Львівська область в епоху кріпосного права
Скориставшись послабленням руських князівств внаслідок боротьби з татаро-монгольськими ордами, польські феодали, очолювані королем Казіміром III, розпочали активні дії, спрямовані на захоплення Галицької землі. В 1340 році їхнє військо з’явилося у Львові. Проте іноземні загарбники скоро були вигнані з міста. Краєм почав управляти від імені князя Любарта Дмитро Детько, один із місцевих бояр.
Через деякий час військо короля Казіміра повторило спробу окупувати Галицьку землю. І в 1349 році після запеклої боротьби з місцевим населенням воно окупувало більшість території Галичини. Вся сучасна Львівська область опинилась під ярмом польських феодалів. У 1370—1387 рр. галицькі землі перебували у складі Угорщини, яка, користуючись своєю перевагою у силах, захопила їх, але в 1387 році вони знову були захоплені польськими панами.
Стара вища адміністрація була замінена новою — польською. Окремими землями (Львівською, Галицькою, Белзькою, Перемишльською, Подільською, Холмською і Сяноцькою) управляли королівські старости, яким була підпорядкована нижча адміністрація, що поступово була замінена польською. В краї панувало польське право.
Період польської окупації відзначався дальшим розвитком і зміцненням феодальних відносин. Польська шляхта, почуваючи себе тут повним господарем, захоплювала найкращі землі.
Використовуючи панівне становище і силу державного апарату, шляхта закріпачила селян. Збільшувалась панщина: ще в першій половині XV століття вона становила 14 днів на рік, а в другій половині XVI століття — вже 2 дні на тиждень з кожної половини лану. У XVII—XVIII століттях від кожного селянського господарства треба було відробляти від одного до чотирьох днів панщини на тиждень.
Економічне закабаления селянства поєднувалось з позбавленням його громадських прав. У 1505 році сейм прийняв постанову, за якою королівські старости не могли втручатися в суперечки між селянами і поміщиками. Кріпаки були позбавлені навіть права подавати скарги на своїх поміщиків у королівський суд.
Селяни терпіли не тільки від сваволі поміщиків. Вони повинні були також нести важкий тягар державних податків. Розорювали селян і постої шляхетських військ.
Іноземна окупація наклала свій відбиток і на економічний розвиток краю. Після захоплення Галичини Казіміром у галицькі міста посунули польські та німецькі купці, ремісники, а місцеві опинились у важкому становищі, оскільки вони не користувались такими великими привілеями, як новоприбулі. Економічні позиції їх значно ослабли. Міське управління найбільших міст опинилося в руках цих чужинців. Розвиток економіки краю внаслідок цього значно уповільнився.
Перебуваючи в складі Речі Посполитої, трудящі Львівщини зазнавали національного і релігійного гніту. Загарбники переслідували діячів української культури, із зневагою ставились до православ’я, яке сповідували українці, і насаджували ненависну їм унію. Однак загарбники не змогли припинити культурного зростання українського народу. Важливими осередками культурного руху були братства, які на Львівщині розгорнули свою діяльність у Львові, Дрогобичі, Стрию, Городку, Судовій Вишні, Бродах та інших містах.
Особливо велику роль відіграло Львівське братство, що деякий час було, по суті, центром українського культурного руху. Братство розгорнуло значну видавничу діяльність, початок якої на Україні, як відомо, поклав знаменитий російський першодрукар Іван Федоров, надрукувавши в 1574 році у Львові книги «Апостол» і «Буквар». Книги звідси йшли в усі частини України, а також у Росію, Молдавію, Болгарію, Сербію. У 1585 році при Львівському братстві була заснована школа, яка відіграла велику роль у розвитку освіти.
Безперечні заслуги братства і в зміцненні російсько-українських культурних зв’язків.
На Львівщині розвивались також література, архітектура і мистецтво, які у великій мірі зберегли свій самобутній характер, ввійшовши в золоту скарбницю загальноукраїнської культури. Особливо великий вклад у розвиток літератури українського народу вніс письменник-полеміст Іван Вишенський, родом з Судової Вишні. У своїх творах він рішуче виступав проти унії, на захист пригноблених мас і самобутньої культури українського народу.
З пам’яток архітектури слід відзначити ансамбль будов Львівського братства — вежа Корнякта (1572—1578 рр.), каплиця трьох святителів (1578 р.), Успенська церква (1592—1631 рр.), який є найвеличнішим твором львівської архітектури. Цей ансамбль справив вплив на дальший розвиток архітектури по всій Україні. Важливим надбанням українського живопису стали твори львівських художників XVII століття, зокрема М. Петрахновича, жовківського художника І. Рутковича.
Гніт шляхти і магнатів викликав обурення широких мас трудящих, які все рішучіше піднімаються на боротьбу за своє соціальне і національне визволення. Ця боротьба набирала різних форм, які часто переплітались між собою.
