Львів у роки Великої Вітчизняної війни
В червні 1941 року мирну творчу працю радянських людей перервав віроломний напад гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Львів — одне з перших міст, яке вже в перші дні війни зазнало великих втрат і руйнувань, було багато вбитих і поранених. Від вибуху фашистської бомби 22 червня 1941 року загинули видатні українські письменники О. Гаврилюк і С. Тудор.
На підприємствах і в установах Львова в перші ж дні війни відбулися масові збори і мітинги, учасники яких заявляли про свою готовність боротися з ненависним ворогом. У резолюції, прийнятій на мітингу інтелігенції міста, говорилось, що «кожний з нас повинен пам’ятати, що ми, працюючи на своїх постах на фабриках, на ланах, в установах і наукових кабінетах, становимо другу непереможну армію труда».
Слова трудящих міста не розходились з ділом. Вони самовіддано працювали для оборони своєї рідної Радянської країни. Працівники Львівської залізниці на загальних зборах заявили: «Ми зробимо все для того, щоб розгромити фашистських загарбників, відстояти кожний клаптик землі соціалістичної Батьківщини».
Почуття тривоги за долю Радянської Батьківщини і готовність захищати її від ворожої навали висловлювались на всіх зборах і мітингах.
Воєнні дії розвивалися навально. По всьому західному кордону республіки точилися жорстокі бої.
Червона Армія героїчно захищала рідну землю. Але під натиском переважаючих сил ворога змушена була відступити і залишити рідні міста й села.
Партійні та радянські органи у місті провели мобілізацію та забезпечили евакуацію значної кількості населення.
Тисячі львів’ян з честю захищали свободу і незалежність нашої соціалістичної Вітчизни на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Одними з перших в ряди захисників Радянської держави стали комуністи та комсомольці міста, колишні члени КПЗУ і КСМЗУ, відомі активні революційні діячі, які провадили велику роботу в роки окупації Західної України буржуазно-поміщицькою Польщею і в роки соціалістичного будівництва у західних областях після їх возз’єднання в єдиній Українській Радянській державі.
Видатні українські письменники-львів’яни Я. Галан і П. Козланюк, перебуваючи в рядах Червоної Армії військовими кореспондентами, зброєю гострого публіцистичного слова викривали криваве обличчя німецьких фашистів та їх прислужників, своїми творами надихали радянських людей на боротьбу з підступним ворогом.
Студентка Львівського держуніверситету М. Кіх і молодий викладач Львівського політехнічного інституту М. Максимович були бійцями широко відомих партизанських загонів під командуванням Героя Радянського Союзу М. Медведева та ім. Богдана Хмельницького, які діяли на території західних областей України. Сотні молодих громадян Львова героїчно боролися проти німецько-фашистських загарбників у партизанських загонах і підпільних організаціях. За хоробрість і самовіддану боротьбу Радянський уряд нагородив багатьох з них орденами і медалями СРСР.
Багато львів’ян, евакуювавшись, кували перемогу над ненависним ворогом у глибокому радянському тилу. Серед них — львівський робітник, депутат Верховної Ради СРСР, В. Садовий, комуніст, колишній член КПЗУ, вчитель К. Білинський та багато інших.
Активну роль у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами відіграли трудящі Львова, які залишилися в місті після його загарбання.
30 червня німецько-фашистські війська вдерлися в місто, і для його жителів почалися страшні місяці страждань, поневірянь і терору. Разом з німецькими фашистами прийшли і їх вірні наймити — українські буржуазні націоналісти. Проголошення ними у Львові так званої «самостійної України» мало на меті замаскувати встановлений фашистами кривавий окупаційний режим. Проте фашисти поставили на місце зграю «самостійників», їх уряд розпустили, а Львів перетворили в центр «дистрикту Галичина», який включено до складу так званого Генерального губернаторства, куди входили і польські землі. Під загрозою розстрілу жителі міста зобов’язані були повертатися на місця своєї праці, за переховування радянських військ їм загрожував розстріл. В цих та багатьох інших брудних справах окупантам допомагали українські буржуазні націоналісти, зокрема головорізи з каральної німецько-фашистської військової частини «Нахтігаль». Вже в перші дні окупації Львова цими катами було розстріляно 35 вчених, тисячі інших мирних жителів. Серед розстріляних професори і доктори наук Я. Грек, В. Новицький, С. Прогульський, В. Серадський, Лонгшан де Бер’є, С. Пілат, К. Вайгель, В. Круковський, Г. Гілярович, М. Аллерганд, письменники Г. Гурська, Т. Бой-Желенський і багато інших діячів науки і культури.
