Красне, Буський район, Львівська область
Красне — селище міського типу Буського району, розташоване вздовж річки Гологірки (басейн Західного Бугу) на Красненській рівнині за 40 км на схід від Львова та 5 км на південь від Буська. Красне — вузлова залізнична станція, від якої йдуть відгалуження на Львів, на Золочів — Вінницю і на Броди — Київ. Населення — 4,6 тис. чоловік.
Археологічні пам’ятки, знайдені під час розкопок 1930 року, свідчать про те, що територія Красного і його околиць була заселена ще на початку залізного віку племенами так званої висоцької культури. Це підтверджується знайденими бронзовими прикрасами й глиняним посудом. Радянські археологи відносять цих поселенців до племен неврів, про яких згадує грецький історик Геродот.
Уперше в документах село під назвою Красне згадується в 1476 році. В кінці XV — на початку XVI століття кількість жителів була невеликою. Вони займались землеробством. Так, у 1531 році в Красному було 4 лани землі, корчма, а в 1578 році— З лани землі з кметами, 4 комірники, ¼ лана кормишного і ¼ лана мельницького поля. В середині XVII століття тут уже проживало більше 100 чол. Красне входило до складу королівських володінь. У селі був королівський фільварок з пивоварнею і винницею, в якому мешкав підстароста. Він здійснював усі королівські накази, збирав з населення податки тощо. В селян, які не могли сплачувати податків, забирали останні пожитки або піддавали тілесним покаранням, ув’язненню тощо.
В період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в жовтні 1648 року через Красне проходили козацькі війська. Фільварок козаки при допомозі селян Красного та навколишніх сіл розгромили.
До 1772 року Красне входило до Буського повіту Белзького воєводства. Після першого поділу Польщі — стало власністю польських магнатів. В 1788 році, в обмін на інші володіння, воно перейшло до рук княгині Вікторії Яблонської, а згодом переходило з рук у руки інших поміщиків.
Мінялися власники Красного, але не мінялася доля селян. Вони залишалися власністю панів і, крім важкої праці на їхніх ланах, змушені були віддавати на користь гнобителів значну частину врожаю та інших продуктів з своїх господарств. Так, на початку XIX століття селянин, який мав 20—24 морги землі і коней, повинен був протягом року відпрацювати на поміщика разом з своїм тяглом 156 днів, дати 22 гарнці пшениці, 1 корець і 16 гарнців вівса, напрясти 4 мотки пряжі, а також сплачувати чинш тощо. Протягом року 78 селянських дворів давали поміщикові 66 корців зерна, 163 мотки пряжі і відробляли 5096 тяглих та 520 піших днів.
Важкий соціальний гніт, що доповнювався і національним гнітом, викликав постійний протест народу. Після земельної реформи селяни Красного заплатили поміщикові 13 404 флорени. Більше 600 селян, що проживали в Красному, з 2394 моргів всієї землі одержали право на викуп лише 1039 моргів. Крім цього, розподіл земель між дворами був досить не рівномірний: 5 дворів мали наділи від 20 до 23 моргів, 54 — від 10 до 19, 9 — від 6 до 9 і 10 дворів — від 1 до 5 моргів. Отже, та частина селян, що мала мізерні наділи, змушена була, як і раніше, працювати в поміщицькому маєтку або в господарствах місцевих куркулів.
У 70-х роках XIX століття Красне зазнає значних змін. В цей час почалося прокладання залізниці від Львова до Волочиська. Залізниця пройшла через Красне. Тут будується станція і депо. Маловідоме село швидко стає важливим залізничним пунктом. Красне розбудовується, збільшується кількість населення. Крім українців, тут поселяються поляки, які обслуговували залізницю, та кілька єврейських сімей, що займалися торгівлею, ремеслом і виробництвом мила тощо. Якщо в 1857 році в селі налічувалося 100 дворів, в яких проживало 6636 чол., то в 1900 році тут уже було 211 дворів. У них проживало 1395 чол., в тому числі 939 українців, 311 поляків і 139 євреїв.
Проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство не минуло і Красного. Поміщик Гноїнський будує тут гуральню і водяний млин. Хоч ці підприємства були невеликими, проте в посиленні експлуатації селян вони посідали значне місце. Бідне селянство в пошуках засобів існування змушене було за мізерну плату працювати на поміщицькій гуральні більше 12 годин на добу. Помол зерна обходився також не дешево. Немало клопоту зазнали селянські родини від торгівлі спиртом.
У 1858 році в Красному була відкрита школа з українською мовою навчання. Спочатку в ній навчалися діти українців, а згодом і діти інших національностей.
В цій школі понад 30 років працював учителем їжовський, щиро відданий справі народної освіти. На початку XX століття українська мова була витіснена польською, коли учителем став працювати Ян Андрушевський. Він також домігся заснування приватної школи з польською мовою навчання.
В роки першої світової війни Красне разом з вузловою станцією не раз було полем кровопролитних боїв. Уже в перші місяці австрійські війська під ударами російської армії швидко відступали на захід. Намагаючись утримати станцію в своїх руках, вони укріпились під Красним. Протягом двох днів ішов бій. Будинки на нинішніх вулицях Чапаева і Зеленій після відступу австрійської армії залишилися спаленими. Перебування в Красному російської армії, в складі якої було немало українців, зробило значний вплив на місцеве населення.
Під час військових дій 1915 року фронт витягнувся по річці Гологірці. Знову розпочалися бої, що тривали 8 тижнів, в результаті яких згоріла друга частина селища, а також поміщицька садиба, гуральня і млин. Після відступу російських військ 28 серпня в Красному знову відновилась австрійська влада. Солдати австрійської армії грабували населення. В селян був забраний майже весь хліб. У селищі розмістились військові ремонтні майстерні, аеродром, склади боєприпасів, кравецькі та інші майстерні, де у тяжких умовах і за мізерну плату разом з військовополоненими працювали й місцеві жителі. Протягом 1917—1918 рр. австрійські військові власті забирали в селян майже всі харчові продукти. Промислові товари в село не поступали.
Після розвалу Австро-Угорської імперії на території Галичини утворилася Західно-Українська Народна республіка, уряд якої захищав інтереси поміщицького землеволодіння і жорстоко розправлявся з тими селянами, що самовільно захоплювали поміщицьку землю.
Будучи антинародною, не користуючись підтримкою населення, ЗУНР існувала недовго — з листопада 1918 до липня 1919 року.
У травні 1919 року Східну Галичину, в тому числі й Красне, окупували польські війська. Шляхта мріяла про захоплення всієї України. Однак напад шляхетських військ на Радянську Україну зазнав повного провалу. Розгромлені і переслідувані Червоною Армією, вони тікали на Захід. У кінці липня 1920 року в Красне вступили передові загони будьоннівської кінноти. Селище і залізничний вузол перетворилися в опорний пункт Червоної Армії. До станції Красне були підтягнуті бронепоїзди, які мали завдання підтримувати своїм вогнем наступ армії на Львів і вести боротьбу з бронепоїздами противника.
Червона Армія успішно просувалася вперед. На звільненій території створювалися органи Радянської влади. У Тернополі був створений Галицький революційний комітет (Галревком), у повітах — місцеві ревкоми, які вживали заходів для відновлення нормального життя на звільнених землях. Першочергового значення надавалося відновленню роботи залізничного транспорту. Бродівський ревком провів необхідну роботу по відновленню руху на залізниці і в кінці серпня доповідав Гал-ревкому, що залізниця Броди—Красне починає функціонувати. Газета «Більшовик» повідомляла, що 10 вересня 1920 року в Тернопіль прибув перший поїзд і через кілька днів поїзди будуть доходити аж до станції Красне.
Буржуазна Польща, одержавши велику допомогу від держав Антанти, особливо США, перейшла в контрнаступ. Червона Армія відходила з боями. На початку вересня 1920 року Красне знову стає місцем боїв. Вздовж селища оборону зайняла окрема кавалерійська бригада Г. І. Котовського, що входила до складу 45-ї стрілецької дивізії під командуванням Й. Е. Якіра. В Красному розмістився штаб бригади Котовського. Сам легендарний командир квартирував у будинку № 9, нині вулиця Червоноармійська.
