Борислав, Львівська область
Борислав — місто обласного підпорядкування, один із великих промислових центрів Львівщини, колиска нафтової промисловості республіки. Через Борислав проходять шосейні шляхи Дрогобич—Східниця, Трускавець— Підбуж. Залізницею з’єднаний з Дрогобичем. Розташований на віддалі 99 км на південний захід від Львова і за 9 км від Дрогобича в передгір’ї Карпат. Населення—31,4 тис. чол., а разом з селищем міського типу Східницею, що входить до складу Бориславської міської Ради,— 34,2 тис. чоловік.
Сучасний Борислав розміщається на території колишніх п’яти старовинних сіл: Борислава, Тустановичів, Губичів, Мразниці та Бані Котівської, які, починаючи з другої половини XIX століття, швидко розбудовувалися і на початку XX століття злилися в одне місто.
Історія заснування поселень сягає в далеке минуле. Про це свідчать деякі топонімічні назви, а також ряд археологічних пам’яток та історичних документів. Так, одна з гір на південно-західній окраїні Борислава до нинішнього дня називається «Городище», що вказує на існування тут у давнину укріпленого поселення. Таке ж поселення-городище існувало і в іншій частині міста — Мразниці. В акті від 1525 року про розмежування сіл Тустановичів і Губичів гора, що розділяла їх, називається «Сторожня». Це свідчить про її давнє оборонне значення. Назва села Тустановичів (тепер це південно-східна частина міста) також пов’язана з древнім городищем і замком Тустанем (поблизу Урича), що був споруджений руськими князями. Цей замок згадується в переліку руських міст, захоплених у 1340 році польським королем Казимиром. Він, очевидно, і був центром Тустанської волості, яка згадується в грамоті короля Ягайла від 1395 року.
Першу писемну згадку про Борислав знаходимо в грамоті польської королеви Ядвіги від 19 березня 1387 року про дарування села Тустановичів разом з монастирем, що називався Борислав, двом братам — Юркові і Ананію Доброславичам. Пізніше ця грамота була затверджена королем Ягайлом.
Багаті пасовища на схилах гір, зокрема в околицях Доброгостова, Уличного, Тустаня і Трускавця приваблювали до себе численних купців, які гнали з Волощини, Угорщини та підгірських міст гурти худобина продаж у Саноцьку та Перемиську землі і далі на захід, до Моравії і Сілезії. Сюди також вів природний шлях, що йшов від долини річки Стрия на північний захід і зв’язував Угорщину і Волощину з Польщею.
Особливо жвавою була торгівля сіллю, яку добували в селі Котові (Бані Котівській), Тустановичах, а також у Дрогобичі, Сільці, Колпці, Модричі, Трускавці, Стебнику, Уличному, Станилі, Ясениці Сільній і Нагуєвичах. З соляними промислами пов’язана і назва колишнього села, а зараз частини Борислава — Бані Котівської. Спочатку воно називалося Котів. Коли ж там розвинулося солеваріння, назву села почали ототожнювати з солеварнею (банею), і вона закріпилась як офіційне його найменування.
Першу згадку про Котів зустрічаємо в документах 1515 року. В першій половині XVI століття на його околицях виявили соляні джерела і відкрили солеварню (жупу), яка незабаром стала однією з найбільших у Руській землі поряд з дрогобицькою і старосільською. Крім котівської жупи, що, як і інші, належала до королівської казни, в Тустановичах була приватна солеварня місцевого пана.
Села Тустановичі, Мразниця і Котів, за винятком Губичів, якими володів король, належали приватним землевласникам — українській шляхті — Тустанівським і Попелям. Десь близько 1460 року один з родини Тустанівських — Грицько — переселився на свою частку в Борислав і прибрав прізвище Бориславський. Він став родоначальником численних нащадків Тустанівських і Попелів, які дотепер проживають у Бориславі та його околицях.
