Сколе, Сколівський район, Львівська область
Сколе — місто районного підпорядкування, центр Сколівського району. Сколівській міськраді підпорядковані селища Демня і Святослав. Місто розташоване серед лісистих Карпат на березі річки Опір — правої притоки річки Стрий, за 100 км від м. Львова. Через Сколе проходить залізнична електрифікована магістраль Львів — Чоп та шосейна дорога Львів — Мукачів. Місто з усіх боків оточене мальовничими вершинами Сколівських Бескидів, вкритих хвойними лісами. Населення — 5,3 тис. чоловік.
Перша письмова згадка про Сколе датується 1397 роком. Але напевне Сколе виникло набагато раніше — десь на початку XI століття. Про це зокрема свідчить досить поширена народна легенда про походження назви Сколе: нібито на цьому місці в 1015 році відбулась жорстока битва між синами Володимира Святославича — Святополком і Святославом. Вся долина між горами була вкрита тілами вбитих і поранених, а жорстокий Святополк все вигукував: «сколіть їх всіх!». Військо Святослава було знищено, сколоте. Долину між горами тому нібито і назвали Сколе. Вірогідність цієї легенди підтверджується і назвою селища Святослав, що є пригородом Сколе. Назву Сколе пов’язують також зі словами скеля, оскільки долина, де розташоване місто, оточена скелями.
Серед археологічних пам’яток, виявлених на території міста,— старовинні речі періоду Київської Русі, зокрема частина меча.
Сколе являло собою приватно-власницьке село, в якому хазяйнувала дрібна, так звана «ходачкова» шляхта. Володіючи невеличкими земельними ділянками або і взагалі не маючи ніякої земельної власності, ходачкова шляхта за своїм економічним становищем не відрізнялась від міщан або селян, але за своїми становими привілеями належала до експлуататорської феодальної верхівки. Намагаючись зберегти своє привілейоване становище, вона вдавалась до різноманітних засобів, починаючи від утисків населення і кінчаючи прямими грабунками.
В середині ХУІ століття за Сколе розгорілася боротьба між польськими магнатами Яном Тарнавським і Петром Кмітою, що закінчилась на користь Тарнавського.
Однак і далі Сколе належить до числа тих містечок, де поруч із землями, що входять до латифундій польських можновладців, знаходяться земельні ділянки дрібної шляхти. В 1567 році обширні латифундії Тарнавського переходять у власність князів Острозьких, нащадки яких на початок XVIII століття зосереджують у своїх руках майже всі сколівські володіння.
Як дрібна шляхта, так і великі магнати нещадно гнобили населення, накладаючи на нього грошові і натуральні податки. Так, селянин мусив платити «ланове» — З—4 гривні, «лісне» — 3 злотих, «димове» — 1 злотий, за весілля дочки — 1 злотий, за вдову — 2 злотих, за розвід — 6 злотих. З натуральних податків платили поголовщину, половинщину.
Страждало населення від численних феодальних міжусобиць — шляхетська сваволя і анархія приводили до розорення селян. Так, наприклад, володарі Сколого в 1660 році напали на шляхту міста Стрия. У відповідь на це в 1664 році стрийські шляхтичі пограбували жителів Сколого на суму 20—30 тис. злотих.
Великих руйнувань зазнавало Сколе і від нападів іноземних завойовників. В липні 1594 року татари, сіючи смерть і руйнування, пройшли через Сколе, Тухлю, Славське.
В 1610 і 1657 роках Сколе було пограбоване угорськими нападниками. Природно, що від цих нападів страждало насамперед трудове населення.
В 1660 році на землях, що належали до села Сколого, було засновано містечко. Воно розташувалось на вищій місцевості, далі від берега річки Опору, щоб уникнути небезпеки частих повеней. За іменем тогочасного власника Сколого Олександра Заславського його було названо Олександрією, проте ця штучна назва не прищепилась, населення продовжувало називати місто так само, як село — Сколе. В центрі міста стояв огороджений кам’яним муром замок. Як і все містечко, він був побудований з дерева, над брамою височіла башта з бійницями. Посередині торгової площі була збудована ратуша, єдина на той час мурована споруда в Сколе. Проте ратуша не стала центром міського самоврядування, бо Сколе, як приватновласницьке місто, не користувалося магдебурзьким правом. Ратуша фактично використовувалась як склад товарів.
Населення Сколого, на відміну від інших міст і містечок Галичини, було менше зв’язане з сільським господарством. Воно не мало власних грунтів, городів, бо всі землі в околицях становили маєток того ж самого власника. Зацікавлений в збільшенні прибутків, власник маєтку залучав до міста торговців і ремісників, дозволив селитись єврейському населенню. Основна маса єврейського населення жила дрібного торгівлею і ремеслом, а його заможну верхівку пан використовував як орендарів, корчмарів. В 1692 році у місті налічувались 53 хати, в 6 з них були шинки і дві броварні. Населення міста становило приблизно 400—500 чоловік. В околицях Сколого проживало 515 мешканців. Отже, всього було близько 1000 жителів.
Про становище трудящих Сколого в добу феодалізму красномовно свідчить «Інструкція для вибирання кари за різні провини підданих Тухольської волості» від 1623 року, складена для поміщицького суду княгинею Теофілією Острозькою, якій на той час належало Сколе. 26 пунктів цієї інструкції передбачали різні покарання селян, які чимось провинились перед поміщиком; у 18-у пункті, наприклад, відзначалось, що коли підданий повезе молоти зерно не до свого сільського млина (який належав поміщику), а до іншого, то зерно буде вилучено на користь поміщика. У 14-у пункті вказувалось, що якщо селянин знав про втечу з маєтку свого сусіда, але не доповів старості, то він повинен заплатити поміщиці 4 гривни, а старості — 1,5 гривни (для порівняння: 8—9 гривен коштував військовий кінь).
