Славське, Сколівський район, Львівська область
Славське — селище міського типу, один з відомих центрів туризму в Українських Карпатах, центр селищної Ради, якій підпорядковане село Грабовець. Крім залізничної лінії Львів—Ужгород, через Славське проходить шосейна дорога з районного центру на перевал. Населення — 2,7 тис. чоловік. Селище Славське розташоване глибоко в Українських Карпатах за 28 км від м. Сколе, в мальовничій долині річки Опір та її правої притоки Славки, серед покритих лісами та полонинами хребтів Бескидів та Горганів. Частина дворів розмістилася також на схилах гір Тростяна (1235 м над рівнем моря), Ільзи (1066 м), Писаної або Довбушанки (1236 м), Менчела (1014 м), які оточують селище з усіх боків. На північ від селища височить гора Клива (1069 м).
На території Славського знайдено крем’яні знаряддя епохи неоліту.
На думку українського історика Венедикта Площанського, перші поселенці на території села появилися близько X століття. Площанський особливо наголошує на давнє походження Славського: «Славське,— пише він,— село старовинне, положене на давнім шляху з Галича (через Синєвідсько) до Угорщини».
Що ж до походження назви села та річки Славки, найбільш ймовірно, що вона походить від прізвиська «славні», яке одержали у населення навколишніх місць за їх участь у походах дружинники князя Святослава Володимировича, вбитого над Опором між Сколем і Гребеновим під час князівських міжусобиць (в 1015 році)3. За переказами, що передаються тут з покоління в покоління, дружинники князя Святослава, які залишилися в живих, не повернулися у рідні місця, а оселилися в горах над Опором, зокрема біля впадіння в нього річки Славки.
Славське вперше згадується в документальних джерелах 1483 року як вже існуюче поселення. В записах Перемиського земського суду згадується, що шляхтич Іванко із Криниці письмово оформив право своєї дружини Марусі на половину його майна в Криниці і Славську Перемиської округи.
По долині річки Опір через Славське проходив старовинний торговельний шлях з долини Дністра на Закарпаття та Придунайську низовину. Перебування на цьому шляху безперечно сприяло розвитку Славського. Цим же шляхом у середині XIII століття через Карпати намагався прорватися один з великих татаро-монгольських загонів. Битва між татарами і місцевими жителями, яка, за переказами, мала місце в сусідній Тухлі, стала темою повісті Івана Франка «Захар Беркут».
Після встановлення панування шляхетської Польщі селяни Славського обкладаються все зростаючими податками і повинностями. Наприкінці XVI століття від наділу землі в 5—6 га селянин повинен був платити щороку 3—4 гривни, що становило на той час досить велику суму. Пізніше стягуються різні платежі за користування лісом, без якого верховинець не міг обходитись, плата для сторожі, що охороняла кордон з Угорщиною, податок від диму тощо. Всього на рік селянин платив готівкою 12—15 польських злотих. Ці грошові платежі доповнювалися ще багатьма натуральними поборами. Селянин повинен був віддавати пану певну кількість волів (поволівщина), овець, свиней, бджіл, домашньої птиці і навіть пстругів (форелі) та сиру.
Крім всього, ще була панщина — по чотири дні на рік від кожного двору. Кількість днів панщини поступово зростає; 1772 року вона досягає 28 днів на рік. Страждали селяни і від шляхетської сваволі, феодальних міжусобиць. Нерідко ватаги шляхтичів та їх прислужників чинили набіги на села, палили й грабували, калічили і вбивали підданих своїх противників. Так, у 1610 році Славське, як і інші села Сколівщини, терзали численні банди семигородських та польських феодалів.
Шляхетські напади й пограбування в XVI—XVII століттях були настільки жахливими, кривавими й безкарними, що навіть польський буржуазний історик В. Лозінський, розповідаючи про них, писав з обуренням: «Що за світ, що за світ! Темний, дикий, убивчий. Світ без уряду, без ладу, без справедливості і без милосердя. Кров у ньому дешевша вина, людина дешевша коня. Світ, у якому легко вбити, важко не бути вбитому». До того слід додати, що Лозінський має на увазі вбивства серед шляхти, а що ж робилося з простими селянами!
У той час, як шляхта бешкетувала, грабувала підданих своїх суперників, у Речі Посполитій майже нічого не робилося для захисту від спустошливих нападів кримських татар та турок.