З роду Тустанівських вийшли два відомі діячі української культури кінця XVI— першої половини XVII століття брати Лаврентій і Стефан Зизанії, що були синами мельника з Тустановичів. Перший з них — педагог і активний борець проти католицизму — був викладачем у Львівській братській школі, звідки в 1592 році переїхав у Брест, а потім — у Вільно. В 1596 році у Вільні Лаврентій Зизаній надрукував перший на Україні і в Білорусії буквар з словником («Наука ку читаню і розуміню писма словенскаго…») і «Грамматіку словенску съвершеннаго искуства осми частій слова…». Перу Лаврентія належать також «Катехізис» (1627 рік), який не раз перевидавався у Гродно (1783, 1787, 1788 рр.) і Москві (1874 рік). Лаврентій Зизаній називав себе Тустанівським і писав старою українською мовою. Його праці значною мірою сприяли розвиткові мовознавчої науки у східних та південних слов’ян.
Брат Лаврентія Стефан, відомий український полеміст кінця XVI століття, в 1586 році був дидаскалом школи Львівського братства, а згодом її ректором. Після переїзду в 1593 році до Вільно він розгорнув діяльність у Троїцькому православному братстві. Тут у 1595 році Стефан Зизаній надрукував «Катехізис», а в 1596 році — «Казанье святого Кирилла, патріаръхи іерусалимьского, о антіхристЬ…», спрямоване проти римського папи. В 1644 році «Казанье» було опубліковане в Москві російською мовою і мало велику популярність. Сучасники писали про Стефана Тустанівського, що це був у «грецьком і Слов’янськом язику муж учоний велце».
Експлуатація селянства польськими феодалами, що посилилась у XVI—XVII століттях на загарбаних ними українських землях, не обминула Борислава та сусідніх сіл. Соціальний гніт доповнювався ще й жорстокими переслідуваннями місцевого православного населення католицьким духівництвом. Все це викликало опір з боку поневоленого селянства. Як тільки дійшли чутки про початок визвольної
війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, кріпаки Східниці напали на панський замок і зруйнували його. Однак польські магнати, жорстоко розправляючись з повстанцями, продовжували визискувати українське населення.
На кінець панування Речі Посполитої в 70-х рр. XVIII століття Борислав і Мразниця були власністю брацлавського підчашого Якова Копистинського, якому належало також сусіднє село Попелі. Власником Тустановичів був граф Мартин Остророг.
Після загарбання в 1772 році західноукраїнських земель австрійські власті в 1787 році проводять облік землеволодінь. На цей час у Бориславі було 52 селянські хати, 4 млини, 2 корчми і церква; в Мразниці — 25 селянських хат і 2 корчми; в Тустановичах — 109 селянських хат, 2 млини, 3 корчми і церква; в Губичах — 83 двори, корчма і церква, в Бані Котівській — 61 хата і 2 корчми.
Встановивши державну монополію на виробництво солі, австрійський уряд забрав у державну казну Тустановицьку домінію, до якої й належала солеварня та понад 5300 моргів земельних угідь. В обмін на ці землі колишньому власникові графу Остророгу австрійський уряд передав старостинські маєтки — Потурицю, Волю Потурицьку, Жабче і Витків на Сокальщині та кілька сіл біля Замостя.
В результаті першого поділу Польщі Галичина виявилась відірваною від більшої частини українських земель — Волині, Правобережної України, а також Молдавії і польських територій, які протягом довгого часу були головними споживачами солі, що добувалась на прикарпатських соляних промислах. Відрив від великих ринків збуту поставив соляну промисловість Галичини в скрутне становище. В зв’язку з цим, а також з метою економії палива (солеварні споживали велику кількість дров) австрійський уряд протягом 1773—1799 рр. закрив 49 солеварень, в т. ч. і тустановицьку, яка перестала діяти в 1786 році.
У 1820 році на території Галичини було проведено другий перепис земельних угідь і доходів від них. За даними Францисканської метрики, феодальні повинності бориславських селян складалися з відробітків, грошового чиншу та натуральної данини. Ті ж селяни Борислава та сусідніх сіл, що займалися видобутком нафти, мусили щороку здавати поміщикові «по два гарнці доброї чистої ропи».
