Трускавець, Львівська область
Трускавець — місто обласного підпорядкування, відомий бальнеологічний курорт, розташований в передгір’ях Карпат за 9 км на південь від Дрогобича. Сполучений залізницею з Дрогобичем і шосейними дорогами з Дрогобичем, Бориславом (6 км) і Стебником (4 км). Населення — 11,3 тис. чоловік.
Центральна частина Трускавця займає долину невеликого потоку Воротище, що впадає в річку Солоницю — притоку Тисьмениці. Місто оточене з двох боків горбами (Яцковою горою біля вокзалу, Городищем — на західній околиці, Кам’яним горбом та іншими). Висота над рівнем моря — 350—400 м. За 6—10 км на південь від Трускавця височать карпатські вершини: Белеїв (775 м над рівнем моря), Бобовище (878 м) і Цюхів (942 м).
Околиці Трускавця багаті на різноманітні корисні копалини. Тут у різні часи добували нафту, озокерит, сіль, поліметалеві (свинцево-цинкові) руди. В трускавецькому рудному родовищі є галеніт, сфалерит, сірка та мінерали вюртцит, смітсоніт, церусит, пірит, трапляється самородна ртуть. Виявлено також гіпс, поклади глауберової солі. Велика кількість різноманітних надрових багатств сприяла утворенню різних за хімічним складом та лікувальними властивостями мінеральних вод. Серед них є джерела з вмістом вуглеводневих сполук, радіоактивні радонові, соляно-глауберові і сірководневі джерела.
Територія сучасного Трускавця, очевидно, була заселена ще в часи Київської Русі, коли на Підкарпатті досяг значного розвитку солеварний промисел 1 2. Це підтверджується речовими пам’ятками, зокрема знахідкою ювелірної прикраси з бронзи, що відноситься до цього періоду 3. Про це свідчать і топографічні назви — Городище, Городна і Підгородні,—які збереглися до сьогоднішніх днів. Сама назва Трускавець, на думку радянських дослідників, походить від староруського імені Трушко, або Трусько, звідси Трусковичі, а згодом Трускавець.
Після загарбання феодальною Польщею Трускавець став власністю королів, які протягом XV і на початку XVI століття часто віддавали Трускавець, як і інші села, в оренду дрібним та середнім українським шляхтичам. Так, до 1469—1470 рр. Трускавець орендував шляхтич Іван Коритко, потім — Андрій Любінецький та Гнат Тустанівський. Згодом село було поділено між кількома дрібними шляхтичами. Кожен з них орендував тільки його незначну частину. Близько 1518 року Трускавець увійшов до складу Дрогобицького королівського староства. Старости обкладали селян-кріпаків різними повинностями. Внаслідок цього відбувалося розорення сільського населення. Так, за даними опису королівських маєтків Галичини, в Трускавці у 1565 році лише 4 сім’ї мали по півлана землі, а інші 57 — по чверті лана. За користування землею кожна сім’я сплачувала панові старості по 31 грошу чиншу. Крім того, всі жителі села щорічно платили по 6 злотих і 28 грошів «станії» на утримання польського війська. З селян стягали також податки за користування сіножатями і випасами. Поряд з цим селяни щороку поставляли для вивозу солі 315 підвід та сотні підвід для підвозу дров до жуп.
Значно посилилось закріпачення селян наприкінці XVI і в першій половині XVII століття. Воно супроводжувалось дальшим обезземеленням селянських господарств, збільшенням натуральних та грошових повинностей і панщини. Так, за даними інвентарного опису за 1664 рік селяни Трускавця змушені були відробляти за кожну півчверть ріллі тричі на тиждень по півдня, а також давати з кожного двора косарів у перші і останні дні сінокосів («закоски», «обкоски») та жнив («зажинки», «обжинки»). Крім того, село зобов’язане було возити дрова на Модрицьку солеварню. Ті селяни (підсадки), що зовсім не мали свого поля, сплачували старості або його орендареві, грошовий чинш.
