Старобільськ, Старобільський район, Луганська область
Старобільськ — місто, центр Старобільського району, розташоване на лівому березі річки Айдар, за 100 км від Луганська; з обласним центром сполучене асфальтованою дорогою, а також залізницею Москва—Донецьк. Населення — 20,6 тис. чоловік.
Перші поселення на території сучасного міста, як підтверджують матеріали археологічних розкопок, що проводились у 1939 році, з’явилися ще під час неоліту (VI— IV тисячоліття до н. е.). Знайдені також рештки поселень, які належать до епохи міді—бронзи (III—І тисячоліття до н. е.) та скарб, що його залишили сарматські племена. Відомості про слов’ян відносяться до другої половини І тисячоліття н. е. В VIII—XI століттях вони були відтіснені печенігами та половцями на північ та північний захід. На початку XIII століття ці землі були спустошені під час татаро-монгольської навали. Згодом тут, в майже безлюдній місцевості, зрідка появлялися кримські татари, що проходили Кальміуським шляхом до кордонів Московської держави. З періодичними набігами татар пов’язані найменування річок й населених пунктів. Так, назва річки Айдар походить від татарських слів «ай» — біла і «дар» — річка.
В середині XVI століття вздовж річки Айдару почали встановлюватися російські сторожові пости. У 70-х роках XVI століття, коли напади татар відбувалися не так часто, сторожові пости були зняті. Після цього до берегів Айдару, Сіверського Дінця і до Бахмута лише періодично навідувалися загони з Путивля.
Заселення території теперішнього Старобільська почалося в кінці XVI — на початку XVII століття. Воно проходило одночасно з будівництвом у 1598—1600 роках на Сіверському Дінці міста Цареборисова, здійснюваним під наглядом окольничого Богдана Яковича Бєльського. Як зазначається в літописах, Бєльський «мав велике багатство, взяв з собою всього з надлишком, прийшов на зазначене місце і почав буду-
вати місто своїми людьми». Дбаючи про свій авторитет в окрузі під час будівництва міста, він «всіх ратних людей годував і напував своїми припасами, а іншим давав гроші і дарував одяг». В цей час в район так званого «Дикого поля» прибувало немало крі-паків-утікачів з російських земель та Правобережної України. Поряд з Цареборисовим на Сіверському Дінці і його притоках виникали інші поселення, в т. ч. слобода Бєльська, заселення якої приписується самому Богдану Бєльському. Всі ці надто активні дії воєводи викликали побоювання і підозру в царя Бориса Годунова. Він наказав схопити Бєльського, як злочинця, маєток відібрати, а хірургові-шотландцю Габріелю звелів вищипати у нього густу бороду. Після цього Бєльська слобода поступово запустіла.
Вдруге, починаючи з 1686 року, ця територія заселялася вихідцями з Полтавщини і Чернігівщини — служилими людьми Острогозького слобідського козацького полку. Переважна більшість з них за своїм соціальним походженням були кріпосні селяни, що тікали з Правобережної України. Царський уряд дозволяв їм селитися в «окраїнних містах від Кримської сторони». Поселенці несли сторожову службу, займалися землеробством, рибальством і бортництвом. Тут також переховувалися кріпаки, ремісники і городяни (посадські люди) з центральних районів Росії, які тікали від кріпосної неволі, непомірних податків, грабежу і насильств.
Царський уряд вживав заходів для розшуку і повернення втікачів. Так, у 1701 році посольський приказ вирішив провести перепис населення в нових містечках по Айдару і Сіверському Дінцю. Більшість населення уникала перепису. Заданими стольника М. Ф. Пушкіна, який провів у 1703 році перепис населення в 34 містечках, у Бєлянському (Бєльському) було зареєстровано тільки 41 жителя, хоч насправді їх було значно більше.
