Троїцьке, Троїцький район, Луганська область
Троїцьке — селище міського типу, центр Троїцького району. Розташоване у північній частині області, на річці Уразовій — притоці Осколу, за 211 км від Луганська. Від найближчої залізничної станції Лантратове — 2 км. Населення — 6,4 тис. чоловік.
У сучасних межах Троїцьке утворилося в 1961 році внаслідок злиття його з селом Циганівкою.
Троїцьке і Циганівка виникли десь у 40—50 роках XVIII століття. Із слободи Уразової Валуйського повіту Воронезької губернії в ці місця переселилось 5 сімей на чолі з столітнім селянином Калиною, прозваним Кальним. Тому й поселення стало називатися Кальнівкою, або Калинівкою. Поблизу Кальнівки, за 2 версти біля річки Уразової, оселився якийсь циган, що торгував кіньми і шукав вільних земель для пасовищ. Тут виник хутір, що дістав назву Циганівський, або Циганівка.
Землі, на яких оселилися жителі Кальнівки і Циганівки, належали князю М. М. Голіцину. У другій половині XVIII століття селяни цих поселень були покріпачені.
Основним заняттям жителів було скотарство. Вони розводили овець, велику рогату худобу, коней. Хліб сіяли переважно для своїх потреб. Поширене було бджільництво. Крім того, кальнівці вирощували ще цибулю на продаж, чумакували.
У 1808 році князь О. М. Голіцин запропонував кальнівцям викуп на волю. Але вони були неспроможні внести за один раз величезну викупну плату. Тоді князь заклав свої землі в державний банк, а селян зобов’язав протягом 40 років вносити до банку взяту ним суму грошей з визначеними процентами. Так жителі Кальнівки і сусідніх поселень, колишні кріпаки князів Голіциних, офіціально почали називатися банківськими селянами. Вони повинні були платити в банк по 35 крб. на рік з кожної душі чоловічої статі. Від цих непосильних платежів селяни через 10 років зовсім розорилися, перетворившись на жебраків.
У 1815 році в Кальнівці було вже близько 400, а з ближніми хуторами, в т. ч. і Циганівкою, 1500 душ чоловічої статі. Тут споруджується церква святої Трійці. З цього часу і до 70-х років XIX століття Кальнівка офіційно називалася слободою Новотроїцькою.
Власне господарство не давало новотроїцьким селянам достатніх засобів на життя, виплату податків і платежів у банк. Тому більшість з них ішли на заробітки на Дон, на північні береги Азовського і Чорного морів, усі зароблені гроші відсилали в банк.
У 1831—1833 рр. Новотроїцька слобода зазнала великого лиха — сильної посухи. На полях вигорів хліб, почався голод, спалахнула епідемія холери. Близько трьох чвертей жителів загинуло. Гніт ще посилився, бо майже на кожну душу припадав ще платіж за померлого. Внаслідок цього зростали недоїмки.
Посуха вразила посіви і в 1846—1847 рр. Селяни настільки збідніли, що відмовились платити оброчні в банк і послали своїх ходаків до Петербурга з проханням звільнити їх від платежу. Там вияснилось, що протягом 39 років вони вже внесли всю належну суму. За розпорядженням палати державного майна від 2 вересня 1848 року жителі слободи були віднесені до категорії державних селян.
У 1859 році в Новотроїцькій було 378 дворів і 2520 жителів, а в Циганівці — 211 дворів і 1471 житель. Щороку в слободі відбувалося 5 великих ярмарків, на яких збувалась велика кількість сільськогосподарських продуктів, худоби, промислових товарів, кустарних виробів.
Під час проведення аграрної реформи 1861 року селяни слободи Новотроїцької і Циганівки одержали по 4,6 десятини землі на ревізьку душу. Царська адміністрація виділила їм землю дуже далеко, аж за слободою Уразовою, за 40—45 км. Через велику віддаленість вони не могли обробляти ці землі. Тому фактично земельний наділ, яким селяни користувалися і раніше поблизу слободи, становив не більше 2,5 десятини на ревізьку душу.
Після реформи значно посилився розвиток капіталістичних відносин. З’являються місцеві торговці і підприємці. Заможні селяни, брати Коваленки, вели торгівлю худобою, скуповували поміщицьку землю і наділи селян, що розорилися. В їх руках зосередилося до 500 десятин землі. В 1863 році один купець з Валуйок оселився в слободі Новотроїцькій і відкрив тут першу лавку по продажу горілки і вина. Його справи ішли дуже вдало. Дивлячись на нього, інші купці і місцеві багатії теж почали торгувати. В 1870 році в слободі вже було 7 крамниць.
