Покровське, Троїцький район, Луганська область
Покровське — село, центр сільської Ради, розташоване за 24 км на південь від районного центру Троїцького і за 26 км від залізничної станції Лантратове. З районним центром зв’язане шосейною дорогою. Населення — 3,5 тис. чоловік. До складу Покровської сільської Ради входять також села Давидівка, Богородицьк, Вовче, Веселе, К лину ватка, Караїчне, Кочине, Ями.
Засновниками села були жителі Двулучної слободи Воронезької губернії. На початку XIX століття вони вийшли з общини і поселились на землях біля невеличкої річки Гнилої. Так з’явився хутір Гнилівський. Родючість земель і близькість до великої торгової слободи Сватової-Лучки приваблювали сюди переселенців з різних районів Росії. Серед них було чимало і розкольників-поморців.
Населення хутора Гнилівського швидко зростало. В 1821 році він уже офіційно називався Покровською слободою. Походження цієї назви зв’язано з відкриттям у колишньому хуторі церкви Покрова Богородиці.
В середині 20-х років XIX століття в слободі було вже 500 ревізьких душ, які належали до категорії державних, селян. Основним заняттям населення було землеробство і скотарство. Продукцію своїх господарств селяни регулярно поставляли на сватівські ярмарки. В середині 50-х років XIX століття в ній щороку відбувалося 5 ярмарків, на яких ішла жвава торгівля худобою, живою птицею, хлібом, ремісничими виробами. В 1857 році Покровська слобода стає волосним центром Куп’янського повіту Харківської губернії. В слободі було вже 500 дворів і 4064 жителі.
Реформа 1861 року сприяла дальшому розвиткові товарно-грошових відносин. Під час проведення реформи покровські селяни одержали по 5,5 десятини землі на ревізьку душу, тоді як душовий наділ селян хутора Глотова становив 7,4, а хутора Табаєва — 7,9 десятини. Важким тягарем на плечі покровських селян лягли викупні платежі. За даними 1885 року, покровська община щороку виплачувала різних податей на суму 15 686 крб., що становило по 8 крб. 97 коп. на кожну ревізьку душу.
Будучи неспроможними звести кінці з кінцями, сотні бідняків йшли на заробітки до Харкова, Ставрополя, на Кубань. У 1900 році з Покровської волості пішло на заробітки 900 батраків, а в 1902 році — 10003.
У пореформеній слободі інтенсивно розвивалися ремесла. В перші роки XX століття у Покровській проживало 10 бондарів, 7 ковалів, 12 теслярів, 7 столярів. У слободі працювало кілька олійниць. Щороку тут відбувалося 4 ярмарки.
Хоч Покровська слобода і була волосним центром, але вона до революції мало чим відрізнялася від сусідніх сіл і хуторів. Лише в середині 80-х років XIX століття у слободі відкрився фельдшерсько-акушерський пункт. Але єдиний на всю волость фельдшер при всьому бажанні не міг обслужити всіх хворих. Селяни змушені були звертатися до знахарів. Особливо важко було боротися з епідеміями. В самій Покровській і в селах волості періодично спалахували холера, цинга, тиф та інші хвороби. Зокрема, тут лютувала холера в 1847—1848 роках, коли населення слободи взагалі не мало медичної допомоги. В розпалі цієї епідемії в Покровській майже щодня вмирало понад десять чоловік. Юрби виснажених голодом і хворобою людей бродили від села до села. Лише під час першої світової війни в слободі було збудовано лікарню.
Пізно в Покровській появилися і навчальні заклади. Тільки в 1894 році відкрилося земське однокласне училище, а в 1900—1903 рр.— дві церковнопарафіальні школи. В училищі і школах навчалось близько 100 учнів, працювало 9 вчителів. Понад 80 проц. покровських жителів були неписьменними. У слободі не було ні бібліотеки, ні клубу. Зате красувалися в ній дві церкви і два шинки. Під час свят і в недільні дні покровські парубки напідпитку часто вчиняли кулачні бійки. Йшли «стіна на стіну» Мішанка і Старовірівка (так називались частини слободи). Билися дуже, забуваючи про людську гідність. Під час цього нерозсудливого поєдинку були випадки вбивства.