Селянство західноукраїнських земель чинило опір закріпаченню і поєднувало соціальну боротьбу з національно-визвольною. Воно відстоювало свій традиційний суспільний лад. Так, у Трускавці протягом XVI—XVII століть помітну роль у житті селян відігравала сільська громада, на чолі якої стояв тивун. У період Київської Русі тивунами (тіунами) називали князівських урядовців та виборних громадських старшин. Наявність посади тивуна свідчить про те, що в деяких селах Підкарпаття навіть у XVI—XVII століттях ще існували елементи давньоруського права. Давньоруські традиції зберігалися також в галузі мистецтва. Так, виявлена в сусідньому селі Станилів ікона із зображенням змієборця, що відноситься до XIV століття, є чудовим зразком українського мистецтва доби феодалізму.
Незважаючи на опір селян, пани захоплювали найкращі землі під свої фільварки. За станом на 1692 рік більшість з них мала мізерні наділи: з 58 дворів 29 мали по одному пруту землі (прут — близько 2 га), 5 — по півпрута, а решта — лише городи.
Через малоземелля селян особливого значення в їх господарстві набував солеварний промисел, який був поширений ще в XI—XII століттях, коли солеварні Дрогобиччини відігравали важливу роль у забезпеченні сіллю населення Наддніпрянщини. Трускавецька солеварня містилась у тій частині лісу, яка згодом дістала назву «на Баньках» (від слова баня — солеварня). Сіль виварювали з ропи («сировиці») у спеціальних «черинах», конструкція яких свідчить про високий на той час рівень техніки, яка застосовувалась на солеварнях. Готову сіль формували в конічні грудки, які в XI—XVI століттях називали «головаженню», а пізніше — «топками». В 1570 році у трускавецьких селян було 20 черинів, що містились у дерев’яних будівлях, т. зв. вежах. За сіллю приїжджали чумаки з Придніпров’я. Місцеві селяни також возили її на ярмарки Волині, Поділля, Київщини і навіть до Білорусії.
Однак, королівська адміністрація примушувала селян, що займалися соляним промислом, платити податок за користування сировицею, віддавати частину вивареної солі, а пізніше навіть насильно відбирали солеварні. Так, у XVIII столітті в Трускавці велика солеварня вже належала старості, який віддавав її разом з кріпаками в оренду лихварю Лейбі Зельмановичу. Орендар знущався над кріпаками, «сам їх бив рукою по обличчю і тростиною по голові й спині, а також наказував у своїй присутності класти підданих і бити киями та нагаями». Всій трускавецькій громаді він «чинив прикрості і кривди, поля сіяв і луки косив, де хотів, привласнював громадське поле». Оскільки трускавецький орендар був сином багатого управителя і орендаря королівських маєтків усього Дрогобицького староства Зельмана Вольфовича, знущання над людьми проходили для нього безкарно.
Після загарбання в 1772 році Галичини Австрією, Трускавець, як і колишній королівський маєток, став власністю цесарської казни. Проте, як і раніше, його багатствами володіли польські шляхтичі та чиновники — камеральні управителі. Сільські війти, підпорядковані панським управителям (у 1787 році війтом був Іван Пристай, а в 1820 році — Дмитро Данилишин), виконували всі їхні розпорядження.
В 1772 році на Трускавецькій солеварні, орендованій І. Мозесом, було 2 великі панви (сковороди), на яких виварювали сіль 12 разів на тиждень, одержуючи щоразу по 28 бочок солі. Річний виробіток становив 8736 бочок. Вивозилася сіль здебільшого на Холмщину.
З встановленням у 1784 році австрійським урядом державної монополії на виробництво солі, Трускавецьку солеварню було закрито.
В 1814 році в Трускавці почали видобувати нафту, яка ще не мала широкого промислового застосування, хоч місцеве населення здавна користувалось нею як колісним мастилом. В другій чверті XIX століття стали застосовувати і перегонку нафти за методом місцевого селянина Байтали для одержання гасу, що використовувався для освітлення вулиць Дрогобича.
