Стоянів, Радехівський район, Львівська область
Стоянів — село, центр сільської Ради, розташоване за 10 км від районного центру, на межі з Волинською областю. Через село проходить шосе та залізниця Львів—Луцьк, є залізнична станція. Сільраді підпорядковане селище Шанів. Населення — 2844 чоловіки.
Назва Стоянів — це топонім, утворений за допомогою суфікса «ів» від власного імені (прізвища) одного з перших поселенців. Очевидно, його ім’я (прізвище) було Стоян. Господарство цього поселення називали «Стоянів двір», а згодом все село стало зватися просто — Стоянів.
Перша згадка про Стоянів належить до 1501 року. В документі перелічуються жителі Стоянова і сусіднього села Квасова (нині село Волинської області), які їхали через стару королівську митну заставу в Буську і не сплатили мита. Документ свідчить про те, що тут проходив тракт з Буська на Волинь. У 1519 році Стоянів згадується в числі королівських маєтків, які були передані в оренду люблінському воєводі Андрієві з Тенчина.
Привілеєм короля Сігізмунда Августа в 1547 році Стоянову надано магдебурзьке право, дозволено проводити два ярмарки на рік і встановлено торговий день раз на тиждень. Міщан зобов’язано сплачувати до Сокальського королівського замку від четвертини лану замість 6 грошів — 12 і працювати при фортифікації замку та ремонті греблі два дні на рік.
Отже, з наданням магдебурзького права збільшено повинності і платежі міщан. За даними люстрації 1565 року, в Стоянові було 76 виміряних ланів землі. На них сиділо 138 підданих, з них 10 мали по 1—2 лани наділу, 61 — по 0,5 лану, інші 67 підданих володіли всього 26 ланами. Всі піддані платили від лану 50 грошів чиншу, що становило 126 злотих (один злотий дорівнював 30 грошам). Крім чиншів, вони були зобов’язані працювати два дні на рік у фільварку.
Люстрація 1570 року уточнила виміряні міщанські грунти до 79 ланів. Решту земель, які займали міщани, за вказівкою ревізора, забрано до фільварку. Крім того, визначено чинші за випас худоби, а також торгові та ярмарочні платежі. Міщани мусили працювати на фортифікаційних роботах у Сокальському замку і за власні кошти купувати для укріплення матеріал.
Збільшення феодальних повинностей, посилення національного гніту штовхало селян на боротьбу проти своїх гнобителів. З особливою силою вибухнув народний гнів під час визвольної війни українського народу 1648 року. Коли козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького підійшли до Стоянова, міщани разом з селянами с. Радванець повстали і розгромили маєток Сєраковського в Гоголеві.
В 1651 році польські війська, які проходили з Сокаля на Волинь через Стоянів, спустошили містечко. Це призвело до обезлюднення його. В 1665 році з 76 ланів лише 40 було загосподарених міщанами. З цієї руїни містечко ніяк не могло піднятися.
За даними люстрації 1765 року, в Стоянові було 86 дворів, ратуша і 6 заїздів. Жителі, які звалися міщанами або передміщанами, насправді були вже кріпаками-селянами. Лише 28 з них мали по парі коней, 15 — по одному коню, а всі інші були пішими кріпаками або загородниками і чиншовиками, безземельними халупниками й комірниками. Міщанам у той час належало тільки 46 четвертей і 80 стай ріллі. Отже, 60 ланів (1500 га) міщанської землі (тобто 4/5) захопив поміщик. Феодальні повинності становили 4800 днів тяглої і 3250 пішої панщини, або 2—4 дні на тиждень відповідно до наділу. Крім того, всі міщани давали феодалові птицю і яйця, а ті, що мали робочу худобу, мусили два рази на рік їхати за 10 миль з панськими продуктами.
Після загарбання Галичини Австрією (1772 р.) становище стоянівських міщан стало ще тяжчим. У гонитві за прибутками поміщик не зважав на стан господарств підлеглих і ще збільшив повинності. Панщина досягла 6 днів на тиждень. Міщанська земля засівалася несвоєчасно і давала мізерні врожаї. Лише частину того, що вродило, могли зібрати кріпаки, і то ночами. Решта гинула на полі. Великі земельні ділянки лишалися необробленими. Від непомірної роботи гинула міщанська худоба. За найменшу провину і без вини економ жорстоко катував не тільки чоловіків, але й навіть вагітних жінок, переламував руки, ключиці, виганяв з хати, відбирав землю. Посилаючи чоловіків у дорогу з вантажем, не виплачував їм належних за це грошей. Державні податки збирав, як правило, у подвійному розмірі і половину залишав собі.