Дедалі класова диференціація покровських селян поглиблювалась, поділяючи місцеву сільську общину на окремі соціальні групи. Особливо швидко поповнювались ряди сільських пролетарів.
Надії на поліпшення тяжкої долі появились у бідняків, коли вони почули про революційні події 1905 року. Збираючись у хатах Миколи Козьменка, Миколи Абросимова та інших односельчан, вони обговорювали своє гірке становище, прагнули знайти вихід з нього. Влітку 1905 року по селах волості почалися заворушення. Покровські селяни брали участь у розгромі маєтку місцевого поміщика Д. Кочіна, підпалювали двори великих куркулів. Налякані місцеві урядові органи викликали з Куп’янська загін козаків. Відбулась розправа над учасниками революційного руху. Канчуками був закатований покровський селянин С. L Потоцький, а ватажки бідняків М. О. Козьменко і М. С. Абросимов заслані в Сибір.
В роки столипінської реакції класові суперечності ще більше загострилися. В 1910 році 57,6 проц. селян Покровської слободи становили бідняки6. Куркулі перетворювалися в опору царського самодержавства. До їхніх рук переходили кращі общинні землі. Бідніше селянство слободи, шукаючи виходу із злиднів, масово переселилося до неосвоєних районів Сибіру та Алтаю. Тільки в 1906—1907 рр. з слободи виїхало близько 200 сімей.
Свіжий струмінь у безпросвітне провінціальне життя слободи внесла Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року. З фронтів імперіалістичної війни почали повертатися революційно настроєні солдати. З неслабною увагою слухали покровські бідняки хвилюючі розповіді своїх земляків Л. І. Євсюкова, Д. І. Бакаляса та І. Т. Бабкіна про революційні події в країні, про те, що тільки більшовики по-справжньому відстоюють інтереси найбіднішого селянства. Особливо непокоїло селян питання про землю.
Спираючись на підтримку бідняків, більшовицькі агітатори звернулися до представників місцевої влади з вимогою передати землі поміщиків і куркулів безземельним та малоземельним селянам. У відповідь на це покровські куркулі вчинили над Бабкіним і Бакалясом звірячу розправу, забивши їх на смерть. Але бідняки Покровської слободи і далі підтримували більшовиків. З радістю вони зустріли звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, на сільських сходах і по хатах палко обговорювали перші декрети Радянської влади про землю і мир. 17 грудня 1917 року в слободі була встановлена Радянська влада. Першим головою Покровського волосного ревкому став один з керівників селянських заворушень 1905 року М. О. Козьменко, який повернувся з Сибіру.
З нетерпінням чекали покровські бідняки весни 1918 року, старанно готувалися до розподілу поміщицьких земель, але у квітні сюди вторгайся війська австро-німецьких окупантів. Для боротьби з інтервентами в селах волості створювались партизанські загони. Сміливо діючи на території Покровської і сусідніх волостей, народні месники громили окупантів. У боях з ворогом особливо відзначились П. С. Мальцев, Р. М. Ванда, М. П. Мензарєв, О. М. Дорофєєв та інші.
На кінець листопада 1918 року в Покровській слободі було відновлено Радянську владу. Безземельні і малоземельні селяни одержали землю, почали на ній господарювати. Але в травні 1919 року слободу захопили денікінці.
Білогвардійці відновили у волості поміщицьке землеволодіння. За користування панською землею селяни повинні були внести третину врожаю. Було запроваджено загальну хлібну повинність. Денікінці забирали у селян коней, фураж. Все це викликало незадоволення серед населення.
На початку грудня 1919 року в районі Покровської волості зав’язалися бої Червоної Армії з білогвардійцями. Ось що пише про це у своїх мемуарах Маршал Радянського Союзу С. М. Будьонний: «… Залишивши Валуйки, денікінські полки, прикриваючись ар’єргардами, відступали в напрямі Куп’янська. Згідно з директивою фронту про вихід Кінної армії на лінію Куп’янськ—Тимонове реввійськрада Кінної армії вирішила завдати головного удару вздовж залізниці на Куп’янськ і допоміжний — на Покровське». Успішний розгром ворога на цій дільниці відкривав червоним частинам шлях на Донбас. 14 грудня 1919 року сотні жителів слободи вийшли на вулиці зустрічати червоних бійців.
