Червонопартизанськ, Свердловський район, Луганська область
Червонопартизанськ — місто, центр однойменної міської Ради, підпорядкованої Свердловській міській Раді. Розташований на південному сході області, в центрі південної частини головного Донецького вододілу, що відокремлює басейн річки Великої Кам’янки на півночі від басейнів річок Кундрючої та Бургусти на півдні. З півночі місто огинає залізнична лінія Дебальцеве— Звєрєво зі станцією Красна Могила, що входить у межі міста.
Населення в місті 24,8 тис. чол., з них 16 тис. чол., або 63 проц., віком до 25 років.
Створено місто в листопаді 1960 року в центрі Провальського степу, який так називають за глибоку, з крутими схилами мальовничу долину. Століттями дивує вона людей своєю незвичайністю і недоречністю серед рівнинного простору. Схили долини поросли дубняком, кленом, дикою грушею, а понад говірливою річкою — буйним верболозом. Кожного, хто живе чи буває тут, ваблять вони своєю красою.
Своїм виникненням серед Провальського степу Червонопартизанськ зобов’язан передусім радянським геологам, які ще в 30-і рр. відкрили тут великі запаси антрациту. Першу шахту № 63 побудовано в часи Великої Вітчизняної війни (1944 рік), 1947 року закладено велике вугільне підприємство — шахту «Червоний партизан». Її проектна потужність — 2,5 тис. т палива на добу. Водночас із цим у 1949—1955 рр. споруджено менш потужні шахти «Провалля» № 1, «Провалля» № 2. 1956 року всі ці шахти давали Батьківщині 2,3 тис. тонн антрациту, або 16,5 проц. всього видобутку шахт тресту «Свердловськвугілля».
Водночас зростали темпи будівництва селища. Будувалося 120 збірних будинкін і 5 гуртожитків, споруджувались клуб, лазня, дитячі ясла. Прокладались траси асфальтованих шляхів до міст Свердловська і Тукового (за 14 км, Ростовська обл., РРФСР).
У вересні 1956 року кілька населених пунктів: Вознесенівка, Новомиколаївка,. залізнична станція Красна Могила і новий житловий масив шахти «Червоний партизан» об’єднались у робітниче селище міського типу Червонопартизанськ, яке мало вже 15 тис. чол. населення. Та справжнього розмаху житлове і культурно-побутовє будівництво набуло тут з зими 1956 року, коли в Провальському степу почалося спорудження нових вугільних шахт.
Заклик Комуністичної партії і комсомолу «Молодь — на будівництво шахт Донбасу!» підняв тисячі молодих патріотів. До Провальського степу з комсомольськими путівками прибуло понад дві тисячі юнаків і дівчат, щоб на північному схилі Бургустинської балки протягом року збудувати п’ять шахт.
Підготовку до зустрічі молодих добровольців своєчасно організував Свердловський районний комітет КП України. Тому, коли почали прибувати на будівництво комсомольці, мало хто з них жив у наметах. Багато поселилося в селах, на хуторах. Крім того, заселено близько 400 обладнаних під житло вагонів у тупиках станції. Будівельники боролись за дострокове введення в експлуатацію нового житлового масиву.
Юнаки і дівчата, які прибували в грудні 1956 року з Одеської і Чернівецької областей, з Молдавії, відразу включилися у високий трудовий ритм. Спочатку було дуже важко, але «ніхто не ховав перед молоддю труднощів, ніхто не говорив хлопцям і дівчатам, що їх чекає легке життя,— писав про той час секретар ЦК ЛКСМ України В. І. Дрозденко.— Всі, хто від’їздив на будови, знали, що вони їдуть туди, де все доведеться робити власними руками: спорудити будинок, в якому вони житимуть, збудувати клуб, де вони відпочиватимуть, посадити навколо селища дерева. А головне — у тяжку пору непривітної донецької осені і лютої зими закласти в степу шахти і потім зробити те, що ніхто не робив: за 12 місяців збудувати їх».
