Самбір, Самбірський район, Львівська область
Самбір — місто обласного підпорядкування, центр Самарського району. Розташоване над Дністром за 73 км на південний захід від Львова, на шосейному і залізничному шляху Львів — Турка — Ужгород. Населення — 26,7 тис. чоловік, територія — 13 кв. кілометрів.
Історія Самбора сягає в далеке минуле. Уже в княжі часи на місці його існував посад Погонич, городище, подібне до багатьох інших на Прикарпатті. За переказами, яких дотримуються історики, у Погонич під охорону валів і частоколу переселилась частина мешканців, переважно ткачів із спаленого татарами у 40-х роках XIII століття Самбора. З того часу за Погоничем поступово закріплюється друга паралельна назва — Новий Самбір або Самбір. Колишній Самбір перейменовано на Старий Сам-бір. Серед населення вживалися також назви Нове місто і Старе місто.
Назва Погонич зустрічається в документах до середини XV століття, пізніше зникає. Точний час виникнення Погонича невідомий. Людське поселення на цьому місці існувало дуже давно. У 1929 році на території одного з цегельних заводів міста викопано скарб бронзових предметів (сокири, серп, браслети, нашийник), що належав людям, які тут жили приблизно в IX—VIII століттях до нашої ери. Ці вироби були виготовлені у трансільванських ливарних майстернях і свідчать про існування жвавого обміну між племенами, що жили в той час по обох боках Карпат 2. Археологічна розвідка Академії наук УРСР 1946 року відкрила на тому ж місці сліди поселення бронзової доби — другої половини другого тисячоліття до нашої ери. Зокрема, тут знайдено уламки посуду, приналежного до т. зв. комарівської культури.
Погонич-Самбір знаходився на перехресті важливих торговельних шляхів. Дністром і сухопутним шляхом понад Дністром приїжджали сюди купці зі Сходу. Через місто проходили торговельні шляхи із Городка і Львова на Угорщину (Руський путь) та із Стрия і Дрогобича в напрямку Перемишля. Розташування Погонича серед лісів, над Дністром і невеликими річками Дубрівкою й Млинівкою, між Карпатами, з одного боку, і великими болотами, які весною ставали суцільним величезним озером, з другого, робило його добре захищеним пунктом.
До 1349 року місто перебувало під владою руських князів, а з 1387 по 1772 — у складі шляхетської Речі Посполитої.
У 1390 році Самбору надано магдебурзьке право, що означало звільнення його, хоч і неповне, від центральної королівської адміністрації і земельних магнатів та забезпечення внутрішнього самоврядування. На місці колишнього поселення і частково нової території, де вирубали ліс, було побудовано місто-фортецю з широкою квадратною центральною площею, рівними вузькими вулицями, які вели з центру до оборонних валів, королівським замком і ратушею.
Надання Самбору магдебурзького права супроводжувалося, як і в інших містах Галичини, організованою колонізацією католиками-поляками й німцями. Намагаючись зробити Самбір форпостом ополячення і окатоличення усього Прикарпаття, католицькі ордени будують один за одним монастирі і костьоли. Вже у 1406 році тут поселяються домініканці, 1474 року — бернардинці, 1621 — бригідки, а 1698 року — єзуїти.
У 1498 році 20-тисячна ватага татар, турків і волохів пограбувала й спалила Самбір. Але населення міста, яке заздалегідь втекло в ліси, незабаром відбудувало його. На місці спалених дерев’яних будинків виросли нові, переважно муровані. В цілому залишився план стародавнього дерев’яного міста, який доповнили новими вулицями і який не змінився до останнього часу.
Самбір став добре укріпленим містом. У 1530 році місто оточувалося товстим муром, валом і глибоким ровом з водою, що значно зміцнювало його обороноздатність. Мур з оборонними баштами, а для зв’язку з зовнішнім світом — брамами і хвіртками, проходив теперішніми вулицями Костюшка, 1 Травня, Леніна, Жиліна, Валовою, Б. Хмельницького і Червоноармійською. Про оборону його дбали самі міщани. Вони платили податки на утримання мурів у належному стані і придбання зброї, а на випадок потреби захищали їх. Під час польсько-шведської війни у 1656 році під Самбір підійшов шведський загін. Але для оборони міста прийшли з сокирами, вилами і ножами мешканці Карпат бойки, і шведи після кількох сутичок з ними змушені були відступити. Не зміг здобути Самбора у 1657 році під час походу на Краків і семигородський князь Ракоці, що задовольнився викупом. Устояв Самбір і в 1672 році перед турками.