За Красне точилися запеклі бої. На передньому плані завжди був Котовський, Жителі Красного розповідають, що за урочищем Петрової гори під Котовським було вбито коня, але сам командир залишився неушкодженим.
У першій половині вересня 1920 року Червона Армія залишила Красне. В село знову повернулася шляхта. Почалися переслідування українського населення. Майже всіх робітників-українців було звільнено з роботи на залізниці.
Власниця земель у Красному графиня Русоцька заклала землі за борги Польському рільничому банку. Оскільки борги не поверталися, банк у 1922 році продав польським колоністам поміщицьке поле — урочище Могилу, а в 1923 році частину земель було продано полякам — залізничникам. Проводячи дискримінацію населення, польський уряд на 1930 рік всі поміщицькі землі в Красному розпродав полякам. Внаслідок цього в 1935 р. на долю українського населення припадало землі 670 га, а на долю польського, якого було менше вдвічі — 619 гектарів.
Економічне становище селян з кожним роком погіршувалось. Частина з них продавала свої невеликі клаптики землі й в пошуках кращої долі виїжджала до Франції, Канади, Аргентіни, Бразілії. Інші йшли в місто, головним чином у Львів, з надією знайти роботу. Проте на невеликих і напівкустарних підприємствах Львова знаходили роботу лише одиниці. Малоземельні селяни здебільшого наймалися на сезонні роботи до поміщиків, де їм доводилось працювати 12—14 годин на добу. Плата пересічно за день становила 50—70 грошів, а жінки одержували ще менше.
Незадоволення селян зростало. Під керівництвом КПЗУ сільська біднота почала об’єднуватися в сельробівські гуртки, очолювані прогресивними представниками села, зокрема такими, як В. П. Вовк, П. П. Мотилевич, Д. Е. Довгань, І. М. Кравчук. Вони розповсюджували прогресивні газети, журнали, політичну літературу, організовували читання, бесіди про вільне і щасливе життя в Радянському Союзі.
У важке становище потрапили робітники і селяни Красного під час економічної кризи 1929—1933 рр., що викликала масове безробіття. Посилювалась класова боротьба. У боротьбі за соціальні і національні права зростала політична свідомість робітників і селян. У 1931—1932 рр. застрайкували сільські наймити і робітники пилорами золочівського капіталіста Цімермана. В підготовці до нього брали участь селяни Красного — члени «Сельробу-єдності» В. П. Вовк і П. П. Мотилевич.
Значну роль у зростанні політичної свідомості селян відігравала читальня «Просвіти», що знаходилась під впливом «Сель-Робу». Крім політичної літератури, тут було зібрано немало творів класиків української літератури: Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника та інших. Гірка доля селянина, описана в художніх творах революціонерів-демократів, нічим не відрізнялася від їх власної. Селяни починали краще розуміти, що єдиним виходом з важкого становища є боротьба з експлуататорами.
В період 1935—1939 рр. фашистський уряд Польщі ще більше посилив колоніальну політику. Протягом цього часу всі українці, що працювали на залізницях, були звільнені з роботи. Викинуті на вулицю, вони шукали собі заробітку в поміщиків навколишніх сіл — Русилові, Андріївні, Сторонибабах на сезонних роботах. Плата була малою. Та частина робітників, що працювала на пилорамі, часто страйкувала, вимагаючи підвищення заробітної плати, або протестувала проти звільнення з роботи їх товаришів.
Настав вересень 1939 року. Фашистська Німеччина напала на Польщу. 17 вересня 1939 року польський уряд спеціальним поїздом разом із золотим запасом польського банку прибув у Красне. Намагаючись уникнути зустрічі з радянськими військами, які вступили на братні землі Західної України і Західної Білорусії, щоб їх взяти під захист, члени уряду поспішно перевантажили золото в санітарні машини і відбули до Румунії. Тікала також польська верхівка села. В цей час революційна молодь під керівництвом П. П. Миляновського, озброївшись гвинтівками і кулеметами, захопила станцію, зірвала залізничне полотно між Куткором і Утішковим. В боях за вокзал брали участь Олександр Горбач, Леонтина Кравчук, Степанія Пат-ковська та інші.
