Виникнення і розвиток міста Луганськ
Луганськ — адміністративний центр Луганської області, одне з великих індустріальних міст Української PСP — розташований у східній частині Донецького басейну, на місці злиття річок Лугані та Вільхової. Залізничні, шосейні і повітряні шляхи зв’язують Луганськ з усіма районами області, великими містами республіки та Радянського Союзу. Територія Луганська — 267 кв. км. Місто поділяється на чотири адміністративні райони — Ленінський, Жовтневий, Артемівський і Кам’янобродський. Населення — 351,6 тис. чоловік. Луганській міській Раді підпорядковані міста Олександрівськ і Щастя.
«Колискою південної металургії» здавна називають це місто. 14 листопада 1795 року урядом був виданий указ, в якому говорилося: «В Донецькому (Слов’яно-сербському) повіті заснувати ливарний завод, виділити на цю важливу справу 650 тисяч карбованців, що залишилися від озброєння Чорноморського веслового флоту. Виділити заводу до двох тисяч майстрових і поселян». Навколо споруджуваного підприємства виріс населений пункт, який дістав назву селище Луганський завод. 1795 рік вважають роком заснування Луганська.
Проте, на території Луганська виявлено і давніші поселення. Найбільш ранні з них відносяться до раннього палеоліту (100—40 тис. років тому). В районі міста є кургани мідно-бронзового віку (III — початок І тисячоліття до н.е.). На лівому березі Лугані (нинішній Кам’янобродський район міста) і в селищі Вергунці (Жовтневий район міста) в XVII столітті жили запорізькі козаки, які охороняли південні кордони Російської держави. З 1775 року тут розміщалися роти військових поселенців, приписаних до Бахмутського гусарського полку.
Будівництво заводу було викликане рядом причин політичного та економічного характеру. У другій половині XVIII століття Росія здобула ряд важливих воєнних перемог над султанською Туреччиною. Інтенсивно йшло освоєння Чорноморського узбережжя, заселялися південні степи України, Приазов’я, Придоння. Для фортець і молодого, тільки-но створеного Чорноморського флоту потрібні були гармати і боєприпаси. Але возити їх з Уралу, де вони виготовлялися, було довго і дорого. Тому царський уряд вирішив збудувати на півдні країни казенний металургійний завод, який мав виробляти все потрібне для них.
Завод будувався майже десять років. Але вже 4(16) жовтня 1800 року перша заводська домна видала чавун, виплавлений на лисичанському вугіллі з руди, видобутої в районі ближніх сіл Городища та Білого. Після цього зображення домни стало невід’ємною деталлю герба дореволюційного Луганська. Аж до 70-х років XIX століття тривали спроби налагодити виплавку чавуну на кам’яному вугіллі.
Але з цього нічого не вийшло. Залізна руда була низької якості, а лисичанське вугілля слабококсівним. Проте ці спроби мали велике значення для дальшої розробки технології виплавлення чавуну на мінеральному паливі. Дальшу розробку провадили вже нові казенні заводи в Керчі і Донбасі. А Луганський завод працював на привізному уральському чавуні і постачав гармати, мортири, снаряди Чорноморському флоту, фортецям, поставляв молодим містам півдня різні вироби з чавунного литва.
У період Вітчизняної війни 1812 року завод було значно розширено, і він став одним з основних поставщиків гармат і боєприпасів для російської армії. Самовіддано трудилися робітники Луганського заводу в роки Кримської війни. Тільки в 1855 році героїчним захисникам Севастополя було надіслано близько 300 тис. пудів снарядів.
Первісток чорної металургії на Україні відіграв велику роль у розвитку економіки країни. З введенням його в експлуатацію почалось систематичне промислове видобування кам’яного вугілля, яке до того ввозилося з Англії. Він мав великий вплив на дальший розвиток металургійної та вугільної промисловості Півдня, підготував перші кадри для металургійних заводів. Потреба заводу в сировині спонукала вчених почати глибоке вивчення надр Донецького басейну.
Завод став основою майбутнього міста. Це була типова казенна мануфактура, що базувалася на примусовій праці. Наприкінці 1797 року тут працювало 575 майстрових, надісланих з Петрозаводська, Херсона та з липецьких заводів. До заводу було приписано 2080 душ державних селян навколишніх сіл для виконання допоміжних робіт.
Робітники заводу селилися в землянках, куренях, казармах, побудованих з хмизу, глини, очерету та місцевого каменю-мергелю. На початку 30-х років XIX століття в заводському селищі вже було 184 приватні будинки і 74 казенні казарми.