Поза міськими мурами, укріпленими об’єктами, були ще монастир бернардинців і королівський замок. У замку була резиденція самбірського старости — управителя королівських маєтків, т. зв. Самбірської економії, до якої входили міста Самбір, Старий Самбір і Стара Сіль, 6 соляних жуп і близько 150 сіл. Сюди часто наїздили королі Речі Посполитої. У цьому замку, здійснюючи наміри шляхетської Польщі, що прагнула послабити Російську державу, на початку XVII століття самбірський староста і сандомирський воєвода Юрій Мнішек разом з єзуїтами розробив заходи збройної інтервенції з метою посадити на російський престол Лжедмитрія. Звідси 28 вересня 1604 року розпочали свій безславний похід озброєні ватаги Лжедмитрія і Мнішека.
Стиснутий муром, немов кліщами, на невеликій території, Самбір душився в тісноті протягом кількох століть. Складовою частиною його були передмістя з численними юридиками (шляхетськими маєтками), які простягнулися понад Дубрівкою й Млинівкою. Передмістя ділилися на 6 громад — Горішня, Поводова, Заміська, Середня, Долішня і Завидівка.
Населення феодального Самбора займалося ремеслом, торгівлею і сільським господарством. Ремісники переважно об’єднувалися у цехи. Перші цехи (ткацький, шевський і кравецький) існували вже на початку XV століття. У XVI столітті було вже 11 цехів (бондарський, різницький, пекарський, лимарський, ковальський та ін.). В Самборі також жили і працювали пивовари, солодовники, млинарі, винарі, годинникарі, цирульники, аптекарі, музиканти, милярі та інші, які не організовували окремих цехів. Цехи вели гостру боротьбу з нецеховими ремісниками — «партачами», не допускаючи їх конкуренції, а ті в свою чергу боролися за право займатися ремеслом.
Середньовічний Самбір був важливим торговельним центром. Тут розміщалися головний склад угорських вин і митна служба Речі Посполитої. Двічі на тиждень (в понеділок і четвер) відбувалися торги, на які приїжджало населення за 50—60 км, 5 разів на рік відбувалися 14-денні ярмарки, під час яких велась торгівля волами, полотном, відомим самбірським сукном, сіллю, медом, воском й іншими товарами. Сільським господарством займалося переважно населення передмість.
Управління містом перебувало в руках невеликої купки багатих купців і цехової верхівки. Вони входили в склад Лави і Ради міста на чолі з війтом, стягували податки, управляли міським майном, здійснювали судівництво.
Становище основної частини населення міста було дуже важким. Воно нещадно експлуатувалося лихварями, майстрами, купцями і панівною верхівкою міста. Міське трудове населення несло основний тягар податків, постачало підводи королівським військам під час походів, утримувало військові загони під час стаціонування їх у місті. Передміщани, крім цього, відробляли різні повинності на користь міста. Це було причиною гострої боротьби експлуатованих верств населення проти експлуататорів. Протягом першої половини XVII століття передміщани, озброївшись сокирами, косами і вилами, неодноразово силою займали пасовища, які незаконно відібрала в них Рада міста. У 1628 році, обурені незаконним збором податків, міщани і передміщани напали на ратушу, де засідали міські власті, і не допустили до збору податків. Бунт був жорстоко придушений.
Багато терпіло населення від епідемій, яких міська хроніка записала близько 10. Під час епідемії 1701 року померло лише «серед міських мурів» понад 3 тис. чол., а після епідемії 1775 року в живих залишилася тільки третина населення.
