Стрий, Стрийський район, Львівська область
Стрий — місто обласного підпорядкування, центр Стрийського району. Розташоване на лівому березі річки Стрий — притоки Дністра, за 75 км від Львова. Вузол залізничних та автомобільних шляхів. Населення — 45,7 тис. чоловік.
Назва міста походить від назви річки Стрий (звукосполучення «стр» в давнину в багатьох індоєвропейських мовах означало плинну воду). Територія, на якій розташоване місто, була заселена з давніх-давен. Про це свідчать численні археологічні пам’ятки. Поблизу міста виявлено рештки поселень новокам’яної доби, періоду ранньої бронзи. При розкопках землянок періоду Київської Русі було знайдено залізну болотну руду, чавунний і скляний шлак, залізні вироби, а також численні уламки кераміки, виготовленої на гончарному крузі.
Перші письмові згадки про Стрий датуються 1396 і 1398 рр. Наприкінці XIV століття він був уже значним економічним і адміністративним осередком.
Згідно королівського привілею 1431 року Стрий одержав самоврядування по так званому магдебурзькому праву, за яким міське управління (магістрат) складалось з ради, на чолі якої стояв бурмистр, і судової лави, очолюваної війтом. Магдебурзьке право передбачало захист інтересів заможних верств населення Стрия, які захопили в місті найважливіші посади.
На той час Стрий був помітним укріпленням. Він мав замок — резиденцію стрийських старост, все місто оточував земляний вал, другий вал з частоколом відокремлював від передмість центральну частину міста — площу Ринок з навколишніми вулицями. Лише ця частина Стрия вважалась «містом» в юридичному розумінні слова; всіма правами міщан користувались тільки ті, хто володів нерухомим майном в межах міста. Мешканці передмістя Лани становили окрему передміщанську громаду, залежну від магістрату. Передміщани, що жили на Підзамчі (поблизу замку), від магістрату не залежали, а були підданими магнатів — королівських старост, як і селяни-кріпаки королівських сіл Стрийщини. Одна частина міста звалася Шумлянщиною, за прізвищем власників — українських шляхтичів Шумлянських, на землях же, що були власністю війтів, виникло передмістя Війтівство.
Більшість ремісників міста була об’єднана в цехові організації. Першим був затверджений у 1563 році статут стрийського кушнірського цеху, що мав найбільше число членів. Потім виникли цехи шевський, гончарський, ткацький, кравецький, об’єднаний цех ковалів, слюсарів, мечників та золотарів, а пізніше — бондарський. Пекарі, різники, броварники своїх цехів не мали. Крім ремісницьких майстерень, були також гуральні та водяні млини (в середині XVIII століття на річці Стрий та її притоках було 7 млинів).
Стрий відіграв важливу роль в розвитку торгівлі Галичини. Стрийські купці підтримували торговельні зв’язки з населеними пунктами не лише Галичини, а й Закарпаття, Буковини, Молдавії та Наддніпрянщини. Найбільш поширена була торгівля сіллю і вином з Закарпаття та Угорщини, худобою, залізом з рудень Підкарпаття. Про значне місце торгівлі в житті міста свідчить зокрема зображення купця-подорожника на старовинному міському гербі; пізніше воно було замінене зображенням паломника.
Жителі Стрия зазнавали спустошливих грабунків польсько-шляхетського війська, що повторювались з року в рік. Так, у 1660 році Ян Собєський, майбутній король Польщі зі значним загоном (280 чоловік кіннотників і 200 піхотинців) напав на Стрийське староство, щоб силою відібрати посад старости у іншого магната — Криштофа Конєцпольського. На початку XVIII століття лише протягом семи місяців на одну гусарську хоругву польських військ, які стояли ъ Стрийському повіті, мешканці міста мусили витратити 23 тис. злотих. Для сплати контрибуції військам, громади міста й передмістя Ланів мусили позичати в шляхти й ксьондзів великі суми грошей і виплачувати з цих позик високі проценти.
Переважну більшість населення Стрия становили українці. 1662 року в місті було 1050 родин українців і 328 — поляків. Представники верхівки українського населення захопили більшість посад в магістраті, пригноблюючи українських трудящих нічим не менше від патриціїв-католиків. Особливо великим впливом користувався в другій половині XVII століття член ради, а згодом міський війт Василь Цибульчак, старшина братства при Успенській церкві.