В цей час стали відомі трускавецькі мінеральні води, про лікувальні властивості яких місцеві селяни знали з давніх давен. Так, у підручнику «Натуральна історія», виданому в 1721 році в Сандомирі, є вказівка на те, що в Трускавці та інших селах Дрогобиччини добувають нафту, а воду, що її супроводить, «селяни п’ють для лікування багатьох хвороб». Також здавна знало місцеве населення про цілющі властивості сірчаних вод. Лікувальні властивості джерела гірко-солоної питної води «Марія» (тепер № 1) вперше встановив на початку XVIII століття трускавецький селянин Іван Конів, а потім від нього про це довідався адміністратор камерального маєтку шляхтич Міцевський.
В 1827 році було побудовано приміщення для ванн і пансіонати для багатих гостей. Спочатку для лікування знаті використовувались лише сірководневі джерела.
У 1835—1841 рр. галицький хімік Торосевич, вірменин за походженням, зробив хімічний аналіз сірководневих джерел і джерела «Нафта» (сучасна «Нафтуся»).
В 1838 році на Кам’яному горбі було відкрите ще одне джерело «Софія». З цього часу Трускавець став відомим як курорт. Щороку сюди приїжджало на лікування від 70 до 90 чоловік.
У середині XIX століття австрійські лікарі Машек, Унгер та інші почали досліджувати вплив трускавецьких вод на організм людини. Але про їх науково обгрунтоване використання в той час не могло бути й мови. Лікування проводилося наосліп. За рахунок курортників багатіли різні аферисти й спекулянти, які з метою наживи зліталися до Трускавця, а життя селян лишалось і надалі важким. Багато з них гинуло від частих епідемій. Так, якщо в 1772 році у Трускавці проживало 990 чоловік, то в 1857 році тільки 932 чоловіки. Майже все населення було неписьменним. У громадській школі, де був вчителем Микола Гринь, у 1846 році нараховувалося лише 5 учнів. Неосвіченістю вміло користувались лихварі, спекулянти. Так, земельну ділянку, на якій у 50-х роках XIX століття було відкрито джерело «Бронислава» (тепер № 3), курортна адміністрація купила в селянина Гриня Стеціва за безцінь.
У 1861 році управління камеральних маєтків вирішило продати з молотка трускавецький маєток з усім курортним обладнанням і з лукою Малетище, яка належала до сусіднього села Тустанович. Трускавецьким курортом оволоділа спілка фінансистів Гартенберга і Шраєра, яка по-хижацьки вирубувала навколишні ліси. В 1882 році маєток закупила спілка польських поміщиків з Адамом Сапєгою. їй належало 3394 морги землі, переважно лісу, тоді як селянам Трускавця — тільки 1452 морги. Незабаром нові власники відкрили в південній околиці Трускавця, на т. зв. Помірках, озокеритну шахту.
Вперше у світі хімічні властивості озокериту відкрив французький хімік Філіп Вальтер, що досліджував саме трускавецький «земний віск». У 80-х роках XIX століття геологічну будову Трускавця вивчав видатний західноукраїнський геолог, професор Львівського політехнічного інституту Іван Медведський, який дав наукову характеристику трускавецьким поліметалевим рудам і мінералам з родовищ на «Липках» і на «Помірках».
Так Трускавець став частиною Бориславського нафтового басейну, який на початку XX століття посів одне з перших місць у Європі за розмірами видобутку нафти. В творах Івана Франка і Степана Коваліва яскраво описано про те, скільки горя зазнавали українські робітники і селяни від промисловців. Трускавецькі цілющі води були перетворені капіталістичними підприємствами в джерело наживи.
Спочатку для ванн використовувалися лише сірководневі води і тільки пізніше — гіркосолоні питні води та штучно виготовлена лікувальна грязь (боровина). «Нафтусю» лікарі довгий час вважали нейтральною питною водою. Лише наприкінці XIX століття лікувальні властивості цієї «королеви підкарпатських мінеральних вод» стали широко відомі.
Завдяки добре поставленій рекламі, до Трускавця на початку XX століття щороку заїжджалось по 2—3 тис. хворих. Це були переважно поміщики й фінансисти. Як писала тодішня преса, на час лікувального сезону Трускавець перетворювався на мініатюрну копію галицького «хай лайф» — «вищого товариства».
