Свердловськ, Свердловський район, Луганська область
Cвердловськ — місто обласного підпорядкування, адміністративний центр району, розташований на півдні області. Відстань від Луганська по шосе — 85, по залізниці — 116 км. На південній околиці міста проходить залізниця Дебальцеве—Звєрєво. Її станція Довжанська — в межах міста. Асфальтованими шляхами Свердловськ з’єднаний з Луганськом та навколишніми містами. Населення в місті 72,8 тис. чоловік.
За адміністративно-територіальним поділом до Свердловська належать місто Червонопартизанськ і чотири селища міського типу: Володарськ, Калінінський, Комсомольський і Ленінське. Тому загальна кількість населення міста становить близько 139,3 тис. чол. Селища розташовані навколо Свердловська на відстані 8—26 км. Виникли вони в місцях, де у свій час було організовано видобуток вугілля.
Заселення території нинішнього шахтарського міста почалось наприкінці XVIII століття, коли військовий отаман В. П. Орлов прибрав до рук у верхів’ї р. Довжика, або Шарапки, що впадає з правого боку в р. Велику Кам’янку, декілька осель втікачів з України на «вільні» землі Півдня і заснував тут селище, яке стало називатись Довжикове-Орловське (Шарапкине).
Подвійну назву річки Довжика, або Шарапки, вчені пов’язують з походом князя Ігоря на половців. За даними історика В. А. Афанасьева, 10 травня 1185 року в степу на березі болотистої річки після багатоденного походу «славні русичі» зустрілись з половцями. Дружина Ігоря Святославича дала ворогам переможний бій, якого так довго чекала Русь, а його воїни захопили і поділили велику здобич, т. зв. шарап. Переслідуючи ворога, як розповідав невідомий автор «Слова о полку Ігоревім», дорогими оксамитами, покривалами і кожухами «Русь мости мостила на болотах» біля тієї річки.
Землі східної частини Донецького кряжу не славляться родючістю, тому заселення їх до початку промислового видобутку вугілля проходило повільно. Наприклад, у Шарапкиному 1801 року було всього 45 дворів і проживало 337 жителів, які займались хліборобством.
Поклади антрациту й залізної руди в долинах місцевих річок Довжика, Талової, Бургусти ще у 1797—1806 рр. знайшла геологічна партія Луганського чавуноливарного заводу. У 1870 році перші промислові шахти поблизу Шарапкиного закладають Омелян Письменний і багаті козаки Петро Планиден та Іван Ющенків. Виникнення перших промислових шахт пов’язувалось з потребами збудованого на той час Сулінського чавуноливарного заводу, куди відправляли гужовим транспортом довжанську залізну руду й антрацит. Робочою силою на рудниках були селяни, «безпашпортні», що йшли сюди з Правобережної України, з Центральної Росії в пошуках кращої долі.
У 1874 році за п’ять кілометрів на південний схід від ПІарапкиного виник хутір Довжанка. Повз нього у 1876—1879 рр. проведено залізницю, яка з’єднала вузлові станції Дебальцеве і Звєрєво. Вісті про багате вугільне родовище біля Довжанки йшли далі за межі Донбасу. Тут виникло декілька невеликих копалень місцевих заможних козаків. Сюди поспішали закордонні підприємці. На початку XX століття між Довжинкою і Шарапкиним англійський капіталіст Транше та грецький Фундополло побудували шахту. Дві військові ділянки площею близько 204 десятин 1905 року орендував в управлінні Області Війська Донського норвежець В. А. Отто. Він збудував у 1908—1911 рр. рудник з трьох шахт (тепер шахта № 1—2 ім. Войкова).