У 1594 році долиною Опору пройшла 40-тисячна татарська орда, завдавши великих руйнувань всім селам, що були на її шляху, в тому числі й Славському. Місцеві жителі і на цей раз виступили на боротьбу з ворогом. Діючи з засідок, селяни завдали татарському загону ряд несподіваних ударів.
Селяни Славського, як і всієї Верховини, не мирилися з польсько-шляхетським поневоленням, ставали на шлях антифеодальної боротьби.
Власниця маєтків Тухольщини (в тому числі і Славського), Теофілін Острозька видала в 1623 році спеціальну інструкцію про розміри покарань за провини селян. Показово, що перший з 26 пунктів цього своєрідного карного кодексу визначав високий штраф за побиття князя (сільського війта) або попа — 10 гривен, тоді як за таке ж побиття селянина стягувалось тільки 5 гривен. У тринадцятому пункті зазначалось, що в разі втечі селянина все його майно переходить до поміщиці. Цей пункт доповнюється наступним, який визначає покарання селянина, що знав, але не доніс на свого сусіда про його намір втекти. Кари визначаються за неявку на виклик старости, за неявку на збір, за помел зерна в чужому млині тощо. Глибоким середньовіччям віє від пункту 12-го: «Якщо доведено якій, що є чарівницею, тоді спалити її як право каже».
Становище верховинців під гнітом польської шляхти в першій половині XVIII століття описує в повісті «Страсний четвер» Микола Устиянович, який протягом тривалого часу проживав у Славському. Він пише, зокрема, як польська шляхта намагалася стягнути з верховинців якнайбільше і наклала «на свобідних синів Бескида, крім звичайної давнішньої оплати, всяку десятину від худоби, овець і бджіл, установлювала рогове, карби, чопове… і інші подібні дани». «Але ж тяжко було,— пише М. Устиянович,— пустинного верховинця притягнути до тих незвиклих йому тягарів. Дідичні панове мешкали звичайно на долах далеко, а перед засланими до збору дани козаками скривався верховинець літом зо всім своїм статком в недоступні звори і був там безпечніший, як козак на своїй Січі». Зимою ж шляхетські слуги взагалі не наважувались навідуватись на Верховину, де «за кожним кроком грозила снігами припорошена пропасть». В таких умовах шляхта всі можливі джерела прибутків (корчми, жорна, ступи, десятину тощо) намагалася віддавати на відкуп своїм слугам, купцям чи лихварям. «Ті нові прибильці,— пише про останніх М. Устиянович,— розп’яничили Верховину незнаною тут ще горілкою, здерли кривдою і обманом останню одежу, позабирали більшу частину землі в застав і привели верховинця до крайності».
Нестерпний польсько-шляхетський феодальний гніт змушував селян ставати до боротьби. Чимало верховинців вступало в загони опришків, які понад три століття наводили жах на шляхту та її прислужників. Зокрема в районі Бескидів майже протягом десяти років (1671—1681) вів боротьбу опришківський загін, очолений колишнім пастухом Андрієм Дзигановичем.
З покоління в покоління передаються перекази про перебування у Славському та його околицях легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша. За цими переказами, на горі, що височить поблизу селища, в печері знаходили притулок опришки Олекси Довбуша (звідси і нинішня назва гори — Довбушанка). Розповідається також, що в самому селі польські шляхтичі катували, а потім живцем спалили двох впійманих ними опришків, один з яких — Лука Головко, був жителем Славського.
Верховинці чинили польській шляхті і пасивний опір, відмовляючись виконувати окремі повинності, або виконуючи їх навмисно погано. Не дарма серед шляхти поширеним був афоризм: «З бойка слуги не буде».
Після першого поділу Польщі Галичина входить до складу Австрійської імперії. З 1820 року Славське належить польському графу Потоцькому, який посилює нещадну експлуатацію селян.