Напередодні світової війни Трускавець перейшов до рук нової акціонерної спілки, в якій найвпливовішою особою незабаром став Раймунд Ярош. У цей час тут було збудовано чимало вілл і пансіонатів. Зрозуміло, що ними могли користуватися лише ті хворі, що мали великі гроші.
Село, розташоване навколо долини з курортними закладами, жило своїм окремим життям. Зростало воно дуже повільно. Так, у 1880 році тут було 211 дворів і 1288 чоловік населення (1042 українці, 110 поляків, 58 євреїв, 14 німців).
У 1901 році заходами і коштом трускавецьких селян вперше відкрилась читальня «Просвіти». Однак, її діяльність сковувалася нестачею коштів. Так, у 1900 році вона мала 80 книжок та 3 газети і налічувала лише 50 читачів. На кінець 1936 року кількість книжок зросла до 5306. Було створено сільський драматичний гурток, що ставив п’єси «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Л. Кропивницького та інші. В 1900—1904 рр. у Трускавці жила і працювала українська поетеса Уляна Кравченко, яка протягом довгого часу вчителювала в сусідньому селі Сільці. Вона, як і вчитель у Бориславі Стефан Ковалів, віддавала всі сили свого великого серця в улюблену справу, прагнучи хоч трохи поширити освіту серед затурканих і знедолених селян. Уляна Кравченко допомагала найбільш здібним дітям продовжувати навчання, організовувала драматичні гуртки й читальні. Кілька своїх творів вона присвятила долі вчителів, стану освіти на селі.
Однак самовіддані зусилля народної вчительки-патріотки часто зустрічали опір з боку державних властей.
Після розпаду Австро-Угорської імперії владу в Галичині захопили українські буржуазні націоналісти, проголосивши т. зв. Західноукраїнську народну республіку — ЗУНР. Трудящі активно боролися проти антинародної політики зунрівських верховодів. Створена в Стебнику і перша в Галичині Рада робітничих депутатів мала великий вплив і на зростання класової свідомості трудящих Трускавця. Однак, у травні 1919 року район Трускавця захопили війська панської Польщі, які вели себе як завойовники. Тільки за один день вони стягнули з трускавецьких селян 50 тис. крон контрибуції.
Соціальне поневолення перепліталось з національним гнітом. Українські культурні установи були розгромлені. Робітників і службовців українців адміністрація поступово звільняла з роботи. Віллам і пансіонатам заборонялося давати українські назви, хоча б такі, як «Наталка» чи «Зиновія», і навіть писати вивіски українськими літерами.
«Пацифікація», проведена в 1930 році поліцією і військами, дійшла і до Трускавця. На вулицях хапали ні в чому не винних селян, вели до корчми і жорстоко били. Деякі з «пацифікованих» трускавецьких селян від цих побоїв назавжди втратили здоров’я.
За роки панування пілсудчиків ще більшого розорення зазнали селяни. Багато з них, позбавлені будь-яких умов для існування, змушені були йти на заробітки.
За статистичними даними 1933 року, 67 селянських господарств Трускавця майже не мали землі, 87 — мали до 1 га землі, а 114 — по 1—2 га і лише кілька селянських родин мали понад 2 га землі. Як згадували сучасники, селянські наділи були настільки роздрібненими, що лише 129 господарів могли прохарчуватися з власного господарства. Інші, «халупники», жили із заробітків у Бориславі або з садів. Тваринництво підупадало через брак паші. Молока ж селяни майже не пили, тому що несли його на базар до Борислава і продавали.
Селяни і робітники Трускавця не мирилися з соціальним та національним гнобленням. Тут не раз вибухали страйки. В 1923 році застрайкувало 200 робітників озокеритної шахти на Помірках, що належала Каролеві Штролю, протестуючи проти масового звільнення робітників. На Дрогобиччині, в т. ч. в Стебнику та Трускавці, часто проводились Першотравневі демонстрації, мітинги. Серед робітників поширювалися брошури і листівки КПЗУ. Так, 5 вересня 1927 року вздовж залізниці з Трускавця до Сільця було знайдено 7 листівок КПЗУ. В цей час у Трускавці діяв осередок КПЗУ6, який входив до складу Стебницької районної організації. Серед трудящих Трускавця вели агітаційно-пропагандистську роботу комуністи із Стебника, зокрема С. Білавка. Оскільки серед численного населення, що приїздило до Трускавця, було легше маскуватися, працівники Дрогобицького окружкому КПЗУ влаштовували тут явки, організовували зустрічі нелегальних партійних активістів. Під керівництвом КПЗУ у 1931 році трудящі Трускавця провели в лісі комуністичну маївку на знак солідарності із страйкуючим пролетаріатом усієї Західної України в боротьбі за хліб, землю, працю і свободу, за возз’єднання з УРСР.