Процес класового розшарування селян після реформи швидко зростав. У 1891 році 19 проц. селянських господарств не мали робочої худоби, у 5 проц. не було ніякої худоби.
Понад 20 проц. селян використовували найманих робітників.
Обробіток землі провадився примітивними знаряддями — ралами, дерев’яними плугами і боронами. За даними 1891 року, понад 17 проц. селян не мали ніяких землеробських знарядь праці. Сіяли і косили вручну. Основними зерновими культурами були пшениця і ячмінь, що займали понад 70 проц. ярого посіву. В найкращі роки з десятини збирали в середньому 30—40 пудів. У більшості сімей хліба вистачало тільки до нового року. Щоб сплатити подушні податки і якось вижити, багато бідняків, головним чином чоловіки, з ранньої весни змушені були йти на заробітки. Одні наймитували в маєтку поміщиці Паніної, власниці великих земельних угідь у Валуйському повіті, або у багатих донських і кубанських козаків, а інші шукали щастя на донецьких вугільних шахтах і заводах.
Під час першої російської революції 1905—1907 рр. троїцькі селяни вимагали від багатія Мірошниченка знизити орендну плату за землю. Ще в 1900 році цей місцевий лихвар на 10 років заорендував землі уразовців по 3 крб. за десятину на рік, а троїцьким селянам він здавав ці ділянки по значно вищій ціні — від 16 до 25 крб. за десятину. В обстановці революційного руху під натиском селян Мірошниченко змушений був піти їм на поступки, наполовину знизивши орендну плату за землю. Керував виступом селян учасник російсько-японської війни житель Циганівки П. І. Пишний.
Сподіваючись на кращу долю, в 1910 році 29 сімей (205 чоловік) малоземельних троїцьких селян кинули рідні місця і відправились в Акмолінські степи. Переселення проходило в тяжких умовах. Четверта частина людей загинула в дорозі від хвороб і на новому місці поселення. Лише в 20-х роках, після закінчення громадянської війни, деякі переселенці повернулися в рідні місця.
На початок XX століття слобода Троїцька і Циганівка виросли у великі населені пункти і майже злилися між собою. В 1905 році тут разом налічувалося 893 двори і 6355 жителів.
До 1912 року ні в Троїцькій, ні в Циганівці не було ніякого лікувального закладу. Населення страждало від туберкульозу, очних хвороб, холери, цинги. Смертність була висока. Так, за три роки (1889—1891) від різних хвороб померло 768 чоловік.
Населення змушене було звертатися до місцевих знахарів і шептух. Старожили пам’ятають, як лікували такі знахарки. Якщо, наприклад, болів живіт, хворого садовили на поріг, насипали йому на руки сіль, і він повинен за три прийоми зібрати її ротом, виплюнути і прикласти до пупа. Потім хворий лягав животом на поріг і чекав, доки затихне біль. Подібними методами «лікували» очні та інші хвороби.
У 1912 році в Троїцькій було збудовано земську лікарню на 12 ліжок і відкрито приватну аптеку. У лікарні працювали 2 фельдшери, санітарка і акушерка. Вони обслуговували 15 сіл, і на одного фельдшера припадало близько 10 тис. жителів.
Ще будучи кріпаками князя Голіцина, селяни проявляли великий потяг до грамоти. Але вчитися не було де. Ніякої школи в слободі не існувало. Тільки одному «селянському сину» Ф. М. Семидоцькому з величезними труднощами вдалося в 1834 році закінчити Валуйське повітове училище, потім Воронезьку губернську гімназію і «бути удостоєним слухати лекції університету».
Незважаючи на надмірні платежі в банк за землю і на бідність, троїцькій громаді в 1843 році вдалося на свої кошти відкрити т. зв. громадське училище. В ньому місцевий священик навчав грамоти близько 30 хлопчиків. Училище проіснувало лише до 1853 року, поки з невідомих причин Валуйське окружне управління розпорядилося закрити його.
Через кілька років на клопотання сільської громади царські органи все-таки дозволили відкрити невелику церковнопарафіальну школу, в якій навчалось 60—80 дітей. Тільки в кінці XIX століття земство відкрило в Троїцькій свою школу.