Доведені до відчаю злиднями, безправ’ям та панською сваволею жителі Славського та інших навколишніх сіл взяли активну участь у антифеодальному повстанні 1824—1826 рр. на Сколівщині, яке привернуло увагу ще Івана Франка та М. Устияновича. Славчани включились у цей антикріпосницький виступ у 1825 році, коли разом із селянами Рожанки, Тухлі та Либохори відмовились відбувати панщину. Висланий на придушення виступу загін регулярних військ чисельністю 80 солдатів не досяг успіху. Тоді на Сколівщину із значно більшими силами (120 чоловік піхоти та 30 гусарів) відправляється начальник Стрийського округу Мільбахер. Його солдати заарештували багатьох чоловіків і вчинили над ними дику розправу на очах їх рідних. Але придушити виступу не вдалось і відомому своєю жорстокістю Мільбахеру. У відповідь на репресії, весною 1826 року заворушення розгорілося з новою силою. Селяни вигнали шляхетських управителів, категорично відмовившись відбувати панщину. Ні каральні загони під командуванням барона Штрауха, ні відділ гусарів, ні, нарешті, загони шляхтичів не змогли придушити виступу. Тоді на Сколівщину направляється сам командуючий австрійськими військами в краї. Він змінив ненадійні військові підрозділи новими, значно чисельнішими, яких кидає проти селян. Микола Устиянович, який довгий час жив у Славську, писав, що селян «ловлено, мов яких собак по зимівках, по версіх і бито, бито, як бубен, доки не підписалися на панщину». Пізньої осені 1826 року селянський виступ було придушено, однак окремі заворушення відбувалися ще й в 1827 році. Хоча селяни після повстання й надалі змушені були відбувати, як і до цього часу, по 12 днів тяглої або пішої панщини на рік, власники маєтків пішли на ряд поступок. Громадам обіцяли подарувати всі недоїмки за невиконану панщину та половину грошових недоїмок станом на 1 липня 1826 року, видавати безплатно будівельний ліс.
Боротьба селян тривала і далі, тільки в дещо інших формах. Напружена обстановка склалася на 1846 рік, коли мало не вибухло нове повстання. Та на цей раз справа закінчилась скаргою імператору. Тільки тепер селяни не просто жалілися на важку панщину, а вимагали її скасування і відмовлялись її виконувати. Нестатки та злиденне життя селян Славського раз у раз спричиняли до голоду. Голодували верховинці у 1846 та 1847 роках, не обминув їх і голод 1866 року. Венедикт Площанський зазначає, що в селі Славському, «як і по всій Верховині, внаслідок голоду, що виник із-за гниття картоплі, вимерла майже п’ята частина населення».
Укорочували селянам вік і епідемії, як це сталося у 1863 році. Тим більше, що в ті часи по суті справи неможливо було одержати медичну допомогу.
Напередодні скасування панщини селяни Славського (як і інших володінь Станіслава Потоцького), змушені були, незалежно від площі наділів, щороку відробляти на користь поміщика 12 тяглих, або піших днів (звичайно роботи в полі тривали від сходу до заходу сонця). Проте панщина складала тут лише незначну частину селянських повинностей. Як і в інших гірських селах, основна сума ренти припадала тут на чинші з худоби (карбове і рогівщина). Напередодні скасування панщини вони становили 62 проц. вартості селянських повинностей. Крім того, селяни платили грунтовий податок, безплатно виконували роботи по ремонту шляхів (шарварки).
Після реформи 1848 року становище селян не набагато поліпшилось. Вони одержали право власності лише на невеликі наділи. Значна ж частина землі залишилась у поміщиків. Так, лише у Славському у володінні графа Потоцького залишилось 459 моргів землі.
Після скасування кріпацтва прискорюється майнове розшарування селянства. В 1848—1852 рр. у Славському було 192 господарства, які володіли 1757 моргами землі, в тому числі 15 господарств мали по 20—39 моргів кожне, 56 господарств — по 10—19 моргів, 117 господарств — по 1—9 моргів і 4 господарства мали менше чверті морга кожне. Більшість господарств села відчувало гостру нестачу землі. Користуючись цим, поміщики за високу ціну здавали землю в аренду. Поширеними були також відробітки та оплата готівкою за використання поміщицького лісу.
В останній чверті XIX століття через Славське було прокладено залізницю, яка з’єднала Сколе із Мукачевим. Перший поїзд по цій лінії пройшов 4 квітня 1887 року.
Населення Славського зростає. Якщо в 1787 році у селі було 148 дворів, в 1820— 173, то в 1880— 237, а число населення досягло 1280 чоловік. У 1900 році кількість дворів зросла до 302, а населення — до 1672 чоловік.