У небаченому ритмі тієї осені і зими працювали залізничники станції Красна Могила. Сюди з усіх кінців країни вдень і вночі йшов потік найрізноманітніших вантажів. До грудня надійшли 243 збірні будинки загальною площею 15 тис. кв. метрів, велика кількість будівельного лісу, гірничопрохідницького устаткування тощо. Все це треба було розвантажити, доставити до місць споруджень шахт і селища. Ось запис комсомольського щоденника шахти: «16 грудня. Вивантажували з вагонів величезну кількість деталей збірних будиночків, лісу, дощок, цегли, цементу, піску. Найважче було з піском. Вологий, замерзлий, він був твердішим за камінь. Один вагон бригада з 15 чоловік ледве розвантажувала за 9 годин».
Та головна битва за майбутнє місто шахтарів була в степу. Грудень 1956 року запам’ятався лютою холоднечею, бездоріжжям, наметним містечком і тим, що доводилося носити на собі… будівельні матеріали. Транспорту не вистачало, а темпи робіт не тільки в степу, де закладалися шахти, а й у селищі, на станції ставали чимдалі прискореними. Комсомольці ж не відступали. Своєю самовідданою працею вони долали всі труднощі. Особливо відзначилася бригада мулярів Бориса Журбицького. Вже в лютому вона щодня на кладці фундаментів під будинки виконувала норми на 220—-240 проц. Такі показники роботи в умовах суворої зими були справжнім героїзмом .
Одного разу на будівництві не вистачило бутового каміння, а його витрати були щоденні. Комсомольці й тут знайшли вихід. Зберігся протокол засідання шахтного комітету комсомолу того часу: «Порядок денний: про каміння. Слухали: чи буде каміння на шахті? Постановили: враховуючи, що каміння вирішує долю будови, направити до кар’єра 50 комсомольців». Документ гранично стислий, але справу зроблено велику. Відновлення видобутку будівельного матеріалу своїми силами в місцевому давно забутому кар’єрі, дало значний економічний ефект: здешевило будівництво, гарантувало будову від простоїв при нестачі довізного каміння.
Прояв ініціативи комсомольців-будівельників не знав меж. Початок ранкової роботи на будівництві затримувався доки готували розчин. Випускник Одеського технічного училища № 1 Леонід Вразов запропонував починати роботу розчинного вузла на годину раніше. Простоїв більше не було.
Швидкісне будівництво комсомольських шахт у Провальському степу, як і в усьому Донбасі, було під неослабною увагою партії і комсомолу. Щодня на будовах бував секретар партійної організації шахтобудуправління Д. О. Хопрячков. Його послав з шахти № 63 Свердловський райком КП України на зміцнення партійної організації комсомольських будов. Відзначалися оперативністю в роботі комсорги ЦК ЛКСМУ Леонід Орлик на шахті «Одеська-Комсомольська» № 1 і Володимир Плешко на шахті «Одеська—Комсомольська» № 2.
Комсомольські комітети цікавилися всім. Вони піклувалися про темпи будівництва, про дозвілля і побут молоді.
Розуміючи всю складність важливого завдання, ті, чиї справжні трудові біографії починались взимку 1956 року в Провальському степу, з великим запалом брались до роботи. їх всіляко підтримували комуністи, старі досвідчені робітники, господарники. Вони подавали молодим патріотам значну матеріальну і моральну допомогу. Про це з почуттям сердечної подяки записували у вже згадуваному комсомольському щоденникові шахти «Одеська» № 2 молоді ентузіасти — будівельники.
На будовах створювались комсомольські пости, штаби «легкої кінноти», проводились рейди по гуртожитках. Від них не було спокою ні байдужим комендантам, ні керівникам будов. Перепадало і тим мешканцям гуртожитків, що порушували правила соціалістичного співжиття. І чим далі йшла будова, тим ширше і яскравіше розкривалися високі моральні якості молодих людей, дружнішим ставав молодий колектив будівельників і шахтарів. Життя і праця в ньому виховували комуністичне ставлення до роботи, підвищували особисту відповідальність за стан спільної справи, прищеплювали патріотичну любов до будови, до нового міста, яке народжувалось.