У перші дні після визволення від денікінців у слободі було створено новий ревком, який на початку квітня 1920 року передав владу Покровській волосній Раді. Під її керівництвом селяни остаточно розподілили за кількістю їдців 9,5 тис. десятин колишніх общинних і 1120 десятин поміщицьких та церковних земель.
З 1920 року Покровська слобода визначається як село Покровське.
Велику роль у згуртуванні покровської бідноти в боротьбі за нове життя відіграв організований влітку 1920 року комітет незаможних селян. У цьому ж році в Покровському було створено партійний осередок, який очолив колишній робітник залізничного депо станції Куп’янськ І. І. Незнамов.
Найважливішим завданням, що стояло тоді перед сільськими комуністами, була організація бідняцьких мас на боротьбу з бандитизмом. Підтримувані куркулями» банди притаїлися в лісах і на далеких хуторах. Час від часу вони нападали на села» вбивали активістів. Для успішної боротьби з бандитами у Покровському був створений загін чопівців (бійців частин особливого призначення), командиром якого був голова виконкому волосної Ради А. П. Потоцький. До загону входило чимало покровських комсомольців. Ядро комсомольського осередку, організованого в 1921 році, становили юнаки і дівчата, що повернулися з фронтів громадянської війни. В жорстоких боях з ворогами Радянської влади загартовувалась воля Мефодія Могирєва, Катерини Потакун, Івана Водолазького, Федота Татаренка, Єгора Євсюкова —майбутнього генерал-майора — та інших комсомольців. Здійснюючи сміливі походи, чопівці розгромили бандитів і встановили у волості нормальне життя.
З перших днів Радянської влади в Покровському відбулися великі зміни у культурному житті. В селі відкрилося 4 початкові загальноосвітні школи. Всі діти шкільного віку сіли за парти. Коли повсюди в країні широко розгорнулася робота по ліквідації неписьменності, до неї активно включилися і покровські активісти. Створеними гуртками лікнепу керували місцеві вчителі А. Я. Павленко, подружжя Д. Ф. та Г. І. Гайдамаки. їм ретельно допомагали комсомольці села. В 1923/1924 навчальному році в селі працювала сільськогосподарська школа, яка підготувала 30 рільників.
За участю комуністів і комсомольців у Покровському були відкриті 2 сільські клуби і три хати-читальні. Працювали гуртки художньої самодіяльності. Перед селянами часто виступали лектори, які розповідали про міжнародне і внутрішнє становище країни.
Перетворюючи в життя ленінський план кооперування дрібних селянських господарств, комуністи Покровського проводили велику роботу в справі прищеплення селянам навичок колективної праці. В 1926 році організувалось машинно-тракторне товариство «Селянин». Воно допомагало селянам придбати машини, обробляти землю. В 1927 році кілька десятків бідняцьких господарств об’єдналися в 3 ТСОЗи. А в наступному році утворилося ще 2 ТСОЗи та 2 артілі.
Наприкінці 1929 — на початку 1930 років у Покровському почався масовий вступ селян до колгоспів. Незважаючи на ворожу агітацію куркулів та їх агентів, бідняки і середняки все сміливіше ставали на шлях колективного господарювання. В кінці 1930 року в селі було вже 7 колгоспів: «Ленінський шлях», «Відродження»» «Хвиля пролетаря», «Червоний колос», «Перше травня», «Зрушення» та ім. Крупської. Місцеві куркулі всіляко намагалися підірвати економіку молодих колективів. Вони влаштовували підпали на полях і фермах, стріляли в активістів. Але ці ворожі виступи тільки прискорили ліквідацію куркульства.