Та ласий кусок Донбасу — високоякісні довжанські антрацити — російська буржуазія не думала повністю віддати іноземцям. Навпаки, у першому десятилітті XX століття вона робила все, щоб сконцентрувати у своїх руках переважну більшість вуглевидобутку. Починаючи з 1896 року відомий хліботорговець Ростова і Таганрога грек Вальяно, руйнуючи господарства дрібних шахтовласників, створив у 1909 році з п’яти копалень т. зв. «Англійське акціонерне товариство копалень», що мало капітал 1,9 млн. крб. Вже у 1912 році це товариство видобуло близько 15 млн. пудів антрациту.
Другу значну частину видобутку довжанського вугілля зосередила в своїх руках володарка двох економій (поблизу м. Ровеньок) княгиня 3. М. Юсупова. В 1901 році вона купує невелику копальню поблизу Шарапкиного, потім оформляє договір з правлінням Області Війська Донського на оренду всієї військової дільниці, т. зв. Провальської дачі. В 1902 році на східній околиці Шарапкиного будуються для неї дві найбільші на той час антрацитові копальні. В 1912 році з трьох копалень княгині 3. М. Юсупової видобувалося близько 11 млн. пудів антрациту.
В гонитві за прибутками власники копалень не дбали про умови праці. Робочий день у шахті тривав 12—14 годин на добу. Відбивали антрацит обушком, транспортували його вздовж вибою самотужки «саночники», світили бляшаним шахтним каганцем — «бахмуткою».
Вуглепідприємці використовували недоброякісний кріпильний ліс, зношене водовідливне, вентиляційне і підіймальне обладнання. Зовсім не дбали про охорону праці шахтарів власники шахт. За тодішніми законами вони не відповідали за нещасні випадки на підприємствах. Тому третина шахтарів щорічно була скаліченою.
Не менш жахливими були і житлові умови. Біля кожної шахти тулились у безладді, зібрані з каменю, відходів кріпильного лісу, глини та соломи житла їх власників — землянки і хати, що нагадували собачі конури. Ближче до контори підприємця чорніли збудовані з дикого каменю дві-три приземкуваті казарми, здебільшого без вікон. У цих сирих приміщеннях на 15—20 чоловік, містилось по 40 і більше робітників. Земляна долівка гуртожитку вкривалась чорною липкою багнюкою з великими виямками, стіни, стеля й нари були не чистішими за долівку. Вода для пиття стояла в брудних діжках, що накривалися старими дерев’яними кружками, або й були зовсім відкриті. Кухні при казармах занедбані, посуд брудний. Сімейні від неодружених відгороджувались лише однією запоною з лахміття. Через відсутність лазень шахтарі часто змушені були спати в тому одязі, в якому працювали.
Стан медичного обслуговування був надто незадовільний. Покалічені й хворі практично ніякої допомоги не одержували. Обов’язкового соціального страхування життя шахтарів не проводилось. Хронічне недоїдання робітників та їхніх родин, антисанітарні умови праці й побуту — все це сприяло поширенню різних епідемій. Не стихаючи, на рудниках лютували дизентерія, тиф, холера.
В донесенні начальнику Південно-Східного гірничого управління окружний лікар, що в січні 1909 року в зв’язку з новим спалахом тифу побував на рудниках Отто і Вальяно, писав: «У найжахливішому вигляді, на брудній і сирій долівці валяються тут робітники».
Не краще було й тим, хто захворів і попав до єдиного на все Шарапкине і найближчі копальні земського приймального покою, відкритого у 1903 році. Як констатував окружний лікар, більше третини тифозних у цій лікарні розміщувались прямо на долівці. Лікарня була брудною, неохайною. Замість 15, у ній лежало 22 хворих. У палатах душно. В аптеці безладдя, брудно, вона завалена стороннім мотлохом. Крім ротного і шкільного фельдшерів, раз чи два на місяць бував тут залізничний лікар.
Населення копалень було в основному неписьменним. У Шарапкиному трикласну церковнопарафіяльну школу на 40 учнів відкрито лише у 1902 році. Та охопити навіть третину дітей шкільного віку вона не могла. Більшість їх залишалась без освіти. Навчання в школі підпорядковувалось головній меті: прищепити учням вірнопідданський дух, не турбуючись про їхні знання. Головною особою тут був духівник — законоучитель. Дітям робітників двері до середніх і вищих учбових закладів були закриті. До Луганська або Ростова їхали вчитися лише діти шахтовласників, купців, урядовців, церковників.
