Нижня Дуванка, Сватівський район, Луганська область
Нижня Дуванка — селище міського типу, центр Нижньодуванської селищної Ради, якій підпорядковані населені пункти Водяне, Куликівка, Новониканорівка, Олександрівна, Петрівське та Свердловка. Розташована на річці Красній — притоці Сіверського Дінця, там, де впадають у неї річки Дуванна та Гнила. Відстань до районного центру та найближчої залізничної станції Сватове — 25 км, до Луганська — 180 км. Населення — 4,4 тис. чоловік.
У найдавніші часи на території нинішньої Луганської області кочували численні племена. В околицях Нижньої Дуванки розкопано 13 курганів, залишених племенами епохи міді-бронзи (III—І тисячоліття до н. е.), сарматами (II століття н е.) і кочовиками раннього середньовіччя (XII століття н. е.)1. Ця територія зазнавала частих нападів татарських орд. Про це свідчить назва річки Дуванної, яка походить від татарського слова «дуван» — дільба. Тут грабіжники ділили свою здобич.
Перші жителі оселилися в долинах річок Дуванної і Красної наприкінці XVII — на початку XVIII століття. В грамоті Петра І від 14 жовтня 1704 року ізюмському полковнику вказувалося, що багато козаків і селян слобідських полків, а також росіяни — «всяких чинів служилі люди і утікачі від поміщиків» самовільно прийшли на річки Красну і Дуванну, захопивши там поля та угіддя. В іншій грамоті — бєлгородському воєводі І. Кольцову-Мосальському наказувалося надіслати в ті місця своїх людей і всіх нових жителів переписати. Пропонувалось також взяти від переселенців «поручні розписки», що вони з своїх поселень без дозволу нікуди не підуть, а також накласти на них певні службові і податні обов’язки.
Поселення Нижня Дуванка виникло в 30-х рр. XVIII століття. Його мешканці складалися з військових обивателів і підданих ізюмського сотника Краснокутського. До категорії військових обивателів належали полкові козаки, їх родичі і підпомічники. Полкові козаки виконували військову службу. Підпомічники допомагали їм у веденні господарства, забезпечували кіньми, возами, продовольством, зброєю та іншим спорядженням, супроводили у воєнних походах. Становище військових обивателів було значно кращим, ніж селян, яких Краснокутський обклав численними повинностями. Вони мали працювати у його господарстві 2 дні на тиждень — вирощувати хліб, споруджувати господарські будівлі, заготовляти паливо тощо.
Володільницькі піддані обкладалися ще і військовою даниною. Згідно з царським маніфестом 1732 року, вони були поділені на двори (по 50 душ). Кожний двір мав платити на рік по 9 крб. 43 коп., або по 19 коп. з душі. Крім того, з кожної душі чоловічої статі стягувалось у казну ще по 21 копійці.
Численні повинності на користь поміщика, великі побори в казну призводили до зубожіння селян. їхній протест проти феодального гноблення виявлявся у формі втеч. Цілими сім’ями, групами і поодинці кріпаки Краснокутського тікали на незаймані землі Дону, Поволжя та в Новоросійські степи. Змучені тягарем військової служби, кидали свої оселі і козаки. Особливо частими стали втечі в середині XVIII століття.
У 60-х рр. XVIII століття Краснокутський потрапив в опалу. Імператор Петро III розжалував його і вислав до Казані, а маєток забрав у казну. Кріпаків було переведено до розряду казенних селян і обкладено оброком. Крім своєї землі, вони мали обробляти і казенні землі, врожай з яких надходив державі.
