Батятичі, Кам’янсько-Бузький район, Львівська область
Батятичі — село, центр Батятичівської сільської Ради, розташоване на рівнині понад річкою Батючкою, притокою Західного Бугу, за 5 км від районного центру Кам’янки-Бузької. Населення 1974 чол. До сільради входять села Ворожбин і Липники з населенням 216 чоловік.
Під назвою Битятичі село згадується в документах за 1406—1407 рр. у зв’язку з щорічною доставкою королю 4 бочок воску.
Батятичі з навколишніми землями до середини XVII століття були власністю польського короля, який здавав їх в оренду місцевим поміщикам. У середині XV століття ці землі орендував Ю. Струмило з м. Кам’янки. Між Струмилом і львівським підкоморієм Б. Вовчиком—власником с. Колоденце—та іншими поміщиками точилася жорстока боротьба за землі, за селян, які тікали від одного власника до іншого. З метою припинення міжусобної боротьби між місцевою шляхтою, королівський уряд у 1455 році створив комісію для розмежування земель між Батятичами та Дерновом (оренда Струмили), Колодним і Колоденцем (власність Б. Вовчика).
Починаючи з XVI століття, кількість жителів у Батятичах помітно зростає, освоюються навколишні землі. Якщо в 1515 році тут оброблялось лише 300—360 га землі, то в 1565 році у селі проживало 150 сімей, які обробляли більш як 800 га землі. Поряд із землеробством розвивалися ковальське, бондарське й шевське ремесла. Значне місце в економіці села становило бджільництво, де на 1565 рік налічувалося 79 пасік. Одночасно зростала і майнова нерівність. Так, у 1565 році на сім’ю кметів (всіх було 109) припадало від 7 до 8 га землі, 36 сімей загородників мали лише присадибні ділянки до 1 га і змушені були займатися ремеслом; 5 сімей, що належали до категорії комірників, зовсім не мали землі і наймитували.
Жителі села були обкладені великими податками, які доповнювалися різними повинностями. Крім відробітку панщини на користь короля, а згодом на поміщиків, вони здавали зерно, сіно, курей, овець, мед, поволовщину, куничне. Пани одержували також прибутки від монополії на спиртні напої, тютюн, млини, накладали мито на мости, бортні дерева, річки, стави, пасіки, сади, сіножаті. Так, за даними опису 1565 року, вартість прямих податків, що стягувалися з жителів села, щорічно складала близько 482 злотих, а в 1570 році більше як 568 злотих. На користь пана також залишалося майно померлих підданих, що не мали спадкоємців, майно втікачів і багато іншого. Селяни зобов’язані були споруджувати і лагодити мости, греблі, шляхи тощо.
Крім цього, селян змушували платити й державний податок, подимне — по пів-злотого, а з 1640 року — по злотому з хати, по 30 грошей з плуга ланового податку і по 60 грошей — чопового податку від пива, меду, горілки. Грабувало, висмоктувало останні соки з селян і духовенство. На користь католицької церкви вони платили по 2 корці жита, по 2 корці вівса і так звану «десятину». Православна церква також одержувала з селян «десятину», а з найбідніших (загородників, халупників, комірників) — по 2—6 грошей.
Задавлені непомірними податками жителі Батятич шукали виходу з тяжкого становища. У 1544 і 1593 роках вони скаржаться на орендаря польському королю. Однак орендарі продовжували жорстоку експлуатацію. Зневірившись в королівському заступництві, селяни кілька разів бунтували, відмовлялись відробляти панщину.
Часто жителі Батятич зазнавали великої шкоди від спустошливих набігів турків і татар. Протягом XVI—XVII століть вони кілька разів захоплювали село, палили його, грабували, багатьох людей забирали в полон. Тому на Липовій горі були збудовані сховища (льохи), в яких переховувались жителі від турків і татар. Те місце, де був сторожовий пост з дзвіницею, і досі люди називають «сигнатуркою» (сигнал про появу турків, татар).
Незважаючи ні на важкий гніт польської шляхти, ні на напади татар і турків, український народ ніколи не схиляв голови перед гнобителями і завойовниками. Час від часу виникали селянські заворушення і повстання. Особливо активізувалася селянська боротьба під час визвольних походів Б. Хмельницького. В кінці серпня 1648 року повстали жителі багатьох сіл, в т. ч. і Батятич.
Скориставшись відходом козацької армії, польська шляхта жорстоко розправилась з повсталими. Коронні війська, вступивши до Батятич, грабували, насилували і катували людей. Незважаючи на розбій і свавілля поневолювачів, селяни відмовлялись відбувати панщину. Внаслідок цього село було так пограбоване і спустошене, що в 1649 році під час збирання податків в ньому ледве знайшлося 14 злотих.