Доведене до відчаю експлуатацією та гнобленням населення Сколівщини не раз піднімалось на боротьбу. Найбільш яскраво вона виявилась в русі народних месників — опришків. Протягом 1671—1681 рр. в околицях Сколого діяв загін опришків колишнього пастуха Андрія Дзигановича, а в 40-х роках XVIII століття — загони під керівництвом Олекси Довбуша та його побратима Івана Бойчука.
10 червня 1772 року в Сколе вступили австрійські війська. Для Галичини настав період австрійського панування. Австрійський уряд наклав на жителів міста нові податки.
Населення Сколого і Сколівщини платило своїм власникам грошовий чинш, а тому панщина тут була дещо меншою, ніж в інших районах. До видання патенту 1786 року сколівчани відробляли панщину чотири тижні на рік. Патентом 1786 року вона була зменшена до 12 днів на рік. Наполовину зменшилась данина сіна, вівса (з 455 до 333 цнт), державний чинш від млинів — з 6 до 4 тис. злотих.
Але, як правило, поміщики та їх адміністрація порушували цей патент. Це викликало заворушення селян, і тоді австрійські власті ставали на сторону феодалів. Так було в Сколому 1795 року. Коли селян стали змушувати працювати на пана по 40—80 днів на рік замість 12, вони поскаржились на адміністрацію маєтку поміщиці Ізабеллі Любомирській. Не діждавшись відповіді, в 1796 році вони послали скаргу імператору. Скарга була передана на розгляд в Стрийське окружне управління, яке своїм рішенням відкинуло вимоги селян, попередивши їх ще раз, що вони повинні виконувати панщину і працювати за примусовим наймом. В той же час за подання скарги над селянами була вчинена розправа. Багатьох з них в 1797 році було віддано в рекрути. Згідно з австрійським законодавством поміщики мали необмежену владу над своїми селянами. Вони могли позбавляти селян землі, бити і заковувати в кайдани. До цього додавався ще й національний гніт.
В останній чверті XVIII століття в господарському житті Сколого сталися значні зміни. Шукаючи нових джерел прибутків, власниця маєтку Ізабелла Любомирська пожвавлює підприємницьку діяльність. Вона запрошує на Сколівщину німецьких колоністів, які селяться переважно в містах і займаються ремеслом (переважно пекарі, слюсарі, годинникарі). В Сколому поселились також колоністи-гірники, які побудували залізоплавильну піч, що працювала на руді, яку привозили з Жидачева. Незабаром було знайдено залізну руду і на Сколівщині. 1780 року в присілку Демні почалось будівництво так званої високої залізоплавильної печі. Почалось будівництво лісопильних підприємств. Недалеко від залізної гути була побудована гута скляна, де працювали спеціалісти з Чехії. В 1809 році там працювало 140 робітників. Проводяться значні дорожні роботи: в 1784 році почалось будівництво шосейної дороги між Сколим та Нижніми Воротами в Карпатах.
Але і розвиток торгівлі і підприємницька діяльність приносила користь тільки поміщиці, а не селянству. Загальне зубожіння поглиблювали такі стихійні лиха як пожежа 18 серпня 1771 року, під час якої згоріла значна частина міста, часті повені (особливо в 1784 році) та масовий голод 1784—1787 років. Про ці часи Іван Франко писав: «Люди жили кропивою, гірчицею та корою, цілими громадами тікали на Поділля, на Бесарабію і бог знає куди, а бувало й таке, що їли трупи померлих людей».
Посилення феодального гніту викликало ріст незадоволення селян панщинно-кріпосницьким ладом, зміцнювало їх прагнення до волі. Особливо масовим було селянське заворушення на Сколівщині в 1825—1826 роках. Воно почалося у відповідь на те, що адміністрація сколівського маєтку, заручившись підтримкою Стрийського окружного управління, сфабрикувала в 1815 році угоду про роботу в маєтку за примусовим наймом. Більшість громад Сколівщини не підписала цю угоду, відмовилась працювати за примусовим наймом. Протягом майже 10 років селян силою примушували працювати за мізерну плату. Селяни писали скарги поміщиці, імператору, але скарги ці повертались або в маєток, або в Стрийське окружне управління, які не вживали ніяких заходів. Тоді в березні 1825 року селяни відмовились виконувати і панщину і примусові роботи. 24 березня в Сколе прибула з Стрия військова команда в складі 80 солдат, а в квітні — ще 40 солдат додатково. Проте всі намагання примусити селян до виконання угоди 1815 року були марними. В липні 1825 року над жителями Сколівщини була вчинена жорстока розправа, проте губернське управління змушене було анулювати угоду 1815 року. Селянам була нав’язана нова угода, для забезпечення її виконання в місті залишено до 2-х рот піхоти. Але при наближенні солдатів до сіл селяни тікали в гори, в ліси, на Закарпаття. Каральна експедиція тривала до вересня 1826 року. Ці події М. Устиянович описує так: «Селян ловлено, мов яких собак по зимівках, по версіх і бито; бито як в бубен, доки не підписалися на панщину».
Селянські заворушення тривали і в 40-х роках XIX століття. Галичина, як і вся Австрія, йшла назустріч буржуазній революції. В 1847 році, напередодні буржуазної революції, Сколе належало Потоцькому. Містечко налічувало 238 садиб, його жителі сплачували щорічно 99 флоринів чиншу. В селі Сколому було 146 дворів. За рік селяни відробляли 1130 двоспряжних днів і 2397 піших днів панщини. Крім того, громада платила податки (карбове, рогове, грунтовий чинш), що становили 454 флорини 17 крейцерів на рік. Скасування кріпацтва в 1848 році, проведене в інтересах поміщиків, майже не полегшило становища селян. Після скасування панщини на Сколівщині Потоцький одержав від міста викуп за чинші 1999 флоринів, а від села — 9085 флоринів, тобто 11084 флоринів.
