Містки, Сватівський район, Луганська область
Містки — село, центр Містківської сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Анцифирівка, Барикине, Іванівка, Сухий Баглай, Чепигівка. Розташовані Містки на берегах річки Борової (лівої притоки Сіверського Дінця), за 27 км на південний схід від районного центру і за 130 км від Луганська. Найближча залізнична станція — Сватове. Населення — 3,5 тис. чоловік.
Виникли Містки у 1-й половині XVIII століття, коли почалося заселення південних окраїн Російської держави. Сюди тікали козаки і селяни, що шукали порятунку від панського гніту, кріпосницького ярма і переслідувань царських властей. Місцевість, де було засноване село, являла собою степову рівнину з родючими чорноземними грунтами, численними вибалками і ярами. В заболоченій долині річки Борової були великі густі зарослі очерету. У весняну та осінню повінь поселенцям доводилося будувати греблі, загати та довгі вузькі містки. Тому і село дістало назву Містки. Незабаром Свято горський монастир захопив землі містківських селян і приписав їх до своїх володінь. На жителів було накладено великий оброк.
У 1764 році уряд Катерини II з метою поповнення державного земельного фонду конфіскував монастирські землі. Містківчани були передані у відання царської колегії економій. їм виділили землі з найгіршими, крейдяними грунтами. Відтоді місцевість, де були селянські наділи, називається Крейдянкою.
Містківські селяни платили оброк в казну. За царювання Катерини II він зріс у кілька разів і лягав непосильним тягарем на селянські господарства. Якщо в 60-х рр. XVIII століття оброк з однієї душі чоловічої статі становив 1—2 крб. на рік, то на кінець XVIII століття він досяг 5 крб. Щоб виплатити його, селяни, крім основного заняття — землеробства, мусили займатися ще й кустарними промислами. Вони виготовляли бондарні вироби, свічки і мило. Жінки ткали полотно та сукна для себе і на продаж.
Життя містківчан ще погіршилось, коли у 20-х рр. XIX століття їх було перетворено на військових поселенців. У 1830 році в Містках налічувалося 378 дворів і близько 3 тис. населення. Загальна кількість військових поселенців становила 1356 чол., у т. ч. господарів — 138, а їх помічників — 141. Два дні на тиждень селяни мусили займатися військовою муштрою. Щоб упоратись з господарськими роботами, працювали з ранку до ночі. Більшу частину зібраного врожаю вони здавали до т. зв. «магазейнів», кожен з яких вміщував 40 тис. пудів зерна.
Поселенці в усьому були підвладні військовому правлінню. Військові начальники жорстоко карали селян за найменшу провину, били їх канчуками, віддавали до військового суду. Неможливість вільно господарювати призвела до зубожіння селян. Серед них зростало невдоволення. Але позбулися вони цієї неволі тільки в 1857 році, коли царський уряд ліквідував військові поселення. Містківчани були переведені до розряду державних селян. Слобода Містки стала центром новоутвореної Містківської волості Старобільського повіту Харківської губернії.
Переведення військових поселенців у державні селяни супроводилося зменшенням земельних наділів. Містківчани одержали по 6,6 десятини (замість 8,5 десятини) на душу чоловічої статі, а решта землі відійшла до казни. До того ж у 1866 році царський уряд видав указ про обов’язковий викуп державними селянами своїх земельних наділів, і містківчани мали щороку сплачувати по 75 коп. за десятину. Це викликало заворушення серед селян. Вони відмовлялися брати володільницькі грамоти на землю. Царські власті надіслали в Містки загін драгунів, який жорстоко розправився з непокірними.
У наступні роки кількість землі у селян дедалі зменшувалася. У 1879 році в Містках було 689 дворів і 4208 жителів, з них чоловіків 2112 і жінок — 2096. Селянській громаді належали 9528 десятин придатної землі, з неї орної — 8908 десятин. Отже, на душу чоловічої статі припадало 4,5 десятини, а орної — ще менше. Царські власті обкладали селян великими податками: подушними, поземельними, земськими та ін. Щороку селянська громада мала виплачувати понад 15 800 крб. На кожен двір припадало 22 крб. 92 коп. різних платежів.
В останній чверті XIX століття через Містки проліг поштовий тракт — верстова дорога від Сватової Лучки до Старобільська і далі, до Біловодська. У 1895 році через повіт прокладено залізницю Куп’янськ—Лисичанськ. Потік товарів до Містків, розташованих на півдорозі між Старобільськом і Сватовою Лучкою, набагато зріс. На ярмарки, яких щороку було 3, харківські, сватівські, бахмутські, старобільські та інші купці привозили велику кількість товарів, а тут купували зерно, худобу, вироби місцевих ремісників.
Населення Містків швидко зростало і в 1897 році перевищило 5 тис. чоловік. Слобода простяглась уздовж річки Борової майже на 8 верст. У ній з’явилися нові крамниці, заїжджий двір, поштова станція, власниками яких були місцеві багатії. Найбагатшим з них був Мороз, якому належали крамниця і поштові станції. Для перевезення поштових вантажів він тримав близько 200 коней.