Доведені до відчаю, міщани в 1780 році три рази скаржилися на дії поміщика белзькому окружному старості: «Ми тепер у такій неволі, якої не знали б і під поганином,— писали вони.— За що ж з нами поводяться гірше, ніж з найдикішими звірами?». Прохаючи захисту від сваволі поміщика, міщани заявляли, що коли їм відмовлять, вони покинуть містечко. Але скарги не допомогли. Навпаки, міщан було звинувачено в бунті і ще більше посилено репресії. Колишні міські привілеї пішли в забуття.
В останні три десятиріччя панщини і на день її скасування в Стоянові було 239 підданих, у т. ч. 217—поміщиці Ольшевської і 22 — католицького ксьондза. Серед них — 89 тяглих з наділом по 15—45 моргів, 150 піших, з яких 85 мали наділи по 1—14 моргів, 20 загородників з наділами по 0,1—0,5 морга і 45 безземельних, з яких 16 мали хату (т. зв. халупники), а 29 не мали навіть хати і жили в комірному. Всього землі у підданих було 2895 моргів, у поміщиків — 4419 моргів. Напередодні 1848 року стоянівці виконували щороку 9100 тяглих і 4760 піших днів панщини, здавали до поміщицького двору 500 мотків пряжі, 300 штук птиці і 1175 яєць. За скасування цих повинностей в 1848 році селяни мали сплатити поміщиці Ольшевській 43 787, а ксьондзові — 5488 флоринів викупу.
Не набагато змінилося становище стоянівських селян після скасування кріпацтва. Колишні халупники, загородники і малоземельні селяни, які не могли забезпечити навіть напівголодне існування сім’ї, мусили йти в кабалу до того ж таки пана або до куркулів. Посилився й процес дроблення селянських господарств. За даними перепису 1869 року, в Стоянові у 325 дворах проживало 2086 чоловік, а в 1900 році було вже 436 дворів і 3185 жителів. З ростом населення все більше відчувалася нестача землі, в той час як великі земельні володіння і далі залишалися в руках поміщиків. У 1905 році з усієї території села (5450 га) поміщицька земля становила 1940 га, з яких 1125 га належало поміщикові Вітліну, решта — чотирьом іншим поміщикам. На одне поміщицьке господарство припадало в середньому 330 га орної землі, а на одне селянське — 3,5 га, причому в селян було 80 проц. усіх неужитків і лише 12 проц. лісу Стоянова. Ліси, на які вони до 1848 року мали певні, хоч і обмежені, права, загарбали поміщики. В селян залишилися сіножаті, але вони були заболочені. І хоч у 1896—1897 рр. селяни провели меліоративні роботи і осушили грунти, врожаї на цих землях були дуже низькі. Не вистачало і робочої худоби для обробітку своїх наділів. За даними перепису худоби 1910 року на одне поміщицьке господарство в середньому припадало 14 робочих коней, 15 корів і 14 свиней, а на одне селянське господарство 1,1 робочого коня, 0,5 корови і 0,9 свині. В той же час селянські господарства були обтяжені значно більше, ніж поміщицькі, державними податками. До того ж, стоянівські поміщики споювали населення горілкою, якої виробляли щороку до 128 тис. літрів.
Давнє містечко стало фактично селом, де відбувалися невеличкі ярмарки і недільні базари, як одинокий залишок колишнього привілею міста. Зв’язки Стоянова з навколишніми селами і містами обмежувало бездоріжжя. Мощену дорогу побудовано лише в 1889 році, а залізницю — в 1910 році. Однак вони закінчувалися в Стоянові тупиком. Продовжено їх на Волинь аж під час першої світової війни. Як прикордонне село на австрійсько-російському кордоні Стоянів був гніздом контрабанди.
Дуже повільно піднімався культурний рівень села, яке успадкувало від часів кріпацтва поголовну неписьменність населення. В 1850 році в Стоянові відкрито початкову однокласну школу, але її відвідувало всього 65—75 проц. дітей шкільного віку. Згодом школу реорганізовано в двокласну, а на початку XX століття — в чотирикласну. Школа вважалась українською, три чверті учнів були українці, а більшість учителів — поляки.
