Свірж, Перемишлянський район, Львівська область
Свірж село, центр сільської Ради Перемишлянського (з 1945 до 1962 рр. — Бібрського, з 1962 до 1964 рр.— Пустомитівського) району. Розташований за 14 км на захід від районного центру, за 47 км на південний схід від Львова і за 17 км від залізничної станції Бібрка—Глібовичі. Межує з населеними пунктами Копанню, Кимиром, Неділиськами, Глібовичами Свірзькими, Підгородищем і Романовом. Населення — 1222 чоловіки. Сільраді підпорядковані населені пункти Глібовичі, Свірзькі, Копань, Грабник, Задубина, Мивсева, Підвисоке.
Село розкинулось понад річкою Свіржем — лівою притокою Дністра. Річка бере початок в селі Копані, а в селі Свіржі в неї впадає багато потічків. Неподалік від села на невеликих пагорбах зеленіє масив мішаного лісу, що робить околиці Свіржа особливо мальовничими і привабливими. Центр села — т. зв. Місто — розташований на висоті 321—344 м над рівнем моря. Найбільша височина на південному заході — 421 м над рівнем моря. Решта території села низинна, з луками і лісами. Грунти підзолисті.
Археологічна розвідка, проведена біля хутора Кутиська в урочищі Стежках, виявила поселення, яке існувало тут у III—IV століттях нашої ери.
У давні часи село Свірж було містечком. Уперше воно згадується 2 жовтня 1427 року, коли тут перебував польський король Владислав II. Друга згадка про село зафіксована через 16 років — у 1443 році.
22 вересня 1449 року встановлювалась межа між містом Свірж і селом Свірж. Це була в історичних документах перша вказівка на те, що існували і місто, і село Свірж.
Таке формальне розмежування тривало аж до першої світової війни. Після війни містечко і село Свірж починають зливатися. З 1939 року існування міста і села зовсім не фіксується, а говориться тільки про село Свірж. Нині розрізняють тільки частини села, одна з яких, центральна, має неофіційну назву Міста.
До початку XVI століття в документах часто згадується прізвище Мартина Романовського, який був власником Свіржа. Про господарство і економічне становище Свіржа на підставі залишених незначних історичних даних багато сказати не можна. Відомо лише, що воно належало до типових містечок тогочасної Львівської землі і на початку XVI століття мало водяний млин та корчму з пивоварнею. Тут дозволялось влаштовувати ярмарки і базари. Саме це значно сприяло скупченню в містечку ремісників і економічному зміцненню села. Завдяки наявності в околицях Свіржа високоякісної глини тут розвивалось гончарство. У місті з’явилося кілька крамниць. Люди з навколишніх сіл їхали сюди, щоб придбати необхідні товари щоденного вжитку.
З документів відомо, що, крім українців, у Свіржі жило багато поляків. Католицький костьол як оплот полонізації і експлуатації був заснований тут ще в XV столітті. У 1541 році його дерев’яна будова завалилась, і тоді було споруджено мурований костьол у стилі ренесансу. Він зберігся до сьогоднішнього дня як пам’ятка архітектури.
У 1578 році Свірж з трьома ланами землі належав Христофору Свірзькому. У 1648 році село і місто були власністю подільського хорунжого магната Олександра Цетнера. У той час містечко мало міцний замок.
Про замок у Свіржі, як про маєток шляхтичів свірзьких, згадується вже в XVI столітті. Однак існуюча будова належить до того часу, коли Свірж перейшов у власність Олександра Цетнера. Він був одружений з Ганною Замойською, і тому над брамою фортеці встановлені їхні родинні герби.
Свірзький замок розташований на північний схід від села на дещо відокремленому підвищенні, яке колись було оточене болотами і водою. Площа під замком має неправильну чотирикутну форму. Будинки двоповерхові, групуються біля двох майданчиків. Одна частина цих будинків, розташованих вище, використовувалась для житла, інша мала господарське призначення. Між собою вони розділені мурами. Особливо цікава фронтова сторона з двома вежами і брамою. Перед брамою колись був підйомний міст (нині він постійний), перекинутий через глибокий і досить широкий яр.