З проникненням на село капіталістичних відносин і розвитком торгівлі відбувалося дальше розшарування селян. У 1905 році з 917 господарств Містків 13 були безземельними, 39 мали менше як по одній десятині, 178 — від 1 до 7 десятин. Тим часом кожному з 130 куркульських господарств належало по 20—50 десятин, а двом — більше як 100. 447 селян орендували близько 2200 десятин землі у поміщика та куркулів по 7—11 крб. за десятину для посіву ярого хліба і по 8—12 крб. за десятину лукових сіножатей. Сіножаті рідко здавалися в оренду за гроші, а здебільшого за
частку скошеного сіна — переважно за одну чверть, тобто 3 копиці — власникові землі, а четверта — орендареві. Багато селян не мали чим обробляти свої наділи. У 59 господарств не було ніякої худоби, у 142 — робочої худоби, а 419 господарств мали тільки пару волів або одного коня.
Збіднілі селяни, не маючи можливості прогодуватися з свого господарства, щороку відправлялись на заробітки до Лисичанска, Рубіжного, Сватової Лучки, на донецькі шахти, на Кубань і Дон або ж наймалися до місцевих багатіїв. Щоліта сотні містківчан батракували в економії поміщика Кир’янова, земельні володіння якого (близько 8 тис. десятин) прилягали до села. За те, щоб скосити, зв’язати у снопи і скласти в копиці хліб з однієї десятини, поміщик платив найманим робітникам 4—5 крб. На косовиці сіна за день роботи косар одержував лише 25—-30 коп. Полільниці могли заробити 20—25 копійок.
Після закінчення польових робіт селяни візникували. Вони наймалися до купців перевозити товари до Лисичанська, Сватової Лучки, Старобільська но 7—11 коп. за пуд вантажу. Зокрема багато візників наймалися до старобільського купця Кожухова, який скуповував у Містках пшеницю по 50—70 коп. за пуд, а продавав борошно по 4—5 крб. пуд. З Лисичанська для того ж Кожухова містківчани возили вугілля. Всього додатковим промислом у 1905 році займалися понад 580 чоловік. Крім того, було понад 380 сільськогосподарських робітників, які наймалися на певний строк (місяць, сезон, рік) або ж працювали поденно.
В середовищі сільської бідноти дедалі зростав класовий протест проти злиднів, експлуатації, політичного безправ’я. Під впливом революційних подій 1905—1907 рр. в країні вони повстали проти своїх гнобителів. У 1905 році містківчани підпалили садибу Мороза, шинок Густиліна, хліб на току в економії Кир’янова, пасли худобу на поміщицькій землі. Наступного року селяни Містківської волості ухвалили «…не йти до поміщиків на збирання хліба дешевше 15 крб. за десятину або поденно: чоловікові 3 крб., а жінці 2 крб. на день; не платити дорожче 5 крб. оренди за десятину; не допускати сторонніх на роботу». Проте виступи ці були неорганізованими, і власті їх швидко придушили.
Столипінська реформа зруйнувала селянську громаду. У 1909—1910 рр. з містківської громади вийшло на відруби близько трьох чвертей селян. Вони одержали земельні наділи — по 4 десятини на душу чоловічої статі. Проте багато селян без допомоги громади не могли господарювати, бо не мали тягла, пасовищ, реманенту. Вони частково або цілком продавали земельні ділянки, а самі йшли на заробітки або ж потрапляли в кабалу до багатіїв. Дехто, сподіваючись на кращу долю, переселився на незаймані землі Оренбурзької губернії і Далекого Сходу. Саме в цей період Містки покинули 15 сімей (понад 100 чоловік). Особливо важко доводилося сільській бідноті в неврожайні роки. Тоді починався голод, а з ним приходили і хвороби. До початку XX століття у Містках лікаря не було, працював один фельдшер. Холера, дифтерит, віспа, цинга косили людей. У 1847 і 1848 рр. під час епідемії холери загинуло 1200 чол., а в 1849 році від цинги — 200 жителів слободи. Особливо великою була дитяча смертність, найбільше від дифтериту. Близько половини дітей помирало, не проживши й одного року.
У 1907 році земство відкрило в Містках амбулаторію, до якої згодом було прибудовано невелике приміщення на 4 ліжка для стаціонарного лікування. До земської лікарської дільниці входили понад 40 населених пунктів Містківської та Ново-Боровської волостей з населенням 26,7 тис. чол. І хоча на дільниці працювали лікар,
З фельдшери і повитуха, вони не могли обслужити таку кількість населення. Тільки в 1914 році до містківського пункту звернулися по допомогу 31 107 хворих, з них були прийняті лікарем і фельдшерами 19 159 чоловік. Стаціонарно лікувалися тільки 98 хворих. Тим-то смертність не зменшувалася, особливо серед дітей. У 1914 році, наприклад, у слободі народилося 356 немовлят, а померло 196.
