Львівська область під владою буржуазно-поміщицької Польщі
Влітку 1919 року Східну Галичину захопили білополяки. Тільки в наступному році молода Червона Армія при всебічній підтримці місцевого населення визволила значну частину східногалицьких земель (на Львівщині — Бродівський, Золочівський і частково Перемишлянський, Сокальський, Радехівський, Кам’янко-Струмилівський, Львівський, Бібркський повіти), де й була встановлена Радянська влада. Створено Галицьку Радянську Соціалістичну Республіку. Керівним крайовим органом влади став Галицький революційний комітет (Галревком) на чолі з В. П. Затонським. У визволених повітах проголошено націоналізацію промисловості, банків, почався розподіл поміщицької землі між селянами, встановлено 8-годинний робочий день, запроваджено загальне виборче право, відокремлено церкву від держави і школу від церкви, розгорнуто культурне будівництво, визначено основні права робітників тощо. Ці перетворення здійснювались під керівництвом Галревкому і комуністичних організацій.
Роботою КПСГ цікавився особисто В. І. Ленін. Під час II Конгресу Комуністичного Інтернаціоналу він прийняв делегата конгресу М. Левицького і зробив у його блокноті незабутній запис: «Привіт галицьким комуністам. 29.VII 1920. В. Ульянов (Ленін)».
Велика творча робота КПСГ була перервана польськими агресорами, які восени 1920 року, спираючись на підтримку американських, французьких і англійських імперіалістів, знову окупували Східну Галичину.
Буржуазно-поміщицька Польща була відсталою капіталістичною країною. Прагнучи одержати максимальні прибутки, порівняно слабкий польський монополістичний капітал був зацікавлений у збереженні в країні відсталих районів, як ринків збуту для більш розвинутих у промисловому відношенні центральних воєводств Польщі. На становищі такого району перебувала, зокрема, Львівщина. За даними перепису (за станом на грудень 1931 р.) 68,6 проц. всього населення Львівщини було зайнято у сільському господарстві, 11,9 — у промисловості, 6,5 — у торгівлі, 3 — на транспорті, 10,5 проц. — в інших галузях.
Про колоніальне становище Львівщини також свідчить загальний рівень її промисловості, яка, як і під час австрійської окупації, була дуже відсталою. Статистичні дані свідчать, що фабрично-заводська промисловість досягла довоєнного рівня лише в 1928 році — останньому році тимчасової часткової стабілізації капіталізму. В наступні роки вона була в стані кризи і лише в 1937 році знову досягла довоєнного рівня. Як і раніше, в промисловості панував іноземний капітал.
В умовах польської окупації становище промислових робітників Львівщини погіршилось ще більше. Про це переконливо свідчать дані про дальше падіння рівня їх реальної заробітної плати. В порівнянні з 1886—1890 рр., коли реальну заробітну плату взяти за 100, в 1921—1925 рр. вона зменшилась до 61, а в 1936—1939 рр. — до 583. Злидні і голод доповнювались неймовірно тяжкими умовами праці. Техніка безпеки на підприємствах була відсутня. Власники підприємств не дбали про створення для робітників найелементарніших умов праці. Каліцтво і смерть під час роботи були звичайним явищем.
Робітники перебували у тяжких житлових умовах, які весь час погіршувались. Часто робітники зовсім не мали квартир і жили в бараках або під відкритим небом. Десятки тисяч робітників були безробітними і їх становище було ще гіршим.
Відсталим залишалось і сільське господарство Львівщини. Прусський шлях, по якому проходив його капіталістичний розвиток, означав збереження поряд з дрібними селянськими господарствами великого поміщицького землеволодіння. Більша частина всієї земельної площі належала поміщикам і куркулям. В селі гостро відчувався земельний голод.
Наявність великої кількості безземельних і малоземельних селян, пережитки феодалізму давали можливість поміщикам і куркулям жорстоко експлуатувати сільськогосподарський пролетаріат і селянську бідноту. Важким тягарем для трудового селянства були численні державні податки, штрафи, натуральні повинності. Розорення несла йому також аграрна політика уряду.
Проводячи колонізаторську шовіністичну політику, правлячі кола панської Польщі намагалися ополячити українців, перетворити їх у колоніальних рабів. Українці були об’єктом найбільш грубого і безсоромного національного гноблення. Українські школи, культурно-освітні заклади та організації зазнавали репресій. Так, за роки окупації Львівщини панського Польщею тут було закрито майже всі українські народні школи, а велика кількість українських учителів була або вислана в Польщу або звільнена з роботи.