«Культурними» закладами для населення були церква і численні шинки. Але талановитий народ і в тих тяжких умовах тягся до культури, розвивав мистецтво. Двічі на рік, коли з усієї округи збиралися до Шарапкиного на ярмарок, народні умільці демонстрували свої таланти. Тут можна було побачити і вишиті українськими та російськими орнаментами рушники, білі чоловічі сорочки, дівочі сарафани, жіночі фартухи й очіпки, а також вигадливі іграшки, зроблені з глини, дерева, скла, соломи. З ранку до пізньої ночі не замовкали пісні сліпців про «нещасливу долю», які глибоко вражали слухачів. Не змовкаючи лунала музика всіх видів: від протяжних, що хвилюють душу, переливів дудки і ріжка, до багатоголосих віртуозних переборів тульської гармошки, багатострунної бандури, дзвінкої балалайки, гітари і навіть органа. Саме тут, на ярмарку, за відсутністю більш зручного місця, тривалий час зосереджувались у всіх своїх проявах — матеріальних і духовних — кращі зразки народної творчості.
Наприкінці XIX і на початку XX століть разом з посиленням соціального гноблення, буржуазія Дону під впливом іноземних, зокрема англійських підприємців, загравала з робітниками. При клубах та інших установах підприємців створювались робітничі товариства, футбольні команди. Одну з них очолював син гірничого робітника, вагонник Василь Дерев’янко. Влаштовуючи зустрічі з футболістами Сулінського чавуноливарного заводу, де капітаном команди був Станіслав Вікентійович Косіор, довжанці під керівництвом цього молодого революціонера таємно вивчали революційну літературу, читали твори В. І. Леніна, готувались до майбутніх боїв за кращу долю.
Під час першої буржуазно-демократичної революції в Росії (1905—1907 рр.) на шахтах Довжанки з’являються активні учасники революційних подій. Уже в 1906 році Семен Розанов — організатор грудневого страйку на станціях Морозовська і Лиха, разом з місцевим підпільником, конторщиком шахти Юсупової Семеном Козіним проводять першу майовку.
Перед першою світовою війною відбувається подальше подорожчання життя, а денний заробіток шахтарів зменшується до 40—50 копійок, тобто проти 1904 року стає удвічі нижчим. Витрачаючи на пуд видобутого вугілля по 11 копійок, гірничопромисловці реалізували його по 30 копійок, одержуючи майже потрійний прибуток. Зростали злидні робітників, їхнє обурення політикою уряду.
Ще тяжчим стало життя робітників у 1914—1916 рр. Робочий день на шахтах тривав до 16 годин на добу. Царський уряд дозволяв залучати на підземні роботи підлітків 12—15 років. Зростали кількість і розміри штрафів. За невихід на роботу винних відправляли на фронт. На шахтах зростало масове незадоволення війною, свавіллям шахтовласників, політикою самодержавства. У 1916 році це незадоволення виливається у страйк. В один з травневих днів до роботи не приступили 400 підземних робітників шахти Юсупової і 106 — шахти Вавілова, які вимагали підвищення заробітної платні. Шахтовласники примусили страйкарів приступити до роботи силою козачих нагаїв і загрозою відправити бунтарів на фронт.
Та згуртованість робітничого класу все зростала. Наприкінці 1916 року в Довжанку повертається з фронту революціонер В. О. Дерев’янко. Загартований в горнилі війни, бувший член підпільного полкового комітету на фронті, він разом з більшовиками Семеном Козіним і Семеном Розановим, який працював у конторі шахти під прізвищем Петров, розгортають революційну діяльність. Вони зв’язуються з більшовицьким центром у Харкові і створюють підпільну революційну групу на шахті Юсупової. До цієї групи ввійшли столяр Іван Булавінцев, шахтарі Петро Ледовський, Олексій Кравченко, Іван Дерев’янко, конторські службовці Семен Козін, Розанов-Петров та інші.