Незважаючи на неодноразові перебудови, в замку ще й тепер є залишки давніх архітектурних оздоб.
Господарська частина замку мала браму з окремим під’їздом із західної сторони по схилу гори.
Тут було чотири приміщення, що в основному використовувалися як стайні. Замок охороняється державою як пам’ятка архітектури.
Нещадна експлуатація трудящих та насильницька полонізація викликали ненависть до гнобителів. У першій половині XVII століття українське трудове населення повстало на боротьбу проти польської шляхти. Економіка Свіржа занепала, поля не оброблялися, а посіяного не було кому збирати. У 1648 році село Свірж спалили татари. Від пошестей, голоду гинуло багато мешканців села.
У 1649 році селяни не мали ні хліба, ні одягу, ні придатного житла. Їм не було чим сплачувати податків. Навіть найбільш причепливим збирачам податків вдалося зібрати лише 7,5 злотого. Про це повідомлялося в офіційному донесенні старости. Але селянам не вірили, вели їх до старости, щоб вони присягали, що нічого не приховали і віддали за повинності все, що в них було.
Ще не встигли загоїтись рани, ще не встигло забутися страшне лихоліття, як у 1672 році на Свірж і його околиці татари вчинили новий спустошливий напад. Знову гинули люди, грабувалося майно. Не меншим лихом була і постійна експлуатація селян та міщан польськими панами.
Особливо посилилась експлуатація селян і міщан у XVIII столітті. У Йосифінській метриці вказано, що селяни і міщани Свіржа мали невеликі клаптики землі, врожайність якої була невисока. Часто земля заростала кущами, її не засівали, використовували під луки. Трудове населення займалося гончарством, виготовляло деякі будівельні матеріали.
З другої половини XVIII століття аж до скасування панщини у 1848 році більша частина землі у Свіржі належала поміщикові і католицькій парафії. Згідно з інвентарем 1773 року та фасією 1820 року, селяни мусили виконувати для панського двору 4048 двоспряжних днів (тобто таких, які відроблялися парою коней або волів), 52 односпряжних і 3620 піших днів. Важкими оброками були прядіння для поміщицького двору, сплата чиншів тощо.
Приблизно такі ж панщинні повинності виконували 14 селянських дворів, які належали католицькій парафії Свіржа. Таке становище селян не змінилось аж до 1848 року. За панщини дворові належало 3000 моргів землі і 1617 людей, а 1283 морги належало 220 селянським дворам. У 1850 році мешканці Свіржа так розподілялись за майновим цензом: 7 селянських дворів мали по 21—32 морги землі, 59 — по 10—19 моргів, 93 — по 1 моргу і 16 — по 0,7 морга. Крім того, було два халупники. Як видно з наведених даних, із 220 селянських дворів 66, тобто лише 30 проц. поселень, володіли 70,2 проц. всієї орної землі (у це число не входить земля, що належала поміщикові). Значна кількість населення (154 двори, приблизно 70 проц.) була малоземельною або зовсім не мала землі.
Коли після скасування панщини поміщик подав рахунок вартості річних повинностей, то, на його думку, вона становила 1260 флоринів 22 крейцери, але за умовою скасування панщини селянам довелося заплатити 25 207 флоринів 30 крейцерів, тобто в 20 разів більше.
Внаслідок викупу у 1860 році землі розподілились так: усієї землі в Свіржі було 3954 морги, причому панові належало 1668 моргів, церкві — 150 моргів, а селяни, міщани і громадські угіддя займали 2136 моргів.
Кріпацтво було ліквідоване. У розпорядження селян давалася земля і трудящі ніби ставали вільними: вони не були особистою власністю поміщика, зовнішні ознаки кріпацтва змінилися. Однак наслідки феодалізму трудящі відчували і далі. їм дісталися малі клаптики землі, а в руках поміщика, як і раніше, залишалася більшість земельних угідь. Багато землі належало куркулям.