Молодь Красного готувалася до урочистої зустрічі Червоної Армії. Одні будували тріумфальну арку, інші плели вінки, прибирали читальню. Про це один з мешканців села Утішків доніс загонові польської поліції, який втікав через Красне. Розлючені поліцаї вдерлися в читальню і багнетами закололи дочку Василя Вовка Стефанію та Д. К. Кучера.
Після визволення Красного Червоною Армією трудящі приступили до створення органів Радянської влади. Головою сільської Ради було обрано Василя Вовка. Під керівництвом радянських органів влади трудящі приступили до будівництва нового життя. Почалася відбудова зруйнованої німецькою авіацією залізничної станції. За два дні залізничний вузол відновив роботу.
Незабаром після визволення почалось навчання в школі. Замість трикласної школи з українською і польською мовами навчання і однокласної польської школи, що діяли до 1939 року, було відкрито семирічну з українською мовою навчання. Директором школи став колишній безробітний учитель В. П. Трач. Розпочалося навчання з неписьменним та малописьменним дорослим населенням. Створено бібліотеку, відкрито сільський клуб.
До Народних Зборів Західної України у Львів трудящі Красного делегували кращих активістів: В. П. Трача, В. П. Вовка, І. М. Кравчука, Д. Е. Довганя. Незабаром розпочалася підготовка до виборів у місцеві Ради депутатів трудящих і Верховної Ради УРСР. У ці дні в село була проведена електрична лінія і в хатах трудящих вперше запалала електрична лампочка.
У 1940 році селяни організували колгосп, обравши головою П. П. Мотилевича. Усуспільнено млин та пилораму.
Однак мирна праця па колгоспних ланах і підприємствах була перервана нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. 29 червня 1941 року Красне захопили німецькі війська. Почалися жахливі дні гітлерівської окупації. Загарбники жорстоко переслідували радянських активістів. Працездатне населення вивозилось на каторжні роботи в Німеччину, інші — в концтабори. Вірними помічниками фашистів у їх чорних справах були українські буржуазні націоналісти.
Вже восени 1941 року в Красному утворилася підпільна група боротьби проти окупантів. Вона приймала радіопередачі Радянського Інформбюро і поширювала їх серед населення. В кінці 1942 року підпільники Красного влилися до «Народної гвардії ім. Івана Франка», центр якої містився у Львові. Крім антифашистської пропаганди, члени «Народної гвардії» влаштовували диверсії. Головним організатором і керівником підпілля в Красному був робітник-комсомолець І. В. Дубае, що проживав по вулиці Леніна в будинку М. 3. Дітчука.
Одночасно з «Народною гвардією» в 1942 році з ініціативи комуністів було створено комітет «Визволення Вітчизни». Між ним і «Народною гвардією» підтримувалися взаємозв’язки. Деякий час комітет розміщався між станціями Красне і Задвір’я. Крім видання і поширення антифашистських листівок, по завданню комітету двічі було знищено телефонну лінію.
Населення Красного допомагало підпільникам вести боротьбу проти окупантів. У будинку Дітчука знаходилася явочна квартира для партизан. їдальня (поряд з поштою) була місцем, де давали на дорогу харчі, одяг, вказували дальший маршрут втікачам з німецького полону. Окремі громадяни переховували полонених у своїх хатах.
18 липня 1944 року Радянська Армія визволила Красне. Селище стало районним центром. Розгорнулися роботи по ліквідації наслідків війни. Через 5 днів було відновлено рух на залізниці. Для відбудови і ремонту зруйнованих будинків створюється комбінат комунальних підприємств. Відновили свою роботу клуб, бібліотека. Почала виходити районна газета «Радянський шлях», яка відіграла значну роль у зміцненні радянського ладу в Красненському районі. На її сторінках регулярно висвітлювалась робота партійних, комсомольських організацій, популяризувався передовий досвід перших колгоспів і сумлінна праця кращих колгоспників.
