Пустомити, Пустомитівський район, Львівська область
Пустомити — селище міського типу (з квітня 1958 року), центр Пустомитівського району. Селищній Раді підпорядковані села Глинна, яке злилося з Пустомитами і Наварія. Населення — 4,4 тис. чоловік.
Пустомити розміщені у межиріччі Щирки та її притоки Ставчанки (або Бартатівки) в системі Дністра, за 19 км на південний захід від Львова. Через селище проходить залізнична лінія Львів—Стрий. Пустомити зв’язані регулярним автобусним сполученням із Львовом.
Пустомити вперше згадуються в 1441 році у Львівській судовій книзі. Це запис про позов до суду шляхтичем Стиборієм з Бенькової Вишні солтиса Пустомитів Марцисія у справі якихось кривд, заподіяних його селянам.
У той час через Пустомити проходив торговельний шлях, і тут збирали королівське мито. Це й дало назву селу — Мито, або Пустомито, які в той час існували паралельно.
Документи XVI—XVIII століть свідчать про важке соціально-економічне становище селян, про їх нещадну експлуатацію феодалами. У 1787 році селяни Пустомитів і Волиці, яка тоді була хутором, а зараз — центральна частина села, мали в своєму користуванні 941 морг землі, в тому числі 774 морги орної, а власник фільварку мав 821 морг землі, в тому числі 428 моргів орної і 295 моргів лісу. Отже, майже половина землі села належала власнику фільварку, а це, звичайно, зумовлювало малоземелля селян. При цьому земля, яка була у користуванні селян (також власність феодала), була розподілена між ними дуже нерівномірно.
У 1787 році тут було 64 земельні наділи, якими користувалося 66 селян, 2 з них мали по 25 і 29 моргів, 57 — по 9—15 моргів, 7 — по 1—7 моргів; 15 — не мали землі зовсім,— це були так звані «халупники». Така строкатість щодо величини земельних наділів говорить про значне майнове розшарування селян. Коли селяни, що мали 9 і більше моргів, сяк-так зводили кінці з кінцями, то малоземельні і, зокрема, безземельні («халупники») перебували на краю злиднів.
На 1848 рік розміри земельних наділів селян Пустомитів дещо збільшились: 57 були розміром в 12—17 моргів («повні» наділи), 7 — від 1 до 7 моргів («неповні» наділи)1. Проте це збільшення аж ніяк не означало, що насправді збільшились розміри земельних ділянок, на яких кожний окремий селянин вів своє господарство. Справа в тому, що у 1848 році тут було 120 селянських господарств. А це означає, що на кожному з наділів було не по одному, а по два і більше селянських господарств. Тут тільки 48 господарств мали по 10 і більше моргів землі, а 72 господарства мали лише по кілька моргів землі. Отже, безсумнівним є факт значного зменшення розмірів селянських земельних ділянок за період з кінця XVIII до середини XIX століття. За цей же час відбулися деякі зміни і в повинностях селян. Фільваркове господарство в Пустомитах вимагало значної кількості робочих рук, і тому для поміщика з усіх видів повинностей найбільше значення мала панщина. Намагання поміщика збільшити її видно хоч би з того, що в кінці XVIII століття він замінив селянам обов’язок давати по 2 корці вівса на додаткових 6 піших днів панщини.
Розміри феодальних повинностей селян залежали від величини їх земельних наділів. Від «повного» наділу кожний з них повинен був у цей період відробляти по 156 днів тяглої парокінної панщини, а хто не мав коней — то стільки ж днів пішої, крім того, 6 днів пішої панщини за данину вівса, спрясти 15 мотків з панського волокна, здати 2 каплуни, 2 курки, 20 яєць, 4 крейцери грошового чиншу. Ті селяни, які користувались меншими земельними наділами чи їх частинами, відбували відповідно меншу кількість днів кінної чи пішої панщини і здавали відповідну долю натуральних і грошових чиншів. Усього селяни Пустомитів відбували щороку 6552 тяглих парокінних і 2909 піших днів панщини, пряли 865 мотків волокна, давали 104 каплуни, 120 курей, 1128 яєць та 3 флорини 51 крейцер чиншів.