Українське населення активно боролось проти церковної унії з Ватіканом. Міщани зі зброєю в руках виступали проти попів, настановлених перемиським уніатським епіскопом Афанасієм Крупецьким. В боротьбі, проти соціального та національного гноблення стриян підтримували козаки, які нерідко бували в місті. Ще на початку
1595 року через Стрий проходив, повертаючись з Угорщини, Северин Наливайко зі своїм загоном. Під час визвольного походу в Галичину військ Богдана Хмельницького та російського воєводи Бутурліна в 1655 році стрийські багатії та шляхтичі повтікали в гори. Стрийський вчитель Костянтин Бекишевич зробив в цей час на полях однієї з шкільних книг запис про поразку польсько-шляхетських військ у битві під Городком. В лютому 1656 року під Стрий прибуло козацьке військо під командуванням полковника Антона Ждановича, щоб з’єднатись тут з союзником Богдана Хмельницького, князем Трансільванії Дьєрдем Ракоці. В 1659 році у Стрию на тиждень затримався козацький посол Сулима; в 1676 році повз Стрий проходили козацькі загони Барабаша. Трудові низи міського населення співчували козакам і поповнювали їх ряди.
В першій половині XVII століття в Стрию виникло чотири братства, які об’єднали широкі кола українського населення міста та передмість. При братствах були школи, що стали найважливішими культурними осередками, центрами розповсюдження рукописної та друкованої книги. Збереглись гарно орнаментовані рукописи, переписані наприкінці XVI — на початку XVII століття вчителями стрийських шкіл — Іваном Беревичем, Симоном, Василем Богоносиком. В цей час в Стрию діяла майстерня переписки та художнього оформлення книг.
Протягом XVII століття в стрийських братських школах викладали мандрівні «бакаляри» — вчителі з різних міст Галичини (з Бучача, Рогатина, Угнова, Дрогобича), Поділля (з Вишнівця, Бара), Наддніпрянщини. Відзначались вченістю такі стрийські вчителі, як Федір Вишнянський, що мав власну бібліотеку, автори цікавих історичних записок Дем’ян Бабиченко та Кость Бекишевич. З Стрия походив український письменник Григорій Прокопович Куйбіда, який 1652 року написав збірку навчальних оповідань, частково перероблених з творів Кирила Ставровецького. Слід назвати також художника XVI століття Василя з Стрия. Певний вплив на культурне життя міста напевне мало і перебування тут відомого молдаво-румунського письменника, сучавського митрополита Досифея. Змушений тікати з окупованої турками батьківщини, Досифей знайшов притулок в Стрию. Збереглись твори церковнослов’янською мовою, написані або перекладені ним в Стрию протягом 1686—1691 рр. Досифей підтримував зв’язки з тими українськими культурними діячами Наддніпрянщини, Галичини та Закарпаття, які активно виступали проти експансії католицизму.
Братські школи давали непогану підготовку до дальшої освіти, чимало стриян продовжувало навчання в першій українській вищій школі — Київській академії. Лише в 1737—1738 рр. тут одночасно вчились три студенти, що прибули з Стрия: міщанські сини Євстахій Зубрицький та Григорій Сплавинський, син «посполитих» Олекса Виноградський.
Головною перешкодою в розвитку міст шляхетської Речі Посполитої було необмежене свавілля феодалів. Після загарбання Галичини австрійською монархією (1772 р.) їх влада була дещо послаблена, але на плечі трудящих ліг тягар утримання бюрократично-чиновницького державного апарату. 1784 року тут було розміщено окружні урядові установи, а також чисельний військовий гарнізон. В 1784 році була відкрита перша державна школа, так звана нормальна або головна повітова школа. Лише 1809 року в Стрию з’явилась перша аптека, що належала чехові Боуліку. Населення міста зростало повільно. В 1785 році було 4235 мешканців, в 1817—5474, а в 1843 році — близько 7,8 тис. чоловік.
За даними 1811 року у місті з промислових підприємств були тільки ремісницькі майстерні (миловарна, позументна, сідлярська), ткальня, в якій працювало 38 робітників, а також водяні млини, пивоварні, 4 гуральні, цегельня.
Важким тягарем на плечі трудящих лягла рекрутчина. Сотні юнаків йшли на десятки років з дому, щоб проливати кров в ім’я загарбницької політики цісаря. Зокрема багато солдатів Стрийського полку загинуло під час австро-франко-італійської війни 1859 року в битвах під Маджентою і Сольферіно (Італія).
Напровесні 1848 року в Франції, Пруссії, Австрійській імперії вибухла буржуазно-демократична революція. Революційні події мали великий вплив на піднесення українського національно-визвольного руху в Галичині. Зокрема в Стрию представники української інтелігенції міста й повіту організували свою окружну раду, яка виступила з закликом боротись проти національно-політичного пригноблення, за розвиток української культури. Для захисту ради від польської шляхти був створений загін української національної гвардії. Однак в січні 1849 року, після поразки революційного руху у Львові, національна гвардія була розпущена. Припинили свою діяльність і окружні ради, в тому числі й Стрийська.
Після проголошення в 1867 році у Галичині шляхетсько-магнатської «автономії» посилилось національне пригноблення. Всі школи в Стрию були переведені на польську мову викладання. Українські багатії і чиновники нерідко зраджували свій народ, переходили на римо-католицьку віру, що була основним знаряддям денаціоналізації українського населення. Якщо в XVI—XVIII століттях у Стрию українців жило в 3—4 рази більше ніж поляків, то в другій половині XIX століття вони не становили й третини всього населення. Ще в 1880 році українців було на 35 проц. більше, ніж поляків (українців — 3923, поляків —2900), а вже в 1890 році поляків було на 12% більше, ніж українців.
