Сєверодонецьк, Луганська область
Сєверодонецьк — місто обласного підпорядкування. Сєвєродонецькій міській Раді підпорядковані робітничі селища Лісна Дача, Павлоград, Синецький, а також Сиротинська селищна Рада, що об’єднує селища міського типу Сиротине, Метелкіне і Воронове. Розташоване місто на піщаній горбистій рівнині між річкою Сіверським Дінцем і його лівою притокою річкою Боровою, за 6 км від найстарішого гірницького міста і залізничної станції Лисичанськ. Відстань до Луганська — 191 км залізницею і ПО км шосейним шляхом. Сєверодонецьк має пряме автобусне сполучення з Луганськом, Донецьком, Харковом, Лисичанськом, Рубіжним, Кадіївкою, Комунарськом, Старобільськом та іншими. Повітряні лінії зв’язують місто з Москвою, Києвом, Луганськом, Донецьком, Харковом, Сімферополем та багатьма іншими містами країни. Населення — 82 тис. чоловік.
В околицях міста виявлено залишки кількох неолітичних стоянок (VI—IV тисячоліття до н. е.). В більш пізній час — епоху міді-бронзи (III — початок І тисячоліття до н. е.) тут мешкали скотарсько-землеробські племена, які залишили після себе численні кургани.
Сєверодонецьк — найбільший центр хімічної промисловості України. Виникнення і становлення міста нерозривно пов’язане з будівництвом його провідного підприємства — хімічного комбінату. Лише 40 років тому тут був пустир, де вітер ганяв піщані хмари. XI з’їзд Комуністичної партії України, що відбувся у червні 1930 року, ухвалив рішення про швидке розгортання в Донбасі азотнотукового виробництва на базі коксівного вугілля. Тоді ж у піщаний степ, поблизу Лисичанська, прийшли геологи, вчені, інженери. А у 1932 році Наркомат важкої промисловості СРСР створив у Лисичанську управління будівництва азотнотукового заводу. «Штаб будови» — виконробська конторка — розташувався в сусідньому селі Новосиротиному, в одному з трьох бараків, тут же обладнали і теслярсько-столярну майстерню, в двох інших жили будівельники. Недалеко від бараків були їдальня, кузня, стайня, воловник і гараж на 2 вантажні автомашини, які мала тоді будова. Все це було споруджене з хмизу й очерету, добутого на берегах Борової.
У 1934 році обсяг робіт на будівництві зріс, колектив робітників та інженерно-технічних працівників збільшився. Переважну більшість робітників становили жителі навколишніх сіл. Водночас прибували сюди з різних кінців країни добровольці.
Як тільки зійшли весняні води, і Сіверський Донець та Борова ввійшли в береги, будівельники почали прокладати шосейну дорогу до Лисичанська і залізничну вітку до станції Рубіжне, щоб доставляти устаткування і матеріали на будівельний майданчик. Робити все доводилось вручну. Тоді ще жила професія грабаря-землекопа. На озброєнні робітників були лопата, кайло, тачка. Вантажі перевозили кіньми і волами. Люди працювали з раннього ранку до пізнього вечора, залишаючись часто тут же й ночувати.
У ще важчих умовах доводилося працювати тим, хто навесні 1934 року почав будівництво робітничого селища. У вітряну погоду пісок засипав котловани, під’їзні шляхи, сліпив очі. Початок робітничому селищу поклали два бараки, споруджені із хмизу й очерету. Напередодні першотравневого свята відбулося перше новосілля.
Зразки самовідданої праці показували комуністи. З перших днів будівництва, ще в 1932 році, тут створюється партійна організація. Спочатку комуністів було небагато — лише 7 чоловік: муляр І. І. Іванов, штукатури П. Ф. Сенічкін, Т. І. Пендюра та інші. В наступні роки до рядів партії вступило багато будівельників. У 1933 році парторганізація «Лисхімбуду» налічувала 13 комуністів. Очолював її П. І. Таранов, якого направив на будову Лисичанський райком партії.