Позитивну роль у зміцненні колгоспів відіграла створена в 1933 році Покровська МТС. Першим її директором був ентузіаст своєї справи І. Г. Марченко, а начальником політвідділу — П. Д. Шуліков. На перших порах МТС мала лише 13 тракторів і 3 автомобілі. Але не було механізаторів. їх довелося терміново готувати на спеціальних курсах при МТС. Сільськогосподарську техніку молодь опановувала завзято, наполегливо. Серед перших механізаторів Покровського, ударників колгоспних ланів були трактористи Тимофій Макаров і Антін Ананьев, комбайнери Костянтин Сомов, Яків Полстянкін, Єлизавета Бажинова.
Поступово міцніла економіка покровських колгоспів. Із зернових культур вони переважно вирощували озиму пшеницю, що давала в цій зоні до 25—30 цнт з гектара. Трудівники полів активно включалися також у змагання за одержання високих урожаїв цукрових буряків. Гідними послідовниками Марії Демченко стали ланкові Марфа Євсюкова та Феодосія Гур’єва. В 1939 році вони були премійовані путівками до Москви на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Серед ударників передвоенних п’ятирічок була і комбайнер Ганна Полякова, нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.
В середині 30-х років у Покровському було збудовано невеликий цегельний завод, вальцьовий млин. На створеному промкомбінаті чинили шкіри, шили взуття, виготовляли мило і різні лимарські вироби.
В 1938 році Покровське стало районним центром Луганської області. Це позначилось на дальшому розвитку його економіки і культури. В ньому відкрився районний Будинок культури з стаціонарною кіноустановкою, бібліотека, розширилась лікарня, при якій почала працювати поліклініка. На початку 1941 року в Покровському закінчено будівництво середньої школи. Проводились значні роботи по електрифікації села, озелененню і благоустрою його вулиць, ремонту шляхів. За матеріалами Всесоюзного перепису 1939 року, населення Покровського становило 2378 чоловік.
З перших днів Великої Вітчизняної війни сотні трудівників Покровського, насамперед комуністи й комсомольці, пішли захищати Батьківщину. З 588 учасників війни 327 не повернулися з поля бою.
Коли в червні 1942 року над Луганською областю безпосередньо нависла загроза фашистської окупації, Покровський райком партії і райвиконком організували евакуацію в глиб країни майна колгоспів і МТС, багато голів великої рогатої худоби та овець. Разом з матеріальними цінностями на схід виїхав великий загін трудівників колгоспів і МТС.
8 липня 1942 року фашисти ввірвалися в село. Встановлення «нового порядку» гітлерівці почали з того, що розвісили на стінах будинків накази, які зобов’язували населення негайно здати зброю і видати окупаційним органам партизанів, бійців і командирів Червоної Армії, що потрапили в оточення. За невиконання наказу фашисти погрожували розстрілом.
Окупанти закрили всі школи. У приміщенні однієї з них влаштували церкву. Жителів щодня насильно виганяли на сільськогосподарські роботи. Але трудівники села не схилили свої голови перед загарбниками і в тяжких умовах окупаційного режиму відважно продовжували боротьбу. Вони виводили з ладу сільськогосподарські машини і механізми, під покровом ночі виносили і ховали у відлюдних місцях колишнє колгоспне зерно. Населення читало листівки, що їх скидали з радянських літаків, переховували в своїх хатах радянських солдатів, які потрапили в оточення і тікали з концентраційних таборів, допомагали їм пробиратися до лінії фронту.
В перші дні окупації у Покровську районну лікарню колгоспники привезли понад 60 тяжко поранених радянських бійців, яких підібрали на полі бою поблизу сіл Тарасівни і Новочервоного. За ними дбайливо доглядали О. Ф. Полякова, Ф. В. Марчукова, О. П. Євдокимова, Є. С. Полякова та інші працівники лікарні. Коли не вистачало харчів для хворих, вони запрягали конячину і їздили по селах збирати продукти. Хто з воїнів поправлявся, того жителі села забирали до себе додому, допомагали остаточно видужати і вказували дорогу на схід, поближче до фронту. Так були врятовані сержант Олександр Бондаренко, солдати Олександр Кузнецов, Андрій Перегудов та інші радянські воїни.