Ідучи назустріч російським поміщикам, які не раз зверталися до царя з скаргами і просьбами повернути втікачів, Петро І 6 липня 1707 року видав указ про розшук «новоприбулих з Русі всяких чинів людей». На Дон був посланий каральний загін під командуванням полковника князя Ю. В. Долгорукого. Йому було доручено розшукувати втікачів і «відвозити їх до тих поміщиків і вотчинників, звідки хто втік».
Розділившись на кілька частин, загін Ю. Долгорукого у вересні 1707 року рушив на Дон. Розшуки збіглих кріпаків часто супроводжувалися розправою над населенням. Особливою жорстокістю відзначалась та частина загону, яка під командуванням самого князя діяла в козацьких містечках вздовж річок Деркула, Євсуга і Айдару. Карателі били батогами «домовитих і сторожилих козаків», примушували до покори государеві, знущалися над жінками, старими, дітьми.
Чутка про таке свавілля швидко розійшлася по всій окрузі. На таємному сході в Ореховому буєраці, біля Новоайдарського містечка, місцеві козаки-старожили і селяни-втікачі вирішили спільно виступити проти карателів. Утікачі твердо вирішили не повертатися до колишніх власників, а козаки — боротися за свої вольності. Повстання очолив отаман К. О. Булавін.
У ніч на 9 жовтня 1707 року царський загін, що заночував у Шульгин-городку, був розбитий повстанцями. Звістку про це з радістю зустріли жителі всіх козацьких поселень по Айдару. Коли булавінці вступили в Бєльське, його жителі «живності їм давали» і на чолі з своїм отаманом К. Я. Табунщиковим влилися в ряди повстанців. Однак, переважаючі сили царських карателів жорстоко розправилися з повсталими. Запалали містечка по Айдару. Край, охоплений повстанням, був спалений і перетворений в пустиню.
Влітку 1732 року, уже втретє, сюди переселяються селяни з Урива, Єндовищ, Гвоздівки та інших сіл, що входили до складу південної частини Воронезької губернії. Так, на місці колишнього містечка Бєльського (Бєлянського) виникла слобода Старо-Біла. Першими її поселенцями були служилі люди сотника Острогозького полку I. X. Сенельникова.
У 1765 році на Старобільщині, як і на всій території Слобідської України, набрало чинності насадження кріпосного права. У 1782 році Старо-Біла була приписана до Деркульського казенного кінного заводу Біловодської округи Воронезької губернії. Царським указом від 1 травня 1797 року слобода Старо-Біла перейменовується в Старобільськ і стає повітовим містом, яке ввійшло до складу Слобідсько-Української губернії.
У 1804 році царським указом місту було дано герб у вигляді щита із зображеннями двоголового орла, як символа Російської імперії, чорного коня, що підтверджувало його належність до кінних заводів і витока з чаші води, що символізувало річку Айдар, на березі якої було розташоване місто.
Насадження кріпацтва лягало важким тягарем на плечі селян. Справжньою старобільською салтичихою була поміщиця Шрамкова, яка жорстоко знущалася над кріпаками. За її наказами кріпаків часто закатовували до смерті. Так, за спогадами сучасників, в присутності поміщиці над кріпачкою Холошановою знущалися до тих пір, поки не виступила кров, а потім, закувавши в кайдани, били до смерті.
В першій половині XIX століття міщанське населення займалося ремеслом і торгівлею. Серед нього виділялася заможна верхівка, якій належали 2 салотопні заводи і пивоварня, 37 вітряків і водяний млин. Торговці, що мали 17 лавок, продавали вино, посуд, залізо, сіль та інші товари широкого вжитку. їм також належало 5 винних лавок.
Помітне місце в житті міста відігравали щорічні ярмарки, що проводилися 1 січня, 1 травня, 29 червня і 10 жовтня. Сюди приїжджали купці з Москви, Тули, Харкова, Воронежа, Ізюма, Куп’янська, Валуйок та з інших міст. На ярмарках велася торгівля великою рогатою худобою, кіньми та продуктами сільського господарства. Щорічно на ярмарках міста продавалося до 2 тис. голів великої рогатої худоби, 25 тис. овець, 1 тис. коней та 15 тис. четвертей пшениці.