Таким чином, у кінці XVIII — першій половині XIX століття натуральні та грошові чинші були відносно невеликими. Зате панщина, найбільш важка і ненависна селянам, зросла до великих розмірів і була серед інших повинностей основним тягарем, що лежав на плечах селян.
Після реформи 1848 року селяни Пустомитів повинні були як викуп сплатити протягом другої половини XIX століття 35 930 флоринів. Поряд з цим після реформи 1848 року селяни Пустомитів, як і всієї Галичини, втратили сервітути. До цього вони мали право рубати у панському лісі дерево на будівництво і на дрова, випасати в урочищах «Соснина» і «Діброва» свою худобу. Проте вже в 1846 році, коли село належало шляхтичам Янові і Ігнатієві Хоєцьким, панські ліси було окопано ровом, а селянам заборонено ними користуватись. Одночасно селянам заборонили пасти худобу на пасовищі «Стависько», а також на панських луках і орних землях (після збору сіна і врожаю). Селяни з таким становищем не згодились і після довгої тяганини в різних намісницьких установах добилися того, що в листопаді 1852 року за ними були визнані їх права. Але власник фільварку добився того, що намісництво в травні 1853 року відмовило громаді Пустомит у її правах. Селяни почали добиватися сервітутних прав через суд. Близько 30 років судилися селяни з поміщиком, але так і не добилися своїх прав. Судові рішення 1866, 1871, 1872 і, нарешті, 1880 року повністю позбавили селян права сервітутів.
В післяреформний період селяни ще більше починають відчувати земельний голод. Це стосується, перш за все, сільської бідноти, яка була позбавлена засобів виробництва і змушена була йти у найми до фільварку та сільських багатіїв.
Процес зубожіння основної маси селян ще більше посилюється на початку XX століття. Він обумовлюється виділенням із селянської маси куркульської верхівки, а також природним ростом населення і в результаті цього ростом кількості селянських господарств, що при збереженні поміщицького землеволодіння призводило до дальшого дроблення селянської власності. Якщо в 1869 році в Пусто-митах було 143 двори і 905 чоловік населення, то в 1900 році тут був уже 181 двір і 1100 чоловік жителів. У той же час з усієї землі в 1288 га селянам і сільській громаді належало лише 635 га. Остання належала поміщикові (607 га) і греко-католицькій церкві (46 га).
На початку XX століття у Пустомитах поміщицький маєток кілька разів переходив з рук в руки, а в 1912 році став власністю Галицького земельного банку у Львові, який зразу ж провів його парцеляцію. Однак жодному з селян-українців банк землі не продав. Панівні класи Австро-Угорської монархії проводили щодо Галичини колонізаторську політику, політику ополячення краю. Діючи згідно з цією політикою, Галицький земельний банк і в Пустомитах розпродував землю лише польським селянам, звичайно куркулям. В результаті тут деяку її частину розкупили місцеві селяни-поляки, в основному ж — колоністи, що прибули сюди із заходу. Останні дали початок частині села, що була названа Парцеляцією.
Жителі села часто терпіли від різних стихійних лих. Так було, наприклад, влітку 1910 року, коли в селі виникла велика пожежа, яка знищила кілька десятків селянських господарств.
Скасування панщини в Галичині позитивно позначилось на розвитку капіталістичної промисловості. Наявність у Пустомитах та його околицях запасів вапняку призвела до заснування вапняних заводів. Так, у 1870 році тут засновано підприємство для випалювання вапна. На початку XX століття тут збудовано дві так звані гофманські (кільцеві) печі. Розвитку виробництва вапна сприяла і побудова у 1879 році залізниці Львів—Стрий, що пройшла через Пустомити. Станція спочатку була лише в селі Глинній, недалеко від Пустомитів, а у 1881 році збудовано станцію і у Пустомитах.
У 1894 році збудовано кілька підприємств по виробництву вапна і гіпсу і у Глинні. Проте всі ці підприємства були невеликі, з незначною кількістю робітників.
Умови праці тут були надзвичайно важкими. Добування каменю, його вантаження та інші трудомісткі процеси проводились вручну і вимагали від робітників величезного фізичного напруження. До того ж робочий день був фактично ненормований, а плата — мізерна.
