Економічний і політичний стан Львівської області наприкінці XIX століття
Західноукраїнські землі в економічному відношенні відставали ще більше, ніж корінні землі Австрії. Порівняно з метрополією тут ще слабо було розвинуте як ремісниче, так і мануфактурне виробництво. В 1841 році у Східній Галичині налічувалось лише 25 208 ремісників і 183 мануфактури. Останні були переважно поміщицькими підприємствами, на яких застосовувалась праця кріпаків. Основна частина мануфактур зосереджувалася в деревообробній, харчовій і паперовій промисловості. Найвища форма капіталістичної промисловості — фабрично-заводська — бере свій початок на Львівщині в 30—40-х роках XIX століття.
Дуже відсталим було сільське господарство. Кріпосна система господарства гальмувала розвиток усіх його галузей. Феодальний лад дуже гальмував і розвиток продуктивних сил. Все більше відчувалась невідповідність виробничих відносин характерові продуктивних сил. Настала криза феодально-кріпосницької системи.
Намагаючись подолати її, поміщики ще більше посилили експлуатацію селянства, в чому їм активно сприяли австрійські окупанти. Так, урядовими кадастрами було закріплене загарбання шляхтою великої кількості рустикальних (селянських) сільськогосподарських угідь.
Українське населення Львівщини також не мало сприятливих умов і для розвитку своєї національної культури. Навпаки, все робилося для того, щоб гальмувати український культурний рух. Полонізацію українців доповнено германізацією. Існуючі тоді державні органи були використані для того, щоб поставити трудові маси у безправне становище.
У відповідь на соціальний і національний гніт селянство піднімалось на боротьбу. Антифеодальний рух охопив багато сіл Львівщини. Особливо великим, що охопив усіх селян, був виступ у Комарнівському ключі (Самбірський округ) у 1819 році, який став відомим не тільки у Східній Галичині, але й поза її межами.
У 1846 році у Західній Галичині відбулось масове селянське повстання. Повстанці розгромили понад 400 панських маєтків, убили понад тисячу поміщиків, управителів та дрібних шляхтичів. Рух охопив також і східногалицькі села. Українські селяни не підтримали польську шляхту, яка закликала їх до участі в польському національно-визвольному русі, а навпаки, виступили проти неї. Так, близько 2 тис. жителів сіл Горожани, Ричагова, Новосілки і Саски Самбірського округу оточили шляхтичів і після запеклої сутички частину їх перебили, а ще частину взяли в полон.
Селяни повсюдно відмовлялись виконувати панщину. Озброюючись, вони виловлювали шляхту та її слуг. Власті посилали проти них загони війська, які жорстоко розправлялися з ними.
Антифеодальний рух пригноблених мас села набрав такого великого розмаху, що правлячі кола стали задумуватися над необхідністю скасування панщини, звичайно, на вигідних для поміщиків умовах.
У суспільно-політичному русі значно зміцнів антикріпосницький табір, до якого належали передові вчені, літератори, публіцисти. Розгорнула, зокрема, свою діяльність «Руська трійця» — М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич.
У березні 1848 року в багатонаціональній Австрійській імперії вибухнула революція. Робітники, селяни, інтелігенція виступили проти феодальної реакції. На Львівщині посилився селянський рух. Селяни захоплювали поміщицькі землі, відмовлялись працювати у панів.
В результаті революції була скасована панщина. Незважаючи на свою половинчастість, реформа мала величезне значення для дальшого розвитку країни, яка в результаті цього вступила в нову епоху — епоху капіталізму. Звільнившись від феодальних пут, продуктивні сили одержали можливість для більш швидкого розвитку. Капіталістичні відносини поступово ставали панівними як у промисловості, так і в сільському господарстві.
Економічний розвиток Львівщини в другій половині XIX — на початку XX століття гальмувала колоніальна політика, яку проводив австрійський уряд по відношенню до західноукраїнських земель; він їх тримав на становищі відсталих аграрних районів для забезпечення збуту товарів промисловості корінних провінцій Австрії та задоволення їх потреб у дешевих сільськогосподарських продуктах.