У 1659 році король Ян Казимір дарує Батятичі разом з селами Желдець і Купич-Воля львівському міщанину Юрію Папарі. Відтоді основною формою експлуатації стала панщина. Селян заставляли відробляти на панщині з волоки в літній період— 6 днів на тиждень, взимку — 3, а всього — 234 дні на рік. Крім того, кожне господарство повинно було давати 3 чверті вівса і 7,5 гроша.
Крім власників маєтку, селян жорстоко експлуатували орендарі і корчмарі. Ще за переписом 1565 року в селі на 150 сімей було 3 корчми. Не витримуючи подвійного гніту, жителі Батятич і навколишніх сіл повставали проти гнобителів і в першу чергу проти орендарів і корчмарів. Особливо боротьба загострилася на початку 70-х років XVIII століття.
У 1772 році, після першого поділу Польщі, українські землі Червоної Русі і Поділля, що більше 300 років перебували під гнітом шляхетської Польщі, потрапили під владу австрійської монархії. Як і раніше, кращі землі села знаходилися в руках поміщиків, куркулів і духівництва. Так, до 1848 року з усіх 11 197 моргів землі 320 селянських дворів користувалися лише 4 320 моргами, за що повинні були відробляти щорічно на панщині 17 860 тяглих і 8 220 піших днів і віддавати панам 2 285 мотків волокна, платити грішми 68 450 флоринів. Кріпацька праця використовувалася на миловарні, гуральні і випаленні вугілля, які втратили своє значення лише в кінці першої половини XIX століття.
Безземелля, поєднане з поміщицько-феодальним гнітом, примушувало селян вести боротьбу проти феодального ладу. Ця боротьба в Галичині проявилася в ряді локальних виступів і повстань 1819,1824,1832 і 1846 років. Внаслідок цього австрійський уряд змушений був у квітні 1848 року скасувати панщину.
Селянська реформа не поліпшила становища селян. Поміщицькі земельні володіння повністю збереглися. Так, у Батятичах, за переписом 1857 року, в руках поміщиків Лончинських і Папарів знаходилося 50 проц. всієї землі, в т. ч. 38,6 проц. орної, 68,6 проц. пасовиськ і майже 100 проц. лісів. Сплачуючи величезний викуп за «даровану волю» і задихаючись від безземелля, селянство Батятич розорювалося. Процес розорення йшов швидкими темпами. Якщо в 60-х роках XIX століття на один селянський двір в середньому припадало більше 15 моргів землі, то в 1900— 1905 рр.— тільки 11 моргів. Багато селян, які залишилися із земельним наділом у 2—3 морги, йшли на капіталістичні підприємства, або змушені були найматись на кабальних умовах до поміщиків. Все міцнішає група селян, що концентрує в своїх руках землю і засоби виробництва розорених односельчан, застосовує найману робочу силу.
Тяжким було становище батраків на панських роботах. Жили вони в бруді, спали в конюшнях, накриваючись соломою або брудними мішками. Батракам поміщики платили мало. Часто замість грошей виплачували зіпсованими продуктами. Особливо терпіли селяни від куркулів-орендарів.
Нестерпний соціальний гніт переплітався з національним. За період з 1809 по 1839 рік у Галичині вийшло всього 35 книжок на слов’янських мовах. Переслідувалася національна культура. Проте народ боровся за її розвиток. У 1811 році в Батятичах було відкрито підготовчий клас, в якому навчалося 25 дітей. На початку шести-десятих років XIX століття відкривається однокласна школа, в якій у 1885 році навчалося вже 95 учнів. Спеціального приміщення школа довгий час не мала, а розміщалася в звичайних селянських хатах.
Проте українське населення, якого за переписом 1900 року в Батятичах було близько 75 проц., завжди відчувало потяг до своїх кровних братів, українців і росіян, що жили на сході. Тому, коли російські війська в 1914 році вступили до Батятич, жителі їх радісно вітали. Після відступу російської армії в 1915 році, австрійська влада, встановивши військово-поліцейський терор, жорстоко покарала тих, які дружньо ставилися до російських солдат.
Трудящі Галичини з великою радістю сприйняли перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, покладаючи на неї великі надії. Велика Жовтнева соціалістична революція викликала загальне піднесення революційної і національно-визвольної боротьби в усій Австро-Угорській імперії, внаслідок чого вона розпалась.
Буржуазно-поміщицька Польща, яка відразу ж після розпаду Австро-Угорщини розпочала відкриту агресію проти західноукраїнських земель, до середини липня 1919 року окупувала всю територію Східної Галичини.
В умовах окупаційного режиму економічне становище трудящих села ставало дедалі гіршим. Під час воєнних дій окупанти реквізовували в селян продукти харчування, худобу і навіть одяг. Значну частину посівів було знищено. Все це привело в жовтні 1919 року, відразу ж після збору врожаю, до голоду в Батятичах і навколишніх селах.