В Пустомитах були значні джерела сірчаної води. Її лікувальні властивості відзначалися ще в 1791—1795 рр. У 1880 році тодішній власник фільварку, сподіваючись на великі прибутки, побудував тут лікувальний заклад, який швидко розширювався. У 1912 році тут було вже 5 будинків, а в них близько 100 кімнат для хворих. Проте через високу плату тут могли лікуватися лише найбільш заможні верстви населення.
У 1860 році в селі засновано так звану парохіальну початкову школу, а у 1867 році вона стала «тривіальною». Обидві ці школи були однокласними (з дворічним строком навчання). «Тривіальна» школа вважалась вже державною, проте рівень навчання в ній був невисоким. Учителем в ній був церковний дяк, який, як говориться в одному з тогочасних документів, був «без іспитів» (не мав відповідної освіти). До того ж не всі діти шкільного віку відвідували в той час школу.
В 1902 році школа стала вже двокласною. Навчання в ній провадилось українською мовою. Проте через деякий час місцева влада вживає заходів для усунення української мови як мови викладання в школі. В 1911 році в селі було засновано ще одну школу — із польською мовою навчання. Це, зрозуміло, забезпечувало дітям польської національності можливість навчатись рідною мовою. Однак пізніше обидві школи об’єднуються, і в 1914 році тут знову діяла тільки одна школа, а навчання в ній провадилось лише польською мовою.
В цей час тут зароджується культурно-освітній рух. В кінці XIX — на початку XX століття в Галичині всюди засновувались читальні «Просвіти». В 1900 році така читальня була заснована і в Пустомитах.
У 1914 році, в столітні роковини з дня народження Т. Г. Шевченка, в селі було відкрито пам’ятник поетові. Відкриття пам’ятника відбулося за участю жителів сусідніх сіл Милошевич, Поршни, Лісневич, Підсадок та м. Щирця.
Важкими були для жителів Пустомитів роки першої світової війни. 11 вересня 1914 року російські війська зайняли село. Того ж дня між ними та австро-угорськими військами відбувся бій, під час якого тут згоріло і було зруйновано вогнем артилерії багато хат та інших будинків і вбито одну жительку. В 1915 році, коли через Пусто-мити вдруге проходили з боями війська, в селі було знову спалено і зруйновано кілька будинків.
Після розпаду Австро-Угорської імперії західноукраїнські землі були захоплені панською Польщею. Становище жителів Пустомитів, як і всього західноукраїнського населення, ставало все важчим. Зростало населення, а внаслідок цього збільшувалась кількість господарств. Так, з 1921 по 1931 рік кількість населення в Пустомитах зросла з 1405 до 1645 чоловік, а кількість дворів за цей же період — з 221 до 2921 2.
Безперервний процес дроблення селянської землі в результаті зростання населення і зосередження її в руках куркульської верхівки призводило до остаточного обезземелення багатьох селян. Крім того, високі ціни на промислові товари, податки, що наче павутиння обплутували селян, доводили їх до краю злиднів. Деякі з них в надії знайти краще життя, емігрували із села за океан.
В кінці 20-х років вапняні підприємства дещо розширились. Було збудовано ще одну гофманську піч. Певне значення для розвитку їх мало також і те, що в 1929 році через Пустомити пройшов газопровід Стрий—Львів, і при випалюванні вапна почав використовуватись газ.
Самі вапняні підприємства були невеликі. Так, на фабриці вапна фірми Шморак і Люфт у Пустомитах (з 1936 року фірма «Альба») працювало в середині 30-х років влітку 120 робітників, взимку — 254.
Праця на вапняних підприємствах була дуже важкою. Жителів Пустомитів і навколишніх сіл приймали переважно на сезонні роботи в каменоломні. Робочий день був фактично необмеженим. Заробітна плата була мізерною і виплачувалася нерегулярно. До того ж робітники-українці часто виконували більш важку роботу, а одержували нижчу заробітну плату, ніж робітники-поляки. Щоб не допустити страйків, робітників залякували звільненням з роботи і часто вдавалися до цього.
У період панування панської Польщі на низькому рівні була охорона здоров’я трудящих. В селі був один лікар, який за свої послуги брав дуже високу плату, що позбавляло більшість населення кваліфікованої медичної допомоги.