Основна маса містківських селян була неписьменною. В 1905 році в Містках проживало 5781 чоловік, з них тільки 620 чоловіків і 68 жінок могли читати й писати, 123 чоловіки і 26 жінок вміли лише читати. У слободі працювали земське училище, відкрите на початку 60-х рр. XIX століття, і церковнопарафіяльна школа, заснована у 1892 році. З 576 хлопчиків шкільного віку (7—13 років) у школах навчалися 120, а з 407 дівчаток — тільки 30. Школи мали погані приміщення. Класи були темні і вогкі. Взимку тут було дуже тісно. Проте на початку весни, навіть наприкінці лютого, батьки віддавали своїх дітей у найми до куркулів, ремісників, торгівців або примушували працювати у власному господарстві. На час екзаменів залишалось 5—8 учнів, та й тих батьки відпускали на уроки лише в негоду та святкові дні, коли не можна було працювати.
В наступні роки становище з освітою змінилося мало, хоч і була відкрита ще одна церковнопарафіяльна школа і дещо розширено земське училище. У 1908 році, наприклад, у школах навчалося 136 дітей, а в училищі — 162. Понад 60 проц. хлопчиків і дівчаток залишалося поза школою. Це були переважно діти сільських бідняків.
Перша світова війна ще більше знесилила бідняцькі і середняцькі господарства. Чимало сімей втратили єдиних годувальників. Близько 150 чоловіків, мобілізованих до царської армії, не повернулися з війни, майже стільки ж стали каліками. На потреби війни царський уряд забрав у містківчан близько 150 коней. Збільшилися податки. Через нестачу робочих рук і тягла посіви зернових у 1915 і 1916 рр. скоротились порівняно з 1913 роком на 25—30 процентів.
Населення Містків радо вітало повалення царизму в лютому 1917 року, сподіваючись, що новий уряд дасть народу мир, проведе земельну реформу, якої так чекала сільська біднота. Однак ці надії не виправдалися. Буржуазний Тимчасовий уряд продовжував імперіалістичну війну, а щодо землі — обмежувався самими обіцянками. Революційно настроєні солдати О. М. Коваленко, А. П. Берко, М. Ф. Несмашний та інші, які повернулися до села з фронту, агітували односельчан силою захоплювати поміщицьку землю, розповідали про боротьбу більшовиків за припинення кровопролитної війни і проведення земельної реформи, за передачу влади Радам робітничих і селянських депутатів.
Коли до Містків надійшла звістка про перемогу пролетаріату Петрограда в жовтні 1917 року, селяни зробили спробу провести в життя ленінський декрет про націоналізацію поміщицької землі. Безземельні і малоземельні селяни, очолювані О. М. Коваленком, А. П. Берком і М. Ф. Несмашним, почали ділити землю поміщиків. Але буржуазна Центральна рада надіслала в село збройний загін. Карателі жорстоко розправилися з селянами, що зазіхнули на «священну приватну власність». Керівників «бунту» заарештували і відправили до сватівської тюрми. В ув’язненні вони були кілька днів, поки їх не визволив червоногвардійський загін.
У лютому 1918 року в Містках і волості встановилася Радянська влада. На сільському сході було утворено волосний ревком, до якого ввійшли селяни-бідняки О. Л. Моргун, М. Я. Кравченко, Т. В. Сліпець, Ф. А. Заєць та ін. Ревком передав безземельним і малоземельним селянам націоналізовану землю поміщика Кир’янова, роздав біднякам його волів, свиней, зерно для посіву, сівалки тощо. Однак, коли в квітні 1918 року в село вдерлися німецькі загарбники, вони примусили селян повернути землю і реманент Кир’янову, що прибув з німцями, і відшкодувати завдані йому збитки. Окупанти обклали селянські господарства великими податками, забирали у них хліб, худобу, сіно тощо.
У волості розгорнулась партизанська боротьба проти ворога. Члени ревкому, які пішли в підпілля, організували партизанський загін. До нього ввійшли місцеві селяни О. Л. Моргун (командир), М. Я. Кравченко, М. О. Підгайко, О. М. Коваленко, М. С. Лавка та інші — всього близько 30 чоловік. Незабаром до загону вступило ще 20 місцевих жителів. Партизани нападали на німецькі обози, захоплювали зброю і військове спорядження, відбивали у німців награбоване майно, худобу і роздавали потерпілим селянам. Містківські партизани діяли на великій території, дійшли аж до Бєлгорода, де з’єдналися з партизанським загоном під командуванням М. П. Крюкова.
25 грудня 1918 року разом з 1-м Воронезьким полком Всеросійської Надзвичайної Комісії партизани повернулися до Містків. У селі знов почав діяти ревком на чолі з М. Я. Кравченком. На початку 1919 року обрали волосну Раду робітничих і селянських депутатів, головою якої став місцевий селянин М. І. Оліфер. Свою діяльність органи Радянської влади спрямовують передусім на допомогу Червоній Армії, яка на півдні вела тяжкі бої з білогвардійською контрреволюцією, зокрема з військами генерала Краснова. Ревком і Рада при підтримці незаможного селянства збирали хліб, фураж, продукти харчування тощо і відправляли на фронт. До Червоної Армії пішло багато добровольців: X. Д. Мостовий, М. А. Харченко,Ф. М. Іщенко, П. Д. Рубчевський, П. П. Задорожний, О. І. Старицький та інші. Крім П. Д. Рубчевського та П. П. Задорожного, всі вони загинули на фронтах громадянської війни.