Коли в 1920 році Червона Армія, громлячи білополяків, вступила на західноукраїнські землі, жителі села палко вітали своїх визволителів і всіляко їм допомагали. До лав Червоної Армії в той час вступили М. І. Марчишин, С. А. Волошин, Мисак і М. Ю. Фідер.
Визначною подією в цей час було створення 8 липня 1920 року тимчасового уряду — Галревкому, який своїм першим декретом від 1 серпня 1920 року проголосив встановлення Радянської влади в Галичині.
Для проведення в життя декретів Галревкому на місцях, в т. ч. і в Батятичах, створювалися сільські ревкоми. Та недовгими були ці радісні дні.
У вересні 1920 року, у зв’язку з відходом Червоної Армії, Батятичі окупували білополяки. Село, відірване від Радянської України, майже 20 років перебувало під жорстоким гнітом польських панів і української буржуазії. Кращі землі, ліс і сінокоси знову стали власністю панів Папари, Лончинського, Гофмана, Романовського та попів і ксьондзів. За даними перепису 1935 року, з 4429 га землі поміщикам і церкві належало 3292 га або 74,3 проц. У той же час більшість селян залишалася мало або й зовсім безземельними і змушені були гнути спину в поміщицьких і куркульських господарствах. У селі не було ні лікаря, ні фельдшера. Люди вмирали від туберкульозу, тифу, дизентерії та інших хвороб.
У пошуках кращої долі розорені селяни Батятич почали виїжджати за кордон. Щороку в США, Канаду, Аргентину, Францію емігрувало багато бідняцьких родин. Так, лише в червні 1923 року 31 чоловік виїхав шукати роботи до Франції.
У зв’язку з цим активність селян у боротьбі проти гнобителів з року в рік зростала і в 1928—1929 рр. вилилась у відкриті революційні виступи. Початком цих подій був конфлікт, що виник між батраками і власником маєтку Г. Лончинським. Поміщик перестав видавати сільським батракам плату. В знак протесту вони 22 вересня 1928 року оголосили страйк і вимагали виплати заборгованості за попередній час праці, підвищення заробітної плати та відновлення на роботі звільненого перед цим їх товариша. Вслід за ними застрайкували косарі, обурені шахрайським вчинком поміщика, який здав в оренду великі площі сінокосів куркулеві Ковальському, а той запропонував косарям дуже низьку оплату. Селяни відмовилися косити. їх делегацію, послану на переговори, поліція заарештувала. Проте під тиском селян вона змушена була звільнити заарештованих, а поміщик пообіцяв урегулювати справу з роботою і оплатою. Одночасно з цим відбулося заворушення жінок, що копали в пана картоплю, а також тих, що доглядали панську худобу.
Через деякий час сільськогосподарські робітники знову страйкують. На цей раз страйк носив більш організований характер з певними політичними вимогами. Так, робітники вимагали визнання профспілки, заснованої в селі «Сельробом» 6 вересня 1928 року, встановлення 8-годинного робочого дня, забезпечення страхування в касі хворих, прийняття на роботу звільнених наймитів, підвищення заробітної плати. Зрадницьку позицію зайняли керівники місцевого комітету ППС, які багато потрудилися, щоб страйк не охопив усіх сільськогосподарських робітників, розглядаючи його як випад українських робітників проти польського поміщика, власника маєтку. Знову була викликана поліція. Вона силою намагалася примусити селян працювати. Незважаючи на зраду членів місцевого комітету ППС і погрози поліції, робітники не приступали до роботи. Завдяки своїй організованості та згуртованості вони домоглися певної перемоги. Заробітна плата була підвищена.
Велику роботу в справі організації та вихованні трудящих села проводила КПЗУ через свою легальну масову організацію «Сельроб». Як свідчать документи, представники «Сельробу» не раз приїздили в село, виступали на мітингах і нарадах. Вони будили революційну свідомість мас і піднімали їх на активну боротьбу проти гнобителів. Особлива роль у цьому належала відомому західноукраїнському революціонеру К. Пелехатому, який часто бував у Батятичах. Дякуючи його енергійній пропагандистській діяльності, більшість селян знаходилося під впливом «Сельробу». З вересня 1928 року в селі існував місцевий комітет «Сельробу», який очолював житель села М. Лігашевський. Трудящі Батятич з жителями сусідніх сіл за ініціативою і при допомозі «Сельробу» організували профспілку сільськогосподарських робітників, яка нараховувала близько 1000 чол. Про авторитет «Сельробу» серед селян в Батятичах видно з таємного донесення начальника поліції. Він зазначав, що 80 проц. мешканців села підтримують «Сельроб», від якого часто приїздять сюди посланці, зокрема відомий агітатор Пелехатий.
