Меденичи, Дрогобицький район, Львівська область
Меденичі (Мединичі) — селище міського типу, розташоване в смузі Передкарпаття на обох берегах річки Летнянки, притоки Тисмениці, за 20 км на північний схід від районного центру — м. Дрогобича. До найближчої залізничної станції Добрівляни — 14 км. Селище сполучене з Дрогобичем і Львовом асфальтовою дорогою. Населення 4270 чоловік.
У 40-х рр. XIV століття село було загарбане польськими феодалами і стало центром ключа Самбірської королівської економії на Перемишльській землі. Від цих часів залишилася перша архівна згадка про селище під назвою Меденичі, яка засвідчується 1395 роком, коли у Меденичах польський король Ягайло видав шляхтичу Яхну грамоту на містечко Заршин Сяноцької землі. Однак виникнення назв околиць селища — Луковиця і Кроватець, за легендою, пов’язане з боротьбою проти татаро-монголів у XIII столітті: Луковиця — від стріляння з луків, Кроватець — від пролитої крові. Це дає підстави вважати, що село існувало ще до татаро-монгольської навали і входило до складу Галицько-Волинського князівства. Як свідчить сама назва села, в господарстві його поселенців, крім хліборобства і скотарства, значну роль відігравало бортництво. Є згадки про те, що печатка Меденич у XV — XVI століттях мала зображення трьох вуликів.
За даними люстрації земель 1570 року, в селищі був фільварок, на якому працювало 17 загородників. 17 інших були кмети, що мали по півлана землі. За користування землею селяни сплачували грошовий чинш та натурою по півколоди вівса, курей, яйця, а також платили подимне.
Посилення феодального гніту супроводжувалося зростанням класової і національно-визвольної боротьби. Населення Меденич брало участь у народно-визвольній війні 1648—1654 рр. проти шляхетської Польщі. Так, Софія Тарнавська, володарка села Криниці, що знаходиться на віддалі 3 км від Меденич, скаржилася, що селяни «в місяцю падолисті, в різні дні, заманені сваволею козаків, покладаючи на них надію, вдавалися до бунтів, учинивши змову і спільну нараду, напали оружно вночі на двір».
Події часів визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького надовго збереглися у народній пам’яті. Про це свідчать слова пісні, що дійшла до наших днів:
«Сходить місяць із зорями.
Познімайте в нас кайдани,
Україну визволяйте.
Встань, Хмельницький,
Встань, Богдане,
Український отамане.
Ви, дівчата, ой, хороші,
Вишивайте хлопцям ноші.
Будем шити — вишивати,
Україну визволяти.
А ви, хлопці молодії, куйте шаблі золотії на вороги лютовії,
Та найлютий ворог знає, що Вкраїна визволяє»
Ще більше посилився кріпосний гніт у другій половині XVII століття, який супроводжувався дальшим обезземеленням селян і збільшенням феодальних повинностей. Так, за люстрацією 1686 року в користуванні селян залишилося лише 7,5 лана землі, в той час як четвертина лана була корчмарською, 2 попівськими та по 1 лану належало гайдукам і ксьондзам. Селяни змушені були за кожну четвертину відробляти по 4 дні до полудня, а також здавати по ліктю пряжі. Крім цього, вони, в разі потреби, виконували шарваркові роботи, давали бджільну десятину і очкове. В роки врожаю на жолуддя, на якому випасали свиней, селяни здавали від кожної чверті лана 1 свиню.
За люстрацією 1686 року в селищі було 30 підсадків, 9 загородників, 20 халупників і комірників1. Заданими ревізій поселень Перемишльської землі за 1682 рік у Меденичах налічувалося «різних халуп осілих… 140, бровар, млин і корчма».