У 1785 році в Нижній Дуванці було 178 дворів і 1170 жителів. Займались вони головним чином хліборобством та скотарством. Крім того, чимало селян виготовляли на продаж дьоготь, мило, чоботи, свічки, гнали горілку. Життя у нижньодуванців і до того було тяжким, але зовсім нестерпним воно стало після заснування Олександром І у Слобідсько-Українській губернії військових поселень. У 1825 році в Нижній Дуванці і навколишніх хуторах було розташовано ескадрон Катеринославського кірасирського полку. Нижня Дуванка почала називатися першою слободою (тобто центром) 2-ї поселенської волості Куп’янського округу Українського військового поселення. Всі її жителі чоловічої статі були перетворені на довічних солдатів. Так, у 1830 році в Нижній Дуванці налічувалося 2374 мешканці, з них 1115 — військових поселенців різного звання (господарів, помічників господарів, кантоністів, відставних) і 1259 жінок.
Селяни, що стали поселенцями-господарями, а таких налічувалося 135 чоловік, одержали нові земельні наділи (близько 8 десятин), сільськогосподарський реманент і робочу худобу. Але кожний з них мав годувати своєю працею трьох постояльців з кірасирів. Вести господарство допомагали помічники (121 чол.). Усі поселенці повинні були по кілька днів на тиждень займатися військовим навчанням, решту — польовими роботами, які починались і закінчувались за командою офіцерів. Двічі на день унтер-офіцери обходили житла поселенців і стежили за суворим додержанням встановленого розпорядку. За найменшу провину людей жорстоко карали. Муштра, нескінченні вартування, різні будівельні роботи лишали мало часу для ведення господарства, і поселенці з кожним роком біднішали. Після ліквідації військових поселень (1857 р.) нижньодуванців було віднесено до розряду державних селян.
Реформа 1861 року не внесла помітних змін у становище селян Нижньої Дуванки. Збільшилась тільки кількість безземельних за рахунок поміщицьких дворових з сусідніх сіл і хуторів, які переселились до слободи. Не маючи землі, вони жили з різних ремесел: шили взуття та одяг, теслювали, будували і ремонтували хати, клали печі тощо. У 1864 році в Нижній Дуванці налічувалося 2598 жителів, 293 двори. Щороку тут проводилось 3 ярмарки.
У пореформений період слобода почала швидко зростати. У 80-х рр. XIX століття її населення збільшилося до 4 тис. чоловік, а кількість дворів — до 625. Місцева селянська громада мала 8175 десятин придатної землі. На одну душу чоловічої статі припадало близько 7,8 десятини. Такі значні наділи зберігалися з часів, коли Нижня Дуванка була військовим поселенням. Однак прибутки з них ледве покривали величезні податки, якими царський уряд обклав селян. Щороку селянська громада мала сплачувати 3440 крб. подушного і 6363 крб. поземельного податку. Якщо до цього додати земські, волосні й сільські побори, то сума щорічних платежів становила 12 157 крб., або 11 крб. 33 коп. на душу чоловічої статі. Виплачувати такі податки було важко. Більшість селянських господарств не мала тягла. Врожаї були мізерні. Жита, пшениці, вівса селяни збирали по 1 чверті з десятини. Доходність селянського господарства була низькою, і недоїмки по податках зростали з кожним роком. На 1883 рік заборгованість селянської громади тільки по державних і земських платежах становила 3057 карбованців.
Найбідніші жителі, що не мали достатньо худоби і реманенту для обробітку землі, здавали частину свого наділу в оренду. Деякі селяни продавали землю куркулям, а самі наймитували у місцевих багатіїв, у сусідніх поміщиків, йшли у міста, на донецькі шахти та заводи. Наприкінці XIX століття третина селянських родин Нижньої Дуванки була безземельною або малоземельною. Водночас 9 багатіїв зосередили у своїх руках 1055 десятин найродючішої землі, млини, шинки, крамниці. Так, куркуль Люлька мав 350 десятин землі, Рибальченко — 50 десятин, 2 будинки, крамницю, тримав земську пошту тощо. Багатії нещадно експлуатували селянську бідноту. Вижимали всі сили у своїх наймитів і місцеві поміщики.
В середовищі знедоленого селянства зростали ненависть до гнобителів, протест проти злиднів, безправ’я. Під час революції 1905—1907 рр. у слободі сталися заворушення.