Комуністи і сельробівці організовували активні виступи селянських мас проти буржуазно-поміщицької диктатури. Яскравим свідченням цьому був страйк, що відбувся в грудні 1928—січні 1929 рр. Приводом до страйку була спроба власників деревообробного заводу, що знаходився у Кам’янці-Струмиловій, знизити й до того низьку плату за перевезення лісу.
В цьому страйку, крім жителів Батятич, брали участь і селяни з сусідніх сіл, здебільшого ті, які, не маючи змоги прохарчувати сім’ю з своїх невеликих і виснажених ділянок землі, наймалися на завод, що належав капіталістам Шпаку і Ціманду. День і ніч возили вони важкі колоди з Жовківського повіту. Фірма постійно зменшувала заробітну плату. В 1928 році її було зменшено, в порівнянні з минулими роками, втроє. Коли в кінці 1928 року власники заводу закупили 1800 куб. м будівельного лісу, селяни категорично відмовилися підвозити ліс, вимагаючи підвищення оплати. Власники фірми не погодилися. У відповідь на це 28 грудня профспілковий комітет зібрав своїх членів і закликав до страйку. Сільськогосподарські робітники і селяни, підтримавши заклик, обрали страйковий комітет, до якого ввійшли М. Лігашевський, К. Артековський, Г. Семків та інші. Страйк розпочався 29 грудня 1928 року.
Власники заводу вдалися до підступу. За високу ціну вони найняли на вивіз лісу польських та німецьких колоністів з сусідніх сіл Сапіжанки і Ягоня. Страйковий комітет, організувавши круглодобове вартування на дорогах, зірвав цей захід; кілька разів страйкарі зустрічали підводи штрейкбрехерів і скидали тяжкі колоди в канави. Завод працював з перебоями, зупиняючись на день-два. Проти страйкарів львівський воєвода вислав у Батятичі загін озброєної поліції. На 5 січня 1929 року майже всі керівники страйку були заарештовані. Але ні арешти, ні залякування старости повіту і його заступника, ні погрози ксьондза не спинили селян. Страйк продовжувався і 11 січня 1929 року закінчився кривавою сутичкою селян з поліцією. Страйкарі В. Куровець, В. Задра, Ф. Шпот і І. Кремінець були вбиті, багато поранено. Через кілька годин на допомогу поліції було кинуто новий каральний загін. Карателі заарештували ще 22 чол., яких у кайданах відвели в поліцію. Багато поранених, переховуючись від арештів, залишались без медичної допомоги. Так за допомогою багнетів польський уряд придушив страйк.
Кривава розправа не зламала селян. Похорони убитих, що проходили 14 січня 1929 року, перетворилися в новий протест. Над могилою жертв виступив К. Пелехатий, закликаючи селян до дальшої боротьби з експлуататорами, за возз’єднання з Радянською Україною.
Ці справді героїчні дії страйкарів галицького села знайшли відгук і моральну підтримку в трудящих Радянської України. В газеті «Комуніст» від 26 травня 1929 року писалось, що Батятичі — це дійсно героїчне село. Страйкарі, яких не зупинили ні арешти, ні кривава розправа, незламно відстоювали свої вимоги. Свою солідарність і готовність до боротьби вони продемонстрували масовою участю у похороні своїх земляків.
Розправа польського профашистського уряду в Батятичах викликала масові протести по всій Західній Україні. В містах робітники організовували комітети солідарності і допомоги страйкуючим. На мітингах профспілки приймали резолюції протесту проти фашистського терору. Політв’язні в тюрмах відмовлялися на користь потерпілих страйкарів від продуктів, які вони отримували від МОДРу. Група депутатів-комуністів Польщі внесла в сейм інтерпеляцію, в якій протестувала проти фашистського терору і вимагала притягнути до суворої відповідальності організаторів кривавої розправи в Батятичах.
Широкий відгук на батятицькі події не дав польському урядові можливості відразу вчинити судову розправу над заарештованими страйкарями. Лише 10 травня 1929 року у Львівському окружному суді почався судовий процес над 46 селянами, а 24 травня оголошено вирок, за яким відважні борці були засуджені до різних строків ув’язнення.
Проте жорстока розправа над страйкарями не залякала жителів Батятич. У наступні роки в селі з’явилася нелегальна література і листівки, які розповсюджували представники КПЗУ. В одній із листівок Комуністичного союзу молоді Західної України за лютий місяць 1933 року, що була підібрана поліцією в Батятичах, гостро засуджувалася угодівська політика керівників націоналістично-спортивної організації «Луг» та погромницька діяльність польських пацифікаторів у селах. Комуністична спілка молоді закликала підростаюче покоління Західної України боротися проти класового ворога — української та польської буржуазії, проти мілітаризації молоді та полонізації українських шкіл. Закінчувалася листівка закликом: «Ані гроша податку урядові окупації! Проч з нападом на Рад [янську] Україну! Хай живе збройне повстання на Зах[ідній] Україні!».