Нестерпне соціальне і національне гноблення викликало рішучий протест серед селян Меденич, а також сіл Більче, Горуцько (Гірське), Летні, Лип’є, Раделич, Грунтів, Літиня і Тинів, що входили до Меденицького ключа. Вони відмовлялися відробляти панщину, сплачувати грошові і натуральні податки. Часто протести переростали в повстання. Про одно із таких повстань шляхта в 1670 році інформувала центральний уряд Речі Посполитої і самого короля, просячи допомогти їй приборкати непокірних селян. Король видав універсал, в якому вказувалося на те, щоб «повсталі громади Меденицького ключа всілякі послухи своїм панам-державцям виконували і повинності їм належні з давен-давна, як роботизни 4 дні з четвертини, віддавали». Проте повсталі селяни відмовились виконувати королівський універсал. Власники сіл Меденицького ключа скаржилися королю, що «громади не зважають на королівський універсал, жодних послухів панщини не виконують, податків чиншових, публічних і ланових не дають».
Ще більшого загострення набула боротьба селян Меденицького ключа в 1671 році. Городські і королівські комісії, які навмисне були відряджені в район заворушення, доповідали королю, що селяни, «зв’язавшись з громадами інших сіл, які бунти піднесли через не віддання послуху теперішнім своїм державцям, і по сьогоднішній день бунтуються».
Під час виступів селяни неодноразово нападали на маєтки експлуататорів. Своєрідною формою селянської боротьби були порубки лісів, що належали фільваркам. Часто під час самовільного порубу поміщицьких лісів селяни розправлялися з панськими слугами, побережниками, лісничими і шляхетськими адміністраторами. Так, у 1673 році вони «опустошили королівські ліси», а лісничому погрожували смертю. Адміністратор лісів і пущ Перемишльського повіту шляхтич Комоцький повідомляв у 1684 році, що громада Меденицька «спільно з підданими чужих сіл не лише вирубала і вивезла ліс, але й погрожувала йому: «Накажемо ховати в труні».
Однак такі виступи, як правило, закінчувались поразкою, а експлуатація ще більше посилювалась. Проте кожний наступ гнобителів викликав нові заворушення. Особливо це мало місце в 20-х рр. XVIII століття. У зв’язку з цим шляхта Руського воєводства, зібравшись 22 серпня 1720 року на сеймику, постановила утихомирити «зухвальство громад Меденицького ключа» і наказала своїм послам повідомити про це сейм.
Жорстоко розправляючись над селянськими повстанцями, що вели боротьбу за соціальне і національне визволення, королівська казна стягувала з Меденицького ключа великі прибутки. За даними 1760 року лише сума грошових чиншів складала 823 польських злотих. Крім грошових чиншів, селяни змушені були платити податки натурою і відбувати різні трудові повинності. Чистий доход Меденицького ключа на користь польської держави становив у 1760 році 11 тис. 29 злотих, а в 1768 році він досяг 14 тис. 976 злотих.
Після поділу Польщі у 1772 році Меденицький ключ, в т. ч. і Меденичі, увійшов до складу австрійських державних маєтків. Феодальний і національний гніт дедалі зростали. Селянину доводилось третину часу своєї праці витрачати для сплати різних податків та інших повинностей.
За даними Йосифінських метрик за 1785—1788 рр. серед переважної більшості селян, що мали наділи від 4 до 6 моргів, а також тих, які не мали зовсім землі, виділяються окремі господарства, яким належало від 16 до 20 моргів.
Процес диференціації селян Меденич став ще більш помітним в кінці першої половини XIX століття. Так, у 1848 році з 475 дворів у селі було 13 заможних господарств, в той час як 419 середняцьких та бідняцьких — мали від 1 до 9 моргів, а 43 господарства мали наділи лише від 0,02 до 0,5 морга землі. З усіх 3790 моргів землі 645 моргів належало до державного маєтку.
Скасування кріпацтва в 1848 році супроводжувалось дальшим обезземеленням селян. Внаслідок цього класова боротьба не припинялася. Особливо гострого характеру набрала вона за право користування лісом, луками, пасовиськами. Такі виступи тривали в Меденичах з 1857 аж до 1909 року включно.