На початку 1937 року разом з візниками сіл Гаїв, Колпця, Сільця і Доброгостова застрайкували візники Трускавця, вимагаючи підвищення розцінок за перевезення лісу. Страйкарі перемогли. З вимогою підвищення заробітної плати 16 листопада 1937 року виступили 23 робітники, що працювали на будівництві вілли Гжегожевського.
Боротьба жителів Трускавця проти гнобителів не припинялась до пам’ятної осені 1939 року, коли Червона Армія принесла визволення трудящим Галичини, які віками боролися проти соціального і національного гноблення. Над Трускавцем 24 вересня замайорів червоний прапор.
Протягом першої половини жовтня в селі було створене Тимчасове управління, до якого ввійшли Йосип Олексюк, Павло Кулик, Михайло Орсуляк та інші. Степан Петрів очолив загін народної міліції, яка пильно охороняла безпеку трудящих і майно курорту.
На виборах до Народних Зборів Західної України трудящі Трускавця голосували за селянина Івана Божика з сусіднього села Колпця. Згодом він їздив до Москви і Києва у складі делегацій Народних Зборів до Верховних Рад Союзу РСР і України.
Важливу роль у боротьбі за соціалістичні перетворення відіграла партійна і комсомольська організації, утворені наприкінці 1939 року. Трускавецький селянський комітет, на чолі з комуністом Павлом Куликом, провів конфіскацію поміщицької землі і розподілив її між селянами. Павло Кулик став першим головою сільської Ради.
Мінялось і обличчя курорту. Замість приватних пансіонатів і готелів у Трускавці було створено 8 санаторіїв на 1500 ліжок та 2 клініки для урологічних і шлунково-кишкових хворих, загальнокурортні лікувальні установи — водолікарню, грязелікарню, електрофізіолікарню та відкрито поліклініку. На курорті стали лікуватись робітники, селяни, інтелігенція.
Важкі часи випали на долю жителів Трускавця в роки Великої Вітчизняної війни. Вже 4 липня 1941 року німецькі фашисти окупували місто. Розпочалися дні жорстокої окупації, масові розстріли мирних людей, які проводились в районі Городища. Окупанти завдали місту великої шкоди. Вони пограбували санаторій, зруйнували водокачку, електростанцію, багато медичної апаратури та іншого цінного обладнання вивезли до Німеччини.
Незважаючи на шалений опір фашистів, воїни 15-ї штурмової інженерно-саперної бригади під командуванням полковника Барабаша 6 серпня 1944 року о 5 год. ранку визволили місто. Трудящі з вдячністю шанують воїнів-визволителів, що загинули в боях за їх свободу. Братська могила, де поховані старший лейтенант О. С. Моргуля, лейтенант А. І. Колбцов, молодший лейтенант М. П. Кривошеїн, рядові І. М. Рубцов, В. Г. Боленко, М. І. Борисов та багато інших синів країни Рад, що віддали своє життя за визволення Трускавця і сусідніх населених пунктів, завжди потопає в морі квітів.
Багато жителів Трускавця брали безпосередню участь в розгромі фашистських загарбників. Старшина Ф. І. Мацько і Ф. Ю. Лошанський пройшли в битвах з ворогом від Сталінграда до Берліна. За відвагу і мужність, виявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, вони, як і багато інших, нагороджені орденами й медалями СРСР. Зараз у місті живе понад 1000 ветеранів Великої Вітчизняної війни.