Залізниця дещо прискорила розвиток села. Поліпшився зв’язок з містами (Сколим, Стриєм, Львовом, Мукачевим), де можна було продати сільськогосподарські продукти та придбати промислові товари. З цього часу до села стала швидше і в дещо більшій кількості доходити преса і художня література. Сюди приїжджає на відпочинок чимало визначних діячів української культури, які поширювали передові, прогресивні для свого часу ідеї, сприяли пробудженню самосвідомості селян.
Перебування у Славському багатьох українських письменників, художників, вчених — одна з найцікавіших сторінок його історії. У Славському в 1835 році народився український письменник і журналіст Федір Заревич (виступав також під псевдонімом Юрко Ворона) — автор популярної в свій час повісті «Хлопська дитина».
Більше чверті століття прожив у Славському письменник Микола Устиянович (народився 1811 року в місті Миколаєві на Львівщині). Вперше він жив тут з 1842 по 1848 рік. У Славському він написав у 1843 році великий поетичний твір «Згадка про Маркіяна Шашкевича». Тут же він переклав з польської на українську мову драму Коженьовського «Каграссу gorale», назвавши її «Верховинці Бескидів». Саме до неї він написав вірш «Верховино, світку ти наш», який став популярною піснею. Вдруге Микола Устиянович приїхав до Славського в 1850 році, після того як редакцію «Галицко-русского Вестника», де він був редактором, перенесено до Відня. Згадуючи цей переїзд Миколи Устияновича до Славського, Іван Франко писав, що Микола Устиянович «пішов… в убоге гірське село Славське, звідки пильно дописував до своїх тодішніх руських видавництв». У Славському письменник жив до 1870 року. Тут він написав свої найкращі твори, в тому числі «Месть верховинця» та «Страсний четвер».
У другій половині XIX століття до Славського не раз приїздив поет Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), найяскравіший представник так званого другого покоління «Руської трійці».
Незабутньою подією культурного життя славчан стало перебування в селі Івана Франка. Славське він відвідав у 1904 році, досліджуючи етнографію Бойківщини. Того року з метою всебічного обстеження Бойківщини Великий Каменяр організував експедицію, яка пройшла маршрутом Мшанець—Лютовиська—Локоть—Бориня—Сможе—Лавочне—Славське—Тухля —Гребенів—Сколе—Верхнє- і Нижнє Синьовидне та Крушельниця. Бував письменник у Славському і в інші роки.
У Славському жили і творили не тільки майстри слова, але й багато талановитих художників.
Чимало часу провів у Славському Корнило Устиянович (син Миколи Устияновича), відомий художник-монументаліст і живописець, графік-ілюстратор і карикатурист, а також прозаїк, поет, драматург, публіцист, вчений і громадський діяч. Найціннішим в його багатогранній спадщині є твори живопису. Глибокий слід у його творчості залишили саме враження дитячих років, проведених серед мальовничої природи Славського.
Сюди приїздив художник і в час розквіту свого таланту. У Славському Корнило Устиянович створює портрети, пейзажі і картини на побутові та історичні теми. Багато часу забрала у художника праця над оформленням церков, чим він змушений був заробляти на життя. У Славській церкві й понині збереглися деякі його роботи.
У 1901 році у Славському працював талановитий майстер пензля Модест Сосенко. Він, як і Корнило Устиянович, змушений був багато часу витрачати на розпис церков, але й тут художник широко використовував зразки світського українського народного орнаменту. Про це зокрема свідчать виконані ним розписи стін славської церкви.
У роки першої світової війни у Славському деякий час проживали і творили відомі художники Йосип Курилас та Лев Гец. Не обминули Славського і творчі шляхи Івана Труша та видатної художниці О. Л. Кульчицької, яка бувала тут ще перед 1939 роком.
Нарешті, наприкінці минулого сторіччя в Славському побували відомі етнографи Володимир Гнатюк і Осип Роздольський.
Проте, якщо говорити про розвиток освіти і культури в цілому серед населення, то не можна не бачити, що довгі сторіччя національного і соціального гноблення набагато затримали його. Село животіло в темряві і злиднях. Іван Франко мав усі підстави називати Славське «убогим гірським селом».
До середини XIX століття населення Славського залишалось майже поголовно неписьменним. У описах земельних площ Славського за 1787 рік знаходяться десятки прізвищ селян, в основному заможніших господарів, яких було залучено до визначення границь Славського та сусідніх сіл, проте жоден з них не умів навіть підписатись.