Протягом другої половини XIX — початку XX століття в селі відбувалось дальше розшарування. Багато селян, які залишалися без землі або мали невеликі наділи, змушені були шукати роботу на капіталістичних підприємствах Дрогобича, Борислава та інших міст. Інші гнули спину на плантаціях в околицях рідного села, що належали до 1868 року австрійській казні, а потім були продані компанії землевласників Иосифа і Маврікія Колішерів.
У селі панували голод і хвороби. Переважна більшість жителів залишалася неписьменною. Відкрита ще в 1818 році школа була доступною тільки для дітей багатіїв. Навчання велося польською і німецькою мовами. Українська мова в школі не допускалася на протязі всього її існування. В газеті «Діло» в 1890 році в статті під характерним заголовком «Вісті з глухого кута» писалось: «єсть тут здавна двукласова школа з викладовим язиком польським… в селі, де ані один селянин не говорить по-польськи, удержується школа з викладовим язиком польським… В Меденичах єсть також і читальня… Ціла бібліотека складається з кільканадцяти книжечок для польського люду, із кількох книжечок на руській мові, а латинською азбукою напечатаних… Заблукалося кілька книжечок «Просвіти» давнішої дати, але на тім ся кінчить. Но так скудної бібліотеки меденичане досі не прочитали, бо хоч уміють по-польськи читати, то язика того не розуміють, а по-руськи хоч розуміють, то читати не вміють».
Ще більш нестерпним стало становище селян під час «хазяйнування» на галицьких землях буржуазної «Національної ради» ЗУНР. Верховоди ЗУНР — українські буржуазні націоналісти — нещадно грабували селян. У меморіалі керівників установ Дрогобича і Борислава Державному секретаріатові ЗУНР від 7 квітня 1919 року зазначалось: «Одинокий судовий повіт Меденичі входить до складу Дрогобицького політичного повіту, котрі ще найбільше доставляли харчів до Дрогобича і Борислава, стали тереном, на якім оперують від трьох місяців усякі реквізиційні відділи фронтові, і на приказ фронтових команд сю частину повіту зовсім винищили».
Згодом у Меденичах, окупованих на той час панською Польщею, боротьба селян за свої права загострюється: спочатку під впливом Дрогобицького повстання, що відбулося в квітні 1919 року, а ще більше — під впливом приходу на Львівщину Червоної Армії в 1920 році.
Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії сколихнула трудящих села. Всі надії на визволення тепер зв’язувалися з соціалістичною революцією, з Радянською країною.
Населення Меденичів підтримувало зв’язки з підпільними організаціями КПЗУ, що діяли в селах Опорах, Летні, Добрівлянах, Колпці та інших. Найбільш сталими були зв’язки з підпільниками Летні та Опорів.
Формування підпільної організації КПЗУ відбувалося і в Меденичах. Це завдання взяв на себе С. М. Пелехатий — член КПЗУ з 1924 року. В донесенні Дрогобицького повітового староства відділу безпеки Львівського воєводського управління від 29 грудня 1927 року поряд з іншими районними комітетами КПЗУ називається і Меденицький.
Наявність у Меденичах комендатури, групи поліції, повітового суду і в’язниці ускладнювало підпільну роботу Меденицького райкому КПЗУ. Однак жителі села Ф. П. Костів, С. В. Ляхович, І. Ф. Жовнірів та інші підтримували постійні зв’язки з КПЗУ.
Трудящі Меденич неодноразово брали участь у страйках і демонстраціях проти капіталістичної експлуатації і національного гніту. Коли в 1933—1934 рр. у селах Летні та Опорах відбувалися страйки за підвищення оплати праці на жнивах та лісових роботах, такі ж вимоги були висунуті робітниками пивного заводу та селянами Меденич. Подібні ж страйки, демонстрації і вимоги відбувалися і в 1935 році.