Все це свідчить про те, що оспівана буржуазними економістами австрійська аграрна реформа 1848 року — скасування панщини — не здійснила мрій основної маси сільського населення, воно залишилось малоземельним і змушене було йти в найми до поміщиків і куркулів, його і надалі нещадно експлуатували. Реформа 1848 року не дала селянам сподіваної волі. Особливо важко жилося трудящим українцям Свіржа, які перебували під соціальним гнітом іноземних та місцевих експлуататорів і терпіли національне гноблення.
Наприкінці XIX і на початку XX століття у Свіржі на основі наявних природних ресурсів виготовлялись будівельні матеріали, зокрема щебінь, деревина. Ці будівельні матеріали продавалися не лише в Свіржі, але й експортувалися далеко за його межі. Це давало змогу населенню дещо покращити своє матеріальне становище. З другого боку, ці невеличкі свірзькі виробничі підприємства групували навколо себе робітників, ремісників, які вносили нове в побут населення, дещо змінювали і розширювали його світогляд.
Опис 1900 року свідчить, що у Свіржі всієї землі було 2273 га, а селянам і громаді належало 1233 га. Така диспропорція у розподілі землі ставила селян у пряму залежність від поміщика і куркулів.
Багато лиха завдала населенню розв’язана імперіалістами перша світова війна. Під час війни село часто переходило з рук у руки воюючих сторін, зазнавало руйнувань. Залишалася без даху над головою не одна селянська сім’я.
Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції влітку і восени 1918 року в Свіржі відбулися заворушення. Селяни йшли за прикладом своїх східних братів і добивалися розподілу поміщицьких земель між трудящими. їх думки були постійно звернені на Схід, звідки вони чекали нових порад, як боротися за свої права.
Коли влітку 1920 року на Тернопільщину і, зокрема, на територію Перемишлянського повіту, до якого входив Свірж, вступила Кінна армія Будьонного, трудяще населення захоплено вітало представників Радянської влади, допомагало бійцям хлібом, давало сіно для коней, вози, сприяло тому, щоб вигнати білополяків із незаконно привласненої території. До Червоної Армії зголошувались добровольці, які сподівалися, що в галицьких селах, як і на Східній Україні, скинуть владу поміщиків та капіталістів, ліквідують несправедливий порядок розподілу землі.
Однак тоді не судилося здійснитись мріям і прагненням трудящих. Білополяки знову повертались у галицькі села і відновлювали старі порядки.
На землях Свіржа і сусідніх сіл почала зміцнюватись влада поміщиків, польських колонізаторів і куркулів. До свірзького замка повернувся пан Роберт Лямезан. У 1921 році він мав 1564 морги землі, 47 коней, 71 голову великої рогатої худоби.
Лише панський двір обслуговувало 47 чоловік, не рахуючи робітників на полях, в лісі, млинах тощо. Дехто з селян Свіржа йшов працювати і на ті невеликі кустарні підприємства, які тут існували.
На території Свіржа у 1930 році пан Лямезан мав цегельню, млин. У Свіржі працювали 2 теслі, колодій, 3 кравці, муляр, 4 різники, 3 столяри, 2 шевці. Тоді в селі було 483 господарства і 2583 мешканці.
Через тяжкі умови життя серед населення зростало незадоволення. Усвідомити причини такого стану допомагали трудящим КПЗУ, а також «Сельроб-єдність» та інші прогресивні організації.
У 1936 році відбулися виступи селян у всіх навколишніх селах Бібрського повіту. У староство одне за одним надходили донесення про нові виступи селян. Поліцейські повідомляли про плани трудящих організувати нові страйки. Одною з основних вимог трудящого населення була вимога про покращення умов праці. Крім того, вимагалося збільшення оплати праці. Революційний рух захопив і трудящих Свіржа та Глібович Свірзьких. Улітку цього ж 1936 року, підчас жнив селяни не йшли працювати в поле доти, поки їм не підвищили заробітну плату. Добре організована боротьба трудящих завершилася їх перемогою.