Природні виходи нафти в Бориславі були відомі з давніх часів. Місцеве населення використовувало її як засіб проти різних хвороб, зокрема чуми, а також для виробництва колісної мазі. У XVIII столітті в місті Дрогобичі на ярмарку було навіть відведено окреме місце для т. зв. «ріпників», що продавали бориславську нафту.
Умови життя селян-кріпаків Борислава і сусідніх сіл, як і всієї Галичини, були надзвичайно важкими. Більшість сімей тулилася в курних хатах. Вони терпіли від голоду і хвороб. Навіть коли австрійські власті з 1817 року почали відкривати в деяких містечках і селах Галичини т. зв. «тривіальні» школи, в Бориславі її- не було. Тільки в 30-х рр. XIX століття на кошти селян було відкрито школи в Губичах і Тустановичах. У 1836 році першу відвідувало 49 дітей, а другу — 22. Учителями були церковні дяки.
До середини XIX століття Борислав і навколишні села лишалися маловідомими. Лише після винайдення в 1853 році гасової лампи тут з’явилося: багато шукачів нафти. Спочатку її видобували примітивним методом, тобто копали звичайні колодязі, з яких нафту відрами подавали на поверхню. Озокерит, що залягав поряд з нафтою, деякий час викидався разом з породою. Тільки в 60-х роках XIX століття, коли була виявлена велика цінність цього мінералу як сировини для виробництва парафіну і зокрема церезину, підприємці побачили в ньому велике джерело наживи. Його стали шукати як золото.
Все це дуже тяжко позначалося на становищі селян. У 1875 році на основній території тодішнього Борислава, площею приблизно в 80 га, було до 12 тис. колодязів, які належали 179 меншим і 75 більшим підприємствам, де працювало 10,5 тис. робітників.
За короткий час уся земля в Бориславі опинилась в руках спекулянтів та великих землевласників,— бориславські селяни були експропрійовані. Це був класичний приклад первісного капіталістичного нагромадження на західноукраїнських землях, що грунтувалося як і в усіх країнах, за висловом К. Маркса, на «експропріації сільськогосподарського виробника, обезземеленні селянина», коли значні маси людей раптом і насильственно відривалися від засобів свого існування і викидалися «на ринок праці як поставлені поза законом пролетарі».
Погоня капіталістичних ділків за максимальними прибутками призвела до того, що на початок 80-х років XIX століття у Бориславі залишилося всього 5 селянських сімей, які зберегли свої клаптики землі.
Видобуток нафти у Бориславі невпинно зростав і в 1870 році досяг 11 200 тонн, а озокериту — 5600 тонн.
Після введення в експлуатацію 31 грудня 1872 року залізниці Борислав—Дрогобич бориславська нафта і озокерит вийшли на широкий ринок. В результаті застосування механічного буріння свердловин протягом 1893—1896 рр. були виявлені основні нафтові родовища на території самого Борислава, а в 1903 році у Тустановичах. Наступні пошуки давали ще більш несподівані результати. Внаслідок відкриття та експлуатації нових родовищ видобуток нафти на території сучасного Борислава зріс від 562 190 тонн у 1906 році до 1 937 620 тонн у 1909 році.
Хижацька експлуатація нафтових родовищ завдавала величезної шкоди використанню природних багатств і згодом призвела до затухання бориславського родовища. Починаючи з 1909 року видобуток нафти в Бориславі почав зменшуватися і на кінець панування Австро-Угорщини — в 1918 році — впав до 832 тис. тонн.
Швидкий промисловий розвиток Борислава обумовив зростання його населення. Перспектива заробітку манила сюди робітників і селян. Якщо в 1859 році в п’яти селах, які згодом увійшли до складу сучасного міста, налічувалось 3051 чол., то в 1910 році, тобто за півстоліття, тут уже було 31 859 чол. постійного населення. В самому Бориславі число мешканців за цей час зросло з 621 чол. до 15 145 чоловік.