Вперше школа була відкрита тут тільки в 1853 році, в ній тоді навчалося 30— 40 дітей, і це тоді, як у селі було 84 хлопці і 68 дівчат шкільного віку. Хоча офіційно навчання велося українською мовою, нерідко траплялися спроби нав’язування учням польської мови. Були випадки, коли на посаду вчителя призначали людину, яка зовсім не знала української мови. Так, трапилось, наприклад, у 1905 році, коли вчителькою Славської школи стала Ядвіга Шонівна, яка, за її визнанням, не розуміла жодного слова українською мовою.
Славчани вимагали не тільки навчання дітей рідною мовою, а й ведення на цій мові справ представниками адміністрації. І діяли рішуче. Так, коли на початку 1901 року до Славського прибув із староства комісар для проведення перепису населення і почав вести його польською мовою, славчани спочатку запротестували, а побачивши, що їх вимога не виконується, прогнали його з села.
На початку XX століття заходами товариства «Просвіта» в селі була відкрита перша читальня з невеликою бібліотекою. Однак загальний рівень освіти і культури населення і надалі залишався низьким.
В роки першої світової війни біля Славського досить тривалий час проходила лінія фронту, зокрема хребтами гір Кливи і Тетерівки, що знаходяться на північних околицях селища. Місцеве населення зазнавало безжальних грабунків. Багатьом славчанам довелося воювати в складі австрійської армії за зовсім чужі українському народові інтереси. Люди літнього віку пам’ятають пісеньку, яку співали рекрути-українці, відправляючись у австрійську армію:
Служи, сину, у цісаря,
Заслужиш си ласку,
Заслужиш си жовтий ремінь,
І на чоло бляшку.
І дійсно, верховинець крім військового одягу та ненависного австрійського герба, який влучно називав «бляшкою», за службу в цісарській армії нічого не мав.
Бурхливий 1917 рік сколихнув і населення Славського, яке взяло активну участь у боротьбі проти польських окупаційних військ, що її вів у цій місцевості загін Федора Бекеша. У Славському в ніч з 22 на 23 серпня 1920 року бекешівці разом із славчанами напали на обоз караульної роти польських військ, солдатів розігнали, а відібране майно використали для повсталого загону.
Панування буржуазно-поміщицької Польщі затримувало економічний і культурний розвиток західноукраїнських земель, у тому числі й Славського.
Жителі Славського займалися на той час примітивним сільським господарством. Вирощували овес, озиме і яре жито, ячмінь, а також льон та коноплі. Важливу роль відігравали картопля та біб. Значне місце в господарстві займало тваринництво. Відгодовували овець та свиней. Як тяглову силу найбільше використовували коней, рідше — волів. Роздрібленість і технічна відсталість селянських господарств зумовлювали дуже низький рівень продуктивності сільськогосподарського виробництва. Так, у 1934 році врожайність ярої пшениці і озимого жита становила 4 цнт з га, ярого жита — 3, гороху — 4, вівса і ярого ячменю — 6 центнерів.
На 1939 рік у власності населення було 226 коней, 1048 голів великої рогатої худоби, 265 свиней, 500 овець. Якщо врахувати, що в 1931 році в Славську було 465 дворів, то видно, що більша половина господарств не мала тяглової сили. На більшість дворів припадало в середньому по одній корові і одній вівці. У 1930 році у Славському був млин, 2 лісоторгові склади, торгово-збутова кооперація, одна їдальня, 2 корчми та три крамниці змішаних товарів.
В селі була тільки початкова школа з українською мовою навчання, в якій працювало 2 вчителі.
При низькій продуктивності сільського господарства, обумовленій складними природними умовами, та натуральному характері селянських господарств, у верховинських селах з давніх часів успішно розвивалися домашні промисли. Ще Венедикт Площанський, характеризуючи гірські села, писав: «Крім одного коваля немає тут ремісників, бо кожен верховинець сам собі тесляр, ткач і колесар». Ця характеристика повністю відносилась і до Славського. Тут важко було знайти чоловіка, який не вмів би сам виготовляти дерев’яний посуд, дерев’яні господарські знаряддя праці тощо. Виправка шкір і пошиття взуття робилося майже у кожній славській хаті. Верховинські будівельники створили свій оригінальний архітектурний стиль, який влучно поєднує матеріал з особливостями природних умов.