Нова сторінка в історії Свіржа почалася з вересня 1939 року після визволення західних областей України Червоною Армією з-під гніту буржуазно-поміщицької Польщі. Населення Свіржа послало свого депутата Анелію Гутник у Львів на Народні Збори, які прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади і возз’єднання Західної України в єдиній Українській Радянській державі. Панську землю і майно у Свіржі було націоналізовано і передано до рук народу. Панський млин став державним підприємством.
У Свіржі тимчасово створено було комітет бідноти, який виконував функції сільради. Його головою став Й. Л. Левковський. Ревізійна комісія почала розподіл землі між незаможними трудівниками.
У 1940 році у Свіржі обрано сільську Раду. Головою сільради селяни обрали Й. Л. Левковського, заступником — Г. М. Лабу, секретарем — І. М. Бучацького.
Діяльність органів Радянської влади на селі не могла не вплинути на свідомість селян. Трудящі побачили, що вони мають повну свободу збиратися і самостійно вирішувати свої справи, що було ще недавно неможливо. Але чи не найбільшим доказом свободи діяльності для населення були вибори до Верховної Ради України, які: остаточно утвердили віру в те, що Радянська влада — їхня влада і що вони повинні і будуть за неї голосувати. Осіннього вечора 19 жовтня 1940 року в клубі, в урочистій обстановці виступали промовці — прості трударі, які ще недавно боялися прилюдно говорити. Сьогодні один за одним вони розповідали про своє життя, схвалювали заходи Радянської влади, а згодом піднявся ліс рук. Це учасники зборів голосували за «Звернення робітників, селян, службовців та інтелігенції села Свіржа до всіх виборців Перемишлянського району», 800 учасників зборів закликали усіх виборців голосувати за Радянську владу, за блок комуністів і безпартійних.
Свірзька МТС допомагала трудящим вчасно обробляти землю. В її розпорядженні було 11 тракторів, 18 молотарок, 2 вантажні автомашини, 4 сівалки, 5 плугів, 6 лущильників, 5 культиваторів.
Початок Великої Вітчизняної війни припинив інтенсивний розвиток нового життя. З перших днів війни понад 30 жителів села пішли у Червону Армію захищати Батьківщину. На тимчасово окупованій території фашисти почали заводити свої порядки. Вони переслідували радянських активістів — А. Гутник, Й. Л. Левковського, А. Л. Галайка.
У 1941 році, коли Червоній Армії тимчасово доводилося відходити, вона не встигла евакуювати госпіталь з пораненими радянськими бійцями і офіцерами. Населення Свіржа вирішило врятувати воїнів. Ризикуючи власним життям, жителі села забрали поранених радянських бійців, лікували і переховували їх від німців. Видужавши, радянські воїни пішли в партизанські загони або прямували на схід, до лінії фронту, щоб перейти її. За наказом маршала Радянського Союзу І. С. Конєва, 13 селянам оголошено подяку за врятування поранених.
Дуже важким для трудящих був 1942 окупаційний рік, коли в селі запанував голод. Бувало, сяде зголодніла людина, а встати вже не має сили. Близько 20 жителів села померло від голоду.
Багато радянських сімей зі Свіржа загинуло в гестапо і концтаборах. Понад 40 радянських родин, здебільшого єврейської національності, було силою вивезено в перемишлянське гетто, де їх пізніше розстріляно. Свідки тих подій згадують страхітливі випадки, коли вбивали ні в чому невинних людей, стариків, дітей, а декого живим закопували в могили. Чимало радянських людей окупанти вивезли до Німеччини.
25 липня 1944 року тимчасово окуповане село було визволене Радянською Армією. Першими до села ввійшли війська 23-ї армії 1-го Українського фронту. До Радянської Армії пішло понад 200 мешканців села. Близько 60 чоловік, учасників боїв, нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу.