Українське населення Пустомитів зазнавало важкого національного гніту. Вже в перші роки окупації місцеві поляки-шовіністи знищили в Пустомитах пам’ятник Т. Г. Шевченкові. Переслідувались українські культурно-освітні установи. Українців часто не приймали на роботу, вимагаючи від них зміни своєї національної приналежності на польську. Все це було спрямоване на те, щоб ополячити українське населення. Активним провідником політики полонізації у Пустомитах був костьол. У цілях полонізації використовувались і школи. В 1931 році в Пустомитах працювали трикласна і однокласна школи та двокласна — в Глинні.
У школах навчання провадилось лише польського мовою.
В умовах гострих соціальних суперечностей, жорстокого національного гноблення і політичного безправ’я трудящі Пустомитів, як і всіх західноукраїнських земель, вели вперту боротьбу за своє соціальне і національне визволення. В 30-х роках в усіх західноукраїнських землях провадяться численні мітинги трудящих, відбуваються масові страйки і демонстрації. У липні 1930 року мітинг трудящих відбувся і в Глинні.
В ході гострої класової боротьби, яка провадилась під керівництвом КПЗУ, міцніла класова солідарність трудящих, складається єдиний антифашистський Народний фронт. Яскравою сторінкою цієї боротьби стали квітневі події у Львові (1936 р.). Під впливом її виступили і робітники Глинної. Тут в кінці квітня 1936 року на підприємстві Готліба почався страйк. Основною вимогою страйкарів було підвищення заробітної плати. Підприємець змушений був піти на поступки, страйк закінчився перемогою робітників. У червні наступного року у Глинній знову відбувся страйк, на цей раз на фабриці «Плюто». Робітники виступили проти систематичного затримування заробітної плати і добилися задоволення своїх вимог.
Вересень 1939 року став початком щасливого життя для трудящих західноукраїнських земель. В результаті німецько-польської війни Польська держава перестала існувати, і 17 вересня Червона Армія перейшла радянсько-польський кордон, щоб узяти під захист єдинокровних братів-українців.
Радісно зустрічали 21 вересня 1939 року своїх визволителів жителі Пустомитів. У перші ж дні було обрано сільський комітет, до складу якого увійшли бідняки В. Й. Ходачник, М. Сташків, С. І. Пакош, М. Т. Білоган та інші.
В результаті встановлення Радянської влади в західноукраїнських землях докорінно змінилось не лише політичне, а й соціально-економічне становище населення. Великі зміни сталися і у Пустомитах. Селянам-біднякам була передана частина землі сусіднього Радванського фільварку і вся церковна земля. Селяни Глинної одержали землю місцевого поміщика.
Були націоналізовані пустомитівські і глинно-наварійські вапняні заводи, де у 1940 році працювало 150 робітників.
На початку 1940 року сільський комітет було реорганізовано в сільську Раду. Тоді ж було створено Сокільницький район, центр якого був у Пустомитах.
В селі було відкрито амбулаторію, в якій жителі села одержували безплатну медичну допомогу.
Проводились заходи для розвитку освіти і підвищення культурного рівня жителів села. Початкову школу було реорганізовано в неповну середню з українською мовою навчання. В ній тоді навчалась комсомолка Д. Дяченко, яка пізніше, в роки Великої Вітчизняної війни, була одним з організаторів і керівників підпільної комсомольської організації «Партизанська іскра», що діяла на території Миколаївської області. Д. Дяченко, яка загинула від рук фашистів у Тираспольській тюрмі, було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
В селі було збудовано клуб, працювали гуртки художньої самодіяльності, влаштовувалися концерти, вечори, читалися лекції, демонструвалися кінофільми.
Напад фашистської Німеччини на нашу країну перервав мирну працю радянських людей. Скоро після початку війни Пустомити були окуповані німецькими фашистами.
Для жителів села почалися чорні дні. Кілька десятків юнаків та дівчат було забрано в Німеччину. В Глинній фашисти відібрали у селян землю і відновили поміщицьке господарство. Жорстоко розправляючись з населенням, фашисти та їх націоналістичні прислужники розстріляли близько 40 жителів Пустомит та Глипни. Недалеко від глиннівських заводів окупанти створили концентраційний табір. Голод і холод, важка виснажлива праця — такою була доля тих, хто опинився за його колючими дротами. В середині квітня 1943 року в табір фашисти привели із Дрогобича 230 євреїв і в кінці липня того ж року понад 200 з них розстріляли.
