Слов’яносербськ, Слов’яносербський район, Луганська область
Слов’яносербськ (давні назви — Підгірне (до 1784 року), Донецьк (до 1817 року) — селище міського типу, адміністративний центр Слов’яносербського району. Розташований на правому березі Сіверського Дінця, за 32 км від Луганська і за 15 км від залізничної станції Зимогір’я Донецької залізниці. З обласним центром селище зв’язане асфальтованим шосе. Населення — 5 тис. чоловік.
В околицях селища було досліджено кургани з похованнями епохи пізньої бронзи (II — початок І тисячоліття до н. е.).
Історія виникнення Слов’яносербська пов’язана з появою в XVI столітті на території між річками Луганню і Сіверським Дінцем сторожових постів запорізького козацтва. Перша згадка в історичних документах про існування такого поста, з зимівниками й хуторами на місці теперішнього Слов’яносербська відноситься до 1740 року.
Інтенсивне заселення цього краю припадає на 50—60-і рр. XVIII століття. Сюди, на ще незаймані плугом родючі землі, перебралися на запрошення російського уряду серби, хорвати, чорногорці, болгари, а також молдавани й поляки, з яких сербські полковники Іван Хорват, Іван Шевич та Райко Прерадович формували піші й кінні полки. Ці військові з’єднання мали охороняти південні кордони російської держави від наскоків турків і татар. Спеціальною грамотою від 1752 року їм передавалася у вічне володіння (з правом передачі нащадкам) земля: рядовим — 20—40 четів, поручикам — 80, капітанам — 100 (четь дорівнювала 0,26 га). Крім того, вони одержували грошову платню і мали право на безмитну торгівлю і ремісництво. Шевич, Прерадович та інші сербські й волоські офіцери, що прийшли з ними, стали першими поміщиками цього краю. Територія між Луганню й Сіверським Дінцем, на якій виникли військові поселення, почала називатися Слов’яносербією. В числі їх було село Підгірне, засноване в 1753 році сербами та іншими слов’янами. У Підгірному розміщувалась і 8-а рота Бахмутського полку, до якого влилися сербські загони.
Нелегко жилося першим поселенцям Слов’яносербії. В голому необжитому степу не було ні харчів, ні лісу для житла. Люди їли привезені з собою сухарі, розмочені у воді, дику цибулю і часник. Для будування найпростішого житла доводилося возити ліс здалеку. Слідом за військовими поселенцями в Слов’яносербію почали переселятися селяни з Харківської, Чернігівської, Курської і Смоленської губерній, а також торгові люди з різних країв Росії, яких вабили пільгові умови торгівлі.
1773 року село Підгірне вже мало 158 дворів з 973 мешканцями (з них 496 чоловіків). Населення, крім виконання військових обов’язків, займалося землеробством, тваринництвом і садівництвом. Військові поселення Слов’яносербії у 1775 році були ліквідовані, а землі їх увійшли до складу Катеринославської провінції Новоросійської губернії. У 1784 році село Підгірне перейшло до категорії міст, перейменоване на Донецьк і стало повітовим центром. Оскільки мешканцям постійно загрожувала повінь від весняного розливу Дінця, Донецьк у 1817 році було перенесено на нове місце (за 2,5 км від ріки) і одночасно перейменовано на Слов’яносербськ.
Його герб, затверджений 2 серпня 1811 року, символізував призначення військових поселень. Являв собою щит, поділений на дві частини. У верхній, на золотому полі, був зображений срібний шишак (шолом), у нижній, на червоному полі,— дві схрещені мідні гармати, які відображали сусідство з Луганським чавуноливарним заводом.
У передреформені роки в Слов’яносербську проживало 1515 чоловік (з них 246 представників дворянства й духівництва, 1008 селян, 125 дворових людей, 136 міщан). За даними 1858 року місту належало 1667 десятин землі, в т. ч. 1451 — за його межами. Власниками цього багатства були переважно дворяни й міська управа.
В документах за 60-і роки XIX століття є згадка і про існування в Слов’яносербську цегельного заводу, що виробляв щорічно продукції на 800 крб. сріблом. Виробництво місцевого будівельного матеріалу сприяло забудові міських вулиць. На початку 60-х рр. у місті було 410 приватних будинків та 4 державні будови. На центральній площі міста щорічно проводилось 3 ярмарки, йшла жвава торгівля хлібом, худобою, молочними продуктами, а також глиняним посудом, полотном, косами, діжками, смушковими шапками, кожухами, кошиками, плетеними з лози, (на 1858 р. у місті було вже 30 ремісників). Місцеві торгівці мали 18 крамниць та 3 магазини зі складами.