Неабиякі здібності виявляли і верховинки. Славські жінки і дівчата в зимовий період ткали найрізноманітніше за своїм призначенням полотно, сукно, шили одяг, який прикрашували своєрідними вишивками.
Хоча славчани, як і жителі інших верховинських сіл, намагалися все необхідне для життя виробляти самі, нужда все частіше гнала їх на заробітки. Майже всі чоловіки села у вільний від сільськогосподарських робіт час працювали на лісорозробках, зазнаючи нещадної експлуатації з боку підприємців. Виснажлива праця по найму була хоч і мізерним, але необхідним джерелом прибутків багатьох славчан. Одночасно праця на лісорозробках була школою класового виховання і класової боротьби для багатьох верховинських селян. Не раз вибухали страйки лісорубів. Так, у вересні 1936 року відбувся страйк лісорубів, що охопив Славське, Тухлю, Либохору та інші. Страйкарі вимагали скорочення робочого дня і підвищення заробітної плати. У 1937 році відбулося заворушення лісорубів на Рожанці, коли з боку адміністрації Гределя було допущено обрахування робітників. В справу втрутилася поліція, однак робітники припинили страйк лише тоді, коли була задоволена частина їх вимог. Новий страйк лісорубів відбувся 9 березня 1938 року у Славському. Страйкуючі вимагали зокрема підвищення зарплати на 25 проц. Обрані ними делегати висловили свої вимоги інспекторату праці в м. Стрию.
Хоча у Славському не було підпільного осередку КПЗУ, комуністи провадили тут активну діяльність. Зокрема, тут у 30-х роках працював член КПЗУ з 1927 року, згодом член КПРС, Фелів Олекса Олексійович (1905—1967 рр.). Він розповсюджував серед жителів Славського комуністичну літературу, листівки, які одержував зі Сколівського повітового комітету КПЗУ, разом з іншими комуністами провадив серед селян революційну агітацію.
По-новому славчани зажили після возз’єднання західних областей України з УРСР. Було створено Тимчасовий комітет, головою якого став селянин Онаць Степан. Першим головою Славської сільської Ради було обрано Ю. М. Сороку. В селі відкривається лікарня, розгортається робота по залученню до навчання у школі всіх дітей шкільного віку та ліквідації неписьменності серед дорослих.
У 1940 році Славське стає районним центром (до цього часу районні установи знаходилися в с. Лавочному). Того ж року тут було організовано колгосп ім. Т. Г. Шевченка. Першим головою колгоспу був обраний І. І. Винник.
Мирне життя було перерване віроломним нападом фашистської Німеччини. Війна і фашистська окупація завдали Славському великої шкоди. Гітлерівці спалили близько 150 будинків, зірвали в околицях Славського залізничні мости, повністю зруйнували залізничне полотно.
29 вересня 1944 року Славське було звільнено від німецько-фашистських окупантів. Багато славчан відразу пішли до лав Радянської Армії, 38 з них загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Свято шанують жителі Славського пам’ять полеглих героїв. Ніколи не переводяться квіти на братській могилі, де поховано 78 солдатів, партійних та радянських працівників, що загинули на території Славського району в боротьбі за Радянську владу.
Відразу після визволення Славського розгортається очолена партійною та комсомольською організаціями робота по відбудові зруйнованого господарства. Налагоджується електропостачання села. Відновлює свою роботу Славська семирічна школа; в 1946 році вона була перетворена в середню, відкривається школа робітничої молоді. В 1945 році стали діяти лікарня і поліклініка, дитячі ясла і дитячий садок, відкрито Будинок культури, в якому почалося щоденне демонстрування кінофільмів.
У 1947 році налагоджується господарство колгоспу ім. Т. Г. Шевченка; в 1951 році до нього приєднується як окрема бригада колгосп ім. Чапаева с. Грабовець. Особлива увага приділяється розвитку тваринництва. Протягом 1955—1957 рр. силами колгоспу було побудовано 5 тваринницьких ферм, 3 критих токи. В 1955 році побудовано цегельний завод.
В квітні 1959 року колгосп ім. Т. Г. Шевченка був реорганізований у Славське відділення Славського допоміжного господарства Львівського обласного управління лісового господарства та лісозаготівель.
В 1959 році Славський район було ліквідовано, а його територію включено до складу Сколівського району.
