Станично-Луганське, Станично-Луганський район, Луганська область
Станично-Луганське — селище міського типу, центр Станично-Луганського району. Розташоване за 20 км на північний схід від Луганська, на лівому березі Сіверського Дінця. На околиці селища — вузлова станція Кондрашівська-Стара, від якої залізничні колії розходяться на Москву, Луганськ і Міллерово. За 3 км від Кондрашівської-Старої знаходиться станція Кондрашівська-Нова. Населення — 13,7 тис. чоловік.
В околицях селища виявлено залишки поселення і каменеоброблюючої майстерні епохи неоліту, кочівницькі кургани і кам’яні баби.
Як і інші козачі містечка на південно-східній окраїні Росії, Станично-Луганське засноване селянами-втікачами і посадськими людьми у другій половині XVII ст. Поселення, що виникло у лісистій місцевості при впадінні річки Лугані в Сіверський Донець, називалося містечком Луганським. У 1684 році його розорили татари, проте незабаром воно було відроджене. Уже в 1766 році в містечку налічувалося 279 дворів, з населенням 879 чоловіків і 679 жінок. Місце, де воно було розташоване, часто терпіло від повені при розливах рік. Тому в 1773 році жителі переселилися на нове, більш зручне місце, розташоване за 3 км від старого. Нове селище дістало назву Станиця Луганська.
На карті того часу вона позначалася на західному кордоні земель Війська Донського. Козаки Станиці Луганської одержували землю і користувались рядом привілеїв: правом на безмитну торгівлю, виключним правом ловити рибу в річках, що протікали в межах війська тощо. Проте наприкінці XVII — на початку XVIII століття козакам заборонялося займатися хліборобством. Царський уряд і військові власті вважали, що заняття землеробством буде відволікати козаків від несення військової служби. Тільки після перемог над Туреччиною, що зміцнили південні кордони Росії, ця заборона була знята. Поряд з землеробством у Станиці Луганській розвивалося і тваринництво. Козаки розводили коней, велику рогату худобу і овець.
Землею козаки Станиці Луганської були забезпечені краще, ніж селяни сусідніх сіл. Земельний наділ — пай одного козака — становив 30 десятин, але офіцери мали від 2 до 4, а генерал аж 6 паїв.
З 1845 року офіцери і чиновники замість жалування і пенсій стали одержувати землі. Офіцери, наприклад, одержували від 200 до 800 десятин. Так у руках станичної верхівки зосередилися великі земельні масиви.
І хоч навколо станиці лежали родючі землі, вона не завжди забезпечувала козаків достатньою кількістю хліба. Це пояснювалось низькою культурою землеробства і тим, що козаки були зайняті військовою службою. Основними сільськогосподарськими знаряддями у козачих господарствах були соха, рало і борона — для обробки землі, коса і серп — для збирання хлібів і трав, коток і ціп — для обмолоту врожаю. Частими були неврожаї, що викликали, як правило, голод. Так, голодним у станиці був 1830 рік.
Важливе місце в економіці Станиці Луганської займала торгівля. Тут у 50-х роках XIX століття відбувалися весняні ярмарки, оборот кожної з них становив до 100 тис. крб. На ярмарках приїжджі купці торгували тканинами, шкіряними, залізними та ін. товарами, цукром і чаєм, а козаки у великій кількості продавали худобу.
Після реформи 1861 року станичне козаче господарство зазнало великих змін. З кожним роком фінансове становище війська погіршувалось, і це примушувало все частіше вдаватися до здачі земель військового запасу в оренду. В зв’язку з цим, а також зростанням населення, у 1897 році тут проживало 2626 чол., сімейними розділами розмір земельного паю наприкінці століття скоротився до 7 десятин, включаючи непридатні землі.
Великим тягарем на станичників лягала необхідність споряджати козаків за свій рахунок на службу. Затрати ці досягали 300 крб. на кожного, що вступав на службу. Нагадаємо, що середній валовий прибуток козачої сім’ї середнього достатку обчислювався за рік в 144 карбованці.
Це призводило до того, що після спорядження козака на службу бідняцькі і середняцькі господарства змушені були йти у боргову кабалу до станичної верхівки. Ось один з багатьох прикладів. У 1905 році йшов на службу козак М. Г. Шереметов. Був він бідняком і не мав коштів, щоб придбати строєвого коня і збрую, обмундирування і шаблю. Коня і обмундирування для нього придбала громада, відібравши за це земельний пай. Його молода дружина змушена була йти батрачити до заможних козаків. Біди Шереметова не завершилися і після закінчення служби. За існуючим положенням, козак не мав права щоденно носити обмундирування, а повинен був його зберігати для оглядів. Але у Шереметова не було іншого одягу, і він змушений був носити обмундирування щодня, за що не раз потрапляв під арешт. Потрапили у кабалу за великих витрат, пов’язаних зі спорядженням на військову службу, і Г. К. Сапельников, Я. Лахметов та багато інших.
Частина найбідніших козаків віддавали свій пай в оренду багатим станичникам і йшла шукати заробітків. У 1895 році в станиці не обробляли свої паї близько 60 господарств — більше 10 проц. всіх домогосподарств козаків.
