Івана Франка, Дрогобицький район, Львівська область
Івана Франка (до 1952 року — Нагуєвичі) — село, центр Івано-Франківської сільської Ради Дрогобицького району. Це підгірське поселення, розташоване за 14 км від Дрогобича і за 12 км від Борислава, населення — 2745 чол. Нагуєвичі стали відомі далеко за межами Галичини ще наприкінці XIX століття. Тут у 1856 році народився славний син українського народу письменник-революціонер Іван Франко.
Розташоване село в мальовничій долині невеличкої річки Збір (басейн Дністра), між відрогами Карпатських гір, порослих густими хвойними та змішаними лісами.
Іван Франко всім серцем любив свої Нагуєвичі. Багато творів письменника народилося на матеріалах і фактах історії рідного села. До них належать повісті «Великий шум» і «Гутак», драма «Украдене щастя», оповідання — «У кузні», «Лесишина челядь», «Грицева шкільна наука» та інші.
Великий Каменяр старанно вивчав історію свого села, збирав цікаві факти і залишив багатий матеріал про життя і боротьбу своїх земляків за часів австрійського колоніального гніту.
Перші згадки про село під назвою Нагуєвичі зустрічаються в офіційних документах, датованих 1424 роком. Виникло воно на місці стародавнього слов’янського поселення і спочатку мало назву Сольне, оскільки тут були знайдені значні запаси соляної ропи, з якої жителі видобували сіль. На околицях села також знайдено 2 кам’яні сокири та інші примітивні знаряддя, які відносяться до часів неоліту, що детально описав І. Франко у своїй статті «Неолітичні знахідки в околицях Нагуєвичів і їх сучасне уживання».
Під час татаро-монгольської навали багато жителів села загинуло в боротьбі із завойовниками, інші кинули згарища. Згодом частина селян повернулась і поселилася на місці сучасного села.
Нове поселення, що виникло на місці стародавнього Сольного, стало називатися Башів. Під цією назвою воно зустрічається і в записах Франка, зроблених на основі переказів його земляків. З розповідей свого батька про давню історію рідного села письменник зазначав: «Давніше на тім сугорбі стояв укріплений замок, котрий так само, як і ціле село, звався Башево чи Дашево».
Після загарбання в XIV столітті галицьких земель польськими феодалами Башево деякий час було королівською власністю. Пізніше король подарував його панові С. Нагуєвському. Щоб увічнити власне ім’я, той перейменував Башево в Нагуєвичі. Однак до середини XVI століття село згадується в документах поперемінно під обома назвами. Так, у матеріалах 1443 і 1471 рр. говориться про Башеву Жупу сольну, а в одному з документів 1566 року зазначалося, що піджупник самбірський Станіслав з Кожелова одержав у Симбірському старостві 2 пателі, або черуни, в жупі Нагуєвичі, яка звалась Башева.
Імена, які зустрічаються в документах найдавнішого періоду, свідчать про те, що споконвічними жителями села були українці.
Економічне становище Нагуєвичів у період феодалізму в основному залежало від розробки соледобувних промислів. У XVI столітті в селі, крім приватних солеварень, було 4 великих пателі, або черуни, які належали королеві і в яких видобувалася значна кількість солі4. У книзі ревізій Перемишльської землі за 1692 рік зазначається, що в селі є 89 хат, королівська корчма і королівська жупа, а біля неї 30 хат зваричів-виварювальників солі, які не сплачують громадських податків.
Після першого поділу Польщі, на околиці Нагуєвичів у 1779 році було закладено присілок «Слободу», або «Нове село», що належало панам Туркулам. Про виникнення слободи І. Франко писав: «В кінці села на горбі, оточенім з заходу і півдня річкою Бар, є присілок «Слобода», або «Нове село». Постало це поселення за австрійських часів. На горбі стояв укріплений замок, у якому сиділи пани Тур-кули. Шість осадників Слободи одержали землю на розвиток господарства і були вільні від панщини».
З історією заснування Слободи пов’язана поява роду Франків у Нагуєвичах. Коли і при яких обставинах в Слободі оселився рід Франків, невідомо. «Моя вітцівська хата,— писав Франко,— була під солом’яною стріхою, пошита китицями житньої соломи. Вона була збудована, правдоподібно, ще при кінці XVIII ст. в часи першого оселення Нагуєвської Слободи, а мати мого вітця десь у 20-х рр. XIX століття купила її з усім обійстям, з 12 прутами поля та з усіма господарськими приладами».