Ще гірше становище було в Циганівці. Тут перша земська школа з’явилася в 1901 році, а до цього небагатьох дітей вчив у себе вдома церковний староста, людина зла і жорстока.
Перша вчителька Циганівської земської школи О. П. Шматова належала до прогресивних людей свого часу. Селянських дітей вона вчила з великою любов’ю, ставилась до них по-материнськи, влаштовувала для них новорічні ялинки, вечори, поширювала серед селян заборонену літературу.
Шкільні приміщення були тісними і непристосованими, в них могло навчатися не більше 150 учнів. Тому більша частина дітей лишалася поза школою.
За даними перепису населення Росії 1897 року, в Троїцькій слободі було всього письменних 24,3 проц. чоловіків і 4,4 проц. жінок.
Перша світова війна принесла розорення і нові страждання жителям слободи. Понад 200 чоловіків мобілізували в армію і відправили на фронт. Селянські господарства залишилися без чоловічих робочих рук. Тимчасом зростали повинності і податки, різко піднімалися ціни на товари першої потреби.
У березні 1917 року в Троїцьку прийшла звістка про революційні події в Петрограді, про повалення ненависного царського самодержавства. Під керівництвом Валуйської повітової організації більшовиків у слободі створюється бойова група з селян-бідняків і солдатів-фронтовиків, яка очолила боротьбу за свободу. Керував цією групою бідняк С. І. Кравченко (1885—1947 рр.), який пройшов сувору школу на фронтах імперіалістичної війни і вступив у партію більшовиків у 1917 році. Він був першим комуністом серед жителів Троїцької. Згодом із зброєю в руках він відстоював завоювання Великого Жовтня, брав активну участь у соціалістичному будівництві.
Члени революційної групи захищали інтереси найбідніших селян, викривали антинародну суть політики буржуазного Тимчасового уряду, роз’яснювали землякам, що тільки партія більшовиків бореться за права трудящих.
Перемога Жовтневої революції в Петрограді, Москві і Воронежі забезпечила перехід влади до Рад робітничих і селянських депутатів по всіх повітах Воронезької губернії. Перший Воронезький губернський селянський з’їзд, який відбувся 28— 31 грудня 1917 року, гаряче вітав соціалістичну революцію. Повітові і волосні з’їзди Рад, що відбулися у січні 1918 року, закріпили встановлення Радянської влади в поселеннях Воронезької губернії.
Під керівництвом Валуйської повітової організації більшовиків у Троїцькій на початку 1918 року було створено волосний ревком, до складу якого ввійшли С. І. Кравченко (голова), М. П. Слісаренко, А. С. Кирносенко та інші. Ревком здійснював ленінський декрет про націоналізацію землі. Близько 2,5 тис. десятин землі, що належали куркулям і церкві, було розподілено між селянами. Навесні 1918 року ревком націоналізував олійний завод і млини Мірошниченка.
Але у квітні 1918 року Троїцьку слободу захопили німецькі окупанти. Для боротьби з ворогом був організований червоногвардійський загін. Ним керували члени ревкому.
Троїцькі червоногвардійці разом з загоном, що прибув із станції Уразово, вступили в бій з німецькими військами. Але під тиском переважаючих сил ворога червоногвардійці змушені були відступити до Валуйок. За вчинений опір окупанти спалили в слободі понад 10 дворів.
Наприкінці листопада 1918 року, коли в Німеччині відбулася революція і почалося вигнання німецьких окупантів, в Троїцькій знову розпочав свою діяльність ревком. 8 грудня відбулося перше засідання виконкому Троїцької волосної Ради. Головою виконкому був обраний О. К. Грибенко.
18 грудня 1918 року з участю представників Воронезького губернського комітету РКП (б) відбулися організаційні збори комуністів Троїцької волості. На цих зборам було оформлено створення волосного осередку РКП(б) у складі 10 чоловік. У лютому 1919 року в ньому вже числилося 15 членів партії і 50 співчуваючих.
Більшовицький осередок піднімав бідняцько-середняцькі маси на захист Радянської республіки, під його керівництвом заготовлявся хліб для держави, провадилась культурно-освітня робота серед населення.
Коли почався контрреволюційний похід денікінської армії на Москву, волосна партійна організація послала на фронт комуністів Петра Калістратова, Прокопа Сокуренка, Івана Молчанова та інших.