Під час окупації Галичини панською Польщею становище селян погіршилось. Так, у 1935 році з усієї землі в Меденичах поміщику Колішеру належало 702 га, церкві — 64 га, а на всі селянські двори разом припадало всього 1113 га. Найбільшими власниками землі та сіножатей у селищі були куркулі Мороз та Гарб’як, що мали до 15 га землі та інших угідь. Безземелля, голод, безробіття, жорстока експлуатація гнали людей з насаджених місць. Саме в ці роки різко зросла еміграція до Канади, Аргентіни, Бразілії. Багато жителів Меденич так і загинули на чужині, лише деякі з них М. В. Гайдук, С. С. Шулак та інші вже в радянський час повернулись на Батьківщину.
Восени 1939 року, після визволення західних областей України, трудящі Меденич уперше вільно обирали своїх посланців до Народних зборів у Львові — Ф. П. Костіва та С. В. Ляховича. Тоді ж у селищі була створена партійна та комсомольська організації. На 1 січня 1940 року в Меденицькому районі (Меденичі стали районним центром) налічувалося 19 комуністів, з них 15 членів партії і 4 кандидати в члени партії.
Багато зусиль для зміцнення Радянської влади та в організації соціалістичного будівництва в селищі доклали В. С. Задорожко — перший секретар райкому партії, С. С. Іохвідов — голова райвиконкому, П. Я. Таценко — секрета р райкому комсомолу, І. М. Чайка — голова районної ради тсоавіахіму, Ю. А. Колбаса — секретар райвиконкому, Ф. П. Костів — голова селищної Ради та інші. Велику допомогу у встановленні Радянської влади надавала молодь селища і, зокрема, перші комсомольці Р. Климів, Є. Галій, Ю. Допчинський та багато інших.
Проте вільна і мирна праця тривала не довго. Почалася Велика Вітчизняна війна. 2 липня 1941 року селище окупували німецько-фашистські загарбники. Гітлерівці принесли трудящим нечуване лихо. Багато селян, особливо молоді, загарбники вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Немало з них там і загинули. Трудящі Меденич всіляко виявляли свій протест проти гітлерівського панування. Щоб не потрапити у фашистське рабство, яке їх чекало в самій Німеччині, молодь тікала й переховувалась в інших селах. Селяни також відмовлялись працювати на фашистських загарбників у рідних Меденичах. За виявлення такого протесту озвірілі фашисти вчиняли над ними жорстоку розправу. Так, за відмову працювати на них у Львові був повішений Андрій Лисунів. Вони також закатували молоду дівчину Марію Юнак.
Під час окупації в Меденичах були організовані підпільні групи, якими керувало Дрогобицьке підпілля. Діяльність цих груп особливо посилилась після Карпатського рейду партизанського з’єднання С. А. Ковпака 1943 року.
На початку серпня 1944 року війська 4-го Українського фронту, форсувавши Дністер, перейшли в наступ.
Надвечір 4-го серпня 129-а гвардійська дивізія під командуванням полковника Грінченка підійшла до Меденич. Гітлерівці, використавши зручний рельєф місцевості, заздалегідь підготували оборонні рубежі. Вони зосередили тут чимало танків, самохідних артилерійських установок та іншої техніки.
На світанку 5 серпня після артилерійської підготовки радянські війська розпочали наступ. Опівдні бій затих. Поки наші війська готувалися до нової атаки, гітлерівці встигли підтягти до Меденич нові фашистські частини, що відступали з-під Стрия. О 13-й годині гвардійці знову піднялися в атаку. Чотири години тривав запеклий бій. Зламавши шалений опір ворога, радянські війська о 17-й годині визволили селище.