У 1944 році під час відступу окупанти вивезли частину майна вапняних заводів, зруйнували залізничну лінію через Пустомити, а в день своєї втечі — залізничний міст. Були зруйновані майже всі господарські та громадські приміщення.
Ранком 28 липня 1944 року танкісти генерала Д. Лелюшенка визволили Пустомити. Зразу ж відновили роботу райком партії і райвиконком, працівники яких проводили роботу, спрямовану на відновлення діяльності місцевих органів влади в районі, на відновлення роботи установ, організацій і підприємств.
Після визволення 139 жителів села пішли на фронт, де із зброєю в руках у боротьбі проти ненависного ворога проявили себе як мужні і хоробрі воїни. Це, наприклад, В. С. Цимбала, нагороджений орденом Слави III ступеня, М. Д. Медвідь, нагороджений орденом «Червона Зірка», І. Ю. Парняк і багато інших. Немало з них полягли на полях битв за Батьківщину — Р. М. Саламай, брати Й. М. і Д. М. Кінаш, Р. І. Карпінець, Й. В. Ходачник та інші — всього 36 чоловік.
З перших днів після визволення жителі села почали відбудову зруйнованого фашистами господарства. Вже у 1944 році в селі почали працювати райпромкомбінат, харчокомбінат, млин, артіль «Перемога».
Великого значення надавалось відбудові вапнозаводів, продукція яких знаходила великий попит у різних кінцях республіки. В 1944 році в Пустомитах працювала тільки одна піч. На початку травня 1945 року було пущено другу піч. Вапнозавод давав на цей час стільки ж продукції, скільки він давав напередодні Великої Вітчизняної війни.
На заводі розгорнулося масове соціалістичне змагання за перевиконання норм виробітку, за збільшення випуску продукції. Передовики виробництва В. О. Кучма, І. С. Вишневський, Р. Раганович та багато інших виконували норми на 150—200 процентів.
Влітку 1945 року став до ладу глиннівський вапняний завод.
Зразу ж після визволення в Пустомитах було проведено ряд заходів для поліпшення матеріально-побутових умов населення та піднесення його культурно-освітнього рівня. Вже в 1944—1945 рр. село було електрифіковане і газифіковане. Відновили роботу школи, районний і сільський клуби. З кінця 1944 року тут почала виходити районна газета «За соціалістичну перебудову».
У післявоєнні роки жителі Пустомитів проводили напружену роботу по господарському і культурному розвитку села. Завершено відбудову всіх глинно-наварійських вапняно-цегельних заводів. У червні 1957 року ці заводи (№ 8, 10 і 11) об’єдналися з пустомитівськими № 1 і 2 в одне Пустомитівське заводоуправління.
Швидко зростав випуск продукції, підвищувалася її якість. Велику роботу в цьому напрямку проводила партійна організація, яка мобілізувала робітників на виконання виробничих завдань, впровадження передових методів праці, виступала організатором соціалістичного змагання.
Велику роботу тут провадила і комсомольська організація, створена у 1946 році, яку очолив учасник Великої Вітчизняної війни М. Мурзак.
Творча активність робітників, мобілізація їх на виконання і перевиконання народногосподарських планів, виховання нової людини — ці питання завжди були в центрі діяльності партійної, профспілкової і комсомольської організацій. На підприємстві систематично читаються лекції, доповіді, працює ряд гуртків сітки політичної освіти.
Більшість робітників заводоуправління бореться за почесне звання ударника комуністичної праці. Його завоювали вже 177 робітників. За звання колективів комуністичної праці борються механічний цех і завод № 11.
Механізація трудомістких процесів, кількісне зростання робітників, їх творча активність привели до значного збільшення випуску продукції. В роки семирічки підприємства Пустомитівського заводоуправління давали щороку 100—120 тис. тонн вапна, яке відправлялося на численні підприємства республіки.
За післявоєнні роки в Пустомитах виникли нові підприємства. Так, у 1949 році почали працювати бітумна база і асфальтовий цех. А у 1956 році на їх основі почалось будівництво заводу збірних залізобетонних конструкцій і холодного асфальту. Протягом 1960—1964 рр. стали до ладу всі цехи підприємства. В 1965 році на ньому було випущено 6068 куб. м залізобетонних виробів, 28 тис. тонн холодного асфальту і 801 тонну бітумної емульсії.