З кінця травня по грудень 1919 року Троїцька слобода була зайнята білогвардійськими військами. Її визволила 4-а кавалерійська дивізія під командуванням О. І. Городовикова, яка входила до складу Першої Кінної армії.
Знову було створено волосний ревком на чолі з А. С. Кирносенком. Відновили роботу партійний осередок і Рада робітничих і селянських депутатів.
Більшість троїцьких і циганівських комуністів перебувала в рядах Червоної Армії. У волосній партійній організації на 1 травня 1920 року було лише 3 члени партії і 5 співчуваючих. Але вона знаходила підтримку бідняцько-середняцьких мас. Завдяки цьому селяни Троїцької волості першими у Валуйському повіті виконали продрозверстку за 1920 рік.
В кінці 1920 року Валуйський повітовий комітет РКСМ створив у Троїцькій осередок комсомолу. Першими в комсомол вступили Іван Бєлявський, Андрій Моргун, Клавдія Пустинникова, Микола Перепелиця та інші. Вожаком молоді став Григорій Маренцев.
Комсомольці були самовідданими бійцями продзагонів, брали активну участь у культурно-освітній і агітаційній роботі. Вони разом з учителями організували драматичний гурток, провадили колективні читання газет і брошур, вели бесіди на політичні та антирелігійні теми.
Партійна і комсомольська організації розгорнули агітаційно-масову роботу серед жінок. Однією з дійових форм цієї роботи були жіночі збори. Тут неписьменні селянки дізнавалися про закони Радянської влади, про те, хто захищає їхні інтереси. Згодом при волвиконкомі був створений спеціальний відділ по роботі серед жінок.
Комуністи й комсомольці були організаторами і безпосередніми учасниками збройної боротьби з куркульськими бандами у 1920—1921 рр. Зухвалі бандитські напади героїчно відбивав створений загін. У нерівному бою з ворогами загинули комуністи П. К. Слісаренко, Т. І. Кушнар, продагент П. В. Кононенко та інші.
Нечисленному троїцькому загону було все важче протистояти куркульським бандам, і волосна партійна організація звернулась за допомогою до Балуйсь кого повітового комітету РКП(б). У квітні 1921 року з Валуйок прибули дві роти червоноармійців. За їх допомогою всі банди у волості були швидко ліквідовані.
Навесні 1922 року закінчився розподіл землі між селянами. На кожного члена сім’ї було виділено по півтори десятини орної землі. Весняні польові роботи в усіх селах Троїцької волості пройшли дружно. Селяни відчули, що вони господарі своєї долі, Радянська влада дала їм землю, стала на захист їхніх інтересів.
Між селянами волості і робітниками міст встановлювалися міцні зв’язки. Цій дружбі в певній мірі сприяла ще Перша Всеросійська сільськогосподарська і кустарно-промислова виставка, відкрита у 1923 році в Москві. Від Троїцької волості на виставку поїхало 5 чоловік: Степан Кравченко, Петро Калашников, Фока Нехотін, Марія Лемзякова і Федір Порєв. Трудящі Москви приймали посланців села як дорогих гостей і братів. Троїцькі хлібороби зустрічалися з робітниками Трьохгорної мануфактури. Ці хвилюючі зустрічі проходили під лозунгом змички міста з селом.
Селяни Троїцької слободи почали об’єднуватися у колективні господарства. Ще в кінці 1919 року за ініціативою комуніста П. А. Калашникова на базі націоналізованих маєтків поміщиків Татаринцева і Голубцова біля села Багачки була організована сільськогосподарська комуна «Братський труд», в якій об’єдналися 35 бідняцьких господарств Троїцької волості. В 1923 році виникає кооператив «Культурний шлях», який орендував млин і займався збутом сільськогосподарської продукції.
З роками розгорнулася велика робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. При школах, хатах-читальнях, червоних кутках, радянських установах — всюди були організовані школи і гуртки лікнепу. Вчителі А. М. Порєва, К. М. Жуковська, О. Й. Петрова, А. А. Бєлявська, комуністи, комсомольці і радянські активісти загальною кількістю 30 чоловік стали культармійцями. Вони щороку навчали понад 400 чоловік.
У червні 1925 року Троїцька волость, населена переважно українцями, за новим адміністративним поділом ввійшла до складу Куп’янської округи Української РСР. Відтоді слобода дістала назву село Троїцьке, яке стало центром новоутвореного Троїцького району.