У 1948 році в селі організувався колгосп. Спочатку об’єдналось 23 сім’ї, а згодом, переконавшись у перевагах колгоспного ладу, до них приєдналась решта селянських господарств. Національний склад населення Свіржа в той час дуже змінився. Польське населення виїхало до Польщі, а на його місце приїхали українці з Польської Народної Республіки, переважно з Лемківщини. Вони також стали членами артілі.
Організація колгоспу і колгоспне будівництво в перші роки проходили в умовах жорстокої класової боротьби. Куркулі та їхні прибічники вбили активістів колгоспу С. Галайка, Й. Батицького.
Боротьбу трудящих за подолання труднощів у сільському господарстві і за дальше піднесення сільськогосподарського виробництва очолила створена у 1949 році партійна організація села. Головою колгоспу став комуніст А. Л. Галайко. Одночасно в школі виникла комсомольська організація, а згодом і сільська комсомольська організація. Діяльність партійної та комсомольської організацій була спрямована на зміцнення колгоспного господарства і на підвищення політичного рівня трудящих на селі. Комсомольці очолили культурно-масову роботу.
Свірзький колгосп, що з 1959 року дістав назву ім. 40-річчя Жовтня, має 2055 га землі. У колгоспі працюють такі спеціалісти як агроном, зоотехнік-ветеринар, економіст, 7 шоферів, 15 трактористів, 3 комбайнери. Тут створено дві виробничі бригади.
У 1966 році колгосп засіяв 517 га зернових, 190 га технічних культур, у т. ч. 50 га цукрових буряків і 130 — льону-довгунця. Гордістю колгоспу є сад, який розкинувся на 45,5 га. В індивідуальному користуванні колгоспників — 10 га саду.
Вартість основних засобів колгоспу становить 640 637 крб., а вартість його неподільних фондів —
553 986 карбованців. У 1966 році в колгоспі було вироблено 4383 цнт молока, 201 цнт вовни, 331 цнт яловичини, 151 цнт свинини.
Партійна організація колгоспу створила партійні групи на кожній відповідальній ділянці виробництва. Комуністи приділяють багато уваги виробничим питанням.
Родючість грунтів тут невисока, і тому колгоспники компенсують це інтенсивним внесенням мінеральних та органічних добрив. Тільки у 1966 році на поля вивезено 10 153 тонни гною і торфу, внаслідок чого значно підвищилась урожайність порівняно з попередніми роками.
У числі кращих в колгоспі ім. 40-річчя Жовтня — друга бригада, очолювана комуністом С. Й. Галкевичем. Підсумки виконання соціалістичних зобов’язань показали, що ця бригада вже кілька років перевиконує соціалістичні зобов’язання і збирає по 16,5 цнт зернових з 1 га.
Бригада, очолювана Й. Й. Феником, належить до тих, що добиваються успіхів у вирощенні цукрових буряків, збиранні зернових, картоплі. Але не лише чесне ставлення до праці приваблює в цій людині. Й. Й. Феник — великий друг і популяризатор книжки. Проживаючи на віддаленому хуторі, він організував у своїй хаті своєрідну читальню. Люди люблять прийти до гостинного сусіда почитати в нього газету, довідатись про новину, пограти в шахи, а то й просто поговорити.
Ланкова другої бригади М. І. Батицька і ланкова першої бригади Г. І. Йост добиваються значних виробничих успіхів. М. І. Батицька рік у рік виконує свої соціалістичні зобов’язання, вирощує високі врожаї цукрових буряків та льону. До того ж, вона здружилася з піснею. Ще блищать срібні роси на траві, а за селом вже чути пісню. Колгоспники знають — це Марія Іванівна зі своїми дівчатами вже в полі працює. А вечорами, коли стемніє, вона поспішає до клубу на репетицію сільського хору. Чималих досягнень добилася ланка С. В. Ковбасяр, що зібрала 270 цнт цукрових буряків з 1 га на площі 6 га.