У другій половині XIX століття в Галичині поступово розвивається капіталістична промисловість. Після того, як Стрий став залізничним вузлом, тут було відкрито паровозо-вагоноремонтні майстерні. У 1885 році англійські капіталісти Перкінс та Макінтош заснували завод обладнання для нафтодобувної промисловості. Наприкінці XIX століття на базі слюсарської майстерні виник невеликий чавуноливарний завод Берштейна. У 80-х роках Стрий став також центром деревообробної промисловості Підкарпаття. Тут виникають деревообробні заводи, сірникова фабрика «Ватра». Віденський капіталіст Штейєрман побудував млин з механізованим розмолом зерна. Крім того, наприкінці XIX століття діяли 3 малі парові і 6 водяних млинів, десятки ремісничих майстерень. Це були дрібні підприємства, що основувались на виснажливій ручній праці робітників.
В 1907 році стала діяти газівня, де виробляли з вугілля газ для освітлення вулиць і приміщень. Наприкінці XIX — на початку XX століття виникають також промислові та сільськогосподарські кооперативні установи, в яких верховодять представники українського куркульства і дрібнобуржуазної інтелігенції. З молочарні в с. Завадові виріс «Маслосоюз» в Стрию, який незабаром поширив свою діяльність на всю Галичину і налагодив експорт молочних продуктів до Англії та інших країн. В Стрию відкрили свої філії також кооператив «Народна торгівля», товариство «Сільський господар», страхові товариства «Дністер» та «Карпатія». В умовах капіталізму ці організації сприяли класовому розшаруванню на селі, зміцненню позицій української буржуазії.
З розвитком промисловості й торгівлі збільшувалось населення міста (в 1880 році було 12625 мешканців, в 1890—16714, 1900—23205, 1910—30942).
Становище трудящих міст залишалось надзвичайно тяжким. В 1894 році одна з галицьких газет писала в кореспонденції з Стрия: «Тутешні робітники, в тому числі залізничники, буквально гинуть з голоду через велику дорожнечу на харчі, живуть в холодних хатах. У зв’язку з цим серед робітників поширені епідемічні хвороби. Розповідають, наприклад, що від шкарлатини і ангіни померло за останні п’ять років більше трьох тис. дітей робітників, яких у Стрию налічується близько 4 тисяч».
Протягом ряду років Стрий був на третьому місці серед міст Австро-Угорської імперії за смертністю населення. В поданому раді міста меморандумі стрийські лікарі вказували причини цього: відсутність водогону та каналізації, забруднення вулиць і дворів, густота населення.
Боротьба трудящих Галичини, в тому числі робітників Стрия, проти капіталістичної експлуатації, за соціальне і національне визволення розвивалась під впливом революційного руху в Росії. Діячі робітничого руху міста Львова, які були зв’язані з російськими революціонерами з женевської групи «Визволення праці», в 1890 році допомогли створити стрийську соціал-демократичну організацію. У вересні 1891 року в Стрию відбулось перше віче жінок Галичини. Віче, яким керували письменниці Наталя Кобринська та Євгенія Ярошинська, висловило протест проти нерівноправного становища жінок в суспільному та культурному житті, висунуло вимогу створити українські жіночі гімназії. 1893 року в Стрию вперше відбулася першотравнева демонстрація. Вона пройшла під лозунгами запровадження загального виборчого права, восьмигодинного робочого дня. 29 листопада 1893 року на окружному вічі, скликаному в Стрию товариством «Підгірська рада», виступив І. Я. Франко.
Після того, як єдина соціал-демократична партія Австрії перетворилась у федерацію шести окремих партій, розпалась і стрийська соціал-демократична
організація. Керівники української, польської та єврейської соціал-демократичних організацій м. Стрия стали на шлях опортунізму. Але робітники продовжували боротьбу за свої права. Першотравнева демонстрація 1905 року пройшла під знаком солідарності з героїчним російським пролетаріатом, який піднявся на боротьбу проти ненависного царського самодержавства. У червні 1905 року вибухнув економічний страйк стрийських меблярів. Велика демонстрація відбулась в листопаді того ж року у зв’язку з загальним страйком в Австро-Угорщині. Першотравневі виступи мали місце в Стрию і в наступні роки. Мітинги найчастіше відбувались на ринковій площі, а робітничі збори — в залі «Народного дому». Одним з активних організаторів першотравневих демонстрацій був Федір Бекеш. Особливо велику демонстрацію мешканці Стрия готували на 9 липня 1910 року на знак протесту проти злочинного вбивства студента Адама Коцка, який брав участь у русі за створення у Львові українського університету. За особистим розпорядженням намісника Галичини Бобжинського до Стрия було послано два відділи гусарів з Городка, батальйон піхоти з Перемишля і додаткові поліцейські підкріплення.