В 1859 році Потоцький продав сколівські землі разом з усією Тухольщиною графу Євгену Кінському за 275 тис. золотих ринських. Кінський будує в Сколому великий паровий тартак і внаслідок хижацької вирубки лісу одержує величезні прибутки. В 1886 році вартість його маєтку уже обчислювалась в 2 мільйони ринських. На залізній і скляній гутах працювало близько 140 робітників. З виплавленого заліза вироблялись лопати, мотики, лемеші до плугів, труби тощо. В 1864 році було засновано сірникову фабрику. В 1870 році на ній працювало 53 робітники.
З кінця XVIII століття, після зайняття Галичини Австрією, починається германізація адміністрації управління маєтку та місцевої влади в Сколе, що було засобом соціального та національного гноблення українського населення. В кінці XVIII століття в Сколому було засновано німецько-єврейську школу. Перша школа з українською мовою навчання стала діяти лише з 1819 року. Це була двокласна школа з одним учителем. Природно, що вона не могла охопити всіх учнів, основна маса населення залишалась неграмотною.
Тим часом розвиток капіталізму на Сколівіцині посилюється. В 1886 році підприємці Гредель і Шмідт купують у графа Кінського 34,5 тис. га лісу. Гределі, що вийшли з крамарсько-лихварської родини, швидко багатіють, навіть одержують від імператора титул баронів. Вони починають ще більш хижацьку експлуатацію лісів. У 80-х роках фірмі Гределів належали 2 великих парових та кілька дрібних тартаків, сірникова фабрика, машинобудівний завод та інші підприємства. Вирубка лісів особливо посилюється з 1885 року, коли Сколе було сполучено залізницею з Стриєм, а в 1887 році — з Мукачевим. Гределі рвуться в глибину Карпат, для чого прокладають зі Сколого до села Бутівлі вузькоколійну дорогу завдовжки 20 кілометрів.
Розвиток капіталізму веде до розбудови Сколого. В 1880 році в Сколому було 522 будинки і 3000 жителів, з них у місті було 300 будинків і 2047 жителів, а в селі — 222 будинки і 953 жителі. Містечко було густо, безпланово забудовано, з надзвичайно вузькими вулицями. Ось чому пожежа 1888 року нанесла Сколому великі збитки. Згоріло понад 100 дворів, близько 200 родин залишилось без житла. Згоріли також костьол, міська управа, школа. Але уряд не дбав про населення, відбудова велась повільно, безпланово. Головна турбота полягала в тому, щоб місто не залишилось без церкви і костьолу. Для їх відбудови був організований збір коштів серед населення. 31 тис. ринських було вручено барону Шмідту, який побудував церкву і костьол, пишніші від тих, що згоріли. Школа ж, яку теж відбудували на громадські кошти, була такою ж, як і колись,— убогою, двокласною, з одним учителем.
У кінці XIX століття в Сколому створюються дві великі каменоломні, на одній з них працювало 250, на другій — 100 чоловік. Розширюється сірникова фабрика, на якій в 1912 році працювало вже 250 чоловік. Розвиток промисловості сприяє розвиткові міста.
В 1912 році Сколе було виділене з Стрийського повіту як центр Сколівського повіту. На той час місто і село Сколе зливаються. В місті нараховується вже близько 6 тис. жителів, тобто кількість населення порівняно з 1880 роком подвоїлась. Показовий національний склад населення: поляків налічувалось 2,5 тис. чоловік, євреїв — 2, українців — тільки 1,5 тис. чоловік. Такий національний склад населення наочно свідчить про національне гноблення українських трудящих, які в умовах багатонаціональної буржуазної Австро-Угорської імперії були на становищі гнобленої національної меншості. Переважна частина населення Сколого складалась з чиновницько-адміністративного апарату та дрібних підприємців і торговців, до складу яких українському населенню доступ був закритий. Не дивно, що значна частина українського населення в пошуках кращої долі змушена була емігрувати за океан.
Розташування міста у мальовничій, оточеній горами долині, з лагідним кліматом, приваблювало безліч туристів і хворих. У 900-х роках воно стає відомою кліматотерапевтичною станцією, куди літом з’їжджалось понад 1500 відпочиваючих. Звичайно, на відпочинок приїжджали ті, хто мав гроші. Вони вимагали за свої гроші відповідного комфорту, сприяючи появі нової галузі підприємницької діяльності. Будуються два пансіонати, готель, у місті працюють 7 приватних лікарів, діє аптека, невеликий кінотеатр, бібліотека. Починається електрифікація міста від електростанції Гределя, збудованої в Демні. Електроосвітленням, звичайно, користувались лише заможні. Зимою туристів вабив лижний спорт, неподалеку був збудований трамплін. По обох берегах ріки Опір було обладнано пляж. Відкриваються дві школи для дівчат і хлопчиків. Сколе поступово втрачає сільський характер; населення стає промисловим. Значна його частина була зайнята в сфері обслуговування багатих туристів. Економічні зв’язки населення з сільською периферією здійснювались через торги і ярмарки, що відбувались у точно визначені дні.