Багато яскравих сторінок вписали в трудову історію робітники заводу. Ось, наприклад, електрозварювальний М. М. Бартош, відомий на заводі новатор. Запропоновані ним металеві піддони для залізобетонних плит забезпечили підвищення продуктивності праці вдвоє і, крім того, сприяли значному поліпшенню якості продукції. Бригадир механічного цеху слюсар Д. І. Галапач разом з іншими працівниками підприємства реконструював деякі вузли асфальтозмішувача, що вдвоє знизило витрати електроенергії. Багато цінних пропозицій внесли газозварювальник П. М. Кмить, коваль Я. М. Ковальчук, головний механік заводу Б. М. Дриль, арматурник І. Д. Глух та інші.
Крім цього заводу, тут з 1955 року працюють залізобетонний і деревопросочувальний цехи львівських майстерень по ремонту і налагодженню електрообладнання сільських електромереж. Продукція цехів — стовпи і залізобетонні опори, необхідні при електрифікації сіл. В 1966 році тут було просочено 5256 куб. м стовпів і виготовлено 1367 куб. м залізобетонних опор.
У 1961 році в селищі відкрито райпобуткомбінат, майстерні якого розміщені у Пустомитах і в населених пунктах району.
В перші післявоєнні роки серед селян Пустомитів, як і в усіх західних областях, розгорнувся рух за перехід до колективних методів господарювання. В 1947 році в Пустомитах створюється колгосп ім. Будьонного. В тому ж році організовано колгосп і в с. Глинні. В кінці 1948 року в Пустомитах утворився другий колгосп — ім. Ворошилова. В наступні роки ці колгоспи об’єднуються; з 1961 року колгосп! ім. Шевченка об’єднував селян Пустомитів, Глинни і Наварії. В кінці 1964 року його було перетворено на птахофабрику.
На птахофабриці багато передовиків, які систематично перевиконують норми виробітку. Серед них комбайнер М. М. Гре-шта, ланкова Г. С. Шута, бригадир Г. С. Леус, пташниця А. І. Назар та інші.
Птахофабрика має 2137 га угідь, в тому числі 1295 га ріллі і 169 га сіножатей. На полях працює 9 тракторів, 6 сівалок, 8 культиваторів, 3 зернових комбайни, 2 рядкові жатки, 2 тракторні косарки та багато іншої сільськогосподарської техніки.
За післявоєнні роки значно підвищився матеріальний добробут і культурний рівень жителів Пустомитів.
Яскравим показником підвищення матеріального добробуту є постійне зростання житлового і громадського будівництва. Так, за післявоєнні роки тут споруджено понад 20 багатоквартирних будинків для населення і близько трьохсот будинків за рахунок індивідуальних коштів робітників, селян, службовців. За цей же час споруджено ряд громадських будівель. В 1949 році закінчено будівництво двоповерхової школи, поліклініки, в 1965 році завершено будівництво нової районної поліклініки з найсучаснішим устаткуванням, будинку райкому партії, універмагу з рестораном. Нове приміщення споруджено також для виконкому селищної Ради депутатів трудящих і редакції газети «Ленінський прапор».
Багато сил докладають трудящі до благоустрою селища. Асфальтуються вулиці, тротуари. В центрі селища впорядковано парк, в якому знаходяться братська могила радянських воїнів і пам’ятник К. Марксу; на вулиці Шевченка недавно відкрито пам’ятник В. І. Леніну.
В селищі працює 20 торговельних підприємств, в тому числі райунівермаг, магазини промислових і продовольчих товарів, ларки тощо.
Велика увага приділяється охороні здоров’я. Тут є районна лікарня на 125 ліжок, поліклініка, аптека, дитячі ясла на 30 місць. В медичних закладах Пустомитів працює 25 лікарів.
Значних успіхів досягнуто в розвитку освіти, культури. Зразу ж після закінчення війни на базі колишньої семирічної школи було створено середню, а восени 1946 року відкрито вечірню середню школу. В 1944 році відновила свою роботу Глиннівська (тепер Пустомитівська) початкова школа.