У 1934 році Донецький обласний комітет партії послав сюди з різних міст Донбасу 35 комуністів, які мали будівельні спеціальності. Більшість з них очолили будівельні бригади. Особливо відзначилися бригада мулярів, яку очолював І. І. Іванов, що прибув сюди з Горлівки, та бригада штукатурів, яку очолив П. Ф. Сенічкін, який приїхав на будову з Комунарська. У 1934 році партійна організація будови об’єднувала 54 комуністи, а в 1935 році — 122.
Пліч-о-пліч з комуністами з молодим запалом працювали комсомольці. Комсомольська організація «Лисхімбуду», що виникла в 1933 році, спочатку об’єднувала 15 юнаків і дівчат, а до 1935 року вона збільшилась майже в 10 разів і налічувала 146 членів.
У травні 1934 року Наркомат важкої промисловості СРСР прийняв рішення будувати біля Лисичанська не завод і робітниче селище при ньому, як це намічалося раніше, а найбільший в країні азотнотуковий комбінат і соціалістичне містечко. І комуністи та комсомольці очолили соціалістичне змагання за виконання цих накреслень. На будівництві був неписаний закон: не виконав завдання — не йди з робочого місця. День у день виконували виробничі норми на 160—170 проц. бригади штукатурів, керовані комуністами Т. І. Пендюрою і Ф. Т. Бундеєм, бригада мулярів Г. С. Кошкіна, бригада теслярів Д. Г. Стукалова та інші, бригада мостовиків, яку очолював О. М. Полков.
У серпні 1934 року будівельники закінчили прокладати шосейну дорогу, що зв’язала будівельний майданчик з Лисичанськом. Восени того ж року в селищі був зданий в експлуатацію перший капітальний, споруджений з шлакоблоків двоповерховий 12-квартирний будинок. А до XVII річниці Великого Жовтня до будівельного майданчика було підведено електроенергію. Тоді ж приступили до спорудження деревообробного заводу. Великою подією був пуск заводу силікатної цегли, що відбувся 24 липня 1936 року. Завод став головним постачальником стінового матеріалу.
Щоб організувати ритмічну роботу заводу, багато зусиль доклали директор заводу Г. М. Аверін, техкерівник К. К. Мірошниченко, робітники Н. Т. Шевченко, М. Р. Снопенко, В. Т. Богатиренко, Н. О. Ляшенко та інші.
Став до ладу також завод механізованої обробки деревини. Колектив будівельників, керований майстром С. Й. Скороходом, завершив будівництво залізничної вітки, і 1 серпня з станції Рубіжне на «Лисхімбуд» прибув перший паровоз.
10 жовтня 1936 року на «Лисхімбуді» вийшов перший номер багатотиражної газети «За стахановскую стройку» — орган бюро партійної організації і будкому профспілки. В статті «Велетень соціалістичної індустрії» вона розповіла про генеральний план спорудження хімічного комбінату, розроблений Народним комісаріатом важкої промисловості. Крім виробничих споруд, план передбачав також будівництво нового соціалістичного міста на 45 тис. жителів.
У лютому 1937 року почалося спорудження перших об’єктів комбінату. Спочатку було закладено котельно-механічний завод. У травні будівельники приступили до зведення корпусів виробництва слабої азотної кислоти і аміачної селітри. Почалися роботи на парокотельній, електропідстанції.
За ініціативою партійного бюро і будкому профспілки лисхімбудівці розгорнули соціалістичне змагання за досягнення кожним робітником середньоденної продуктивності не менш 50 крб. і зниження собівартості робіт проти кошторисної на 15 процентів. І вони цього досягли. Всі працювали з небувалим ентузіазмом. Комуністи виступали заспівувачами стахановського руху на будові. Понад 4 норми виробляли за зміну муляри, очолювані М. Н. Розсильним та Ф. І. Пензовим, бригада теслярів, яку очолював М. О. Посохов та штукатури на чолі з С. М. Даниленком.