В бою за Меденичі багато славних радянських воїнів проявили мужність і героїзм. Особливо відзначився командир протитанкової гармати молодший сержант М. Дорофєєв. Він з обслугою гармати знищив 8 танків і бронетранспортерів ворога. За проявлену мужність у цьому бою відважного артилериста було нагороджено орденом Червоного Прапора. У зверненні до бійців Військова рада армії закликала: «Товариші гвардійці! Бийте ворога, знищуйте його техніку і живу силу так само доблесно і вміло, як це робить молодший сержант Михайло Дорофєєв».
Назавжди в пам’яті мешканців Меденич залишилося ім’я 16-річного артилериста Вані Редьки, який в бою за визволення селища знищив бронетранспортер з ворогами. Хоробрий радянський воїн — кавалер двох орденів Слави — Ваня Редька загинув наступного дня в бою за Дрогобич і похований там на міському братському кладовищі.
В боях за визволення Меденич та навколишніх сіл від ворожих куль і снарядів полягло багато вірних синів радянського народу. Серед них — гвардії підполковник М. І. Поляков, лейтенант В. П. Большаков, сержанти В. В. Кукуритов, П. Н. Дерендєєв, Н. К. Ткаченко, рядові В. Д. Овчаров, П. С. Малинов, Н. Заінуло, А. Ф. Логанов, М. М. Белов, М. І. Кравченко, Д. Дмитрієв, Пашин і Кондаров. Населення Меденич разом з радянськими воїнами з сумом проводжали в останню путь полеглих на полях битв воїнів.
На зміну полеглим багато жителів селища пішли в ряди діючої Радянської Армії. Вони, як і східні їх побратими, із зброєю в руках відплачували агресорам за смерть своїх товаришів, за сльози дітей і матерів, за розорення рідної землі. Так, 10 вересня 1944 року під час бою в районі села Параж (Польща) уродженець селища Меденич рядовий В. П. Раделицький вогнем з протитанкової рушниці підбив два німецьких танки і бронетранспортер, чим сприяв успіхові атаки радянських військ. В. П. Раделицький загинув у цьому бою. 44 воїни з Меденич, визволяючи Радянську землю та поневолені народи Європи, не повернулися додому. Їхні тіла спочивають в братніх могилах. Іменами полеглих героїв гордяться жителі Меденич.
Після визволення хлібороби прагнули своєю працею допомогти соціалістичній державі залікувати рани, нанесені війною, внести свій вклад у справу остаточного розгрому ворога, скоріше покінчити з викликаними війною труднощами. В 1945— 1946 рр. у селищі розгортається патріотичний рух за дострокову здачу поставок хліба, за додатковий продаж державі зерна та інших продуктів сільського господарства.
Відбудова народного господарства на соціалістичних засадах у післявоєнні роки проходила в запеклій боротьбі з ворогами українського народу — буржуазними націоналістами. Від рук найманців загинули чесні трудівники села Іван і Михайло Деснянські, С. Гарбич. У селі свято шанують пам’ять борців, загиблих за соціалістичні перетворення на селі. Їм споруджено два пам’ятники, які з любов’ю оберігаються жителями.
У 1948 році кілька селян-бідняків засновують колгосп ім. 1 Травня. Першою вступила до нього сім’я С. А. Лисуніва. Цього ж року було засновано другий колгосп — «Перемога».
Почалась історія нових колгоспних Меденич. Держава надала артілям значну допомогу. Опорівська МТС обслуговувала їх технікою.
Меденицькі трудівники неодноразово виступали ініціаторами соціалістичного змагання. Так, ланки С. Сьорак і Г. Юнак з колгоспу «1 Травня» виступили з закликом організувати соціалістичне змагання за збір високого врожаю цукрових буряків. Ланка С. Сьорак накопала в 1949 році по 240 цнт з га і першою в районі закінчила їх вивезення на завод. Ланка Г. Юнак накопала в 1949 році по 364 цнт буряків на площі 3 га і звернулась із закликом до всіх буряководів боротися за 340 цнт з гектара.