Неодноразово місто знищувалося пожежами. Так, у 1637 році згоріло майже все місто. Великих збитків передмістю завдавали повені Дністра, одна з яких (початок XVIII століття) знищила не лише посіви, а й господарські і житлові будинки. В зв’язку з цим кількість населення середньовічного Самбора дуже коливалася (від 4 до 1 тис. чоловік).
Після загарбання Галичини Польщею в дуже важкому становищі перебувало українське населення Самбора. Українцям як «схизматикам» чинились всілякі перешкоди при вступі до цехів, заборонялося займати керівні посади в цехах і управлінні містом. У межах міського муру їм дозволялося проживати лише в спеціальній Руській дільниці (нині площа ім. 9 Травня і вул. Шевченка). Тільки в середині
XVI століття українські міщани добились дозволу збудувати у місті православну церкву.
Самбірські православні міщани були організовані в братство, статут якого був затверджений у 1644 році. Незважаючи на переслідування, братство вперто боролось з католицизмом і сто років не підкорялось рішенню Брест-Литовського собору про унію.
Різних переслідувань зазнавало єврейське населення міста. У середині XVI століття католицькі купці добилися у королів заборони проживання євреїв у межах міського муру. Останні переселились у район королівського замку (т. зв. Бліх), де створили окрему громаду. Не дозволяли їм також займатись торгівлею в місті у позаярмаркові дні. Лише в середині XVIII століття ці обмеження були скасовані.
Тяжке соціально-економічне гноблення і національно-релігійні утиски піднімали населення на боротьбу. Чималий вплив на активізацію боротьби українських міщан мала визвольна війна українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, під час якої козацько-селянські війська двічі (у 1648 і 1649 рр.) були під мурами міста.
Багато жителів Самбірщини брало участь у антифеодальному русі на Прикарпатті у XVII—XVIII століттях. Загони опришків нищили маєтки, завдаючи поміщикам великої шкоди. У 1676 році шляхті вдалося схопити відомих ватажків опришків, що діяли у самбірській економії — Івана Макара, Лаврентія Прендоху та Василя Хархолу. У Самборі на спеціальному місці над Дністром народних борців було четвертовано.
Документи дозволяють відтворити не лише внутрішнє життя феодального Сам-бора, але і його зовнішній вигляд. Центральна частина міста (нині площа ім. Леніна) була забудована переважно двоповерховими кам’яними будинками, які простягувались від ринку вглиб дворів і на всю довжину мали вузькі півпідвальні коридори. У підвалах зберігались бочки з угорським вином, місцевим пивом і медом.
У дворах часто розміщалися городи, що засаджувалися квітами або лікарськими рослинами. У довгих коридорах були заглиблення, в них торгівці влаштовували свої лавки з дрібним крамом — бляшками, дзеркальцями, прикрасами, різнокольоровими виробами з тканин.
У ринку під час торгів та ярмарків стояли підводи і велась торгівля. Тому тут, особливо під час весняних дощів, стояло велике болото, яке стікало до Млинівки. Від кольору болота цю вулицю називали Жовтою.
У центрі міста, на ринковій площі, височіла міська ратуша з вежею 38 м висотою і годинником. На вежі ратуші — герб міста: олень, прошитий стрілою. Перед ратушею, з одного боку — міська контрольна вага, а з другого — спеціальне місце, де прилюдно виставляли засуджених. У підвалах ратуші розміщалися спеціальні кімнати тортур, там «урядував» міський кат.
На південь від міських мурів було кілька рибних ставків. До мурів і міських валів з усіх боків тіснились будиночки з городами. Частково такі городи збереглись і досі. Всередині мурів теж були невеликі городи. Великі і зелені масиви, засаджені городиною або перетворені в своєрідні сквери і парки, простягувались від теперішньої вулиці Леніна до Дубрівки. Парки були насаджені вздовж теперішньої вулиці В. Терешкової і в районі залізничної станції. На місці вулиць Шопена і Радянської були суцільні городи.
Важливим об’єктом середньовічного Самбора був водопровід, збудований близько 1400 року. Воду одержували з численних джерел на полях сіл Дубрівки і Біскович, що розташовані на 40—50 м вище рівня Самбора. Вода з джерел самопливом по дубових трубах відводилась у головний трубопровід, що вів до міста. Трубопровід закінчувався великім басейном, звідки вода подавалась у водозбірники, розміщені в різних частинах Самбора.