В процесі капіталістичного розвитку поряд з нагромадженням багатств у руках підприємців йшов процес зубожіння трудящих. Сколе не було винятком у цьому плані. Особливо тяжким було становище прикарпатських лісорубів фірми Гределя, яка мала близько 2000 робітників і проводила заготівлі лісу в районі Сколого. Робітники працювали по 10—12 годин у день, заробляючи 1—2 злотих. Барон Гредель випускав свої власні грошові знаки, якими розраховувався з робітниками і за які можна було купувати лише в крамницях його фірми дорогі і недоброякісні товари.
У відповідь на нещадну експлуатацію трудящі все активніше включалися в революційну боротьбу; на початку XX століття вона проходила під впливом першої російської революції. З—6 вересня 1907 року в Сколому відбувся один з найбільших у Галичині страйків. Понад 800 робітників заводів Гределя і Шмідта застрайкували, вимагаючи підвищення заробітної плати, відновлення на роботі безпідставно звільнених робітників. Страйкували і робітники каменоломень.
З початком першої світової війни економіка міста стала занепадати; в 1914 році перестала діяти сірникова фабрика, збільшилось безробіття. Зросли ціни на продовольчі та промислові товари.
Трудящі радісно зустріли російські війська, які ввійшли в Сколе у вересні 1914 року. Звичайно, треба мати на увазі неоднорідність російської армії, агресивні наміри російського імперіалізму щодо Галичини. Але в особі простих російських солдатів трудящі Галичини зустрічали братів. З великою симпатією згадують старі жителі Сколого російських солдатів, які по-братньому здружились з населенням, допомагали йому харчами, одягом.
Після відходу російської армії австрійські війська вчинили розправу над населенням, яке симпатизувало росіянам. Здійснювались реквізиції продовольства і хатнього майна, що носили характер прямого грабунку.
Військово-поліцейський терор проти населення супроводжувався посиленням національного гноблення. Навіть написи українською мовою на залізничних станціях були замінені польськими і німецькими. Українська мова заборонялась і в школах. Так австрійський уряд і панівна польська верхівка в Галичині використовували воєнний стан для германізації і полонізації краю.
Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії посилює революційну боротьбу західноукраїнських трудящих. Велику роль в її розгортанні відігравали колишні полонені солдати, що повертались з революційної Росії. Багато з них згуртували навколо себе свідомих робітників і селян. В Сколе такими солдатами були М. Диркавець, М. Попович, С. Данилевич та інші.
Хоча в Сколому протягом 1917—1919 рр. і не відбувалось значних подій, його трудящі спільно з трудящими Галичини вели боротьбу проти австро-угорських поневолювачів, а після розпаду імперії в листопаді 1918 року — проти своїх власних,
українських поміщиків і капіталістів, що на чолі з буржуазно-націоналістичними партіями захопили владу і створили в Галичині націоналістичний уряд так званої ЗУНР.
Не припиняли вони боротьби і після падіння ЗУНР в липні 1919 року, спрямовуючи її тепер проти польських загарбників, що з допомогою Антанти окупували Галичину.
Визначною подією цього часу було повстання під керівництвом Федора Бекеша, що охопило всю Сколівщину. Воно було одним з епізодів революційної боротьби західноукраїнських трудящих за Радянську владу в 1920 році, коли, розгромивши білополяків, радянські війська визволили частину східних повітів Галичини.
Федір Бекеш, уроженець Сколого, 1919 року в складі одного з підрозділів галицької армії був інтернований в Чехословаччині. Коли серед інтернованих галицьких солдат почав ширитись комуністичний рух, Бекеш стає одним з організаторів підготовки повстання. З невеликим загоном Федір Бекеш переходить з Чехословаччини в Сколівський повіт. Повстання почалось 21 серпня 1920 року. За сигналом селянина Івана Дем’яка повстанці напали на польський військовий загін в Опорці і, роззброївши його, захопили казарми. До бекешівців стали приєднуватись селяни Опорця, Славського, Хітара, Кального, Волосянки. Загін збільшився до 130 чоловік. Від імені повсталих Бекеш проголосив встановлення в Прикарпатті Радянської влади. 22 серпня повстанці зайняли Лавочне і залізницею добрались до Гребенова і Тухлі. Повстанці ставили на меті захопити залізничну лінію аж до Стрия, куди в серпні 1920 року здійснили рейд червоні козаки Віталія Примакова, і з’єднатися з Червоною Армією.
Активні дії повстанців тривали 5 днів — з 21 по 26 серпня. Під натиском польських військ повстанці змушені були відступити в Чехословаччину. Але окремі загони повстанців нападали на польські застави до 29 серпня.
Керівником і організатором революційної боротьби західноукраїнських трудящих була Комуністична партія Західної України [до 1923 року — Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ)].
Точних даних про час виникнення організації КПСГ у Сколому немає, але можна допустити, що вона існувала вже восени 1920 року. В числі організаторів і активних діячів Сколівської парторганізації були М. Диркавець, С. Данилевич, М. Попович. Коли проводились додаткові арешти в зв’язку з арештом делегатів І з’їзду КПСГ (так званої Святоюрської конференції), в Сколому в листопаді 1921 року був заарештований і М. Диркавець, характеризуючи діяльність якого поліція зазначала: «Цьому ж Диркавцеві можна також приписати у більшості випадків цілрій ряд неодноразових, т. зв. „диких”, страйків робітників тартаків».
Одним з характерних прикладів організаторської та пропагандистської діяльності місцевої організації КПСГ було створення восени 1922 року, під час виборчої кампанії по виборах до польського сейму, Сколівського комітету «Союзу пролетаріату міст і сіл Східної Галичини», що налічував у місті 10 низових осередків по 5 чоловік. Робота комітету була настільки енергійною, що поліція розпустила його через кілька місяців. Але досвід, набутий у виборчій кампанії, не пропав марно, колишні члени «Союзу…» стали комуністами — парторганізація міста поповнилась новими 9 осередками КПСГ4.