В умовах капіталістичного ладу освіта була привілеєм заможних верхів населення. Правда, 1872 року в Стрию було засновано так звану вищу реальну школу, яка протягом 1880—1888 рр. була перетворена в гімназію. Але в гімназії вчились переважно діти поміщиків, духівництва, торгівців. Більшість дітей трудящих було позбавлено можливості вчитись рідною мовою, бо в Стрию не було жодної української школи. 1897 року до магістрату подали прохання, під яким було кілька сот підписів з вимогою відкрити українську школу. Проте магістрат, що складався з багатіїв-ко-мерсантів та чиновників, відповів відмовою. 18 серпня 1903 року група стриян писала до магістрату, що закон передбачає «рівноправність всіх мов у школі, уряді та публічному житті, однак українське населення м. Стрия цього позбавлене»: серед 5 початкових шкіл не було жодної української. В 1908 році у Стрию було вже 7 початкових шкіл, але вимогу відкрити хоча б одну українську школу магістрат знову відкинув. Звернення мешканців міста до магістрату в 1912 році також не дало ніякого позитивного наслідку (на той час у місті було 10 шкіл). В той же час магістрат витрачав зібрані від трудящих кошти на субсидії для будівництва костьолів у Будапешті і Вадовіцах. Лише в 1913 році при школі на передмісті Ланах було відкрито один клас з українською мовою навчання. Таким чином, трудящі старовинного українського міста Стрия майже 20 років безрезультатно добивались відкриття школи з рідною мовою викладання.
Умови для наукової та культурно-освітньої діяльності були мало сприятливими. Проте у квітні 1886 року на кошти українського «касина» (клубу) вдалося видати літературно-науковий збірник під назвою «Ватра». Він присвячений 25 роковинам з дня смерті Тараса Шевченка і 25-літньому ювілею літературної діяльності Юрія Федьковича. За висловом Івана Франка, у цьому «гарному і багатому змістом» збірнику виступили «майже всі ще живі покоління і напрями української літератури». Тут вперше опубліковано оповідання Івана Франка «Місія» та Панаса Мирного «Лови», казка Нечуя-Левицького «Два брати», а також вірші Ю. Федьковича, С. Руданського, М. Старицького, В. Самійленка, О. Маковея.
В умовах переслідування урядовими колами демократичної культури вся культурно-освітня робота зосереджувалася в різноманітних громадських організаціях. В 1891 році у Стрию виникло українське музично-хорове товариство, яке в 1901 році отримало назву «Стрийський Боян»,— на зразок подібних товариств у Львові, Перемишлі, Коломиї та інших містах.
Наприкінці XIX — на початку XX століття в Стрию з’являється преса: газета «Стрийський голос» (1895), двотижневик з питань рільництва й зоотехніки «Господар і промисловість» (1909—1910), двотижневик «Підгірська рада» (1910), польська газета «Кур’єр Стрийський». На концерти до Стрия приїжджали славетні українські співаки Соломія Крушельницька, Олександр Мишуга. В 1900 році українські трудящі за власні трудові заощадження, що збирались в містах і селах повіту, спорудили «Народний дім» з найбільшим в місті театрально-концертним залом.
У вересні 1909 року в приміщенні «Народного дому» відкрилась перша загальногалицька виставка сільського господарства і художніх промислів. За 18 днів її відвідало 32 тис. чоловік. На очах у захоплених відвідувачів славетні гуцульські різьб’ярі брати Шкрибляки виготовляли свої чудові художні вироби.
Художньою самодіяльністю в Стрию займалось товариство «Міщанська бесіда», яке ставило в «Народному домі» п’єси Карненка-Карого («Безталанна», «Бурлаки»), Коженьовського («Верховинці») та інші.
Товариство проводило також збір грошей на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Стрию, однак 1910 року вирішило передати зібрані кошти в фонд будівництва пам’ятника в Києві. Особливо урочистою була демонстрація 15—16 травня 1914 року у зв’язку з сторіччям з дня народження Т. Г. Шевченка.
Як вже вказувалось, соціал-демократичні організації Стрия перейшли на опортуністичні позиції. Також і в товаристві українських робітників «Воля» та заснованій 1909 року «Робітничій читальні ім. Карла Маркса» верховодили соціал-реформісти. В Стрию діяла також філія товариства «Просвіта», заснована 1892 року, політичне товариство «Підгірська рада». В цих товариствах точилась запекла політична боротьба між представниками трудящих і прогресивної інтелігенції з одного боку і буржуазно-націоналістичною верхівкою — з другого. Зокрема, інтереси трудящих відстоював обраний в 1910 році до повітових комітетів «Підгірської ради» та «Просвіти» Федір Бекеш, пізніше організатор червоного партизанського загону у Сколівському повіті.