Помітну роль у поширенні революційної літератури відіграла підпільна друкарня КПЗУ, що була розміщена на хуторі Товмач, поруч з Батятичами, в дворі селянина Костика. Друкування підпільних газет і листівок було розпочате 21 травня 1935 року. Друкарня припинила свою роботу тільки в 1939 році у зв’язку з розпуском КПЗУ. Тут друкувалися комуністичні газети «До наступу», «Голос жовніра», «Комсомолець ЗУ», «Walka mas», «Glos zolnierza», а також було видано «Конституцію СРСР». Бідне населення Батятич підтримувало тісні зв’язки з підпільними друкарнями, сприяло поширенню підпільної літератури.
Зміст комуністичних газет і листівок був близьким і зрозумілим для переважної більшості жителів села, яка через малоземелля та безземелля жила впроголодь. Так, напередодні возз’єднання з Радянською Україною з 5788 га землі (включаючи хутір Липники) 3186 га належало поміщикам, 106 га — церкві і костьолу, 97 га — були громадськими, а рештою—2399 га—володіли селяни. Причому, кілька куркульських господарств мали по 15—20 га, а основна маса селянських господарств по 1—4 га землі. Знаряддя праці були примітивні.
В умовах капіталістичного гніту село було відсталим. Незначні його господарські і побутові потреби задовольняли місцеві кустарі, які займались виробництвом збруї, пошиттям одягу, взуття тощо.
Село перебувало у злиднях. У більшості селян були лише жалюгідні клаптики землі та й то на суглинку або піску. Зовсім безземельні батрачили від зорі до зорі, гнули спини на панських нивах. Голод був їх частим супутником. Так, у квітні—травні 1939 року чверть батятицьких господарств майже від січня місяця не мали хліба, а три чверті населення дивилися на хліб, як на розкіш.
Настав вересень 1939 року. 19 вересня Батятичі визволила Червона Армія.
Виснажені важкою працею і голодом трудящі села радо зустріли своїх визволителів. На мітингу, присвяченому возз’єднанню з Радянською Україною, вони говорили: «Наша багатовікова мрія стала дійсністю».
Зразу ж після визволення в селі почалася підготовка до виборів депутатів до Народних Зборів Західної України. Від округу, куди входили Товмач, Рожанка, Зубів Міст, Грушка, Липники і Батятичі, депутатом до Народних Зборів обрано жителя Батятич М. Валька.
Повернувшись з Народних Зборів, М. Валько відразу ж почав мобілізовувати селян на проведення в життя рішень про націоналізацію всіх багатств у Галичині. У Батятичах було організовано комітет бідноти, який приступив до поділу панської землі. До нього, крім М. Валька, входили П. Глаговський, І. Липка, Г. Рудник та інші. Пізніше в Батятичах була створена сільрада, що охоплювала Батятичі, Товмач, Борки, Кернички, які входили до Кам’янко-Струмилівського району. В авангарді за соціалістичні перетворення на селі виступала молодь, яка в 1940 році створила сільську комсомольську організацію на чолі з М. Рудником.
Однак, селянські господарства залишалися дрібними, одноосібними, неспроможними застосовувати сучасну техніку, впроваджувати досягнення передової науки і здійснювати розширене відтворення. Дальше піднесення матеріального і культурного добробуту жителів села залежало від правильної організації і розвитку сільськогосподарського виробництва, оскільки промисловість тут була розвинута слабо і носила завжди підсобний, кустарний характер.
З перших днів встановлення Радянської влади в Батятичах при постійній допомозі уряду кредитами, насіннєвими позиками і технікою, під керівництвом партійних органів розпочалася підготовка до створення сільськогосподарської артілі. При активній допомозі військовослужбовців кавалерійського ескадрону, що розміщався в маєтку поміщика Лончинського з 1939 по 1941 рр., на початку 1941 року був організований колгосп «Нове життя». Першим головою селяни обрали І. Рудника, першими колгоспниками стали М. Ковш, О. Куровець, М. Боднар, Є. Ситар, С. Ліга-шевська, І. Прокуда, Г. Лігашевський. На перше березня 1941 року артіль «Нове життя» уже об’єднувала 60 дворів. Було усуспільнено 320 га землі і більше 20 коней. Значну допомогу новоствореному колгоспу, а також бідняцько-середняцьким господарствам тракторами, молотарками, комбайнами і іншими сільськогосподарськими машинами надавала Кам’янко-Струмилівська МТС.
Одночасно з економічними змінами в житті батятинців відбуваються і зміни соціальні. Створюються умови для підвищення культурно-освітнього рівня і проведення заходів щодо покращання охорони здоров’я.
