Економічний і культурний розвиток Львова наприкінці XIX століття
Українське населення міста вело активну боротьбу за свої права. Особливо посилилась національно-визвольна боротьба українського населення Львова під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Тоді у місті проводились численні публічні страти запідозрених у зв’язках з козацьким військом. Але українці не злякались репресій і робили все можливе, щоб допомогти йому.
Авангардні частини козацького війська з’явилися під Львовом 4 жовтня 1648 року. 9 жовтня сюди прибув і Хмельницький. 10 жовтня козацькі і союзні їм татарські війська почали штурм міських укріплень. Багато львівських передміщан-українців приєдналися до козацького війська. Вони розповіли, де розташований міський водопровід, який і був перекритий козаками, про слабкі місця в обороні, зіпсували гармати в замку і вказали козакам таємний хід до нього.
Це сприяло тому, що 15 жовтня полк Максима Кривоноса здобув Високий Замок.
Однак Хмельницький не хотів руйнувати місто і віддавати його на пограбування татарам. Обмежившись викупом, він 23 жовтня відвів військо від Львова до Замостя.
25 вересня 1655 року козацькі війська на чолі з Б. Хмельницьким і союзними російськими військами знову підійшли до Львова. 29 вересня під Городком українсько-російські війська розбили польсько-шляхетське військо.
Під час обох походів на Львів Хмельницький і козаки поводили себе не як вороги. Хмельницький забороняв палити передмістя, грабувати міщан, виступав ініціатором переговорів, щоб не проливати зайвої крові.
Визвольна війна сприяла дальшій активізації боротьби жителів Львова проти національного гноблення. Зокрема, українське населення міста ще довго чинило опір католицизму.
Львів протягом століть був не тільки великим економічним, але й культурним центром України. Незважаючи на різні переслідування з боку польсько-шляхетських властей при найстарішому українському Успенському братстві виріс значний культурний осередок. В 1586 році тут організовано школу, яка відіграла прогресивну роль у розвитку освіти не лише на Україні, а й у Білорусії, Молдавії, Волощині. На відміну від єзуїтської колегії і академії, де навчання велося виключно латинською мовою, тут мовою викладання була українська, а також грецька і латинська. В XVII столітті при школі був створений шкільний театр. Статут цієї школи є найдавнішою пам’яткою педагогічної думки в нашій країні.
У братській школі працював ряд видатних діячів, таких як Лаврентій і Степан Зизанії, Арсеній Еласонський, Іван Борецький, Гаврило Дорофєєвич, Захарій Копистенський та інші. Культурні діячі, зв’язані з братством і школою, створили визначні пам’ятки української культури періоду феодалізму — «Львівський літопис», «Пересторога» та інші.
При братстві була також велика бібліотека, в якій зберігались твори античних авторів, західноєвропейських гуманістів і українських письменників тих часів. В архіві братства було також чимало цінних рукописних джерел з історії України.
В 1572—1573 рр. українські міщани подали допомогу російському друкареві Івану Федорову в організації у Львові першої на Україні друкарні. В 1574 році тут вийшли перші друковані книжки — «Апостол» і «Буквар». Після смерті Федорова друкарня працювала під керівництвом братства. Вона випустила чимало книг, які поширювалися на Україні, в Молдавії і Російській державі.
В XVII столітті у Львові працювали відомі українські друкарі Семен Будзина, Михайло Сльозка, Андрій Скільський. На початку XVIII століття у Львові вийшли перші на Україні ноти — «Ірмологіон». В середині XVIII століття була видана праця українського письменника, професора Києво-Могилянської академії М. Козачинського «Філософія Арістотелева».
Крім української братської школи, у Львові діяла єзуїтська колегія. В 1661 році її перетворено на академію (університет) з чотирма факультетами: філософським, юридичним, медичним і богословським. Львівська академія підтримувала зв’язки з Києво-Могилянською академією та університетами у західноєвропейських країнах, виховала цілий ряд відомих вчених.