Значну роль газета відіграла в боротьбі проти буржуазних націоналістів. Так, 1 квітня 1945 року на її сторінках було надруковано звернення учасників районних зборів трудящих до всіх селян і селянок, родин червоноармійців Красненського району, в якому говорилося, що німецькі загарбники відступили, але їх місце зайняли націоналістичні банди, які чинять опір Радянській владі, вбивають чесних людей, знищують соціалістичну власність. В селі Стадия вони тяжко поранили Е. С. Дику тільки за те, що її чоловік боровся з фашизмом в рядах Радянської Армії. Націоналісти вбили її матір, двох братів та сестру. В селі Стінки оунівці вбили дружину радянського військовослужбовця Параску Чайлу. Друкувалося багато інших статей, в яких викривалися злочини оунівських бандитів.
У боротьбі із запеклими ворогами українського народу — буржуазними націоналістами загинули 21 краснянський активіст, які поховані в братській могилі по вулиці Леніна разом з 72 бійцями і офіцерами, що полягли в боях за визволення селища від німецьких окупантів. На могилі споруджено пам’ятник героям.
Частково подолавши труднощі, що були викликані фашистською окупацією, селяни Красного в жовтні 1947 року засновують колгосп ім. Калініна. Вже в 1948 році він прославився майстрами по вирощуванню високих урожаїв цукрових буряків. Виростивши по 350—380 цнт з га, 18 колгоспниць — П.Кравчук, Г. Падковська та інші були нагороджені орденами та медалями.
В процесі укрупнення колгоспів Львівщини колгосп Красного в 1951 році став 3-ю бригадою нового колгоспу «Перемога», яка стала спеціалізуватися на розведенні та відгодівлі тварин. Колгоспники добивалися високих показників. Так, доярки Р. Хом’як, К. Височанська та інші надоювали від кожної корови по 3—3,5 тис. літрів молока за рік, а свинарки А. Трипалюк, М. Лада виробляли по 98 цнт свинини.
Розвиток бурякосіяння в західних областях України обумовив необхідність будівництва нових цукрових заводів. Рада Міністрів СРСР у 1949 році прийняла постанову про побудову такого заводу і в Красному. Проектне завдання на будівництво було затверджене Радою Міністрів СРСР 28 березня 1951 року. Спорудження розпочалось у листопаді 1951 року. Активну участь у будівництві взяла молодь Красного і навколишніх сіл. Допомагали будувати завод спеціалісти, які приїхали із східних областей України, а також з Росії, Білорусії і Молдавії. Для підготовки будівельників відкривається школа ФЗН. Виростали фахівці будівельної справи. Перед цим майже 200 чол. пройшли тримісячне навчання на Ходорівському, Мізочському і Артемівському заводах, де опанували професіями апаратників, турбіністів, машиністів тощо. Більше 400 робітників закінчили технічне навчання безпосередньо на своєму підприємстві. 31 грудня 1954 року завод дав перший цукор.
Новий завод став гордістю не тільки трудівників Красного, але й всієї Львівщини. Це було перше підприємство однієї з нових галузей промисловості, де всі трудомісткі процеси були механізовані.
З розвитком виробництва на заводі виростали справжні майстри цукроваріння, численні раціоналізатори.
Під час будівництва заводу комуніст Михайло Отченаш працював столяром, потім очолив бригаду будівельників. Одночасно освоїв спеціальність котельника. Продовжуючи вивчати технологію виробництва, став спеціалістом широкого профілю і зараз працює помічником змінного інженера, а в ремонтний період — котельником. Подібні факти не поодинокі.
Внаслідок впровадження механізації та автоматизації виробництва, а також завдяки зусиллям кращих працівників і всього колективу, завод швидко освоював проектну потужність. Якщо в 1955 році добова переробка цукрового буряка становила 6720 цнт, то в 1958 році вона зросла до 12 500 центнерів.
Однак, розширення бурякосіяння у Львівській області вимагало збільшення потужності підприємства.