Син письменника Тарас Іванович, вивчаючи громадські документи, встановив, що наприкінці XVIII століття в Слободі ще не було селян з прізвищем Франків. Він висловив припущення, що цей рід переселився до Нагуєвичів з села Озимини Дрогобицького району.
Наприкінці XVIII століття солеварня та інші промисли навколо Нагуєвичів були привласнені казною. Так, в «Описі галицьких солеварень за 1771—1773 рр.» зазначається, що солеварні, які були поблизу Нагуєвичів, стали власністю королівської економії. В 1818 році малопродуктивні промисли в Нагуєвичах закрили. На тих солеварнях, що залишилися, умови праці були дуже важкими. На черунах, що були власністю королівської економії, залежно від якості ропи, щотижня зварювали по 30—40 бочок солі, а протягом року — до 1300 невеликих бочок. їх продавали від злотого і 12 грошів до 5 злотих і 18 грошів.
Виснажлива праця солеварів оплачувалась погано. Через це на солеварнях більшість робіт виконували кріпаки, які жили в страхітливих злиднях.
Громада Нагуєвичів мала щотижня привозити до солеварні 11 сягів дров і одержувала по злотому і 10 грошів за кожен привезений сяг. Хто не мав тягла, той рубав дерево і робив в’язанки хмизу.
За свідченням Йосифінської і Францисканської метрик, орною землею користувалася більшість жителів села, хоч розподіл її був дуже нерівномірний. Більша частина придатної землі, в т. ч. пасовиськ, належала кільком багатіям і державній економії.
Особливе місце в економіці села посідали маєтності уніатської церкви, якій належали великі земельні наділи. В руках попа була не тільки орна земля, а й луки та пасовища.
У 30-х рр. XIX століття в Галичині лютували голод і хвороби. Підвищилися ціни. Народ харчувався гірчицею і кропивою. Хліб пекли з висівок, дубової кори, сушеного пирію. Діти їли траву, а старі вживали в їжу дубове листя. Люди продавали своє майно і йшли на Поділля. Не випадково в цей період в народі була складена пісня про те, що за миску вареників можна було виміняти хату.
Про минуле Галичини, і зокрема Нагуєвичів, І. Франко писав, що в 30-х рр. XIX століття тут вимирало від 50 до 100 чол. у рік. Найбільша пошесть охопила Самбірський та Стрийський округи, де на холеру захворіли 12 проц. усіх жителів, тоді як число хворих у всій Галичині становило 6 проц. Таке страшне народне горе породжувало відчай і страх. Люди не знали, як боротися з лихом. Пробудились до життя різні забобони. У розпалі епідемії страх селян за своє життя призвів до жорстокої розправи над кількома своїми односельчанами: на терновому багатті спалили 7 чол., які нібито були упирями і наслали на село пощесть.
Матеріал до цієї статті зібрала Ольга Федорівна Франко, дружина письменника, зі слів очевидців цієї події — А. Лялюка і С. Будяка. У селі і до цього часу зберігся холерний цвинтар. Після холери 1832 року склалися важкі умови, посилені ще й голодом. Вмерло багато людей, а поміщик примушував працювати і за померлих. Тоді кріпаки виступили проти пана. Цю подію описав І. Франко.
Скасування панщини не змінило долі більшості селян, які немало терпіли і від місцевого духівництва. З 1855 по 1860 рік священиком у селі був Иосиф Левицький.
Иосиф Левицький був освіченою людиною, він — автор першої в Галичині граматики української мови, виданої в Перемишлі в 1834 році, та кількох шкільних підручників. Левицький активно втручався в мовні суперечки, виступав проти латинізації церковних обрядів, писав оди й панегірики, перекладав Шіллера і Гете. Проте його світогляд був реакційний, «аристократично-попівський». До селян він ставився з погордою, побоювався, щоб, мовляв, мужик не заплямував «його панської руки своїми брудними лапами». Ставши нагуєвицьким парохом, він відразу ж утроє підвищив плату за церковні відправи, вимагав від селян, щоб вони безплатно обробляли його поля, завозили з лісу паливо, доглядали сад, носили йому курей, яйця, рибу. Громада не любила Левицького, називала його «грубим ксьондзом».