Указом Президії Верховної Ради СРСР у 1950 році ланкова Г. Й. Юнак була нагороджена медаллю «За трудову доблесть», колгоспники М. М. Малиш, П. П. Стецишин, А. М. Харко і М. М. Харко одержали медалі «За трудову відзнаку».
У другій половині 1950 року за ініціативою трудівників Меденич та села Летні в Меденичах почалось будівництво міжколгоспної електростанції потужністю в 100 кіловат.
Значна допомога надавалась будівельникам інженерами обласного управління «Сільелектро». Всіма роботами на будові керував старший виконроб «Сільелектро» В. Лобавко — син колишнього наймита з села Дубляни.
Меденицькі колгоспники щоденно відчували братню підтримку радянського народу і, насамперед, російського. Ленінградський завод електрообладнання прислав будові електромобіль та інші машини. Якісні будівельні матеріали надходили з Свердловська і Челябінська. Напередодні 1-го Травня 1951 року електростанція дала перший струм. І хоч потужність міжколгоспної електростанції була невелика, вона відігравала значну роль у розвитку колгоспного виробництва, в піднесенні культури і благоустрою селища. Електроенергія прийшла на ферми і на колгоспні токи. Лампочка Ілліча вперше засяяла над колгоспними Меденичами.
У 1950 році артілі «Перше травня» і «Перемога» об’єднались. Нове укрупнене господарство колгоспники назвали іменем центрального друкованого органу Комуністичної партії Радянського Союзу — газети «Правда».
Особливо важливе значення для розвитку економіки колгоспу мав вересневий Пленум ЦК КПРС 1953 року. Вже в рік Пленуму ланка Г. Шеманської одержала по 410 цнт цукрових буряків з га на площі в 5 га, а ланка Н. Возняк — по 380 цнт. Передові буряководи виступили із закликом до трудівників району розпочати змагання за 500 цнт буряків з гектара.
Зміцнювалась матеріальна база колгоспу. Зростали його прибутки. В 1953 році в колгоспі було механізовано подачу води в корівник, а в 1955 році — і на стайні. За продані державі продукти тваринництва артіль придбала в 1954 році першу вантажну автомашину ГАЗ-51. Вже в 1954 році валовий прибуток колгоспу перевищив 100 тис. карбованців.
Поступово колгосп ім. газети «Правда» виріс у високомеханізоване господарство. Для обробітку закріплених за артіллю 1010 га орної землі та 1036 га інших угідь у 1959 році було придбано необхідну сільськогосподарську техніку. На початку 1964 року в господарстві налічувалось 7 вантажних автомобілів, 10 тракторів, 8 зернових і кукурудзозбиральних комбайнів, сівалки, льономолотарки та інші сільськогосподарські машини.
Основний напрямок виробництва колгоспу — тваринництво, вирощування зернових і технічних культур.
Значних успіхів досягли колгоспники за останні роки. Якщо в 1963 році доходи артілі становили 165 139 крб., то в 1966 році вони зросли до 376 012 крб., в тому числі від зернових і технічних культур — 160 097 крб. і від тваринництва — 172 282 карбованці.
Ведення господарства на науковій основі сприяє неухильному збільшенню виробництва зернових культур. Так, у 1965 році колгосп одержав по 21,8 цнт зернових з га, зайнявши перше місце в Дрогобицькому районі. В 1966 році колгосп ім. газети «Правда» також завоював перехідний Червоний прапор райкому КП України й райвиконкому.
В колгоспі виросла велика група передовиків сільського господарства, вмілих організаторів виробництва. Бригада М. М. Павловича в 1964 році зібрала врожай зернових по 23,9 цнт з га на площі в 230 га. Ланка Є. Шулак зібрала на площі 11 га по 950 цнт цукрових буряків.
Звитяжна праця буряководів не залишилась непоміченою. Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 31 грудня 1965 року ланкова Є. Шулак нагороджена медаллю «За трудову відзнаку».