У 1834 році в Старобільську проживало 795 чоловіків і 590 жінок, в т. ч. 45 дворян, 160 обер-офіцерів, 20 служителів церкви, 108 купців, 348 міщан, 534 казенних поселенців та 170 дворових людей. Тут було 4 кам’яних і 266 дерев’яних будинків.
У 1816 році в місті, як повітовому центрі, було відкрито повітове училище і церковнопарафіяльну школу, в 1817 році — пошту і лікарню. В повітовому училищі, розрахованому на 60—80 учнів, у 1834 році навчалося 15 дітей дворян, 14 — купців, 15 — міщан, в той час як переважна більшість дітей бідних сімей і кріпаків лишалася поза школою.
Не полегшила економічного становища селян і реформа 1861 року. Селяни Старобільського повіту звільнилися від кріпосної залежності з середнім наділом, що не перевищував 3,1 десятини на ревізьку душу. Найкращі землі лишалися в руках поміщиків. Так, Суханову належало 45 тис. десятин, Муханову — до 20 тис. і Дякову —12 тис. десятин землі.
Великим тягарем лягли на плечі селян викупні платежі. Якщо в 1854—1859 рр. середня ціна 1 десятини землі в Старобільському повіті становила 14 крб. 80 коп., то після реформи селяни повинні були платити за надільну десятину від 30 до 46 крб.4. У зв’язку з цим у багатьох селах повіту селяни рішуче відмовлялися підписувати уставні грамоти. Відбуваються заворушення. Так, на початку травня 1861 року повстали селяни Олександрівни, а слідом за ними й інших сіл. Проти селянських виступів за наказом губернатора в Старобільськ було послано 2 роти Одеського піхотного полку. Міська знать зустріла карателів з хлібом-сіллю, а архієрей Арістов «кропив їх святою водою». Так за допомогою військ царизм придушив селянські виступи.
В пореформений період посилюється класове розшарування міського населення. Відбувається процес збагачення буржуазної верхівки і розорення дрібних ремісників. У місті на 1870 рік було збудовано 3 сально-свічкові і 3 салотопні заводи, паровий млин. В руках місцевих торговців тоді було 52 лавки і 6 заїжджих дворів для тих, що приїздили на ярмарок. В той же час тут налічувалися 378 дрібних ремісників — кравців, шевців, шапкарів, ковалів і теслярів. Всього в цей час у місті проживало до 13 тис. чол. Переважна більшість з них знаходилася в нестерпно важких умовах. Відомий російський письменник В. М. Гаршин, який провів тут своє дитинство, згодом у своїх листах до матері називав місто «старобільським тванищем». «Мертвечина така, що страх»,— скаржився він у листі, посланому в 1873 році своєму товаришеві А. П. Налимову. 5 березня 1876 року в листі до матері писав: «…літом закидаю «Молву» нарисами Старобільського життя». Проте задуми письменника здійснилися не повністю. Він зміг написати лише «Справжню історію Н-ських земських зборів», яка з’явилася 11 квітня 1876 року в п’ятнадцятому номері «Молвы». Старобільські враження 70-х років були згодом використані письменником в оповіданні «Ведмеді».
Проти соціального гніту у 80-х роках виступили народники. Так, восени 1886 року в Старобільську за участю Миколи Ожигова, одного із керівників луганських народовольців, створюється гурток учнів місцевої гімназії, до якого входило 8 чол. Його активними діячами стають Михайло та Юлія Естровичі, брат і сестра луганського народовольця Йосипа Естровича. Члени гуртка проводили революційну пропаганду серед населення, розповсюджували надруковані на гектографі звернення, брошури та інші видання партії «Народна воля». Проте жандармам вдалося натрапити на слід старобільських народовольців. У квітні 1887 року вони були заарештовані.