Становище селянства в 2-й половині XIX століття мало чим відрізнялось від часів панщини. Більшість селянських господарств розорилася, і їх землі потрапили у власність кількох куркульських сімей. Так, на 1880 рік 367 дворів були бідняцькими. Власники місцевих багатств за будь-які «провини» штрафували селян. Навіть за збирання хмизу, грибів, жолудів, листя, горіхів вони здирали з селян штрафи. Лише за 1875—1882 рр. відбулось більш як 50 процесів за лісові шкоди, до яких було притягнуто 680 чол., що становило 60 проц. загальної кількості населення, головним чином бідняків.
Ще більшим лихом для селян була урядова заборона 1875 року випасати худобу в лісах. Через відсутність пасовиськ вони пасли худобу на невеликих перелогах. Тому багато селян змушені були продавати корів. У зв’язку з цим гірше угноювалася земля, зменшувалися врожаї. З приводу цього І. Франко писав: «І справді в послідніх часах нема такого року, щоби на передновинку навіть 16-и морговий господар не мусив жити кукурудзяним (купованим у місті) хлібом та чиром, а обідність, що воно й казати». Крім того, селян, навіть тих, що мали лише хату, примушували, підкреслював І. Франко, платити на рік 4 ринські загального податку, хоч це було їм не під силу. Так, у 1881 році з усіх 550 сімей, обкладених податком, розрахувалися вчасно лише 29 чоловік.
На початку 80-х рр. XIX століття в селі було виявлено родовища нафти і поклади озокериту. Сюди нахлинули шукачі легкої наживи. Почалася спекуляція земельними ділянками, що призвело до нових селянських заворушень. У 80—90-х рр. Пани Федорович і Щепанський вирішили законтрактувати у селян землю і розпочати видобуток нафти. Власникам грунту давали 30 злотих завдатку, а в разі виявлення нафти зобов’язувалися виплачувати 5 проц. доходу. 40 селян погодились на це. Але коли Федорович привів нотаріуса, щоб завірити письмову згоду, то селяни, зрозумівши, що вони обмануті, вирішили відмовитись від контракту. Зібралось у канцелярії сільської громади багато люду. Федоровичу з війтом вдалося вийти, а нотаріуса селяни не пустили, погрожуючи, що його задушать. Наступного дня в село прибули жандарми. Двох селян заарештували. Почалося слідство, яке закінчилося тим, що в селян було відібрано землю.
Запаси нафти та озокериту виявилися незначними і швидко втратили промислове значення. Щоб не вмерти з голоду, багато розорених селян змушено було наприкінці XIX — на початку XX століття лишати рідні домівки і поповнювати ряди пролетаріату Дрогобича, Борислава, інші емігрували до Канади, США, Аргентіни.
З дуже великими труднощами розвивалась культура. Крім боротьби проти онімечування і полонізації, доводилося боротися й проти реакційної політики місцевого духівництва. Так, сільський піп М. Єднаний довго перешкоджав будувати в селі читальню, проводити освітню роботу. Люди збиралися в хаті І. А. Бадинського, де читали книжки та журнали. В 1907 році селянин М. Тимишин дав свою ділянку землі під будівництво читальні. Урядовці запротестували. Тоді селяни почали збирати будівельні матеріали для читальні на подвір’ї в Бадинського. Згодом вони звезли їх вночі на відведену ділянку і до ранку зруб будинку був доведений до даху, після чого урядовці і піп не могли стати на перешкоді. Особливо активно діяла молодь, яка, долаючи опір реакціонерів, взялася за організацію хорового та драматичного гуртків. Ініціатором створення бібліотеки був І. Франко. Драматичний гурток незабаром здобув велику популярність. Активними його учасниками були Г. Франко, С. Дум’як, М. Хруник, М. Франко, В. Риб’як, Г. Хруник. На сцені почали ставити п’єси Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, І. К. Карпенка-Карого. Іноді гуртківці брали дозвіл на одну п’єсу, а ставили іншу, більш близьку за настроями до інтересів трудящих.
Однак місцева реакція була непримиренною. Особливо перешкоджав роботі читальні піп Єднакий.
Коли І. Франко надіслав для бібліотеки свої книги, сільський війт за пропозицією попа заховав їх у будинку Єднакого на горищі. Довідавшись про це, сільські парубки, очолені С. Добрянським, викрали книги. Потім вони потай зберігалися по домівках селян, як найдорожчі реліквії і як пам’ять про свого великого земляка. Одну з цих книг селянин Д. Гром зберігає і досі. Про мракобіса і покровителя темряви Єднакого в 1916 році І. Франку писав його брат Захар Якович Франко: «Велике підгірське село Нагуєвичі було досі занедбане в просвіті головне тому, що противник був їй довголітній місцевий парох М. Єднакий».
