Львів під владою буржуазно-поміщицької Польщі
1 листопада 1918 року владу в Східній Галичині захопила українська буржуазія. Була проголошена маріонеткова «Західно-українська народна республіка» (ЗУHP). Але на владу в Галичині претендувала і польська буржуазія. Тому вже 1 листопада розпочалися бої за Львів — 21 листопада польські легіонери одержали підкріплення і повністю захопили місто. З того часу почався період панування польських окупантів, що тривав до вересня 1939 р.
Період польської окупації в історії Львова характеризувався застоєм в економіці. Якщо населення міста в 1931 році зросло до 312 тис., то в наступні роки воно залишалося майже незмінним.
Промисловість міста розвивалась дуже повільно, а криза 1929—1933 рр. привела до нового спаду виробництва. За даними перепису населення в 1931 році у Львові налічувалося в усіх галузях господарства 76,7 тис. найманих робітників, але з них лише 28,7 тис. працювали у промисловому виробництві (включаючи ремесло).
Становище трудящих було дуже важким. Тисячі робітників жили в сирих підвальних приміщеннях. Оплата праці була дуже низькою — в півтора-два рази нижчою, ніж в містах центральної Польщі. В кінці 30-х років кожний четвертий робітник був безробітним.
Панська Польща встановила на всіх західноукраїнських землях жорстокий режим національного гноблення. Провадилась дискримінація українських трудящих при прийомі на роботу.
Окупаційні власті всіляко переслідували українську культуру. В державних установах не допускалась українська мова. Українцям був обмежений доступ до вузів. Була встановлена процентна норма для прийому у вузи студентів непольської національності — так званий «нумерує кляузус». Серед студентів у 1936/37 навчальному році українці становили лише 11,5 проц., а серед викладачів українців не було зовсім.
КПЗУ і КПП підтримували боротьбу за українську вищу школу у Львові, виступали за легалізацію українського таємного університету, вказуючи одночасно, що ця боротьба не повинна провадитись ізольовано від революційної боротьби західноукраїнських трудящих за своє соціальне і національне визволення.
У Львові діяла (з 1864 р.) лише одна державна гімназія з українською мовою викладання. Правда, було ще кілька приватних середніх українських шкіл, але через високу плату за навчання дітей трудящих в них вчилося мало.
Українська націоналістична буржуазія намагалася всіляко зміцнити свої позиції. Засновувались нові і розширювалися старі кооперативні об’єднання, банки, страхові компанії, організації українців-домовласників, купців і т. п. Велика роль в українських буржуазно-націоналістичних організаціях належала їх ідейному натхненнику, уніатському митрополитові А. Шептицькому.
Польські шовіністи та українські націоналісти виступали єдиним фронтом проти революційно-визвольної боротьби трудящих. Ті й другі намагалися перетворити Львів у плацдарм антирадянської пропаганди.
Незважаючи на відсутність великих промислових підприємств, класова боротьба у Львові в період польської окупації мала особливо гострий характер. В умовах колоніального режиму і фашистської диктатури, встановленої в Польщі у 1926 році, страйки львівських робітників поєднувалися з політичною боротьбою проти реакційного режиму пілсудчиків, з виступами проти їх антирадянської політики. У після-жовтневий період Львів став центром революційно-визвольної боротьби, передовою силою якої були робітники міста.
Львів був одним з перших міст на західноукраїнських землях, в яких почали виникати нелегальні комуністичні організації, що пізніше стали складовою частиною Комуністичної партії Східної Галичини (з 1923 р.— КПЗУ). Вже в 1920 році тут діяв підпільний ЦК КПСГ, який очолювали відомі пізніше комуністичні діячі, делегати II Конгресу Комінтерну і члени Галицького революційного комітету М. Левицький, А. Бараль (Савка), 3. Родзень (Волян), К. Максимович і Мойса.
Встановивши жорстокий режим терору, окупанти, однак, були неспроможні придушити революційну боротьбу трудящих. В авангарді цієї боротьби йшов робітничий клас, керований підпільними комуністичними організаціями. Вже в 1919— 1920 рр. у Львові широкого розмаху набирає агітаційно-пропагандистська та організаторська робота комуністів. Значення Львова, як центру революційного руху в Західній Україні, зростає. Тут перебувають ЦК КПЗУ і ЦК комсомолу Західної України, звідси поширюються легальна і нелегальна комуністична преса і література. Очолювані комуністами, львівські робітники задавали тон у революційній боротьбі трудящих на західноукраїнських землях. Революційні виступи робітників Львова поєднуються з виступами всіх трудящих Польщі проти імперіалістичних паліїв війни, які готували похід проти Країни Рад.