Після перемоги Лютневої буржуазно-демократичної революції підпільна група, за винятком Василя Дерев’янка, який брав тоді участь у революційних подіях
у м. Харкові, 25 березня 1917 року обирається до складу Довжанської Ради. Вона об’єднала місцеві Ради, що виникали на кожній шахті.
Ради створювали профспілкові комітети, очолювали боротьбу за підвищення заробітної платні і встановлення 8-годинного робочого дня. Коли в країні почали визрівати вогнища контрреволюції, Довжанська Рада прийняла рішення: «… всім місцевим Радам робітничих депутатів на кожній шахті розпочати організацію бойових дружин з людей, готових грудьми стати за свободу».
Влітку 1917 року підняла голову контрреволюція на Дону. 11 липня генерал Каледін наказав начальникам гарнізонів вжити нещадних заходів у боротьбі проти більшовиків. Було кинуто демагогічне гасло: «Ради — без більшовиків!». В середині червня у Довжанці з’явились раніше вигнані Радами урядник к жандарми.
Місцеві есери й меншовики відкрито служили контрреволюції, тому їхній вплив на маси меншав з кожним днем. 31 серпня відбулися термінові збори Довжанської Ради. В зв’язку з цим більшовицька газета «Соціал-демократ» писала: «В напруженому стані всіх присутніх відчувалось витверезення і тих примиренських елементів демократії, які раніше припускали об’єднання з буржуазними класами для закріплення революцій-! них завоювань».
Після рішень VI з’їзду РСДРП(б) сила революційних мас невпинно зростала. В місцевих Радах проходили перевибори — органи народної влади позбавлялися представників угодовських партій. Каледін у першій половині жовтня панічно телеграфував військовому міністру: «На шахтах всю владу захопили різні самочинні організації, які не визнають жодної влади, крім Ради».
Шахтарі Довжанки радо зустріли звістку про перемогу Великого Жовтня. 10 листопада 1917 року для захисту влади робітників і селян тут створено революційний комітет, очолений робітниками Іваном Булавінцевим і Петром Бушуєвим. 26 листопада на загальному мітингу робітників і селян Шарапкиного й Довжанки по доповіді делегата II Всеросійського з’їзду Рад В. С. Ковальова прийнято резолюцію, в якій населення палко вітало встановлення Радянської влади, засуджувало 1 зрадництво угодовських партій і вимагало, щоб Рада «негайно приступила до здійснення програми II Всеросійського з’їзду Рад робітничих, солдатських депутатів», а також «провела негайно в життя всі декрети і розпорядження Ради Народних Комісарів».
Внутрішня і зовнішня контрреволюція відповідала саботажем, економічною блокадою, виступала зі зброєю в руках. 15 грудня 1917 року шахтовласник Ф. Н. Вавілов оголосив про припинення роботи шахт, загрожуючи звільненням робітників. Він вимагав від Ради права найму і звільнення робітників, запровадження 12-годин-ного робочого дня і відрядної оплати праці, а також беззаперечного прийняття до виконання антиробітничих розпоряджень Каледіна.
Довжанська Рада організувала з кращих робітників революційний загін Червоної гвардії, який перше бойове хрещення дістав 5 січня 1918 року поблизу станції Довжанська і Гукове в боях з бандами осавулів Чернецова і Голубова. Потім загін влився в бойові частини Червоної Армії.
З кінця квітня 1918 року територію майбутнього міста окупували австро-німецькі війська. Вони грабували населення, чинили терор за згодою контрреволюційного уряду «Кола порятунку Дону». Не встигли окупаційні війська залишити Довжанку, як вдерлись сюди білогвардійські загони з півдня і сходу. Почалась нова розправа над учасниками революції і тими, хто співчував їм. Серед багатьох розстріляних був активний учасник більшовицького підпілля робітник Г. К. Курін.