Про колоніальне становище Львівщини в складі Австрії яскраво свідчила її промислова відсталість. У процесі становлення капіталістичної промисловості головне місце займав розвиток тих її галузей, метою яких була розробка багатих сировинних ресурсів з тенденцією до переробки за межами західноукраїнських земель. Йдеться про харчову, гірничодобувну (головним чином нафтову) і деревообробну промисловість.
За офіціальними даними (станом на 3 червня 1902 р.)на території Львівської торгово-промислової палати в харчовій промисловості було 7012 підприємств і 20 794 зайнятих у них осіб, у гірничодобувній — відповідно 907 і 17 222, а в деревообробній — 2785 і 12 498. До цього слід додати 6725 виробників у домашній деревообробній промисловості, 419 у харчовій та 32 у гірничодобувній.
У провідних галузях промисловості Львівщини панував іноземний капітал. Галицький крайовий капітал змушений був задовольнятись місцем молодшого партнера.
Засилля іноземного капіталу не означало, що місцевий український капітал був тут відсутній, як це намагались довести українські буржуазно-націоналістичні фальсифікатори історії, щоб підтвердити свою наскрізь брехливу «теорію» про «безбуржуазність» і «безкласовість» української нації. В кінці XIX — на початку XX століть виник ряд об’єднань торговельно-промислового характеру: «Крайовий союз кредитовий» з капіталом З 179 490 крон, «Союз спілок для збуту худоби» з капіталом 6 070 882 крони та інші.
В умовах колоніальної залежності відбувалась капіталістична еволюція сільського господарства Львівщини. Вся друга половина XIX і початок XX століть характеризувались зменшенням відробітків і збільшенням ролі вільнонайманої робочої сили. Наприкінці XIX століття господарство поміщицьких маєтків почало вестись в основному на капіталістичній основі.
Необхідним елементом капіталістичного суспільства є пролетаріат — клас найманих робітників, які позбавлені засобів виробництва і через те змушені продавати свою робочу силу. На Львівщині кадри робітничого класу на грані XIX—XX століть являли собою вже значну соціальну силу.
Робітники, як і всі трудящі, зазнавали важкого капіталістичного гніту. За робочий день, який тривав 12—14 годин, а в деяких галузях промисловості і 16 годин, вони одержували злиденну плату, яка не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму і була в два рази нижча, ніж плата робітників корінних провінцій Австро-Угорщини. До того ж при зростаючій експлуатації рівень їх реальної заробітної плати безперервно падав.
Виникнення економічних організацій робітників Львівщини припадає ще на першу половину XIX століття. Але вперше робітники вийшли на широку політичну арену під час революції 1848 року. Тоді вони були найбільш радикальною і рішучою частиною міської бідноти, яка вела активну боротьбу проти контрреволюційних сил.
У другій половині XIX століття робітничий рух на Львівщині безперервно зростав. Якщо в 70—80-х роках страйки відбувались спорадично, то в 90-х вони стали масовим явищем. Одним з найбільших робітничих виступів на Львівщині того часу був страйк 5600 будівельників Львова в 1893 році. Після десятиденної боротьби робітники добилися задоволення своїх вимог. Цей страйк був першим виступом некваліфікованих, переважно поденних робітників Львова, які не мали досвіду страйкової боротьби і були слабо організовані. Під час виступу виявилась цінна риса робітничого руху на Львівщині — його інтернаціоналізм. Українські, польські і єврейські робітники разом боролися проти своїх ворогів.
Велику роль у розвитку соціалістичного руху на Львівщині відіграли І. Франко, М. Павлик, Л. Варинський, Й. Данилюк, А. Маньковський та інші. Разом з львівськими соціалістами Інлендером і Червенським Франко написав «Програму галицьких соціалістів».
У 90-х роках на Львівщині, як і в усій Галичині, відбулось поєднання робітничого руху з науковим соціалізмом. У цей час остаточно оформилась соціал-демократична партія Галичини.
Серйозною перешкодою на шляху до дальшого розвитку боротьби робітників на Львівщині був перехід у другій половині 90-х років соціал-демократичної партії Галичини на реформістські позиції з основних питань робітничого руху. На шлях опортунізму стала також утворена у Львові в 1899 році Українська соціал-демократична партія.