Велика Жовтнева соціалістична революція пролунала збуджуючим дзвоном і викликала хвилю виступів західноукраїнських трудящих. Але не весь український народ міг скористатися здобутками революції. Місцеві власті били тривогу, вони доповідали імперіалістичним агентам, що в Східній Галичині «…помічено рух, мета якого — перетворити в життя комуністичні ідеї більшовиків».
Наприкінці 1918 року Східну Галичину загарбали польські поміщики і буржуазія. Відразу ж карна жандармерія шляхетської Польщі почала розправу з односельчанами Великого Каменяра. Зігнавши всіх людей, кінні жандарми наказали дорослих сікти на майдані біля церкви, а малих дітей загнали на дзвіницю. Потім розпочали допит. Старіших питали про те, в кого зберігається зброя, хто бунтує, а після допиту били. Селянина М. Буцяка так побили, що рідні несли його додому на рядні догори спиною. Роздягнувши і роззувши селянина Д. Твардовського, карателі піддали його жорстоким тортурам. Потім жандарми взялися за дітей. Під дзвіницею садисти почали палити солому. На все село лунали крики і плач дітей. Карателі так нічого і не дізналися і змушені були відпустити людей.
Ні катування, ні тюрми не могли зламати прагнення народу до свободи. Боротьба тривала. Влітку 1918 року до села дійшли зворушливі розповіді солдатів австрійської армії, які побували в полоні в Росії і були очевидцями або учасниками революційних подій. Селяни захоплено вітали революцію і в один голос заявляли, що так потрібно зробити й в Галичині. Активісти Ф. Гаврилик, І. Гаврилик, І. Тимишин, М. Франко та співчуваючі їм почали організовувати виступи бідноти села. І досі в селі пам’ятають розповіді про ті бурхливі дні, сповнені непримиренності і боротьби проти тих, хто намагався задушити свободу. Ніщо не могло зупинити енергійних пропагандистів. Коли до хати шевця І. Тимишина зайшов піп і почав його умовляти зректися своїх поглядів і наприкінці запропонував господареві поцілувати хрест, той відповів йому так: «А ви, отче, поцілуйте мій молоток, він дає трудареві хліб».
Комуністи, які діяли в селі і входили до Бориславського районного комітету, поширювали революційну літературу, твори передових російських та українських письменників, цікавилися життям Радянської Росії, її історією. Часто розповідав односельчанам про історичне минуле Росії, про близькість і дружбу російського та українського народів комуніст Ф. Гаврилик. І. Тимишин діставав книги, видані в Радянській країні, давав читати односельчанам, які потім обговорювали їх на таємних вечірніх і нічних сходках.
Особливо важкими для трудящих села були роки діяльності т. зв. санаційного уряду буржуазної Польщі і світової економічної кризи. Голод і злидні гнали людей із села. Вони поповнювали ряди безробітних Дрогобича, Борислава, Самбора і тут під керівництвом комуністів брали активну участь у страйках і демонстраціях безробітних. Жителі уважно стежили за подіями і допомагали страйкарям чим могли.
Класова боротьба точилася і в самому селі. В 1936 році тут відбувся багатолюдний мітинг, який набрав політичного характеру. Приводом була звістка про те, що польські буржуазні власті заборонили будувати в селі українську школу. Організували мітинг члени підпільного комітету Комуністичної партії Західної України, серед яких особливо відзначився М. Франко — племінник великого письменника. Над площею замайорів червоний прапор. Микола Франко виступив першим і проголосив політичні лозунги: «Геть буржуазний уряд!», «Привіт рідним братам на Сході!» та інші. Його підтримали М. Твердовський, В. Риб’як, М. Кімакович, Г. Гром, А. Айзенберг та інші. Право на будівництво школи було завойоване.
У червні 1938 року відбувся страйк проти капіталіста-підприємця Лангера, який жив у Самборі. В Нагуєвичах він закупив 2700 куб. м лісу і хотів вивозити його за дуже дешеву ціну. Підприємець платив за перевезення з Нагуєвичів до Самбора по 5 злотих за 1 куб. м, а селяни вимагали 7 злотих. Щоб добитись підвищення платні, селяни не виїхали в ліс. Тоді підприємець найняв штрейкбрехерів з близьких до Самбора сіл — Черхави, Вільшаника і Лукавиці. Але страйкарі прогнали їх. Лангер викликав поліцію, яку страйкуючі перепинили на дорозі між Урожем і Нагуєвичами. Поліція почала стріляти в людей, і вони мусили відступити. На другий день страйкуючі підпиляли мости і одна підвода штрейкбрехерів провалилася в річку. На четвертий день знайшлися зрадники в самих Нагуєвичах. Лангер заплатив їм більше, і ті виїхали на роботу в ліс. Поліція арештувала організаторів страйку Д. Сарахмана, М. Хруника, І. Тимишина і дуже побила. Страйк було придушено, але боротьба тривала.