Та боротьба за владу Рад не припинялась. Розгортало свою роботу більшовицьке підпілля, яке очолювали С. Розанов-Петров, Петро Ледовський, Петро Бушуєв, Параска Ключникова. У старих виробках шахт вони складали і переписували листівки та відозви до населення, збирали і готували зброю, переховували втікачів з білогвардійських застінків.
Проводились диверсії на залізниці. Так, наприклад, батько і син Крильцови — складач вагонів Олексій Григорович і молодий телеграфіст Тихон, — організували зіткнення вагонів з боєприпасами. Внаслідок вибуху знищено багато снарядів та інших набоїв, виведено з ладу на деякий час залізницю Дебальцеве-Звєрєво. Та відважні патріоти були схоплені і розстріляні денікінцями.
20 грудня 1919 року війська, що прибули з Радянської Росії на допомогу робітничому Донбасу, за 14 км від нинішнього Свердловська дали великий бій одному з ударних денікінських загонів. Хоча й загинули у тім бою майже 500 червоних бійців, та ворога назавжди було відкинуто з Донбасу.
На початку 1920 року в Довжанці вдруге створено ревком, його очолив більшовик Т. І. Щербина. Чимало добровольців з Довжанки пішло до лав Червоної Армії. Серед них був місцевий більшовик В. О. Дерев’янко, який в складі 44-ї Київської дивізії пройшов весь її бойовий шлях. Наприкінці 1921 року він брав участь у ліквідації різних банд, а в лютому наступного року загинув на бойовому посту.
Закінчилась громадянська війна. Партія й уряд одразу приступили до відбудови народного господарства країни. У 1922 році керуючим створеного Довжанського рудоуправління призначено вибійника шахти комуніста Шаповалова, головним інженером — старого спеціаліста, колишнього керуючого шахтами кн. Юсупової гірничого інженера Таубе. Досвідчені шахтарі стали штейгерами, завідуючими шахт.
9 березня 1923 року Шарапкине стало районним центром Шахтинського округу Донецької губернії.
Міцніло, набирало сил народне господарство. У 1925 ропі в Довжанці і Шарапкиному відбудовано всі вугільні підприємства, збільшився вуглевидобуток. Якщо в 1921 році видобувалося щомісяця 1140 тис. пудів вугілля, то на початок 1925 року видобуток майже подвоївся. На шахті ім. Свердлова (кол. рудні кн. Юсупової) у 1925 році 29 проц. антрациту підрубувалось за допомогою врубових машин. До шахт підводився електрострум від державної мережі, прокладались залізничні шляхи, на 5 підприємствах будувались механічні сортувалки.
З перших років мирного будівництва соціалізму довжанські гірники виявили себе ініціаторами впровадження нового і передового. Вони не тільки успішно освоювали техніку вуглевидобутку важкими врубовими машинами американських заводів «Суліван», але й першими в Донбасі у 1925 році механізували доставку вугілля вздовж очисного вибою, використовуючи для цього металеві листи. Було покладено початок ліквідації пекельної професії, породженої капіталізмом,— професії «саночника». Ця новина швидко облетіла Донбас, підштовхнула інженерно-технічну думку радянських конструкторів на створення конвейєрів, які згодом повністю ліквідували ручну працю на цій важкій і трудомісткій операції.
Зростали свідомість, ініціатива й активність робітничих мас. Ще в 1922 році в Шарапкиному та на станції Довжанська створено партійні осередки. їхні лави поповнювали колишні фронтовики, кращі робітники.
Першим активним помічником комуністів і Рад у ті роки була молодь. Наприкінці 1922 року з найбільш активних представників її створюється комсомольська організація, яку очолив Олександр Дерев’янко.