З феодальних часів у Львові зберігся ряд пам’яток архітектури і мистецтва. З княжого періоду залишилась, хоч і значно перебудована церква Миколая, а з XVI—XVII століть — пам’ятки не лише церковного, але й світського характеру. Так, цінними пам’ятками львівської архітектури є Латинський і Вірменський собори (XIV ст.). Збудовані в кінці XVI століття так звана Чорна кам’яниця (архітектор П. Красовський) та будинок Корнякта (архітектор П. Барбон), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний) з каплицею трьох святителів (архітектор П. Красовський) і вежею Корнякта (архітектор П. Барбон), оборонна П’ятницька церква, каплиця Камп’янів (архітектор П. Римлянин), каплиця Боїмів. Справжнім архітектурним шедевром XVI—XVIII століть, унікальним за своїм значенням, є ансамбль будинків на площі Ринок, а також ряд будинків на вулицях Сербській, Краківській, Лесі Українки та інших. Визначними пам’ятниками XVIII століття є також збудований в стилі барокко собор св. Юра (архітектори Б. Меретин і Ян де Вітте) та костьол домініканців (архітектор М. Урбанік, проект Яна де Вітта). До нашого часу дійшов ряд творів образотворчого мистецтва Миколи Петрахновича (XVII ст.), Івана Филиповича (XVIII ст.)та інші, що зберігаються в музеях Львова.
Зростаюча диференціація ремісників, загострення конкуренції і соціальних суперечностей в умовах формування національного ринку створювали базу для розвитку капіталістичного виробництва. У XVIII столітті на західних землях України починають створюватися великі майстерні і мануфактури капіталістичного типу. Збіднілі ремісники, майстри, а також селяни-втікачі перетворюються у найманих робітників.
Цей процес посилюється після першого поділу Польщі і загарбання Галичини Австрією у 1772 році. Австрійські власті в кінці XVIII століття провели в Галичині ряд економічних і політичних реформ, які сприяли дальшому розвитку капіталістичних відносин. У 80-х роках XVIII століття було скасовано давню систему управління Львовом за магдебурзьким правом і замінено її німецько-австрійським чиновницьким апаратом.
Львів стає адміністративним і політичним центром нової австрійської провінції Галичини, куди входили також південно-східні польські землі і до 1848 року Буковина. Місто в цей час швидко зростає. Населення його, яке в 1786 році становило 25 тис. чоловік, у 1808 році зросло до 41,5 тис., у 1827 році —до 55,5 тис., а в 1849 році — до 70 тис. чоловік.
В першій половині XIX століття у Львові виникають залізоробні заводи, мануфактури по виробництву сірників, друкарні і літографії, харчові підприємства. Створюються кредитні установи: в 1841 році — Кредитне земське товариство, що надавало позички, в основному поміщикам, а в 1844 році — Галицька ощадна каса, яка кредитувала шляхту, купців і промисловців. Посилюються торговельні зв’язки Львова з західноєвропейськими країнами.
Економічне життя все настійливіше ставило вимоги підготовки місцевих технічних кадрів. У зв’язку з цим в 1844 році у Львові відкрито вищу технічну школу.
Відбуваються зрушення в культурному житті міста. Академія в 1787 році перетворюється на світський університет, а латинська мова викладання в ній замінюється німецькою. Згодом в університеті допускається також викладання деяких предметів українською мовою. Незважаючи на намагання уряду використати університет як засіб онімечення краю, тут поступово зосереджуються прогресивні сили вчених. Так, в кінці XVIII — на початку XIX століть тут працювали такі видатні українські вчені як філософ-просвітитель Петро Лодій, філолог Іван Лаврівський, фізик і математик Іван Земанчик та інші. В кінці XVIII століття професором університету працював відомий революціонер Ігнатій Мартинович.
У 80-х роках XVIII століття у Львові виходила перша на Україні газета — «Газетт де Леополь» (французькою мовою).
У 70—80-х роках починають діяти спочатку німецька, а незабаром і польська театральні трупи.
Розвивається українська і польська суспільно-політична думка. В ній виразно виділяються два напрями — шляхетсько-буржуазний і демократичний. Реакційний шляхетсько-буржуазний напрям в українському русі представляло, головним чином, вище уніатське духовенство. До нього примикав відомий дворянський історик і публіцист Денис Зубрицький. Прогресивну демократичну течію, яка сформувалася в 30-х роках XIX століття, очолювали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, відомі в українській літературі як «Руська трійця». Вона вбачала своїм завданням пробудження у народі прагнень до вільного життя, розвиток народної освіти, піднесення його національної свідомості. Вона виступала проти національного гноблення, носіями якого були реакційні польські шляхтичі і габсбурзька монархія, що їх підтримувала. «Трійця» виступала за дружбу з польським, російським та іншими слов’янськими народами; нею було підготовлено і видано у 1837 році в Будапешті відомий альманах «Русалка Дністровая».
