушка і кайла почали застосовувати відбійні молотки і електросвердла. Середньодобовий видобуток цієї шахти досяг 2500 тонн.
Проводилися роботи по реконструкції і на інших шахтах тресту «Фрунзевугілля». В результаті значно зріс видобуток вугілля. Так, наприклад, на шахті № 30 «Михайлівка» в 1935 році він збільшився вдвоє проти 1925 року.
В роки соціалістичної реконструкції Донбасу всенародного характеру набуває соціалістичне змагання. В боротьбі за вугілля на ровеньківських шахтах виросло чимало чудових гірників. Кадрові шахтарі-ударники Ф. Д. Розвязєв, П. М. Барабанщиков, С. Д. Антипов, М. С. Сочава, О. Т. Мартиненко досягли великих успіхів у першій п’ятирічці.
У роки другої п’ятирічки (1932—1937 рр.) серед шахтарів розгорнувся стахановський рух — найвищий на той час етап соціалістичного змагання. Ровеньківці пишалися знатними людьми з шахти № 28 «Венгерівка» М. О. Стежииковим, А. Я. Сасуновим, Є. Є. Петченком, П. В. Бєліковим та багатьма іншими.
У роки передвоєнних п’ятирічок змінює своє обличчя і стара слобода. В 1934 році її було перетворено в місто. На вулицях міста прокладено тротуари з каменю-плитняку, шосейні шляхи, проведено освітлення, водопровід. У 1939 році населення Ровеньок становило 20 904 чоловіка.
Велику увагу органи Радянської влади приділяли розвиткові охорони здоров’я. 1925 року в Ровеньках було збудовано нову лікарню на 150 ліжок, оснащену найновішим медичним обладнанням. На початок 1940 року в місті, крім лікарні, працювали поліклініка, жіноча і дитяча консультації, дитяча молочна кухня, санітарно-епідемічна станція. В медичних закладах налічувалося 30 лікарів і близько 300 середніх медичних працівників. Для забезпечення лікувальних закладів медичними кадрами в 1936 році в місті було відкрито медичну школу.
За роки довоєнних п’ятирічок далі розвивалася народна освіта. В 1940 році на території міста, включаючи і шахтні селища, було 11 шкіл. Особливо хороші були новозбудовані середні школи № 1, 2 і 5 та семирічна школа № 3. В численних лабораторіях учні провадили дослідну роботу, підтримуючи зв’язки з науково-дослідними установами різних міст. Так, агробіологічний гурток середньої школи №1 під керівництвом І. Г. Тоглієвої мав зв’язки з науково-дослідними інститутами Москви, Києва, Харкова, Свердловська, одержував від них насіння і рекомендації. А в інститути повідомлялися результати спостережень на дослідних ділянках.
Великою популярністю серед населення користувалися вчителі Г. О. Карасьова, В. Д. Погрібна, П. Ф. Матяш. Ім’я Єлизавети Михайлівни Бирюкової було добре відоме не тільки дітям, але й людям старшого покоління, які навчалися у неї письма. В 1938 році ровеньківці виявили їй велике довір’я, обравши депутатом Верховної Ради УРСР.
Значна увага в роки п’ятирічок приділялася підготовці технічно грамотних кадрів. У 1929 році в Ровеньках відкрився філіал Краснолуцького гірничого технікуму, а потім — вищі інженерні курси по підготовці спеціалістів.
Тисячі гірників пройшли складний шлях від малописьменного робітника до інженерно-технічного працівника, керівника виробництва.
Так, П. М. Барабанщиков до революції був неписьменним. Працював у шахті з 1913 року. Радянська влада дала можливість робітникові вчитися. Спочатку навчався в лікнепі, потім на курсах по підготовці спеціалістів. Ударник першої п’ятирічки П. М. Барабанщиков у 1930 році був висунутий на посаду начальника шахти, закінчив Промакадемію. Такий шлях пройшло багато шахтарів-ровеньківців.
У 1940 році в місті було відкрито гірничий технікум.
Центром культурно-освітньої роботи серед населення став збудований у 1934 році міський Будинок культури. Широкого розмаху набирає художня самодіяльність. Тільки в місті працювало понад 50 гуртків. Одним із кращих був ансамбль пісні і танцю середньої школи № 1. У місті було відкрито також клуб піонерів. Працював кінотеатр. Було організовано редакцію місцевого радіомовлення. В 1941 році районна газета «Вперед» відзначила 12-у річницю з дня виходу першого номера. Широко пропагували твори радянських письменників бібліотеки при Будинку культури і червоних кутках на підприємствах.
Піклування партії і уряду окрилювало гірників, запалювало їх на нові трудові перемоги. В 1940 році ровеньківські шахтарі видобули 2100 тис. тонн антрациту. Це був чималий вклад у справу зміцнення економіки країни.