В той же час в руках козачої верхівки зосереджувались великі земельні масиви. Так, полковник Микитенко, що жив у станиці, мав 400 десятин найродючішої землі на лівому березі Дону. У Микитенка, станичного отамана Малахова, осавула Номікосова та інших багатіїв працювало чимало батраків.
Процес класового розшарування козацтва проходив досить інтенсивно. Наприкінці XIX століття п’ята частина козаків була заможною, а третина — бідняками.
Розшарування супроводжувалось виступами бідноти проти станичної і окружної адміністрації. Так, у 70-х рр. відбувалися хвилювання козаків Станиці Луганської в зв’язку з проведенням заходів по обмеженню прав козацтва. Такі виступи були поодинокими і не носили революційного характеру, проте військова адміністрація стала менше довіряти рядовому козацтву. Як вияв недовіри можна розглядати і те, що у станично-луганських козаків, які повернулися у 1879 році після російсько-турецької війни, відібрали зброю.
Серед тих козаків, які йшли шукати роботу поза межами станиці, багато наймалося на будівництво залізниці Луганськ—Міллерово, на паровозобудівний і патронний заводи у Луганську та на інші підприємства. Деякі ж козаки служили у поміщиків, охороняючи їх земельну власність.
Праця у пролетарському середовищі сприяла пробудженню революційної свідомості. Ще більший вплив на свідомість збіднілих станичників справила революція 1905-1907 рр.
Поширення революційних ідей у Станично-Луганському набирало все більшого розмаху. Одним із заходів боротьби, до яких вдавалася станична верхівка, було позбавлення козацького звання тих, хто брав участь у революції або відкрито співчував їй. У 1906 році козацького звання було позбавлено більше як 20 станичників, у них було відібрано земельний пай.
В період столипінської реакції посилився терор і розправа царизму над революційно настроєними робітниками. У лютому 1907 року царською охранкою було арештовано і кинуто до тюрми за розповсюдження більшовицьких листівок і звернень понад 20 станичників-робітників, у тому числі Андрія Майоренка, Федора Сухаревського, Арефія Зубарєва та інших.
Однак терор і репресії царизму не могли зламати волі народу [до боротьби. І в роки реакції у станицю через станичників, що працювали на луганських підприємствах, потрапляли листівки Луганської організації РСДРП.
Царський уряд і місцеві власті байдуже ставилися до страждань народу. В такій великій станиці до Великої Жовтневої соціалістичної революції не було жодного медичного закладу. Сотні людей були приречені на смерть під час страшної епідемії холери, що лютувала тут у 1833 р. Великим лихом були захворювання віспою, тифом, чумою, діти хворіли на скарлатину, дифтерит. Відсутність медичної допомоги призводила до того, що ще у 1913 році в Станиці Луганській з кожних 100 новонароджених 43 вмирало.
До другої половини XIX століття жителі Станиці Луганської були майже всі неписьменні. Лише у 70-х рр. тут відкрилося парафіальне училище, яке охоплювало лише 11 —14 проц. хлопчиків і 2—4 проц. дівчаток шкільного віку. Щоб задовольнити якось потреби у навчанні більш заможних станичників, у 90-х рр. відкрилися чоловіче і жіноче училища. Але кількість учнів продовжувала залишатись дуже обмеженою. У 1913 році з 1230 дітей шкільного віку, що жили у станиці і навколишніх хуторах, училища відвідувало тільки 100.
Важким тягарем лягла на плечі козацької бідноти перша світова війна. Населення станиці помітно зменшилось. Більшість чоловіків була мобілізована, молодь у пошуках заробітку йшла до міста. Особливо страждали господарства бідняків. Посівна площа у 1915 році скоротилась на 40 проц., 43 проц. господарств, які не мали необхідного тягла і робочих рук, майже повністю розорились.
Все більш і більш станичників на фронті і в тилу починають замислюватись над своїм становищем. Відповіді на свої запитання вони знаходять на сторінках більшовицької преси. Хоча за читання газети «Окопная правда» і були заарештовані козаки з Станиці Луганської Степан Норов і Денис Пшеничний, які служили у 27 козачому полку, все ж козаки її читали. Відмовились воювати за чужі їм інтереси жителі Станиці Луганської Дмитро Федичев, Тихон Сухаревський, Іван Чибрисов та інші.
По-різному зустріли у станиці звістку про повалення самодержавства. Біднота сподівалася на зміни, а багатії побоювались їх. Але Тимчасовий уряд, що прийшов до влади, і не думав розв’язувати земельне питання, припиняти війну. Ще більш виразно виявилося розмежування населення Станиці Луганської, як і всього козацтва, під час корніловського заколоту. В. І. Ленін так характеризував становище на Дону в цей час: «Є тільки вказівки на те, що більшість бідноти і середнього козацтва більш схильна до демократії і лише офіцерство з верхами заможного козацтва цілком корніловське».
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції у Петрограді вселила в серця трудових козаків Станиці Луганської впевненість, що їх становище поліпшиться, тому вони стали на сторону Радянської влади.