У січні 1906 року нижньодуванці підпалили садиби поміщиків Абази та Кочана і почали ділити між собою їх землю, реманент та худобу. Налякані поміщики звернулись по допомогу до місцевих властей. У слободу прибув загін поліції, який взяв під захист майно землевласників. Щоб запобігти новим виступам селян, кількість стражників у Нижній Дуванці була збільшена до 20 чоловік.
Намагаючись якось притупити гостроту аграрного питання і розрядити революційну обстановку в країні, уряд Миколи II всіляко заохочував переселення селян до Сибіру та в інші віддалені місцевості. Втративши надію одержати землю, 104 бідняцькі сім’ї (708 чол.) з Нижньої Дуванки і деяких сусідніх сіл у 1904—1908 рр. покинули рідний край і виїхали в Акмолінську та Тургайську області, до Сибіру.
Терпіли бідняки не тільки від безземелля і злиднів, а й від тяжких хвороб. Возити хворих у Сватове і Куп’янськ, де були лікарі, вони не могли, а в Нижній Дуванці працював лише один фельдшер. Через відсутність кваліфікованої медичної допомоги в слободі раз у раз спалахували епідемії інфекційних захворювань, які забирали в могилу сотні людей. У 1831 році від холери тут померло 59, а в 1848 році — 195 чол. Від цинги в 1849 році загинуло понад 180 чоловік.
Лише в 1904 році земство обладнало в слободі амбулаторію і приймальну палату на 10 ліжок, створило Нижньодуванську лікарську дільницю. Тут працювали лікар, 2 фельдшери і акушерка. Проте й вони не могли подавати належну медичну допомогу, бо до лікарської дільниці входили 53 села Нижньодуванської і Покровської волостей з населенням понад 30 тис. чоловік.
Мало уваги приділялось і освіті. За даними перепису населення 1897 року, з 4197 жителів Нижньої Дуванки письменних було тільки 428 чол., або 10,2 проц.
Перша школа — церковнопарафіяльна двокласна — відкрилася в слободі тільки у 1879 році, друга — в 1904 році. В них навчалось близько 100 чоловік, тобто тільки п’ята частина дітей шкільного віку. У 1908 році земство відкрило трикласне училище на 110 учнів. Але й це не вирішувало проблему освіти. Серед 4680 жителів, що налічувались у Нижній Дуванці в 1913 році, було понад 500 дітей віком від 8 до 11 років. Проте навчатися у школах мали можливість лише 214 хлопчиків і дівчаток, переважно із заможних сімей. Діти бідноти мусили разом з батьками працювати в господарстві, служити «хлопчиками» у крамницях, в майстернях ремісників тощо.
Лютнева буржуазно-демократична революція не справдила надій нижньодуванців на краще життя. Землею, як і раніше, володіли поміщики, а селянам тільки обіцяли, що Установчі збори щось зроблять для розв’язання земельного питання. Однак нижньодуванці не дуже вірили цим запевненням. Більшовики Д. М. Ржевський та І. П. Ляшов, які проводили революційну роботу в слободі, роз’яснювали селянам, що Тимчасовий уряд — уряд поміщиків і капіталістів — не дасть їм землю і її треба брати силою. У вересні 1917 року нижньодуванці, об’єднавшись з біднотою навколишніх сіл, розгромили поміщицькі маєтки, а землю і худобу поділили між собою. 9 жовтня 1917 року комісар Тимчасового уряду в Харківській губернії писав кубанському повітовому комісару: «В Терновській, Кабанській і Нижньодуванській волостях спостерігаються спроби до самочинного захоплення земель, худоби, хліба та інші свавільні дії. Пропоную негайно виїхати у вказані місця і вжити рішучих заходів до припинення будь-якого самоуправства всіма належними засобами». Кубинський повітовий комісар виконав цей наказ дуже ретельно. Кулями і шомполами він примусив селян повернути землю та майно поміщикам.