Тяжким лихоліттям була для стоянівців імперіалістична війна 1914—1918 рр. Уже 18 серпня біля Стоянова почалися бої австрійських і російських військ. Австрійські військові частини в серпні 1914 року відступали по всьому фронту і стратегічні невдачі приписали місцевому населенню. Стоянівців, як і жителів інших сіл, звинуватили в симпатіях до Росії і жорстоко розправилися з ними. Австрійці спалили в Стоянові 50 будинків, одного жителя повісили, а 30 арештували і відправили в концтабір у Талергоф. Влітку 1915 року 30 стоянівців, рятуючись від звірств австрійської вояччини, виїхали з російськими частинами, які відходили на Схід.
У зв’язку з воєнними діями були припинені роботи на стоянівському торфовищі, і через деякий час воно стало непридатним для експлуатації. Особливо руйнували селянські господарства численні реквізиції, які після відступу російських військ стали ще більш грабіжницькі. Австрійці забирали не тільки хліб і худобу, а й все, що попадало під руку.
Знеможені й голодні поверталися додому стоянівці після закінчення імперіалістичної війни. А вдома на них чекали руїни і голод. Польські імперіалісти, які в 1919 році захопили Галичину, почали наступ на молоду Радянську республіку, що викликало нові реквізиції. Все це створило сприятливий грунт для ідей Великого Жовтня. І коли влітку 1920 року в Стоянів вступили частини Першої Кінної армії С. М. Будьонного, трудящі радо вітали їх. У селі була встановлена Радянська влада, організований ревком. Почався розподіл поміщицької землі. Молодь пішла добровільно в Червону Армію. Але через два місяці радянські війська змушені були відступити. Почалися тяжкі роки польської окупації. В селі знову хазяйнували поміщики Вітлін, Валь та інші, визискуючи сільську бідноту. Навколо Стоянова на парцельованій землі селилися колишні офіцери і підофіцери білополяків. Виникли хутори осадників Мазярня і Грициха.
За даними перепису 1931 року, в Стоянові в 740 дворах проживало 4176 чоловік. З 5290 га земельних угідь у 1935 році шести поміщикам належало 1050 га, католицькій церкві — 110 га, уніатській церкві — 120 га, громаді — 130 га, селянським господарствам — 3880 га, з яких малоземельним селянам належало тільки 1080 га, а решта — куркулям і осадникам.
Більшість селян володіла невеликими клаптиками землі і жила в постійних злиднях, ледве зводячи кінці з кінцями. Голод гнав бідняків на заробітки до поміщицьких фільварків, млина та цегельні, до куркулів і осадників, на залізничну станцію, де їх чекала тяжка праця за мізерну плату. Десятки людей в пошуках заробітку виїздили за кордон з тим, щоб більше не повернутися до рідного села.
У зв’язку з посиленням наступу польських окупантів на національні права західноукраїнських трудящих настали тяжкі часи й для стоянівської школи, яка на той час була вже семикласною. Незважаючи на протести більшості батьків, у школі введено викладання польською мовою, хоч українські діти становили 58 процентів загальної кількості учнів. Крім того, для дітей осадників відкрито ще одну польську школу. В обох школах в 1930/31 навчальному році працювало 11 учителів.
Проте трудящі Стоянова не мирилися з тяжким соціальним і національним гнітом і не раз піднімалися на боротьбу за свої права.
В 1925—1930 рр. у Стоянові виникли осередки КПЗУ і «Сельробу», які організовували мітинги і демонстрації робітників, безземельних селян і наймитів, робітників залізничної станції. Демонстранти вимагали поліпшення умов праці. Тоді ж мали місце й сутички демонстрантів з поліцією.
На мітингах у Стоянові з промовами виступали О. Пачковський, П. Кравчук, С. Врублевський та К. Пелехатий, який приїздив із Львова. Вони розповідали стоянівцям, що в Радянському Союзі назавжди ліквідовано експлуатацію людини людиною, землю роздано селянам, трудящі мають право на працю, освіту і відпочинок. Під час демонстрації і мітингів комуністи закликали трудящих виступати на захист Країни Рад, не допустити, щоб світовий імперіалізм розв’язав війну проти СРСР.
Діяльність комуністів Стоянова, незважаючи на терор і переслідування властей, не припинялась і в 30-х роках. У дні радянських свят стоянівці кілька разів вивішували червоні прапори і знищували польські державні прапори. Поліція запідозрила члена КПЗУ А. Костика. Його було арештовано й кинуто у в’язницю. Після ув’язнення він працював у підпіллі аж до 1939 року. В чорні дні фашистської окупації А. Костик загинув від пострілу з-за рогу в м. Львові.