8 січня 1918 року за ініціативою більшовиків у станиці Кам’янській було скликано з’їзд представників козацьких частин, що повернулися з фронту. Були на цьому з’їзді і представники з Станиці Луганської. З’їзд одностайно ухвалив оголосити війну контрреволюційному генералу Каледіну, який 9 листопада 1917 року повідомив про створення військового «уряду» Донської області, і взяти владу на Дону в свої руки. З палкою промовою на з’їзді від імені найбіднішого козацтва Станиці Луганської виступив делегат С. І. Стехін. Він заявив, що більшість станичників цілком на боці Радянської влади і готова відстоювати її до переможного кінця.
Незважаючи на запеклий опір контрреволюції, на Дону вже у лютому 1918 року в північних станицях, у тому числі і в Станиці Луганській, встановлюється Радянська влада. Тут було обрано станичну Раду козацьких і селянських депутатів. Станичний отаман і його прихвосні втекли до Новочеркаська. Активними організаторами нового життя у станиці були С. І. Стехін, С. І. Верчаков, П. М. Мінченко. Одночасно з обранням Ради у станиці створюється перший комуністичний осередок у складі 16 комуністів. Секретарем партосередку було обрано М. Т. Пономарьова.
Багато жителів станиці із зброєю в руках стали на захист Радянської влади. Станичники Калінін, Шеїн і Крючков ввійшли до складу створеного під командуванням Ф. Подтьолкова і М. Кривошликова загону, метою якого було підняти козацтво Верхнього Дону на боротьбу проти білогвардійської контрреволюції. Однак загонові не вдалося виконати поставлене завдання. Весь він 11 травня був знищений козаками-заколотниками.
На початку травня 1918 року австро-німецькі окупанти при підтримці отамана Краснова зайняли Станицю Луганську і навколишні хутори. Станичний комуністичний осередок пішов у підпілля. Але й після цього населення відчувало його спрямовуючу руку. Комуністи закликали станичників саботувати розпорядження загарбників, вселяли в людей віру, що Червона Армія скоро вижене окупантів з рідної землі.
Після краху німецької окупації в Станиці Луганській відновлюється Радянська влада, але в травні 1919 року станицю зайняла «добровольча» армія Денікіна. Над десятками борців за народну владу була вчинена дика розправа. Особливо знущалися білогвардійці над сім’ями козаків, які боролися в лавах Червоної Армії.
25 грудня підрозділи Воронезького полку Червоної Армії підійшли до Станиці Луганської. Зав’язався жорстокий бій. Денікінці запекло оборонялися, але до вечора були вибиті з станиці.
Відновлюється станична Рада козацьких і селянських депутатів, головою якої був обраний С. М. Кормильченко, виразник інтересів станичної бідноти. Понад сто безземельних і безкінних козаків та іногородніх одержали землю, реманент, тяглову силу. Загальна площа землі, виділеної із станичних табунних земель, становила 745 десятин.
У цей час створюються Ради і в навколишніх хуторах. 27 березня 1920 року в Станиці Луганській відбувся з’їзд представників хутірських Рад. Він прийняв постанову про створення шкіл по ліквідації неписьменності, відкриття клубів та хат-читалень. На з’їзді були прийняті звернення і привітання Всеросійському козачому з’їзду. Представники хутірських Рад підтвердили свою вірність революції і Радянському урядові.
У посушливий 1920 рік станичники ще раз переконалися у тому, що Радянська влада — їх рідна влада. Посуха і післявоєнна розруха особливо згубно відбивалися на господарствах бідняків. Радянська держава вжила невідкладних заходів по забезпеченню таких сімей посівним матеріалом, виділивши станичному виконкому 5 тисяч пудів жита.
Заможна верхівка козаків, відчуваючи, що вони втрачають свою владу, організовує банди, які починають тероризувати сім’ї радянських активістів, населення хуторів.
Для боротьби з цими бандами був створений загін чисельністю 110 чоловік. Загін після кількох боїв проти бандиіів 23 вересня 1920 року біля села Верхнє-Тепле остаточно розгромив банду «Каменюки—Терези». Найбідніше козацтво активно допомагало органам Радянської влади знищувати банди. Так, наприклад, 10 листопада 1920 року жителі хутора Нижній Минченок побачили, що до хутора просувається добре озброєна банда. Вони негайно повідомили про це Станично-Луганського военкома С. І. Стехіна, який з кількома бійцями загону був на хуторі. Жителі жваво відгукнулись на заклик воєнкома і спільними зусиллями банда була знищена.
Велику роль у згуртуванні бідняків відіграв комнезам, утворений у грудні 1920 року, на чолі з Семеном Кормильченком. У лютому 1921 року до КНС входило 28 чоловік, з них 9 чоловіків і 19 жінок. А в лютому 1923 року в КНС вже налічувалось 82 члени, серед них було 5 комуністів. Цей комітет немало зробив для поліпшення життя трудового козацтва. Тільки за період 1920—1924 рр. він вилучив у куркулів 628 десятин землі і наділив нею понад 100 бідняцьких господарств. Для ремонту сільськогосподарського реманенту взимку 1920—1921 рр. було відкрито кузню.
Водночас населення станиці починає проявляти великий інтерес до політики Комуністичної партії на селі. Комуністи і комсомольці проводять велику роз’яснювальну роботу серед жителів як Станиці Луганської, так і навколишніх хуторів. Комсомольський осередок був створений весною 1922 року. Першими комсомольцями у станиці були Лев Барбашов, Марія Єргаова, брати Слєсареви і Черепахіни.