У 1925 році в Троїцькому створено комітет незаможних селян, що відіграв важливу роль в об’єднанні бідняків і середняків для боротьби проти куркульства. Головою комнезаму обрали В. Ф. Кучеренка. В Циганівці КНС очолив Микола Семидоцький.
За допомогою комнезаму бідняцькі господарства на пільгових умовах одержували від держави кредити, посівний матеріал, сільськогосподарський інвентар тощо. Комнезам разом з партійними і радянськими органами боровся за виконання завдань по хлібозаготівлях.
У 1927 році в селі 15 селянських господарств об’єдналися в ТСОЗ «Бідняцька сила». Товариство придбало трактор і молотарку. Першим трактористом став Василь Попов. Колективне господарство мало близько 120 десятин землі, своєчасно проводило сільськогосподарські роботи, збирало добрі врожаї зернових. Керували ним Н. Т. Денисенко і В. Ф. Кучеренко.
На повсякденному досвіді селяни все більше переконувалися в перевагах колективного господарювання. В кінці 1929 року почалося масове об’єднання селян у колгоспи. Багато сил і енергії віддали справі соціалістичного перетворення села секретар Троїцького райкому КП(б) України Ф. Г. Свистунов, голова райвиконкому О. Я. Горьковцев, головний агроном райземвідділу Ф. Ф. Порєв. Вони весь час перебували серед селян, разом з сільськими комуністами, комсомольцями і активістами організовували перші колгоспи.
Значну допомогу в колективізації подавали робітники Харкова і Куп’янська. Вони присилали в Троїцьке спеціалістів для ремонту сільськогосподарського інвентаря, пропагандистів для проведення виховної роботи. Машиніст Куп’янського депо П. С. Харламов і робітник Харківського паровозобудівного заводу М. С. Безпалов, як двадцятип’ятитисячники, керували створенням і зміцненням перших колгоспів.
В результаті вмілої організаторської роботи комуністів і комсомольців, членів КНС на кінець 1930 року в Троїцькому і Циганівці 94 проц. селянських господарств об’єдналися в колгоспи. У Троїцькому створилося 5 артілей: ім. Петровського, ім. Леніна, «Більшовик», ім. Чапаева, ім. Косіора, в Циганівці — 2 колгоспи: ім. Ворошилова та «КІМ». Члени ТСОЗу «Бідняцька сила» в основному ввійшли до складу артілі ім. Чапаева.
Велике значення для соціалістичного перетворення сільського господарства мала Троїцька машинно-тракторна станція, створена в листопаді 1930 року. Її будівництвом керував перший директор МТС робітник Харківського тракторного заводу, комуніст І. І. Іванов.
У господарському й організаційному зміцненні колгоспів важливу роль відіграв політвідділ при Троїцькій МТС, створений у 1933 році. Його очолив колишній командир артилерійського полку Червоної Армії, комуніст Анатолій Корольов. Політвідділ зміцнював у колгоспах трудову дисципліну, викривав класово ворожі елементи, виховував кадри колгоспного виробництва.
Троїцька МТС незабаром перетворилась на найбільше підприємство села, вона добре обслуговувала всі колгоспи району. В 1938 році тут було 93 трактори, 31 зерно-збиральний комбайн, 15 вантажних автомашин і багато іншої сільськогосподарської техніки. З 1939 року МТС керував вихованець комсомолу член КПРС з 1930 року Д. А. Шкурат.
За високі виробничі показники, досягнуті в 1939 році, Головвиставком Всесоюзної сільськогосподарської виставки нагородив колектив Троїцької МТС дипломом першого ступеня, преміював 10 тис. крб. і легковою автомашиною. Самовідданою працею відзначалися комбайнери С. М. Сирота, Ф. І. Тарасенко, Й. 3. Сінченко, С. Г. Орлов. Кожний з них збирав по 600 га зернових. Вони були відзначені урядовими нагородами.
Троїцькі колгоспи зміцніли, почали одержувати більші врожаї, ніж раніше мали індивідуальні господарства. Майстрами колгоспного виробництва стали Агафія Павлова, Варвара Пишна, Кузьма Ткаченко, Григорій Новиков та інші. В 1940 році вони були нагороджені медаллю «За трудову доблесть».