Великою підмогою для жителів міста, особливо для селян (державних і поміщицьких), було чумакування. Чумаки возили хліб, переважно поміщицький і купецький до Таганрога, Ростова, Маріуполя і Бердянська. А звідти — рибу, сушені фрукти й сіль.
Після проведення земельної реформи 1861 року у Словом яносербському повіті Катеринославської губернії все ж переважало велике поміщицьке землеволодіння. Дворянам надь, жало 85,9 проц. усіх земель. Середній дворянський наділ майже в 170 разів перевищував середній селянський. Низькою була техніка обробітку землі. Невипадково з 1872 по 1885 рік середня врожайність з 1 десятини по Слов’яносербську становила: пшениці — 1,5—2 чверті, ячменю — 2 чверті, вівса — З чверті з десятини (чверть — 1,16 цнт).
Щоб якось зводити кінці з кінцями, слов’яносербські селяни-бідняки змушені були втридорога орендувати землю у місцевих поміщиків і куркулів або ж іти на заробітки в Луганськ, Алчевськ та на сусідні шахти. Там у першому десятиріччі XX століття вони залучались до революційного руху — брали участь у страйках.
Яким же був Слов’яносербськ напередодні першої російської революції? За матеріалами 1904 року тут жило 3900 чоловік. У місті налічувалося 737 будинків, зокрема 280 цегляних, 618 — критих соломою. Всі 23 вулиці були не забруковані, не освітлювались у нічний час.
Навесні 1903 року в Слов’яносербську та навколишніх селах були вже відомі газета «Искра» та журнал «Заря», що їх доставляли з Луганська представники місцевої інтелігенції. Коли почалися революційні події 1905 року, в місті регулярно з’являлися листівки, що їх випускав Луганський комітет РСДРП3. Поширювали їх робітники Луганського паровозобудівного заводу І. П. Остапенко та М. С. Помогайбенко.
Агітація луганських більшовиків знаходила в повіті дедалі сприятливіший грунт внаслідок дальшого класового розшарування селянства. З 1877 по 1905 рік середній земельний наділ на двір зменшився з 11,7 до 8,1 десятини. Без робочої худоби лишилося 64,3 проц. дворів, без корів — 52,5 проц. дворів.
Революційна робота серед селян повіту особливо посилилась навесні 1905 року, коли при Луганському комітеті РСДРП було створено селянську групу. Вона випускала листівки із зверненнями до селян, як наприклад: «Доволі ж терпіти, селяни! Розігнімо свої зігнуті спини! Повстаньмо, всі, як один!».
Восени 1905 року хвиля революційних виступів охопила більшість волостей Слов’яносербського повіту. Селяни відмовлялися сплачувати поміщикам високу орендну плату, захоплювали і ділили між собою панські землі, громили поміщицькі маєтки. У жовтні 1905 року почалися заворушення в самому Слов’яносербську. Учні повітового училища під керівництвом викладача В. М. Кисельова вимагали скасування уроків закону божого, поліпшення харчування учнів, зниження плати за навчання. У відповідь дирекція викликала поліцію, багатьох учасників виступу заарештували, виключили з училища. У Слов’яносербську був створений невеликий революційний загін, який під час Горлівського збройного повстання у грудні 1905 року разом з іншими дружинниками обороняв від нападу козаків залізничні станції Дебальцеве, Гришине, Авдіївка. 16 грудня 1905 року Слов’яносербський повіт Катеринославської губернії був оголошений на воєнному становищі.
Незважаючи на це, влітку 1906 року революційні виступи слов’яносербського селянства набрали ще більшої сили. 27 червня бідняки Знам’янки та Пришибу—хуторів, розташованих за 5 км від Слов’яносербська, захопили й поділили між собою землі поміщика Вуїча. Ліс вони оголосили громадською власністю. Жителі села Сокольників, розташованого за 7 км від Слов’яносербська, заявили поміщикові, що віднині платитимуть за оренду десятини землі 3 крб., а не 8, як досі.
Надіслані Катеринославським генерал-губернатором війська жорстоко розправилися з учасниками революційних виступів. Однак луганські більшовики і у важкі роки реакції не припиняли революційної роботи в повіті.