У 1959 році колектив заводу зобов’язався до кінця семирічки довести проектну потужність з 12 до 25 тис. цнт на добу. Почалася наполеглива робота по реконструкції заводу, яку було завершено достроково — в 1960 році. Трудовий ентузіазм колективу очолила партійна організація, що забезпечило виконання взятого зобов’язання. В процесі реконструкції заводу особливо великий вклад внесли робітники ремонтно-силового цеху на чолі з начальником В. Т. Сало та колектив ТЕЦ на чолі з В. Г. Демишком.
Скоро завод став одним з найпотужніших цукрових підприємств України. В 1961 році тут відбулася республіканська нарада представників цукрових заводів, на якій передовики Красненського заводу ділилися досвідом реконструкції та поліпшення технології виробництва, зокрема в зниженні залишків цукру в жомі.
На заводі з кожним роком зростає технологія виробництва, поліпшуються умови праці. В 1963 році була здійснена механізація розвантажування буряків з автомашин і складання їх у кагати і бурти з очисними пристроями. Встановлено вентиляцію в турбінному цеху, в жомосушильці, в зольному приміщенні і кочегарці, обладнано також кімнату, в якій ведуться роботи з ртуттю, тощо.
За невпинний розвиток підприємства боряться всі його робітники й інженерно-технічні працівники. Лише в 1966 році надійшло 50 раціоналізаторських пропозицій, з яких 17 належать інженерно-технічним працівникам і 20 робітникам. Відомими раціоналізаторами заводу стали майстер В. Т. Сало, робітники С. М. Кулик, М. Й. Отченаш, В. X. Колесник, І. П. Горошко та інші.
З року в рік розгортається соціалістичне змагання. Семи бригадам уже присвоєно звання колективів комуністичної праці, а 9 робітникам — ударника комуністичної праці. За високе звання колективів комуністичної праці в 1966 році боролося 6 бригад і за звання ударника комуністичної праці — 10 робітників. Передовики виробництва Б. Л. Рибинський, П. С. Кіт, Ю. А. Мисак та інші нагороджені значками «Відмінник соцзмагання УРСР». У зв’язку з успішним виконанням семирічки в 1966 році орденом Леніна нагороджений апаратник Г. В. Дідух, орденами Трудового Червоного Прапора нагороджені слюсар С. М. Кулик і оператор М. Й. Отченаш.
Багато робітників та інженерно-технічних працівників одержали медалі «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку».
Майстрами цукроваріння стали бригадир Степан Іванов, апаратник Олексій Семенів, електрик Євгеній Куцький, машиніст котла Олександр Романів та багато інших. Всього на заводі в 1966 р. числилося 870 чол. персоналу, в т. ч. 552 робітники, 45 інженерно-технічних працівників, 30 службовців та інші спеціалісти.
В результаті реконструкції заводу, поліпшення організації праці, соціалістичного змагання зростає обсяг виробництва. Якщо в 1955 році валова продукція заводу становила 1333 тис. крб., то в 1966 році вона виросла до 7110 тис. крб. У 1966 році завод з 3000,3 тис. цнт буряків, вирощених на полях 86 колгоспів Золочівського, Кам’янсько-Бузького, Буського, Бродівського, Нестеровського районів, виробив 417,4 тис. цнт цукру.
Між селянами і робітниками розвиваються дружні відносини. Понад 4 роки колектив цукрозаводу має шефство над колгоспом «Іскра». Тісний зв’язок партійних організацій заводу і колгоспу допомагає розв’язанню багатьох питань сільськогосподарського виробництва. Завод допомагає колгоспові в підготовці власних спеціалістів слюсарної і токарної справ. Не раз допомагали шефи в ремонті тракторів, автомашин, збиранні врожаю. В 1964 році з допомогою заводу було обладнано дитячі ясла.
За роки Радянської влади в Красному побудовано хлібозавод, цех безалкогольних напоїв та ковбасний цех.
Значну роль у житті Красного відіграє залізничний вузол, на якому працює понад 700 робітників і службовців. Останнім часом його розширено і реконструйовано. Побудовано парки прийому і відправлення поїздів, службові приміщення, завершено електрифікацію залізничної дільниці Львів—Красне. Зріс вантажооборот станції, перевищивши в 1966 році вантажооборот 1960 року більше як в три рази.