Тимчасом з півдня насувалася нова загроза. У травні 1919 року частини білогвардійської армії Денікіна захопили Містки, встановивши тут режим терору і насильства. Вони заарештували близько 100 жителів волості, з яких 17 розстріляли. Білогвардійці забирали у селян коней, підводи, фураж, хліб, оголосили мобілізацію до своєї армії. Проте ніхто не хотів битися проти робітничо-селянської Червоної Армії, чоловіки призовного віку ховалися, де хто міг. Ті, кого мобілізували силоміць, при першій нагоді тікали, переховувалися в лісах, а після вигнання денікінців повернулися до села.
У грудні 1919 року 1-а Кінна армія під командуванням С. М. Будьонного розпочала наступ на Донбас і незабаром визволила Містки. Радо зустрічали містків-чани червоних кіннотників. Понад 300 чол. влились до армії Будьонного. Наймолодшому з них С. А. Чуту ледве минуло 18 років. У складі 1-ї Кінної містківчани боролися проти білогвардійців під Таганрогом, Ростовом-на-Дону і на Північному Кавказі, проти білополяків, брали участь у розгромі армії Врангеля в Криму.
Після вигнання денікінців влада у Містках знову перейшла до ревкому, який очолив М. Я. Кравченко. У 1920 році містківські більшовики об’єдналися в партійний осередок, до якого ввійшло 10 чол., зокрема М. О. Підгайко, Р. М. Сарана, Д. О. Коваленко та інші. Секретарем було обрано М. Я. Кравченка. Партійний осередок став справжнім ватажком трудівників села, організатором будівництва нового, соціалістичного життя. Разом з волосною Радою, обраною навесні 1920 року, він продовжував розподіл між бідняцькими господарствами поміщицької землі, розпочатий ще у 1918 році. Селяни-бідняки одержали приблизно по 9 десятин землі на двір, але обробити її розореним війною господарствам було дуже важко. 97 сімей не мали ніякої худоби, а 285 — робочої. Близько половини господарств мали тільки одного коня або пару волів. Не вистачало насіння, реманенту. На допомогу незаможним селянам прийшла держава. Вона відпустила їм в кредит плуги, сівалки та інший реманент, будівельні матеріали тощо. Ця допомога подавалася через КНС, який був створений в Містках улітку 1920 року. Спочатку комнезам об’єднував 10 найактивніших селян-бідняків, але в наступні 2 роки до нього вступило ще 150 чол. Його організаторами були Т. А. Купчин, О. М. Коваленко, М. Ф. Несмашний. Комнезамівці відбирали у куркулів зерно та робочу худобу і розподіляли їх серед неімущих селян, організували споживчий кооператив, який збував сільськогосподарську продукцію, а купував реманент, мануфактуру, господарські товари тощо.
Партійні і радянські органи приділяли велику увагу проведенню культурно-освітньої роботи серед населення. У центрі села, в саду, було обладнано літній театр, де читались лекції, проводились концерти. Сільський драматичний гурток виступав із спектаклями. Відповідно до декрету Радянського уряду про організацію народної освіти, у Містках в 1919 році було відкрито початкову школу на 40 учнів. У 1920—1921 рр. створюються ще 2 початкові школи. В них навчалося 170 дітей.
Радянське будівництво на селі проходило в умовах гострої класової боротьби. В цей час у волості діяли кілька куркульських банд: «Заволзька бригада», Сметанкіна, Балаби, Вакуленка та ін. Бандити зненацька нападали на села, вбивали місцевих активістів, спалювали їхні будинки, грабували майно селян. Взимку 1920 року біля Півневого хутора відбувся нерівний бій між бандою «Заволзька бригада» і загоном містківської народної міліції на чолі з комуністом Я. І. Коваленком. Незважаючи на те, що загін мав лише 13 чоловік, він мужньо відбивав напади бандитів, яких було вшестеро більше. В цьому бою смертю героїв загинули Я. І. Коваленко і ще 8 бійців народної міліції. Влітку 1920 року від рук бандитів загинули секретар Містківського осередку КП(б)У М. Я. Кравченко і учасник громадянської війни Т. Ф. Мостовий. В 1922 році з куркульським бандитизмом у волості було в основному покінчено, і містківчани здобули можливість віддати всі сили відбудові господарства.
У 1923 році в зв’язку із запровадженням на Україні нового адміністративного поділу Містки стали центром однойменного району Старобільського округу Донецької губернії. Новостворені районна партійна організація, районна Рада депутатів трудящих, комсомольська організація свою діяльність спрямовували на відродження сільського господарства, на залучення селян до спільного господарювання, організацію ТСОЗів, розгортання культурно-освітньої роботи на селі.
У 1925—1926 рр. в Містках створюються 4 товариства спільного обробітку землі, в яких об’єдналися більше 100 сімей бідняків. Радянський уряд надав їм кредити для придбання насіння, реманенту. Кожне товариство одержало трактор «Фордзон». Організатором і головою ТСОЗу «Пролетар» був комуніст С. А. Чут. 22 сім’ї, що входили до товариства, мали 278 десятин землі, 3 десятини саду. Вони придбали в кредит 3 пари волів, 6 коней, трактор, молотарку, сівалки, косарки, посівне зерно тощо.