Столипінська реформа ще більше загострила обстановку в селах Слов’яносербського повіту. Якщо на початок 1917 року одне селянське господарство мало від 3,1 до 3,3 десятини землі, то приватновласницьке — 230 десятин. Навколо Слов’яносербська з’явилися великі куркульські хутори: Ящиків, Кріпаки та інші.
Наприкінці XIX століття в економічному житті Слов’яносербська спостерігається застій. Проте помітно розвивається Луганськ. Тут зосередилось на той час дві третини промислових підприємств повіту і половина робітників. З огляду на це кабінет міністрів у 1882 році прийняв рішення про переведення повітового центру з Слов’яносербська в більш перспективний Луганськ з переселенням туди чиновництва. Все це не могло не позначитися на розвитку Слов’яносербська. Жителі займалися в основному сільським господарством. Бідняки та середняки становили 80 проц. селянства, що жило в місті. Поряд з сільським господарством вони по 7— 8 місяців на рік працювали на найближчих рудниках, заводах і залізниці.
Деяке пожвавлення міського життя було в 1912 році, коли почалося шлюзування Сіверського Дінця і спорудження поблизу Слов’яносербська пристані. Це призвело до підвищення в місті цін на будови. Тимчасове пожвавлення не мало вирішального впливу на розвиток міста.
У Слов’яносербську раніше, ніж в інших місцях повіту, почала розвиватись народна освіта. Вже в 1857 році у повітовому училищі навчалося 148 дітей, у церковнопарафіяльному — 31. Але ці навчальні заклади неспроможні були розв’язати проблему освіти населення, бо на це відпускалося коштів майже втроє менше, ніж на утримання поліції. В 1889 році, наприклад, на утримання поліції було витрачено 1963 крб., а на народну освіту — 735 крб. (У 1892 році — відповідно 1671 крб. і 735 крб.). Не дивно, що письменного населення в повіті в 1897 році було тільки 17,9 проц. У 1912 році в Слов’яносербську діяли 5 нижчих навчальних закладів (З чоловічі і 2 жіночі). У матеріалах перепису 1897 року згадується про земську і приватну бібліотеки з читальним залом у Слов’яносербську. В 1902 році в земській бібліотеці було 293 читачі (які прочитали 3765 книг). Книжковий фонд її налічував 1208 томів, 82 проц. читачів становили діти й підлітки.
В 70-х рр. XIX століття у Слов’яносербську було відкрито земську лікарню. В 1879 році вона мала стаціонарне відділення на 10 ліжок, пологового відділення не було. У складних випадках породіль клали в загальні палати. Тут працював один лікар, один фельдшер і одна акушерка. Лікарня обслуговувала населення 8 сіл, а також хуторів: Жовтого, Морозівки, Крутогорівки та ін. У 1904 році на одне лікарняне місце припадало 884 чоловіки. За таких умов було дуже важко подавати медичну допомогу, а тим більше боротися з епідеміями. Коли в 1914 році у Слов’яносербську почалася пошесть на тиф, в окремих родинах умирало по 3—4 чоловіки.
З початком першої світової війни в Слов’яносербську пожвавився революційний рух. Сюди дедалі частіше надходили вістки про загибель фронтовиків, приїздили поранені, покалічені війною солдати. Занепадали селянські господарства, в яких не стало основних працівників. Дедалі уважніше прислухались жителі міста до слів луганського більшовика Й. Д. Брагіна, висланого сюди в 1916 році за участь у антивоєнних виступах. За його ініціативи 2 березня 1917 року в приміщенні одної з слов’яно-сербських шкіл відбувся мітинг бідноти на підтримку Лютневої буржуазно-демократичної революції. Поліцію було роззброєно. У квітні того ж року після гострої боротьби з есерами, обрали Раду селянських депутатів на чолі з місцевим жителем, колишнім моряком Чорноморського флоту, більшовиком В. С. Ви-1 соцьким. На вимогу слов’яносербських селян Рада розгорнула боротьбу за зниження орендної плати за землю, за поліпшення умов праці трудящих. 4 червня 1917 року відбувся з’їзд Рад селянських депутатів Слов’яносербського повіту, делегати якого прийняли більшовицьку резолюцію, що вимагала передачі всіх земель у руки тих, хто її обробляє. Під впливом більшовицької агітації селяни захоплювали у поміщиків орну землю й випаси.