Гострою і невпинною була боротьба односельчан за вшанування пам’яті І. Франка. Щорічне відзначення дня народження чи смерті письменника трудящі пов’язували з боротьбою за свободу і незалежність. Відбувся масовий мітинг на садибі письменника з участю бориславських і дрогобицьких робітників 14 вересня 1922 року. В 1926 році односельчани зібрали кошти на будівництво української гімназії, закладеної на честь І. Франка в Дрогобичі. Коли в 1933 році на могилі Каменяра у Львові встановили пам’ятник, молодь села доставила туди естафетою срібний кубок з рідною землею письменника-борця.
Виражаючи думи і мрії трудящих про прихід весни визволення, Великий Каменяр писав:
«Весно, ох, довго ж на тебе чекати,
Весно, голубко, чому ж ти не йдеш?
Чому замість себе до вбогої хати
Голод і холод, руїну і страти в гості ти шлеш?»
І вона прийшла. Вересневу ніч 1939 року важко забути. В селі ніхто не спав. В одних на очах видно було посмішку, інші, ті, хто залив багато сала за шкіру односельчанам, похмуро дивилися з-під лоба і поспішно рихтували вози. Могутній гуркіт танків наростав, немов морський прибій. Недалеко від подвір’я Миколи Франка зібрався гурт селян.
— Запалімо смолоскипи,— гукнув Микола Франко.— Червоні прапори піднімімо! Брати наші рідні йдуть, довгождану волю несуть!
Юрба заметушилась.
— Лаштуймо трибуну!
І враз, за кілька хвилин, трибуна виросла, мов з-під землі. Але це нікого не здивувало. Кращі сільські теслярі давно обдумали все і заздалегідь майстрували її у стодолах, ховаючись від ока жандарма.
Ті, що були на мітингу зустрічі з воїнами Червоної Армії, і досі із захопленням розповідають молодим про ці незабутні хвилини і полум’яні щирі слова, що пролунали в той день.
— Нині здійснюється те, за що ми боролися, за що вмирали наші брати і сестри під ворожими бунчуками. Ми тепер вільні. Нас визволили з-під шляхетського ярма єдинокровні брати зі Сходу.
А коли Микола Франко від імені своїх односельчан перед воїнами Радянської країни, що застигли в урочистому мовчанні, складав щиру подяку і підніс хліб та сіль, з натовпу пролунали голоси:
— Геть солтиса!
— Най Микола буде тепер нашим головою!
Так народилась у багатостраждальному гірському селі Нагуєвичах Радянська влада. Люди стали господарями своєї долі.
Нове життя завітало в кожну селянську хату. Було обрано сільську Раду. Її очолив М. 3. Франко. Своїм обранцям люди вручили як би частку своїх сподівань, своїх радостей і турбот. До сільської Ради депутатів трудящих йшли люди щасливі, наче вдруге на світ народились. Не криючись і не озираючись, як колись, а дихаючи на повні груди, широким кроком поспішали до сільради колишні бойові товариші М. Франка — Ю. Твердовський, колишні демонстранти і прапороносці В. Риб’як, М. Кімакович, Г. Гром, М. Хруник, М. Твердовський. Було вирішено попівську землю віддати біднякам, а поміщицькі покої та світлиці передати тим, хто жив у курних хатах і хворів на пропасницю. Створеній комісії з потомствених бідняків доручили міряти попівську землю і наділяти нею селян. Близько 100 га розподілили між тими, хто раніше обробляв лише чужу землю. В лісі, який також став народним добром, виявилось багато стрельованого дерева: поміщик мав думку будувати нові фільварки. Тепер цим багатством розпоряджалась сільська громада. Найбіднішим було виділено будівельний ліс для спорудження нових хат. Одночасно вирішили добудувати школу, щоб усі діти вчилися.
В одному з будинків посеред села було відкрито бібліотеку-читальню. Книги завезли з Дрогобича і Львова.