У березні 1923 року станиця стала центром Станично-Луганського району Луганського округу Донецької губернії. Тут створюються районні організації.
Як і всі трудящі нашої країни, жителі Станиці Луганської з великим сумом зустріли звістку про смерть В. І. Леніна. У своєму звіті окружному комітету незаможних селян станично-луганський КНС писав: «Незаможне селянство до звістки про смерть В. І. Леніна поставилось з сумом і болем у душі, але пройняте величезним прагненням закріпити і здійснити заповіти В. І. Леніна при колективному розумі Комуністичної партії і тісному союзі робітників та селян».
Ленінський кооперативний план знайшов жвавий відгук серед бідняцьких верств населення станиці. На кінець 1924 року партійна і комсомольська організації у Станиці Луганській значно зміцніли. Незабаром після смерті В. І. Леніна партійний осередок збільшився з 17 членів партії до 33, а комсомольський (в районі) з 69 до 218 чоловік. Районний комітет партії особливу увагу приділяє роботі серед козацтва. У постанові райпарткому 4 січня 1926 року говориться: «Вважати необхідним поглиблювати роботу по посиленню зростання організації за рахунок козацтва, ретельно вивчати тих, що подали заяви до партії, і кращих з них приймати».
27 червня 1924 року відбувся районний з’їзд незаможних селян, який закликав усіх членів КНС вступати до споживчих і сільськогосподарських кооперативів і доручив районному КНС вжити заходів до розвитку кооперації. Ці заходи були успішно здійснені.
На весну 1927 року понад 50 сімей вступило до Товариства по спільному обробітку землі. Товариство одержало від держави у кредит трактор «Фордзон», причіпний реманент. Посівна площа ТСОЗу на цей час становила понад 400 га. Найбідніші верстви населення охоче вступали до нього. На 1928 рік товариство вже налічувало 209 господарств.
Одночасно з налагодженням господарського життя місцевим органам влади доводилось заново створювати систему охорони здоров’я трудящих. У 1922 році в Станиці Луганській була відкрита лікарня. Її медичний персонал — лікар, фельдшер, медсестри проводили обслідування дітей і дорослих вдома, профілактичні огляди, вакцинації проти епідемічних захворювань.
Однією з найголовніших турбот станичної Ради з перших днів її існування було повне охоплення дітей навчанням, ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Ці питання були обговорені на з’їзді вчителів, що відбувся 1 липня 1920 року в Станиці Луганській. З’їзд ухвалив рішення значно розширити сітку шкіл для дорослих. На початку 1921—1922 навчального року в станиці з навколишніми хуторами налічувалось 18 шкіл для дорослих, де навчалось 1764 чоловіки. Велику допомогу органам народної освіти у ліквідації неписьменності подали культармійці — люди з числа письменного населення, сільські активісти. Вони з власної ініціативи взялися керувати гуртками лікнепу, хатами-читальнями. Багато сил доклали до ліквідації неписьменності вчителі Г. Л. Тиханівський, Л. С. Широкоряденко та інші.
Вчитися дістали можливість всі діти шкільного віку. В станиці працювали кілька початкових і трудова семирічна школа, в якій навчалось 315 дітей і працювало 9 вчителів.
Багато уваги в цей час приділялося розвиткові культурно-освітньої роботи. У 1924 році при Станично-Луганському Будинку культури почали працювати сільськогосподарський гурток, гуртки по вивченню історії, драматичний та інші. Почали виходити стінна і жива газети.
Культурно-освітні установи взяли активну участь у підготовці і проведенні в станиці 17 жовтня 1926 року «Дня урожаю». На це свято приїхали хлібороби зі всього району. В ході підготовки в станиці та на хуторах були проведені бесіди про політику партії на селі, організовані виставки, які розповідали про досягнення Радянської влади, випущені спеціальні стінні газети. В день свята в Будинку культури відбулася вистава. «День урожаю» відзначався і в наступні роки.
Про те, що Комуністична партія в той час найважливішим своїм завданням вважала піднесення культурного рівня народу, його освіти, свідчить хоч би той факт, що в бюджеті району на 1926—1927 рр. на народну освіту передбачалось витратити 42 проц. бюджету — на 9 проц. більше, ніж у попередньому році.
На початку першої п’ятирічки в Станиці Луганській розгортається колективізація сільського господарства. В проведенні цієї роботи місцевим партійним і радянським органам велику допомогу подавали представники робітничого класу. Зокрема, у березні—квітні 1929 року до станиці приїжджали робітники з селища ім. Паризької Комуни (тепер м. Перевальськ). Шахтарі вели роз’яснювальну роботу серед трудового козацтва, розповідали про ленінський кооперативний план та його значення для розвитку нашої країни.
В першому колгоспі «Полевод-Огородник» об’єдналися 14 господарств — членів ТСОЗу. Головою правління було обрано одного з перших комуністів станиці С. І. Стехіна. Через рік в колгоспі вже було 150 господарств. Активними будівниками нового життя на селі були колгоспники Андрій Зенцев, Василь Потуроєв, Марія Тиханівська, Олексій Потуроєв, Іван Соколов та інші.