За даними перепису населення, у 1939 році в Троїцькому проживало 5,4 тис. чоловік. Село росло і впорядковувалось. Відкрилась нова лікарня на 35 ліжок, працювали середня, семирічна і початкова школи, в яких навчалося понад 520 дітей. Порівняно з дореволюційним періодом кількість учнів майже подвоїлась.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, сотні жителів Троїцького і Циганівки пішли до Червоної Армії захищати Батьківщину від фашистських загарбників. Майже з кожної сім’ї хтось перебував на фронті.
Жителі Троїцького в боях на фронтах виявили справжній героїзм і відвагу. Одним із захисників славнозвісного будинку Павлова в Сталінграді був кулеметник гвардії сержант комуніст О. І. Іващенко. Сержант умів знайти до кожного бійця особливий підхід, підтримати у важку хвилину тих, хто розгубився, був безстрашним у бою і нещадним до ворогів, служив прикладом для інших бійців. Кілька разів Іващенко був тяжко поранений, після лікування знову повертався на фронт. Він нагороджений орденом Червоної Зірки. Після демобілізації з Радянської Армії в 1946 році відважний воїн повернувся в рідне селище, де й зараз працює в районній конторі зв’язку.
Іполит Капустянський в роки війни брав участь у боях як льотчик 295-ї авіаційної дивізії. На його особистому рахунку 13 збитих ворожих стерв’ятників. За бойові заслуги нагороджений трьома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу».
Всього на фронтах Вітчизняної війни билося понад 600 жителів Троїцького, з них близько 250 нагороджено орденами й медалями СРСР.
Троїцьке і Циганівка зазнали фашистського поневолення. Сюди окупанти ввірвалися 8 липня 1942 року. Жителі не корилися ворогові. Вони ховали і знищували продовольство, не давали окупантам пустити в хід олійний завод і млин, переховували бійців, командирів і політпрацівників Червоної Армії, що потрапили в оточення.
Під час фашистської окупації загарбники встановили кривавий режим. Вони закатували і розстріляли 25 чоловік. Серед них був А. С. Кирносенко, старий комуніст, активний учасник боротьби за встановлення Радянської влади і соціалістичного будівництва в Троїцькому. Фашистські кати схопили його і 6 листопада 1942 року разом з іншими радянськими патріотами розстріляли на околиці села. Коли Кирносенка вели на розстріл, він вигукнув: «За Батьківщину! Скоро наші прийдуть і відплатять за нас!».
Від рук фашистських катів загинув комсомолець Степан Барабаш, інженер олійного заводу. На початку липня 1942 року під його керівництвом провадився демонтаж заводу для евакуації, але німецько-фашистські війська раптово прорвали фронт, і заводське обладнання вивезти не вдалося. Тоді Барабаш разом з найстарішими робітниками заводу І. Я. Кравченком та Г. І. Істоміним закопали й замаскували всі найважливіші частини устаткування. Гітлерівці намагалися пустити завод. Вони пропонували Барабашу цінні подарунки, погрожували розстрілом, але комсомолець відмовився керувати відбудовою підприємства. Гестапівці жорстоко побили його, а потім 16 січня 1943 року розстріляли. Разом з ним був розстріляний вчитель Федір Єресько — один з організаторів саботажу на олійному заводі.
На каторжні роботи до Німеччини фашисти вигнали 139 дівчат і юнаків села. Багато з них там і загинуло.
Напередодні втечі німецько-фашистської комендатури із Троїцького понад 40 ув’язнених радянських людей були врятовані від розстрілу завдяки сміливому вчинку підлітків Кості Соболя, Олексія Кального та інших. На будинку, де перебували ув’язнені, юні сміливці ломом збили замок з одних дверей. Роздягнуті і змучені в’язні вийшли на свободу. Коли прибули німецькі кати чинити криваву розправу, вони нікого із засуджених не застали.
Під час відступу фашистів жителі Троїцького і сусідніх сіл разом з червоноармійцями, які переховувалися у них, взялися за зброю. Вони знищили всю охорону обозу однієї німецької артилерійської частини, захопили багато гвинтівок, автоматів, підвід і коней. Олексій Нечипуренко та Олексій Прядко попередили вибух замінованого залізничного мосту на 790-му кілометрі, знищили там двох німецьких солдатів, що намагалися підірвати міст. На станції Лантратове патріотами було затримано 5 паровозів і багато вагонів.