Серед перших комсомольців були Катерина Бізина, Павло Соловйов, Роман Меделянов, Оксана Дерев’янко та ін. На початку наступного року осередок мав уже 30 юнаків і дівчат.
Для відродження шахт ще не вистачало робочих рук. Комуністи й комсомольці організовували масові суботники, в яких брали активну участь члени профспілки. Вони ремонтували і прокладали залізничні колії до шахт, навантажували вугілля, відбудовували підприємства, паровози.
Водночас з відбудовою народного господарства приділялась значна увага налагодженню роботи медичних, навчальних і культурно-освітніх закладів. Замість одного приймального покою на 15 ліжок до революції, де лікувало лише два фельдшери, у 1923 році в Шарапкинському районі діяли три лікарні на 90 ліжок. При кожній з них були лікар, фельдшер і акушерка. Широко практикувалось відвідування лікарями хворих вдома. Наприклад, за 1926/27 господарський рік тільки по Довжанській поліклініці зареєстровано 1014 таких відвідувань.
У перебудованому приміщенні колишньої церковнопарафіяльної школи в Шарапкиному у 1922/23 навчальному році відкрито трудову семирічну школу, крім того, діяло на шахтах ще 9 початкових шкіл. Того ж року навчалось у школах 2100 дітей, працювало 25 вчителів.
З кінця 1924 року розгорнувся похід за ліквідацію неписьменності серед населення. Вже в лютому наступного року за парти сіло 715 неписьменних і 218 малописьменних громадян. Та державі, народному господарству дуже потрібні були і спеціалісти з вищою освітою. Чимало молодих гірників з Довжанки пішли вчитись на робітфаки, вступали до інститутів.
Створювались клуби, народні будинки, бібліотеки, читальні, самодіяльні театри, ленінські куточки тощо. Уже в 1922 році в Довжанці і Шарапкиному працювало 9 читалень і 3 робітничих клуби.
У 1926 році, наприклад, до членів клубу залучено 1301 чол., тобто 25,7 проц. трудящих. У клубах за рік було прочитано 220 лекцій, працювало 34 самодіяльних гуртки.
В розгортанні культурно-освітньої роботи на шахтах активну участь брали комсомол, профспілки.
В 1927 році профспілковим членством охоплено тут 91,6 проц. шахтарів.
У 1926—1929 роках шахти Довжанського управління по механізації зарубки вугілля займали одне з перших місць у Донбасі. На кінець того періоду механічна зарубка вугілля на шахтах досягла 80 проц.
На шахтах працювало 36 врубових машин, 5 конвейєрів, 5 бурильних верстатів. Продуктивність праці зарубщика зросла з 2,5 до 42 т за зміну.
На початку 30-х рр. у Донбасі з’являється вітчизняна важка гірнича техніка. Одержала врубові машини і шахта ім. Войкова (кол. шахта Отто). Йдучи за прикладом Олексія Стаханова та Микити Ізотова, врубмашиніст шахти А. В. Кравченко доводить місячний виробіток на агрегат до 9 тис. тонн. Вітчизняною машиною марки ДТК він нарубав за 1935 рік 95 тис. тонн. Передового механізатора було обрано депутатом Верховної Ради УРСР, а Народний Комісаріат важкої промисловості преміював легковим автомобілем.
У 1935 році при шахті ім. Свердлова створено одне з найбільших вугільних об’єднань Донбасу — трест «Свердловвугілля». Наприкінці 30-х років на його шахтах працювало понад 12 тис. робітників, які добували щодоби 8 тис. т антрациту.
В зв’язку з розукрупненням Ровеньківського району Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 жовтня 1938 року селище Шарапкине, станцію Довжанську та інші населені пункти віднесено до молодого шахтарського селища шахти ім. Свердлова, яке виросло на пустирі за роки Радянської влади. Селище Свердловськ стало районним центром Свердловського району.