Існували тут також каналізація і лазня, збудована в кінці XIV століття, пошта, спочатку лише приватна, а з 1676 року т. зв. коронна.
До наших днів збереглось багато пам’яток старого Самбора. Це кілька житлових будинків XVII століття на площі ім. Леніна, міська ратуша (перша половина XVII століття), церква середини XVIII століття, будинки двох костьолів, монастирів домініканів, єзуїтів і бригідок, єзуїтської колегії, ловецький будинок, частина підземних ходів та інше. У Самбірському філіалі обласного архіву зберігаються цінні історичні документи, починаючи з XVII століття.
Австрійське панування, яке почалося в 1772 році, характеризувалося значними змінами в житті Самбора, що відбивали загальну тенденцію суспільно-економічного розвитку краю — розклад феодальних відносин і зародження капіталізму.
Розвиток товаро-грошових відносин створив умови для швидкого зростання міст. Населення Самбора збільшилось з 5 тис. чол. наприкінці XVIII століття до 8,6 тис. у 1828 році і до 11 тис. на початку 40-х років XIX століття. У 1841 році Самбір мав приблизно стільки населення, як Дрогобич, Станіслав, Перемишль.
Самбір став значним адміністративним центром.
З 80-х років XVIII століття до 60-х років XIX він був центром Самбірського округу (з десяти у Східній Галичині), а пізніше центром Самбірського повіту.
У 70—80-х рр. XVIII століття зруйновано міський мур, який сковував ріст міста. Тоді ж були закриті монастирі, а їх приміщення використали для урядових установ і казарм. Тут був один з трьох східногалицьких кримінальних судів.
Про розвиток культури у Самборі свідчить те, що в середині XVIII століття тут було дві друкарні, кілька шкіл — при парафіальному костьолі, церкві й синагозі, а з 1701 року — єзуїтська колегія.
Із Самбора у XV—XVIII століттях вийшло ряд відомих людей того часу — вчених, літераторів, художників. Серед них на особливу увагу заслуговує ім’я талановитого вченого і поета, сина самбірського шевця і селянки з села Надибів Григорія Самбірчика (1523—1573). Григорій Самбірчик (Григоріус Рутенус Самборітанус) був визначним культурним діячем свого часу, брав участь у заснуванні львівської гімназії, викладав у краківському й інших університетах, написав латинською мовою ряд поетичних творів, які були високо оцінені тодішньою критикою. З самбірських цехових майстрів вийшов відомий український маляр XVI століття Федуско,
У Самборі народився відомий вчений XVIII століття, вихованець Києво-Могилянської академії і викладач Московської Слов’яно-греко-латинської академії Павло Конюшкевич.
Походженням звідси (за даними деяких дослідників — з села Кульчиць під Самбором) був і герой турецьких воєн Юрій Франц Кульчицький. Пробравшись з обложеного Кара Мустафою у 1683 році Відня до табору князя Лотаринзького, який прийшов на допомогу віденцям, він передав важливі відомості про координацію дій проти ворога, що й вирішило результат битви на користь міста. Вдячні віденці подарували Кульчицькому запас кави, захоплений у турків, і він заклав у Відні першу в Європі кав’ярню. У 1885 році на будинку однієї з кав’ярень поставлено бронзову статую Кульчицького. Його іменем названо вулицю у Відні, а подвигу присвячено ряд історичних досліджень, художніх творів.
З другої половини XVIII століття все більш світського характеру набирає шкільна освіта. Усі самбірські школи передано під нагляд міської управи, а потім державних шкільних органів, колегію перетворено в гімназію. З 1850 року латинська мова викладання в гімназії була замінена німецькою, а пізніше — польською. Основну частину гімназистів становили вихідці з сімей купців, службовців, багатих ремісників і поміщиків.