За 7 км від Містків, у колишньому поміщицькому маєтку, в 1928 році організувалася комуна «Українська Канада», яку очолив А. О. Давиденко. Вона мала 520 десятин землі. У комуні об’єдналися 17 бідняцьких сімей. З допомогою Радянського уряду, що надав на пільгових умовах грошові кредити й ліс, комунари придбали 2 трактори, необхідний сільськогосподарський реманент, спорудили млин, побудували собі просторі хати. У степу виріс новий хутір.
У перший день весняних польових робіт і жнив тсозівці та комунари виїздили в поле з червоними прапорами, піснями, працювали дружно, з ентузіазмом. Завдяки доброму обробітку грунту, високосортному насінню і дотриманню кращих строків проведення сільськогосподарських робіт вони збирали добрі врожаї: по 70—80 пудів пшениці з десятини, тоді як одноосібники — по 40—50 пудів. На дозвіллі проводилися самодіяльні концерти. Вчителі, партійні працівники, агрономи читали лекції на політичні, агротехнічні, антирелігійні теми.
На досвіді ТСОЗів і комуни «Українська Канада» селяни наочно бачили, що кооперування має великі переваги. Вони охоче вступали до колгоспів, що почали організовуватися у 1929 році. Протягом 2 років (1929—1930) у Містках і навколишніх хуторах виникло 7 колгоспів. До них влилися і ТСОЗи. Комуна «Українська Канада» в 1934 році теж перейшла на статут сільськогосподарської артілі. В колгоспах об’єдналися 950 селянських господарств. Вони мали 11 320 га землі. Найбільшим з них був колгосп ім. Далекосхідної Червоної Армії. Артіль мала 3 тис. га землі, 228 коней, 43 пари волів. Від держави вона одержала 800 пудів зерна для посіву, 2 трактори «Фордзон».
Партійні і радянські органи району проводили велику роботу по підготовці кадрів для сільгоспартілей. В Містках було створено дворічні вечірні курси, що працювали за програмою Наркомату освіти УРСР. У 1931 році відбувся перший випуск курсів: 56 чоловік здобули спеціальності полеводів, тваринників а частина — вчителів початкової школи. Цей актив багато допоміг в організації колгоспів і МТС4.
В організаційному і економічному зміцненні колгоспів велику роль відіграла Містківська МТС, створена у жовтні 1932 року. Першим її директором був двадцяти-п’ятитисячник, колишній робітник м. Рубіжного, комуніст В. М. Єлесін. До початку весняних польових робіт 1933 року МТС уже налічувала 32 трактори, 32 тракторних плуги, 8 молотарок, 6 лущильників, 2 вантажні автомашини тощо. Вона обслуговувала 35 колгоспів Містківського району, за якими було закріплено 40 318 га орної землі. Політвідділ МТС, що мав свій друкований орган— газету «Шлях Леніна», проводив велику масово-політичну і виховну роботу серед сільських трудівників. З ініціативи політвідділу МТС і за прикладом знатної трактористки П. М. Ангеліної у 1934 році в Містках організується перша жіноча тракторна бригада на чолі з комуністкою М. М. Водолазькою. Вона складалася з 13 дівчат-комсомолок, що закінчили курси трактористів при колгоспі ім. Далекосхідної Червоної Армії.
Разом з соціалістичною перебудовою економіки у Містках відбувалися великі культурні перетворення. Одним із головних завдань культурної революції на селі була ліквідація неписьменності. У 20-х рр. при виконкомі районної Ради створюється комітет лікнепу у складі заступника голови райвиконкому, працівників районного відділу народної освіти і вчителів. Село було розподілено на десятихатки, до яких прикріплено культармійців, виділених партійним і комсомольським осередками. Крім того, працювало до 10 гуртків лікнепу, де оволодівали грамотою близько 200 чоловік.
Одночасно розширювалась сітка загальноосвітніх шкіл. У 1927 році відкрилися початкові школи на околицях села — Крейдянці, Андріївці і хуторі Сухому Баглаї; утворилась перша семирічка. Через 2 роки в Містках уже було 2 семирічні і 6 початкових шкіл, в яких навчалось близько 800 дітей. На кінець 1935 року всі мешканці Містків були письменними. У 1937 році закінчилося спорудження нового типового будинку середньої школи. Напередодні Великої Вітчизняної війни у Містках було 10 шкіл, що налічували близько 1000 учнів. Працювало в них 34 вчителі.
Центром культурно-освітньої роботи на селі став районний Будинок культури. Близько 100 любителів драматичного мистецтва, хорового співу, інструментальної музики, народних танців брали участь у роботі гуртків художньої самодіяльності.
Два-три рази на тиждень в Будинку культури демонструвалися художні та хронікально-документальні кінофільми. Сільська бібліотека налічувала понад 20 тис. книжок, а її постійними читачами були 1,5 тис. чоловік, тобто майже третина всіх жителів.