26 жовтня 1938 року Указом Президії Верховної Ради УРСР селище будівельників було виведене з меж міста Лисичанська. 27 листопада 1938 року відбулися вибори в першу Раду депутатів трудящих Лисхімбуду. На цей час в селищі налічувалося 3249 чоловік. Тут було близько 30 двоповерхових жилих будинків. Були побудовані також поліклініка, лікарня, родильний будинок, підприємства побутового обслуговування — 2 магазини, їдальня, пекарня. На річці Боровій, в мальовничій місцевості, був споруджений піонерський табір, де щороку відпочивали сотні дітей. Найменші громадяни селища одержали двоповерхові будинки ясел і садка. В селищі відкрили середню школу.
Було де будівельникам і культурно відпочити. Новий клуб мав зал для глядачів на 400 місць, приміщення для бібліотеки і гурткової роботи. У клубі демонструвалися кінофільми, влаштовувались лекції, літературні вечори, концерти колективів художньої самодіяльності: хору, оркестру народних інструментів, танцювального та інших.
Завдяки піклуванню комсомольців непривабливі піски швидко вкрилися зеленню. Комсомольська організація ухвалила, щоб кожний член ЛКСМУ посадив не менше трьох дерев і весь час доглядав за ними. Був насаджений молодий парк, в якому збудували літній театр.
Ще більше зросло селище в роки третьої п’ятирічки, яка відкрила нові перспективи для розвитку хімічної промисловості. «Третя п’ятирічка — п’ятирічка хімії!» — цей клич партії особливо близько сприйняли лисхімбудівці. Обговорюючи на своїх зборах матеріали XVIII з’їзду ВКП(б), комуністи ухвалили рішення про впровадження швидкісних методів будівництва. Першим об’єктом, який було вирішено збудувати швидкісним методом, став цех міцної азотної кислоти.
Рішення партійних зборів лисхімбудівці зустріли загальним схваленням. Комсомольська організація, яка налічувала вже 220 чоловік, оголосила цех азотної кислоти комсомольським об’єктом і направила туди виконробом комсомольця Д. Я. Кир’якова. Будівля цеху обсягом 41 тис. кубометрів була споруджена за 65 робочих днів.
16 червня 1939 року Наркомат хімічної промисловості СРСР за впровадження швидкісних методів на будівництві цеху азотної кислоти нагородив значком «Відмінник соціалістичного змагання» 16 робітників та інженерно-технічних працівників Лисхімбуду.
У зв’язку із зростанням обсягу будівництва в 1940 році на Лисхімбуді була створена велика спеціалізована організація — будівельно-монтажне управління харківського територіального тресту «Донбасважбуд». На кінець 1940 року в управлінні «Донбасважбуд» налічувалося понад 3 тис. робітників та інженерно-технічних працівників.
У 1941 році намічено було ввести до ладу перші цехи хімічного комбінату. Проте відчути радість трудової перемоги будівельникам не вдалося: почалася Велика Вітчизняна війна.
Життя селища пішло іншим руслом. З перших же днів 300 лисхімбудівців пішли у Червону Армію. В липні евакуювалось на Урал будівельне управління «Донбасважбуд». У вересні почали демонтаж і евакуацію цехів хімічного комбінату і заводу силікатної цегли. На Лисхімбуді залишились лише котельно-механічний завод і деревообробний комбінат, які почали працювати на оборону країни.
Жителі селища подавали також велику допомогу госпіталям, що розмістилися тут. Особливо багато зусиль докладали, щоб забезпечити поранених радянських бійців усім необхідним, секретар селищної Ради комсомолка М. С. Крутько, головний лікар лікарні Г. Ф. Чижикова, голова жінради селища О. К. Агафонова, верстатниця деревообробного комбінату Є. А. Дуванова та інші.
Майже все населення селища з наближенням лінії фронту брало участь у спорудженні оборонних рубежів.