Перша половина XIX століття відзначалася в Галичині значним пожвавленням суспільно-політичного руху, в якому активну участь брало і населення Самбора. Самбірський гурток, до якого належало близько 20 молодих людей різних національностей, переважно гімназистів, організував практикант місцевого суду, українець Каспер Ценглевич. Гурток виступав за повну рівність людей без різниці стану і нації, провадив антикріпосницьку агітацію серед селян. Ценглевич і його помічник гімназист Михайло Попель складали пісні українською мовою, в яких закликали селян до боротьби проти австрійського поневолення. Гурток Ценглевича був складовою частиною польського демократичного руху і перебував у контакті з групою «Співдружність польського народу».
На початку 1837 року діяльність самбірської молоді була викрита поліцією. Відбувся відомий в усій Галичині процес.
За визначенням І. Я. Франка, Ценглевич і його товариші закликали селян «до кіс, до ножів і до пожарів», а їх твори відзначалися «радикальним змістом» і «гострою антинімецькою тенденцією».
Великим поштовхом до дальшого пожвавлення суспільно-політичного життя були революційні події 1848 року. Тоді у місті виникла «Самбірська Народна Рада», до якої ввійшли представники українського і польського населення. Голова її у складі делегації Народних Рад Галичини їздив у листопаді 1848 року до Кошута з пропозицією допомогти угорській революції. У місті діяла і окружна «Руська рада».
Друга половина XIX століття характеризується дальшим зростанням українського суспільно-політичного руху. У 1862 році серед самбірських гімназистів-українців виникають таємні гуртки, які виступають за народну мову, збирають фольклор, читають Шевченка. У 1873—1877 рр. до такого гуртка належав відомий український письменник Андрій Чайковський. Виходець з сім’ї самбірського дрібного службовця, він написав ряд повістей з історії визвольної боротьби українського народу, а також творів, в яких викривалися потворності капіталістичного ладу. Але через обмеженість своїх поглядів Чайковський не міг вказати трудящим вірного шляху боротьби. Кращі твори А. Чайковського видані в радянський час.
Формується і виступає на політичну арену міський пролетаріат: робітники дрібних підприємств, різних будівельних організацій, залізничного вузла. Тут створюється осередок соціал-демократичної партії. Робітники разом з передовим студентством організовують різні «віча» і Першотравневі демонстрації. 1896 року відбувся страйк кравецьких робітників. Робітники домоглися підвищення на 10 проц. заробітної плати і встановлення одногодинної обідньої перерви.
У 70—80-х роках серед самбірської молоді набувають популярності соціалістичні ідеї, які поширювали в краю І. Франко і його однодумці. На початку 90-х років у Самборі була створена повітова управа радикальної партії, яку очолював видатний діяч селянського руху І. Михас.
Особливого піднесення суспільно-політичний рух у Самборі набрав під час підготовки до виборів 1897 року. В місті проводились збори і мітинги, присвячені питанням політичного життя й економічного становища трудящих. Самбірська поліція Зімушена була вдаватися до заборони і розгону зборів. Після виборів у самбірському суді відбулись процеси проти селян за «порушення спокою» під час виборчої кампанії.
Кандидатом у депутати до австрійського парламенту трудящі Самбірщини висунули І. Франка. Але реакції вдалося різними засобами не допустити обрання до парламенту великого революціонера-демократа. Після виборів І. Франко звернувся до виборців з подякою за підтримку його кандидатури. «Ваше завзяття,— писав він,— … ваша незламність супроти пострахів і переслідувань мусить кожного наповнити вірою і надією, що ще не вмерла наша доля. Ті переслідування і лиха, які Ви перетерпіли в тій боротьбі, не пропадуть марно, а будуть початком нового життя, нового розвою!».
І. Я. Франко не раз бував у Самборі. У 1913 році на зборах інтелігенції й молоді він читав свою поему «Мойсей». Вшановуючи пам’ять великого Каменяра, трудящі міста встановили в 1946 році меморіальну дошку на будинку, де виступав І. Франко.
Деякий час працював викладачем самбірської гімназії видатний український вчений, фольклорист і композитор Філарет Михайлович Колесса. Тут у 1904 році народився композитор, заслужений діяч мистецтв, багато років ректор Львівської консерваторії ім. М. В. Лисенка Микола Філаретович Колесса.