18 січня 1943 року частини 411-ї стрілецької дивізії визволили Троїцьке і села району від німецько-фашистських окупантів.
Через два тижні після вигнання фашистів дав продукцію олійний завод. В цьому велика заслуга старих кадрових робітників підприємства Івана Кравченка, Гаврила Істоміна та інших, які дістали з тайників заховані частини машин, устаткування і ударно працювали на відбудові рідного заводу.
Навесні 1943 року стала працювати машинно-тракторна станція. Партійна організація МТС, що налічувала 10 комуністів, виступила ініціатором руху: «Працювати по-фронтовому!». Саме так трудилися тоді кадрові механізатори М. І. Гриб, Й. 3. Сінченко, С. М. Сирота, В. М. Бирюков та інші.
Незважаючи на труднощі воєнного часу, швидкими темпами відбудовувалась економіка сільськогосподарських артілей. Не шкодуючи сил, колгоспники працювали для того, щоб дати країні якнайбільше хліба. Незабаром почали функціонувати відбудовані районна лікарня, школи, районний і колгоспні клуби.
В 1947 році посівні площі колгоспів досягли довоєнного рівня.
MTС на цей час уже мала більше техніки, ніж у передвоєнні роки.
За високі показники, досягнуті в 1947 році, 124 спеціалісти і механізатори МТС, колгоспники Троїцького району були нагороджені орденами і медалями СРСР. Ордена Леніна були удостоєні директор МТС Д. А. Шкурат, бригадир тракторної бригади П. О. Лантрат, колгоспники О. І. Кушнар і Д.П. Кушнар, ордена Трудового Червоного Прапора — бригадир тракторної бригади В. Т. Ляшенко та інші. У січні 1952 року за одержання високих врожаїв 67 спеціалістів і трудівників колгоспних полів району знову були відзначені урядовими нагородами.
В 1954 році на базі двох колгоспів Циганівки утворилася одна артіль «Дружба». У свою чергу в 1961 році всі колгоспи Троїцького об’єднано в один укрупнений колгосп ім. В. І. Чапаева.
Певні зміни сталися і в адміністративно-територіальному поділі населених пунктів. У 1961 році села Троїцьке і Циганівка злилися в одне селище, яке було віднесено до категорії селищ міського типу.
В розпорядженні артілі ім. В. І. Чапаева є 5320 га землі. Господарство спеціалізується на виробництві зерна, відгодівлі свиней і великої рогатої худоби. В 1966 році тут було 1220 голів великої рогатої худоби, 4760 свиней, 1950 овець.
Другий колгосп «Дружба» має 3716 га сільгоспугідь, 1190 голів великої рогатої худоби, 1096 свиней, 540 овець. Господарство зерно-тваринницького напряму. Грошові доходи артілей зросли за останні 10 років більш як у 7 разів.
В успішному розвитку економіки і культури селища велика роль належить комуністам. У 1966 році 30 первинних парторганізацій об’єднували 561 комуніста. І всюди вони показують зразки чесної і сумлінної праці.
Багато років працював чабаном у, колгоспі ім. В. І. Чапаева комуніст Г. Т. Пиляшенко. Щорічно він добивався високого приплоду овець і настригу вовни. У 1966 році йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1967 році колгоспники обирали його депутатом обласної Ради.
Понад 35 років трудиться в колгоспі комуністка Тетяна Борисенко. В післявоєнні роки вона очолила городню бригаду. За досягнуті успіхи у вирощуванні овочів Т. С. Борисенко нагороджена орденом «Знак Пошани». Такої ж нагороди удостоєний другий ветеран праці механізатор Микола Біловол, який з 1940 року беззмінно керує тракторною бригадою.
Прославились своєю самовідданою працею свинарка Текля Денисенко, доярка Тетяна Пиляшенко, чабан Євдоким Кисельов, тракторист Михайло Будник. Вони нагороджені орденом Леніна.
За роки семирічки на місці старих і напівзруйнованих будинків колишньої машинно-тракторної станції виріс комплекс сучасних виробничих споруд і жилих будинків районного об’єднання «Сільгосптехніка».