11 липня 1942 року Лисхімбуд був окупований німецько-фашистськими військами.
Як і всюди, де хазяйнували фашистські недолюдки, тут почалися чорні дні. До планів німецького командування входило вивезти з Лисхімбуду до Німеччини промислове устаткування, що залишилося. Для цього окупанти вирішили збудувати залізничну вітку від селища до Сіверського Дінця, а також спорудити на річці переправу, щоб перетягнути вагони, навантажені устаткуванням, на залізничну магістраль. Близько семи місяців щодня фашистські молодчики зганяли під загрозою розстрілу жителів селища на роботу, але вони зривали плани ворога. Жоден вагон з устаткуванням не пішов у Німеччину.
На момент окупації селища в ньому лишилося тільки 120 жителів, головним чином старі і діти. Інші або пішли в Червону Армію, або евакуювалися з підприємствами на схід країни.
Багато лисхімбудівців із зброєю в руках боролися за свободу і незалежність соціалістичної Батьківщини. У Сєвєродонецьку є вулиця, яку жителі міста назвали іменем свого земляка Героя Радянського Союзу В. С. Сметаніна. У травні 1944 року в боях під Вітебском підполковник Сметанін — заступник командира полка проявив особливу мужність і відвагу. 48-му стрілецькому полку 17-ої гвардійської Червонопрапорної дивізії довелося вести вперті бої за утримання села Рудаків. Під командуванням В. С. Сметаніна гвардійці відбили 30 атак ворога. Двічі водив їх в контратаку Сметанін особисто. У цьому бою він і загинув. 24 березня 1945 року В. С. Сметаніну посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Його іменем в селі Рудаках Вітебської області названа школа.
Золоту Зірку Героя Радянського Союзу носить колишній командир батареї 34-го гвардійського гаубичного артилерійського полка М. П. Бойко — тепер викладач Рубежанського філіалу Харківського політехнічного інституту. Високої нагороди М. П. Бойко був удостоєний за вміле керівництво батареєю під час боїв на Орловсько-Курському напрямку. 7 липня 1943 року під селом Понирі Ольховського району на Кургцині його батарея протягом дня відбивала шалені атаки гітлерівців. Наприкінці дня фашисти кинули на цю ділянку 70 танків. Підпустивши їх на близьку відстань, артилеристи розстріляли впритул 11 танків, інших примусили відступити.
У складі 60-ї стрілецької дивізії визволяв від фашистських загарбників міста і села Донбасу житель селища шахтар В. М. Федоренко — нині начальник дільниці Сєвєродонецького тресту «Будмеханізація». Високого звання Героя Радянського Союзу кулеметник Федоренко був удостоєний за особисту мужність, проявлену в боях при форсуванні Дніпра.
Самовіддано працювали трудящі Лисхімбуду, щоб відбудувати його після визволення від німецько-фашистських загарбників. 1 лютого 1943 року воїни 41-ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора М. П. Іванова, що входила до складу 4-го гвардійського стрілецького корпусу 1-ї гвардійської армії, вигнали з Лисхімбуду німецько-фашистських загарбників. Проте на лівому березі Сіверського Дінця надовго встановилась лінія фронту, селище Лисхімбуд стало ареною жорстоких боїв, що тривали до 2 вересня 1943 року, коли воїни 279-ї стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора В. С. Потапенка розгромили ворожі війська в районі Лисичанська.
Велику організаторську роботу серед жителів Лисхімбуду розгорнула селищна Рада, яка була відновлена вже 3 лютого 1943 року. Коли внаслідок контрнаступу гітлерівців Лисхімбуд став ареною боїв, вона вжила заходів, щоб організовано евакуювати населення з фронтової зони. Більшість жителів селища до вересня 1943 року проживала в селі Чабанівці теперішнього Кремінського району. Тут з ініціативи селищної Ради було створено підсобне господарство, яке відіграло велику роль у забезпеченні лисхімбудівців продовольством. На початку вересня в селище повернулися жителі. Матеріальні збитки, заподіяні гітлерівцями Лисхімбуду, обчислювалися величезною сумою — 54,3 млн. карбованців.