Вигідне географічне положення його на шляхах між центральними губерніями Росії і портовими містами Ростовом і Таганрогом сприяло розвиткові торгівлі. Щотижня тут проводилися ярмарки, на яких йшла жвава торгівля металевими, цегляно-черепичними виробами, вугіллям, будівельним камінням, медом, воском, худобою, хлібом, м’ясом, вовною, шкірою тощо.
На кінець 50-х років у селищі було 10 салотопних і 2 воскотопних заводи, 2 підприємства по виробництву сальних і воскових свічок, шкіряне, миловарне, 8 цегельних і черепичних, 2 вапняних, 3 олійниці, 17 млинів.
Напередодні реформи 1861 року в селищі Луганський завод, включаючи жителів Кам’яного Броду, проживало 9 тис. чоловік. Тут було вже 1558 кам’яних і 227 дерев’яних будинків.
Медичне обслуговування робітників було поставлено вкрай погано. Згідно з першими штатами 1798 року, в Луганському заводі і в усьому гірничому окрузі було лише два лікарі, які, звичайно, не могли обслужити всіх хворих. Тим більше, що через нестерпні умови праці, повну відсутність техніки безпеки, через злиденність життя були дуже поширеними серед трудящих травматизм і захворюваність. Дещо пізніше за наполяганням лікаря І. М. Да ля в селищі було відкрито медичний лазарет, який утримувався в основному на кошти, що відраховувалися з заробітку робітників, але їх не вистачало навіть на найдешевші ліки.
Дещо краще стояла справа з навчанням дітей робітників. Потреба у кваліфікованих майстрових змушувала начальство гірничого округу і заводу брати на себе турботу про навчання частини дітей робітників. Так, у кінці 30-х років у селищі було дві початкові школи — одна при заводі на 200 учнів, друга в Кам’яному Броді на 100 учнів. Проте в них навчалося менше четвертої частини всіх дітей селища у віці 9—11 років. Відповідно до положення про учбові заклади Луганського гірничого округу школи повинні були «дати початкову освіту дітям нижніх і робітничих чинів заводського відомства». Після закінчення школи діти 12 років, а часто і раніше починали своє трудове життя. Найздібніших приймали до гірничозаводського училища, де вони здобували спеціальну технічну освіту і поповнювали ряди нижчого технічного персоналу.
На заводі працювали або були тісно зв’язані з ним відомі російські вчені: гірничий інженер, почесний член Петербурзької Академії наук Є. П. Ковалевський (1790—1867 рр.), який провів перше велике дослідження геологічної будови Донбасу, один з основоположників науки про різання металів, автор довідника для гірничих інженерів і техніків, багатьох праць з гідравліки, машинобудування, гірничозаводської механіки І. А. Тіме (1838—1930 рр.), лікар І. М. Даль (батько славетного російського письменника, вченого — діалектолога та етнографа, укладача «Толкового словаря живого великорусского языка» В. І. Даля, який народився в Луганську в 1801 році), та багато інших.
З луганських майстрових вийшли такі умільці як В. Черепанцов, нагороджений у 1844 році за будівництво пароплава «Ростов» срібною медаллю, творець однієї з перших у Росії парових машин Л. Є. Із’юров, фурмовий майстер М. В. Бєлоусов, а також П. О. Кульшин, Я. Колесников, Є. С. Копанєв, які багато зробили у справі відкриття покладів корисних копалин на Україні.
Скасування кріпосного права в 1861 році сприяло швидкому розвиткові економіки Росії. В другій половині XIX століття, особливо в останній його чверті, в зв’язку з бурхливим розвитком капіталізму в Росії, і зокрема в Донбасі, селище Луганський завод стало значним промисловим центром. Тут було зосереджено дві третини всіх промислових підприємств і майже половина робітників Слов’яносербського повіту.
В міру розвитку селища Луганський завод все більше втрачає своє значення повітовий центр Слов’яносербськ, невелике місто, в якому в 1861 році було лише 2,5 тис. жителів. Це призвело до того, що у вересні 1882 року було видано положення, в якому вказувалось: «Луганський завод, разом з прилеглим до нього поселенням Кам’яний Брід, звести в ступінь повітового міста, з переведенням в нього за рахунок місцевих обивателів, згідно їх приговорів, з міста Слов’яносербська, яке залишається безповітовим містом, належних повітових установ».