Коли хвиля Великої Жовтневої соціалістичної революції докотилася до Кубанського повіту, в Нижній Дуванці 17 грудня 1917 року відбувся величезний мітинг, на якому було створено волосний ревком. До нього ввійшли селяни-бідняки Д. М. Ржевський (голова), І. П. Ляшов, І. Г. Замота та інші. Ще у 1905 році, перебуваючи в царській армії, Д. М. Ржевський став членом РСДРП(б), брав активну участь у революційних виступах солдатів, за що був засланий до Сибіру. Повернувшись у Нижню Дуванку, він продовжував революційну роботу серед односельчан. І. П. Ляшов теж вступив до більшовицької партії в 1905 році. За участь у революційному русі чорноморських моряків під час першої російської революції його було засуджено на довічне тюремне ув’язнення. Після повалення самодержавства він разом з Д. М. Ржевським підняв селян Нижньої Дуванки на боротьбу за владу Рад.
Вже на першому засіданні ревком ухвалив конфіскувати поміщицькі землі і передати їх безземельним та малоземельним селянам. Він провів велику підготовчу роботу до виборів волосної Ради селянських депутатів. Вони відбулися у середині січня 1918 року. Головою виконкому Ради обрано селянина-бідняка І. М. Галигу. Тоді ж, у січні 1918 року, було організовано Нижньодуванський осередок більшовицької партії, до якого входило 11 чол. Очолив його І. П. Ляшов.
Партійний осередок і волосна Рада приступили до проведення в життя декретів Радянської влади. Вони конфіскували землю у поміщиків і почали розподіляти її між безземельними з розрахунку 1,5 десятини на кожного їдця. Але цю роботу не було завершено. У квітні 1918 року німецькі війська окупували Нижню Дуванку. Частина сільських більшовиків пішла в підпілля. Д. М. Ржевський залишив село разом з частинами Червоної Армії і воював на різних фронтах громадянської війни. Він загинув у 1919 році в бою з білогвардійцями біля села Піски, під Куп’янськом.
Більшовики І. П. Ляшов, А. П. Дуля та ін. очолили боротьбу населення проти німецьких загарбників. Було створено партизанський загін, до якого входило 50 чол. Партизани сміливо нападали на німецькі гарнізони, розміщені у селах волості, знищували ворожі пости, відбивали награбоване у селян майно, захоплювали військові обози. Так, у травні 1918 року, коли окупанти спалили в Нижній Дуванці 30 хат, народні месники вночі напали на слободу і знищили близько 20 солдатів ворога. На початку червня партизани захопили військовий обоз, який рухався з Новониканорівки.
Після вигнання окупантів, у грудні 1918 року в Нижній Дуванці відновлюється Радянська влада. Але ненадовго. У перших числах травня 1919 року село захопили денікінці. Боротьбу проти них розгорнув нижньодуванський партизанський загін, керований І. П. Ляшовим. До нього ввійшли П. А. Цупка, І. І. Касяненко, А. П. Дуля, С. Я. Павленко та інші — всього близько 70 чол. Завдяки активній підтримці населення загін не раз завдавав ворогу відчутних ударів. У травні білогвардійцям вдалося вислідити і схопити І. П. Ляшова. Вони розстріляли його на очах у дружини і дітей. Чимало партизанів загинуло в боях з ворогом, але загін не припиняв боротьби. У грудні 1919 року під ударами 1-ї Кінної армії денікінці відступали з Нижньої Дуванки. У селі відновили роботу ревком і партійний осередок, який очолював І. Воропаєв. У лютому наступного року почала діяти волосна Рада селянських депутатів (голова — М. Т. Єфременко). Восени в Нижній Дуванці було створено комнезам, до якого входило близько 200 селян-бідняків.