У грудні 1917 року, після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, в Слов’яносербську створився ревком. До його складу ввійшли В. С. Висоцький (голова), М. С. Помогайбенко, І. К. Волокитин, Є. П. Дикалов, В. А. Терентьєв та ін. Наприкінці! грудня виник слов’яносербський партійний осередок, І до складу якого увійшов 41 комуніст.
Разом з членами ревкому перші комуністи палко взялися за втілення в життя ленінського Декрету про землю. Слов’яносербські селяни одержали кращі землі в заплаві Сіверського Дінця, а також інші ділянки, що раніше належали Вуічу, Кучерявому, Костянтиновим та іншим поміщикам. Готуючись до весняної сівби 1918 року, слов’яносербський ревком звернувся до Луганського міського комітету партії з проханням допомогти відремонтувати сільськогосподарський інвентар. Робітники паровозобудівного заводу Гартмана (тепер завод ім. Жовтневої революції) виділили слов’яносербцям сортове залізо та інші матеріали.
Та активну діяльність органів Радянської влади перервав наступ австро-німецьких окупантів. Для боротьби з інтервентами в березні 1918 року у Слов’яносербську було сформовано загін, що ввійшов до складу Першого Луганського соціалістичного загону. В числі його добровольців був В. А. Терентьєв, В. І. Цимбал та інші слов’яносербці. Перше бойове хрещення загін мав у середині березня під роз’їздом Дубов’язівка. Пізніше він влився в 5-у Українську армію К. Є. Ворошилова і в її лавах здійснив героїчний похід від Луганська до Царицина. Підпільна група, створена у Слов’яносербську, підтримувала зв’язок з Луганським підпільним комітетом і виконувала його завдання. В районі Слов’яносербська діяв партизанський загін на чолі з І. А. Дмитрієвим. Підпільники і партизани провадили серед населення роз’яснювальну роботу, зривали заходи окупантів, заважали просуванню німецьких составів, порушували поштово-телеграфний зв’язок, зривали каральні
експедиції окупантів. У листопаді 1918 року окупантів вигнали із Слов’яносербська. Відродження Радянської влади в повіті відбувалося в запеклій боротьбі з численними куркульськими бандами. Для згуртування бідноти на будівництво нового життя в грудні 1918 року створюється комітет бідноти на чолі з І. Раду ловим. З допомогою ревкому комбідівці впорядкували землекористування, відібрали у куркулів незаконно захоплені ними земельні ділянки. Ці питання були в центрі уваги і І з’їзду Рад Слов’яносербського (з травня 1919 року — Луганського) району, що відбувся 7—8 березня 1919 року. На порядку денному його були також питання продрозверстки, розвитку народної освіти. Слов’яносербську делегацію представляли на з’їзді більшовики Н. О. Савчук, А. Я. Усенко та В. С. Висоцький. Делегати з піднесенням зустріли пропозицію надіслати телеграму В. І. Леніну. В ній говорилося: «Від І з’їзду Рад Слов’яносербського району. 7 березня 1919 року. Москва, товаришу Леніну. І районний з’їзд Рад Слов’яносербського району шле палкі пролетарські вітання дорогому товаришеві, світочу пролетарської революції. З’їзд вітає й бажає бачити його і в майбутньому таким самим стійким борцем за визволення бідноти від жадібних скорпіонів світового капіталізму. Хай живе світова пролетарська революція!».
Роз’їхавшись по місцях, делегати з натхненням взялися до роботи. Однак уже наприкінці квітня 1919 року до Луганська підійшли денікінці. Разом з луганськими робітниками слов’яносербці героїчно билися з білогвардійцями під містом, у районі Гострої Могили. Та сили були нерівні. На початку червня 1919 року білі захопили Слов’яносербськ і хазяйнували в ньому до 1 січня 1920 року, поки їх вигнали частини Першої Кінної армії С. М. Будьонного. У визволенні рідного міста брав участь Є. П. Дикалов. Його бойовий шлях почався ще в листопаді 1917 року з часу добровільного вступу в лави кінного ескадрону Луганської Ради. В березні 1918 року він став комуністом, брав участь у боях проти німців під станцією Родакове. Воював з ворогами у складі загону ЧК й 4-ї партизанської дивізії Дибенка. Згодом він став командиром полку прославленої 45-ї дивізії, якою командував І. Якір. За мужність і героїзм, виявлені на фронтах громадянської війни, Дикалов був нагороджений орденом Червоного Прапора. Такої ж високої нагороди був удостоєний і другий уродженець Слов’яносербська — П. Г. Євгеньєв.