Напередодні возз’єднання в селі була тільки семирічна школа, де працювало 5 учителів і навчалося лише 104 учні. Серед дорослого населення вмів розписатися тільки десятий житель села, а з вищою освітою не було жодної людини. Зате в селі було 9 шинків. Радянська влада відкрила широкий доступ дітям трудящих до освіти. Ставиться питання про будівництво школи, відкривається сільська бібліотека.
Спроби організувати бібліотеку на селі були ще в 20-х роках. Так, товариство «Просвіта» відкрило в 1928 році українську бібліотеку. Поляки, що проживали в Батятичах, мали свою бібліотеку. З 1932 року існувала також бібліотека ім. Качковського. Але постійного місця ці бібліотеки не мали і переводилися з одної селянської хати в іншу. Тому в 1935 році на народні кошти була побудована читальня, де одна кімната відводилася під бібліотеку. Книг у цій бібліотеці було мало — 200—250 томів; привозилися вони з Кам’янки-Струмилової і час від часу замінювалися. Бібліотека була платна (5 грошів за кожну взяту книжку) і тому читачів було не більш як 25—30 чол. У зв’язку з цим така бібліотека істотної ролі в культурному житті села відігравати не могла. Тільки з приходом Радянської влади в 1939 році навколо створеної сільської бібліотеки, першою завідуючою якої була М. Д. Киричинська, починає розгортатися масова культурно-освітня робота.
За часів панської Польщі в Батятичах не було медпункту і населення змушене було звертатися до бабок-повитух. Лікарі в Кам’янці-Струмиловій були приватні і тому за лікування брали великі гроші. Внаслідок цього 27—35 проц. жителів Батятич хворіли на туберкульоз. Поширеними були черевний тиф і рак. Надзвичайно високою була дитяча смертність.
Встановлення Радянської влади на селі докорінно змінило становище. З перших же днів після возз’єднання в Батятичах, як і на всій території Радянського Союзу, почала проводитися широка профілактична робота. Налагоджувався систематичний безплатний огляд і лікування хворих у медичних закладах Кам’янки-Струмилової і Львова.
Підступний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз тимчасово затримав процес соціалістичних перетворень. 29 червня 1941 року Батятичі були окуповані гітлерівцями. В селі на місці колишнього панського маєтку був утворений т. зв. «Лігеншафт», до якого входили не тільки панські, а й значна частина селянських земель. Отже те, що селяни Батятич одержали від Радянської влади, було відібрано в перші ж дні панування «нового порядку». В цей час з Батятич було вивезено до Німеччини близько 80 чол. Активну допомогу фашистам у вивезенні до неволі та у звірячих розправах над радянськими людьми подавали українські буржуазні націоналісти, а також батятицький піп Артемишин. Від їх рук загинули активісти села: секретар сільради Д. Андрущишин, керівник страйку 1928—1929 рр., перший секретар місцевого комітету «Сельробу» М. Лігашевський, активний учасник боротьби з бандитами і диверсантами комсомолець І. Демчук, сільський міліціонер М. Римар. Були вбиті також дружина і дочка М. Лігашевського, В. Боднар, П. Антош, сім’ї В. Лиса і І. Кімака, а Г. Трубейла живого спалили в хаті.
18 липня 1944 року війська 1-го Українського фронту, вибивши німців з Кам’янки-Бузької, звільнили від фашистської окупації і Батятичі. У хаті селянина Омеляна розташувався штаб фронту.
В боях за Батятичі, разом з іншими бійцями, загинув, як свідчать матеріали загону «червоних слідопитів», що діє при Батятицькій середній школі, льотчик гвардії капітан В. П. Солений. Підбивши 2 фашистських літаки, радянський пілот загинув смертю хоробрих і був похований жителем села П. І. Ситарем. Ось що писав рідним в своєму останньому листі відважний капітан: «Завіряю вас у тому, що в боях за остаточний розгром німецького фашизму буду нещадно мстити проклятим гадам за смерть батька і брата. Якщо при виконанні бойового завдання не залишиться патронів, буду на бриючому польоті пропелером і плоскістю літака відсікати проклятим фашистам голови».
Так боровся капітан з Луганщини за визволення далекого, невідомого, але рідного йому села Батятичі. Активну участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками брали і жителі села, з яких 46 воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни в рядах Радянської Армії.
Зразу ж після визволення трудящі села почали боротьбу за нормалізацію життєвих умов, за відбудову і дальший розвиток господарства. Обираються радянські органи. Відновлює свою діяльність сільрада, головою якої обирається М. Даньків. У 1944 році в селі створюється медичний пункт, в якому працюють спочатку фельдшер і санітарка, а потім і акушерка; відкривається семирічна школа. З допомогою районних партійних і радянських органів в селах, в т. ч. і в Батятичах, організовувалися супряги, кузні для ремонту сільськогосподарського інвентаря, зерноочисні пункти. Надавалася допомога через МТС безкінним господарствам для обробітку землі. На цій основі трудове селянство одержало можливість продовжувати розпочату ще до війни соціалістичну перебудову села. І вже в 1947 році тут було організовано 2 колгоспи — «Нове життя» та ім. Б. Хмельницького.