За останні кілька років при школі відкрито столярно-механічну майстерню, біологічний, біохімічний і фізичний кабінети. В школі працює численний і висококваліфікований педагогічний колектив: 40 вчителів, в тому числі 30 — з вищою освітою, 10 — із середньою спеціальною.
З часу першого випуску (1946/47 навчальний рік) у Пустомитівській середній школі атестат зрілості одержало понад 800 юнаків і дівчат селища і сусідніх сіл. Багато з них продовжувало навчання у вузах і технікумах і одержало вищу і середню спеціальну освіту.
В 1966/67 навчальному році в селищі почала працювати музична школа-семирічка. В ній працює 10 вчителів і навчається 76 учнів; в наступному навчальному році число учнів в ній подвоїться.
В селищі є Будинок піонерів., де працюють різні гуртки. Зразу ж після визволення селища від гітлерівців почав працювати районний Будинок культури і сільський клуб у с. Глинна (тепер селищний). При районному Будинку культури працюють хореографічний, вокальний, драматичний та хоровий гуртки. Будинок культури провадить велику масово-політичну і виховну роботу серед жителів селища. Тут часто читаються лекції, доповіді, провадяться вечори відпочинку, зустрічей тощо. Діють гуртки художньої самодіяльності і в селищному клубі. Тут також провадяться вечори трудової слави, відбуваються концерти, вечори відпочинку і т. п., регулярно демонструються кінофільми.
В селищі 7 бібліотек: районні для дорослих і для дітей, селищна, кабінету політосвіти райкому партії та інші. В них 50,3 тис. примірників книг і брошур. Голосні читання художніх творів у робітничих колективах, бесіди, читацькі конференції — ці заходи постійно провадяться працівниками бібліотек. З кінця 1964 року працівники бібліотек організують так звані усні журнали «Про людей хороших». У програмі їх — розповіді про відомих людей праці з підприємств селища, різні питання літератури, мистецтва, естетики, розповіді про книжкові новинки тощо. В організацію цих журналів багато праці, творчої видумки вкладають працівники бібліотеки для дорослих Л. І. Комендант, Л. О. Черкащина, Г. К. Ганчук, бібліотекар кабінету політичної освіти О. О. Гринчук та інші.
За роки Радянської влади жителі Пустомитів, як і все західноукраїнське населення, добилися разючих змін у соціально-економічному, громадсько-політичному і культурному житті.
Постійне поліпшення житлово-побутових умов, підвищення заробітної плати робітників і службовців, оплати трудодня колгоспників, залучення населення до участі в громадсько-політичному і культурному житті — це той світлий шлях, на який вийшли жителі Пустомитів з усіма західноукраїнськими трудящими завдяки незабутньому вересню 1939 року.
Нові, ще більш широкі перспективи відкриваються перед селищем в новій п’ятирічці. У 1965 році розгорнулося будівництво нового вапняного заводу. Він буде устаткований згідно з найновішими досягненнями науки і техніки, і важка ручна праця не буде мати тут місця. Повністю автоматизовані дві шахтні печі першої черги, що даватимуть щорічно 100 тис. тонн вапна, повинні вступити в дію до кінця 1967 року. Планується також будівництво двох обертових печей другої черги заводу потужністю 110 тис. тонн вапна. На заводі буде також споруджено установку для виробництва вапняного борошна, необхідного для колгоспних і радгоспних полів.
Потужність установки — 30 тис. тонн борошна на рік. Робітники птахофабрики на кінець п’ятирічки повинні будуть вирощувати 2 млн. бройлерів і давати 2 тис. тонн високоякісного пташиного м’яса щороку.
Буде споруджено нову школу на 960 місць, що дасть можливість запровадити однозмінне навчання і забезпечити кращі умови для політехнічного навчання. Буде також споруджено новий будинок зв’язку, типову лікарню на 120 ліжок, дитячий комбінат, кінотеатр, нову баню, водопровід. Для населення буде споруджено 10 восьмиквартирних будинків, багато житла за рахунок індивідуальних коштів.
Трудящі підприємств і організацій Пустомитів розгортають змагання за досягнення нових успіхів, за виконання і перевиконання рішень XXIII з’їзду КПРС і XXIII з’їзду КП України.
М. М. ДРАК