У січні 1920 року в Слов’яносербську остаточно встановилась Радянська влада. Селяни одержали в довічне користування 4325 десятин землі, в т. ч. 4167 десятин орної. У серпні того ж року в Слов’яносербську, центрі Слов’яносербського підрайону, було обрано підрайвиконком з 9 чоловік (голова І. Д. Дуб’янець) та комітет незаможних селян на чолі з А. Пономаренком. Усі заходи по будівництву нового життя доводилося здійснювати в обстановці запеклої боротьби з бандитизмом.
У районі Слов’яносербська діяли озброєні банди Каменюки, Турка, Тереза, які грабували селян, жорстоко розправлялися з працівниками органів Радянської влади. Для боротьби з бандитизмом створювалися спеціальні загони, ядро яких становили комуністи й комсомольці. Комсомольська організація виникла тут у 1921 році. Одними з перших комсомольців були П. Шалахін (секретар), І. Бондаренко, П. Висоцький та інші.
У запеклих сутичках з озвірілими бандитами загинули, як герої, комуністи голова слов’яносербського підрайвиконкому І. Д. Дуб’янець, Г. К. Залуцький, В. С. Зінченко та інші.
У цій складній обстановці комуністи й комсомольці проводили велику виховну роботу. Чимало уваги приділяли вони антирелігійній пропаганді. У жовтні 1923 року «Луганська правда» писала, що комсомольці Слов’яносербська влаштували в районному Будинку культури антирелігійну виставку, яка викликала велике зацікавлення у населення. З активною допомогою комсомольців у 1923 році в колишній церкві відкрили клуб, а також бібліотеку, книжки для якої зібрали у населення. При клубі працювали гуртки художньої самодіяльності і популярна в ті роки агіткульт-бригада «Синя блуза», яка ставила п’єсу у віршах під назвою «Радянська ріпка». Діючими особами в п’єсі були Розруха, Городовий, Контрреволюція, Піп, Меншовик і Червона Ріпка — Червоноармієць. Виступи синьоблузників влучно били по непманах, куркулях, міщанах, п’яницях.
Комсомольці влаштовували вечори запитань і відповідей, самі писали п’єси на антирелігійні теми, випускали стінгазету «Безбожник». Велика роз’яснювальна робота дала результати. В 1934 році на вимогу населення церкву було закрито, а слов’яносербський священик прилюдно зрікся сану. Чимала робота проводилась по ліквідації неписьменності серед населення. У створенні гуртків лікнепу активну участь брали вчителі, зокрема II. Н. та Н. М. Цимбали.
У середині 20-х рр. у Слов’яносербську міцніють паростки кооперації. У 1924 році тут утворилась сільськогосподарська постачальна кооперація (голова — Ф. X. Медін). З її допомогою селяни придбали необхідний реманент та сільськогосподарські машини. Стала відчутною робота споживчої кооперації, в лавках якої з’являлося дедалі більше товарів.
У лютому 1929 року, втілюючи в життя рішення XV з’їзду партії, партійна організація села, що налічувала 32 комуністи, виступила з ініціативою створення ТСОЗів. За короткий час їх було організовано 12 — «Серп і молот» (голова М. Д. Трегубов), «Червоний бойовик» (голова І. Р. Корсун), «Червоний колос», ім. Будьонного та інші, що налічували близько 800 дворів. Члени товариства «Вірний шлях» придбали молотарку, а згодом і трактор «Фордзон». Вже у перший рік свого існування це товариство виконало державний план хлібозаготівель на 120 проц., засипало насіннєвий і страховий фонди та видало достатньо зерна своїм трудівникам.
Наступного року слов’яносербські ТСОЗи об’єдналися в 3 колгоспи — «Серп і молот», «Червоний бойовик» та ім. Будьонного, яким належало майже 2,5 тис. га землі. В 1931 році з цих господарств утворилась одна артіль — «Об’єднана праця», яка мала трактор і молотарку. Головою артілі став комуніст І. Р. Корсун. В 1930 році у районі Слов’яносербська на землях хутора Червоний Лиман організовується радгосп з тією ж назвою.
З кожним роком міцнішала економіка та культура землеробства колгоспу «Об’єднана праця». У 1936 році вже 85 проц. земель тут обробляли трактори. Через чотири роки, в 1940 році, колгоспники одержали з площі 1800 га середній урожай зернових — по 19,8 цнт з га, озимої пшениці — по 30 цнт. За досягнення таких високих показників господарство здобуло право бути учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Його нагородили Дипломом 1-го ступеня і грошовою премією в розмірі 10 тис. карбованців.