Відразу ж після, визволення розпочалась відбудова зруйнованого господарства. В перші дні було введено в дію водогін і каналізацію, згодом відбудовано водолікарні і грязелікарні. За короткий час лікувальні й спальні корпуси санаторіїв було відремонтовано, трохи пізніше — газифіковано і переведено на цілорічну роботу. В літній сезон почали працювати піонерські табори для дітей трудящих.
Великі зміни відбулись і в житті мешканців Трускавця. Вже 1945 року колишні селяни-одноосібники об’єдналися в колгосп, головою якого обрали комуніста Степана Петріва. Однак на цей час з 666 га землі, яка належала Трускавцю, придатної для рільництва було лише 102 га. Для більш перспективного розвитку господарства в 1953 році сільськогосподарські угіддя Трускавецького колгоспу ім. Т. Г. Шевченка були приєднані до колгоспу села Станилів. Більшість селян пішла працювати на підприємства, що обслуговували курорт, який швидко зростав.
Завдяки піклуванню держави Трускавець швидко перетворився на курорт всесоюзного значення. Тут весь час зростає населення: в 1938 році у Трускавці проживало 3382 чол., в 1959 році — 8482 чол., а в 1967 році налічувалось більше 11 300 жителів. До 1947 року Трускавець був селом, у 1947—1951 рр.— містом районного підпорядкування, а в 1952 році він став містом обласного підпорядкування.
Вперше в історії Трускавця розпочалося комплексне наукове дослідження всіх лікувальних чинників курорту. Було видано чимало брошур і наукових статей, в яких всебічно висвітлювалась методика лікування різних захворювань на Трускавецькому курорті. Найбільш актуальні праці публікували Т. Т. Глухенький, І. І. Марков, Д. І. Візір, М. Й. Романяк, Г. І. Мазуренко, В. І. Єрьомін та інші.
У 1958 році в місті відкривається клініка — філіал Українського науково-дослідного інституту курортології для вивчення і поширення методів курортного лікування. Завдяки творчій праці науковців та лікарів-практиків Трускавець перетворився на справжній центр наукової розробки питань бальнеології та курортології.
Глибоке вивчення хімічних властивостей і фізіологічної дії місцевих мінеральних вод дало змогу спеціалізувати курорт на лікування захворювань печінки, жовчних шляхів, урологічних та тих, що спричиняються порушенням обміну речовин в організмі. Тут також лікують шлункові, кишечні та хронічні захворювання верхніх дихальних шляхів. Особливу славу має мінеральна вода «Нафтуся». Її лікувальні властивості стали відомі на весь світ. Незважаючи на характерний запах, «Нафтуся» приємна на смак і її охоче п’ють навіть здорові. За своїм складом і дією «Нафтуся» є унікальною і не має рівної собі серед мінеральних вод жодного з курортів не тільки в Радянському Союзі, але й у Європі. Всього в Трускавці є 26 джерел мінеральних вод, з яких уже використовується 18.
З 1947 року почали широко застосовувати новий метод теплового лікування бориславським озокеритом, що виявився значно ефективнішим, ніж штучна грязь з торфу або глини в суміші з мінеральними водами, якою користувались раніше. Масове лікування озокеритом вперше розпочали в Трускавці. Його використовують для лікування хворих, що прибувають на трускавецький курорт.
Завдяки самовідданій праці медичних працівників Трускавець перетворився на провідний бальнеологічний питний курорт України. Тут працюють 7 санаторіїв на 5 тис. ліжок, а також будинки відпочинку та піонерські табори.
Різноманітні методи фізіотерапевтичного лікування застосовуються в двох поліклініках, одна з яких обслуговує санаторних хворих, а друга — тих, що прибувають без путівок. У 1963 році в трускавецьких здравницях лікувалося 98 тис. чол. У 1965 році в Трускавці побували на лікуванні 150 тис. чоловік.
Для здійснення успішного лікування трудящих Радянська влада забезпечила курорт кваліфікованими спеціалістами. Якщо за часів панської Польщі у Трускавці під час сезону мали практику кілька десятків приватних лікарів, то зараз тут працює 268 висококваліфікованих лікарів, серед яких 3 кандидати наук і 2 заслужених лікарі Української РСР та понад 630 чоловік середнього медичного персоналу. Тільки за роки семирічки Радянська влада витратила на розвиток курорту, лікування, культосвітні заклади і впорядкування міста понад 20 млн. крб. Ця сума в кілька разів перевищує витрати на розвиток курорту за всі роки його існування.