Риси масового трудового героїзму найповніше проявилися взимку 1957 року на шахті «Одеській—Комсомольській» № 2. На чималій глибині шахти несподівано зустрівся пливун, справжня болотна драговина під землею. Молоді будівельники на чолі з досвідченим прохідником М. Д. Хорунжим вперто боролися з підземною стихією. Але темпи проходки різко знизилися. Якщо за шість днів до зустрічі з пливуном було пройдено 22 погонні метри виробки, то за 15 днів лютого вдалося просунути забій лише на 9 метрів.
Щодня на будові були спеціалісти тресту, комбінату. Наприкінці лютого вирішено шахту закрити, а людей розподілити по інших будовах.
І тоді трапилось таке, чого не чекали. Змучені майже безуспішним багатоденним поєдинком з підземною річкою комсомольці, які втратили через цього пливуна і перше місце в змаганні, і хороші заробітки, не знаючи, скільки цієї рідини ще попереду — десять, двадцять чи двісті метрів, вирішили не відступати. До Одеського обкому ЛКСМУ полетіла телеграма такого змісту: «Ми готові на будь-які жертви, просимо відстояти нашу шахту». Обком комсомолу, спираючись на думку досвідчених гірників, підтримав своїх добровольців. Шахту дозволили будувати.
Довго і вперто тривала небачена битва під землею. Дуже часто захлиналися насоси, виходили з ладу двигуни, а люди не здавалися. У вибоях цілу добу лунав стукіт бурильних молотків, а по стрічці транспортера, стікаючи водою, повільно підіймалася важка липка глина. Вода йшла з усіх боків. Щогодини доводилося підміняти працюючих, щоб відігріти їх, просушити одяг. Проте за березень пройшли вже 23 метри виробки. І перемогли: пливун залишився позаду.
Героїчна праця молоді не тільки врятувала шахту «Одеську-Комсомольську» № 2, але й забезпечила введення її до ладу в числі перших новобудов Донбасу напередодні 40-річчя Великого Жовтня. Через кілька днів, 3—5 листопада 1957 року дали перші тонни антрациту ще дві комсомольські шахти — «Молдавська» і «Одеська» № 1.
Славні трудові діла і подвиги молодих будівельників радували усіх у новому селищі. І досі пам’ятають червонопартизанці бригаду Каті Безпечанської з міста Арциза Одеської області. Юнаки і дівчата влітку 1957 року всім класом прибули на новобудову. Вдень працювали на спорудженні житлового масиву, а ввечері бралися за підручники, готувалися до технікумів і вузів. І так — багато юнаків і дівчат. Тому зараз на шахтах Червонопартизанська чимало людей, які, будуючи місто, ставали техніками, інженерами. Наприклад, Анатолій Канівець і Яків Шилін, які працювали звичайними робітниками, без відриву від виробництва здобули освіту у вечірній школі, потім у заочному вузі. З 1964 року працюють на інженерних посадах.
Після закінчення і здачі новобудов молоді шахтопрохідники перенесли свій комсомольський запал на шахту «Червоний партизан». Менш як за півроку було виконано річний обсяг робіт. 25 червня 1958 року ця шахта теж стала до ладу.
Комуністична партія і Радянський уряд високо оцінили працю молодих шахтобудівників. Усіх, хто споруджував комсомольські шахти, нагороджено пам’ятним нагрудним значком «За будівництво комсомольських шахт». Серед 1270 молодих будівельників Донбасу, удостоєних урядових нагород Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 лютого 1958 року, є будівельники, які споруджували шахти і місто в Провальському степу. Орденом Леніна нагороджено ланкового бригади прохідників 6. К. Хоменка і начальника проходки Т. О. Карякіна, орденом Трудового Червоного Прапора — бригадира мулярів В. М. Афанасьева, прохідника В. С. Врабія, бригадира прохідників М. Д. Хорунжого, орденом «Знак пошани» — комсомольського працівника В. М. Мельника та інших.
Багато з тих, хто їхав сюди на заклик партії з думкою: збудуємо шахти і — додому, не змогли так просто залишити створені ними підприємства, народжуване місто. Одні з них добровільно залишилися тут же примножувати трудову славу комсомольських шахт, які стали до ладу діючих, інші поїхали будувати комсомольські домни, Зміївську ДРЕС, Чернігівську ТЕЦ, освоювати Шебелинське газове родовище.