Умови, в яких доводилось працювати робітникам, були жахливі. У багатьох шахтах роботи відбувалися на відкритому місці, під дощем і вітром. Лише над деякими, де добувався озокерит, були побудовані дерев’яні шопи. Під такою шопою, над отвором колодязя встановлювався коловорот з підвішеними двома відрами. Обслуговували його два робітники. В цих же відрах опускали і робітників у шахту.
На дні шахти робітникові постійно загрожували задушливі гази, так звана «заморока», вода або обвал штольні. Вентиляція в шахтах здійснювалася з допомогою ковальських міхів або примітивних віялок з відведеною на глибину кількох метрів металевою трубою.
Описуючи умови праці в Бориславі, І. Франко на основі даних, одержаних у Дрогобицькому суді, у 1882 році зазначав, що «урядово сконстатованих случаїв насильної смерті робітників у ямах бориславських було певне не менше 10 000».
Нестерпними були житлово-побутові умови робітників. Житло осілого робітника являло собою вкриту соломою або дошками злиденну хату.
Робітники, що прибували сюди на сезонні заробітки, розміщалися в бараках, які мали жалюгідний вигляд. Більшість прибулих робітників взагалі не мала житла. Ось як у 1899 році описував життя цих людей чеський соціаліст А. Бренер: «Після шостої години вечора бачиш у Бориславі живі трупи, що бредуть заболоченими дорогами. Одноманітними, жовтими здаються ці натовпи. Вони не йдуть додому, бо нема дому. Не йдуть до бараку, бо не мають чим платити. Не бояться дощу, не обходять багна, бо в мокрому і брудному працювали цілий день. Не мають ні одягу, ні взуття, крім брудного лахміття і за зиму порваних постолів, прив’язаних до ніг вірьовками. Увечері йдуть «до склепу», де родичка наглядача чи підприємця продає горілку… П’ють горілку, розмовляють, проклинають своїх мучителів. Поступово один за одним засипають, один сидить, другий лежить у кутку або під лавою. І так лежить 20—70 осіб, чоловіки, жінки і діти, так тісно, що не можуть повернутися на інший бік».
Злиденне життя й безправне становище бориславських робітників усе більше збуджувало в них ненависть до експлуататорів, яка штовхала їх до боротьби за свої права. Зародження і зростання цієї боротьби яскраво описані в повісті І. Франка «Борислав сміється». Саме один з виступів доведених до відчаю робітників, що закінчився підпалом у 1874 році нафтової свердловини, послужив авторові основою для написання цієї повісті.
В травні 1881 року, обурені шахрайствами з боку адміністрації французької спілки при виплаті заробітку, 300 робітників виступили на захист своїх прав. Виступ робітників був настільки грізний, що перелякані хазяї підприємства викликали на допомогу жандармів.
Згодом у стихійну боротьбу бориславських нафтовиків стали проникати ідеї соціалізму. Одним з перших пропагандистів цих ідей серед робітників Борислава був І. Франко.
Під впливом соціалістичних ідей у 80-х роках XIX століття на ряді промислів Борислава стали виникати робітничі організації, т. зв. «братства», які під час страйків подавали матеріальну допомогу страйкуючим. У 1890 році нафтовики Бориславського басейну відзначили демонстраціями і мітингами день міжнародної солідарності трудящих — Перше травня.
Великий вплив на зростання класової свідомості бориславських робітників, як і всіх трудящих Галичини, мала революційна боротьба пролетаріату Росії.
Так, у 1904 році відбувся масовий страйк нафтовиків Борислава, який тривав з 8 липня до 10 серпня. Робітники вимагали встановлення 8-го динного робочого дня, надання безкоштовного житла, будівництва в місті водопроводу, лазень, лікарні, відкриття загальнодоступної їдальні і крамниць для робітників та відкриття поліклініки. Коли підприємці відмовилися задовольнити ці вимоги, почався страйк, в якому взяло участь близько 4 тис. чол. В результаті втручання військ страйк був придушений.