За роки передвоєнних п’ятирічок у Слов’яносербську яскраво розгоряється полум’я соціалістичного змагання. Перед у ньому вели рільники Д. С. Іванченко та П. С. Токарева, доярки Л. С. Сабова та О. В. Сєдаш, телятниця П. І. Гузнева та інші. У відповідь на починання таких новаторів сільського господарства, як Марія Демченко, Парасковія Ангеліна, вони добивалися високих показників у роботі, за що їх не раз нагороджували грошовими преміями та почесними грамотами Слов’яносербського райкому КП України і райвиконкому.
Із зростанням прибутків колгоспу поліпшився добробут трудівників. У 1926 році в сільському клубі почав діяти електричний двигун, і було показано перший кінофільм. Незабаром електричне освітлення з’явилося в лікарні, райвиконкомі, в школі. В 1933 році до будинків колгоспників підключили радіо.
У селі працювала аптека, лікарня на 25 ліжок. Хворих обслуговували двоє лікарів і 25 працівників середнього медичного персоналу. У 1933 році в Слов’яно-сербську було відкрито дитячий будинок на 100 дітей. Своїх перших вихованців випустила створена у 1940 році на базі семирічки Слов’яносербська середня школа, в якій 13 викладачів навчали 350 учнів.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, багато трудівників Слов’яносербська пішли захищати Батьківщину. Колгосп дав Червоній Армії 56 кращих коней, здав у фонд оборони зерно врожаю першого воєнного року, зібраного вже тільки жінками й підлітками. 12 липня 1942 року в село вступили фашисти.
В чорні дні окупації в селі діяла підпільна комсомольська група на чолі з командиром Червоної Армії О. Г. Кисельовим (який потрапив в оточення). Він зумів завоювати довір’я окупантів, навіть влаштувався заступником начальника Слов’яно-сербської поліції. Під його керівництвом комсомольці збирали і переховували зброю, 900 жителям допомогли уникнути німецької каторги. Та фашистам вдалося вислідити відважного ватажка молоді, і в січні 1943 року О. Г. Кисельова було страчено.
27 січня 1943 року Слов’яносербськ визволили частини 60-ї гвардійської дивізії. На підступах до села хоробро бився старший сержант Величко, удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Відступаючи, гітлерівці спалили колгоспні ферми, зруйнували клуб, перетворили школу на стайню. Бомбування та артилерійські обстріли пошкодили 70 проц. житлових будинків. Шкода, заподіяна колгоспові «Об’єднана праця», становила 20 663 тис. крб., радгоспу «Червоний лиман» — 5 957 тис. крб. Окупанти розстріляли в Слов’яносербську 58 мирних жителів і насильно вигнали до Німеччини 588 чоловік.
Після визволення колгосп мав тільки дві пари волів та 6 корів. Посівний матеріал, виділений державою, колгоспники носили на своїх плечах із станції Зимогір’я, розташованої за 15 км від села. Орати доводилося волами і коровами. Але, незважаючи на величезні труднощі, бригада комуніста А. С. Удовенка не йшла з поля, поки не перевиконувала норму. Колгоспниця Г. І. Крамаренко, запрягаючи в сівалку корів, щодня засівала по 4—5 га замість 3 за нормою.
Силами учнів, батьків і вчителів до 1943/44 навчального року було відбудовано середню школу.
Взимку 1943 року правління колгоспу направило кращих трудівниць на курси трактористів при Хорошанській МТС. У березні 1944 року 19 жінок і дівчат закінчили навчання. Наслідуючи почин тамбовських і саратовських колгоспників, трудящі Слов’яносербського району внесли на будівництво танкових колон і бойової авіаційної ескадрильї 540 тис. карбованців.
Закінчилась Велика Вітчизняна війна. Повернулися в рідні домівки солдати. Понад 200 слов’яносербців були нагороджені бойовими орденами і медалями. Зокрема, танкіст К. Ю. Жалковський був удостоєний ордена Червоного Прапора за форсування Одера в лютому 1945 року, ордена Вітчизняної війни 2-го ступеня — за участь у прориві оборони ворога на Сандомирському плацдармі в січні 1945 року. Двома орденами «Червоного Прапора» нагородили льотчика П. Ю. Шапунова; орденом «Слави» 3-го ступеня й двома медалями — зв’язківку М. К. Кудимову.