На хуторі Липники утворився колгосп ім. 10-річчя возз’єднання. Три колгоспи об’єднали понад 4 тис. га землі. Перехід трудового селянства до колективного господарювання відбувався під керівництвом Комуністичної партії, передовим загоном якої була створена в 1949 році партійна організація села. До першої партійної організації, яку очолював Т. Помернюк, входили жителі села: Г. Деде — голова колгоспу, В. Артиковський, М. Рудник, що очолював комсомольську організацію села ще в 1940 році, М. Аверченко, який став після Т. Помернюка секретарем, І. Гупало.
Соціалістичні перетворення проходили в гострій боротьбі з куркульством та українськими буржуазними націоналістами, які в 1948 році вбили голову колгоспу «Нове життя» П. Марчишина. Проте трудове селянство, очолюване партійною організацією, успішно долало різні перешкоди, безповоротно ставало на шлях соціалістичної перебудови села і в 1950 році домоглося майже повного завершення виробничого кооперування селянських господарств.
Перші колгоспи, створені в Батятичах, були невеликими. Це утруднювало постачання їх необхідною сільськогосподарською технікою, її використання. Виникали труднощі і в забезпеченні кваліфікованими кадрами. Тому 14 березня 1950 року за бажанням колгоспників 3 колгоспи були об’єднані в єдине господарство ім. І. Франка. До його складу ввійшли Батятичі та хутори Липники і Ворожбин. В об’єднаній артілі створено 3 рільничі і одну кормодобувну бригади.
У результаті успішного виконання програми, наміченої вересневим Пленумом ЦК КПРС 1953 року, колгосп ім. І. Франка став крупним і економічно міцним господарством, яке здійснює виробництво на основі широкого застосування науки, передового досвіду і здатне використовувати потужну техніку. Збільшились неподільні фонди. В 1958 році, в порівнянні з 1953 роком, вони зросли в 2,5 раза, а в 1966 році були в 6 разів більшими, ніж у 1953 році.
Завдяки систематично зростаючій допомозі з боку держави, особливо в забезпеченні механізаторськими кадрами, колгосп поступово перетворився у високоорганізоване і рентабельне господарство з великими виробничими фондами і численними висококваліфікованими спеціалістами. Значно зріс обсяг механізованих робіт. Це стало можливим у результаті придбання передової сільськогосподарської техніки.
На 1 січня 1967 року колгосп мав 21 трактор, 6 зернових комбайнів, 39 електромоторів, 12 вантажних автомашин та іншу сільськогосподарську техніку.
Велику роль у піднесенні сільського господарства і покращанні добробуту колгоспників відіграла розпочата ще в 1954 році електрифікація. Струм поступає від Добротвірської електростанції. Тепер село повністю електрифіковане, проводиться підготовка до максимального використання електроенергії у виробництві.
За колгоспом ім. І. Франка, що об’єднує 610 родин, закріплено 5116 га угідь. У громадському користуванні знаходиться 4275 га, в т. ч. ріллі — 2089 га, сіножатей — 1467 га, вигонів та пасовищ — 675 га. На колгоспних ланах вирощуються пшениця, жито, ячмінь, кукурудза, овес, горох, кормові боби, вика, люпин кормовий, льон-довгунець, цукровий буряк, картопля. Найбільші грошові прибутки одержує артіль від вирощування льону і цукрових буряків.
Велику увагу в колгоспі приділяють розвитку тваринництва. На 1 січня 1966 року колгосп мав 576 корів, 817 свиней. На 100 га сільськогосподарських угідь було 38,1 голови великої рогатої худоби, в т. ч. 12,1 корів і 38,7 свиней.
З року в рік зміцнюється економіка колгоспу. Так, у 1965 році на 100 га сільськогосподарських угідь було одержано грошового доходу до 16 тис. крб., а в 1966 році майже 21 тис. крб. Все це дозволило збільшити капіталовкладення на спорудження нових господарських приміщень.
Велику роботу по організаційному зміцненню колгоспу і підвищенню його доходів проводить партійна організація і кожний комуніст зокрема. Так комуністи Р. Дудар, Д. Рожицький своїм особистим прикладом у роботі, а також постійним роз’ясненням агротехнічних прийомів обробітку, добиваються значного підвищення врожайності льону-довгунця. Партійна організація систематично проводить масово-політичну роботу серед колгоспників, зокрема в льонарських ланках, де комуністи в свій час сприяли перейняттю досвіду вирощування льону Є. Саух та П. Чухно на Житомирщині.