— Най люди до світла тягнуться,— говорив М. Франко,— бо ж у пітьмі росли вони і їхні діти, крім ропи, церкви та корчми, нічого не бачили.
Минали дні, місяці, настав сороковий рік. Люди розігнули спини, самі побачили, що означає влада трудящих, влада народу. Бідняки трудились на своїй землі, діти стали навчатися в школі своєю рідною мовою, в селі почали демонструватись кінофільми.
Радісна пісня лунала над селом і в надвечірній імлі котилася далеко-далеко по схилах Карпатських гір.
У 1940 році відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. Першим віддав голос за обранців народу Захар Якович Франко — брат письменника. Старенького дідуся привезли на підводі. Роки брали своє, але голосувати вдома старий не захотів. Одержуючи бюлетень, він сказав: «Я давно мріяв про волю, добро народне, за яке боровся мій брат Іван. Ось воно прийшло до нас сьогодні. Ми, селянські сини, маємо право обирати. А колись бідного хлопа і близько до урни не підпускали».
Люди мріяли про майбутнє. Захоплюючі картини малював перед ними син Захара палкий патріот Микола.
Нам потрібно йти за прикладом наших братів на Сході — у колективі наша сила, колективне господарство допоможе нам вибратися із злиднів.
Наприкінці 1940 року ідея почала втілюватися в життя. Весну 1941 року хлібороби Нагуєвичів розпочали спільно, об’єднавшись в сільськогосподарську артіль імені свого великого земляка І. Я. Франка. Першими вступили до неї М. 3. Франко, М. І. Твердовський, Ю. Й. Твердовський, сестра Миколи Франка Ю. 3. Даницька, М. А. Хруник та інші. Першим головою обрали М. І. Твердовського, який і донині трудиться в рідному колгоспі.
Хороша, сонячна і тепла була весна сорок першого року. В землю лягли зерна колективної, вільної праці. Хліба зійшли буйні, колосисті, ніби напоєні соками нового життя, що розквітло в Нагуєвичах. Земля поспішала віддячити працьовитим хліборобам. Але шалені орди німецького фашизму перервали мирний труд радянських людей. Почали падати бомби і снаряди на людські оселі і буйні хліби. 4 липня 1941 року в Нагуєвичі ступив кований закривавлений чобіт фашистських варварів. Разом з ними повернулись вигнані Червоною Армією і народом гнобителі та їхня агентура — буржуазні націоналісти. Почались арешти, переслідування. Однією з перших жертв загарбників був сільський активіст, племінник письменника М. Франко. Якийсь виродок виказав цю чесну працьовиту людину. Глухої літньої ночі гітлерівці схопили патріота. Фашистські головорізи вивезли його до Чорткова і замордували.
За переховування радянських громадян кати вивезли в Дрогобич кілька десятків селян і розстріляли їх під високим муром у центрі міста. Серед розстріляних була і дружина М. Франка Розалія Марківна, а її діти — одиннадцятирічна дочка Стефанія та шестирічний син Михайло лишилися сиротами. Було заарештовано і комуніста В. Риб’яка, якого після нелюдських катувань, разом з іншими активістами, кинули в концтабір.
Окупанти грабували і розорювали село. Зерно, худобу та інше майно вивозили до Німеччини. Вони з презирством і ненавистю ставилися до культури українського народу. Сільська бібліотека була закрита, книги частково спалені на багаттях, частково — викинуті на смітник. Школу, яка ледве животіла, віддали на поталу духівництву. А церква процвітала, прославляючи, за вказівкою глави уніатської церкви митрополита Шептицького, німецьких окупантів.
Проте задушити життя і погасити той вогонь свободи, який принесли воїни Країни Рад у 1939 році, було неможливо. Комуністи М. Хруник, К. Кімакович, М. Твердовський пішли в підпілля. Село наче вимерло. Люди притихли, але пильно стежили за ходом боїв і радісно зустрічали кожну звістку про бойові успіхи Радянської Армії. Вони твердо вірили в те, що воїни з червоними п’ятикутними зірочками повернуться зі Сходу і визволять їх з неволі.
Цей час настав у серпні 1944 року. Воїни 129-ї гвардійської дивізії, яка діяла в складі частин 4-го Українського фронту, розгромивши фашистські з’єднання під Дрогобичем, 7 серпня ввійшли в Нагуєвичі. Німці стрімголов тікали на захід, здавши село без жодного пострілу. Вони кинули все награбоване майно, худобу, зброю.