Сколівська парторганізація провадила свою роботу головним чином серед робітників лісового промислу, що становили переважну більшість населення Прикарпаття. Дальше загострення соціальних і національних протиріч в умовах післявоєнної кризи обумовило піднесення революційного руху. Грізною була першотравнева демонстрація 1923 року. Вулиці і площі міста заповнили тисячі робітників Сколого і навколишніх сіл з червоними прапорами і гаслами «Геть колонізаторів!», «Смерть зрадникам робітничого класу!», «Ми вимагаємо 8-годинного робочого дня!». З полум’яною промовою на мітингу виступив комуніст Глинський. Робітники не допустили арешту оратора поліцією. В листопаді 1923 року був проведений успішний трьох-тижневий страйк робітників лісопильного заводу Гределя; адміністрація змушена була підвищити зарплату робітників на 18 процентів. Це була велика перемога комуністів.
Аналогічні страйки, організовані комуністами, проходили і в 1924, 1926, 1931, 1933, 1934 роках.
В інформації воєводського управління міністерству внутрішніх справ про діяльність КПЗУ в IV кварталі 1926 року зазначалось, що під впливом КПЗУ в Сколому перебуває 300 робітників, що КПЗУ має вплив у спілці деревообробників та касі хворих і зокрема відмічалось: «Про те, що КПЗУ справді має сильний вплив у вище згаданих профспілках, свідчать зовнішні прояви її діяльності, як наприклад, обрання відомого комуністичного діяча, контролера каси хворих у Сколе Петра Бандуровича секретарем професійної спілки деревообробників Прикарпаття 24 жовтня ц. р., поширення комуністичних нелегальних видань серед деревообробників у Сколе, а в листопаді під час страйків обрання двох делегатів-комуністів з профспілки у Сколе на конференцію профспілкових делегатів Підкарпаття, що проводилась 28 листопада у Львові». В 1926 році парторганізація Сколівського повіту налічувала близько 180 членів, з яких 120 були робітники, решта — селяни і ремісники.
Місцева організація КПЗУ керувала революційно-визвольною боротьбою трудящих, спираючись на комсомольську організацію. Комсомольська організація налічувала на той час близько 100 чоловік.
В Сколому існував також повітовий комітет «Сельробу», головою якого був обраний член КПЗУ Микола Диркавець. У Сколому діяло також два гуртки МОДРу.
Комуністи-підпільники за допомогою профспілкових організацій, «Сельробу», читалень «Просвіти», спортивних організацій розгорнули серед трудящих широку роз’яснювальну роботу, пропагуючи досягнення соціалістичного будівництва в СРСР та УРСР.
Масово поширювались серед трудящих комуністичні і прогресивні видання — газети «Сельроб», «Земля і воля», журнали «Наша правда», «Вікна».
В Сколому, де була сильна і добре законспірована парторганізація, знаходилась підпільна друкарня технічного відділу ЦК КПЗУ. Вона розташувалась у лісі, на горі Зелемінь. Друкарня мала кілька машин, склографи, гектографи. Тут друкувались листівки, відозви, бюлетені КПЗУ. Друкарня діяла до літа 1933 року. Провокатор, що пробрався в парторганізацію, допоміг поліції вислідити і розгромити друкарню. При її обороні героїчно загинув Іван Цабан.
КПЗУ здійснювала керівництво революційно-визвольною боротьбою трудящих у запеклій боротьбі з соціал-угодовцями та буржуазними націоналістами, які вірно служили фашистському режиму. Особливо гострою була боротьба з українськими буржуазними націоналістами, які не зупинялись перед терористичними актами.
В листі Секретаріату ЦК КПЗУ до Політбюро ЦК КПЗУ від 9 квітня 1934 року повідомлялось: «Оунівці з Синьовидська напали на одного комсомольця зі Сколого. Він заховався в якійсь хаті. Тоді вони оточили хату, не випускали його цілу ніч, а ранком віддали його поліції. Це викликало в Сколому велике обурення». Літом 1936 року бандити з ОУН з-за рогу по-звірячому вбили в Сколому комуніста Миколу Гребінця.
Місто Сколе не раз було свідком рішучих дій місцевих комуністів. Так, в день похорон секретаря Стрийського окружкому КПЗУ О. П. Маківки, вбитого поліцією в с. Нижньому Синьовидному 12 лютого 1932 року, на всій телефонній лінії від Демні до Нижнього Синьовидного були розвішані червоні прапори, їх розвішали комсомольці під керівництвом комуністів Мирослава Бандуровича та Івана Цабана. Червоні прапори з траурними стрічками були вивішені на корпусах лісопильного заводу в Демні та на будинках міста. Прапор завдовжки 12 метрів замайорів на заводській трубі колишньої сірникової фабрики. Його вивісив робітник Михайло Галушка, написавши внизу: «Увага — заміновано». За зняття прапора поліція обіцяла 2000 злотих, але ніхто не погоджувався цього зробити. Тоді поліцаї почали в нього стріляти, поки не збили.
Аналогічні події відбулися 29 червня 1933 року під час похорон вбитого при нападі на друкарню на горі Зелемінь Івана Цабана. Характерно, що в день похорон була випущена листівка, надрукована в друкарні на горі Чудилів, куди була перенесена частина обладнання ще перед розгромом друкарні на горі Зелемінь.
Після розгрому друкарні поліція провела масові арешти комуністів і комсомольців. З лав революціонерів були вирвані найактивніші, і все ж парторганізація продовжувала діяти. Місцевий комітет КПЗУ переправив у тюрму зашифрованого листа, в якому говорилось: «Держіться, дорогі товариші. Ваші арешти для нас велика втрата, але ми ще більше посилимо роботу, щоб капіталісти знали, що ніякі арешти не зможуть припинити визвольної боротьби трудящих. З комуністичним привітом, МК КПЗУ».