В XIV — XVI століттях в Галичині дуже часто спалахували селянські повстання. Одне з найбільших очолив Муха. Урядові з великими труднощами вдалося придушити це повстання. Був поширений опришківський рух. З найбільшою силою селянський рух розгорнувся у 80-х роках XVI століття. Вбивства поміщицьких слуг, знищення панського майна, відмова працювати на поміщиків, втечі та інші форми боротьби стали дуже частими.
Проти феодальної експлуатації вели боротьбу і селяни львівських міських сіл. Ініціаторами й організаторами їхніх виступів були селяни Замарстинова, Волиці, Поріччя та Головська — сіл, тісно зв’язаних з містом. У 20—30-х роках XVII століття у зв’язку з посиленням феодального гніту боротьба селян львівських міських сіл особливо загострилась, виливаючись у бунти і збройні виступи.
В Галичині знаходили відгук масові селянсько-козацькі виступи на Наддніпрянщині, зокрема повстання 1625 року. Тоді селяни Львівщини відверто говорили, що підуть на з’єднання з козаками. Багато вихідців з Львівщини було на Запорізькій Січі. Зокрема, з Львівщини походив герой Хотинської битви козацький гетьман П. Сагайдачний.
У містах розгорнулась боротьба всіх городян проти феодалів і патриціату, одночасно вона йшла і серед них самих — плебеї виступали проти майстрів і заможних купців.
Великого піднесення досяг визвольний рух на Львівщині в роки визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Як тільки тут стало відомо про блискучі перемоги українських повстанців над польсько-шляхетським військом, селяни і міщани почали відмовлятись коритися панам і готуватись до виступів. У Руському воєводстві першими виступили міста Сокаль і Кам’янка-Струмилова. Інші міста виступили лише після приходу козацького війська.
Восени 1648 року козацьке військо підійшло під Львів. Величезна військова перевага і рішучі дії козаків, підтримуваних українським населенням передмість, вирішили долю міста, за мурами якого сховалась польська шляхта. Сповнений прагненням захистити місто від татар, Хмельницький обмежився лише викупом.
З приходом Хмельницького під Львів уся Львівщина запалала у повстаннях. Міщани Жидачева захопили замок. Це саме зробили також селяни в Східниці.
Хмельницький особисто брав участь у заходах, спрямованих на розгортання визвольної війни в краї, посилаючи на місця своїх представників і навіть військові частини.
Важливим моментом боротьби були спільні дії українських міщан і селян, що мало місце в районах Дрогобича, Яворова, Вишні, Краківця й Янова. Влада шляхти збереглась лише в деяких містах.
Після підписання Зборівського трактату шляхта посилила терор над учасниками виступів. Це, а також відхід армії Хмельницького призвело до послаблення визвольного руху на Львівщині.
Визвольна війна українського народу завершилась возз’єднанням України з Росією. Це, однак, не влаштовувало ні польських панів, ні кримських феодалів. Об’єднавши свої сили, вони кинули їх на Україну. Розпочалась довга і кровопролитна війна, яка з перервами продовжувалась майже півстоліття. Українсько-російські війська, спираючись на народ, у 1655 році знову підійшли під Львів і визволили майже всю Західну Україну. Та в силу зовнішніх і внутрішніх обставин, що тоді склались, українсько-російські війська змушені були відступити. Згодом між Росією і Польщею було підписано Андрусівське перемир’я (1667 р.), згідно з яким у складі Польщі лишалась Правобережна Україна (без Києва), а отже і західноукраїнські землі. Це становище було закріплене підписаним у Львові так званим Вічним миром 1686 року.
Польські пани, відновлюючи свою владу над народом, жорстоко мстили йому. Але трудящі не корились гнобителям і вели невпинну боротьбу за своє соціальне і національне визволення. У Жидачівському і Самбірському повітах на Львівщині в другій половині XVII — першій половині XVIII століть посилили свою активність опришківські загони. Відомі, наприклад, походи опришківського загону під керівництвом народного героя Олекси Довбуша на Перемишль, Дрогобич і Турку. В цей час Довбуш звернувся до населення з маніфестом «Проти князів». Істотним елементом визвольного руху трудящих Львівщини була їх боротьба проти антинародної церковної унії.
На той час Польща як держава феодального типу переживала занепад. Цим скористалися сусідні держави (Пруссія, Росія й Австрія). В результаті трьох поділів, у другій половині XVIII століття Польща повністю втратила свою державну незалежність.
Щодо Львівщини, то вона, як і вся Галичина, ще внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) потрапила під владу Австрії — однієї з найвідсталіших держав Європи. Якщо в ряді передових європейських країн перехід від мануфактури до великого машинного виробництва відбувся в кінці XVIII — на початку XIX століття, то в Австрії—лише на початку 70-х років XIX століття.