В пореформений період на Львівщині широкого розмаху набрав також селянський рух. Центральне місце в ньому займала боротьба проти феодальних пережитків.
В демократичному русі селянства в перші десятиріччя після скасування панщини головне місце займало сервітутне 1 питання. Можна визначити такі три основні форми боротьби селян, легальні сервітутні процеси (розгляд справ сервітутними комісіями з правом громад апелювати проти прийнятих рішень до міністерства внутрішніх справ); масові активні виступи проти поміщиків та влади; діяльність селянських послів у галицькому сеймі.
Найбільш поширеною була перша форма боротьби. І. Франко писав, що в Галичині відбулось 32 тис. сервітутних процесів, з яких громади програли понад 30 тисяч.
Активні виступи селян (захоплення сервітутних лісів і пасовиськ, позбавлення поміщиків можливості користуватись ними, потрави тощо) були найбільш важливими порівняно з іншими формами боротьби селян за ліси і пасовиська. Довголітню боротьбу вели, зокрема, громади Добростанів, Волі Добростанської Заверещиці, Білої Гори, Каменоброду, Дроздович і Галичанова Львівської округи за збереження своїх сервітутів на рубку дерева і випас у лісі худоби. На непокірність селян власті відповіли накладенням на них великих штрафів і екзекуціями.
Незважаючи на невелику практичну ефективність згаданої форми боротьби, вона відіграла важливу роль у зростанні політичної свідомості селян, привчала їх до організованості і згуртованості. Селяни все ясніше усвідомлювали свої права, про що свідчили виступи селянських послів у галицькому сеймі. У своїх гострих промовах, сповнених ненависті до поміщиків, посли домагалися повернення лісів і пасовиськ. Особливо активно діяли М. Ковбасюк, І. Загоруйко, М. Демків, П. Коциловський, Я. Сівець. Проте боротьба і в сеймі закінчилась поразкою селян.
З великою силою позначився вплив революційної боротьби робітничого класу на селянський рух у 90-х роках XIX століття. Такі форми селянського руху того пасу, як віча, виборча боротьба і страйки, розвинулись під впливом робітничого руху.
Значного піднесення досягла боротьба селян, активно підтримувана робітниками, у 1897 році. Протестуючи проти антидемократичної виборчої системи, селяни вступали в сутички з військом і жандармерією.
Особливо показовим був аграрний страйк у Східній Галичині в 1902 році, в якому брало участь 100 тис. чоловік. На Львівщині страйковий рух охопив Бродівський, Кам’янко-Струмилівський, Перемишлянський, Бібркський, Львівський, Городоцький, Мостиський, Перемишльський, Рудківський і Жидачівський повіти. Українські буржуазно-націоналістичні партії намагалися звести боротьбу сільськогосподарських робітників виключно до національного руху, підпорядкувати її своєму впливу. Ворожу позицію щодо страйку зайняло також уніатське духовенство. Митрополит Шептицький звернувся до духовенства, пропонуючи йому всіляко роте, незважаючи на все це, трудящі продовжували боротьбу і в ряді випадків добились підвищення заробітної плати.
Великий вплив на розвиток революційно-визвольної боротьби на Львівщині справляв робітничий рух у Росії, куди на початку XX століття перемістився центр світового революцій^, ного руху. Російські революціонери-емігранти, що проживали в той час у Галичині, підтримували зв’язки з передовими місцевими робітниками і прогресивно настроєною інтелігенцією, вели серед них революційну агітацію. З більшовицьких газет і літератури, особливо з ленінської «Искры» та праць В. І. Леніна, робітники Львівщини дізнавалися про життя робітників Росії, вивчали досвід боротьби найпередовішого російського пролетаріату.
Зростанню впливу російського революційного робітничого руху на розвиток визвольної боротьби на Львівщині сприяло прагнення місцевого українського населення до возз’єднання з основною частиною українського народу, що перебувала в складі Росії. Саме тому, незважаючи на кордон, існували тісні зв’язки між революційними діячами західноукраїнських земель і Наддніпрянської України та Росії. Франко, Павлик та інші підтримували дружні зв’язки з соціал-демократичними гуртками Києва та інших міст.