Всі шахти, збудовані швидкісним методом, мали хороші показники. Тільки на «Одеській-Комсомольській» № 2, як і в час її будівництва, успіхам шахтарів перешкоджала підземна вода. Тоді, докладно вивчивши гірничогеологічні умови, інженери вирішили: нехай ворог шахтарів — вода стає другом. До серпня 1958 року детально розроблений проект відділу гідромеханізації Донецького науково-дослідного вугільного інституту було здійснено. Вода вже не перешкоджала людям у їх праці, сама почала крошити вугілля під землею і транспортувати його на поверхню. Колектив, який раніше відставав, за рік подвоїв видобуток вугілля, перекрив проектну потужність і добивається високих техніко-економічних показників у Донбасі.
Добра спадщина, що залишилась від гарячого часу комсомольських новобудов,— постійне творче шукання і снага до трудового подвигу, народжувала дальше творче піднесення. Ініціаторами починів впровадження нового, як правило, виступали комуністи, комсомольці. Наприклад, у 1960 році на шахті «Червоний партизан», включившись у змагання за збільшення продуктивності праці в 2—3 рази за семирічку, начальник дільниці, член КПРС С. П. Соколов впровадив у лавах повне обвалення покрівлі, що майже удвічі знижувало трудомісткість цих операцій. Комуніст Василь Пліс організував роботу в очисних вибоях за двоциклічним графіком. Цінні починання передовиків поширювали на шахті партком та багатотиражна газета «За уголь». Завдяки цьому до Дня шахтаря 1960 року гірники перекрили проектну потужність шахти і середньодобовий план на 1965 рік. Продуктивність праці одного робітника досягла видобутку 72 тонн вугілля на місяць.
З року в рік зростало шахтарське місто.
Рішенням обласної Ради депутатів трудящих від 12 листопада 1960 року селище міського типу Червонопартизанськ віднесено до категорії міст районного підпорядкування. Населення в місті на 1 січня 1961 року було 18,2 тис. чоловік.
На території Червонопартизанська працювало на той час 6 вугільних шахт. Населення обслуговували 9 продовольчих і промислових магазинів. У місті діяли лікарня на 150 ліжок, З фельдшерсько-акушерські пункти, а також дві восьмирічні й одна середня школи. Працювали два шахтні клуби з бібліотеками.
За рахунок коштів першого міського бюджету в 1961 році добудовано Палац культури ім. В. І. Леніна, споруджено великий став — улюблене місце відпочинку трудящих, будинок автостанції, дитячий садок тощо.
Новий приплив творчої енергії у червонопартизанців викликали рішення Пленумів ЦК КПРС 1964 і 1965 рр. На всіх підприємствах відбувалися багатолюдні збори, на яких трудящі палко схвалювали заходи партії, що сприяли піднесенню народного господарства на міцній науковій основі. Надбанням виробничих колективів області став славний почин гірників шахти «Червоний партизан» — змагання за економію і ощадливість, за створення ювілейного фонду надпланової продукції і прибутку. Цей почин дав відрадні результати. Тільки на шахтах Червонопартизанська з жовтня 1965 по 29 березня 1966 року — дня відкриття XXIII з’їзду КПРС — було заощаджено понад 300 тис. крб. Майже втричі перекрили свої зобов’язання гірники шахти «Червоний партизан». Ініціатор походу за економію і ощадливість комуніст М. О. Проскура був обраний делегатом XXIII з’їзду КП України.
Висока активність трудящих міста забезпечила виконання семирічного плану випуску валової продукції на 102,9 процента. Батьківщина одержала за той період з надр Провальського степу понад два мільйони тонн понадпланового антрациту. Місячна продуктивність праці гірників Червонопартизанська стала на 10—12 тонн вищою від середньої по тресту «Свердловськвугілля». А на комсомольській гідрошахті «Одеська» № 2 вона досягла 96,4 тонни, тобто вдвічі перевищила середньомісячну продуктивність праці по комбінату «Донбасантрацит».