На кінець XIX століття багато селянських господарств були розорені. Так, в руках куркулів, які становили 14 проц. селян Старобільського повіту, було зосереджено 43 проц. надільної і майже вся купча земля. Куркульські господарства володіли 48 проц. тяглової сили. Щороку понад 10 тис. батраків працювало в їх господарствах.
У роки, що передували першій російській революції, продовжується розшарування селянства. За даними земської статистики в 1905 році 74,4 проц. селянських господарств волості мали від 0,5 до 3 десятин землі; 8,65 проц. дворів взагалі не мали худоби, 22,87 проц.— корів, 18,26 проц. не мали робочої худоби.
Селяни, що страждали від малоземелля, експлуатації поміщиків і куркулів, змушені були залишати свої мізерні наділи і шукати роботу на капіталістичних підприємствах Донбасу, на Дону і Кубані. Тільки в 1903 році на промисел в інші губернії з повіту пішло 30 872 чоловіка.
У першому десятиріччі XX століття Старобільськ лишався, як і раніше, більше відомим як торговий центр. Промислові підприємства, які почали виникати, були місцевого значення. Дещо збільшилася потужність парового млина, закінчилося розпочате в 1897 році будівництво пивоварні. У 1900 році в місті налічувалось близько 30 дрібних лавок, 14 мануфактурних, 7 бакалійних, 8 шорних та залізоскоб’яних крамниць, 6 заїжджих дворів, 1 готель і 7 пивних. Щороку проводилось 5 ярмарків, на які привозились товари і з інших губерній. Найбільшим з них були весняний (Миколаївський) і осінній (Покровський), річні обороти яких досягали 10 млн. крб. Особливо жваво йшла торгівля хлібом. Через залізничну станцію Сватове зерно відправлялось у різні райони країни й на експорт. Так, протягом 1905—1909 рр. з Старобільська щороку вивозилося в середньому 562 100 пудів борошна і 474 500 пудів пшениці — знаменитої «арнаутки» і «гірки». Користуючись віддаленістю від залізниці (найближча залізнична станція Сватове знаходилась за 60 верст від Старобільська) і невпорядкованістю грунтових шляхів, що утруднювало вивіз зерна з глибинних сіл, спекулянти скуповували за безцінь хліб у селян на місці і відправляли його цілими обозами у Воронезьку губернію та на південь в порти Азовського моря.
Революційні події 1905 року охопили і Старобільськ. У 1905—1907 рр. у місті діяла підпільна соціал-демократична група більшовицького напряму, до якої входили селяни А. М. Желдаков, М. В. Лихобабин і А. Г. Ковтун, студенти М. Д. Леляков та І. П. Тардін, ветеринарний фельдшер Мордухов-Спиртус та інші,— всього 15 чол. Очолював групу А. М. Желдаков (партійний псевдонім «Андрій»). Старобільські соціал-демократи підтримували зв’язок з Харківським комітетом РСДРП і одержували від нього необхідну пропагандистську літературу. Зв’язок цей здійснювався через Інформаційне бюро, організоване Харківським комітетом. Обов’язки зв’язкового виконував службовець А. О. Контрольський, який часто виїжджав з Старобільська в службових справах.
Крім того, старобільські революціонери видавали листівки, які потім розмножували на гектографі і розповсюджували в місті та в навколишніх селах — Нещеретовому, Новій Астрахані, Марківці, Булавинівці, Станиці Луганській, в інших місцях, де бували представники старобільської групи. Виступаючи на мітингах, що влаштовувалися в лісах, у балках і ярах, далі від поліцейських очей, вони закликали селян до повалення самодержавства і захоплення поміщицьких земель.
Під впливом революційної агітації посилились заворушення у волостях Старо-більського повіту. Всього в 1905—1907 рр. у Старобільському повіті було зафіксовано 26 випадків підпалу маєтків, 10 — розгрому, 9 — самовільних порубок лісу, 16 — потрав та 2 випадки самовільного захоплення поміщицьких земель.