Для потреб трудящих міста і тих, що приїжджають на лікування, побудовано бювет мінеральнріх вод з пропускною спроможністю до 30 тис. чоловік на добу. Збудовано і здано в експлуатацію 8 корпусів санаторіїв, у т. ч. в 1962 році — 2 корпуси санаторію «Кришталевий палац» на 150 ліжок. Усі колишні санаторії літнього типу реконструйовані і працюють протягом цілого року.
В 1961 році перед приїжджими гостинно відкрилися двері пансіонату «Курорт-торгу» на 300 ліжок і пансіонату ради курорту на «Гірці» на 150 ліжок. У 1962 році закінчено будівництво водолікарні на 80 ванн і обладнано спальний корпус.
У 1964 році стали до ладу: новий санаторій № 4 на 600 місць, озокеритно-фізіотерапевтична лікарня на 160 місць, 2 їдальні на 1200 місць, центральна котельня. Відкрито штучне водоймище, споруджено водопровід. Так було розв’язано проблему, яка раніше найбільше стримувала розвиток курорту,— проблему забезпечення населення і лікувальних установ водою. В 1965 році до ладу стало чудове приміщення озокеритної лікарні. Навколо височать корпуси нових санаторіїв, що споруджуються окремими підприємствами. Так, здравниця київського заводу «Арсенал» увійшла до складу санаторію № 4. Будуються корпуси зв’язківців, запорізького об’єднання «Металургмонтаж» та інші.
Промислові підприємства виростали в місті відповідно до потреб курорту. Харчокомбінат, де працює понад 200 робітників, виготовляє хлібо-булочні вироби. Тут же виготовляють і розфасовують сіль «Барбару», розливають лікувальну воду тощо. Значний асортимент побутових речей виготовляється на міському побутовому комбінаті. Помітне місце в промисловості міста належить меблевій фабриці, на якій працює 400 робітників.
На будовах міста зайнято понад 800 робітників різних спеціальностей. Більшість з них перевиконують виробничі завдання, добиваються високої якості робіт, передають свій багатий досвід молодому поповненню. Добру славу здобули серед жителів міста будівельники бригади І. Д. Мотики та столяри бригади І. П. Ящишина та І. С. Жигаляка.
Докорінно змінились за роки Радянської влади житлово-побутові умови жителів міста. Тільки протягом останніх 5 років споруджено і здано в експлуатацію 326 нових світлих квартир. Всього за роки семирічки за рахунок держави було введено в дію 16 470 кв. м житлової площі. Приблизно така ж кількість житлової площі була введена в дію індивідуальними забудівниками. Тільки в 1966 році здано в експлуатацію 8612 кв. м житлової площі, в тому числі 553 кв. м по індивідуальному сектору.
Невпинно зростає благоустрій. Лише за 1958—1963 рр. прокладено і заасфальтовано 14 нових вулиць, закладено кілька скверів. За роки Радянської влади місто повністю електрифіковане і газифіковане, діють водогін і каналізація. Для безперебійного забезпечення міста питтєвою водою на річці Воротище споруджене озеро. Дзеркало озера становить 23,5 га. З ранньої весни до пізньої осені Трускавець потопає в квітах та зелені. Для постійного забезпечення міста квітами їх вирощують у великій оранжереї.
У місті добре розвинута і налагоджена система торгівлі різноманітними промисловими товарами. Тільки за роки семирічки споруджено універмаг «Космос», магазини «Кулінарія», «Морозиво», «М’ясо-овочі», «Напівфабрикати» та чудовий гастроном «Вишенька». Працюють ресторани та їдальні. Окремі з них обслуговують тисячі людей. За 1958—1965 рр. кількість торговельних точок зросла з 34 до 105, а товарооборот курортторгу — з 7,2 млн. крб. до 22,2 млн. крб. Всього в торгівлі працює понад 1065 чол. Більшість з них — молодь з спеціальною освітою.