Активним помічником стоянівських комуністів у революційній боротьбі була молодіжна організація, яку очолював П. Кравчук. У 1928 році в легальній комуністичній газеті «Сельроб» появився полум’яний заклик П. Кравчука — організувати скрізь на Західній Україні молодіжні гуртки — секції «Сельробу» для боротьби з імперіалістами-агресорами та їх агентурою. В 30-х роках у Стоянові діяв осередок Комуністичної Спілки Молоді Західної України, куди входили С. Галущак, В. Поляк, Д. Березюк, І. Кратко, В. Сенчина та багато інших. Комсомольці розповідали населенню про величні досягнення в соціалістичному будівництві Радянського Союзу, викривали наклепи польських окупантів, попів, українських буржуазних націоналістів на молоду Радянську державу, провадили велику атеїстичну роботу.
Трудящі Стоянова з великим піднесенням зустріли у вересні 1939 року прихід Червоної Армії, яка принесла їм визволення від польських окупантів — поміщиків та осадників. Ще до приходу радянських військ у селі був створений підпільний революційний комітет, куди ввійшли О. К. Пачковський, С. Г. Зарубій, В. Г. Лубенський, О. Г. Пачковський та інші. Після визволення ревком очолив роботу по здійсненню соціалістичного будівництва в селі. З грудня 1939 року організовано сільську Раду, головою якої обрано члена ревкому О. Г. Пачковського. Він був обраний також депутатом Народних Зборів. У селі створено земельну комісію в складі Ф. І. Багнюка, П. І. Бакушка та інших. Згідно з Декларацією Народних Зборів, землю панів та осадників конфіскували і розподілили між біднотою. Тим, хто одержав панську землю, видано із фільварку зерно для посіву, худобу і сільськогосподарський інвентар. Було націоналізовано також млин і цегельню. В 1940 році в селі створено комсомольську організацію, секретарем її став В. Г. Дубенський.
Дальші соціалістичні перетворення в Стоянові перервала фашистська навала.
Вже 23 червня 1941 року село окупували гітлерівці. Мало хто встиг евакуюватись. Повернулися поміщики й осадники, встановлено старі порядки. Гітлерівський комісар маєтків (лігеншафту) зганяв селян з землі, переданої їм Радянською владою. Непосильні поставки хліба та худоби зовсім розорили селянські господарства. Трудяще населення винищувалось фізично або вивозилося на каторжні роботи в Німеччину. Всього вивезено понад 100 чоловік.
Але час визволення наближався. В середині липня 1944 року частини 121-ї гвардійської стрілецької дивізії 1-го Українського фронту успішно наступали вздовж залізниці Горохів — Стоянів. 14 липня ворог почав запеклі контратаки при підтримці танків і авіації. Бої не припинялися ні вдень, ні вночі. Метр за метром просувалися радянські воїни, виганяючи гітлерівців із рідної землі. 15 липня частини дивізії зав’язали бій за Стоянів і 18 липня визволили його. Багато жителів Стоянова пішло в ряди Червоної Армії, щоб продовжувати боротьбу з ворогом. Багатьох з них за мужність і відвагу нагороджено орденами та медалями (І. М. Білий, А. О. Миколаїв, B. М. Ткачик та інші).
Страшні руїни залишили в Стоянові німецько-фашистські загарбники. Село було майже повністю зруйноване. Більш як половину хат перетворено в руїни, інші стояли без вікон і дахів. Багато зусиль доклали трудящі, щоб відбудувати село і господарство. Партійна організація, створена в 1944 році, керувала соціально-економічними перетвореннями в селі. Комуністи викривали перед народом підле, зрадницьке обличчя українських буржуазних націоналістів, розповідали про переваги колективного господарства. Все це, звичайно, не сподобалось націоналістам, і вони вчинили криваву розправу над радянськими активістами — вбили 15 чоловік, спалили приміщення сільради, хати голови сільради Ф. Багнюка та його заступника C. Білика.
У відповідь на терор бандерівців партійна організація Стоянова озброїла комуністів, комсомольців і активістів, які охороняли село. Органи Радянської влади при активній підтримці населення повели рішучу боротьбу з ворогами народу. Злочинні дії буржуазно-націоналістичних банд були приречені на провал.