30 жовтня 1921 року в будинку на території собору св. Юра у Львові розпочала свою роботу І конференція КПСГ, але поліції вдалося вистежити місце роботи конференції і заарештувати її учасників. Суд над делегатами конференції, що проходив у Львові з 22 листопада 1922 по 11 січня 1923 року був першим великим процесом над комуністами Західної України. Перед панським судом стали такі видатні діячі КПСГ і КПП, як Й. Крілик (Васильків), М. Теслюк, Н. Хомин, В. Попель, О. Коцко, І. Вантух, С. Круліковський, Ч. Гросерова, О. Длуський та інші.
Підсудні використали судову трибуну для викриття окупаційного режиму.
Нового піднесення революційно-визвольний рух у Західній Україні досяг восени 1923 року. На початку листопада у Польщі був оголошений загальний політичний страйк. 6 листопада сталися в різних містах сутички страйкарів з поліцією та військами, що привели до збройного повстання в Кракові. У найтіснішому зв’язку з краківським повстанням був виступ робітників Львова. 6—8 листопада тут відбулися сутички робітників з поліцією і військами на вулицях Зеленій, Краківській, Скарбківській та інших. Ці виступи свідчили про тісне єднання українських і польських трудящих у боротьбі проти капіталу.
В наступні роки революційна хвиля не спадала. Політичні демонстрації, мітинги та страйки були частим явищем. В 1924 році у Львові відбулося 28 страйків, у 1928 році — 25. Масовими виступами трудящих міста керувала Львівська організація КПЗУ.
Одночасно Львів був і центром революційної боротьби західноукраїнського селянства. ЦК КПЗУ та ЦК комсомолу Західної України керували легальними селянськими організаціями. В 1926 році з ініціативи КПЗУ було створено масову революційну селянську організацію «Сельроб» (скорочена назва Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання). Видатними її діячами були К. Вальницький, М. Голінатий, І. Довганик, Ф. Кульчицький, А. Остафійчук, К. Пелехатий, М. Путько, А. Сенюк та інші.
Масовими арештами, судовими процесами намагалась окупаційна влада придушити революційний рух у Львові. В 1925 році тут був розстріляний член КПЗУ Н. Ботвін. В листопаді 1928 року банди польських фашистських хуліганів при підтримці поліції влаштували погром українського населення, який тривав кілька днів. Одночасно поліція провела масові арешти комуністів. Жорстока поведінка тюремної адміністрації викликала протести і голодовку політв’язнів-комуністів. Тільки масові демонстрації львівських робітників примусили тюремну адміністрацію припинити фізичне і моральне знущання над арештованими. В 1933 році у львівській тюрмі був замордований комсомолець І. Михальчук.
Період світової економічної кризи 1929—1933 рр. і наступної депресії характеризувався дальшим погіршенням становища робітників. Зросло безробіття, посилювався політичний терор і переслідування революційних елементів у львівських профспілках. Коли 29 вересня 1929 року комуністи завоювали провідне місце на крайовій конференції профспілок, що відбулась у Львові, ватажки правосоціалістичних партій викликали поліцію і разом з нею вчинили криваву розправу над учасниками конференції. Подібний випадок стався в листопаді того ж року і на Українському конгресі профспілок Західної України, коли 250 делегатів конгресу підтримали комуністів і засудили розкольницьку діяльність націоналістичних верховодів Української соціал-демократичної партії.
Влітку 1930 року фашистським режимом Пілсудського було засуджено до смертної кари трьох комуністів за поширення нелегальних листівок. Масовими арештами львівських комуністів завершилася так звана «пацифікація» Західної України в 1930 році.
В 1932 році буржуазно-поміщицький уряд закрив у Львові легальні комуністичні газети і журнали «Сельроб», «Сила», «Сяйво», «Наша земля», «Вікна».
Одночасно посилились антирадянські провокації, а також терористичні дії українських націоналістичних організацій проти революційного руху у Львові.
Але при кожній нагоді — на зборах, мітингах, демонстраціях, під час страйків львівські робітники давали рішучу відсіч польським фашистам та їх спільникам українським націоналістам. В 1929 році на міських робітничих зборах було обрано двох представників львівських робітників — Д. Вербового та І. Габермана до складу загальнопольської робітничої делегації, яка відвідала Радянський Союз. Після повернення додому вони на багатолюдних зборах розповідали про досягнення соціалістичного будівництва в Країні Рад.