Механізація колгоспного виробництва дала можливість не тільки підвищити врожайність та полегшити людську працю, але й зменшити собівартість виробленої продукції. Зокрема, собівартість центнера зеленої маси кукурудзи становить 22 копійки, цукрових буряків — 79, картоплі — 3 крб. 5 копійок. Вирощування зернових і технічних культур у колгоспі максимально механізовано.
Влітку 1966 року Б. Ф. Гарбичу вручали високу нагороду — Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці. У протоколі про нагородження було написано: «1. За найвищі показники протягом усіх років керування тракторною бригадою. 2. За успішне освоєння нової техніки. 3. За те, що завжди був застрільником передових методів на виробництві». Б. Ф. Гарбич першим у селищі одержав таку високу урядову нагороду.
Широко відоме в Меденичах та й у всьому районі ім’я Ю. Дубчинської — знатної доярки. Тяжке, нужденне, безпросвітне життя сім’ї Дубчинських було за часів панської Польщі. Юлії тільки минуло 7 років, коли помер батько, а через 4 роки не стало й матері. Так одинадцятирічна дівчинка залишилась круглою сиротою, за якою наглядали сусіди. Але чим вони могли допомогти, коли й самі голодували. Сонячний вересень 1939 року був чи не найщасливішим часом у житті Юлії. В 1940 році вона однією з перших вступила до колгоспу. В повоєнні роки вона спочатку була рядовою колгоспницею, а потім стала ланковою. Але більше всього вабило її тваринництво. Скоро вона стала дояркою. Надої були малі, не вистачало кормів. Та наполеглива праця дала свої результати, і вже в 1956 році доярка Ю. І. Дубчинська надоїла по 2005 літрів молока на фуражну корову. В тому ж році колгоспники послали її в Москву на Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Зранку до вечора оглядала вона експонати, розмовляла з відомими всій країні тваринниками. Повернувшись додому, Юлія Іванівна стала впроваджувати передовий досвід у рідному колгоспі. Нині у Юлії Дубчинської багато учнів і послідовників. Передові доярки колгоспу ім. газети «Правда» М. П. Раделицька, Г. О. Раделицька, К. М. Кісера очолюють ряди кращих тваринників району.
Справжнім організатором і вожаком колгоспного виробництва стала партійна організація, яка була створена в травні 1951 року.
Першим комуністом артілі був С. А. Лисунів. Скоро партійна організація виросла, зміцніла, нагромадила значний досвід роботи і нараховує в своїх рядах більше 20 комуністів, які очолюють найвідповідальніші ділянки колгоспного виробництва. Понад 10 років колгоспом керує комуніст М. Д. Гергель — кавалер орденів «Червона Зірка» та «Знак пошани». Секретар партійної організації колгоспу І. Г. Мороз працює агрономом, інші комуністи працюють на тваринницьких фермах і в рільничих бригадах.
У ногу з комуністами йдуть комсомольці. Комсомольська організація в колгоспі була створена в 1950 році і стала надійною опорою партійної організації в боротьбі за піднесення економіки артілі. Вона нараховує до 40 комсомольців. Багато з них поєднують наполегливу працю з навчанням. Комсомольська молодь також бере активну участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, часто виступає з концертами перед колгоспниками.
Поряд з розвитком сільського господарства в Меденичах виросла місцева промисловість. На місці колишнього бровара за роки Радянської влади виріс оснащений найновішою технікою пивний завод. Побудовано та введено в експлуатацію цілий ряд нових підприємств: ковбасний цех, млин, маслоцех Дрогобицького молокозаводу, хімічний та гумовий цех хімкомбінату, пошивний цех побуткомбінату, столярна та годинникова майстерні, фотоательє.
Під керівництвом партійних організацій на промислових підприємствах розгорнувся рух за комуністичну працю. Для координації роботи та поширення передового досвіду в селищі створена рада секретарів від усіх шести парторганізацій селища.