В лютому 1934 року в Стрию відбувся судовий процес над 23 робітниками-рево-люціонерами зі Сколого.
Режим терору і насильства з боку фашистських окупантів та їх буржуазно-націоналістичних агентів не зміг зламати революційно-визвольної боротьби трудящих, керованих Комуністичною партією. В 1936 році вибухнув великий страйк лісорубів на Сколівщині, який тривав понад місяць і закінчився перемогою робітників — капіталіст змушений був підписати договір, в якому передбачалось підвищення заробітної плати, містилось зобов’язання не звільняти робітників самовільно з роботи і розв’язувати всі спірні питання через профспілку. В червні 1937 року під керівництвом Сколівського МК КПЗУ відбувся новий страйк робітників на підприємствах фірми Гределів, що закінчився підвищенням зарплати робітникам на 8 процентів. В 1938 році пройшла грандіозна першотравнева демонстрація трудящих. 2500 демонстрантів з червоними прапорами пройшли головною вулицею міста.
Активна участь трудящих міста Сколе і повіту в революційній боротьбі, керованій КПЗУ, зумовлювалась тяжким становищем трудящих. Марксистсько-ленінські ідеї, що поширювала КПЗУ, попадали на сприятливий грунт.
В повіті було хронічне безробіття. Так, наприклад, у лютому і березні 1925 року було звільнено з роботи 39 чоловік з фірми «Брати Гредель», 15 чоловік — з фірми «Пагет», 11 — з каменоломень. Крім того, в повіт повернулось 150 чоловік, звільнених з різних фірм Бориславського нафтового басейну. Формально визначений законодавством 8-годинний робочий день був фікцією. Середній заробіток робітників Прикарпаття становив менше третини заробітку варшавських робітників, а праця жінок та підлітків оплачувалась в два-три рази нижче, ніж чоловіків.
На 1930 рік в повіті 40 процентів земель дрібних власників належало біднякам-халупникам, які мали до 2-х га землі, 33 проценти — малоземельним селянам, що володіли від 2-х до 5 га. Якщо взяти до уваги, що в гірській місцевості сяк-так прогодувати сім’ю можна лише при наявності щонайменше 5 га землі, то стає зрозумілим, що 73 проценти населення не могли звести кінці з кінцями.
Понад 10 тис. чоловік в повіті (понад чверть населення) були робітниками, мало-чисельні ж підприємства міста не могли забезпечити їх роботою. Крім фірми братів Гредель і «Пагет», промисловість міста була представлена в основному кустарним промислом. В 1935 році нараховувалось 70 кустарних промислів (кравців, пекарів, шевців, будівельників тощо).
Щодо рівня культури стан справ виглядав досить сумно. Понад половину населення повіту — 25 тис. чоловік, не вміли ні читати, ні писати. З 38 тис. жителів повіту віком від 10 років початкову освіту мали тільки 16 тис. чоловік (46 процентів), середню освіту — 402 чоловіки, середню і нижчу професійну освіту — лише 93 чоловіки. Багато батьків не мали змоги посилати своїх дітей до школи. Не було коштів ні одягнути дитину, ні придбати їй книжки.
Не кращою була справа охорони здоров’я трудящих. На 1930 рік у місті було тільки 5 лікарів. Вони ж обслуговували і населення повіту. Плата за ліжко в державній лікарні становила в середньому п’яту частину місячного заробітку кваліфікованого робітника, а в приватній лікарні — ще більше. Лютували інфекційні захворювання, частими були епідемії. Серед трудящих, особливо серед дітей, була велика смертність.
Соціальний гніт посилювався національним гнобленням. Польський буржуазний уряд намагався ополячити українське населення. Закривались українські школи, театри, газети і журнали, заборонялась українська мова в державних установах, звільнялись з роботи українські робітники і службовці. Українські буржуазні націоналісти, уриваючи свою частку в експлуатації українських трудящих, підтримували колонізаторську політику польських поміщиків та капіталістів.
Трудящі Сколівщини, як і всієї Західної України, розуміли, що шлях до соціального і національного визволення в рішучій боротьбі за возз’єднання з Радянською Україною.
Золота осінь 1939 року принесла трудящим Сколого, як і всієї Західної України, довгожданне визволення. З великою радістю дізнались вони про рішення Радянського уряду взяти під свій захист західноукраїнських трудящих і не допустити поширення фашистської агресії на схід. Ще до приходу радянських військ колишні члени КПЗУ, які, незважаючи на розпуск партії в 1938 році, продовжували керувати масами, стали ініціаторами створення Сколівського революційного комітету, до складу якого ввійшли М. Васаган, М. Цар, Я. Гуменецький та інші. Вони організували озброєні загони робітників і захопили найважливіші об’єкти міста — пошту, залізничну станцію, міську управу, комісаріат поліції, звільнили з тюрми політв’язнів. На міській управі замайорів червоний прапор. Ревком звернувся до трудящих Сколівщини з відозвою, в якій закликав роззброювати загони польських офіцерів і жандармів, що тероризували населення, а зброю здавати на склад при міській управі. Ревком створив для підтримання порядку робітничо-селянську міліцію.
17 вересня був створений комітет для зустрічі воїнів-визволителів Червоної Армії. Трудящі міста і околиць готували дорогим гостям радісну зустріч. 19 вересня в місто вступили передові частини Червоної Армії.