Широкий відгомін у Бориславі набули революційні події 1905—1907 рр. в Росії. У відповідь на розстріл в 1905 році петербурзьких робітників царськими військами у Бориславі, як і в багатьох інших містах Галичини, відбувалися масові
мітинги протесту. В місті була організована могутня першотравнева демонстрація. Восени, коли під впливом Всеросійського страйку по всій Галичині прокотилася хвиля політичних виступів, в яких трудящі домагалися виборчого права, в Бориславі застрайкували всі робітники. Наляканий староста Дрогобицького повіту у шифрованій телеграмі, надісланій львівському намісникові, просив негайно зміцнити жандармські пости в Бориславі і Дрогобичі, а також надіслати військо. В організованому 28 листопада мітингу взяло участь більше 4000 нафтовиків.
Боротьба бориславських робітників продовжувалася і в наступні роки. Так, у квітні 1909 року широких розмірів набрав страйк озокериттшків. У травні на шахті страйкувало 600 чол. У червні Борислав сколихнув страйк робітників, зайнятих на будівництві нафтових резервуарів, в якому взяло участь близько 5 тис. чоловік.
Під впливом наростаючого революційного руху в Росії в Бориславі в 1912 році виник нелегальний гурток «Вільна освіта», в якому робітники вивчали твори К. Маркса і В. І. Леніна. Об’єднував він понад ЗО робітників і проіснував до середини 1914 року. Очевидно, організатором гуртка був один з видатних діячів революційного руху в Росії і Польщі Фелікс Кон, що працював тоді у Дрогобичі. Діяльну участь у створенні гуртка взяли два російські емігранти, учасники революції 1905— 1907 рр., Р. Маслов та матрос з броненосця «Потьомкін» — Поляков, який прибув сюди з Румунії і працював слюсарем на нафтопромислі. Активними учасниками гуртка були робітники І. Лабанців, І. Обущак, М. Пачковська, М. Штиглян та інші.
Підпільники Борислава підтримували зв’язки з російськими революціонерами. В ЦПА Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС зберігаються адресні книги ЦК РСДРП за 1912—1917 рр., в яких серед адресів більшовицьких організацій та груп у Росії і за кордоном є також адреси: «Галичина, Борислав, станція Досвядчальна, для Сіцінського» і «Борислав, вулиця Панська, газовий завод М. Вольчинського, для Сіцінського».
Вирішальне значення для розгортання революційної боротьби трудящих Борислава, як і всієї Галичини, мала Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії. Вже в січні 1918 року бориславські нафтовики, солідаризуючись з робітниками Львова, Тернополя, Стрия, Перемишля та інших міст Західної України, приєдналися до загального політичного страйку, який охопив усю Австро-Угорщину. Як повідомляла поліція в Міністерство внутрішніх справ, страйкуючі «поширювали більшовицькі ідеї», виступали «під впливом подій у Росії».
Трудящі Борислава активно виступали проти української буржуазії, яка захопила владу в Західній Україні в листопаді 1918 року. Тут, як і в інших містах Західної України, відбулося ряд робітничих демонстрацій на знак протесту проти антинародної внутрішньої політики уряду ЗУНР. В січні 1919 року делегати бориславських нафтовиків взяли участь у конференції робітників нафтового басейну, яка відбулася в Дрогобичі і ухвалила резолюцію розігнати Національну раду та встановити Радянську владу на західноукраїнських землях.
У березні 1919 року газета «Правда» писала: «…в галицькому нафтовому районі зародився більшовицький робітничий рух… У багатьох місцях відбулися сутички між робітниками і військовими загонами».
20-річне панування буржуазно-поміщицької польської влади на західноукраїнських землях було періодом дальшого занепаду Борислава як центру нафтової промисловості Західної України. Так, у 1938 році в Бориславі було пробурено лише 13 207 м проти 34096 м у 1929 році.