З допомогою комуністів і членів комнезаму Рада організувала збирання у населення хліба і фуражу для Червоної Армії, вживала заходів до відновлення посівних площ. За її постановою, останній день тижня було оголошено «днем праці». Щосуботи всі жителі волості, які мали робочу худобу, повинні були допомагати біднякам і сім’ям червоноармійців зорати і засіяти їх поля. Зерно^ для посіву реквізували у куркулів. У них же відбирали лишки землі та реманенту і теж передавали бідноті. Всі ці заходи радянських і партійних органів куркулі приймали в штики. У повіті широкого розмаху набрав бандитизм. Банди Марусі, Масла, Вінника та ін. нападали на села волості, грабували і катували жителів. У 1920—1922 рр. від рук куркулів загинуло чимало комуністів, зокрема Ф. І. Руденко та М. Т. Єфременко. Для захисту села партійний осередок і виконком волосної Ради створили спеціальний загін самооборони.
Поряд з партійною організацією чималу роль у зміцненні Радянської влади в Нижній Дуванці відіграв комсомольський осередок, створений 15 січня 1923 року. Спочатку до нього входило всього 5 чол., а вже через 2 роки — близько 50. З його допомогою комсомольські осередки були організовані і в сусідніх селах — Наугольному, Софіївці та ін.
Багато уваги комуністи і комсомольці приділяли боротьбі з неписьменністю, налагодженню діяльності шкіл. Вже в 1920 році в селі працювали 2 початкові школи, де навчалось 225 дітей. Для дорослих було організовано школи лікнепу, які відвідували близько 150 селян. Крім того, створювалися групи по ліквідації неписьменності, в яких навчали людей грамоти не тільки вчителі, а й старші школярі, працівники установ. У цих групах налічувалось близько тисячі селян.
Особливо активізувалося радянське будівництво в Нижній Дуванці після того, як у 1923 році вона стала районним центром Куп’янського округу. В ній було створено райком партії, районну Раду депутатів трудящих.
Райком КП(б)У чимало зробив для того, щоб залучити селян до колективної праці. У 1926 році 50 бідняцьких сімей Нижньої Дуванки організували перше колективне господарство — товариство спільного обробітку землі. Тсозівці одержали від держави трактор «Фордзон». Його водієм став місцевий житель комуніст О. І. Ржевський, який закінчив курси механізаторів у Куп’янську. На перший трактор селяни дивились з острахом. Коли Ржевський виїхав на ньому в поле, жінки, яких підбурювали куркулі і піп, стягли тракториста на землю, почали його бити, лементуючи, що, мовляв, вік жили без залізного сатани і далі без нього житимуть. Вони погрожували вбити Ржевського, якщо він ще хоч раз сяде на трактора. Але Опанас Ілліч не злякався погроз, продовжував працювати, навчив управляти машиною кількох односельчан.
У 1928 році в Нижній Дуванці було створено першу сільськогосподарську артіль, яку назвали «Промінь». До неї вступило близько 100 сімей. Під час масової колективізації в селі організуються колгоспи «Маяк соціалізму», «Комунарка», «Політвідділ» і «Червона зірка», який згодом почав називатися «Друга п’ятирічка».
Куркулі всіляко намагалися зірвати колгоспне будівництво. Вони чинили диверсії, вбивали комуністів. Але, незважаючи на опір класового ворога, на труднощі, пов’язані з нестачею тягла, машин, насіння, колгоспи зростали і зміцнювались. Вже в 1930 році з допомогою держави вони придбали молотарки, двигуни, плуги, сівалки та інший реманент. У 1933 році в Нижній Дуванці було створено машинно-тракторну станцію. В селі з’явилися свої кадри механізаторів. Це була колгоспна молодь, яка з ентузіазмом оволодівала сільськогосподарською технікою. У 1938 році механізатор В. І. Загоруйко комбайном «Сталінець» зібрав зерно з 468 гектарів.
Завдяки застосуванню машин і механізмів урожайність колгоспних ланів за 7 років (з 1933 по 1940) зросла на 40 процентів. Члени нижньодуванських артілей щороку збирали в середньому 120—150 пудів зерна з га. За семиріччя в 2,5 раза збільшилося поголів’я громадської худоби. В колгоспах було споруджено 11 великих тваринницьких ферм. Доходи артілей зросли в 6 разів. У 1939 році 36 передових колгоспників Нижньої Дуванки були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Успішно розвивались і підприємства місцевої промисловості. Було реконструйовано і розширено борошномельний, маслоробний, молочний та цегельний заводи.