Збільшення вантажообороту станції викликане зростанням економіки навколишніх сіл, в тому числі й Красного.
Станція Красне — зразкове транспортне підприємство, якому в 1963 році присвоєно звання підприємства комуністичної праці. Тут виросло чимало досвідчених робітників. Під керівництвом Сергія Царука бездоганно працює бригада оглядачів , яка завоювала звання бригади комуністичної праці.
На станції прискорено оборот вагонів, забезпечено безпеку руху поїздів. В цьому велика заслуга комуніста — чергового по станції М. Драгуна, маневрових диспетчерів М. Бойчука, Д. Дурманенка, зціплювана М. Дроздовського, стрілочника М. Бруся, електромеханіків В. Тимуця і Р. Пилипчука, складача поїздів Й. Чигиря та інших .
Помітне місце в економіці селища займає сільське господарство. Колгосп «Авангард», що утворився на базі виділеної в 1960 році третьої бригади з артілі «Перемога», об’єднував у 1966 році 957 дворів селища Красного та прилеглих до нього сіл: Андріївни, Пітричів і Острівця. За артіллю закріплено 3932 га землі, в тому числі 3375 га сільськогосподарських угідь, з яких ріллі — 1904 га, сіножатей — 783 га та 688 га пасовиськ; присадибних ділянок особистого користування — 275 гектарів.
Колгосп «Авангард» — це велике господарство, яке спеціалізується на відгодівлі тварин. У ньому на базі вирощення технічних культур на 1 січня 1967 року утримувалося і відгодовувалося 2228 голів великої рогатої худоби та 2098 голів свиней.
Крім різних технічних культур, що займають більше 800 га і використовуються для відгодівлі тварин, під цукровий буряк майже щороку відводиться до 200 га та під важливу зернову культуру пшеницю до 550 га. Відповідно до місцевих природних умов, колгоспники збирають порівняно високі врожаї пшениці й цукрових буряків. Так, урожай озимої пшениці становив у 1966 році 25,2 цнт з га та цукрових буряків — 268,3 цнт з гектара.
Від тваринництва, технічних і зернових культур колгосп одержує значні доходи.
Так, у 1966 році валовий доход артілі по основному виробництву становив 802 411 крб. і по капітальному будівництву, ремонту 23 625 крб., а чистий доход — 328805 карбованців.
Значні доходи дали можливість придбати необхідну техніку. Так, у 1966 році в артілі було 18 тракторів, 5 зернозбиральних комбайнів, 14 вантажних автомашин та багато іншої сільськогосподарської техніки.
Сумлінна праця колгоспників відповідно оплачується. Так, в середньому на одного механізатора, працівника тваринництва і рослинництва в 1966 році оплата праці, в порівнянні з 1961 р., зросла в два рази. Передовики виробництва за досягнуті успіхи одержують нагороди. Так, в 1966 році орденами Трудового Червоного Прапора нагороджено голову артілі В. М. Байка і комбайнера М., П. Папроцького.
Значно зріс добробут і культурний рівень населення. Споруджено багато нових будинків. Тільки в 1965 році побудовано три 24-квартирних будинки для залізничників. Поблизу цукрового заводу виросло ціле селище, в якому більше 200 нових будинків.
Значно зросла купівельна спроможність населення, яке обслуговують 30 торгових точок.
За роки Радянської влади створено охорону здоров’я. До возз’єднання в селищі не було жодного медпрацівника і за медичною допомогою доводилося звертатися до лікарів у місто Буськ. За все потрібно було платити великі гроші. Спочатку, в 1940 році, в селищі були відкриті амбулаторія, акушерський пункт і дитяча консультація, в яких працювало 3 лікарі, 3 фельдшери і 2 медсестри. В 1945 році відкрито інфекційну лікарню, а через рік — поліклініку і лікарню, які стали обслуговувати 6 лікарів і 25 працівників з середньою медичною освітою. При цукровому заводі в 1954 році відкрилися лікарня, медпункт і аптека.