Були створені спеціальні бригади, які пристосовували зруйновані будинки до того, щоб у них можна було жити, розбирали руїни на території комбінату. Керував цими роботами С. П. Агафонов, який був тоді на трьох посадах: секретаря партійної організації, що налічувала лише 4 чоловіки, директора хімкомбінату і уповноваженого Наркомату хімічної промисловості СРСР. Йому активно допомагала секретар комсомольської організації М. С. Крутько.
10 жовтня 1943 року бюро Луганського обласного комітету КП(б)У прийняло постанову про відбудову Лисичанського хімічного комбінату. Передбачалося насамперед відбудувати жилі будинки, під’їзні колії і шосейні дороги, завод силікатної цегли і ремонтно-механічний завод.
Незважаючи на труднощі воєнного часу, Центральний Комітет ВКП(б) і Радянський уряд, дбаючи про швидку відбудову Лисхімбуду, направляли сюди будівельні матеріали, устаткування, інструменти, продовольство, одяг, взуття, а також інженерно-технічні і робітничі кадри.
На кінець 1946 року будівельники тресту «Лисхімпромбуд», створеного Міністерством хімічної промисловості СРСР у 1945 році, завершили відбудову заводу силікатної цегли, котельно-механічного заводу, а також близько 6780 кв. метрів житла, тобто стільки, скільки його було напередодні війни.
Ще раніше були відбудовані середня школа, клуб, поліклініка, родильний будинок, дитячий садок і ясла, магазин, комунальні підприємства.
У прискоренні темпів будівництва Лисхімбуду вирішальну роль відіграли заходи, проведені Центральним Комітетом Комуністичної партії.
Пленум ЦК ВКП(б), що відбувся у лютому 1947 року, в постанові «Про заходи піднесення сільського господарства в післявоєнний період» відмітив велике значення будівництва і швидкого введення в експлуатацію Лисичанського хімічного комбінату для збільшення виробництва добрив і хімікатів, необхідних колгоспам і радгоспам. На заклик ЦК КП(б)У, Луганського обкому партії, Центрального Комітету ЛКСМУ і Луганського обкому комсомолу весною 1947 року на будівництво прибуло понад 400 комуністів і близько 5000 юнаків та дівчат.
Через нестачу житла будівельники жили в наметах, у навколишніх селах. Всі вони були пройняті одним бажанням — збудувати на пісках красиве, світле місто, гідне соціалістичної епохи.
Для керівництва зрослою партійною організацією на будівництві за рішенням ЦК ВКП(б) було створено партійний комітет. Очолив його інженер О. М. Сафонов, який був затверджений парторгом ЦК ВКП(б) на будівництві. Центральний Комітет ВКП(б) і Радянський уряд вжили також заходів до зміцнення керівництва будівництвом, направивши сюди досвідчених інженерно-технічних працівників. Серед них були керуючий трестом «Лисхімпромбуд» П. Й. Новиков (з 1963 року заступник міністра будівництва УРСР), головний інженер М. М. Жуковський та інші. Директором споруджуваного хімічного комбінату був призначений Г. І. Вілесов (з 1965 року міністр хімічної промисловості УРСР).
На кінець 1950 року в основному закінчилось створення будівельної бази: були збудовані заводи збірного залізобетону, червоної цегли, арматурний і шлакоблочний, деревообробний комбінат, реконструйовано завод силікатної цегли. Це дало змогу широко впроваджувати індустріальні методи в будівництво.
Для розв’язання наукових проблем виробництва азотних добрив у 1950 році було створено філіал державного науково-дослідного і проектного інституту азотної промисловості та органічного синтезу.