З ініціативи партгрупи на тваринницькій фермі встановлено чергування комуністів та активу сільськогосподарських працівників, які завжди готові стати в пригоді тваринникам, допомагають їм вирішувати будь-які виробничі питання на місці. У соціалістичному змаганні з тваринниками колгоспу «Нове життя» села Глібович Свірзьких працівники колгоспу ім. 40-річчя Жовтня виходять переможцями і постійно перевиконують річний план заготівлі м’яса.
Не помилилися з вибором професії доярки М. М. Сенківська та М. М. Сікора. Раннього ранку чи то в дощ і негоду, чи по рипучому снігу, чи по росяній траві вони спішать на ферму. Річний план продажу молока вони виконують за 11 місяців. «Думаємо в наступні роки добитися ще кращих результатів»,— заявляють тваринники.
Майже в усіх ділянках сільського господарства запроваджується передовий досвід, зокрема такі методи господарювання, яких раніше на цих землях не застосовували. Враховуючи досвід майстрів високих урожаїв, досягнення сільськогосподарських наук, колгоспники провадять підживлення озимини з урахуванням найкращих строків.
Колгосп має 6 тракторів, 3 комбайни, 8 електромоторів, 5 вантажних машин. Кращими механізаторами є трактористи і комбайнери М. Й. Гебуз та І. М. Липський, які не тільки перевиконують свої виробничі норми, але і вчасно ремонтують машини та готують їх до нових польових робіт. Багато різних процесів праці механізовано і на тваринницькій фермі. Зростання рівня механізації як у землеробстві, так і в тваринництві досягнуто завдяки електрифікації.
За часів панування буржуазної Польщі, у 1928 році, староста Перемишлянського повіту, до якого належала і Свірзька гміна, у звіті Тернопільському воєводству писав: «Електрифікація з уваги на дуже плачевний стан сільських гмін, є в тих гмінах нереальна». В умовах Радянської влади ця ситуація змінилась. Уже в 1959 році всі господарства були повністю електрифіковані.
За час існування Радянської влади в селі розгорнулося колгоспне та індивідуальне будівництво. У колгоспі побудовано зерносховище, 3 корівники, 2 свинарники, 5 телятників, конюшню, 2 кузні, пилораму, 3 зернових склади, кукурудзо-сушарню, критий тік, 2 водонапірні башти, а також будинок правління колгоспу. За останні роки в селі побудовано школу, комунальний житловий будинок для спеціалістів сільського господарства. В колгоспі споруджено артезіанський колодязь і водопровід.
У рішеннях партії і уряду населення бачить новий прояв піклування про благо трудящих. Партійна та комсомольська організації, активісти села роз’яснили населенню, що зміна системи заготівель продуктів, встановлення твердого плану закупівель цих продуктів дасть змогу правлінню колгоспу ліпше планувати своє виробництво. Підвищення основних закупівельних цін на пшеницю і жито, а також надбавка за надпланове здавання зерна сприятимуть зростанню прибутків колгоспів, а, отже, й оплати трудодня. Колгосп ім. 40-річчя Жовтня планує значно розширити виробництво зерна, що дасть змогу залишити його більше в господарствах на внутрішні потреби. Зміцнення зернового господарства сприятиме створенню бази тваринництва, яке успішно розвивається в колгоспі.
Досягнення колгоспного будівництва, наочні факти переваги колгоспного ладу над одноосібним господарством сприяли пожвавленню трудової і політичної активності колгоспників. Особливо в цьому відзначилися працівники тваринництва. За високі надої молока урядові нагороди одержали доярки Г. К. Залипська та М. П. Сікора. Нагороджений і колишній голова колгоспу П. П. Неборак.
Партійна організація села, правління колгоспу, сільська Рада роблять все для того, щоб зростав добробут трудящих, щоб село було впорядковане, красиве. Ще в 1951 році на засіданні сільради прийнято постанову озеленити село. Сотні дерев було тоді посаджено, і сьогодні головні вулиці — Радянська і Жовтнева — є найкращими в селі. У 1956 році село радіофіковано. Про зростання добробуту населення говорить і наявність великої кількості радіол та телевізорів у жителів Свіржа.