У листопаді 1907 року в Старобільську, напередодні прийому новобранців, були розкидані листівки революційного змісту. У той же день у місті почались арешти. Схоплених членів соціал-демократичної організації було засуджено до різних строків тюремного ув’язнення, інших вислав у північні губернії.
На початку XX століття Старобільськ мав типовий провінціальний вигляд. Місто було забудоване переважно одноповерховими спорудами, критими очеретом і соломою. Вулиці не впорядковувалися і не освітлювались. Приватний театр, заснований у червні 1909 року місцевим підприємцем Поповичем та відкритий у 1912 році кінематограф «Фурор» могли відвідувати лише привілейовані, оскільки вхідна плата була високою. На все місто була тільки одна (з 1896 р.) бібліотека, в якій налічувалося 4973 томи.
За даними 1909 року в Старобільську працювали чоловіча гімназія, відкрита в 1882 році, жіноча прогімназія і жіноче початкове училище. Здебільшого в них навчалися діти багатих, а переважна більшість дітей бідних батьків лишалась поза школою. Навіть офіційна статистика змушена була визнати, що в першому десятиріччі XX століття 66 проц. дітей шкільного віку в Старобільському повіті не мали можливості навчатися. Серед нечисленної міської інтелігенції було кілька представників з прогресивними переконаннями. Так, учителька П. Ф. Вижлєцова після закінчення Санкт-Петербурзького сирітського інституту, а потім Вищих жіночих Бестужевських курсів приїхала в Старобільськ. Під час навчання вона брала участь у студентських сходках, знайомилася з марксистською літературою.
Охорона здоров’я не забезпечувала потреб населення міста, оскільки його обслуговувала лише одна амбулаторія, де працював фельдшер. Повітова ж лікарня на 25 місць, де працювало 10 медпрацівників, була відкрита тільки в 1906 році. Медичного обладнання не вистачало. Проте й у таких умовах лікарі, докладаючи великих зусиль, допомагали хворим. Так, за ініціативою лікаря-окуліста В. А. Шафрановського в Старобільську організовується очний стаціонар на 10 ліжок. З усіх кінців повіту з’їжджались сюди хворі. В умовах звичайної земської лікарні Шафрановський робив найскладніші операції, повертав людям зір. Пам’ятні імена тодішніх медпрацівників — медсестри Г. П. Філоненко, акушерки А. І. Філевської, лікаря С. Т. Теслі.
Ще більш погіршилося становище трудового народу в роки першої імперіалістичної війни. На фронт було відправлено багатьох селян, робітників і міських ремісників. На капіталістичних підприємствах посилювалася експлуатація робітників. До кінця розорювалися бідняцькі господарства, що були зв’язані з обробітком землі. В той же час підвищувалися ціни на промислові товари. Все це викликало незадоволення в робітничому і селянському середовищі.
У серпні 1915 року до Старобільська приїжджає член РСДРП з 1898 року Ф. Д. Панфілов. Ще в 1884 році за участь в народницькому русі його було кинуто в тюрму. В 1898 році арештовують вдруге вже як члена соціал-демократичної групи.
Панфілова добре знали робітники Луганська, Ростова, Маріуполя, Катеринослава. У Маріуполі він очолював соціал-демократичний гурток. У Катеринославі в 1905 році розповсюджував прокламації на міських околицях, брав участь у створенні бойової робітничої дружини, бився в її рядах на барикадах. У 1909 році його знову заарештували і відправили до Усть-Сисольська.
Після повернення із заслання Федір Дмитрович працював майстром у Старобільському ремісничому училищі.
Під керівництвом Панфілова в місті та повіті розгортається агітаційна робота. Більшовицькі агітатори викривають злочинний характер імперіалістичної війни, розповідають про завдання робітників і селян у революційній боротьбі. У червні 1916 року в місті відбувся виступ жінок-солдаток під лозунгом «Геть війну!», яку вів царизм.