Велике будівництво культурно-побутових закладів проводилось тут. В 1939 році споруджено лікарню на 150 ліжок. У ній, а також у шести шахтних амбулаторіях працювало 17 лікарів і 152 фахівці з середньою медичною освітою. На території селища в 1938—1940 рр. працювало 7 середніх і 3 неповних середніх школи, розширилось відкрите 1936 року гірничопромислове училище. Населення обслуговували 24 клуби, 18 бібліотек. Тоді ж закладено селищний парк площею 5 гектарів.
На початку січня 1939 року створено райком партії, який об’єднав 37 первинних партійних організацій з 575 комуністами, а також райком комсомолу, що очолив 70 комсомольських організацій з 215 членами їх. Тоді ж вийшов перший номер районної газети «За стахановские темпы».
Зростали ряди ленінської партії, зростало трудове піднесення шахтарів селища. За 20 місяців (по лютий 1940 року) партійна організація Свердловська майже потроїлась. З квітня 1939 року на шахтах почало впроваджуватись металеве кріплення, яке разом з впровадженням циклічної роботи у вибоях і широким розмахом стахановського руху, дало чудові наслідки, різко піднесло видобуток вугілля по тресту.
За видатні успіхи у труді колектив шахти № 9 ім. В. І. Леніна — в 1939 році нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Урядові нагороди одержала значна група шахтарів міста. Щодалі зростало місто. У 1939 році тут жило 37 тис. чол.
Почалась Вітчизняна війна. До лав Червоної Армії пішли тисячі шахтарів. У вересні 1941 року, коли ворог загрожував Донбасу, гірники Свердловська поповнювали лави 395 стрілецької шахтарської дивізії, яка формувалась у Луганську. Серед тисяч свердловчан, що йшли на фронт, було 788 комуністів. Понад 10 тис. чол. працювало на будівництві оборонних споруд. Незважаючи на те, що замість шахтарів, які пішли на фронт, у вибій спустились жінки, некваліфіковані робітники, яких тут же, по-фронтовому, швидко навчали гірницькій справі, видобуток вугілля не знизився. По тресту «Свердловвугілля» він зріс майже на 1000 т на добу.
Коли влітку 1942 року загроза захоплення окупантами Донбасу особливо стала відчутною, керівництво тресту і міста забезпечило евакуацію на схід майже 10 тис. мешканців та всього цінного шахтного обладнання, а також 92 тракторів, 27 комбайнів, деякі запаси вугілля та інше. Для боротьби з окупантами у ворожому тилу було створено чотири підпільні групи.
Фашисти вступили у Свердловськ 20 липня 1942 року. З того дня тут почав діяти пресловутий «новий порядок». За появу на вулиці після 6 години вечора — розстріл, за невихід на роботу — розстріл, за переховування комуністів і євреїв — розстріл. Розстріл не загрожував лише тому, хто покірно вмирав з голоду. Примушуючи людей працювати по 15—16 годин на до%, окупанти не турбувались про їхнє харчування. Більше того, вони самі забирали у них все їстівне. Люди пухли з голоду, вмирали. Кого ж запідозрювали у нелояльності до фашистського режиму, в намірах чинити опір,— знищували. Та радянські патріоти вірили в перемогу, саботували розпорядження ворога, боролись з ним.
Активно діяла з перших днів окупації молодіжна група, яку очолював другий секретар райкому ЛКСМУ комуніст Г. І. Романченко. Народні месники зосереджували свою роботу на станції Довжанська. Вони руйнували ворожий телефонний зв’язок, підривали автотранспорт, спалювали фашистські склади. 6 грудня 1942 року між залізничними станціями Вальянове і Дар’ївка підірвали залізничний ешелон з продовольством для окупаційних військ.