В селі проводилося значне житлове будівництво. Відкривалися крамниці. Було споруджено нову лікарню на 50 ліжок. Великого розмаху набрало культурне будівництво. У 1939 році відкрилася середня школа на 150 місць. А всього в двох початкових, семирічній і середній школах навчалося 610 учнів. На початок 1940 року в селі вже не було жодного неписьменного. В оселях трудящих з’явилися електрика, радіо.
У Нижній Дуванці працював Будинок культури, в якому тричі на тиждень демонструвалися кінофільми, влаштовувались концерти, спектаклі. В селі було 6 бібліотек, в яких налічувалось 18 тис. книжок.
Не складаючи рук, працювали нижньодуванці для себе, для рідної Батьківщини. А коли почалась війна, взялися за зброю. Понад 1500 жителів села пішли на фронт. Не шкодуючи життя, захищали вони честь і незалежність Радянської Вітчизни. Командир танка П. Т. Клименко воював на Північному Кавказі, брав участь у визво-ленні Варшави, у розгромі японських мілітаристів. За мужність і відвагу його було нагороджено орденами Червоної Зірки і Червоного Прапора. Бойовий шлях від Сталінграда до Берліна пройшов нижньодуванець М. Ф. Коробейников. Він удостоєний багатьох урядових нагород. Командир мотострілецької дивізії О. М. Ситник воював на Сталінградському фронті. Його дивізія знищила сотні танків і гармат, тисячі солдатів і офіцерів ворога. О. М. Ситника нагороджено трьома орденами Леніна, п’ятьма орденами Червоного Прапора, кількома медалями. Всього бойовими нагородами відзначено понад тисячу воїнів-нижньодуванців.
Запеклу боротьбу проти загарбників вели і ті жителі села, що залишилися на окупованій ворогом території. 8 липня 1942 року фашисти захопили Нижню Дуванку. З перших днів окупації тут почала діяти підпільна група, якою керував другий секретар райкому партії 0. Д. Сутовський. Патріоти закликали населення не коритися фашистським властям, саботувати всі їх заходи. Незважаючи на терор гітлерівців, жителі села відмовлялись виконувати сільськогосподарські роботи, ховали хліб, різали худобу. Були зірвані всі спроби окупантів налагодити роботу маслозаводу, збудувати стайню для кавалерійської частини, яку гітлерівці мали намір розмістити в Нижній Дуванці для боротьби проти партизанського руху в районі.
Фашистам вдалося схопити 8 підпільників, зокрема 0. Д. Сутовського. Після нелюдських катувань їх було розстріляно. Однак боротьба населення проти ворога не припинялася, аж поки 1 лютого 1943 року воїни 514-го стрілецького полку не визволили Нижню Дуванку. Німецькі окупанти завдали селу великої шкоди. Вони зруйнували міст через річку Дуванну, спалили млин, господарські приміщення, багато житлових будинків, школу. Гітлерівці вщент розграбували артілі, вивезли 366 корів, близько 500 овець та кіз, 4 тисячі пудів хліба. У 1943 році 4 колгоспи села мали всього 17 голів великої рогатої худоби, 4 коней, 8 свиней, близько сотні курей. Матеріальні збитки, заподіяні ворогом, становили 944,5 тис. карбованців.
Відразу ж після визволення жителі Нижньої Дуванки приступили до відродження розореного господарства і самого селища. Відновила роботу лікарня, пошта, телефонна і телеграфна станції. Протягом одного тижня було відбудовано міст. У березні 1943 року відкрилися 3 школи (середня і 2 початкові). Тоді ж дали першу продукцію борошномельний і маслоробний заводи. Районний комітет партії звернувся до жителів району із закликом вишукати всі можливості для відбудови колективних господарств, позичити артілям, хто скільки може, зерна, законтрактувати молодняк худоби. Нижньодуванці гаряче відгукнулися на цей заклик. Ковалі, інваліди праці П. С. Будицький та І. Я. Коваленко, з ранку до ночі працювали в кузні, по гвинтику складали плуги, сівалки, трактори, виготовляли борони. Всі, хто мав зерно, приносили його в спільну комору. Мало залишилось у колгоспників худоби і птиці, але вони все ж таки виділили для артілей хто телицю, хто порося, хто курку.