Видобуток нафти здійснювався за допомогою відсталої техніки. На 1 липня 1939 року з загальної кількості 625 нафтових свердловин 525 були обладнані колонками і свабами, і лише 100 експлуатувалися з допомогою насосів.
У цілковитий занепад прийшла озокеритна промисловість. У 1938 роді було видобуто всього 3101 цнт озокериту — в 63 рази менше, ніж у 1873 році.
Внаслідок систематичного скорочення виробництва в місті панувало хронічне безробіття. На вересень 1939 року число безробітних перевищувало 5 тис., які мали на своєму утриманні 15 240 душ, що становило майже половину населення міста.
Як писала у травні 1934 року варшавська газета «Кур’єр Поранни», по місту бродили «…тисячі людей, позбавлених праці, приречених на злидні, які думали тільки про те, якби не вмерти голодною смертю».
Важкими були побутові умови робітників міста. За офіційними даними польської статистики, в грудні 1931 року з усієї кількості 4123 житлових будинків лише 124 були муровані, решта — з дерева і глини. Каналізація була підведена до 269 будинків, водопровід — до 425, а газове опалення — лише до 125. Більшість будинків не мали електричного освітлення. Всіма комунальними вигодами був забезпечений лише 21 будинок, в яких проживав 221 чол. Зрозуміло, що це були різні підприємці, купці, державні службовці та інші привілейовані особи.
У місті не було жодного парку, сквера. На весь Борислав, де проживало більше 40 тис. населення, було лише 2 школи, в яких навчались переважно діти промисловців і купців.
Ще гірше було становище з наданням медичної допомоги. В єдиній у місті лікарні товариства «каси хворих», яка в основному утримувалася за рахунок відрахувань з зарплати робітників, працювало лише 5 лікарів на 10 тис. робітників.
Пенсійного забезпечення по старості для робітників майже не було. Підприємці, як правило, завжди звільняли робітників з роботи до досягнення ними 60-річного віку, який давав право на одержання пенсії. Тому основна маса трудящих залишалась на старість без всякого забезпечення. Характеризуючи становище цих злидарів, прогресивна українська газета «Сила» в березні 1930 року писала: «По цілій Бориславській кітловині посіяна страшна людська біда. Сотні родин без хліба і даху над головою живуть із дня в день в страшних умовах — засуджені на загладу. Переважна частина цих нуждарів це старці — живі кістяки людей, яким промисел, капітал відібрав давно здоров’я і силу та викинув на брук, як неужитки. Ці кістяки — це обвинувачення страшного визиску праці, це результат незабезпечення на старість. Одинока зарплата і доробок — це торба і кий».
Важкий соціальний гніт доповнювався гнітом національним. Підтримуючи шовіністичну політику польського буржуазного уряду та намагаючись посіяти ворожнечу між робітниками, підприємці примушували робітників-українців відмовлятися від своєї національності, а тих, що не погоджувалися, звільняли з роботи. На кінець 1938 року чисельність українців у нафтовій промисловості Прикарпаття скоротилася до 20 процентів. Все це викликало незадоволення робітників, які все з більшою рішучістю виступали проти соціального і національного поневолення.
Величезний революціонізуючий вплив на трудящих Борислава, як і всієї Західної України, мала перемога Жовтневої революції на Україні. Ще в грудні 1919 року в місті відбулися страйки, які мали явно виражений політичний характер. У своїй телеграмі Генеральному делегатові польського уряду у Львові Дрогобицьке управління поліції повідомляло: «Протягом кількох днів політичне становище в Дрогобичі і Бориславі напружене. Місцеві соціалісти з поглядами, дуже близькими до комуністичних, підготували страйк, який має вибухнути найближчими днями. Офіціально оголошують, що причиною страйку є харчові труднощі, однак в дійсності страйк має чисто політичну основу. Підкреслюю, що ситуація тривожна, головним чином у зв’язку з тим, що під приводом продовольчих труднощів має відбутися страйк на політичній, тобто комуністичній основі».