За високі досягнення у виконанні завдань семирічного плану 57 гірників шахт міста нагороджено в 1966 році орденами і медалями Союзу РСР. Серед них п’ять гірників — орденом Леніна, 13 — орденом Трудового Червоного Прапора, 20 — орденом «Знак пошани». Орден Леніна одержали прохідник шахти «Червоний партизан» І. Ю. Томчук, робітник очисного вибою шахти № 63 О. Л. Крамаренко, бригадир робітників очисного вибою шахти «Червоний партизан» М. О. Проскура та інші.
На початку 1967 року з тресту «Свердловськвугілля» (м. Свердловськ) виділено 8 шахт і об’єднано їх у самостійний трест «Червонопартизанськвугілля» (м. Червонопартизанськ). Потужність шахт цього тресту складає на добу 14 тис. тонн вугілля.
З великим трудовим піднесенням працюють гірники Червонопартизанська у новій п’ятирічці. Дедалі ширше на підприємствах впроваджується наукова організація праці, у вибоях освоюються нові видобувні агрегати, посилюється боротьба за економію і бережливість. Кращих наслідків у новій п’ятирічці досягли колективи шахт «Одеська» № 2, «Червоний партизан» і «Провалля» № 2. Тільки за 1966 рік вони видали понад план близько 50 тис. тонн палива. За досягнуті успіхи в соціалістичному змаганні Міністерство вугільної промисловості України та Українська республіканська рада професійних спілок колективу трудящих шахти «Червоний партизан» присудили за 1966 рік першу премію і перехідний Червоний прапор. Добре почали п’ятирічку й інші підприємства. Наприклад, трудящі вуглезбагачувальної фабрики при шахті «Провалля» № 1 у 1966 році за рахунок поліпшення якості продукції одержали 20 тис. крб. прибутку.
Розвиваючи почин знатного шахтаря Донбасу Героя Соціалістичної Праці С. І. Воротникова, кавалер ордена Леніна, бригадир комплексної комбайнової бригади комуністичної праці шахти «Провалля» № 2 Г. П. Воробцов завершив перший рік п’ятирічки виконанням плану на 138,7 проц. Не менші показники ударної праці мали і бригадир прохідників шахти № 63 П. Ф. Афонін, і колектив бригади А. М. Рябкова шахти «Червоний партизан» та інші.
Ще кращі досягнення червонопартизанських шахтарів були у ювілейному 1967 році. До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції вони видобули на 115 тис. крб. надпланового палива. Тільки колектив шахти «Провалля» № 2 у тому ж 1967 році видобув понад план 23 тис. тонн антрациту. Такі ж показники праці у гірників гідрошахти «Одеська» № 2. Попереду йдуть гідромоніторники бригади Анатолія Круля, комуніста Бориса Кузьменка та інші.
У ювілейному році змагалися не тільки за тонни видобутку, але й за економію коштів. Внести в Луганський ювілейний фонд якомога більше понадпланової продукції і прибутку — така були мета червонопартизанських шахтарів. Економили вони на кожному робочому місці. Наприклад, бригада Анатолія Рябкова замість дерев’яного застосувала металеве кріплення лави і одержала річної економії близько 40 тис. крб.; бригада А. М. Рогаліна, освоївши новий видобувний агрегат, заощадила на кожній тонні 8 коп. за рахунок зниження собівартості. З 7 до 15 км на годину підвищив швидкість руху підземних електровозів у своїй бригаді А. В. Грязнов, це дало також чималий прибуток державі.
Разом із зростанням трудових успіхів гірників збільшується, стає дедалі красивішим місто в Провальському степу. Двадцять років тому, 1947 року, крім кількох невеликих сіл і залізничної станції на його території стояло лише чотири збірні будиночки — початок вулиці ім. Мічуріна. А 1967 року в Червонопартизанську стало 87 впорядкованих вулиць. Житловий фонд міста на 1 січня 1967 року становив більше 177 тис. кв. метрів. Місто швидко росте за рахунок державного та індивідуального житлового будівництва. До 1956 року на його території не було жодного індивідуального забудовника. У 1956 році їх було 66, у 1957 — 115, у 1958 — 165 і т. д. На 1 січня 1967 року власних будинків у місті було близько З тисяч.