Медичну допомогу містківчанам подавали у сільській поліклініці та добре обладнаній лікарні на 20 ліжок. Тут працювало 2 лікарі, 7 фельдшерів та медичних сестер. У 1937 році відкрились жіноча і дитяча консультації, молочна кухня.
З перших днів Великої Вітчизняної війни близько тисячі містківчан пішли на фронт і мужньо билися з ворогами. 12 травня 1942 року в районі села Старого Салтова, біля Харкова, 38-а армія під командуванням генерала К. С. Москаленка перейшла в наступ. У складі 1-го танкового батальйону вів в атаку бойову машину і містківчанин П. Л. Перепелиця. 12 травня 1942 року 1-й танковий батальйон мав визволити с. Непокрите. Сміливо й майстерно маневруючи під ураганним вогнем ворога, П. Л. Перепелиця знищив своїм танком 4 гармати, дзот, багато солдатів та офіцерів противника і прорвався на західну околицю села, де гітлерівці встановили батарею великих гармат. Його танк роздушив ще 4 гармати, близько 25 чол. обслуги, але й сам спалахнув від ворожого снаряда. П. Л. Перепелиця продовжував вести вперед палаючу машину і, не випускаючи з рук керма, згорів. Указом Президії Верховної Ради СРСР 2 грудня 1942 року П. Л. Перепелиці посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Колишній тракторист, гвардії лейтенант Г. Т. Купчин командував ротою 102-го гвардійського стрілецького полка 35-ї гвардійської дивізії. Під час форсування Вісли 1 серпня 1944 року біля селища Руди Тарновської рота Г. Т. Купчина першою переправилась на лівий берег, прорвала укріплення ворога, захопила плацдарм для полку. В ході боїв бійці Г. Т. Купчина знищили більше як роту гітлерівців, взяли у полон 12 солдатів і захопили 2 гармати. 14 лютого 1945 року Г. Т. Купчин загинув у бою. За мужність і відвагу, виявлені під час форсування Вісли, Президія Верховної Ради СРСР присвоїла йому звання Героя Радянського Союзу. Понад 100 містківчан за ратні подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни нагороджені бойовими орденами й медалями.
Самовіддано боролися з ворогом і ті жителі села, що опинились на окупованій території. Німецько-фашистські війська захопили Містки 10 липня 1942 року. Почалися розстріли, грабежі, насильства. Окупанти забирали у населення хліб, худобу, продовольство, цінні речі. 160 юнаків і дівчат вони насильно вивезли до Німеччини. Ризикуючи життям, містківчани чинили відчайдушний опір фашистським катам, завдавали їм всілякої шкоди. Так, на хуторі Андріївці голова колгоспу ім. 1 Травня комуніст П. І. Задорожний спалив 4 скирти необмолоченого хліба. Гітлерівці розстріляли патріота. Жителька хутора Сухого Баглаю О. А. Яроцька відкрито відмовилась працювати на ворога, за що прилюдно була побита різками. У січні 1943 р. есесівці привели до Містків близько 100 радянських військовополонених і закрили їх на ніч у приміщенні школи. Проходячи мимо школи, жителька села М. Є. Камченко почула, що червоноармійці благають відчинити двері, які німці підперли колодами. З допомогою лікаря Г. О. Майстренко вона відкотила від дверей колоди, і всі військовополонені, за винятком п’ятьох, тяжко поранених утекли.
За півроку окупації гітлерівські загарбники завдали селу величезні збитки Вони знищили господарські будівлі артілей, механічний млин, приміщення середньої школи, Будинку культури тощо. Обладнання лікарні, шкіл, дитячих ясел, книги з сільської бібліотеки були або пограбовані, або знищені. Заподіяні селу збитки становили близько 30 млн. крб., а по Містківському району — понад 151 млн. карбованців.
29 січня 1943 року частини 4-го гвардійського стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії визволили Містки від німецько-фашистських загарбників. А вже через 2 дні відновили свою діяльність райком КП(б)У і виконком районної Ради депутатів трудящих. 4 лютого відбулися перші збори районної партійної організації. Комуністи звернулися до населення із закликом активно включитися у відбудовчі роботи, використати всі можливості для успішного проведення весняної сівби.
Важкою була весна 1943 року.
Не вистачало посівного зерна, робочих рук, тягла. У колгоспі ім. Дзержинського, наприклад, після окупації лишилося тільки 3 пари волів, пара коней і 1 корова. Не кращим було становище і в інших 7 колгоспах. Містківчани стійко переборювали труднощі, з піднесенням трудилися на визволеній землі.
Із своїх невеликих запасів вони зібрали і передали артілям 110 цнт насіння пшениці, ячменю, кукурудзи тощо. Відремонтували плуги, сівалки, борони та інший реманент.
Містківські колгоспи одержали від держави позичку — 1900 цнт зерна.
Незважаючи на всі труднощі, колгоспники навесні 1943 року засіяли З тис. га і зібрали непоганий урожай. Радянський уряд допоміг містківським колгоспам і худобою.
З Казахстану та республік Середньої Азії вони одержали 80 голів великої рогатої худоби і 30 коней. МТС поповнилась машинами, причіпними знаряддями і вже в 1943 році мала понад 40 тракторів.