Напередодні 1951 року будівельники відзначили ще одну трудову перемогу: вони здали в експлуатацію перші виробництва хімічного комбінату — цехи переробки довізного аміаку на слабу азотну кислоту і аміачну селітру. В березні 1951 року ці підприємства дали першу товарну продукцію, і з цього часу почалося життя хімічного комбінату як діючого підприємства.
Колективи будівельників неустанно продовжували удосконалювати виробництво. Раніше, ніж на інших будовах країни, тут була впроваджена комплексна
організація праці, потоково-швидкісні методи будівництва, все в більших масштабах провадились індустріалізація і механізація будівельних робіт.
Вперше в Радянському Союзі на Лисхімбуді створили новий дешевий стіновий матеріал — глиносилікат, вироби з якого на 20—40 процентів дешевші, ніж такі ж вироби з бетону і залізобетону. Одному з творців глиносилікату інженерові К. К. Мірошниченку в 1962 році присуджено Ленінську премію.
У 1952—1955 рр. будівельники здали в експлуатацію теплоелектроцентраль, аміачне виробництво, цех натрієвої селітри, виробництво метилового спирту, цех вуглеамонійних солей та інші. Уже на початок 1959 року вони виконали завдання шостої п’ятирічки по продуктивності праці, про що рапортували XXI з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.
Розвиваючи виробничу базу і борючись за впровадження на будівництві всього нового, прогресивного, будівельники і монтажники в 1956—1958 рр. виконали великий обсяг робіт по нарощуванню потужності теплоелектроцентралі і раніше введених в експлуатацію виробництв. У ці роки було споруджено і кілька цехів. Тим самим будівництво першої черги комбінату в обсязі, передбаченому постановою Ради Міністрів СРСР, ухваленою у липні 1947 року, було завершено.
За видатні успіхи, досягнуті в будівництві хімічного комбінату, Президія Верховної Ради СРСР в 1958 році присвоїла звання Героя Соціалістичної Праці члену-кореспонденту Академії будівництва і архітектури УРСР, керуючому трестом «Лисхімпромбуд» П. П. Новикову і бригадиру монтажників С. М. Чернову, 35 чоловік були нагороджені орденами і медалями. Ордена Леніна були удостоєні бригадир мулярів В. Д. Захаров, бригадир слюсарів-трубопровідників О. Л. Копнін, муляр Ф. І. Пензов, слюсар-сантехнік М. І. Савін.
У зв’язку з введенням в дію нових виробництв і успішним освоєнням їх потужностей хімічний комбінат став провідним підприємством у країні по виробництву мінеральних добрив. У порівнянні з 1951 роком випуск їх на кінець 1958 року збільшився у 8,6 раза, а продуктивність праці зросла в 6 разів. Продукцію комбінату високо оцінили не тільки колгоспи і радгоспи Радянського Союзу, але й селяни Польщі, Болгарії, Югославії, Індії та інших країн, куди експортувалися добрива.
Крім високоякісної гранульованої аміачної селітри, комбінат виробляв для потреб сільського господарства, промисловості і медицини натрійову і калійну селітру, вуглеамоїтійні солі, карбамід, азотну кислоту, аміак і аміачну воду, сухий лід, рідку вуглекислоту, метиловий спирт, вищі спирти, формалін тощо.
Широкого розмаху набрав тут рух раціоналізаторів і винахідників. На кінець 1958 року вперше в хімічній промисловості Радянського Союзу було розроблено і впроваджено автоматичне і телемеханічне управління всіма електропідстанціями і станціями водопостачання хімкомбінату з єдиного пульта управління, що дало можливість скоротити обслуговуючий персонал на 35 чоловік, а також забезпечити надійне і стійке постачання електроенергії і води об’єктам хімічного комбінату і міста. Велика заслуга в розв’язанні цієї проблеми заступника головного інженера комбінату з енергетики П. С. Рабіна та інженерів Б. С. Тольянського, К. Б. Кана, І. С. Ромесла.