Тяжкий період фашистської окупації кінчався. В кінці січня 1943 року частини 411-ї стрілецької дивізії наблизились до Покровського і зав’язали з фашистами бій. В цьому поєдинку особливо відзначився танковий взвод, яким командував лейтенант Костянтин Блинов. Помітивши ворожу механізовану колону, що рухалася з боку Нижньої Дуванки, радянські танкісти сміливо вступили в бій з нею і знищили 60 автомашин, 16 гармат, 8 тягачів та багато гітлерівців. За винахідливість і мужність Костянтину Блинову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В бою за визволення Курська він загинув. Його ім’я навічно занесено до списків гвардійської частини і записано на головній бойовій машині. Трудящі Курська поставили герою пам’ятник.
Розгромивши фашистів, радянські частини вранці 26 січня 1943 року ввійшли у Покровське. Виганяти ворога нашим воїнам допомагали жителі села. Особливо відзначився 60-річний колгоспник Г. Є. Букарєв, узявши у полон трьох гітлерівців. У битві за визволення Покровського героїчною смертю загинув командир взводу танкістів старший лейтенант О. М. Фадєєв, нагороджений посмертно орденом Червоного Прапора. Разом з іншими патріотами, що полягли в бою, його поховано у братській могилі в центрі села.
За час окупації гітлерівці зруйнували багато господарських і житлових будівель, пограбували культурно-освітні установи, населення, вигнали на каторжні роботи до Німеччини 179 юнаків і дівчат.
Відбудовувати зруйноване господарство жителям Покровського допомогли держава і трудівники братніх республік. Документи тих років зберегли імена жінок, стариків, підлітків, які виявили справжній трудовий героїзм на колгоспних ланах. На весняній сівбі 1944 року добре працювали ланка Лукерії Євсюкової з колгоспу ім. Першого травня, на збиранні врожаю колгоспниця артілі ім. Крупської Тетяна Павленко та Євдокія Шкільна з колгоспу «Хвиля пролетаря». Механізатори комсомольсько-молодіжної жатки — інвалід Вітчизняної війни Георгій Юр’єв, комсомольці Василь Сичов та Василь Сергієнко щоденно виконували по 2 і більше норми. Активно працювали дівчата-механізатори, що закінчили курси при місцевій МТС.
Відбудова господарства значно прискорилась, коли після перемоги над фашистською Німеччиною до Покровського почали повертатися воїни-фронтовики. Вони зразу включилися в трудові будні, вносили пожвавлення в роботі. В 1947—1948 рр. колгоспи Покровського відновили довоєнні розміри посівних площ і поголів’я худоби, підвищили врожайність сільськогосподарських культур.
Враховуючи місцеві умови, хлібороби села в 1953 році вирішили об’єднати свої господарства. Замість семи колгоспів їх стало два. Економіка їх швидко зміцнювалась.
У зв’язку із змінами в адміністративно-територіальному поділі УРСР в 1958 році Покровський район було ліквідовано. Покровська сільрада ввійшла до складу Троїцького району.
У квітні 1960 року на базі двох покровських колгоспів і підсобного господарства Луганського раднаргоспу було організовано радгосп «Вугільник» — велике сільськогосподарське підприємство, за яким було закріплено 15 000 га землі. Господарство почало спеціалізуватися на виробництві м’яса й молока.
В результаті вжитих заходів виробництво м’яса в радгоспі збільшилось з 3470 цнт у 1960 році до 6858 цнт у 1967 році. А здача зерна державі у 1964 році майже в 7 раз перевищила рівень 1960 року і становила 58 115 цнт. У 1967 році на фермах радгоспу було близько 5000 голів великої рогатої худоби, 3105 свиней, 5680 штук птиці. У господарстві працювало 59 тракторів, 43 комбайни, 38 автомашин.
Після березневого Пленуму ЦК КПРС (1965 р.) у радгоспі багато зроблено для піднесення культури землеробства. Значно поліпшився обробіток грунту, під посіви більше почали вносити мінеральних і органічних добрив, дедалі більші площі засівалися високоврожайними районованими сортами зернових і технічних культур. На землях радгоспу закладено 387 га плодового саду. В перспективі планується будівництво консервного заводу. На 1970 рік радгосп має збільшити здачу м’яса державі до 980 тонн, а молока — до 1400 тонн.