Колишні воїни з потроєною енергією взялися за роботу. «Перемогли на війні, переможемо і в мирній праці»,— говорили вони. І колгосп «Об’єднана праця» успішно відроджував своє господарство. Заліковував рани радгосп «Червоний Лиман», у якому після визволення лишилось тільки 2 трактори, 3 корови, 3 свиноматки і 6 коней. Вже у 1948 році господарства Слав’яносербська досягли довоєнного рівня.
12 березня 1956 року за рішенням загальних зборів колгосп «Об’єднана праця» ввійшов до складу радгоспу «Червоний лиман», що спеціалізувався на вирощенні овочів. Слов’яносербськ став центром третього відділення господарства, а з 1959 року — його центральною садибою. У березні 1965 року радгосп «Червоний лиман» перейменовано на «Слов’яносербський».
За роки семирічки господарство стало в області одним з найбільших по виробництву овочів, картоплі, фруктів (площа садів — 257 га) та молока. Радгосп має 6,343 га землі (з них майже 1000 га зрошуваної), 60 тракторів, 38 вантажних автомобілів, 18 дощувальних машин, 12 комбайнів, 9 машин для висадження в грунт розсади тощо. Ферми радгоспу мають 1880 голів великої рогатої худоби, зокрема 506 корів. В 1966 році господарство виростило понад 113 тис. цнт овочів і виробило 13,8 тис. цнт молока. Продукцію «Слов’яносербського» споживають шахтарі Кадіївки і Брянки. У свою чергу, шефи радгоспу шахта № 10 тресту «Комунарськвугілля» та трест «Кадіїввугілля» допомогли господарству спорудити молочно-товарні ферми, гараж, майстерні, насосну станцію.
В середині 1963 року став до ладу консервний завод з річним виробітком 4 млн. банок. Радгоспна «фабрика вітамінів» (у 1970 році вона має виготовити 10 млн. банок) випускає томатний, яблучний і виноградний соки, фруктові компоти, овочеві салати тощо. Підприємство обладнане автоматичними й напівавтоматичними лініями. В 1966 році радгосп одержав 211,2 тис. крб. прибутку.
Високі економічні показники стали можливими завдяки вмілій організації виробництва, широкого впровадження комплексної механізації, застосування передової агротехніки.
Рік у рік зростає роль механізаторів у виробництві овочів. У 1967 році в радгоспі працювало 106 трактористів, 18 машиністів дощувальних установок, 55 шоферів. Навесні 1967 року всю розсаду висадили машини, це не тільки втроє збільшило продуктивність праці, а й підвищило врожайність. Комуніст В. П. Іванченко очолив одну з перших у радгоспі механізовану ланку по вирощуванню овочів. Механізатори працюють за технологічними картами. Введено акордно-преміальну систему оплати. Це сприяло зростанню продуктивності праці овочівників, підвищенню якості їх роботи. За досягнення високих урожаїв овочів (в середньому по 250 цнт з га) бригадир радгоспу В. К. Квітка удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці. Відомі своїми успіхами і овочівники бригади Р.В. Федорової.
Справжньою школою трудового героїзму став рух за комуністичну працю. В 1967 році в ньому брали участь 735 трудівників радгоспу, з яких 105 присвоєно високе звання ударника комуністичної праці. Це комбайнер І. Т. Швайка, шофер О. І. Зеленський, доярка Є. В. Соловйова, телятниця Т. Я. Тарасенко, свинарка Г. П. Черкес та інші.
За післявоєнні роки помолодшав Слов’яносербськ. У 1964 році він став селищем міського типу. На його широких зелених вулицях виросли 150 типових двоквартирних і чотири двоповерхових будинки, приміщення радгоспної контори. З’явились нові вулиці—ім. Кірова, ім. Гагаріна. Селище повністю радіофіковано й електрифіковано.
Переконливим доказом піклування партії і уряду про здоров’я трудящих є розширення слов’яносербської лікарні. З 1958 по 1960 рр. тут відкрито два нові відділення, хірургічне відділення обладнане найновішим устаткуванням. До послуг лікарів — повний комплект фізіотерапевтичної апаратури, рентгенівський кабінет, операційна тощо. У 1967 році тут працювали 33 медичні працівники, в т. ч. 9 лікарів. Для подання швидкої допомоги є 4 спеціальні автомашини. Державні асигнування на утримання лікарні збільшились з 95,1 тис. крб. у 1965 році до 136 тис. крб. у 1967 році. У селищі працюють ясла і дитячий садок. Відкрито будинок для ветеранів праці та інвалідів. Щоліта на мальовничих берегах Сіверського Дінця в 5 піонерських таборах відпочивають 3,5 тис. дітей Слов’яносербська, Перевальського району і м. Кадіївки.