Слідом за цим було завершено комплексну автоматизацію цеху аміачної селітри, де були використані нові, прогресивні засоби автоматичного контролю і регулювання усіх технологічних процесів з одного пульта управління. Цей цех був першим автоматизованим виробництвом у системі азотної промисловості СРСР.
У селищі виникли нові проектно-конструкторські організації хімічної промисловості. Ще в 1956 році тут відкрито філіал Дослідно-конструкторського бюро автоматики, в 1958 році — філіал Інституту автоматики Держплану УРСР і Дослідно-конструкторське бюро синтетичних продуктів.
З розвитком виробництва швидко зростало селище хімбудівців, яке у 1950 році було назване Сєверодонецьком. У 1958 році за рішенням виконкому Луганської обласної Ради депутатів трудящих його віднесено до категорії міст районного підпорядкування,
На 1959 рік тут проживало 33 тис. чоловік. Місто забудовувалося відповідно до генерального плану, розробленого Харківським державним інститутом «Міськбудпроект». План втілював у собі найновіші досягнення міського будівництва. У місті виросло багато впорядкованих будинків із загальною житловою площею 180 тис. кв. метрів, 4 середні школи, 2 училища профтехосвіти, дитячі ясла і садки, нові чудові приміщення поліклініки і родильного будинку, готель, хлібозавод, критий ринок, три їдальні, 20 магазинів, автовокзал, клуб із залом на 600 місць, будинок громадських організацій та інші. Було прокладено каналізацію, а також 35 км тротуарів, укладено 40 тис. кв. метрів асфальту. Міська Рада депутатів трудящих організувала соціалістичне змагання жителів за краще озеленення свого кварталу. На вулицях зеленіли 60 тис. дерев, 163 тис. декоративних кущів і 600 кущів троянд. Розрісся і покращав парк культури і відпочинку, в якому будівельники спорудили відкритий театр, читальню, павільйон настільних ігор, танцювальний майданчик, а також штучне озеро, що стало в літній час чудовим місцем відпочинку.
Після травневого (1958 р.) Пленуму ЦК КПРС, який спрямував зусилля радянського народу на створення в країні «великої хімії», перед будівельниками і хіміками Сєвєродонецька постало завдання — виконати обсяг будівельно-монтажних робіт у два з половиною рази більший, ніж було зроблено за всі післявоєнні роки, спорудити нову велику групу виробництв.
У відповідь на рішення Пленуму ЦК КПРС комсомольці Сєвєродонецька оголосили будову ударною комсомольською. ЦК ВЛКСМ підтримав їх і оголосив хімкомбінат всесоюзною ударною комсомольською будовою.
За ініціативою Луганського обкому КП України і Луганського раднаргоспу трест «Лисхімпромбуд» у 1960 році був реорганізований в комбінат «Луганськхімбуд» — найбільшу в країні будівельно-монтажну організацію по спорудженню хімічних підприємств. Його очолив Герой Соціалістичної Праці П. П. Новиков. Головним інженером комбінату був призначений заслужений будівельник УРСР В. А. Медер. В 1961 році на базі нового будівельного матеріалу — глиносилікату— був створений домобудівний комбінат, який очолив ветеран будівництва, лауреат Ленінської премії К. К. Мірошниченко. Створення цього комбінату поклало початок новому етапу індустріального домобудування.
Натхнені рішеннями XXII з’їзду КПРС, Сєвєродонецькі будівельники виступили з патріотичною ініціативою — виконувати семигодинне завдання за 6 годин, а в зекономлений час працювати в рахунок дострокового введення в експлуатацію нових об’єктів хімічної індустрії. Цей почин схвалили ЦК КПРС, Рада Міністрів СРСР і ВЦРПС. 19 січня 1963 року вони прийняли спеціальну постанову, в якій рекомендували за прикладом сєверодончан розгорнути соціалістичне змагання на всіх будовах хімічної промисловості країни.