Невпізнанно змінилось селище за останні роки. До 1939 року тут була лише 1 крамниця, що належала Кофлеру, а тепер 7 магазинів. Один з них розміщений в центрі селища. Це великий двоповерховий будинок сучасного типу. На першому поверсі міститься сільунівермаг, а на другому — їдальня на 50 місць.
Селище в роки Радянської влади повністю газифіковане. А газ до Меденич було проведено ще в 1932 році. Проте в минулому користувались ним лише кілька найбагатших власників.
У Меденичах працює 2 середні школи: загальноосвітня трудова політехнічна школа, де навчається 690 дітей, і вечірня школа робітничої молоді, де навчаються 120 юнаків і дівчат. Школи займають 4 будинки, 3 з них — двоповерхові. Це ціле шкільне містечко: спортивний і географічний майданчики, учнівські майстерні, навчальні кабінети, бібліотека і їдальня.
Більше 20 дівчаток і хлопчиків — переважно діти колгоспників — оволодівають майстерністю гри на баяні та фортепіано в дитячій музичній студії.
Діти дошкільного віку виховуються в дитячому садку і дитячих яслах.
У центрі селища височать корпуси двоповерхових будинків, де розміщено училище механізації сільського господарства. Тут навчається 660 чол., переважно сільської молоді. Училище готує механізаторів широкого профілю, слюсарів по ремонту сільськогосподарських машин, електриків. Практику учні проходять у виробничих майстернях училища та на колгоспних ланах.
Всього в селищі з вищою освітою працює 60, а з середньою — 40 спеціалістів.
Для обслуговування трудящих побудовано Будинок культури та кінотеатр на 120 місць.
Селище повністю електрифіковане і радіофіковане. Його жителі мають більше 500 радіоприймачів і 200 телевізорів, кожна сім’я виписує газети і журнали.
В дні 90-річчя з дня народження В. І. Леніна юні історики відкрили ленінську кімнату. При допомозі Львівського філіалу Центрального музею В. І. Леніна і громадськості селища на основі ленінської кімнати в 1962 році відкрито музей В. І. Леніна, в якому експонується понад 200 документів, що розповідають про життя і революційну діяльність вождя пролетарської революції.
В сім’ї колгоспників і робітників прийшов достаток.
Багатодітна мати — жителька селища — Г. Я. Жовнірів, виступаючи в 1946 році на сторінках районної газети, писала: за панської Польщі життя було дуже важким, тому що землі було мало, а про «допомогу від держави нам і не снилось». Пройшло не так багато часу. Зростала економіка рідного колгоспу, зростав і матеріальний достаток. Так, через 13 років, у день 20-річчя возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР, в газеті «Колгоспна правда» Ганна Жовнірів писала: «Маю я семеро дітей — п’ять синів і дві дочки. З них четверо одержали середню освіту, двоє закінчили семирічку, а наймолодша дочка вчиться в 9 класі. Живе наша сім’я непогано. Ми з чоловіком працюємо в колгоспі. Заробляємо добре».
Невпізнанним став і зовнішній вигляд селянина. До 1939 року селяни одягались у полотняний домотканий одяг, пофарбований в темний колір. Жінки носили так звані «димки» — полотняні спідниці, розфарбовані в смужку або картаті. Взуттям служили сплетені з лика постоли, як їх тоді називали — «ходаки». Нині мешканці селища мають добротний одяг сучасного покрою, сучасне взуття. До послуг трудящих не лише широкий вибір одягу та взуття в універмазі, а ще й селищне ательє мод, шевська майстерня.
Жителі люблять своє селище, гордяться ним і своєю працею намагаються зробити його ще кращим, привітнішим.
Зустрічаючи 50-річчя Радянської влади, трудящі селища у своїй повсякденній праці ведуть боротьбу за дальші господарські і культурні успіхи.
Г. Є. РОЗОВСЬКИЙ