Незабаром Сколівський ревком був перетворений в Тимчасове управління влади. Його головою став Д. М. Довбня (пізніше — секретар Сколівського райкому партії), а секретарем — В. М. Борис. Тимчасове управління встановило робітничий контроль над виробництвом, вжило заходів до ліквідації безробіття.
З великим піднесенням трудящі міста 22 жовтня 1939 року обирали депутатів до Народних Зборів Західної України. Депутатом від Сколого був обраний робітник М. К. Попович. На основі Декларації Народних Зборів у листопаді 1939 року були націоналізовані деревообробні підприємства фірми Гределів, лісопильний завод фірми «Пагет», каменоломні та інші промислові і торгові підприємства. Почався успішний процес соціалістичних перетворень. Місто стало центром Сколівського району.
Вже в грудні 1939 року в місті було ліквідовано безробіття, встановлено 8-го-динний робочий день. 15 грудня 1940 року відбулись вибори до місцевих Рад депутатів трудящих. До Сколівської міської Ради було обрано 20 депутатів.
Перебудовувалось культурне життя. Була відкрита середня школа з українською мовою навчання. 16 січня пролунав перший дзвінок. Навчання проводилось за новими, радянськими учбовими планами. Був створений Будинок культури, бібліотека, впроваджено безкоштовне медичне обслуговування населення — відкрита поліклініка та лікарня на 80 ліжок. Населення міста обслуговувало 10 лікарів.
Успішний процес соціалістичної перебудови економіки і суспільного життя на Сколівщині був перерваний віроломним нападом німецько-фашистських загарбників. Місто Сколе, що знаходилось поблизу кордону, фашисти окупували в перші дні війни. Окупанти та їх посібники — українські буржуазні націоналісти вбили близько 3000 мирних жителів, переважно єврейської національності. Сотні жінок, чоловіків і дітей були вивезені на фашистську каторгу в Німеччину. За роки неволі населення міста скоротилось з 7600 до 1620 чоловік. Гітлерівці завдали місту великих руйнувань. Було зруйновано більше половини житлових будинків, промислові підприємства. Загальна сума збитків становила понад 76 млн. карбованців.
Велике значення для розгортання боротьби з фашистськими окупантами мав Карпатський рейд партизанського з’єднання С. А. Ковпака, загони якого в 1943 році пройшли через місто.
Від фашистських загарбників місто Сколе було визволено 7 серпня 1944 року. Після звільнення до лав Червоної Армії влилось чимало добровольців. В місті з активістів були створені винищувальні загони для розгрому банд українських буржуазних націоналістів, залишених фашистами для диверсійно-підривної роботи. Від підлих рук українських націоналістів загинули районний прокурор Устименко, секретар райкому комсомолу Костів, активісти Цогола М., Цогола С., Норичко та інші. Українські націоналісти створювали додаткові труднощі відбудові економіки міста. Та скоро з фашистськими наймитами було докінчено. Трудящі Сколого самовіддано працювали, піднімаючи місто з руїн. Вже під кінець 1944 року стали діяти лісгосп, райпромкомбінат, маслозавод, хлібозавод. В 1945 році почали свою роботу ліспромкомбінат, артіль «Серп і молот».
Трудящі міста взяли активну участь у виконанні завдань, визначених першим післявоєнним п’ятирічним планом. Заслуженою славою серед трудящих користувалися слюсар-стахановець Іван Бекеш, пилорамщик Юрій Одинак, майстер Мар’ян Присташ, верстатниця Ганна Палашовська з лісозаводу, шофери Білай, Воропаєв, Рябоконь, лісоруби Пеньківський, Веретенніков, Єгоров, які виконували по 2—3 норми за зміну.
Трудящі Сколого разом з усім радянським народом гаряче підтримували всі нові починання,спрямовані на здійснення завдань комуністичного будівництва. Так, наприклад, першими в районі напередодні XXI з’їзду КПРС розгорнули змагання за звання колективів комуністичної праці колективи Сколівського кар’єроуправління та ліспромгоспу, а першими завоювали це почесне звання бригади лісорубів Калиніва, Дробчака та Русина з Сколівського ліспромгоспу.
Великих успіхів було досягнуто в благоустрої міста. Було озеленено вулиці міста, закладено нові парки, в тому числі і міський Парк культури. Особливо активну участь в благоустрої міста приймав комсомол.
Райком комсомолу організував недільники по благоустрою. В 1951 році було побудовано новий залізничний вокзал, налагоджено автобусне сполучення з містом Стриєм, почали ходити автобуси Львів—Ужгород, Дрогобич—Мукачево. В 1962 році капітально відремонтовані старі та побудовані нові тротуари, заасфальтовані вулиці Богдана Хмельницького, Щорса, Галана, побудовано пішоходний міст через річку. В Парку культури споруджено пам’ятники Т. Г. Шевченку і Зої Космодем’янській.
Нині місто Сколе — один із визначних промислових центрів Підкарпаття. Тут в основному зосереджені підприємства по переробці деревини і каменю.
В найбільшому промисловому підприємстві району — Сколівському лісгоспзагу працює понад 480 робітників і 40 інженерно-технічних працівників. Лісгоспзагу підпорядковано 9 лісництв, лісопункт, автоколона і Святославський лісозавод. Є також два лісосклади та вузькоколійна залізниця. Лісгосп оснащений сучасною технікою — автотранспортом, трельовочними тракторами, пересувними електростанціями, що забезпечує систематичне перевиконання виробничих планів. Серед робітників широко розгорнуто змагання за звання колективів і ударників комуністичної праці.