На всіх ділянках господарського і культурного будівництва перед ведуть комуністи. У Трускавці є 31 парторганізація, що об’єднує близько 500 членів КПРС. Тільки серед медичних працівників діє 14 партійних організацій.
За трудові досягнення побутовому комбінату Трускавця присуджено перехідний Червоний прапор обласного управління побутового обслуговування. Загальне визнання серед відвідувачів курорту здобув колектив базового санаторію № 1, що завоював у 1964 році першість у всесоюзному змаганні. За відмінну постановку лікувальної та науково-дослідної роботи колектив санаторію нагороджено почесною грамотою Центральної Ради по управлінню курортами і ЦК профспілки медичних працівників.
Невпізнанно змінився освітній рівень трудящих. Повністю ліквідовано неписьменність і малописьменність. Якщо до 1939 року могли навчатися лише діти заможних батьків, то зараз у двох середніх школах навчається понад 1300 учнів. Більше 290 чол. робітничої молоді здобуває освіту без відриву від виробництва в школі робітничої молоді. В місті також працює музична школа. Будинок піонерів. Більше 20 проц. населення мають середню і спеціальну середню освіту, понад 10 проц.— вищу. О. Мацюк став науковим співробітником, дослідником історії паперової промисловості на Україні, А. Кінаш, який в 1944—1945 рр. був одним з перших комсомольців у Трускавці, став біохіміком, доцентом Львівського зооветеринарного інституту. У. Данилишина, Я. Мацько, Л. М’ягка та інші сини і дочки трускавецьких селян працюють тепер лікарями в своєму рідному місті. Широко відомі вироби з дерева таких митців, як Б. Одрехівського та інших. Близько 40 випускників трускавецьких шкіл стаціонарно і заочно навчаються у вищих навчальних закладах Львова, Києва та інших міст.
У Трускавці працює 10 бібліотек, в яких налічується 143 тис. книг. Крім того, жителі міста передплачують 13 тис. примірників газет і журналів, тоді як у 1939 році передплачувалося лише 111.
Багато жителів міста, особливо молодь, проводять своє дозвілля в Будинку культури, планетарії, двох кінотеатрах (один новозбудований широкоекранний кінотеатр «Дружба» на 500 місць, другий — на 400 місць). У кожному санаторії також є клуб і стаціонарна кіноустановка, а в санаторії «Кришталевий палац» — новий широкоекранний кінозал.
Далеко йде добра слава про трускавецький курорт. Тут лікуються хворі з Далекого Сходу і Сибіру, Казахстану і Середньої Азії, з Польщі і Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки, з країн Азії і Африки.
Великих успіхів досягли трудящі міста-курорту, а ще більш захоплюючі перспективи відкриваються перед ними в найближчому майбутньому. Згідно п’ятирічного плану розвитку народного господарства на розширення будівництва Трускавецького курорту асигновано 41 млн. крб., тобто в 2 з половиною рази більше, ніж за минулу семирічку. Протягом 1965—1966 рр. кількість місць у санаторіях збільшилася з 4864 до 61743. Розпочато будівництво санаторіїв «Новий» і «Прикарпаття». Половина всіх асигнувань виділяється на спорудження велетенського пансіонату, який матиме 4000 місць. Завершуються архітекторами проекти пансіонату відзначаються оригінальністю форм, красою, зручністю. В нагірній частині міста, поруч з густим смерековим лісом, підіймуться 10—13-поверхові спальні корпуси, будуть побудовані бювет мінеральних вод, озокерито-і водолікарня, кілька їдалень, культурно-освітні заклади. Планується будівництво санаторію на 300 ліжок в районі Пом’ярок, де також є великі запаси мінеральних вод.
Трускавецький курорт стане ще кращим, ніж тепер. Більше лікуватиметься людей, а лікування стане ще більш ефективним. Швидкий розвиток курорту Трус-кавця є яскравим доказом піклування рідної Комуністичної партії і Радянського уряду про здоров’я трудящих.
Я. Д. ІСАЄВИЧ, Я. І. ХАЛУС