З перших же днів визволення селяни під керівництвом партійних і радянських працівників з ентузіазмом взялися заліковувати рани, заподіяні війною. Відбудовувалося зруйноване і запустіле господарство. Знову завирувало життя. Вже в 1945 році в селі відновила свою діяльність земельна громада ім. І. Франка. Спочатку вона об’єднувала 250 господарств. Це ще не був колгосп, але колективна праця вже завойовувала позиції в селі. На час косовиці створили 15 бригад косарів. Члени громади, включившись у всесоюзне змагання працівників сільського господарства, активно боролися за підвищення врожайності. Хлібороби прагнули достроково виконати взяті зобов’язання по розрахунку з державою по хлібоздачі.
У 1948 році в селі організувалися 2 колгоспи — ім. 31-ї річниці Жовтня та ім. І. Франка. Першими до колгоспу вступили депутати сільської Ради та актив села, а на кінець року — всі селяни. Згодом артілі об’єднались в один великий колгосп ім. І. Франка. На зборах колгоспників було вирішено розвивати багатогалузеве господарство. Споруджується кілька тваринницьких ферм, колгоспна комора, будинок правління тощо.
Колгосп змужнів, набрався сили. Електрифікація села значно полегшила працю. В його розпорядженні в 1964 році було 7 автомашин, 8 тракторів, 2 зернових і 1 силосний комбайни, молотарка, 2 льономолотарки, 2 льонопереробні машини, 1 льонобралка, 10 сівалок, 2 пилорами, 2 зерноочисні машини, 2 гноєрозкидувачі, 17 електромоторів.
Створились можливості для підвищення врожайності зернових культур, льону-довгунця і розвитку тваринництва. Грошова виручка від реалізації продукції колективного господарства в 1964 році становила 41 523 крб. Поступово нагромаджувались неподільні фонди, збільшувалися відрахування на культурні і побутові потреби колгоспників.
Радянський уряд високо оцінив господарські успіхи трудівників села. Передовики колгоспного виробництва — М. П. Чапля і Й. М. Гелій — нагороджені орденами Трудового Червоного Прапора. Для трудящих села їх сумлінна праця стала взірцем.
Особливо пожвавилась активність колгоспників після прийнятих Центральним Комітетом партії історичних рішень про заходи щодо підвищення продуктивності колгоспного виробництва.
На базі зміцнення економіки колгоспу значно поліпшився добробут трудівників села. Розгорнулось індивідуальне будівництво. Курні хати зникли. Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни тут збудовано близько 300 нових будинків на 2—3 кімнати, критих бляхою або черепицею.
На прохання жителів Указом Президії Верховної Ради УРСР село Нагуєвичі в 1952 році було перейменовано на село Івана Франка. Воно повністю радіофіковане і електрифіковане. Майже кожна сім’я має радіоприймач. Рік у рік зростає кількість телевізорів. Щодня в кожну хату надходять газети і журнали.
Внаслідок невпинного зростання матеріального рівня трудящих відбулися зміни в побуті. Якщо до встановлення Радянської влади про придбання швейної машинки переважна більшість жителів не могла і мріяти, то тепер вона є майже в кожній сім’ї. Мотоцикл або моторолер стали звичайною річчю для трударів.
У селі добре поставлено охорону здоров’я. Є медпункт, пологовий будинок і аптека. Обслуговують трудящих 2 фельдшери.
Більшість промислових і продовольчих товарів селяни купують у сільському універмазі та 3 крамницях.
Налагоджено зв’язки з іншими населеними пунктами. З 1956 року від Дрогобича до села прокладено широку асфальтовану дорогу, якою систематично кілька разів на день курсують комфортабельні автобуси. Працює філія зв’язку.
До визволення Радянською Армією 90 проц. населення було неписьменним. Школа працювала в убогому приміщенні — мала лише одну класну кімнату. Зате в селі «діяли» 2 церкви і 3 корчми. Не дивно, що грамотних людей тут було дуже мало, особливо серед жінок. Значна частина дітей через бідність батьків могла відвідувати школу лише доти, поки було тепло. Радянська влада, з перших же днів її встановлення, забезпечила право людини на освіту. Вже в 1946 році в селі було відкрито неповну середню школу з рідною мовою навчання. В 1957 році її було реорганізовано в середню. Якось І. Франко наводив скаргу свого земляка: «…жиємо, як ті воли в ярмі, вже й дітям не робимо надії на кращу долю». Це була гірка правда безпросвітного минулого, яке ніколи не повернеться. Тепер багато дітей колгоспників і робітників стали вчителями, лікарями, агрономами, бухгалтерами, науковцями, працівниками культури, мистецтва.