Весна 1943 року надовго запам’яталась колгоспникам Нижньої Дуванки. Орали землю коровами, сіяли переважно вручну, буряки садили під сапу. Негусто тоді вродили поля. Але початок було зроблено. У коморах з’явилося зерно. Частину його колгоспники здали у фонд оборони. Крім того, протягом 1943—1944 рр. вони зібрали і передали на будівництво танкової колони 281 тис. карбованців.
Велику допомогу у відбудові колгоспів подали трудящі братніх республік. З Казахстану прислали коней і корів, з Поволжя — трактори і сільськогосподарські машини, з Грузії — зерно. Завдяки цій допомозі нижньодуванські колгоспи на початок 1946 року вже мали 540 голів великої рогатої худоби, чимало свиней і овець. Великий вклад у відродження господарства артілей внесла машинно-тракторна станція, в якій на кінець 1949 року було близько 100 тракторів і 48 комбайнів.
У 1956 році 4 колгоспи Нижньої Дуванки об’єдналися в одну сільськогосподарську артіль ім. Ілліча (з 1965 року — ім. Леніна), яка стала великим, економічно міцним господарством. Вона мала понад 5,5 тис. га землі, в т. ч. 3,8 тис. га орної. У 1959 році члени артілі зібрали 15,5 тис. цнт зерна, одержали 2,8 тис. цнт м’яса (по 40 цнт на 100 га угідь), 854 т молока (по 1948 кг від корови). Доход господарства становив 478 тис. крб., неподільний фонд — 504 тис. крб. За роки семирічки колгосп зробив великий крок уперед. В 1965 році валовий збір зерна досяг 22,3 тис. цнт, м’яса одержали 4,4 тис. центнерів. Вдвоє зросли доходи артілі, майже в півтора раза — її неподільний фонд.
Артіль ім. Леніна спеціалізується на відгодівлі худоби. На її фермах налічується 3,4 тис. голів великої рогатої худоби, 700 свиней, понад 2,5 тис. штук птиці. У 1966 році тут вироблено по 62,7 цнт м’яса на 100 га угідь1. В артілі проводиться велике капітальне будівництво. Якщо в 1959 році на нього було витрачено 28,5 тис. крб., то в 1966 році — 125 тис. крб. Протягом останніх 10—12 років у колгоспі збудовано 8 корівників, 12 телятників, 3 свинарники-маточники, 4 кормокухні тощо. На всіх тваринницьких фермах є підвісні дороги, корм переробляється і подається на місце згодовування за допомогою механізмів. На артільних ланах працюють 25 тракторів, 18 комбайнів, 20 автомашин.
Великою силою в колгоспі є партійна організація, що налічує у своїх рядах близько 60 членів КПРС. Багато комуністів працюють безпосередньо на виробництві, подають приклад іншим колгоспникам. Так, механізатор О. П. Бервено у 1966 році виробив на тракторі ДТ-54 1428 га умовної оранки. І. М. Жолудь із членами своєї ланки зібрав по 35 цнт зерна кукурудзи з кожного га посіву. За прикладом комуністів працюють і безпартійні. Ланка депутата Верховної Ради УРСР Л. Ф. Давиденко у 1966 році виростила по 313 цнт цукрових буряків на кожному гектарі.
У Нижній Дуванці працюють кілька підприємств місцевої промисловості. Одним з найбільших є маслосирзавод, який переробляє молоко 9 колгоспів і 2 радгоспів. Продукцію цього підприємства одержують трудящі Кадіївки, Свердловська, Красного Луча та інших промислових центрів Донбасу. Гордістю нижньодуванців є лісорозсадник, що постачає саджанці високосортних порід дерев майже всій Луганській області. У 1955 і 1956 роках він був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки і одержав 2 малі срібні медалі і диплом 2-го ступеня.