Перші звістки про перемогу Лютневої революції в Петрограді надійшли до Старобільська 1 березня 1917 року. В місті та навколишніх селах відбулися мітинги. Організовували їх Ф. Д. Панфілов, муратівський селянин О. П. Кухтін, смолянинівський селянин В. Ф. Кравцов, жителі Старобільська Т. М. Козлятин, П. І. Твердохлібов та інші. Вони закликали населення міста і повіту не припиняти боротьби проти експлуататорів, викривали меншовиків і есерів, що закликали селян підтримувати Тимчасовий уряд та чекати скликання Установчих зборів, які, мовляв, розв’яжуть наболілі питання. Під впливом більшовиків безземельні і малоземельні селяни в квітні 1917 року приступили до поділу поміщицьких земель.
Велику допомогу місцевим більшовикам у їх роботі серед населення подали представники Харківської Ради робітничих і солдатських депутатів Шкиря, М. М. Іларіонов, І. С. Нечушкін, Захряпін та інші. Вони роз’їхались по селах повіту, викривали есерів і закликали селян організовувати революційно-селянські комітети, їм допомагали солдати, що поверталися з фронту.
Восени 1917 року в багатьох селах повіту сільські сходи висунули вимоги про безплатну передачу всієї землі тим, хто її обробляє. Такі ухвали були прийняті селянами Василівни, Верхньої Покровки, Лиману та інших сіл.
Про повалення Тимчасового уряду в Петрограді трудящих Старобільська повідомила телеграмою Харківська Рада. З сторінок луганської більшовицької газети «Донецкий пролетарий» селяни дізнались про ленінські декрети про землю і мир. У селах повіту почався поділ поміщицьких земель.
У відповідь на це есеро-меншовицька земська управа, до якої входили куркулі, місцеві поміщики і духівництво, присягнула на вірність Українській Центральній раді. Білі офіцери, синки поміщиків і купців почали формувати та озброювати контрреволюційні загони.
В ці важкі і напружені дні у місті створюється установча комісія, яка допомагала згодом готувати вибори до Рад. До неї були обрані Ф. Д. Панфілов (голова), Д. Й. Шевцов, С. Л. Білько, М. Д. Циганков і В. В. Верховод. Пізніше були кооптовані В. Г. Циганков і 3. Ф. Петренко.
Перший з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів Старобільського повіту відкрився 4 січня 1918 року. Він обговорив питання про поточний момент, про створення Рад на місцях, про вибори повітового виконкому.
На останньому засіданні з’їзду був обраний виконком повітової Ради в складі 64 чол. Очолив його більшовик Д. Й. Шевцов.
На першому засіданні виконком розглянув питання про конфіскацію поміщицьких земель і їх розподіл між селянами, про скасування кабальних боргів, організацію загонів Червоної гвардії. Для проведення націоналізації підприємств у місті було створено комісію на чолі з Ф. Д. Панфіловим. У лютому 1918 року, коли в усіх волостях були створені волосні Ради, земська управа була розпущена. Однак проведенню в життя намічених виконкомом заходів перешкоджали ліві есери.
У квітні 1918 року Старобільський повіт був окупований німецькими загарбниками. Вони повернули поміщикам землі, арештовували активних борців за встановлення Радянської влади, знущалися, грабували населення.
Заклик І з’їзду Комуністичної партії України про розгортання революційної боротьби українського народу проти німецьких окупантів знайшов широкий відгук в Старобільському повіті. На жовтень 1918 року тут уже діяли партизанські загони під керівництвом Є. Решетняка, Є. Євдокимова, С. Чупруна та інших. Напередодні першої річниці Жовтня, зібравшись у селі Борівському, вони об’єднуються у Старобільський партизанський загін, який очолив Д. Щербак, а начальником штабу став С. К. Коваленко.