Особливо нестерпним стало становище трудящих в середині 30-х років. За офіціальними даними у 1936 році у Львові налічувалось 30 тис. безробітних. Вони жили в страшних злиднях, на грані голодної смерті.
У квітні 1935 року польським сеймом була схвалена нова конституція, яка позбавляла трудящих всіх політичних прав. У найдикіших формах почав проявлятись терор проти національно-визвольного руху трудящих Західної України.
Проте, незважаючи на це, ще більше впертою і цілеспрямованою стала боротьба львівських робітників, відбулося чимало масових «походів» голодуючих, в яких брали участь безробітні багатьох міст Західної України. В процесі боротьби комуністи зуміли домогтися єдності дій різних робітничих організацій не лише в економічних питаннях, але й у масових політичних кампаніях, спрямованих проти фашистської диктатури.
Заклик комуністів активно бойкотувати вибори до фашистського сейму знайшов підтримку багатьох антифашистських організацій і широких мас трудящих. У вересні 1935 року у Львові, під час виборів до сейму, навіть за офіціальними даними, голосувало лише 25 процентів виборців. Восени 1935 року з ініціативи КПЗУ тут розгорнулась широка кампанія за звільнення політв’язнів. Було скликано конференцію за участю представників 27 організацій. Це були перші у Львові і мабуть в усій Польщі збори, на яких єдиним фронтом виступили всі прогресивні організації, відзначає у своїх спогадах відомий діяч антифашистського руху того часу, член КПЗУ М. Нашковський. Активну участь у боротьбі за звільнення в’язнів фашизму брали Я. Галан, К. Пелехатий, Г. Гурська, Г. Ковальська та багато інших.
Великим досягненням львівських комуністів була організація спільних виступів працюючих і безробітних. Поліції все важче було розправлятися з масовими робітничими виступами. Тоді ізольований від народу фашистський уряд вирішив за допомогою збройних сил розправитися з антифашистським рухом. Першим грізним вісником цього був розстріл краківських робітників 23 березня 1936 року. Робітники Львова відповіли на цей злочин масовими демонстраціями протесту.
Найбільш могутніми в історії революційного руху в Західній Україні стали антифашистські виступи трудящих Львова у квітні 1936 року. В них ще раз найглибше і найгостріше проявились непримиренні суперечності між трудящими міста та режимом фашистської диктатури.
14 квітня 1936 року під час демонстрації безробітних від поліцейських куль загинув безробітний В. Козак. На знак протесту проти цього злочину 16 квітня у місті почався загальний страйк, що охопив усі підприємства. Близько 100 тис. трудящих з червоними прапорами та вінками прийшли на похорон жертви фашистського терору. Демонстрацію, в якій брали участь робітники-комуністи, соціалісти, безпартійні, очолила міська організація КПЗУ. Всупереч забороні властей траурна процесія повернула до центру міста. Поліція заздалегідь готувала криваву розправу. Вона відкрила вогонь з гвинтівок і кулеметів. Але робітники не розбіглись. Озброєні лише камінням і палицями вони змітали з свого шляху одну за одною поліцейські застави. Десятки робітників загинули, сотні були поранені. Урядове повідомлення говорило лише про 14 вбитих, але комуністичні листівки, газети та брошури, на підставі свідчень очевидців та учасників, називали цифри в кілька разів більші. Під час боїв на вулицях Львова втретє в історії міста з’явилися барикади. Поліція безсила була придушити цей виступ, тим більше, що військові частини виявилися ненадійними. Лише одержавши підкріплення з інших міст, вона спромоглася опанувати становищем. Кілька тисяч чоловік було заарештовано. Але фашистський терор вже не міг придушити опору об’єднаних сил робітничого класу. Через два дні після розстрілу місто знову охопив загальний страйк.