Через два роки колгосп було названо «Москва—Донбас» на честь залізниці, яка в той час будувалася і проходила поблизу станиці.
Колгосп зростав, зміцнювався при активній підтримці і допомозі робітників Луганська. У лютому 1931 року партія прислала сюди двадцятип’ятитисячника В. А. Тищенка, який багато сил віддав розвиткові і зміцненню сільгоспартілі. Хороший організатор, він зумів згуртувати навколо себе актив з місцевих жителів, які, переборюючи опір куркульства і економічні труднощі, крок за кроком будували молоде господарство. За путівкою партії до колгоспу приїхав з Луганська і робітник-комуніст Ф. Н. Каденко, який очолив усю технічну службу. Робітники Луганська, які взяли шефство над молодим колгоспом, прислали ковальське обладнання та інструменти.
Основною виробничою галуззю колгоспу було овочівництво. Супіщані масиви у заплаві Сіверського Дінця при поливі могли давати багаті врожаї овочів. Тому з самого початку в артілі велику увагу звернули на організацію зрошування. За допомогою колективів луганських підприємств, що брали шефство, було збудовано зрошувальну сітку. У 30-х роках в колгоспі вже поливали 150 га земель. На кожному з них збирали в середньому по 200—230 цнт овочів.
Значна увага приділялася в артілі й розвитку тваринництва. Збільшувалось колгоспне стадо, підвищувалась його продуктивність. Якщо при організації колгоспу було усуспільнено тільки 10 корів, то на початку 1936 року на молочно-товарній фермі було 200 голів великої рогатої худоби, у т. ч. 55 дійних корів. Крім того, була пасіка на 325 бджолосімей.
Велику допомогу одержував колгосп від створеної у 1931 році МТС. На плечі машин була перекладена така трудомістка робота, як оранка. У 1936 році на озброєнні МТС було 111 тракторів, 18 комбайнів.
Активними будівниками нового життя були комсомольці. У 1936 році в станиці було 5 комсомольських організацій, які об’єднували 60 членів. Найчисленнішою була комсомольська організація колгоспу. Молоді колгоспники організували ударні бригади.
Міцнів колгосп, зростали його доходи. У 1940 році його доход становив 328 тис. крб. У колгоспі за передвоєнні роки зросли справжні майстри сільськогосподарського виробництва. Серед них — учасник Всесоюзної сільськогосподарської виставки бригадир рільничої бригади М. О. Козирєв.
Працювала також у станиці районна колгоспна школа, яка готувала полеводів, тваринників, ветфельдшерів, пасічників і рахівників; при МТС — курси трактористів.
На початку 30-х років у станиці було збудовано паровозне і вагонне депо. Тут працювало понад 600 робітників. У передвоєнні роки значно розширились цехи, зросла їх матеріальна база.
У ті роки, як і тепер, майже половина населення Станиці Луганської працювала на луганських підприємствах, головним чином на паровозобудівному заводі ім. Жовтневої революції. Багато жителів трудились також у створеному в 1936 році промкомбінаті по виробництву черепиці, в районних організаціях, у сфері побутового обслуговування.
Зростала станиця. У 1939 році її населення становило 8870 чоловік. Поступово змінювався і її вигляд. Вона з 1938 року стала селищем міського типу. На вулицях виростали добротні житлові і громадські будівлі.
Дбаючи про здоров’я радянських людей, держава асигнувала кошти на будівництво лікарняного містечка. Напередодні першотравневих свят у 1936 році відкрилась нова районна лікарня.
Майже повністю була ліквідована неписьменність серед дорослого населення. 800 юнаків і дівчат навчалося у відкритій в 30-х рр. середній школі, для якої було споруджено нове приміщення.
Серед новобудов почесне місце займав районний Будинок культури, де з 1936 року демонструвалися звукові кінофільми. Тут також працював гурток художньої самодіяльності, влаштовувалися лекції та вечори. Книжковий фонд районної бібліотеки у 1940 році перевищив 8 тис. примірників.
У селищі працювали раймаг, райпродмаг, дві хлібні крамниці, пекарня тощо.
З перших днів Великої Вітчизняної війни багато станичників пішло на фронт в ряди Діючої армії. Протягом липня—грудня 1941 року, коли фронт наближався до Донбасу, в районі було створено три загони народного ополчення, до яких входили і жителі Станично-Луганського.
Близько року Станично-Луганське, як і сам Луганськ, було прифронтовим тилом. Жителі, які залишились удома, в основному жінки і підлітки, своєю працею на колгоспних полях, у заводських цехах допомагали чоловікам, батькам і братам кувати перемогу над ворогом.
16 липня 1942 року гітлерівці вдерлись у селище. Вони «хазяйнували» тут майже півроку. В серпні 1942 року на околиці селища було створено табір для радянських військовополонених, в якому томилось понад триста бійців і командирів Червоної Армії. У грудні 1942 року, незадовго до свого відступу, фашисти розстріляли 242 військовополонених .
20 січня 1943 року селище було визволене від фашистів. Гітлерівські загарбники вигнали у фашистське рабство 1240 жителів, залишили після себе 106 зруйнованих будинків, пограбували колгосп, установи. Загальний збиток, завданий селищу окупантами, становив близько 1 млн. карбованців.