У Самборі провів останні дні свого життя і в 1906 році був похований відомий режисер, актор і перший директор українського театру товариства «Руська Бесіда» у Львові Омелян Бачинський.
Великий вплив на піднесення робітничого руху в Самборі мала російська революція 1905—1907 рр. Частішими стали страйки, все вищими вимоги страйкуючих. Страйкували будівельники, пекарі, цегельники, столярі. В місті відбувалися збори трудящих, на яких висувалися вимоги демократизації країни, загального виборчого права, 8-годинного робочого дня.
Проявом революційності трудящих Самбора було широке відзначення у 1914 році сторіччя з дня народження Т. Г. Шевченка. В місті відбувся великий святковий мітинг, на який прибули тисячі селян з багатьох сіл і містечок Прикарпаття. На честь знаменної дати на одному з будинків на центральній площі міста (тепер площа ім. Леніна) було встановлено меморіальну дошку із віщими словами поета-революціонера: «Вставайте, кайдани порвіте!».
Під час першої світової війни Самбір не зазнав руйнувань. Уже 17 вересня 1914 року він без бою був зайнятий російськими військами, які пробули тут до літа 1915 року. Австрійські власті після повернення масово арештовували і відсилали до концентраційних таборів усіх, хто виявляв найменші симпатії до російського народу.
Після розпаду Австрії, 2 листопада 1918 року, владу в Самборі захопили українські буржуазні націоналісти. В місті і повіті зростали господарська розруха, спекуляція і голод. Невдовзі розпочали наступ польські інтервенти і вже 17 травня 1919 року окупували Самбір.
20—30-і роки XX століття не відзначилися істотними змінами в розвитку міста. Населення зросло з 19,4 тис. чол. у 1921 до 22,1 тис. в 1931 році і 23 тис. напередодні возз’єднання. За переписом 1931 року, 15 проц. працюючого населення займалося сільським господарством, 22 проц. працювало в промисловості і ремеслі, 17 — в торгівлі, 11 — в комунальному господарстві і на транспорті, а решту (близько 35 проц.) — складали державні службовці, домашня прислуга і люди вільних професій та без визначених занять. У промисловості і ремеслі працювало 2,1 тис. чол. Близько половини їх були власниками різних майстерень. На 1,2 тис. найманих робітників налічувалося близько 250 чол. безробітних.
Найбільшим промисловим підприємством був тартак фірми «Брати Лянгер», на якому, як і напередодні першої світової війни, працювало 120—180 робітників. Крім того, на 2 млинах і 3 сезонних цегляних підприємствах працювало по 15— 30 робітників. Стільки ж на заснованому у 20-х роках невеликому механічному заводі. Спиртовий завод напередодні возз’єднання був законсервований. Промисловість Самбора була також представлена трьома друкарнями, 15 пекарнями і численними ремісничими майстернями.
Кількасот робітників працювало на залізниці. Створений у зв’язку з проведенням наприкінці 1872 року залізничної лінії Стрий—Самбір—Хирів—Перемишль і розширений в 1903 і 1905 рр. після будівництва нових ліній Львів—Самбір і Самбір—Сянки самбірський залізничний вузол тепер став втрачати своє колишнє значення для міста.
В результаті застою в розвитку економіки у місті постійно існувало і з кожним роком зростало безробіття. Матеріальне становище трудящих було дуже важким. Крім соціального гніту, українське населення терпіло важкий національний гніт. Викладання в усіх школах велось польською мовою. Лише в єдиній приватній гімназії і семирічній школі учні навчались українською мовою. В усіх середніх школах— приватних і державних — навчання було платне, що фактично закривало доступ до них дітям трудящих. Лише одиниці з робітників, і то ціною великих зусиль, змогли дати дітям середню освіту.
Польські власті переслідували українські культосвітні товариства. Вони всіляко перешкоджали розвиткові створеного у 1927 році українського музею «Бойківщина», який згуртував численних любителів-краєзнавців Прикарпаття і видавав журнал «Літопис Бойківщини».