Новобудови семирічки значно змінили вигляд селища. На південній околиці виріс квартал сучасних двоповерхових будинків міського типу, дитячий комбінат (ясла і садок) з усіма вигодами. В тому ж районі з’явилося містечко районної лікарні. Поряд з старим одноповерховим будинком школи тепер височить нове триповерхове приміщення. Милують око нові будинки молокозаводу, пекарні, чайної, лазні, шести магазинів, двох клубів, готелю, Будинку піонерів. Індивідуальними забудовниками в 1959—1965 рр. споруджено 529 жилих будинків, 128 квартир одержали трудящі селища в нових комунальних будинках.
В селищі прокладено водопровід, устатковано електричне освітлення вулиць, посаджено багато дерев і кущів.
Якщо в дореволюційні часи у весняне і осіннє бездоріжжя селище місяцями було відірване від навколишніх поселень, то тепер цілий рік воно має регулярне автобусне сполучення з обласним центром і багатьма іншими містами. А в літній час між Луганськом і Троїцьким курсують літаки.
Післявоєнні роки характеризуються великими змінами в галузі охорони здоров’я. В 1966 році районна лікарня з поліклінікою розмістилася в нових корпусах лікарняного містечка. Кількість ліжок для стаціонарного лікування збільшилась до 150. В селищі працює 22 лікарі і 73 чоловіки середнього медичного персоналу.
Щороку десятки жителів Троїцького за пільговими путівками лікуються в санаторіях і відпочивають у будинках відпочинку. Все більше поширюється такий вид відпочинку, як туризм. В 1965 році понад 200 чол. колективно побували на Кавказі, у Волгограді, Києві, Москві та Ленінграді.
Давно вже покінчено з неписьменністю, яка дошкульно гнітила людей Троїцького до революції. У середній і двох восьмирічних школах тепер навчається понад 1250 учнів, яких виховують 88 учителів, серед них заслужена вчителька УРСР М. Д. Борова. Т. Ф. Пушкарьова, П. П. Алімова, Н. Г. Павленко, Н. М. Ляшенко, Н. О. Грешна нагороджені значком «Відмінник народної освіти УРСР».
За багаторічну успішну роботу найстарішу вчительку Анфісу Михайлівну Порєву нагороджено орденом Леніна. 44 роки вона працювала на педагогічній ниві, з них 34 роки — в Троїцькому.
У селищі немає такої сім’ї, в якій діти не здобули б вищої або середньої освіти. Так, три сини працівника районної контори зв’язку Н. І. Біловола закінчили технічні вузи і працюють інженерами, а дочка — фельдшер. Прибиральниця районного об’єднання «Сільгосптехніка» Ганна Панитка лишилася з чотирма малолітніми дітьми, коли її чоловік загинув на фронті Великої Вітчизняної війни. Завдяки піклуванню Радянської держави вона зуміла виховати і дати освіту всім дітям: старша дочка Катерина закінчила Одеський технікум легкої промисловості, син Петро — Луганське технічне училище, середня дочка Ніна — Воронезький педагогічний інститут, а наймолодша дочка Лідія — Троїцьку середню школу.
У кінотеатрі і двох клубах регулярно демонструються художні, науково-популярні і документальні фільми.
При Будинку культури склався дружний колектив художньої самодіяльності. Систематично працюють гуртки: драматичний, музичний, танцювальний, вокальний, художнього читання.
Значною подією в культурному житті селища було відкриття дитячої музичної школи. В ній працює 7 викладачів, навчається 75 дітей.
Книги, журнали, газети стали постійними супутниками жителів селища. В 4-х бібліотеках налічується 61 тис. книг. їх постійними читачами є 2100 чоловік.
Сотні юнаків і дівчат селища з захопленням займаються фізкультурою і спортом, 8 спортивних колективів об’єднують 750 чол. За 2 роки ними підготовлено 160 спортсменів-розрядників.
У житті населення Троїцького утверджуються нові обряди. Традиційними стали свята зими, весни, день врожаю. Юнакам, що йдуть до Радянської Армії, влаштовуються урочисті проводи, в яких беруть участь представники партійних, комсомольських, радянських органів, колгоспів, підприємств і установ селища. Урочисто вручаються перші паспорти. І ці нові обряди все міцніше входять у життя селища.
Під керівництвом Комуністичної партії трудящі Троїцького здійснили корінні перетворення свого селища, невпізнанно змінили всю основу і зміст свого життя. Головним критерієм цінності людини стала її праця, вклад у загальнонародну справу — будівництво комуністичного суспільства.
А. М. ТКАЧЕНКО, М. С. ФЕДОРОВ