Активними учасниками змагання стали комсомольці, очолювані штабом Всесоюзної ударної комсомольської будови. 31 травня 1963 року ЦК ВЛКСМ скликав у Сєвєродонецьку всесоюзну нараду представників ударних комсомольських будов країни. Вона зібралась для того, щоб вивчити багатий досвід Сєвєродонецьких комсомольців. 1 червня відбулося засідання виїзного бюро ЦК ВЛКСМ, яке схвалило досвід роботи штабу Сєвєродонецької ударної комсомольської будови, комсомольських організацій трестів «Сєверодонецькхімбуд» і «Промхіммонтаж» і занесло їх до «Книги літопису комсомольських справ семирічки».
Новий животворний струмінь у виробничу діяльність Сєвєродонецьких будівельників вніс грудневий (1963 року) Пленум ЦК КПРС, який прийняв грандіозну програму хімізації народного господарства країни. На будові з ще більшою силою розгорнулось соціалістичне змагання за дострокове введення в експлуатацію об’єктів хімічного комбінату. В авангарді тих, що змагалися, йшли комуністи і комсомольці. Комсомольсько-молодіжна бригада мулярів, керована комуністом В. Д. Захаровим, стала ініціатором встановлення своєї, комсомольської норми виробітку. Замість одного кубометра цегляної кладки вона вирішила вважати нормою 1,2 кубометра. Комсомольсько-молодіжна бригада монтажників, керована Олександром Шатровим, підтримавши цей почин, запропонувала виконання завдання на 120 процентів вважати за 100. Незабаром таких бригад на будові налічувалось сотні.
На основі удосконалення виробництва, впровадження нової технології і передових методів будівництва, завдяки величезному трудовому ентузіазму, колектив будівельників у 1964 році успішно справився з узятими соціалістичними зобов’язаннями.
За дострокове введення в експлуатацію важливих об’єктів на Сєвєродонецькому хімічному комбінаті Президія Верховної Ради СРСР нагородила 103 передовиків будови орденами і медалями, а бригадиру слюсарів-монтажників О. Д. Годіяку присвоїла звання Героя Соціалістичної Праці. Орденом Леніна були нагороджені Д. Я. Кир’яков — керуючий трестом «Сєверодонецькхімбуд», І. В. Пшеничко — бригадир будівельного управління тресту «Сєверодонецькхімбуд», М. О. Скуридін — бригадир слюсарів-монтажників тресту «Промхіммонтаж», П. П. Новиков — начальник комбінату «Луганськхімбуд».
ЦК ВЛКСМ нагородив почесними грамотами комсомольські організації трестів «Сєверодонецькхімбуд» і «Промхіммонтаж».
Завдяки величезній організаторській і виховній роботі партійних, комсомольських і профспілкових організацій, творчій праці робітників, інженерів і техніків комбінату «Луганськхімбуд» завдання семирічного плану було виконане достроково — 22 листопада 1965 року. За роки семирічки колективи будівельників ввели в дію 79 хімічних комплексів у Сєвєродонецьку, Лисичанську і Рубіжному, 710 тис. кв. метрів житла. Діти одержали 25 устаткованих шкіл, 40 дитячих садків і ясел. Було споруджено сім лікарень і поліклінік, три клуби і чудовий Палац культури у Сєвєродонецьку.
За успішне виконання завдань семирічного плану 101 передовика праці Президія Верховної Ради СРСР нагородила орденами і медалями. Високо оцінена праця колективу тресту «Сєверодонецькхімбуд», який за досягнуті успіхи в спорудженні підприємств хімічної промисловості і забезпечення дострокового введення в дію великих виробничих потужностей 12 серпня 1966 року нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
За роки семирічки Сєвєродонецький хімкомбінат став флагманом хімії України. У співдружності з проектантами і вченими Сєвєродонецькі хіміки випередили багато вітчизняних і зарубіжних хімічних підприємств по освоєнню нових технологічних схем і процесів.
Понад 30 видів продукції виробляє комбінат. Серед них головне місце посідають вітаміни родючості — мінеральні добрива і сировина для синтетичних матеріалів.