Земляки Великого Каменяра і сам поет мріяли створити у своєму селі дитячий будинок для дітей сиріт і дітей бідняків. Правляча верхівка панської Польщі всіляко перешкоджала здійсненню цієї мрії. Тепер вона втілена в життя. У центрі села, на пагорбі, неподалік від пам’ятника І. Франкові навпроти меморіального музею красується цілий комплекс величних споруд — восьмирічна школа-інтернат на 350 місць, де навчаються діти і з навколишніх сіл. У середній школі налічується понад 500 учнів, у школі-інтернаті — 330. Юні техніки школи-інтернату кілька років підряд експонують свої роботи на обласній виставці і одержали кілька похвальних грамот та цінних подарунків. У навчальних закладах села працюють 60 учителів.
У селі є сільський клуб з стаціонарною кіноустановкою і 4 бібліотеки. При клубі працюють гуртки художньої самодіяльності: драматичний, танцювальний, хоровий, художнього читання. Виступи сільських аматорів мають успіх не лише в односельчан, але й у Дрогобичі та сусідніх селах Унятичах, Ясениці та інших. Часто до нащадків Івана Франка приїздять артисти театрів Львова, Дрогобича та інших міст.
Особливо шанують у селі все, що пов’язане з іменем великого сина українського народу Івана Франка. Після возз’єднання Західної України в єдиній Українській Радянській державі відзначення пам’яті Великого Каменяра стало всенародною справою. У 1946 році в хаті М. Франка відкрився музей Івана Франка. До 32-ї річниці Великого Жовтня в селі споруджено пам’ятник Каменяреві, про який до встановлення Радянської влади не могло бути й мови. 27 травня 1951 року музей перенесли у велике і просторе приміщення. На тому місті, де стояла хата батька І. Франка, в 1956 році споруджено меморіальну арку.
На батьківщині Каменяра побувало багато діячів культури Радянського Союзу, країн народної демократії, капіталістичних країн. На сторінках книги вражень лишили свої записи відвідувачі музею І. Франка, що приїздили сюди з Львова, Києва, Саратова, Рязані, Макіївки і Кривого Рогу, Москви і Владивостока, Торонто і Вінніпегу, Софії і Братіслави, Кракова і Жешова, Берліну і Варшави.
У селі Івана Франка на зустрічі з трудящими побувало багато українських радянських письменників і діячів культури — М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, О. Гончар, І. Вільде, композитор М. Колесса, художник В. Касіян, артисти О. Кусенко, О. Овчаренко, М. Єрецький. Група письменників — А. Малишко, С. Воскрекасенко, П. Дорошко, Л. Смілянський та інші, що гостювали в селі, відвідавши музей, 23 грудня 1951 року в книзі вражень зробили такий запис:
«Великий радянський народ привітав тебе, величний Каменяре, прийняв тебе у свою благородну, братерську сім’ю, як титана передової мислі, полум’яного співця українського народу. Немає смерті твоєму безсмертному таланту. Немає границь твоїй народній славі, великий поете!»
У 1956 році в селі було велике свято — відзначалося сторіччя з дня народження І. Франка. На батьківщину поета приїхали письменники України, Білорусії, Грузії та інших республік, гості з далекої Канади.
У 1966 році радянський народ і все прогресивне людство відзначили 50-річчя з дня смерті та 110-річчя з дня народження І. Я. Франка. Великі торжества відбулись у Москві, Києві, Львові, Дрогобичі і в його рідному селі. Після відкриття 9 жовтня пам’ятника в Дрогобичі члени ювілейного комітету та посланці братніх народів відвідали музей Каменяра, поклали квіти на підніжжя пам’ятника. В лісопарку ім. І. Франка, біля улюбленого поетом дуба, відбулася дружня зустріч письменників, поетів, науковців із земляками славетного українського революціонера-демократа. На колишній садибі родини Франків закладено наріжний камінь під новий будинок музею.
Повнокровне життя вирує в селі нащадків Великого Каменяра. Здійснилися мрії геніального поета про поле без меж, про вільне, заможне, щасливе життя трудящих, чого досягли вони за роки Радянської влади. Багатогалузеве господарство, яке грунтується на науковій основі і неухильно йде вперед, відкриває ще більші можливості для поліпшення добробуту правнуків Великого Каменяра.
Г. О. ДАНИЛЬКЕВИЧ, Г. П. ГРОМ