Розпочалась світова війна. За даними магістрату, витрати населення у зв’язку з реквізиціями і безплатною працею для воєнних потреб становили 57,3 тис. крон. З 8 вересня до 19 жовтня 1914 року і з 22 жовтня 1914 до 31 травня 1915 року Стрий був зайнятий російськими військами. Призначений царською владою начальник повіту колишній бердянський поліцмейстер Андреев сприяв поміщицьким колам, запровадив режим суворих поліцейських репресій. Але трудящі єдналися з своїми єдинокровними братами, які служили в російській армії. З санітарним ешелоном в Стрию перебувала сестра В. І. Леніна Марія Іллінічна Ульянова, яка за завданням ЦК РСДРП вела роботу серед солдат. В боях за Стрий в рядах російської армії брав участь майбутній герой громадянської війни В. І. Чапаев.
Великий вплив на розгортання революційного руху мала Лютнева революція 1917 року в Росії. На робітничих зборах в Стрию було прийнято резолюцію, де зазначалось: «Зібравшись 1 Травня 1917 року, стрийські робітники посилають російському пролетаріату, звільненому від царизму, братерське привітання… Єднаючись з пролетаріатом всієї Австрії, в день 1 Травня проголошуємо свою незламну волю до укладення миру без анексій і контрибуцій».
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії класова боротьба трудящих Галичини розгорілася з новою силою. Побоюючись заворушень робітників, галицький намісник 21 січня 1918 року просив командування привести в бойову готовність військові підкріплення — 1500 чол. у Львові, 500 чол.— в Стрию. Трудящі Стрия взяли активну участь у загальному політичному страйку пролетаріату Австро-Угорщини в січні 1918 року.
23 лютого 1918 року в місті відбулась демонстрація жінок. Близько 500 жінок прийшли до будинку повітового староства, вимагаючи забезпечити населення продовольством. 9 березня знову відбулась демонстрація голодуючих жінок. 6 червня демонстрації голодуючих повторились в більших розмірах. Чотири жінки було арештовано, 22 червня відбулась «голодна демонстрація» залізничників, у якій взяло участь близько 500 чоловік.
1 листопада 1918 року українські буржуазні націоналісти встановили в Стрию контрреволюційний режим ЗУНР, але трудящі не припинили боротьби проти влади капіталу. 28 березня 1919 року в Калуші відбулися збори робітників Калуша і Стрия, які зажадали негайного проведення виборів до повітових й гмінних рад та до Національної Ради на основі демократичного виборчого закону. Робітники вимагали конфіскації поміщицьких земель на користь селянства. В частинах УГА (так званої Української галицької армії), що стояли в Стрию, виникла «солдатська рада за більшовицьким зразком». Солдати вимагали, щоб комендантом міста став їх представник, не визнавали влади офіцерів.
Вже наприкінці 1918 року в Стрию була комуністична група. Делегати від стрийських комуністів взяли участь в конференції 18—19 лютого 1919 року в Станіславі, на якій окремі комуністичні групи оформились в єдину партію. Стрийська комуністична організація випустила кілька номерів газети «Червоний прапор», на сторінках якої закликала трудящих розгорнути боротьбу проти буржуазно-націоналістичної контрреволюції.
13 травня 1919 року Стрий окупували білополяки, які відразу ж розпочали масові арешти, зокрема арештували композитора Остапа Нижанківського. 22 травня його без суду і слідства розстріляли.
Злидні трудящих дедалі зростали. Навіть урядові кола змушені були визнати, що продовольче становище в місті вкрай тяжке, відчувається гостра нестача таких необхідних товарів як хліба, м’яса й картоплі. 13 березня 1920 року вибухнув страйк залізничників. Страйкарі вимагали забезпечити голодуючих харчами, усунення з Стрия розподільної станції для недобитих Червоною Армією денікінців, яких мало прибути 29 тис. чоловік. Під час демонстрації лунали заклики «Скинемо уряд за способом Леніна!». Між робітниками нестримно поширювалась комуністична агітація, вплив угодовців йшов на спад.
Влітку 1920 року Червона Армія звільнила значну частину Галичини. Під час сміливого рейду в тил ворога війська 8-ї дивізії червоних козаків під командуванням В. М. Примакова 20 серпня вступили в Стрий. Польський гарнізон, що нараховував близько 2 тис. солдатів, утік з міста. В приміщенні українського «Народного дому» та біля нього відбулись мітинги трудящих. Того ж дня червоні козаки були змушені відійти, але селяни гірських сіл на південь від Стрия продовжували боротись аж до кінця серпня, проголосивши створення на Бойківщині Радянської республіки.
Навіть польська буржуазна преса визнавала, що після повернення білополяків у Стрий знову почалось пограбування населення військом, спекуляції продовольством, в яких брали участь представники властей, наживаючись за рахунок голодуючого населення.