Славське невпинно розбудовується, з 1945 по 1966 рік у Славському побудовано 170 нових будинків, у тому числі понад 20 — двоповерхових. Було електрифіковано залізницю, перший електровоз по якій пройшов у вересні 1961 року.
Указом Президії Верховної Ради УРСР у вересні 1961 року село Славське було перетворено на селище міського типу.
З початку 1966 року Славське допоміжне господарство було реорганізовано в радгосп «Славський» з підпорядкуванням його Львівському спеціалізованому тресту овочево-молочних радгоспів Міністерства сільського господарства. В самому селищі було створено відділок радгоспу «Славський».
Славське є центром Славського лісгоспзагу, до складу якого входять вісім лісництв (Славське, Рожанське, Волосянківське, Головецьке, Тухлянське, Опоре-цьке, Климецьке та Сможанське), які проводять посадки, охорону та заготівлю лісу на площі 54 000 га. Заготівля та вивезення лісу механізовані. Вартість валової продукції лісгоспзагу в 1966 р. становила 374 тис. крб. Успішно працює і Славське лісництво. В 1965 році було перевиконано план рубання будівельного лісу та заготівлі дров, проведено значну роботу по догляду за лісом та розвитку лісонасаджень.
За роки Радянської влади в селі виросли добрі майстри сільського та лісового господарства. Ордена Леніна удостоєно вівчаря Рожковича Василя Федоровича, який у 1958 році одержав по 142 ягнят від кожних 100 вівцематок. В 1967 році на його будинку встановлено меморіальну дошку «Заслужений трудівник Сколівщини».
Боротьбу трудівників Славського за високі виробничі показники очолюють партійні організації Славського відділу радгоспу, Славського лісгоспзагу та територіальна парторганізація Славського. На початку 1965 року ці парторганізації налічували 52 комуністи. Вірний помічник партійної організації Славського — комсомольські організації, в складі яких 107 робітників та 31 службовець. Крім того, у шкільній комсомольській організації 70 чоловік.
Медичне обслуговування Славського та навколишніх сіл здійснює дільнична лікарня на 75 місць, в якій постійно працюють 7 лікарів з вищою освітою та 30 чоловік середнього медичного персоналу.
В селищі є робітнича кооперація, відділення зв’язку з телефонним вузлом, робітнича їдальня, чайна, книгарня, сільмаг, госпмаг, продовольчий магазин та крамниця змішаних товарів (їх товарооборот на початок 1966 року складав у середньому 48 тис. крб. на місяць). До послуг жителів селища — перукарня, баня, кравецька майстерня. Радіовузол Славського обслуговує 225 радіоточок. Над дахами будинків височать десятки телевізійних антен. В бібліотеці, що має відділи для дорослих та юнацтва, в 1966 році налічувалось 24 тисячі книг. В обох відділах бібліотеки читальні зали, де завжди є свіжі газети і журнали; періодично проводяться виставки літератури, читацькі конференції.
В 1964 році у селищі обладнано «Будинок щасливих подій», велику роботу проводить Будинок культури.
Славська середня школа, в якій працюють 37 вчителів, у тому числі 22 з вищою освітою, як за своєю навчально-матеріальною базою, так і за зовнішнім оформленням стала однією з кращих не тільки в районі, але й області.
В селищі є школа робітничої молоді, в якій навчається близько 100 чоловік. Впадає в очі і те, що тут люблять і активно пропагують мистецтво, в тому числі прикладне і декоративне.
В селищі підтримуються і далі розвиваються різьбарські традиції верховинців. При школі є різьбарський учнівський гурток. Значних успіхів досягли юні різьбарі Михайло Кіраль і Юрій Улинець. Вироби Михайла Кіраля були відзначені на республіканській виставці дитячої творчості, присвяченій 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка.
Подарований київським художником Андрієм Німенком шкільному історико-краєзнавчому товариству великий цикл кольорових ліногравюр «Зелені мої Карпати» став початком і основою обладнаної в Славській школі виставки сучасного українського естампу. До колекції цієї виставки входить також значна кількість авторських естампів С. Караффи-Корбут, Обаля, Оброци та інших художників.
З 1965 року в Славському працює музична студія від Сколівської семирічної музичної школи, в якій навчається 30 учнів з Славського та ряду навколишніх сіл.