Жителі селища свято шанують пам’ять тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини. У центрі селища в затінку парку — дорогі станичникам могили. Тут лежать воїни Радянської Армії, які визволяли Станично-Луганське: рядові І. Г. Грицай, Г. С. Руденко, І. С. Семлюк, О. І. Аведінов, старшина П. М. Шевченко, старший сержант М. О. Драгун, майор М. П. Афанасьев.
На фронтах Великої Вітчизняної війни доблесно бились понад дві тисячі станичників. Багато з них за ратні подвиги удостоєні урядових нагород, а І. П. Букаєву за героїзм і мужність присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.
І. П. Букаєв пішов на фронт добровольцем восени 1941 року. У багатьох тяжких боях брав участь солдат. Боровся під стінами Сталінграда, потім — на українській землі, закінчив війну на Ельбі. Особливо пам’ятним для Букаєва є бій біля с. Таранівки під Харковом. В цьому бою І. П. Букаев був тяжко поранений.
У роки війни відважно громив фашистів з повітря М. Г. Коновалов. Від рядового льотчика він на фронті виріс до командира авіаційного полку. Чотири ордени Червоного Прапора, орден Вітчизняної війни 2-го ступеня, два ордени Червоної Зірки — свідчення його бойових заслуг.
Станичник О. В. Барбашов за ратні подвиги ще в боях з білофіннами був нагороджений орденом Червоного Прапора. Під час Великої Вітчизняної війни він загинув, але врятував прапор 24-ї Самаро-Ульянівської Залізної дивізії.
Жителі Станично-Луганського свято шанують пам’ять героя. Його ім’ям названа одна із головних вулиць селища.
Самовіддано боролися з фашистськими загарбниками Антоніна Миронова, Анатолій Романенко, сестри Марія і Олена Горбатови, Надія Боброва, Ніна Дерев’янко і багато інших, що пішли в партизанські загони. О. М. Лугова хоробро билася з фашистами, перебуваючи в партизанському з’єднанні О. М. Сабурова. О. В. Камишна була радисткою у партизанському з’єднанні С. А. Ковпака.
Після визволення селища і всього району від німецько-фашистських загарбників районний комітет партії організував трудящих на подання допомоги Діючій армії. Через Станично-Луганське лежав шлях до Міус-фронту. Потрібно було у першу чергу відбудувати залізничний міст через річку Сіверський Донець в напрямі до Луганська. Станичники брали найактивнішу участь у цих роботах. На відбудові цього моста жителі селища та інших населених пунктів району відробили 6 тис. людино-днів, крім того, на спорудженні дерев’яного моста — 4500 людино-днів. Залізничний міст було відбудовано у 1944 році. Знову стала до ладу магістраль Москва—Донбас.
Населення Станично-Луганського району надавало і іншу допомогу героїчним радянським воїнам. У 1943 році вони зібрали свій внесок 200 тис. крб. у фонд побудови танкової колони «Ворошиловградський колгоспник».
Утворена в селищі артіль лише у 2 кварталі 1943 року виготовила 200 пар армійського взуття, 200 комплектів збруї, відремонтувала 2000 пар обмундирування, 300 пар валянок.
Величезною турботою оточили станичники бійців, що перебували на лікуванні у госпіталі, який в 1943 році розташовувався у селищі. Триста жителів Станично-Луганського взяли на свої квартири одужуючих воїнів, ділилися з ними своїми небагатими продовольчими запасами. Крім того, з березня по травень 1943 року станичники зібрали і здали у госпіталь для харчування поранених 448 кг пшеничної муки, 3790 яєць, 500 кг пшона, 4500 кг овочів, 1200 літрів молока, 174 кг сиру, 500 кг фруктів, 2800 кг картоплі.
На відбудові зруйнованого окупантами народного господарства трудящі селища працювали з подвійною енергією. Вже через рік після закінчення війни було повністю відбудоване депо. Ритмічно почав працювати залізничний вузол. Комуністи не тільки полум’яним словом агітатора, але й особистим прикладом на виробництві запалювали своїх товаришів на високопродуктивну працю. Так, комуніст теплотехнік паровозного депо І. М. Дрягін у листопаді 1944 року провів 17 великовагових поїздів, перевіз понад план 4500 т важливих народногосподарських вантажів.
Черговий по станції Кондрашівська-Нова П. І. Додаток виховав у своїй зміні відмінних складачів поїздів Кузюбердіна і Шевченка, які, застосовуючи швидкісні методи обробки поїздів, економили на підготовці до рейсу кожного поїзда 15 хвилин. Високих виробничих показників добився машиніст І. Г. Сливак.
Гаряче взялися за відбудову свого господарства і трудівники колгоспу «Москва—Донбас». Уже весною 1943 року в колгоспі було засіяно 574 га землі. Відроджувалась і провідна галузь колгоспу — овочівництво. Весною 1944 року колгоспники заклали вже 4325 парникових рам.
Значну допомогу колгоспові, що відроджувався, подала держава, виділивши дев’ять двигунів і десять насосів для організації зрошення. Вірні своєму патріотичному обов’язку перед Батьківщиною, колгоспники у 1944 році виконали план поставок овочів державі на 176,4 процента.