Трудящі не корилися гнобителям і вели боротьбу за своє соціальне і національне визволення. На чолі цієї боротьби стояла Комуністична партія.
Комуністичні осередки в Самборі і повіті виникли в 1920 році, а в наступному році зібралася перша Самбірська повітова партійна конференція. Самбірська комуністична організація розгорнула активну діяльність: організовувала страйки, політичні мітинги і демонстрації, поширювала літературу, листівки, вела велику роз’яснюючу роботу серед трудящих.
Велику роботу проводили комуністи в культосвітніх й спортивних товариствах («Просвіта», «Луг», «Каменярі» та інших), викривали зрадницьку роль українських буржуазних націоналістів, перетворювали повітові з’їзди цих товариств в арену запеклої боротьби проти реакції і попівщини.
З великим політичним піднесенням відзначали трудящі Самбора свято Першого травня 1922 року. В ніч на Перше травня по місту були розклеєні комуністичні листівки. У приміщенні кінотеатру зібралися сотні людей. Трудящі вимагали негайного звільнення політичних в’язнів, конфіскації усіх маєтків, нажитих нечесним шляхом, скорочення робочого дня. Після зборів відбулась демонстрація. Під міською ратушею відбувся мітинг, на якому промовці виступали за зміцнення солідарності робітничого класу в боротьбі проти капіталу.
Ще активніше відзначили трудящі міста Перше травня 1923 року. У демонстрації взяла участь також сільська біднота з навколишніх сіл. У листопаді 1923 року робітники Самбірського залізничного вузла взяли участь у загальному страйку залізничників Польщі. Страйкуючі вимагали політичних свобод, 8-годинного робочого дня.
Деяке економічне пожвавлення, яке спостерігалось на початку 20-х років, незабаром змінилося застоєм. У лютому 1925 року в Самборі налічувалося лише зареєстрованих 270 безробітних. Фактична кількість їх була значно більшою. 26 лютого 1925 року безробітні пройшли вулицями Самбора. Демонстранти вислали до бургомістра депутацію з вимогою надати їм роботу.
Вплив комуністів серед трудящих міста зростав. Як відзначала самбірська повітова конференція Комуністичної партії Західної України, що відбулася у жовтні 1926 року, комуністичні гасла серед мас стали дуже популярними. Зростав вплив комуністів серед гімназійної молоді, в «Просвіті». Самбірська партійна і комсомольська організації виховали численний загін відданих справі робітничого класу людей, які активно проявили себе в підпільній революційній боротьбі.
З особливою гостротою розгорнувся революційний рух у Західній Україні в період світової економічної кризи і наступної депресії. Становище трудящих у зв’язку з зростанням безробіття дуже погіршилося. 500 чол. у місті були позбавлені роботи. У Самборі, як і в інших містах, відбуваються демонстрації і збори безробітних, «походи голодних». На будинках урядових установ систематично розклеюються листівки з вимогою праці, хліба і політичних свобод, заклики до возз’єднання з Радянською Україною. Так, наприклад, вночі з 24 на 25 лютого 1931 року на будинках з’явилися написи «Вимагаємо для голодних хліба, для безробітних праці і допомоги. Геть з скороченнями, геть з фашистівською раціоналізацією і терором. Хай живе похід голодних!». В наступну ніч на телеграфних дротах був повішений червоний прапор з написом «Геть з війною проти СРСР. Хай живе Революція».
Революційне піднесення в Самборі не спадало до самого визволення у 1939 році. Про це свідчить активна страйкова боротьба, численні демонстрації трудящих. Так, наприклад, у 1937 році відбулося 3 страйки, у 1938 — 4, у 1939 році — 3. Страйкували шляхові робітники, будівельники, робітники тартака і цегелень, шевці. З 14 липня по 4 серпня 1938 року у тартаку Лянгера відбувся окупаційний страйк з вимогою заключения колективного договору.
Під час нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу гітлерівська авіація зруйнувала залізничний вузол, паровозне депо, залізничну водонасосну станцію, тартак Лянгера та інші об’єкти.
26 вересня місто було визволене Червоною Армією.