Промисловість Стрия за часів панування буржуазно-поміщицької Польщі характеризувалася посиленням впливу іноземних капіталістів, і яскраво вираженим економічним занепадом. Лише в 1926—1932 рр. було закрито 6 промислових підприємств. На 1935 рік у Стрию було 23 невеликих промислових підприємств, в тому числі 10 млинів з 68 робітниками (з них 6 млинів водяних), 8 деревообробних підприємств з 340 робітниками, 3 металообробних підприємства. На фабриці Перкінса і Макінтоша працювало 50 робітників. Основна маса промислово-виробничих організацій — це ремісничі майстерні. їх було 224, зокрема 32 столярські майстерні з 182 робітниками, 45 кравецьких з 518 робітниками, 32 шевські майстерні з 86 робітниками, 8 пекарень з 110 робітниками, 12 різниць, 5 кушнірських, 6 малярських з 84 малярами, 6 слюсарських майстерень, 3 майстерні стельмахів, 3 щіткарські, 2 миловарні, 3 для виробництва дріжджів, у трьох виробляли цукерки. В харчовій промисловості працювало 274 робітників, на будівельних підприємствах — 169 робітників. Діяли 4 невеликі друкарні. З транспортних засобів були 3 автобуси, які також належали приватним власникам. В торгівлі працювало 360 чоловік, на транспорті — 1207.
Умови праці робітників були дуже важкими. Досить сказати, що в пекарні Курца Арнеля робочий день тривав 18 годин на добу. Росло безробіття. Якщо в 1921 році у Стрию було 2975 безробітних, то в 1931 році майже 8000 осіб (з членами сімей) страждало від безробіття. Безробітні, які не мали грошей на квартирну плату, на підставі закону про «ексмісії» викидались поліцією з квартир на вулицю. Непосильним тягарем для трудящих міста Стрия були різні податки. Газета «Сила» 1932 року писала в статті «Ударні бригади»: «В Стрию прийнято 20 нових екзекуторів, що мають провести ударним порядком екзекуцію державних і комунальних податків».
Показовим є склад ради Стрийського магістрату. В 1936—1937 рр. в ній не було жодного представника прогресивної партійної, профспілкової чи культурно-освітньої організації. З числа 70 радних було 5 власників промислових підприємств, 4 служителі релігійних культів, 11 адвокатів — представників фінансових, господарських і політичних буржуазних організацій, 10 купців, 15 урядовців, 9 куркулів з приміських сільських господарств, 4 власники ремісничих майстерень, 5 вчителів та 7 лікарів.
Після того, як в Стрию було закрито всі державні українські школи, шкільні власті наказали директорам шкіл і вчителям вести шкільне діловодство виключно польською мовою, не приймати від учителів та населення заяв написаних не на польській мові. В 1931 році на 25176 чоловік населення віком від 10 років і старше було 2830 неписьменних, з них 2010 жінок. В той же час сотні вчителів-українців залишались без роботи.
Восени 1927 року в Стрию відбулась друга сільськогосподарська виставка. В 20—30-х роках в Стрию і на Стрийщині працювала театральна трупа ім. Старицького, якою в 1929—1932 рр. керував Василь Коссак.
В музичному житті Прикарпаття найвизначнішу роль відігравала Стрийська філія Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка. В 1932 році було відкрито краєзнавчий музей «Верховина», однак він ледве животів на зібрані громадськістю кошти і не мав навіть власного приміщення.
Визвольну боротьбу трудящих проти капіталістичного гніту за возз’єднання з Радянською Україною очолювали комуністи. Вже в 1921 році у Стрию була діяльна комуністична організація. 1923 року почав працювати Стрийський міськком КПЗУ на чолі з столяром Іваном Маєнтою. Спершу Стрийський міськком був підпорядкований Дрогобицько-Бориславському окружному комітету КПЗУ, а в 1925 році створено Стрийський окружком КПЗУ, який очолив діяльність комуністів на всій території від Болехова до Самбора, крім нафтового басейну. Він координував діяльність партійних організацій деревообробної промисловості Підкарпаття. Секретарем окружкому став член ЦК КПЗУ Михайло Теслюк. Виконавчим органом окружного комітету КПЗУ була «екзекутива» (комітет) в складі 4 чоловік: М. Теслюка, І. Маєнти, М. Марківа, М. Вагмана. В другій половині 1925 року, секретарем окружкому став І. Маєнта. В грудні 1925 року в Стрию було 6 робітничих гуртків КПЗУ, що налічували 33 члени партії.
Час з 1923 по 1927 рік був періодом бурхливого піднесення революційного руху на Стрийщині. В результаті січневого страйку 1923 року, який тривав 26 днів, робітники шкіряних заводів Стрия і Болехова добились стопроцентного підвищення заробітної плати. Повною перемогою страйкарів закінчились страйки робітників чотирьох лісопильних заводів в березні і травні 1923 року. А в жовтні — листопаді того ж року на підтримку загального страйку припинили роботу всі промислові підприємства, а також залізничний транспорт Стрия. В 1924—1925 рр. на стрийському передмісті Новий Світ діяла друкарня КПЗУ, яка випускала листівки.