Трудівники радгоспу самовіддано працюють на всіх ділянках виробництва. Високе звання колективу комуністичної праці завоювала бригада механізаторів другого відділення. У дружному колективі стало традицією завершувати польові роботи в точно встановлені строки, добиваючись їх відмінної якості. Члени бригади постійно впроваджують передовий досвід, дбайливо доглядають техніку. Тракторист Д. Ф. Шкальной майже 14 років працював на одному тракторі ДТ-54, перевищивши в два рази встановлені строки служби цієї машини. Механізатора нагороджено орденом «Знак Пошани».
В рядах ударників комуністичної праці і кращий шофер радгоспу, комуніст П. А. Трунов, який водить машину понад 35 років. Незважаючи ні на погоду, ні на примхи сільських доріг, він доставляє вантажі за точним графіком. У 1967 році в селі було 120 ударників комуністичної праці.
За самовіддану працю в сільському господарстві 5 працівників радгоспу в 1966 році було відзначено урядовими нагородами.
В авангарді боротьби за дальший розвиток радгоспного виробництва йдуть комуністи. У 1967 році партійна організація «Вугільника» налічувала 135 комуністів, більшість яких працює безпосередньо на полях і тваринницьких фермах. На партійних зборах і засіданнях партійного комітету комуністи вирішують питання, зв’язані з дальшим розвитком радгоспу, вихованням його трудівників.
Новими успіхами у праці зустріли трудівники господарства 50-річчя Великого Жовтня. В ювілейному році понад план продано державі 305 тонн молока і 63 тонни м’яса.
Велика роль у пропаганді рішень XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України, у висвітленні передового досвіду і в показі трудових буднів покровчан належить радгоспній багатотиражній газеті «По ленинскому пути». Газета гостро критикує тих, хто перешкоджає в роботі,— ледарів, хуліганів, п’яниць, прогульників, хапуг та злодіїв. Редакція має понад 50 чоловік творчого активу.
Непогано працює в радгоспі група народного контролю під керівництвом партійної організації. Вона регулярно перевіряє якість ремонту сільськогосподарської техніки, оперативно реагує на сигнали, що надходять від трудящих, контролює правильність нарахування заробітної плати, додержання працівниками центральної бухгалтерії фінансової дисципліни.
Неухильно підвищується матеріальний добробут трудівників села. Середня заробітна плата робітника радгоспу за семирічку зросла більше ніж у півтора раза. При цьому середньомісячна оплата механізаторів і тваринників становила понад 100 крб. Місцева профспілкова організація піклується про добрий відпочинок людей. У кращих здравницях країни щороку відпочивають десятки покровчан. За рахунок профспілкових коштів діти шкільного віку посилаються до піонерських таборів.
Збільшення особистих доходів трудівників дає їм змогу активно проводити індивідуальне житлове будівництво. З 1959 по 1967 рік у селі було споруджено 186 житлових будинків. Крім того, на кошти радгоспу збудовано 1500 кв. м житла. В 1966 році в Покровському було вже 19 вулиць (замість 8 до революції) і 1249 дворів, село повністю радіофіковано й електрифіковано. Закладено 2 парки, на вулицях посаджено понад 20 тис. декоративних і фруктових дерев, 50 тис. кущів. Проведені розвідувальні роботи по поліпшенню водопостачання, планується прокласти водопровід.
Дальшого розвитку в селі набула торгівля. За роки семирічки товарообіг по робітничому кооперативу радгоспу «Вугільник» збільшився у півтора раза. Кількість торговельних закладів зросла до 22. Відкриті книжковий, меблевий і посудо-господарський магазини, їдальня. Збудовано пекарню. Трудівники села почали більше купувати холодильників, телевізорів, пральних машин, легкових автомашин, музичних інструментів.
Для поліпшення побутового обслуговування населення у Покровському відкрито перукарню, дві швейні і дві шевські майстерні.