Героїчна боротьба львівських робітників викликала нову хвилю масових революційних виступів у Західній Україні і в усій Польщі. В багатьох містах і селах відбулися демонстрації протесту проти розстрілу львівських робітників. На їх підтримку виступили трудящі Радянського Союзу і багатьох капіталістичних країн. Про боротьбу львівських робітників у ті дні писала радянська, а також зарубіжна комуністична преса. «Події у Львові означають дальше зростання політичної боротьби робітничого класу в Польщі,— відзначала газета «Правда» 19 квітня 1936 року.— Крик нужди, домагання роботи і хліба прозвучали 14 і 16 квітня на вулицях Львова. Польський фашизм намагався задушити цей крик, ці домагання залпами». Реакційна преса змушена була визнати факт існування народного фронту. У відповідь на брехливі наклепи буржуазної преси ЦК КПЗУ в своїй заяві підкреслив, що «робітники боронилися і щораз успішніше боронитимуться… Вони мусять покласти край системі масових вбивств робітників і селян, а члени комуністичної партії будуть в перших рядах робітників і селян, які борються». Виступи трудящих Львова у квітні 1936 року ще раз підтверджували прагнення трудящих Західної України до возз’єднання з Радянською Україною, були великим торжеством ідей пролетарського інтернаціоналізму. Майже одночасні виступи робітників Кракова і Львова були яскравим доказом дружби українського та польського народів у боротьбі проти спільного ворога — кліки пілсудчиків і міжнародної реакції.
Після 1936 року робітничі виступи у Львові, як і по всій Західній Україні, продовжувалися, незважаючи на жорстокий терор. У Львові неодноразово виступали безробітні з вимогою — «Хліба, роботи!».
Першого травня 1938 року відбулася багатотисячна демонстрація під лозунгом захисту Радянського Союзу. Група фашистських молодчиків напала на демонстрантів, але дістала рішучу відсіч і була розігнана.
В 1938 році Виконком Комінтерну прийняв рішення про розпуск Комуністичної партії Польщі та її складової частини КПЗУ, у зв’язку з висунутим обвинуваченням в широкому проникненні в ряди її керівного активу ворожої агентури. Як виявилось потім, розпуск КПП і КПЗУ був необгрунтованим.
Розпуск КПЗУ призвів до деякого послаблення революційного руху. Цьому в значній мірі сприяли і масові репресії проти комуністів. Проте комуністи, що залишалися на волі, продовжували вести боротьбу. Під їх впливом у Львові в квітні 1939 року проходили масові демонстрації безробітних, сутички з поліцією. Серед робітників не раз лунали погрози, що «повториться квітень 1936 року, але ще в більших розмірах».
Не припинялися страйки робітників, боротьба проти національного гноблення і фашистської диктатури. Вона велася до історичних вересневих днів 1939 року.
Героїчні виступи львівських робітників проти фашистської диктатури дали можливість КПЗУ розширити фронт боротьби через залучення до нього прогресивної інтелігенції. Комуністам вдалося зруйнувати ту штучну стіну ізоляції, яку протягом довгих років намагалась створити реакція у Львові між прогресивною українською та польською інтелігенцією.
Влітку 1932 року у Львові була скликана конференція українських і польських прогресивних письменників, діячів культури і мистецтва, що вітали відозву М. Горького, А. Барбюса і Ромен Роллана, які виступили проти загрози нової імперіалістичної війни. Конференція закликала трудящих всіма силами боротися проти загрози нападу на СРСР: «Радянський Союз— це країна соціалістичного будівництва. Радянський Союз — це країна, що не знає криз, безробіття і національного гніту. Радянський Союз — це країна нової, соціалістичної культури».
Велике значення для об’єднання сил прогресивного табору мав антифашистський конгрес працівників культури, що відбувся у Львові в травні 1936 року. Конгрес не випадково зібрався в цьому старовинному українському місті, трудящі якого вписали не одну славну сторінку в історію боротьби проти фашистського варварства. Ідея скликання конгресу на захист культури виникла ще в кінці 1935 року. Львівські квітневі події 1936 року створили сприятливі умови для її здійснення. Видатний український письменник Я. Галан писав: «Назріла потреба організації великої антифашистської демонстрації працівників культури, мистецтва і літератури, демонстрації, аналогічної Паризькому конгресові на захист мордованої фашизмом культури».
Ініціаторами скликання конгресу були комуністи й ті безпартійні представники прогресивної інтелігенції, що в перемозі робітничого класу вбачали здійснення своїх сподівань і прагнень.
Весною 1936 року підготовча робота була закінчена. Організаційний комітет конгресу, до складу якого входили члени КПЗУ О. Гаврилюк, Я. Галан, М. Нашковський, І. Тишик, Є. Седлецький, став своєрідним штабом передової прогресивної інтелігенції не тільки Західної України, але й Польщі. Активну участь у підготовці конгресу брали також письменник С. Тудор і відомий журналіст К. Пелехатий. Учасниками конгресу були видатні представники польської прогресивної інтелігенції публіцист Г. Дембінський, В. Василевська, Л. Кручковський, поет В. Броневський та багато інших. В конгресі брали участь представники львівських профспілок і колишніх політв’язнів, яких народна боротьба визволила з фашистських казематів.