Відмінно працюють бригади лісорубів, очолювані Ю. Калинівим та І. Векличем. Ці комплексні бригади комуністичної праці відомі всьому Підкарпаттю, вони виконують усі фази робіт, починаючи від валки дерев і кінчаючи погрузкою лісу на платформи. Завдяки хорошій організації праці, механізації всіх фаз робіт, а також завдяки тому, що всі члени бригад оволоділи кількома спеціальностями, бригади систематично виконують денні завдання на 115—130 проц., а місячний план — на 106—115 процентів.
Досить великим підприємством є Сколівський ліспромкомбінат — філіал Стрийського виробничого об’єднання меблевої промисловості. Його продукція йде для потреб промисловості і сільського господарства республіки та на експорт. Основними видами продукції лісопереробки є клепка, тара, будівельний матеріал, фанерна сировина, сировина для суднобудівної промисловості. В місті є кар’єроуправління, на якому працює 158 робітників. З інших підприємств міста — промкомбінат з меблевим, лісопильним і цегельним цехами, де працює близько 200 робітників, електростанція, а також відділення «Сільгосптехніки», де зайнято близько 100 чоловік. Є також хлібозавод, сирцех та численні майстерні побутового обслуговування. В 1966 році підприємства міста Сколого випустили продукції на 2552 тис. карбованців.
Широку масово-політичну роботу серед населення Сколото проводять 19 партійних і 22 комсомольські організації. Промислові підприємства міста шефствують над колгоспами району.
Невпізнанно змінилось культурне обличчя міста. Насамперед це наочно видно в розвитку освіти. Якщо до 1939 року в місті були семикласна і початкова школи, в яких за офіційними даними навчалось 800—900 дітей і працювало 25 вчителів, то на 1966 рік в місті було чотири загальноосвітніх школи, де навчалося понад 1300 учнів і працювало 112 вчителів.
З 1944 року в місті працює середня школа, в якій на 1967 рік навчалося 747 дітей і працювало 52 вчителі. Школа здійснила 18 випусків, її закінчило біля 650 юнаків і дівчат. З випускників цієї школи 103 чоловіки одержали вищу освіту і працюють в різних галузях народного господарства. В 1949 році відкрита середня вечірня школа робітничої молоді, в якій вже понад 270 представників робітничої молоді одержали середню освіту. Понад 1400 юнаків і дівчат району здобувають освіту без відриву від виробництва у Сколівській заочній середній школі.
Гордістю сколівчан є середня школа-інтернат, заснована в 1956 році. В 1960 році школа одержала новозбудований корпус на 11 класних кімнат, з трьома навчальними кабінетами і спортивним залом. В школі навчається 413 дітей, працює 41 вчитель. Є в місті і початкова школа.
З закладів дошкільного виховання в місті працюють дитячий садок-ясла на 110 місць і дитячий садок в робітничому селищі Демня на 30 місць.
За роки Радянської влади в місті значно розширилась мережа культосвітніх установ. В місті є чудовий Будинок культури, який має зал для глядачів на 230 місць.
При Будинку культури працює сім гуртків художньої самодіяльності, організована дитяча музична студія.
В 1964 році з числа кращих учасників самодіяльності створено ансамбль «Бойківщина», який завоював визнання трудящих району своїми численними, цікавими виступами перед робітниками і колгоспниками. В репертуарі ансамблю пісні самодіяльного композитора Р. Я. Савицького («Гуцулка Ксеня», «Червоні маки», «Сколе» та ін.). В 1959 році здійснено переобладнання міського кінотеатру на широкоекранний кінотеатр, що має 250 місць. В 1965 році відкрито музичну школу на 160 чоловік.
Крім бібліотек при клубах підприємств і в школах, є міська бібліотека для дорослих з книжковим фондом 18,6 тис. примірників і міська бібліотека для дітей та юнацтва з таким же книжковим фондом.
При школі-інтернаті створено на громадських засадах історико-краєзнавчий музей, в якому зосереджена значна кількість матеріалів з історії Сколівщини від найдавніших часів до наших днів. В приміщенні дерев’яної церкви, яка є архітектурним пам’ятником XVII століття, створюється музей атеїзму.
Завдяки вигідному розташуванню міста в мальовничих передгір’ях Карпат Сколе стало одним із центрів відпочинку трудящих. Тут розташована база Львівського екскурсійно-туристичного бюро, яка обслуговує трудящих, що приїжджають на відпочинок з різних районів країни. На окраїні міста побудовані піонерські та туристичні табори «Карпати», де щорічно зміцнюють здоров’я понад 800 дітей.
Величезні зміни відбулися в галузі охорони здоров’я трудящих. До 1939 року в місті не було лікувальних чи інших санітарно-медичних закладів. Платну медичну допомогу населенню надавали 5 лікарів-приватників, один зубний лікар і три акушери. Нині у місті є лікарня на 150 ліжок з терапевтичним, хірургічним, інфекційним дитячим і санітарно-епідемічним відділеннями. Створено тубсанаторій на 50 місць. Є також поліклініка і два фельдшерських здоровпункти на промислових підприємствах. Охорону здоров’я здійснюють 33 лікарі і 65 середніх медичних працівників.
Широко розгорнулась у місті торгівля. Населення обслуговують 26 торгових точок з річним товарооборотом 2675 тис. карбованців. До послуг трудящих 10 підприємств громадського харчування. Крім державних і кооперативних торгових підприємств, населення користується послугами 4 магазинів і 3 їдалень, які належать до відділу робітничого постачання лісгоспзагу.
Перед містом Сколе відкриваються нові перспективи розвитку. Розроблено генеральний план реконструкції міста, буде споруджена гранітна набережна р. Опір, обвідна магістраль для автотранспорту. Планується будівництво готелю, ресторану, комбінату побутового обслуговування. Передбачається побудувати ряд пансіонатів та будинків відпочинку.
С. К. БРИЧ, Є. М. ГАЛУШКО