У перші післявоєнні роки технічна оснащеність колгоспу була дуже слабкою. Поля і городи доводилось обробляти в основному живим тяглом. Але люди працювали з великим ентузіазмом, всіма силами переборювали труднощі. Тракторист Іван Сухаревський на тракторі ХТЗ при завданні 16 га щоденно засівав по 22 га ярових і більше. Успішно працювали і бригадир тракторної бригади Чорнокалов, і водії Цикоза і Матвеев, і ланкова Чорнокалова і багато інших.
Високі врожаї овочів — по 180—200 цнт з гектара — одержували К. Я. Потуроєва, Є. К. Линькова, Г. П. Мазур. Колгосп «Москва—Донбас» у ті роки неодноразово заносився на районну Дошку пошани, за високі показники у соціалістичному змаганні йому не раз присуджувався перехідний Червоний прапор райкому КП України і райвиконкому.
Водночас з відбудовою господарства відроджувались і лікувальні заклади. Уже у 1943 році почали працювати лікарня і поліклініка.
Знову задзвеніли веселі дитячі голоси у школі та дитячому садку.
Гостинно відчинив свої двері Будинок культури.
З кожним роком все успішніше йшли справи у колгоспі «Москва—Донбас». Якщо на 1 квітня 1944 року в артілі було тільки 80 голів великої рогатої худоби, 10 свиней і незначна кількість овець та птиці, то в червні 1949 року на фермах налічувалось 249 корів, близько 500 голів молодняка великої рогатої худоби, понад 350 свиней. У цьому велика заслуга всіх колгоспників. Як хороший організатор виробництва в цей час відзначилася завідуюча свинофермою О. М. Литвиненко.
У 1949 році колгосп «Москва—Донбас» зібрав понад 100-пудовий урожай зернових, план здачі хліба державі виконав на 121,2 проц., соняшнику — на 123,8 проц. і одержав понад 100 тис. крб. доходу.
Але далі успішно розвиватися господарство не могло, бо було порівняно невелике. Тому в 1950 році колгосп «Москва—Донбас» об’єднався з артілями «Своя праця», «Вірний шлях», «Друга п’ятирічка», «Червоний Промінь», які існували в навколишніх селах Валуйське, Погорілове, Болотене. Новий укрупнений колгосп став носити ім’я А. О. Жданова.
Через п’ять років — у 1956 році, у відповідності з постановою уряду республіки про створення навколо промислового Луганська овочево-тваринницьких радгоспів, на базі колгоспу ім. Жданова був утворений радгосп «Луганський». Центральна садиба його розташована за чотири кілометри від Станично-Луганського в с. Валуйське. Радгосп почав спеціалізуватися на виробництві молока і овочів.
Спеціалізація сприяла зростанню його рентабельності. Зросла і його технічна оснащеність. Якщо у 1956 році в радгоспі було всього 13 тракторів, то в 1966 році їх налічувалось 29, кількість автомашин зросла з 6 до 26. Для механізації виробничих процесів у господарстві широко використовується електрика. У радгоспі, головним чином на тваринницьких фермах, працює 25 електромоторів. За роки існування радгоспу різко зросло виробництво основних продуктів: виробництво молока на 100 га угідь збільшилось у три з лишком рази і в 1966 році становило 330 цнт, здача овочів державі — у 1,6 раза і досягла 14,8 тис. цнт.
Весною 1966 року кращі трудівники господарства за самовіддану працю були удостоєні урядових нагород.
Великі завдання по збільшенню виробництва сільськогосподарських продуктів, при одночасному зменшенні собівартості, поставив колектив радгоспу перед собою в новій п’ятирічці (1966—1970 рр.). Цей план успішно втілюється в життя. Тільки у 1966 році освоєно понад 230 га найбагатшої придінцевої заплави.
Як і раніше, провідне місце серед промислових підприємств селища належить локомотивному депо станції Кондрашівська-Нова. У 1966 році машиністи депо перевезли більш як 1,1 млн. тонн надпланових вантажів. У перших рядах трудівників депо йдуть комуністи. їх тут 228. Партійна організація очолила рух за комуністичну працю, що широко розгорнувся на підприємстві. 106 бригад, у яких трудяться 338 чоловік, завоювали звання комуністичних. 333 робітники — ударники комуністичної праці.
Одночасно з розвитком економіки у післявоєнні роки провадилась велика робота по благоустрою селища, поліпшенню житлових умов його трудівників. Тільки за роки семирічки споруджено понад 500 житлових будинків — п’яту частину всього житлового фонду. У 1966 році в селищі збудовано 116 індивідуальних будинків. Виросли цілі вулиці і квартали з будинками міського типу. Все більше вулиць асфальтується. У 1966 році загальна площа асфальтованих і забрукованих вулиць становила 76 тис. кв. м. Зростають асигнування на благоустрій селища. Якщо на кінець семирічки сума капіталовкладень у комунальне господарство становила 57 тис. карбованців, то у 1966 році вона майже подвоїлась і досягла 111 тис. карбованців.