За післявоєнні роки поповнилась новим обладнанням Покровська дільнична лікарня. За оснащенням рентгенівського, фізіотерапевтичного, хірургічного та інших відділів вона перебуває на рівні кращих лікувальних закладів району. У Покровській лікарні в 1967 році працювало 74 медичні спеціалісти. До послуг трудівників села є також поліклініка й аптека.
За роки Радянської влади помітно змінився загальноосвітній і культурний рівень трудівників села. Якщо до революції великою проблемою було для покровчан здобуття початкової освіти, то у 1966 році вже понад 17 проц. дорослого населення мало вищу, середню і середню спеціальну освіту.
В 1967 році у селі працювали середня, восьмирічна і дві початкові школи. 52 вчителі навчали близько 700 учнів. У навчальному процесі широко застосовується наочне приладдя, демонстрування науково-популярних та навчальних фільмів. У середній школі запроваджено кабінетну систему навчання, є виробничі майстерні. У школі створено виробничу бригаду, яка займала друге місце в Луганській області і була нагороджена грамотою ЦК ВЛКСМ та грошовою премією. Випускники покровських шкіл вчаться в різних вузах і технікумах країни — в Луганському медичному і сільськогосподарському інститутах, у Харківському автодорожному і зооветеринарному інститутах, Красноярському політехнічному інституті, Луганському торговельному і машинобудівному технікумах тощо.
У 1966 році в Покровському відкрито музичну школу. В ній навчається по класу фортепіано і баяна — 37 чоловік. Партія і уряд високо оцінили працю покровських вчителів. Учителька молодших класів Р. В. Іванова нагороджена орденом «Знак Пошани», значком відмінника народної освіти УРСР відзначено працю М. І. Євсюкової, Н. О. Грєшної. Ордена Трудового Червоного Прапора була удостоєна нині покійна заслужена вчителька УРСР Парасковія Василівна Курчевська, яка понад 30 років працювала на ниві народної освіти.
П’ятдесят років тому єдиним місцем, де селяни «відводили душу», були корчма і дві церкви. В 1967 році в Покровському працювали 2 клуби, 6 бібліотек з п’ятдесятитисячним книжковим фондом і Будинок культури.
У Покровському систематично проводиться виховна робота. Досвідчені комуністи-пропагандисти керують політшколами і семінарами системи партійної освіти. В 1967 році навчанням було охоплено понад 400 чоловік. Працюють також гуртки комсомольської освіти, їх відвідує 200 чоловік.
Вихованню трудівників села на славних бойових і трудових традиціях нашого народу багато уваги приділяють покровські бібліотеки. Вони обслуговують 2500 читачів. На кожного з них припадає в середньому на рік по 30 прочитаних книжок. Населення Покровського в 1967 році передплачувало 3420 примірників газет і журналів.
Добрі творчі традиції мають колективи художньої самодіяльності села. При Будинку культури працюють музичний, вокальний, хоровий і танцювальний колективи та оркестр народних інструментів, яким керує на громадських засадах шофер Володимир Марчуков. У Будинку культури проводяться вечори, присвячені дню народження В. І. Леніна, річницям Жовтня та іншим знаменним датам, влаштовуються зустрічі молоді з ветеранами праці та учасниками Великої Вітчизняної війни.
Комсомольці села виступають заспівувачами в розвитку спорту. За їхньою ініціативою і участю збудовано стадіон та 5 волейбольних майданчиків. Вони становлять ядро спортивного товариства «Колгоспник», в якому числиться 130 членів. У селі створені футбольна, волейбольна, баскетбольна, стрілецька, легкоатлетична і шахово-шашкова секції. Всі покровські юнаки, які йдуть до Радянської Армії, мають спортивні розряди.
У кожного населеного пункту Луганщини своя цікава доля. Гіркою і безрадісною вона була у дореволюційного Покровського, цікавою і щасливою — в соціалістичного. Великий Жовтень відкрив трудящим села шлях у світле майбутнє. І трудівники Покровського впевнено йдуть по цьому шляху
А. М. ТКАЧЕНКО, І. Г. ЧЕЧА