Німецько-фашистські колонізатори поводилися у Львові як пани-завойовники. Вони оголосили всі радянські народні підприємства німецькою власністю, виселяли жителів з кращих будинків і займали їх самі, створили для себе окремі магазини, ресторани, кафе, кіно, театри, виділяли навіть окремі вагони в трамваях і поїздах. В місті панував страшний голод. Продуктами і промтоварами забезпечувалися в першу чергу німці і так звані «фольксдойчі» — прислужники окупантів, німці за походженням.
8 листопада 1941 року в північно-західній частині міста було створено гетто, в яке було насильно загнано близько 70 тис. євреїв. Всі вони до кінця 1943 року були знищені, а гетто ліквідоване. Встановлено, що за час окупації міста фашисти знищили в Янівському таборі понад 200 тис. мирних жителів різних національностей, а у Львівській цитаделі, де був організований табір радянських військовополонених — понад 140 тис. чоловік.
Розпочалось масове вивезення населення, в основному молоді, на каторжні роботи в Німеччину. Всього із Львова насильно вивезено було близько 80 тис. чоловік. І в цій ганебній справі окупантам допомагали українські буржуазні націоналісти, особливо набрана з карних елементів, так звана «українська поліція».
Активну допомогу подавало окупантам греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Шептицьким, який неодноразово закликав населення служити окупантам, і був одним з організаторів дивізії «СС-Галичина».
Але трудящі Львова не схилили голів перед окупантами і вели вперту і рішучу боротьбу з фашистськими поневолювачами. У 1942 році у Львові розгорнула діяльність підпільна група «Народна гвардія» імені Івана Франка. Ця група скоро переросла у велику організацію, яка мала свої осередки в багатьох районах західних областей України. Організаторами «Народної гвардії» були комуністи і комсомольці В. Грушин, М. Березін, І. Вовк, G. Маківка, П. Перчинський, А. Палуб’як та інші.
Взимку 1941—1942 рр. у Львові, як і в районах області, вже діяв цілий ряд підпільних груп, до яких входили комуністи, комсомольці, радянські активісти.
«Народна гвардія» провадила значну політичну роботу серед населення, приділяючи особливу увагу пропаганді та агітації. Вона випускала листівки українською, польською і німецькою мовами; видавала газети «Боротьба», згодом «Партизан», «Новини дня» українською мовою та «Глос вольносці» — польською мовою, які друкувалися спочатку на машинці, а пізніше на склографі. Окремі номери газет виходили тиражем до 1000 примірників. В газетах комуністи розповідали народові більшовицьку правду, викривали фашистську брехню, зрадницьку діяльність українських буржуазних націоналістів, закликали широкі народні маси до боротьби з гітлерівцями та націоналістами.
Народні месники у Львові вели також диверсійну роботу на господарських об’єктах, вбивали гітлерівців та їх найманців, влаштовували втечі радянських військовополонених з фашистських таборів, забезпечували їх зброєю, переправляли в партизанські загони, а також через лінію фронту.
Однією з найбільших операцій львівських партизанів було знищення фабрики «Ойкус», яка постачала напівфабрикати для німецької авіаційної промисловості, та напад на німецький аеродром, під час якого було знищено 6 літаків.
Діяльність «Народної гвардії» могла бути більш успішною, але в організацію пробралися провокатори і виказали частину її керівного ядра. Масові арешти в березні 1944 року і страта 40 керівних діячів «Народної гвардії» завдали їй тяжкого удару. Однак це не припинило її діяльності. «Народна гвардія», здійснивши перебудову, продовжувала боротьбу з новою силою. Вона встановила зв’язок з Польською робітничою партією, яка керувала боротьбою польського народу проти фашистських окупантів. У 1944 році «Народна гвардія» налагодила зв’язки з партизанським з’єднанням генерал-майора М. Г. Наумова, яке прибуло на територію області.
Радянський уряд високо оцінив героїзм львівських партизанів. Багато з них одержало урядові нагороди. Серед нагороджених за мужність і героїзм, проявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників,— В. Грушин, Д. Путько, І. Вовк, І. Дубае, П. Перчинський, С. Проць, С. Маківка та ряд інших.