Неухильно поліпшується матеріальний добробут населення. Про це свідчить, зокрема, той факт, що трудящі купують все більше промислових і продовольчих товарів. Тільки за сім років (1960—1966) товарооборот у селищі зріс в 2,2 раза і в 1966 році досяг 3,3 млн. крб. За цей час продаж м’яса збільшився в 2,7 раза, масла вершкового — в 2,8 раза. У товарах, що їх купують трудящі, все більше місце займають товари тривалого користування, книги. За 1960—1966 рр. продаж культтоварів і книжок збільшився у 1,5 раза, пральних машин — в десять з лишком раз. Близько 400 сімей придбали телевізори. Про зростання доходів трудящих свідчить і збільшення кількості вкладників у селищну ощадну касу. Вкладником є кожний третій житель селища, а загальна сума вкладів досягла 1,4 млн. карбованців.
Розширюються медичні заклади. У 1963 році в селищі збудовано нову поліклініку, яка має добре обладнані кабінети. 98 медичних працівників селища проводять не тільки лікувальну, але й велику профілактичну роботу по запобіганню захворюванням. Безплатна медична допомога подається у лікарні, поліклініці, на дому. В селищі працюють три дитячі комбінати на 345 місць.
У медичних закладах працює багато чудових людей. У кожній сім’ї селища добре знають лікаря-педіатра К. В. Полковниченко. Не одного маленького станичника дбайливі руки Катерини Василівни поставили на ноги, допомогли вирости здоровим і дужим. У 1966 році лікар К. В. Полковниченко нагороджена орденом «Знак пошани». А Т. П. Полковникова, яка багато років трудиться операційною сестрою у місцевій лікарні, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
Дітям трудівників у селищі створено всі умови для того, щоб вони могли здобути не тільки обов’язкову восьмирічну, але й середню освіту. В Станично-Луганському працюють дві середні, восьмирічна і дві початкові школи. 56 вчителів навчають дітей. Багатьох юнаків і дівчат вивела на широкий шлях життя вчителька М. І. Сухаревська. Добрими наставниками і вихователями молоді є досвідчені педагоги В. В. Дудоладов, І. М. Калюжний і багато інших.
Для дітей, які мають музичні здібності, у 1964 році відкрито музичну школу. Учні цікаво проводять своє дозвілля, займаючись у різних гуртках районного Будинку піонерів.
Ключем б’є культурне життя селища. При районному Будинку культури працюють хоровий, вокальний, танцювальний та інші гуртки художньої самодіяльності.
Особливою популярністю користується драматичний колектив Палацу культури. До його складу входить 60 чол. За успіхи в розвитку самодіяльного театрального мистецтва та успішний виступ на обласному фестивалі, присвяченому 50-річчю Радянської влади, колегія Міністерства культури УРСР присвоїла драматичному колективу Станично-Луганського Палацу культури звання самодіяльного народного театру.
Успішно виступив на обласному огляді у 1967 році і жіночий вокальний ансамбль. Він учасник республіканського фестивалю самодіяльного мистецтва.
Жителі селища часто відвідують виступи професіональних творчих колективів. На сцені Будинку культури виступають артисти з різних міст нашої Батьківщини. Трудящі селища часто відвідують Луганський обласний драматичний театр, обласну філармонію.
На ознаменування 50-річного ювілею Радянської влади у селищі споруджено Палац культури із залом на 600 місць, великим спортивним залом, кімнатами для гурткової роботи і методичними кабінетами.
У селищі працює широкоекранний кінотеатр.
У 1964 році у селищі відкрито Будинок щастя. Тут у святковій обстановці відбувається реєстрація шлюбів і новонароджених.
Зростання культурних і духовних потреб трудящих селища характеризується і невпинним прагненням їх до збагачення своїх знань. До послуг населення Станично-Луганського п’ять бібліотек, книжковий фонд яких становить 69,4 тис. примірників художньої, політичної, наукової літератури. Постійними читачами бібліотек є кожний третій житель селища.
З 1930 року в Станично-Луганському видається районна газета «Знамя труда». З кожних 100 жителів 92 є передплатниками газет і журналів.
Широке коло інтересів у жителів Станично-Луганського, велика їх громадська активність. У вільний від роботи час багато з них виконують громадські функції, беруть участь у різних галузях життя селища. 120 кращих представників робітників, інтелігенції, службовців є депутатами селищної Ради, а 20 — депутатами районної Ради. Депутати не тільки обговорюють на сесіях важливі питання роботи шкіл, медичних, культурно-побутових та інших закладів, але й самі активно борються за здійснення прийнятих рішень. Крім депутатів, у діяльності Ради бере участь великий актив. Тільки у 10 постійних депутатських комісіях — близько 70 добровільних помічників.
Велику роботу серед населення проводить районне відділення товариства «Знання», членами якого є 108 вчителів, лікарів, спеціалістів і передовиків виробництва селища.
Сотні трудящих беруть участь у роботі профспілкових організацій, груп і постів народного контролю, добровільної народної дружини, є робкорами районної газети, членами оборонно-спортивних товариств.
Дружні, працьовиті люди живуть у Станично-Луганському. їхня самовіддана праця наближає прийдешнє майбутнє, ім’я якому — комунізм.
В. Я. МЯСНИКОВ, Я. В. ПОБЕРІЙ