Переконавшись, що єдино правильний шлях до заможного життя — колективне господарство, стоянівці у вересні 1947 року організували колгосп ім. Будьонного. Першими до колгоспу вступили селяни-бідняки І. Білозір, П. Савчук, К. Коляда та інші. Першим головою колгоспу обрано І. Войтюка. Комуністи очолили найбільш відповідальні ділянки колгоспного виробництва. Згодом у Стоянові та на хуторах Грицисі й Черуковатиці створено ще три колгоспи, а в Шаневі — радгосп «Шанів». У 1950 році всі чотири колгоспи об’єднано в одну велику сільськогосподарську артіль «Жовтень». У 1952 році до неї приєднано радгосп «Шанів».
Укрупнений колгосп має 3619 га землі, у т. ч. — 2980 га сільськогосподарських угідь, з них 2565 га ріллі. Це велике багатогалузеве господарство. Вирощуються переважно зернові культури, врожайність яких порівнюючи з 1953 роком зросла з 13,6 цнт до 19,8 цнт з гектара.
До 1945 року в Стоянові майже не сіяли цукрових буряків. В усьому Радехівському повіті площа під ними не перевищувала 55 га. Тепер, після введення в дію цукрових заводів у Красному, Гнідаві (біля Луцька) й Горохові (Волинської обл.), колгоспникам Стоянова економічно вигідно розширювати посіви цукрових буряків. Тому вони добилися чималих успіхів у піднесенні врожайності цієї цінної технічної культури. За хороші показники у вирощуванні цукрових буряків у 1964 році кілька колгоспників одержали урядові нагороди.
Значні досягнення колгоспу в розвитку тваринництва. В 1955 році на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 16 голів великої рогатої худоби, вироблено м’яса 29 цнт у живій вазі. В 1966 році кількість худоби зросла більш як удвічі: на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 34 голови великої рогатої худоби, а виробництво м’яса досягло 152,4 цнт. Хороші показники колгосп має по відгодівлі свиней. Якщо на 100 га ріллі в 1955 році вироблено свинини по 18 цнт, то в 1966 році — вже 191,2 цнт. За останні 10 років прибутки від тваринництва зросли більш як у 17 разів.
Машинно-тракторний парк колгоспу налічує 16 тракторів, 10 комбайнів, 4 кукурудзосівалки, 16 культиваторів, 16 автомашин та багато іншої техніки. У господарстві працює 25 електромоторів загальною потужністю 174 квт. Всі трудомісткі роботи механізовані. Це дає можливість систематично підвищувати продуктивність праці і знижувати собівартість продукції.
Постійно ведеться капітальне будівництво. За післявоєнні роки тут збудовано 13 телятників, 5 свинарників, 3 конюшні, 2 кормокухні, 5 зерносховищ, критий тік, столярну майстерню, гараж, кузню, млин, водонапірну башту тощо.
Соціалістичні перетворення в Стоянові не вичерпуються тими змінами, що відбулися в сільському господарстві. Згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 16 лютого 1940 року «Про розвиток промисловості в західних областях України», ще тоді почалася підготовка до механізованої експлуатації стоянівського торфовища. Це найбільші на Львівщині торф’яні масиви. Загальні запаси торфу тут становлять близько 22 млн. тонн. За роки Радянської влади на місці кустарних торфорозробок, де переважала ручна праця, створено промислове підприємство з комплексною механізацією всіх виробничих процесів. У 1961 році здано в експлуатацію торфобрикетний завод потужністю 60 тис. тонн брикету на рік. Завод обладнано найновішим устаткуванням.
Видобуток і переробка продукції торфопідприємства рік у рік зростає. В 1966 році видобуток кускового торфу становив 64,3 тис. тонн і фрезерного — 212 тис. тонн. Крім того, тут виготовляють за рік 50 тис. тонн торф’яно-мінерально-аміачних добрив.
Партійна організація, яка виросла з 4 комуністів у 1955 році до 36 в 1966 році, очолила боротьбу працівників підприємства за підвищення продуктивності праці і зниження собівартості продукції. В 1966 році колектив виконав соціалістичне зобов’язання по випуску продукції на 105 проц., собівартість знизив порівняно з 1964 роком на 4,3 процента. За період з 1958 по 1966 рік випуск валової продукції збільшився майже в 5 разів, заробітна плата промислово-виробничого персоналу зросла на 38 процентів. У міжреспубліканському змаганні брикетників стоянівці в 1962—1966 рр. не раз займали перше місце. Підприємству вручено перехідний Червоний прапор «Переможцю соцзмагання 6-ти братніх республік». За видатні виробничі досягнення 19 бригадам присвоєно почесне звання колективів комуністичної праці, 90 робітникам — звання ударників комуністичної праці.