Значну роль в організаційній, пропагандистській та масово-політичній роботі відіграють агітколективи та сільський лекторій, керовані партійною організацією. Кращими пропагандистами передового досвіду зарекомендували себе комуністи: заступник голови колгоспу В. М. Куровець, директор школи В. Є. Якобчук. Трудові будні колгоспників висвітлюються на сторінках місцевої багатотиражки «Шлях до комунізму».
Завдяки зміцненню економіки колгоспу в селі сталися докорінні зміни. Невпинно зростає матеріальний рівень життя колгоспників. Тільки в 1966 році колгосп виплатив у вигляді оплати праці майже 420 тис. крб., близько 3,5 тис. крб. було виділено на пенсійне забезпечення. На місці старих під стріхою хат побудовано 270 нових, критих шифером і бляхою будинків. Змінився і зовнішній вигляд села. Щороку заселюється 30—35 нових будинків, більшість з яких цегляні. Тільки за 1965— 1967 рр. трудівники села збудували 20 нових цегляних будинків. Село радіофіковане і електрифіковане.
У 1956 році відкрито дитячий садок, в якому перебуває 30—40 дітей. У селі є пошта, 2 магазини, чайна. Працює павільйон побутового обслуговування, в якому є швейна, шевська і столярні майстерні. Закінчується будівництво нового продовольчого магазину.
Значну роль у підвищенні культурно-освітнього рівня жителів відіграє школа, яка відновила свою діяльність зразу ж після визволення села з-під німецької окупації. До 1946 року вона була семирічною, розміщувалася в одному старому будинку і в двох селянських хатах. У 1946 році в селі відкрилася десятирічка, для якої у 1954 році збудовано нове приміщення. Тепер у школі є 10 класних кімнат, 5 кабінетів: біологічний, географічний, історичний, фізичний, математичний. Школа має свій радіовузол, кіноапарат, телевізор. 23 учителі, серед них — 4 уродженці Батятич, навчають більше 400 дітей. При школі є бібліотека, де нараховується 4 тис. книг. У селі також працює школа сільської молоді. За роки Радянської влади середню освіту здобули 290 чол., а вищу — 130 чоловік.
Хіба міг мріяти колишній селянин-бідняк І. Ситар, що його діти здобудуть вищу освіту? Тільки Радянська влада дала можливість їм вчитись. Син Василь закінчив Львівський університет і зараз працює викладачем англійської мови в Ужгородському університеті, Михайло закінчує педінститут, а Іван навчається в Ужгородському університеті.
Піклування про людину, про її здоров’я стало невід’ємною рисою повсякденного життя батятинців. Існуючий в селі медпункт, в якому працює фельдшер, акушерка і 2 санітарки, не тільки здійснює лікування хворих, а й проводить профілактичну роботу, особливо серед дітей. Робляться щеплення проти туберкульозу, дифтерії. Систематично проводяться медичні огляди. Для лікування хворих в медпункті є достатня кількість медикаментів, колгоспом куплена сучасна фізико-терапевтична апаратура.
Незрівняно зріс культурний рівень жителів села. Якщо до 1939 року єдиним культурним закладом була читальня, то в роки Радянської влади тут відкрито клуб на 250 місць з стаціонарною кіноустановкою. При клубі працюють гуртки художньої самодіяльності — хоровий, драматичний, музичний. Крім цього, закінчується будівництво нового будинку культури.
У селі створено краєзнавчий музей. Ініціаторами створення музею був педагогічний колектив школи, зокрема учителька Г. У. Якобчук, яка є незмінним керівником шкільного краєзнавчого гуртка. У дні підготовки до 50-річчя Великого Жовтня завдяки її старанням відкрито музей революційної, бойової і трудової слави. Матеріали і експонати збирають піонери і школярі — члени загону «червоні слідопити».
Батятичі славляться не тільки своїми історико-революційними, але й трудовими традиціями. Тут вихований великий загін передовиків сільськогосподарського виробництва. Так, за високі показники у розвитку тваринництва С. І. Шпот і Г. М. Тютюнник нагороджені орденами Леніна. Агроном колгоспу К. М. Видай за успіхи в льонарстві нагороджена орденом «Знак пошани», таким же орденом нагороджено і знатного механізатора України — комбайнера М. В. Боднара. Всього за самовіддану працю в колгоспі нагороджено орденами і медалями CPGP 10 колгоспників.
Рішення березневого Пленуму ЦК КПРС 1965 року відкрили широкі перспективи для дальшого розвитку громадського господарства і покращання добробуту трудящих села. Втілюючи їх у життя відповідно до Директив XXIII з’їзду КПРС, трудящі села впевнено крокують до комунізму.
В. С. МЕДВЕДЄВ