Наприкінці 1925 року в Стрию була утворена рада профспілок. З 22 її членів було 14 комуністів, 3 співчуваючих КПЗУ. Велику увагу комуністи приділяли також діяльності серед безробітних, яких в цей час було близько 1000 чоловік.
В листопаді 1925 року було організовано комітет безробітних. В січні 1926 року на зборах, що відбулися за участю комуністичних депутатів сейму Войтюка і Пащука, обрано новий комітет безробітних Прикарпаття. Делегації безробітних кілька разів звертались до староства й магістрату, вимагаючи роботи і регулярної виплати допомоги. Однак, староста відбувався обіцянками. В середу, 31 березня 1926 року безробітні ще раз вирішили послати делегацію до старости. Демонстрація безробітних на чолі з делегатами рушила до будинку староства, де зібралося близько тисячі чоловік. Лунали гасла «Ми хочемо хліба і праці!», «Хай живе робітничо-селянський уряд!», зазвучав «Інтернаціонал». Частина демонстрантів увійшла до будинку староства. Поліція відкрила вогонь. Було вбито 13 чоловік, серед них вагітну жінку Юстину Семчук. Серед вбитих було 9 українців, 3 поляки і один єврей, що свідчило про те, що робітники і безробітні всіх національностей єдиним фронтом боролись проти панської Польщі, за свої права. Орган КПЗУ «Наша правда» за травень 1926 року писав: «31 березня в криваву середу в Стрию за робітничу справу «жертвою в бою нерівним лягли»: Семчук Юстина, Крігер Мойсей, Лениш Петро, Сенишин Іван, Тоська Михайло, Врубель Юзеф, Гаврильців Дмитро, Сончин Іван, Бехер Хома, Гродинський Іван, Коцур Назар, Мединський Іван, Лопуський Броніслав. Прощайте, братове!.. За вами борців свіжий полк уже йде, на бій і побіду готовий!..».
10 квітня 1926 року у Львові відбулася велика демонстрація протесту проти стрийського розстрілу. Під час демонстрації дійшло до сутички робітників з поліцією. Демонстрації та мітинги відбулися також в інших містах Західної України. Трудящі селяни з сіл повіту привозили продукти для родин загиблих. 2 квітня 1926 року відбувся похорон жертв кривавої розправи поліції над голодними безробітними Стрия. В ньому взяло участь близько 6 тис. чоловік, серед них були делегації з червоними прапорами і вінками від робітників Дрогобича, Борислава, Львова, Стебника, Домброви Гурнічої (в Польщі) та інших міст. На цвинтарі відбувся траурний мітинг, який закінчився співом «Інтернаціоналу». На час похорону припинили роботу всі промислові підприємства, залізничний транспорт міста. Дві з половиною години, протягом всього похорону звучали сирени фабрик, паровозні гудки.
Після «Кривавої середи» робітничий революційний рух значно посилився. В 1926 році страйкували робітники столярських майстерень, хімічних будівельних підприємств. Найбільшим був страйк робітників лісопильних заводів Прикарпаття. Разом з ними страйкували і робітники стрийських лісопильних заводів. Страйк тривав з 30 листопада до 16 грудня 1926 року. Робітники вимагали збереження 8-го-динного робочого дня, дотримання закону про відпустки, підвищення зарплати на 40 проц., визнання заводських робітничих комітетів, колективного договору. Страйком керував комітет на чолі з комуністом М. Марковим.
13 березня 1927 року в залі Народного дому відкрились збори на честь Міжнародного жіночого дня. Поліція розігнала збори і арештувала присланих з ЦК КПЗУ доповідачок — Ольгу Пристай і письменницю Антоніну Матулівну. 28 березня відбулись збори будівельників на знак протесту проти звільнень робітників. Пожвавилась також діяльність окружкому комсомолу і профспілкових організацій, насамперед професійної спілки будівельних робітників, очоленої Йосипом Грицуляком, профспілки лісопильних робітників, очоленої Суликом і спілки двірників та хатніх робітниць «Згода», очоленої Шумилом. 15 березня 1927 року в Стрийському окружному суді розпочався процес над 43 учасниками «Кривавої середи». Робітники поводились на суді з гідністю, як і личить борцям за народну справу. На запитання суду, яку пісню демонстранти співали біля будинку староства, обвинувачуваний Грицуляк відповідає, що це братерська пісня пролетаріату, а зміст її такий: «Повстаньте, гнані і голодні, пролетарі усіх країн!», причому починає її співати в залі гучним голосом, а обвинувачені, їх сім’ї та присутні на процесі робітники під час співу встають. Коли голова суду перебив Грицуляка, то він заявив, що хотів співати всю пісню, щоб ознайомити суд з її змістом. У перший день процесу перед будинком суду раптово з’явилась велика група робітників. Вони обрали з своїх рядів делегацію, яка пішла до голови суду, вимагаючи негайного звільнення підсудних. Внаслідок масових демонстрацій робітників західноукраїнських земель і Польщі суд був змушений пом’якшити покарання, засудивши учасників «Кривавої середи» до тюремного ув’язнення строком від семи тижнів до двох років, а не до 5—10 років ув’язнення для кожного учасника, як вимагав прокурор.