У Львові існували таємні польські демократичні організації і гуртки, в яких брали активну участь і українці.
Бурхливі події розгорнулись у Львові під час буржуазно-демократичної революції 1848 року. Зразу ж за березневими виступами віденського пролетаріату відбулися вуличні демонстрації у Львові.
Революція дала поштовх розвиткові українського національно-визвольного руху. Але склалося так, що керівництво цим рухом опинилося в руках поміщицько-буржуазних елементів. 2 травня 1848 року верхівка українського духовенства і буржуазної інтелігенції створили «Головну руську раду». Тоді ж було створено ще одну організацію — «Руський собор», в якій керівне становище посіли польські поміщики, що видавали себе за українців. Весною 1848 року організовано керівний орган польського націоналістичного руху в Східній Галичині — Раду Народову, що складалася з представників ліберальної буржуазії та поміщиків. Усі ці організації замість того, щоб спрямувати революційну енергію мас проти монархії, йшли на угоду з австрійською владою, задовольняючись дрібними поступками, намагалися не допустити трудящих до революційних виступів.
Проте, революційне піднесення у Львові все більше наростало. Радикальні елементи — ремісники, студенти, дрібна буржуазія готувались до збройного виступу проти монархії і ненависного режиму Габсбургів. У той же час найбільш праві представники буржуазії відійшли від руху. На початку листопада 1848 року дійшло до боїв між загонами створеної Радою Народовою Національної гвардії і трудящими міста, з одного боку, та урядовими військами — з другого. Місто було піддане жорстокому артилерійському обстрілу військами австрійського генерала Гамерштейна. На барикадах проти спільного ворога боролися трудящі всіх національностей — українці, поляки, євреї. Під час боїв було вбито і поранено близько 200 чоловік.
Хоч повстання і зазнало поразки, воно сприяло піднесенню революційної свідомості мас.
Буржуазна революція 1848 року розчистила шлях для розвитку капіталізму в Австрії. В західних провінціях монархії почала зростати велика фабрична промисловість. В той же час Східна Галичина залишалась на становищі аграрно-сировинного придатку Австрійської імперії. В другій половині XIX століття у Львові зосереджуються різні фінансові і торговельні установи. Посилюється колоніальне гноблення краю. Одночасно тут виникають і фінансово-торговельні організації української буржуазії.
Поступово зростає населення міста. Вже в 1869 році у Львові налічувалось (без військового гарнізону) 87,1 тис. жителів, у 1900 році — 149,5 тис., а напередодні першої світової війни — 200 тис. чоловік.
В листопаді 1861 року проведено з Австрії до Львова через Перемишль першу залізничну лінію. Після цього залізничне сполучення почало швидко розвиватися. Будуються нові лінії на Чернівці — Ясси, на Будапешт та інші. У місті будуються залізничні станції Львів — Головний, Підзамче, Клепарів, Личаків, Товарна, а також великі залізничні майстерні. Львів стає головним залізничним вузлом краю.
Проведення залізниць змінило напрям і характер торговельних зв’язків Львова, який стає ринком збуту для західноєвропейської фабричної промисловості. Значно посилився в той час процес розорення львівських ремісників, які не могли витримати конкуренції дешевих привізних європейських фабричних товарів. Створилися несприятливі умови і для розвитку фабричної промисловості краю. А місцеві органи влади, що перебували в руках польських земельних магнатів, не вживали необхідних заходів, щоб підтримувати її розвиток. Не допомогли цьому і проведені у Львові в 1873 і 1894 роках промислово-ремісничі виставки.
Промисловість міста продовжувала розвиватись повільно. Львів був більше торговельно-адміністративним, ніж промисловим центром. За статистичними даними за 1910 рік, із працюючого населення міста (понад 100 тис. чоловік) тільки одна чверть (25,4 тис.) була зайнята в промисловому виробництві (включаючи ремесло). В торгівлі і зв’язку працювало 27,1 тис. чоловік, а адміністративних працівників і людей вільних професій налічувалось понад 40 тис. чоловік.