Звичайно, риси справжнього міста Червонопартизанську надають не ці утопаючі у фруктових деревах і декоративному озелененні добротні котеджі, а великі житлові масиви з дво- і п’ятиповерховими будинками, забезпечені водопроводом, каналізацією, центральним опаленням. їх стрункі шеренги простягнися уздовж асфальтових стрічок нових широких вулиць ім. Ю. Гагаріна та Комсомольської. З зеленими насадженнями посередині і вздовж тротуарів, не завантажені автотранспортом, ці вулиці молодого міста влітку схожі на тінисті алеї хорошого парку.
Невпинно зростає і добробут трудящих. Наприклад, середньомісячний заробіток одного робітника на шахті «Червоний партизан» у 1963 році був 180 крб., а в 1966— 204 крб. Жителі міста є власниками 240 легкових автомашин, 1610 мотоциклів і моторолерів. У 1966 році реалізовано на 25 проц. продовольчих і на 15,4 проц. промислових товарів більше, ніж у 1965 році. В 1966 році червонопартизанці придбали 1518 телевізорів, 25 піаніно; в магазині книгокультторгу вони купили політичної, художньої та технічної літератури на 65 тис. крб. Кожна десята сім’я має особисту бібліотеку.
На прикладі Червонопартизанська яскраво видно піклування держави про здоров’я своїх громадян. У системі охорони здоров’я тут працює 213 медичних працівників, з них 25 лікарів. У місті є поліклініка, лікарня на 235 ліжок, три аптеки, два шахтні профілакторії. В семи садках і двох дитячих яслах під постійним медичним паглядом перебувають близько 1200 дітей. Щороку до 60 проц. дітей відпочивають у піонерських таборах, і 10—12 проц. дорослого населення міста виїздить до будинків відпочинку, на курорти.
Невпинно зростають і фонди громадського споживання. В 1965 році з них у середньому на жителя було витрачено по 212 крб., у 1966 році — по 254 карбованці.
Червонопартизанськ — місто, де майже кожний вчиться. У місті працює вісім загальноосвітніх шкіл, у тому числі: дві початкові, восьмирічна, дві середні, школа-інтернат на 920 учнів і дві середні школи для дорослих; професійно-технічне
училище, що готує гірників. У 1966/67 навчальному році в школах міста було 4965 учнів, з них 532 робітники, які вирішили здобути середню освіту. Гірницькі кадри готують гірничопромислове училище № 15. У місті близько 300 заочників технікумів і вузів, неухильно зростає кількість людей з середньою спеціальною і вищою освітою. Наприклад, на шахтах міста на початку семирічки було 305 дипломованих інженерів і техніків, а на початку 1968 року їх уже налічувалося 800. В школах працює 184 учителі. В Червонопартизанську ростуть свої кадри вчених. Наприклад, заступник головного інженера шахти «Провалля» № 2 В. Ф. Овсянников у 1966 році закінчив аспірантуру при Новочеркаському політехнічному інституті. Його праця «Вибір оптимальної довжини і кількості лав у поверсі при самопливній доставці вугілля в умовах Довжано-Ровенецького району Донбасу» — певний вклад у вітчизняну гірницьку справу. Деякі рекомендації з його праці застосовуються в практиці місцевих шахт.
Місто молодих багате на таланти. В Червонопартизанську є свої художники, поети, композитори. На шахті «Провалля» № 1 працює кріпильником А. Г. Яресько, закоханий у Донецький край та його мужніх людей. Улюблені теми самодіяльного художника — героїка шахтарської праці і пейзажі Провальського степу. Анатолій Яресько — заочник Московського університету народної творчості. Пишаються червонопартизанці і своїм земляком, молодим поетом Анатолієм Пчолкіним. У 1965 році вийшла його перша збірка віршів «Берег».