В 1927 році стрийські робітники ховали активного діяча революційного руху на Стрийщині одного з керівників КПЗУ Івана Маєнту, який все своє життя віддав справі революції. Похорон вилився’ в масову політичну демонстрацію, в якій взяло участь до 4 тис. трудящих.
У боротьбу проти буржуазно-поміщицького ладу, за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянського Україною разом з робітниками все активніше включалися широкі маси трудящих селян. Керівником революційних виступів селянських мас були організації «Сельробу», очолені комуністами. До найбільш активних сельробівських організацій на Стрийщині належали Лисятицька, Пукеницька, Кавська, Угерська, Верчанська. На чолі Стрийського повітового комітету «Сельробу» в 1929 році стояв комуніст М. Пона, лінчований українськими буржуазними націоналістами в 1936 році на горі Маківці в Карпатах, в той час коли він викривав перед зібраними там селянами брехливу антирадянську проповідь уніатського попа. В 1932 році на роботу головою Стрийського повітового комітету «Сельробу» Стрийський окружний комітет КПЗУ направив М. М. Левицького.
Занепокоєний все зростаючим революційним рухом, польський фашистський уряд посилив репресії проти комуністів. 12 лютого 1932 року в селі Нижньому Синьовидному Стрийського повіту на районній нараді поліція вбила секретаря Стрийського окружкому комітету КПЗУ О. Маківку (партійна кличка — Микола Павелець). В червні наступного року на бойовому посту загинув член Стрийського окружкому КПЗУ І. Цабан — організатор підпільної друкарні. 14 серпня 1933 року в Стрию на вулиці поліція вбила комуніста Петра Пастуха з Голобутова. Та на місце загиблих ставали нові й нові борці.
З листопада 1932 по квітень 1933 рр. підпільна робота на Стрийщині значно пожвавилась. Окружком КПЗУ очолював досвідчений підпільник Олександр Жебруй. 4 січня 1933 року було організовано курси для підготовки партійних активістів, в лютому проведено конференцію Стрийського окружкому КПЗУ. На той час парт-організації Стрийського округу налічували 223 члени партії. На конференції було обрано новий склад окружного комітету, а також виконавчий орган окружкому — екзетутиву в складі О. Жебруна, М. Левицького і Г. Штейнінгера.
Незабаром комуністи провели збори безробітних і випустили листівку до голодуючих безробітних міста і села із закликом організувати демонстрації протесту. У липні 1933 року окружком видав листівку до солдат, закликаючи їх відмовлятися від участі в придушенні революційного руху. Листівка закінчувалась гаслом «Хай живе уряд Рад!». В день річниці Великого Жовтня на будинках міста з’явились гасла «Хай живе КПЗУ!», «Хай живе СРСР!», «Хай живе Жовтнева революція!», «Геть з нападом на СРСР!», «Геть антирадянську агітацію української буржуазії!» та інші.
Велике значення для дальшого розвитку робітничого руху мали рішення IV з’їзду КПЗУ, що відбувся в 1934 році поблизу Києва. Представником стрийської організації КПЗУ на цьому з’їзді була секретар окружкому КСМЗУ Марія Соляк.
З новою силою розгорілась боротьба стрийських комуністів в період 1934— 1939 рр., що проходила під прапором Народного фронту. Комуністи, комсомольці, сельробівці, модрівці під керівництвом ЦК КПЗУ щороку відзначали 21 січня — день пам’яті В. І. Леніна, Міжнародний день жінок 8 Березня, День Паризької комуни, Перше травня, Перше серпня — антивоєнний день, роковини Жовтневої соціалістичної революції.
1936 року в Стрию організація МОДР зібрала значні кошти на користь республіканської армії в Іспанії. У місті відбулась також нарада комуністів з питань набору добровольців до інтернаціональних бригад, в складі яких боролась і українська рота ім. Т. Г. Шевченка.
В 1936 році у Стрию поширювались листівки комсомолу Західної України, які закликали молодь до боротьби проти фашистської диктатури, за школу з рідною мовою навчання. Під прапором Народного фронту, під антифашистськими гаслами пройшла першотравнева демонстрація 1936 року, а також страйк робітників залізничних майстерень, до якого приєднались робітники деревообробних, будівельних та інших підприємств. Страйкували також робітники млинів, в 1937 році — будівельники фірми Отто Шаєра.