Становище робітників було дуже важким. Заробітна плата у Львові була приблизно у півтора раза нижчою, ніж у промислових центрах Західної Австрії. На початку XX століття робочий день тут становив близько 10—11 годин, а в будівництві навіть 12—15 годин. Трудящі жили в жахливих антисанітарних умовах.
У другій половині XIX століття відбулися деякі зміни в житло-комунальному господарстві міста. Так, у 1858 році у Львові було запроваджено газове освітлення (штучним газом), у 80-х роках споруджено каналізаційну мережу, вимощено вулиці і забудовано деякі нові. В 1879 році введено кінний, а в 1894 році електричний трамвай. Проте всі ці роботи провадились переважно лише в центральній частині міста, а околиці й далі лишались неблагоустроєними.
Крім соціального українські трудящі зазнавали ще й важкого національного гніту. Надання Галичині в 60-х роках XIX століття австрійським урядом внутрішньої автономії призвело до зміцнення в органах міського управління впливу польсько-шляхетських шовіністичних елементів, які разом з німецько-австрійським чиновницьким апаратом ще більше посилили гноблення українського населення.
Важке становище трудящих створювало сприятливий грунт для розгортання революційного руху. Під впливом соціалістичних ідей, революційного руху в Росії і Західній Європі, у Львові виникають таємні соціалістичні робітничі гуртки. Характерною особливістю соціалістичного і робітничого руху у Львові з самого початку був інтернаціоналізм. Робітники, представники передової інтелігенції всіх національностей спільно виступали проти експлуататорів.
У робітничих гуртках та соціалістичних організаціях Львова працювали такі видатні діячі, як І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, Л. Варинський, Й. Данилюк, Я. Козакевич, Б. Вислоух та інші. І. Франко перекладав на українську мову праці Маркса і Енгельса, написав і видав популярну працю «Катехізис економічного соціалізму», брошуру «Про працю». У львівських періодичних виданнях друкувалися окремі статті й уривки з праць Маркса і Енгельса. Сюди проникає марксистська література, видана за кордоном. Велику роль у справі поширення марксизму у Львові й Галичині відігравала плеханівська група «Визволення праці», з якою підтримували зв’язки передові діячі Львова — М. Павлик, Б. Вислоух та інші,— і розповсюджували її видання 2. В 90-х роках передова інтелігенція і робітники Львова підтримували широкі зв’язки з соціал-демократичними організаціями Росії.
В 1890 році львівські робітники вперше на Україні святкували Перше травня. Були випущені листівки; біля міської ратуші відбувся мітинг, в якому взяло участь понад 4 тис. чоловік 4 . В прийнятих на цьому мітингу резолюціях ставилися вимоги про запровадження 8-годинного робочого дня, загального виборчого права, свободи друку та інші. Львівські робітники починають включатися в страйкову боротьбу.
Перший страйк у Львові (і в усій Галичині) відбувся у січні 1870 року. Цей страйк (друкарських робітників) закінчився перемогою. У 1870—1872 рр. відбулося ще кілька страйків. Але пізніше настав застій у страйковій боротьбі робітників Львова і лише на початку 90-х років страйковий рух починає набувати широкого розмаху.
В цей час у Львові були створені селянська радикальна і робітнича соціал-демократична партії. Робітнича соціал-демократична партія приділяла значну увагу страйковій боротьбі. Протягом 1891—1899 рр. відбулося 14 страйків, які мали в основному політичний характер. Найбільшим з них був страйк близько 7 тис. робітників-будівельників у вересні 1893 року, який тривав майже два тижні і закінчився частковою перемогою страйкуючих.
З ще більшою силою розгорнувся робітничий рух на початку XX століття, коли центр революційного руху перемістився із Західної Європи в Росію. У Львів і край проникають праці В. І. Леніна, ленінська «Искра». Через Львів проходив один з найголовніших шляхів транспортування «Искры» та іншої революційної літератури в Росію. Головний склад цієї літератури містився в одному з будинків по вулиці Чарнецького (нині Радянська). У Львові було кілька конспіративних квартир ЦК РСДРП.
У 1902 році у Львові вперше українською мовою було надруковано «Маніфест Комуністичної партії» в перекладі Л. Українки.