Славське відоме на Львівщині, та й не лише на Львівщині, як прекрасне місце відпочинку трудящих, студентської і учнівської молоді. Активно розвивається туризм і лижний спорт. З 1960 року тут працює лижно-туристська база спортивного товариства «Динамо». Починаючи з 1960 року в селищі літом і зимою працює туристичний табір Львівської обласної дитячої екскурсійно-туристської станції «Полонина». Створена також лижна база «Політехнік» Львівського політехнічного інституту. В 1965 році біля селища, на Рожаночці, відкрито новий туристський табір «Трембіта». Відпочиваючі на цих базах мають можливість проводити захоплюючі мандрівки по місцях перебування Івана Франка з відвіданням місць, оспіваної в повісті «Захар Беркут», по місцях дій карпатських опришків, очолюваних легендарним ватажком Олексою Довбушем, до нафтопроводу «Дружба», до найбільшого в Українських Карпатах мальовничого Синевирського озера, на найбільшу в Карпатах полонину Боржаву, до найвищої вершини східних Бескидів і Львівщини гори Гуслі (Пікуй), до джерел мінеральних вод у Верхній Студеній, Заньку, Івашківці, на Бескидський (Скотарський) та Ворітський перевали тощо. Зимою відпочиваючі мають тут прекрасні умови для лижного спорту.
В 1962 році протягом червня—серпня у Славському відпочивало близько тисячі туристів зі Львова, Москви, Оріхово-Зуєва, Волгограда, Одеси, Єревана, Ташкента тощо. З того часу потік туристів значно зріс. В останні роки тут щоліта відпочиває 2—2,5 тис. чоловік. А в зимові місяці сюди, у Славське, щороку прибувають зі Львова десятки «снігових поїздів».
Створення у Славському лижно-туристичних баз значно сприяло розвитку лижного спорту і серед славчан. У всій республіці любителям спорту добре відомі імена Валентини Козлової, Ганни Павкович та Степана Павлюка. На початку 1965 року, під час третьої зимової спартакіади УРСР, Валя Козлова стала чемпіонкою УРСР, показавши навіть серед дорослих найкращий час у спеціальному слаломі та завоювавши срібну медаль у слаломі-гіганті. Газета «Радянський спорт» назвала її за цей успіх «14-річною королевою гір». А під час четвертої зимової спартакіади 1966 року із восьми золотих медалей, що розігрувались серед дорослих і юніорів, В. Козлова здобула сім і стала абсолютною чемпіонкою України з гірськолижного спорту. Семикласниця Ганна Павкович в березні 1967 року в грузинському місті Бакуріані пройшла складну трасу слалому-гіганту з найкращим часом і стала чемпіоном СРСР серед дівчат. Юна славчанка за три роки заняття спортом здобула золоту і срібну медалі першості СРСР, чотири золоті, три срібні та дві бронзові медалі першості України серед юніорів.
Чемпіоном України 1966 року з гірськолижного двоборства (стрибки з трампліна і біг на 10 км) серед юнаків став випускник Славської середньої школи Степан Павлюк.
Славчани, особливо шкільна молодь, люблять свій край, з великим інтересом вивчають славне революційне минуле радянського народу.
Пам’ятною подією Славського було встановлення тут 1 листопада 1963 року пам’ятника-погруддя Т. Г. Шевченку (скульптор В. Сколоздра, архітектор Б. Минула). Пам’ятник встановлено у сквері, на місці, де, за народними переказами, в першій половині XVIII століття польськими шляхтичами було спалено двох опришків. Тут же, біля пам’ятника, славські школярі — учасники республіканського дитячого Шевченківського зльоту в Каневі, посадили в 1964 році дубок, привезений ними з Чернечої гори. У дні підготовки до 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка біля турбази «Полонина» було закладено Шевченківський гай з 15 порід дерев.
В 1967 році в селищі було організовано цех художньої різьби по дереву, де при виробництві сувенірів використовуються традиції бойківського народного мистецтва. Планується розширення бази для туризму і спорту, зокрема спорудження механічного підйомника до трампліну. Найближчим часом передбачається спорудити механізовану хлібопекарню, ведуться роботи по дальшому благоустрою селища, зокрема буде заасфальтовано дорогу від Святослава до Славського.
Таким стало за роки Радянської влади колись «убоге гірське село» Славське. Розквітає воно сьогодні, ще кращим буде його майбутнє.
Г. В. ДЕМ’ЯН, О. П. ЛОСЬ