З кожним роком зростає і впорядковується Нижня Дуванка, яку в 1960 році перетворено на селище міського типу. Замість старих мазанок з’являються красиві цегляні будинки. Тільки в 1962—1966 рр. їх було споруджено 414.
Плодотворну роботу по благоустрою селища проводить місцева Рада. У її складі — 50 депутатів, з них 23 колгоспники, 22 службовці, 5 робітників. З ініціативи депутатів Ради було побудовано залізобетонний міст через річку Красну, забруковано 60 тис. кв. м доріг, прокладено 4,5 км тротуарів.
На вулицях і присадибних ділянках висаджуються фруктові й декоративні дерева, квіти. За 1966—
1967 рр. на благоустрій Нижньої Дуванки було витрачено 180 тис. крб. Селище повністю електрифіковане і радіофіковане. До послуг населення — комбінат побутового обслуговування, 4 їдальні, 22 крамниці. Місцеве споживче товариство у 1960 році продало різних товарів на 1 млн. 181 тис. крб., а в 1966 році — на 3 млн. 117 тис. крб. Нижньодуванці за один 1966 рік придбали 26 холодильників, 89 пральних машин, 38 мотоциклів, 4 піаніно. Вони мають 5 власних автомашин, десятки мотоциклів і моторолерів, 304 телевізори.
Зростають і заощадження. На 1 січня 1967 року вклади населення в ощадних касах становили 668,4 тис. крб.— в 7 разів більше, ніж у 1940 році.
У селищі є лікарня на 100 ліжок, в якій працюють 12 лікарів, пологовий будинок, санітарна станція. У 1966 році на охорону здоров’я жителів Нижньої Дуванки держава відпустила 184,2 тис. крб. Витрати на потреби освіти становили 85,8 тис. карбованців.
У 1963 році було споруджено новий триповерховий будинок для середньої школи. Тут навчається 700 дітей, працюють 45 учителів. У школі є добре обладнані майстерні, фізична і хімічна лабораторії, біологічний кабінет. За час існування середньої школи (з 1939 року) її закінчили понад 3 тис. чол. Багато випускників школи стали інженерами, агрономами, вчителями, передовиками сільськогосподарського виробництва.
Понад 20 чол. заочно навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах. Рік у рік підвищується освітній рівень населення Нижньої Дуванки. У 1967 році 76 чол. мали вищу освіту, 640 — середню, понад 1,5 тис. чол.— в обсязі 7—8 класів. У Нижній Дуванці важко знайти людину, яка б свого часу не вчилася у педагогів 3. В. Мірошникова і О. М. Нікітіної, що є ветеранами школи. За40-річну роботу на ниві народної освіти вони удостоєні почесного звання Заслужений учитель школи УРСР, а 3. В. Мірошников нагороджений також орденом Леніна.
У Нижній Дуванці з 1963 року працює філія Сватівської музичної школи. 65 дітей навчається грі на фортеп’яно і баяні.
У центрі селища височить новий красивий Будинок культури, споруджений у 1956 році. Тут є зал для глядачів на 300 місць, просторі кімнати для гурткової роботи, стаціонарна кіноустановка. В гуртках художньої самодіяльності беруть участь близько 150 чоловік. Самодіяльні колективи часто виїжджають у сусідні села, в районний центр, де з успіхом демонструють своє мистецтво.
У побут жителів селища міцно входять нові звичаї і обряди. У Будинку культури відбуваються вечори, на яких вшановують передовиків виробництва, урочисті проводи призовників до лав Радянської Армії, ветеранів праці — на пенсію тощо.
Трудівники селища прагнуть бути гідними високого і відповідального звання — громадян першої в світі держави, що будує комунізм.
О. І. ІЛЬЇН, Б. П. РЖЕВСЬКИЙ, М. Я. ЩЕПЕНКО