Важкий політичний і соціальний гніт все більше посилював боротьбу трудящих Львівщини за своє соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною. Ця боротьба розвивалась під безпосереднім впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції і соціалістичного будівництва в CPGP. Країна Рад була для трудящих Львівщини провідною зіркою, маяком, який освітлював їм шлях боротьби за кращу долю.
Трудящі Львівщини вважали, що єдиним шляхом до здійснення їх класових цілей і національних ідеалів є возз’єднання з Радянською Україною, яке повинно наступити відразу після повалення капіталістичного ладу в Польщі. Орган галицької соціалістичної молоді за кордоном «Наш стяг» писав: «Галицьке селянство та робітництво з великою тугою звертає свої очі на радянські республіки і звідсіль-то його політичні стремління та поняття зафіксовуються в короткій формулці — «Злуки з Радянською Україною». І це один з найбільш популярних та найбільш живих бойових кличів». Соціалістична Україна була невичерпним джерелом запалюючого і організуючого впливу на революційний рух на Львівщині, центром, до якого тяжіли окуповані західноукраїнські землі.
Двадцять років окупації Львівщини панською Польщею були періодом безперервної революційно-визвольної боротьби трудящих на чолі з Комуністичною партією Західної України. Показовим у цьому є виступ залізничників на початку 1921 року. Страйкуючі висували не тільки економічні вимоги — поліпшення свого матеріального становища, але й політичні— звільнення політичних в’язнів, скасування мілітаризації залізниць і військово-польових судів тощо. Всупереч українським буржуазним націоналістам українські робітники виступали солідарно з польськими. Страйк закінчився тільки після того, як власті скасували мілітаризацію залізниць.
1 травня 1922 року у Львові відбувся 40-тисячний мітинг робітників. У селах розгорнувся селянський рух. 5 листопада 1923 року в усій країні вибухнув загальний політичний страйк. На території Львівського воєводства страйкувало близько 50 тис. чоловік. На вулицях Борислава відбувалися бої робітників з поліцією і військами, під час яких було вбито і поранено чотири чоловіки. В 1926 році у Стрию поліція вчинила криваву розправу над безробітними, які демонстрували, добиваючись хліба і праці.
Влітку 1927 року Комуністична партія Західної України організувала місячник боротьби на захист СРСР. Поширювались антивоєнні відозви. Відбулись масові збори протесту проти розв’язання імперіалістами агресивної війни проти Країни Рад. Велику роль в організації трудящих на революційну боротьбу відіграла масова організація КПЗУ — «Сельроб». В її рядах працював К. Пелехатий. Активно діяв також керований партією комсомол. Партія мала значний вплив у профспілках, керувала багатьма з них. Вона діяла і у таких масових організаціях, як «Просвіта», «Рідна школа» і «Луг», керівництво якими знаходилось у руках українських буржуазних націоналістів.
Під час світової економічної кризи відбувся цілий ряд революційних виступів (страйки 16 тис. нафтовиків та 2600 львівських комунальників, виступи сільськогосподарських робітників та інші), які з величезною силою продемонстрували бойовий настрій трудящих, що, незважаючи на жорстокий терор уряду, відстоювали свої права. Організатором цих виступів незмінно була Комуністична партія. Керуючись марксистсько-ленінською ідеологією, партія добивалась гармонійного поєднання трьох елементів революційного руху — робітничого, селянського і національно-визвольного.
Діяльність комуністичних організацій спрямовували такі визначні революціонери-професіонали, як М. Заячківський (Косар), Г. Іваненко (Бараба), Й. Крілик (Васильків), Р. Кузьма (Туринський), М. Новотко, С. Букатчук, М. Павлик, І. Тиіник, М. Теслюк, В. Корбутяк, Н. Хомин, О. Коцко, І. Сивохін та інші.
Під ідеологічним впливом Комуністичної партії посилювались ліві елементи в ППС і УСДП. Процес радикалізації охопив інтелігенцію. На Львівщині, як і на всій Західній Україні, посилилась пролетарська течія в літературі. Передові письменники Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор, О. Гаврилюк та інші втягували прогресивну інтелігенцію в класову боротьбу, популяризували успіхи соціалістичного будівництва в СРСР, виступали проти фашизму і намагань міжнародного імперіалізму розв’язати антирадянську війну.