У післявоєнний період неухильно поліпшується матеріальний добробут трудящих Слов’яносербська. Тваринники й механізатори заробляли в середньому у 1966 році 95—128 крб. на місяць. З кожним роком жителі Слов’яносербська купують дедалі більше товарів культурного й побутового призначення. Так, загальний товарообіг 8 магазинів збільшився з 1168 тис. крб. в 1958 році до 1228 тис. крб. у 1966 році. За семирічку в селищі збудовано хлібопекарню, 3 магазини, в т. ч. по продажу готового одягу, переобладнано крамниці (книжкову та культтоварів), їдальню, відкрито цех по виробництву прохолодних напоїв. Всі торговельні підприємства оснащені сучасним устаткуванням.
Рік у рік підвищується культурний рівень мешканців селища. Тут у 2 середніх школах (одна з них школа-інтернат, збудована у 1962 році) у 1966/67 навчальному році було 976 учнів і працювало 79 учителів. Відкрито музичну школу, де по класу фортепіано і баяна навчаються 30 дітей.
Піднесення культури, дальший розвиток господарства вимагає від усіх трудівників радгоспу постійного поглиблення знань. Цьому сприяє навчання на курсах, у школах передового досвіду, на заочних відділеннях вузів і технікумів. Стипендіати радгоспу вчаться в Луганському сільськогосподарському інституті, у Московській ордена Леніна сільськогосподарській академії ім. К. А. Тімірязєва та інших вузах країни.
Велику роботу провадять партійні організації Слав’яносербська. Найбільша з них — радгоспна, налічує 144 чоловіка. Всі комуністи селища вивчають марксистсько-ленінську теорію. Слово партії несуть у маси 35 лекторів і 72 агітатори. Кращі з них: агроном М. Г. Голубовський, зоотехнік О. М. Огулло, вчителька А. Г. Баскова, бригадир рільничої бригади О. Ф. Колос.
З грудня 1966 року Слов’яносербськ став районним центром. Великі зміни відбулися і в долі людей. У Слав’яносербську в сім’ї селянина-бідняка, народився (7.XI 1917 року) Д. С. Полянський—діяч Комуністичної партії і Радянської держави. Тут же у 1931 році він став комсомольцем. У 1939 році Д. С. Полянський вступив до лав ВКП(б) і того ж року закінчив Харківський сільськогосподарський інститут. Після закінчення Вищої партійної школи при ЦК ВКП(б) у 1942 році він перейшов на партійну роботу — працював першим секретарем Кримського та Оренбурзького обкомів партії, а також першим секретарем Краснодарського крайкому КПРС. У 1958 році став Головою Ради Міністрів РРФСР, а з листопада 1962 — заступником Голови Ради Міністрів СРСР. З жовтня 1965 року Д. С. Полянський— перший заступник Голови Ради Міністрів СРСР. На XX, XXII, XXIII з’їздах партії він обирався членом ЦК КПРС. З червня 1958 — кандидат у члени Президії ЦК КПРС, з травня 1960 — член Президії ЦК КПРС, а з квітня 1966 року член Політбюро ЦК КПРС. Д. С. Полянського обирали депутатом Верховної Ради CPСP 4—7-го скликань.
Уродженцями Слав’яносербська також є письменник О. І. Губін, генерал-майор М. Н. Новохатко, секретар Луганського обкому КП України Ю. Ф. Пономаренко та інші. У селищній Раді депутатів трудящих зберігається Книга почесних громадян Слов’яносербська. В ній є імена Д. С. Полянського, ветеранів колгоспної праці О. Ф. Колоса, В. А. Терентьева та І. Р. Корсуна, Заслуженої вчительки школи УРСР Г. 3. Піддубної та інших трудівників, які все своє життя присвятили боротьбі за народну справу.
Така коротка історія Слов’яносербська. Так живуть і працюють його жителі — часточка великої радянської родини.
Л. І. АЛЕКСЄЄВА, Я. Г. ДЯЧЕНКО, Л. Є. ШАРОВ