Подобається червонопартизанцям також музична творчість самодіяльного композитора В. В. Калюжного. Випускник школи ФЗН, він рано захоплювався музикою, закінчив музичне училище і з 1961 року працює в Червонопартизанську викладачем філіалу Свердловської музичної школи при Палаці культури ім. В. І. Леніна, де навчаються по класу фортепіано, баяна і акордеона 70 чоловік. Василь Калюжний — незмінний керівник міського хору при Палаці культури, автор музики багатьох українських ліричних пісень. Особливою популярністю користується його пісня «Чарівниця степова» на слова Івана Неходи та «Донбас трудовий».
Міський Палац культури та два шахтарські клуби — справжні центри відпочинку і культурного дозвілля населення. У гуртках художньої самодіяльності беруть участь 830 гірників і членів їхніх родин. Особливою популярністю серед населення користується шахтарський хор при Палаці культури ім. В. І. Леніна у складі 90 чоловік. Його активісти — прохідник Аркадій Прохоров, електрослюсар Юрій Денисов, учителька Катерина Михеєва та інші. У репертуарі хору — п’ять пісень місцевих авторів — Василя Калюжного, культпрацівника Анатолія Бокова і шляхового робітника Анатолія Ганзія.
В клубах і Палаці культури читаються лекції і доповіді, проводяться літературно-мистецькі вечори, збираються гуртки кіно- і фотолюбителів, мандрівників тощо. Урочисто і цікаво здійснюється проведення нових радянських обрядів: посвячення в робітники, видача паспортів, реєстрація шлюбів, день новонародженого та ін. При палаці культури є народний університет з чотирма факультетами, працюють дитячі секції, гуртки «Вмілі руки», «Зроби сам».
Самодіяльні артисти по 2—3 рази на місяць виступають з концертами у клубах і палаці, а також у школах, нарядних шахт, у колгоспах і радгоспах. По 3—4 концерти щомісяця дають у місті професіональні артисти з Луганська, Києва, Москви, Ростова, Одеси та інших міст.
Людина творить світ за законами краси. Цю красу вона засвоює з навколишнього оточення, дістає з невичерпних джерел художньої літератури. В Червонопартизанську є три бібліотеки з книжковим фондом 37,5 тис. примірників. У 1967 році бібліотеки міста відвідали 75,5 тис. чол., вони одержали тут близько 200 тис. книг. Бібліотечні працівники провели за той час 43 тематичних вечори і огляди новинок літератури, 6 диспутів і конференцій, оформили 86 книжкових виставок. Головний напрямок роботи бібліотек — розширення читацької аудиторії, пропаганда творів класиків марксизму-ленінізму, громадсько-політичної, художньої та іншої літератури.
Червонопартизанців цікавлять різноманітні питання внутрішнього життя країни, зарубіжні події. На кожну 1000 жителів у 1967 році передплачувалося 1110 різних періодичних видань.
В степу, де зростає тепер місто, 20 грудня 1919 року кипів жорстокий бій. У нерівному бою з білогвардійськими бандами Мамонтова загинуло 475 червоних бійців 8-го Богучарського полку 33-ї дивізії. «Ваші тіла стали стіною, через яку контрреволюційні сили не наважаться більше ступити в Червоний Донбас»,— так високо оцінив героїчну смерть червоних бійців, мужніх синів Росії український народ. Ці слова викарбували робітники Ізюмських залізничних майстерень на великому пам’ятникові, якого 7 листопада 1922 року поставлено на братній могилі. Тоді ж і станцію Провалля було перейменовано на станцію Красна Могила.
Молоде покоління, комсомольці з міст і сіл України та Молдавії виконали заповіт батьків. Вони побудували славне гірницьке місто на тій землі, за волю і щастя якої бились до останнього подиху герої громадянської і Великої Вітчизняної воєн, і так назвали те місто — Червонопартизанськом.
Світлі, радісні перспективи цього міста. За п’ятирічку майже на 3 тис. тонн зросте добовий вуглевидобуток його шахт. Будуються нова лікарня на 240 ліжок, споруджуються великий стадіон та літні дитячі здравниці на мальовничих лісистих схилах долини. Ще більше буде зелених впорядкованих вулиць, добротних квартир, а в них — щасливих людей молодого міста у Провальському степу.
О. Я. БОНДАР