Великі зміни відбулися в галузі розвитку народної освіти. З часу відкриття в 1944 році середньої школи її закінчило більше 800 юнаків і дівчат. У двох середніх (одна з них вечірня для робітничої молоді) і восьмирічній школах навчається більше 1700 учнів. Більше 100 випускників з красненських шкіл здобули вищу і середню професійну освіту. З них 11 працюють лікарями, 15 — інженерами, 47 —- вчителями, 22 — агрономами, зоотехніками тощо.
У вузах навчається більше 50 випускників. До возз’єднання в селищі з вищою освітою не було жодної людини.
Для дошкільнят вже в 1948 році були відкриті дитячі ясла і садок. Протягом 1951—1952 рр. до ладу стало ще кілька дитячих закладів, якими охоплено більше 120 дітей.
Невід’ємною частиною духовних запитів мешканців Красного стала художня книга. Послугами шести бібліотек користується близько 3800 чоловік, які протягом року перечитують більше 65 тис. книг. Немало з них мають власні бібліотеки. Велику популярність здобула серед читачів періодична преса. Тут щороку передплачується до 2,5 тис. примірників газет і 1,5 тис. журналів.
Трудівники міста у вільний час відвідують читацькі конференції, літературні вечори, бібліографічні огляди книг та інше, що організовуються бібліотеками. Тематика їх різноманітна: «Ленін живий у пам’яті народній», «Ми будемо жити при комунізмі», «Шевченко наш — Шевченко з нами», «Безсмертний Кобзар», «Радянська Армія — армія миру», «Чому ми проти релігійних свят і обрядів» та інші.
Влаштовуються книжкові виставки до ювілейних дат. Перед відвідувачами виставок виступають старі комуністи А. Т. Корсун та І. С. Смовж, яким пощастило бачити В. І. Леніна.
Своє дозвілля більшість жителів селища проводять у будинках культури, де демонструються кінофільми, проводяться лекції, влаштовуються театральні вистави різних жанрів. Більшість театральних вистав готують самодіяльні колективи. Популярними стали драматичний і танцювальний гуртки, які створені при селищному Будинку культури. Аматори драматичного мистецтва за останні 10 років по ставили більше 80 п’єс. Серед них «Доки сонце зійде—роса очі виїсть»—М. Кропивницького, «За двома зайцями»— П. Старицького, «Назар Стодоля» — Т. Шевченка, «Веселка» — М. Зарудного та інші.
Далеко за межами селища славиться хор, в якому налічується 75 співаків. У ньому беруть участь учителі, залізничники та любителі пісні інших професій. Піснярів радо зустрічають не тільки на сценах Красного, але й Львова, Буська, Золочева, Кам’янки-Бузької, Мостиська та інших міст. Пісні в їх виконанні транслюються по радіо. Найбільшу популярність здобуло вокальне тріо в складі Івана Кучикана, Мирослава Черевка і Григорія Рибачка.
Перед глядачами час від часу виступають також заслужена хорова капела «Трембіта», артисти Львівської філармонії, учасники художньої самодіяльності Львівського палацу залізничників та інші театральні колективи.
Значне місце в житті мешканців Красного займає спортивно-масова робота. Тут працює п’ять фізкультурних колективів, які охоплюють 744 фізкультурників. Більшість з них захоплюється футболом, волейболом, баскетболом тощо.
Велика заслуга в справі зростання економіки, культури й освіти жителів Красного належить комуністам і комсомольцям. У селищі створено 8 партійних організацій, які охоплюють понад 150 комуністів та 5 комсомольських організацій, в яких налічується більше 350 юнаків і дівчат.
Невпізнанно змінилося Красне за радянських часів. Трудящі селища, йдучи назустріч 50-річчю Радянської влади, спорудили її творцеві В. І. Леніну пам’ятник, який урочисто відкрили 11 вересня 1966 року. Образ вождя втілений у світло-сірому граніті. На постаменті слова: «Споруджено в 1966 році на честь п’ятидесятиріччя Радянської влади».
Передбачається значне розширення селища в майбутньому та газифікація квартир і підприємств. Найближчим часом будуть заасфальтовані головні та упорядковані інші вулиці й сквери. Також передбачається будівництво двоповерхового універмагу та інших приміщень для обслуговування населення.
П. Д. ГУМЕНЮК