В кінці листопада 1918 року, коли німецькі війська були примушені залишити Старобільський повіт, до міста вступили білокозацькі частини. У перші ж дні білокозаки розстріляли в місті понад 40 мирних жителів.
27 грудня 1918 року Воронезький полк Всеросійської ЧК разом з Старобільським партизанським загоном визволив місто від білогвардійців. Старобільський партизанський загін був перетворений на 1-й Старобільський революційний полк, командиром якого став С. К. Коваленко. В складі Червоної Армії полк пройшов великий і славний шлях: бився з білогвардійцями під Луганськом і Дебальцевим, брав участь у визволенні Криму від врангелівців, громив банди Махна. У боях за Радянську владу брали активну участь жителі Старобільська О. П. Попов, В. П. Іванов (Івановський), А. Д. Хорунжий, О. П. Ключко та багато інших. За славні бойові подвиги в роки громадянської війни Перший Старобільський революційний полк (згодом 372 стрілецький полк) був нагороджений Червоним Прапором ВЦВК, а його командир С. К. Коваленко — орденом Червоного Прапора.
Зразу ж після визволення міста влада переходить до рук ревкому. В січні 1919 року в Старобільську створюється міська партійна організація, до складу якої ввійшло 25 комуністів. Першим секретарем міськкому став О. П. Кухтін.
Тільки з 20 травня по 1 червня 1919 року до лав Червоної Армії вступило 695 добровольців з числа жителів повіту.
У лютому 1919 року був скликаний II повітовий з’їзд Рад, на якому обирається виконавчий комітет.
Великою подією в житті молодої Радянської республіки був VIII з’їзд РКП(б), який відбувся в березні 1919 року. Комуністи Старобільського повіту послали на нього Ф. Д. Панфілова, якому на той час сповнилося 63 роки. Найстарішому делегатові з’їзду пощастило говорити з В. І. Леніним. Про цю зустріч у своїх спогадах Г. І. Петровський писав:
«Зал засідання VIII з’їзду партії був ледве натоплений, у коридорах лютував холод. Ленін, накинувши на плечі пальто, як завжди, просто ходив під час перерви серед делегатів. Помітивши у кількох кроках від себе донецького делегата Панфілова, який гаряче доводив щось Юрію Коцюбинському, Ілліч звернувся до мене:
— Яке розумне обличчя! Григорій Іванович, хто цей старик? Ви мене познайомте.
Але в цей час пролунав дзвоник, який запрошував делегатів до залу засідання».
Посланець старобільських комуністів виступив на заключному засіданні з’їзду з великою промовою про тодішнє становище на селі. Він розповів про те, як невелика комуністична організація далекого степового повіту виводить народ на світлий шлях соціалізму. Відвертість промовця сподобалась Іллічу. Разом з іншими делегатами він піднявся і довго аплодував Панфі-лову.
Було оголошено перерву. Тут же в залі Панфілова обступили товариші, поздоровляли з хвилюючим виступом. Потім до Федора Дмитровича підійшов поет Дем’ян Бєдний і, обнявши його, підвів до Леніна.
— Спасибі, товаришу Панфілов,— сказав Володимир Ілліч.— Багато матеріалу ви нам дали.
У цей час він побачив фотографа, що стояв неподалік.
— Підемо фотографуватися,— запропонував Ілліч. Всю перерву Ленін не відпускав від себе Панфілова, цікавився його роботою.
Окрилений зустріччю з Володимиром Іллічем, Панфілов знову поринув у роботу. Він обирається членом ВЦВКу і ВУЦВКу, бореться з денікінцями, бандами Петлюри і Григор’єва. Потім його призначають політінспектором дивізії Червоного козацтва, в рядах якої він брав участь у штурмі Перекопу. За героїзм, проявлений в роки громадянської війни, Ф. Д. Панфілов був нагороджений орденом Червоного Прапора.