Продукція торфопідприємства відвантажується в райони Львівської, Волинської, Тернопільської і Ровенської областей.
Поблизу підприємства виросло робітниче селище з двоповерховими будинками та гуртожитком для робітників. Колгоспники за останні 15 років побудували 579 будинків. Село повністю електрифіковане й радіофіковане.
Третина жителів села працює в промисловості (в основному на торфорозробках), в освітніх, медичних та інших установах.
До 1939 року в Стоянові не було ніяких лікувальних та санітарно-медичних закладів. Працював один приватний лікар. Лікування коштувало дуже дорого. Одразу після визволення в Стоянові відкрито амбулаторію, а в 1947 році — лікарню. В 1962 році завершено будівництво типової лікарні на 35 ліжок, яка має три відділення: терапевтичне, дитяче і пологове. Обладнано рентгенкабінет; працюють амбулаторно-зубний, терапевтичний, маніпуляційний і дитячий кабінети та зубопротезна майстерня. Відкрито медпункт на торфопідприємстві. При медпункті діють зубний кабінет і профілакторій.
За роки Радянської влади була проведена справді титанічна робота в галузі народної освіти. Завдяки повсякденному керівництву партійних і радянських органів і самовідданій праці вчителів неписьменність у селі була ліквідована. Нині тут діють денна і вечірня середні школи, в яких працює 29 учителів. Шкільний будинок у 1962 році реконструйовано й розширено, внаслідок цього площа шкільного приміщення значно збільшилась.
За післявоєнні роки з села вийшло 66 спеціалістів з вищою освітою — вчителів, інженерів, лікарів, спеціалістів сільського господарства. Так, син колишнього наймита С. Возник викладає філософію в одному з вузів Івано-Франківська, Я. Кратко працює в Інституті математики Сибірського відділення АН СРСР. Слід згадати, що до 1939 року тільки 2 уродженці Стоянова одержали вищу освіту.
Жителі Стоянова пишаються своїм земляком П. І. Кравчуком — активним діячем трудової української еміграції і робітничого руху в Канаді, куди він емігрував у 1930 році. З 1932 року П. Кравчук — член Комуністичної партії Канади. Він виступає як публіцист, у прогресивних періодичних виданнях друкує статті про досягнення в економічному і культурному житті Радянської України. П. Кравчук— лауреат премії ім. Я. Галана.
Невпізнанно змінилося й культурне обличчя Стоянова. В 1947 році в селі відкрито клуб, а в 1959 році — клуб на торфобрикетному заводі. При клубах працюють гуртки художньої самодіяльності. Медпрацівники організували університет здоров’я. Зміцнення економіки колгоспу дає змогу виділяти значні кошти на культурно-масові заходи. Зокрема, в 1966 році було асигновано 165,7 тис. карбованців.
Велику культурно-виховну роботу провадять бібліотеки, їх у Стоянові 5. Найбільша — сільська бібліотека, відкрита в 1947 році. Книжковий фонд її становить понад 5 тис. примірників. На фермах, у тракторних бригадах діють пункти видачі книжок. Бібліотеки організовують виставки до ювілейних дат, літературні вечори, читацькі конференції. Так, у 1966 році проведено 12 таких конференцій, в яких брали участь не тільки стоянівці, а й читачі селищ Грицихи й Шанева.
Все більше входять у побут нові обряди, зокрема урочисте реєстрування шлюбів і народжень. Стало хорошою традицією святкування свята врожаю, в якому беруть участь всі жителі села.
Значну організаторську роботу провадить сільська Рада депутатів трудящих. Її депутати разом з активом розробляють заходи для кращого виконання господарських планів, зокрема нового п’ятирічного плану, який передбачає дальший розвиток Стоянова. Колгоспники зобов’язалися до 1970 року довести врожайність зернових культур до 22—24 цнт з га, а врожайність інших культур збільшити на 25 проц. порівняно з 1965 роком.
У колгоспі передбачається побудувати два свинарники з комплексною механізацією, цех по виробництву комбікорму, вигульний майданчик на 240 голів великої рогатої худоби, а також зерносховище на 12 тис. цнт зерна. Згідно з перспективним планом, у 1966—1968 рр. буде збудовано стадіон з комплексом спортивних споруд, Будинок культури на 600 місць, нові дитячі ясла на 150 дітей.
Все це свідчить, що соціалізм створив усі умови для щасливого, заможного життя трудящих.
В. П. ОГОНОВСЬКИЙ, Б. О. МЕЛЬНИК