У Львові з січня 1944 року діяли групи партизанського загону Д. Медведева, тут провадив роботу Герой Радянського Союзу М. Кузнецов, який виконав ряд важливих завдань командування Радянської Армії, а 9 лютого 1944 року знищив віце-губернатора дистрикту Галичина О. Бауера.
У дні боїв Радянської Армії за визволення Львова народногвардійці подавали радянським військам велику допомогу. Вони знайомили командирів з планами районів міста, вказували, де розміщені важливі об’єкти і військові частини ворога. Це сприяло швидшому визволенню Львова, в районі якого німці зосередили велике угруповання військ, намагаючись утримати місто як найважливіший вузол своєї оборони в західних областях України.
В ході літнього наступу 1944 року військам 1-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу І. Конєва випало завдання визволити Львів. Командування фронту розробило план, в основі якого був глибокий маневр 3-ї і 4-ї танкових армій і одночасний удар по ворогові, що оборонявся, зі сходу силами 60-ї і 38-ї армій.
Протягом трьох днів — 24—26 липня — на підступах до Львова йшли жорстокі бої. 4-а танкова армія, що обходила Львів з півдня, увірвалася на околиці міста і зав’язала вуличні бої. 27 липня з заходу перейшли в наступ на Львів частини 3-ї гвардійської танкової армії, з північного сходу і сходу — 60-ї армії, а з півдня — частини 38-ї армії.
Радянські воїни виявили в боях за Львів велику мужність і відвагу. Героїчно бились танкісти 10-го гвардійського Уральського танкового корпусу 4-ї танкової армії. Безсмертним подвигом увічнив свої імена екіпаж танка Т-34 «Гвардія» 63-ї гвардійської танкової бригади 10-го гвардійського Уральського танкового корпусу. Механіку-водієві Ф. П. Суркову, баштовому стрільцю О. О. Мордвинцеву, радистові О. Ф. Марченку на чолі з командиром танка лейтенантом О. Додоновим командування доручило прорватися до центру міста і підняти червоний прапор на башті старовинної львівської ратуші. Долаючи шалений опір ворога, машина на великій швидкості промчала вулицями Львова і зупинилась біля під’їзду ратуші. Радист Марченко з групою автоматників, знищивши ворожу охорону, ввірвався в будинок міської
Ради (ратуша) і встановив над містом дорогий усім львів’янам давно очікуваний червоний прапор визволення. Марченко був тяжко поранений і за кілька годин номер.
Ім’я вірного сина народу, безстрашного героя, патріота своєї Вітчизни, провісника і прапороносця визволення навіки злилося з Львовом і його історією. О. Марченко є першим почесним громадянином Львова. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На його честь на будинку міської Ради встановлено меморіальну дошку, а на могилі, на Холмі Слави, споруджено пам’ятник.
Шість днів разом з іншими вів запеклі бої в місті танк «Гвардія», знищивши за цей час чимало фашистських солдатів і танків. Смертю хоробрих загинув у цих боях командир танка лейтенант О. Додонов, баштовий стрілець О. Мордвинцев і водій-механік Ф. Сурков були тяжко поранені.
Як пам’ять про героїзм радянських воїнів, які загинули в боротьбі з німецькими загарбниками, про суворі роки війни львів’яни встановили історичний танк на високому постаменті на вулиці Леніна.
Ранком 27 липня стародавнє українське місто Львів було повністю визволено від фашистських загарбників.
Партія і уряд високо оцінили подвиги доблесних визволителів Львова. 79 військовим з’єднанням і частинам присвоєно почесне найменування «Львівських». За мужність і відвагу, виявлені в боях за Львів, багато солдатів, сержантів і офіцерів було нагороджено орденами і медалями, удостоєно високого звання Героя Радянського Союзу, в тому числі механіка-водія танка «Гвардія» Ф. П. Суркова, командира 63-ї гвардійської танкової бригади полковника М. Г. Фомичова та інших.
Підбиваючи підсумки боротьби радянського народу за визволення Львова від німецько-фашистських загарбників, газета «Правда» писала: «Нічия ворожа рука віднині не зазіхне на Львів. Він належав, належить і належатиме українському народові, як старовинна колиска його історії, його культури».
У братній сім’ї радянських міст перед древнім українським містом Львовом відкрилися найширші можливості економічного і культурного розвитку.