Добре налагоджене і побутове обслуговування трудящих. Тут є їдальня, сіль-універмаг, продуктовий, меблево-господарський, книжковий магазини.
За останні роки зріс продаж трикотажних виробів, шкіряного взуття на душу населення. Все це свідчить про велику купівельну спроможність громадян села, про значне підвищення їх добробуту.
Всі установи Свіржа телефонізовані. Між Свіржем і Львовом, Свіржем і Пере-мишлянами курсують автобуси.
За панування буржуазно-поміщицької Польщі у Свіржі була тільки акушерка.
Викликати лікаря за гроші міг лише пан.
Уже в 1940 році у Свіржі відкрилась амбулаторія, де працювали лікар і медпрацівник з середньою освітою. Крім того, існував акушерський пункт. У 1947 році в центрі села споруджено лікарню. Тепер у Свіржі е аптека, стаціонарна лікарня на 25 ліжок. У ній працює 2 лікарі, 10 медпрацівників з середньою освітою і 11 чоловік обслуговуючого персоналу.
З розвитком і зміцненням колгоспного ладу на селі дедалі шириться соціалістичне змагання, підвищується соціалістична свідомість колгоспників. Народжуються паростки нового у поглядах людини в її ставленні до праці і соціалістичної власності, змінюється її психіка та мораль. Можна говорити не лише про високу соціалістичну свідомість молоді і середнього покоління трудящих, які росли та виховувалися в радянських умовах, в радянській дійсності, але і про високу свідомість людей старшого покоління. Ростуть ряди партійної та комсомольських організацій. Партійна організація налічує в своєму складі 28 комуністів. Помічником партійної організації є великий загін комсомольців. Тільки у комсомольській організації Свірзької середньої школи є 118 комсомольців. У селі постійно провадиться пропаганда ленінських ідей, вивчення марксистсько-ленінської теорії. У клубі відбуваються теоретичні конференції, збори. Тут організовано два гуртки політичної освіти. Свідченням соціалістичної свідомості селян є розвиток народної ініціативи. Наприклад, жителі Свіржа самі відремонтували приміщення бібліотеки, самі виготовили стелажі для книг, вітрини для виставок. Трудящі села одностайно вирішили прискорити будівництво нового приміщення середньої школи і всім селом вийшли на її завершення. До пізнього вечора біля клубу було чути гомін,— це колгоспники добровільно, без будь-якої матеріальної винагороди, будували школу. Сьогодні в двоповерховому приміщенні навчаються діти трудящих Свіржа та сусідніх сіл.
За часів Австро-Угорської монархії у селі Свіржі була однокласна парафіяльна школа. Лише 7 липня 1872 року тут засновано народну школу. У 1930/1931 навчальному році у Свіржі була шестикласна школа з польською мовою навчання. У ній працювало 7 учителів, які навчали 359 учнів.
Після встановлення Радянської влади, вже в 1940/1941 навчальному році, в українській Свірзькій школі працювало 9 учителів, які навчали 439 учнів. Школу перевели у панський палац. Тепер нове приміщення для школи споруджено в центрі Свіржа, в ній працює 25 учителів. У школі — 18 класів, де навчається 480 учнів.
Перший випуск Свірзької середньої школи був у 1953 році. Цього ж року в вузи вступило 6 чоловік. Відтоді середню школу закінчило понад 380 чоловік, з яких 60 пішли у вузи. Серед них є агрономи, вчителі, інженери, архітектори.
Справжнім вогнищем культури на селі є клуб та бібліотека, які тут діють ще з 1939 року. У 1959 році клубові, одному з перших в області, було присвоєно звання клубу відмінної роботи. У ньому є зал, кімната відпочинку, кімната щастя, де реєструються шлюби і новонароджені, кімнати для роботи гуртків художньої самодіяльності. Важлива роль у вихованні трудящих належить народній творчості. При клубі працюють 10 гуртків художньої самодіяльності. Серед них — хоровий, драматичний, вокальний, художнього слова, музичний (духовий оркестр), танцювальний і 4 спортивні гуртки. На обласному конкурсі виконавців радянської пісні хоровий гурток був нагороджений дипломом 2-го ступеня.