В останні роки польської окупації на Львівщині розгорнулась широким фронтом антифашистська боротьба. Комуністична партія, керуючись рішеннями VII Конгресу Комінтерну, закликала всі дійсно опозиційні демократичні елементи до широкої участі в боротьбі проти санаційного режиму. Вона розробила пристосовану до місцевих умов платформу демократичних і соціально-економічних вимог, які повністю відповідали прагненням народних мас — робітничого класу, трудового селянства, дрібної буржуазії і трудової інтелігенції. Зусиллями львівської комуністичної організації, одним з керівників якої тоді був М. Нашковський, ще в кінці 1935 і на початку 1936 року в місті був створений єдиний робітничий фронт. Почала діяти постійна комісія з представників окружкомів КПЗУ і ППС, а пепеесівський орган «Trybuna robotnicza» у Львові перетворився в орган єдиного фронту. На чолі більшості профспілок стояли прогресивні діячі. Під час перевиборів окружної ради профспілок правосоціалістичні лідери зазнали повної поразки. Новообрана рада висловилась за єдиний фронт. Орган єдиного фронту розгорнув активну революційну діяльність по мобілізації мас на антифашистську боротьбу.
У березні 1936 року львівський пролетаріат під керівництвом КПЗУ провів демонстрацію протесту проти розстрілу поліцією краківських робітників. У страйку протесту, організованому комуністами разом з соціалістами, взяло участь у Львові 25 тис. чоловік, у нафтовому басейні — 15 тис. Ці виступи свідчили про інтернаціональну єдність західноукраїнського пролетаріату з польським пролетаріатом у боротьбі проти фашистської диктатури, за задоволення своїх найбільш життєвих вимог. 16 квітня на вулицях старовинного українського міста Львова відбулась 100-тисячна маніфестація, в якій разом з робітниками брали участь селяни, ремісники, прогресивна українська, польська і єврейська інтелігенція різних політичних напрямків.
Маніфестація переросла у барикадну боротьбу її учасників з поліцією. Велику роль у цих подіях відігравали комсомольці, які разом з комуністами закликали маси до рішучості і стійкості в боротьбі.
Під знаком єдиного фронту пройшли Першотравневі виступи трудящих Львівщини в 1936 році.
На масовому мітингу у Львові виступали представники всіх робітничих партій. Одночасно в місті відбувався загальний страйк. У першотравневих виступах у Самборі взяло участь 3 тис. чоловік, у Бродах — 1 тис., у Раві-Руській — 500, у Східниці — З тис., у Стебнику — 500 чоловік.
У 1936 році трудящі Західної України відзначили ювілей великого сина українського народу революціонера-демократа І. Я. Франка. У рідному селі письменника Нагуєвичах відбувся масовий мітинг, в якому взяли участь представники КПЗУ, УСДП, ППС, УСРП, «Робітничої громади», «Каменярів», профспілок Дрогобича, Борислава і Стрия.
На мітингу було понад 6 тис. селян.
Нові революційні виступи відбулись у 1937 році.
Аграрні страйки охопили ряд повітів Львівщини.
Селяни вимагали повалення фашистського режиму, а також покінчити з прогітлерівською політикою уряду. В ряді місць селяни вступали у справжні бої з поліцією. Так, у селі Глиниці Яворівського повіту близько 1200 селян, озброєних косами, вилами, кілками, вступили в бій з двома ротами поліції. Вбито одного і поранено двох селян. Були поранені і серед поліцейських. За своїм розмахом, організованістю і політичною зрілістю аграрні виступи 1937 року були кульмінаційною точкою боротьби селянства.
Робітничий клас підтримав боротьбу селян. На зборах представників робітників-будівельників Львова було прийнято резолюцію, в якій говорилось, що «робітники міста Львова солідаризуються з боротьбою робітників і селян на селі та кожної хвилини готові її підтримати».
У цьому ж році у містах Львівщини відбувались виступи тисяч безробітних, які влаштовували перед біржами праці демонстрації, вимагаючи роботи.
В 1938—1939 рр. революційний рух продовжувався, хоч і був послаблений необгрунтованим розпуском Виконкомом Комінтерну у липні 1938 року КІШ і КПЗУ.
Протягом довгих років боротьби за своє соціальне і національне визволення зростала політична свідомість трудящих окупованої Львівщини, ширилась революційна боротьба.
У незабутні вересневі дні 1939 року революційний рух мас злився з визвольним походом героїчної Червоної Армії.