На чолі страйкової боротьби стояли члени комуністичних організацій, що виникли в Бориславському нафтовому басейні наприкінці 1918 року. Під їх керівництвом у лютому 1920 року на промислах фірми «Карпати» страйкувало близько 2 тис. чол., а в травні весь Борислав охопив загальний страйк, на знак протесту проти нападу білополяків на Радянську Україну. Коли Червона Армія, громлячи інтервентів, вступила на територію Галичини, переляканий польський уряд направив для придушення можливих виступів бориславських робітників спеціальну групу військ «Борислав», яка держала під своєю охороною найважливіші об’єкти міста.
Восени 1923 року трудящі Борислава організували багатолюдну демонстрацію протесту, спрямовану проти кривавої розправи польських властей над робітниками Кракова. Проти демонстрантів були кинуті загони поліції і війська. Під час вуличної сутички було вбито 3 робітників. Похорони загиблих, в яких взяли участь тисячі трудящих Борислава та сусідніх міст і сіл, перетворилися в могутню маніфестацію протесту проти дикого свавілля уряду.
У вересні 1924 року відбувся загальний страйк робітників нафтової промисловості Польщі. В Бориславі особливо активно страйкували робітники нафтових копалень, що належали компанії капіталістів США «Стандарт-Нобель». Ще більш гостро через кілька місяців проходив страйк озокеритників, який тривав 36 днів. У квітні 1925 року протягом 3-х днів знову страйкували 600 робітників фірми «Карпати», в 1926 році 2 рази організовано проходили генеральні страйки нафтовиків: у першому, що тривав 2 дні, взяло участь 3 тис. чол., а в другому — триденному — 5 тис. чол. Масові страйки охопили в 1927 році підприємства фірми «Фанто» і «Борислав», у 1928 році страйкували робітники фірм «Борислав» і «Анєля», в 1929 році — робітники фірми «Малопольська» і Тустановицького нафтопромислу. Щорічно під час першотравневого свята підпільний комітет КПЗУ організовував багатолюдні політичні демонстрації і мітинги, які часто закінчувалися сутичками з поліцією та жандармерією.
На вищий рівень піднялася революційна боротьба бориславських робітників на початку 30-х років, коли весь капіталістичний світ, у т. ч. і Польщу, охопила економічна криза. Під керівництвом підпільного комітету КПЗУ в березні 1930 року безробітні нафтовики влаштували масовий «похід голодуючих», домагаючись роботи і протестуючи проти реакційної політики уряду. Активізувала свою діяльність підпільна комсомольська організація, яка 13 липня організувала перед будинком міської управи і біржею праці молодіжні демонстрації, присвячені антифашистському Дню молоді. 7 липня 1932 року в місті відбувалась організована КПЗУ демонстрація солідарності з повсталими селянами Ліського повіту.
Спільна боротьба українських і польських робітників Борислава проти капіталістичного гніту завжди поєднувалася з виступами трудящих інших міст і районів Західної України і Польщі. Так, у березні 1936 року, коли польські фашисти жорстоко розправилися з мирною демонстрацією краківських робітників, 4 тис. нафтовиків Борислава оголосили страйк, яким висловили свою солідарність з трудящими Кракова і затаврували варварські дії уряду. Гнівний голос протесту підняли бориславські робітники також на звістку про криваві квітневі події у Львові 1936 року.
Революційна боротьба трудящих Борислава тривала до 1939 року. Вона знайшла свій вияв в страйках і демонстраціях, які відбувались під гаслом повалення влади капіталістів і возз’єднання Західної України з Радянською Україною. На території міста активно діяв підпільний комітет КПЗУ, який очолював і спрямовував революційну боротьбу трудящих нафтового басейну. В роботі комітету брали активну участь комуністи М. Кравчук, А. Сворняк, І. Сивохіп, Г. Яворський, М. Продеус. У роки громадянської війни в Іспанії М. Продеус воював проти фашистів у складі роти ім. Т. Г. Шевченка інтернаціональної бригади. В різні періоди на чолі революційної боротьби нафтовиків Борислава стояли В. Гомулка і М. Нашковський.