Однак скоро над молодим містом нависла серйозна загроза. Казенний ливарний завод після закінчення Кримської війни майже втратив державні замовлення. Погано зв’язаний з внутрішнім ринком, він не міг витримувати конкуренції приватнокапіталістичних підприємств і ставав все збитковішим. Нарешті, у червні 1887 року був даний останній гудок, який сповістив про закриття заводу. Сотні людей, що залишилися без роботи, виїжджали з міста. В 1895 році, у 100-річний ювілей заводу і міста, в цехах колишнього Луганського ливарного заводу почав працювати казенний патронний завод, в якому було зайнято 1700 робітників.
Розвиткові промисловості Луганська в кінці XIX століття сприяло інтенсивне будівництво залізниць. У 1874 році було відкрито рух на залізниці Луганськ—Дебальцеве, в 1884 році — на Катерининській (нині Донецькій) залізниці, яка з’єднала Донецький басейн з Придніпров’ям, в 1897 році Луганськ через станцію Міллерово був з’єднаний з Азовською залізницею.
В 1876 році в місті відкрито залізничні майстерні (нині завод ім. О. Я. Пархоменка).
В 90-х роках XIX століття в Луганську було понад 230 торговельно-промислових закладів і ремісничих майстерень. За даними першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року, населення міста становило 20,4 тис. чоловік.
Дальший розвиток капіталізму в Росії, перехід до вищої стадії — імперіалізму супроводились посиленням притоку російського і особливо іноземного капіталу в економіку Донбасу. Користуючись привілеями, що їх надавав царський уряд, німецькі, бельгійські, англійські і французькі підприємці створювали тут різні акціонерні товариства, будували заводи, фабрики, шахти тощо.
Німецький капіталіст Гартман, який заснував «Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана», влітку 1896 року почав будівництво паровозобудівного заводу в Луганську, який став до ладу діючих у 1900 році. Завод був найбільшим з усіх існуючих в Росії паровозобудівних заводів. Після повного завершення його будівництва він мав випускати 20 паровозів на місяць. В 1901 році він випускав 12,3 проц., в 1904 році — 16,4 проц., а в 1905 році — 21,1 проц. загальної кількості паровозів, збудованих у Росії.
Іноземцям належав і цілий ряд інших підприємств у місті. В 1896 році бельгійським капіталом було засноване «Анонімне товариство Луганських емалювальних майстерень» (нині завод ім. Артема)3. В 1897 році засноване «Анонімне товариство Луганських ливарних заводів» (нині ливарно-механічний завод). Тоді ж відкриваються костильний завод (нині завод ім. 20-річчя Жовтня), спиртоочисний, шкіряний та ряд дрібних ремісничих і торговельних підприємств.
Швидкий розвиток важкої промисловості в цьому районі спричинився до високої концентрації пролетаріату. Тільки на одному Луганському паровозобудівному заводі в 1899 році було зайнято 24 проц. всієї кількості фабрично-заводських робітників Слов’яносербського повіту. На початку XX століття на заводах, фабриках і в ремісничих підприємствах Луганська працювало близько 10 тис. робітників.
Становище робітників було надзвичайно тяжким. Робочий день тривав «від сходу до заходу сонця», по 10—13 годин, а на дрібних підприємствах навіть і по 14—16 годин на добу. Адміністрація підприємств часто збільшувала тривалість робочого дня надурочними роботами. На заводі Гартмана тільки з 1 липня 1899 року по 1 липня 1900 року робітники відпрацювали близько 60 тис. надурочних днів. Більшовицька газета «Пролетарий» у січні 1905 року писала, що в деяких цехах Луганського паровозобудівного заводу працюють по 12 годин без перерви, вдень і вночі, а в паровозо-механічному робітників «буквально морять надурочними роботами, від яких не можна відмовитись: працюють … у свята і неділю».
За свою виснажливу працю робітники одержували мізерну заробітну плату. В 1899—1900 рр. середньомісячна плата робітникам паровозобудівного заводу становила в середньому 25 карбованців. До третини і без того злиденних заробітків у трудящих вираховували підприємці у вигляді різних відрахувань і особливо штрафів. Так, наприклад, з 1 липня 1902 року по 1 липня 1903 року на заводі Гартмана було оштрафовано 3092 робітники, тобто 87 проц. всієї їх кількості.
Тяжкі умови праці, відсутність техніки безпеки призводили до зростання травматизму. Завод Гартмана взагалі відзначався найвищим рівнем травматизму. В 1898 році, наприклад, тут було 30,2 проц. всіх нещасних випадків, що трапилися на фабрично-заводських підприємствах Донбасу.
Жорстока експлуатація, тяжкі виробничі й побутові умови, політичне безправ’я, поліцейська сваволя — все це породжувало у передової частини робітників свідомість необхідності боротьби за поліпшення умов життя, за свої класові інтереси.