Драматичний гурток ставить українські класичні п’єси і твори радянських драматургів. У роботі гуртків активну участь беруть ланкова М. Батицька, М. Труба, доярки Г. Ткач, М. Сікора, колгоспники І. Качмарик, М. Сенківська, С. Феник, П. Сидор, Й. Стельмах та інші. Трудящі завжди мають змогу побачити новий кінофільм: у клубі є постійна кіноустановка. При клубі створено сільський університет культури, який став пропагандистом і популяризатором естетичних знань серед трудящих. Постійний контингент слухачів університету — понад 50 чоловік. Серед них — передовики колгоспу, ланкові, доярки Р. Хода, Г. Йост, І. Гаран, М. Сенківська та ін. Колгоспники з задоволенням слухають у своєму клубі заслужену хорову капелу УРСР «Трембіта», артистів Львівської державної філармонії, діти дивляться вистави Львівського лялькового театру. У селі відкрито районний філіал музичної дитячої школи, де навчається 50 дітей колгоспників.
Партія і держава багато роблять для того, щоб скарбниця культури була надбанням усіх трудівників, у т. ч. і трудівників села. Це піклування і наслідки його відчуваються повсякденно. У 1961 році клубні активісти почали збирати репродукції картин і скульптури видатних радянських та українських митців і влаштували картинну галерею, яку охоче відвідують колгоспники. Міністерство культури України високо оцінило роботу Свірзького клубу: за успіхи в навчально-виховній роботі і активну участь у республіканському огляді народних університетів культури нагородило клуб скульптурою І. М. Гончара «Рідний край».
Прекрасним організатором клубної роботи є завідуючий клубом М. Д. Демкович. У клубі на видному місці стоять 2 кубки. Вони одержані санітарною дружиною села на районних і обласних змаганнях за найкраще обслуговування трудящих. В обох змаганнях ця дружина зайняла перше місце.
Свірзька сільська бібліотека також є бібліотекою зразкової роботи. Вона має 8220 книг і обслуговує 1334 читачі. Тільки за 1966 рік видано читачам 28 950 книг. Усі масові заходи бібліотеки, якою керує І. Сидір, спрямовані на те, щоб допомогти виробничникам у покращенні роботи, бібліотека підбирає потрібну наукову літературу, організовує дискусії на різні теми. В одній з читацьких конференцій на тему «Комплексна механізація — важливий засіб інтенсифікації сільського господарства» взяли участь бригадири, голова колгоспу, зоотехнік, трактористи, колгоспники. Бібліотека є вірним помічником партійної організації у підвищенні політичного і культурного рівня трудящих. Вона проводить також літературні вечори та дитячі ранки, які приваблюють численних відвідувачів.
Сердечна товариська дружба існує між членами артілі ім. 40-річчя Жовтня та робітниками Львівського ордена Леніна заводу «Львівприлад». Завод допомагає трудівникам села у розв’язанні технічних проблем механізації сільського господарства. Колектив художньої самодіяльності села часто виступає на сцені клубу заводу. Стало традицією для робітників вітати колгоспників з підсумками польових робіт. Ось і в 1966 році на Свято сільського працівника приїхала делегація робітників заводу. Вони подарували колгоспові телевізор, а колектив художньої самодіяльності заводу дав концерт для трудівників села.
Колгосп імені 40-річчя Жовтня змагається з колгоспом «Нове життя». У цьому змаганні переможцями виходять колгоспники артілі ім. 40-річчя Жовтня. Ці колгоспи постійно обмінюються досвідом.
Нове, радянське ввійшло в усі куточки життя і побуту трудящих. Натхнене Програмою партії, рішеннями XXIII з’їзду КПРС, населення намагається прискорити будівництво комуністичного суспільства.
Л. М. ПОЛЮГА