Через вчительку Лідію Бабарицьку, яка зуміла влаштуватись у госпіталі при таборі військовополонених, підпільники встановили зв’язок з в’язнями табору, розробили разом з ними план захоплення табору і створення з військовополонених бойового партизанського загону. Водночас вони збирали по селах зброю, переправили комсомолку О. Череповську-Пономарьову через лінію фронту, щоб встановити зв’язок з діючою Червоною Армією та координувати свої бойові операції. Однак гестапівцям вдалось викрити і заарештувати більшість підпільників — учасників молодіжної та інших груп. На квартирі Г. І. Романченка було схоплено комуністів В. Буханька, Ф. Багнюка. В гестапо попав і М. Григор’єв, який, влаштувавшись поліцаєм, здійснював зв’язок «Молодої гвардії» Краснодона з підпільниками Свердловська.
Та ніякі тортури й катування не зломили волю народних месників. До останнього подиху були вірні вони Батьківщині, Комуністичній партії, що виховала їх. Слюсар Григорій Бережний, танкіст, якому на допитах фашисти відбили легені, на стіні камери намалював ланк і написав своєю кров’ю: «Смерть німецьким окупантам!» Вчителька Лідія Бабарицька 26 січня 1943 року цвяхом на стіні камери викарбувала: «Сьогоднішній день — день мого 20-ліття відзначається тим, що я йду вмирати за Батьківщину».
Відступаючи під разючими ударами славної Червоної Армії на захід, окупанти поспішали чинити свої мерзенні діла. Вони вивезли на каторгу до Німеччини понад 4,5 тис. чол., спалили 7 шкіл, 3 лікарні, Палац культури, 3 клуби. Зруйнували маслозавод, 2 млини, вагонне депо, залізничну станцію і багато житлових будинків. Загальна сума шкоди, заподіяної окупантами Свердловську, становила в старому обчисленні близько мільярда карбованців. За 30 тижнів «нового порядку» фашисти замучили і розстріляли 377 патріотів.
17 лютого 1943 року частини 5-ї танкової армії визволили Свердловськ від окупантів. З шурфа шахти № 3 вийнято 62 тіла замучених фашистами патріотів і з належними почестями поховано в братській могилі в центральному парку міста.
Багато воїнів із Свердловська героїчно боролися з ворогом на різних фронтах Вітчизняної війни. Так, наприклад, в складі 395 стрілецької шахтарської дивізії прославився в боях під Маріуполем колишній начальник дільниці шахти 23-річний командир стрілецького підрозділу Анатолій Хібало. Разом з своїми бійцями він стояв до останнього, фашистські танки не пройшли. Мужнього командира посмертно нагороджено орденом Леніна. По всьому Міуському фронту у 1943 році йшла слава і про Максима Бриксіна. Свердловський шахтар змінив відбійний молоток на гвинтівку снайпера і вже в травні 1943 року мав на особистому рахунку 163 знищених гітлерівці.
Багато славних імен воїнів з Свердловська вписано в історію Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 років. Серед сотень нагороджених орденами і медалями патріотів фронту 165 комуністів. Звання двічі Героя Радянського Союзу удостоєний колишній машиніст врубової машини шахти ім. Свердлова гвардії майор М. І. Горюшкін. Першу Золоту Зірку він одержав у січні 1944 року за форсування Дніпра й утримання зайнятого плацдарму, другу — у квітні 1945 року за сміливий маневр танковим підрозділом на річці Одер, що забезпечив швидку переправу й успішне просування підрозділів Червоної Армії вглиб німецької оборони. Загинув двічі Герой Радянського Союзу М. І. Горюшкін після закінчення війни, внаслідок нещасного випадку. Бронзовий бюст його у 1950 році встановлено тут біля входу до майдану Миру, його ім’я присвоєно школі, де він навчався, та одній з вулиць Свердловська.
Населення міста глибоко шанує пам’ять й інших воїнів-гвардійців: старшого лейтенанта В. Л. Арістова, майорів П. Н. Решетіна і С. Д. Фокіна, підполковників П. Ф. Балакирева та П. А. Ларіонова. В центрі міста, на майдані Миру височить пам’ятник-обеліск Слави, споруджений до 20-ліття Перемоги над фашистськими загарбниками.