Учасників конгресу прийшли вітати делегати будівельників. «Приходжу сюди від імені страйкуючих робітників,— заявила одна з робітниць,— щоб подякувати вам за участь в боротьбі робітників. Нехай ваша праця наблизить краще завтра для наших чоловіків і наших дітей».
Конгрес прийняв розгорнуті резолюції, що засуджували фашизм та підготовку імперіалістичних держав до нового нападу на СРСР. Конгрес висловив свою повну солідарність з «народним фронтом і глибоку повагу та співчуття робітничому класові Львова, Кракова та інших міст, де була пролита героїчна кров його кращих синів».
У вогні революційно-визвольної боротьби трудящих Західної України сформувався ряд талановитих письменників, поетів, журналістів. У Львові в 1929 році була створена революційна організація письменників Західної України «Горно». Імена львівських письменників і поетів — С. Тудора, П. Козланюка, Я. Галана, К. Пелехатого, О. Гаврилюка, В. Бобинського, М. Сопілки, Я. Ковдри і багатьох інших — назавжди увійшли в історію української літератури. У Львові працювали й відомі польські революційні діячі культури — письменниця Г. Гурська, письменник Б. Ясенський, режисер Б. Домбровський та інші.
Львів був центром видавничої діяльності українських революційних письменників. Тут виходили журнали «Нова культура» (1923—1924 рр.), «Культура» (1924—1931 рр.), «Вікна» (1927—1932 рр.), «Нові шляхи» (1929—1932 рр.), «Сяйво» (1929—1932 рр.), «Знання» (1935—1936 рр.), «Освіта» (1930 р.) та інші. Великою популярністю серед громадськості користувались газети «Воля народу» (1921—1927 рр.), а також «Світло» (1925—1928 рр.), «Сельроб» (1927—1932 рр.), «Сила» (1930—1932 рр.) та інші. Видавались польські прогресивні журнали, такі як «Сигнали» (1932— 1939 рр.) та інші.
Крім легальних газет, у Львові виходило в різний час ряд нелегальних комуністичних видань, в тому числі «Наша правда», «Комуністичний прапор», «До наступу», «Досвітні вогні», «Молодий пролетар», «Молодий Спартак», «Валька мас» (польською мовою) та інші.
На сторінках легальної і нелегальної преси, крім матеріалів про життя краю, друкувались повідомлення про соціалістичне будівництво в Радянській Україні і в Радянському Союзі, про класові бої в країнах капіталу, уривки з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна. Велику роботу в цьому напрямі провадило видавництво «Книжка», в якому працювали такі діячі КПЗУ, як В. Огоновський, О. Букшований, Л. Кухта.
Велику виховну й організаційну роботу серед трудящих провадила КПЗУ через створені у Львові творчі організації і товариства, такі як «Робітничий союз», «Робітничий театр», «Мелодія», «Муза».
Крім прогресивних, у 20—30-х роках у Львові виходило багато реакційних українських і польських буржуазно-націоналістичних періодичних видань, а також багато націоналістичної літератури. На культурному фронті точилася гостра політична боротьба передових сил з реакцією. Значний вклад в розвиток української прогресивної науки і культури вносили вчені М. Возняк, Ф. Колесса, композитор С. Людкевич, художники О. Новаківський, І. Труш, О. Кульчицька та інші.
Немало славних сторінок вписали трудящі Львова в історію боротьби за Радянську владу і возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. В пам’яті народній вічно житимуть імена таких видатних діячів КПЗУ, як М. Бернард, Ю. Великанович, Д. Вербовий, О. Гаврилюк, Я. Галан, А. Коваль, Г. Кноль, Кулик (Залевський), Й. Купранець, Т. Марищук, М. Нашковський, М. Новотко, М. Павлик, М. Теслюк, Й. Завадка, М. Путько, І. Тишик і багато інших, які були учасниками та організаторами цієї боротьби. Окремі з них дожили до наших днів і ще беруть активну участь у громадському житті. Революційна діяльність КПЗУ та її видатних діячів була великою школою політичного виховання трудящих, створила сприятливі умови для возз’єднання Західної України з Радянською Україною і встановлення Радянської влади.