Відбудова зруйнованого колгоспного господарства, житла тощо потребувала будівельних матеріалів. Наприкінці 1943 року відновили роботу невеличкі заводи: цегельний, черепично-керамічний, вапняний. Почав діяти промкомбінат з бондарним, столярним, слюсарним цехами, взуттєвою та швейною майстернями. У 1944 році видав першу продукцію маслозавод.
Швидко відбудовувались і культурні заклади. Вже 5 лютого 1943 року почалися заняття в школах. Вчителі, учні, батьки полагодили шкільний інвентар, відремонтували учбові приміщення або пристосували для них уцілілі будинки. 10 лютого перших читачів прийняла районна бібліотека, яку жителі села укомплектували за рахунок власних книжок. При клубах відновили роботу гуртки художньої самодіяльності. Щотижня вони влаштовували для колгоспників концерти, вистави.
Організаторами швидкого відродження економіки і культури села були комуністи. Вже в 1944 році в Містках діяли 11 первинних партійних організацій, що об’єднували 115 членів ВКП(б). Вони проводили велику роботу по відбудові колгоспів, підвищенню врожайності, розвитку тваринництва. Комуністи йшли на найбільш важкі й відповідальні роботи: працювали механізаторами, тваринниками, бригадирами рільничих бригад, завідуючими тваринницькими фермами.
Першими помічниками партійних організацій були комсомольці. У 1945 році село мало 12 комсомольських осередків, у яких налічувалось близько 140 членів ВЛКСМ. Вони самі трудилися з патріотичним піднесенням і вели за собою неспілкову молодь.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни до села повернулись фронтовики, демобілізовані з Радянської Армії, і відбудова громадського господарства прискорилась. Колгосп ім. Дзержинського, наприклад, у 1947 році мав уже 300 голів великої рогатої худоби, 150 свиней, 37 коней. Під зерновими культурами було зайнято 1360 га — стільки ж, як до війни. Середня врожайність зернових досягла 18 цнт з га, а на окремих ділянках 30—38 центнерів.
Однак містківські колгоспи здебільшого були невеликими і економічно слабкими. Так, артіль ім. Далекосхідної Червоної Армії одержувала в середньому 130 тис. крб. річного доходу. Валовий збір зерна не перевищував 5 тис. цнт. Колгоспники вирішили об’єднати свої господарства, щоб зробити їх більш міцними і прибутковими. Протягом 1950—1960 рр. відбулося укрупнення містківських артілей, і нині в селі замість 8 лишилося 2 — «Україна» та ім. Дзержинського. Перша з них об’єднує 468 дворів (1215 чоловік), а друга — 520 дворів (1340 чоловік).
Колгосп «Україна» спеціалізується на виробництві зерна і молока, а ім. Дзержинського — на відгодівлі великої рогатої худоби. Вони мають 11 547 га землі, у тому числі 9108 га орної, 270 га фруктових садів, ставки з водною поверхнею 12 га, близько 50 га поливних городів тощо. Обидва господарства добре оснащені сучасною технікою. На їх ланах працюють 59 тракторів, 33 комбайни, 48 вантажних автомобілів та ін. Більшість орних земель відведено під зернові культури, великі площі — під соняшник та цукрові буряки. Валовий збір зерна та інших культур дедалі зростає. Так, у 1966 році колгосп «Україна» зібрав зерна і цукрових буряків утроє більше проти 1960 року, а соняшника — майже вдвоє. За 1960—1966 рр. урожайність зернових зросла з 15 до 25 цнт з гектара.
В обох колгоспах добре розвинуто тваринництво. На фермах артілі «Україна» в 1966 році налічувалось 1830 голів великої рогатої худоби, 1346 свиней, 5,8 тис. штук птиці, а в артілі ім. Дзержинського — 3355 голів великої рогатої худоби, 980 овець і 4,9 тис. штук птиці. Тваринники з кожним роком збільшують виробництво і продаж державі м’яса, молока і яєць. Разом з тим зростають прибутки артілей. За 1960—1966 рр. річний доход колгоспу «Україна» збільшився майже втроє (до 963 тис. крб.), а артілі ім. Дзержинського — у 2,7 раза (до 1190 тис. крб.). Це дає змогу щороку відраховувати значні кошти на придбання машин і реманенту, на господарське і культурне будівництво. Протягом семирічки обидва господарства побудували понад 20 тваринницьких приміщень. В них встановлено транспортери для доставки кормів та вивезення гною, автодоїльні апарати. Побудовано водонапірні башти. У колгоспі ім. Дзержинського споруджено великий ставок.
Багатство артілей створюється працьовитими руками їх членів. Серед них є чимало передовиків сільськогосподарського виробництва, майстрів своєї справи. Протягом 20 років очолював колгосп ім. Дзержинського Ю. О. Коваленко. За багаторічний самовідданий труд його нагороджено орденами Леніна і «Знак Пошани». З 1930 року працює у громадському тваринництві М. О. Абазін. Тривалий час він був старшим чабаном колгоспу ім. Дзержинського і щороку добивався високого приплоду молодняку. Так, у 1957 році М. О. Абазін одержав по 170 ягнят від кожних 100 вівцематок своєї отари. Того ж року Радянський уряд нагородив його орденом Трудового Червоного Прапора. На весь Сватівський район лине добра слава про механізатора-кукурудзовода І. П. Перекупку, ланка якого щороку одержує по 45—50 цнт зерна кукурудзи з гектара.
У колгоспах, на підприємствах і в установах села розгорнулося змагання за звання колективів і ударників комуністичної праці. У 1967 році в Містках це почесне звання завоювали понад 60 чоловік — колгоспників, робітників молокозаводу, пекарні тощо.
Значну роль в економіці села відіграють підприємства місцевої промисловості. Молокозавод, який став до ладу у 1959 році, щодоби переробляє на масло, вершки і сир до 25 т молока. Його продукція надходить до промислових центрів: Луганська, Лисичанська, Первомайська, Свердловська тощо. Новозбудована пекарня випікає до 10 т хліба на добу.
За післявоєнні роки Містки зазнали великих перетворень. Село повністю електрифіковано. Дедалі менше стає хат з солом’яними покрівлями.
Більшість містківчан живе в добротних будинках, вкритих шифером або залізом, з світлими верандами. Лише в 1959—1965 рр. понад 600 сімей справили новосілля. На території колгоспу ім. Дзержинського прокладено водопровід. У селі багато фруктових садів і декоративних насаджень. У центрі — парк площею 2 га. В 1964 році на кошти колгоспів «Україна» та ім. Дзержинського русло річки Борової було очищено і вирівняно. Завдяки цьому на заплавних луках зникли болота. Через село пролягла асфальтована автомагістраль Сватове— Старобільськ, по якій регулярно курсують автобуси.
Поліпшилось комунальне обслуговування населення. У 1963—1965 рр. було споруджено побутовий павільйон. На центральній вулиці відкрито 6 нових магазинів (всього їх 19). Товарооборот торговельних закладів у 1960 році становив 1190 тис. крб., а в 1966 році — вже 1865 тис. крб., або близько 400 крб. на одного жителя. Лише за 1964—1966 рр. містківчани придбали 74 мотоцикли, 485 велосипедів та мотопедів, 218 телевізорів, 223 радіоприймачі та радіоли, 51 холодильник, 111 пральних машин. Музичних інструментів продано на 8 тис. крб., книг — більш як на 10 тис. крб. П’ятнадцять сімей мають власні легкові автомашини. Про поліпшення добробуту містківчан свідчить і зростання трудових заощаджень. У 1960 році в сільській ощадній касі було 1016 вкладників, загальна сума вкладів становила близько 238 тис. крб., а у 1966 році — відповідно 1368 чоловік і 768 тис. карбованців.
У Містках працює лікарня на 65 ліжок, поліклініка.
За післявоєнні роки набагато зріс загальноосвітній рівень населення Містків. Якщо в 1940 році у селі було 117 чоловік з середньою і тільки 2 з вищою освітою, то в 1966 році з 3496 жителів 67 мали вищу освіту, 880 — середню і 2040 — в обсязі семирічної або восьмирічної школи. У 1966 році в селі працювало 50 учителів, 10 лікарів, 16 спеціалістів сільського господарства і 8 інженерно-технічних працівників.
Усі діти шкільного віку вчаться. Школи — середня і восьмирічна — мають просторі, добре обладнані приміщення. При середній школі є інтернат на 50 учнів. Заняття проводяться в одну зміну. Навчають і виховують 700 школярів досвідчені педагоги. Серед них — вчителька біології К. В. Лядовська нагороджена значком «Відмінник народної освіти УРСР».
У селі є 2 бібліотеки. їх книжковий фонд у 1967 році становив понад 33 тис. прим., а читачів було більш як 1160 — майже третина всього населення. Для кращого обслуговування читачів у виробничих бригадах колгоспів створено 5 пересувних бібліотек.
Культурно-освітня робота на селі зосереджена в Будинку культури і клубі колгоспу ім. Дзержинського, побудованому у 1958 році. Обидва вони мають зали для глядачів на 300 місць, стаціонарні кіноустановки. Тут організуються вечори трудової слави, урочисті проводи ветеранів праці на заслужений відпочинок, зустрічі трьох поколінь, комсомольські весілля, проводи молоді до Радянської Армії тощо. У 1966 році відбулося 30 тематичних вечорів, 85 вечорів відпочинку. Місцеве відділення товариства «Знання», що об’єднує 50 чоловік, проводить вечори запитань та відповідей на юридичні і атеїстичні теми. При Будинку культури та клубі працюють гуртки художньої самодіяльності, які об’єднують 110 любителів мистецтва.
Історія Містків за радянський час є наочною ілюстрацією того, як поступово зникає різниця між містом і селом. Техніка полегшила працю хлібороба, в будинки сільських трудівників прийшов достаток, люди виросли духовно, село набрало впорядкованого, культурного вигляду. Соціалістичні перетворення, здійснені Комуністичною партією і Радянським урядом, дали справжнє щастя трудовому селянству.
О. І. ІЛЬЇН, В. Г. СВІТЛИЧНИЙ