Бориня, Турківський район, Львівська область
Бориня — село Турківського району, лежить за 14 км на південь від райцентру і за 6 км від залізничної станції Яблунька Нижня, в східній частині Карпатських Бескидів.
Неподалік протікає ріка Стрий (система Дністра). Населення — 2644 чоловіки. З Боринею межують села Риків, Нижнє Висоцьке, Нижній Турів, Ільник.
Поблизу села пролягає шосейний шлях Львів—Ужгород, що перетинає Карпати на Ужоцькому перевалі. Дорога прокладена на початку XIX століття, до того часу давній шлях проходив з Борині на південь понад рікою Стриєм і перетинав вододільний хребет Карпат на перевалі Руський путь. Про те, що цей шлях був здавна важливою торговою артерією, свідчить знахідка в Борині у 70-х роках XIX століття скарбу римських монет — 100 динарів — з кінця II століття від Траяна до Коммода. З етнографічного погляду Бориня — одна з найтиповіших місцевостей Центральної Бойківщини.
Першу згадку про неї зустрічаємо в архівних документах за 1552 рік, коли за королівським привілеєм війтом села став дрібний шляхтич Височанський. Роком 1563 датований привілей Сігізмунда Августа на попівство в с. Борині Височанського деканату, даний попові Василеві.
Село належало до т. зв. Ільницької країни, яка входила до складу Самбірської економії — тобто належало до королівських маєтків. Бориняни здавна займалися землеробством і випасом худоби, сиділи на т. зв. «волоському праві» — сплачували грошові чинші і віддавали натуральні данини. За даними люстрації королівщини у 1565 році в Борині на той час було 65 господарств (кметів) і 4 «підсадки», які мали 19 ¼ ланів землі (лан — 25 га). Така значна кількість освоєної землі уже в середині XVII століття в гірських умовах і число господарств дає підставу вважати, що село виникло раніше.
У 1648 році в Борині числиться вже 30 ланів землі. На той час тут був укріплений шляхетський двір. У червні 1648 року на цей двір вчинили напад озброєні групи селян з навколишніх сіл. Челядь і шляхту, що чинили опір, побито, двір розгромлено. Докладний опис цієї події знаходимо в скарзі шляхтича Височанського від 6 серпня 1649 року до сяноцького гродського суду.
Боротьба селян-кріпаків проти феодального гніту тривала і в другій половині XVII століття. Виступи в Борині проти панів-державців, які орендували село, проти військових постоїв переходили навіть у збройні сутички. Вони стають об’єктом обговорення шляхти Руського воєводства на Вишенському сеймику в липні 1696 року. Сеймик визнав, що селяни в Борині так активізувалися, що для місцевої шляхти тут небезпечно жити. Для «утихомирення» і ліквідації повстанців сейм наказав послати каральні загони смоляків.
У 1698 році селяни Борині звернулися до Львівського гродського суду зі скаргою на комісію, яка в суперечці пана з громадою, навіть не вислухавши останньої, вирішила справу на користь феодала.
Різні утиски, важкі феодальні повинності, всякі зловживання панів-державців і особливо необмежене свавілля військових постоїв, що часто бували в цих місцевостях (у 1658 році, наприклад, село і двір були пограбовані польськими драгунами, у зв’язку з чим була навіть подана відповідна скарга), далися взнаки селянам. Цією обставиною, а може й якимись епідеміями чи іншими злигоднями можна пояснити те, що кількість населення Борині не збільшувалась, а навпаки, зменшувалась. У збережених записах люстрації 1692 року констатується, що в селі є заселених лише 30 хат, інші пусті. Тут зазначено також, що село розміщене над потоком, має два млинки і корчму.
У 1711 році село було майже цілковито спустошене пожежею і епідемією.
Після того, як Галичину захопила цісарська Австрія, Бориня разом з іншими 24 селами Ільницької і Либохорської країн Самбірської королівської економії була в кінці XVIII століття приєднана до цісарських столових маєтків. Управління цього ключа (фервальтерія) розміщалося в Борині. На той час припадає також заснування тут невеличкої німецької колонії. Кращі землі, що були відібрані від селян, одержали колоністи, їх звільнено від податків, надано їм всякі інші пільги. За горішньою частиною села ще й досі зберігається назва «Колонія», хоч німецьких сімей тут уже майже немає.
Напередодні скасування панщини в Борині 123 селянські господарства мали 1837,5 моргів землі (з них 22 господарства мали по 21—34 морги, 76— по 10—19 моргів, 25— по 3—9 моргів), 30 безземельних халупників (таких, що мали хату, але не мали землі) і 70 комірників (тих, що не мали ні хати, ні землі). Крім усяких землеробських робіт (тяглових і піших), у панщизняні повинності селян входили і роботи в лісі (вирубування, вивіз, обробка деревини, очищення зрубів, засадження лісу тощо). Сума викупу боринських селян від панщини була встановлена 25 177 золотих ринських. Це, як і скрізь, була «голодна воля», бо майже всі ліси і кращі землі залишились у руках держави, чи вірніше, панів-державців.
У 1868 році Бориню й інші села держава продала акційній спілці барона Лібіга. В другій половині XIX століття населення Борині зростає. За даними перепису 1869 року, тут було 199 дворів і 1223 чол. населення, у 1900 році числиться вже 290 дворів і 1754 чол. З усіх 3643 га землі (в т. ч. 1517 га орної, 276 га лук, 314 га пасовищ, 1462 га лісу і 74 га всяких неужитків) баронові Лібігу належало близько половини — 1595 га, майже весь ліс — 1352 га, 141 га орної землі, 88 га лук і пасовищ і 14 га інших угідь.
Як і в давнину, бориняни займалися здебільшого випасом овець і волів, сіяли на своїх маловрожайних нивках овес, шукали принагідних заробітків у лісі і дворі. Більшість селян терпіла майже хронічний голод, переносила страшні переднівки. Коли кінчалася остання картопля, виміталася із засіка остання жменя вівса, а до нового врожаю залишалося ще кілька місяців, тоді доводилося йти до куркулів і лихварів, брати позики за високі проценти або на кабальних умовах відробляти їх. Закабаления гірського населення лихварями набрало особливо загрозливого розмаху. Наприкінці XIX — на початку XX століття в руках лихварів опинилися і випаси худоби, і торгівля вівцями та волами, і фактичний контроль над дрібним кустарним промислом.
У Борині, як і в інших навколишніх гірських селах, панували злидні. Люди жили в курних хатах, носили здебільшого одяг і взуття власного виробу. Чоловічий
і жіночий одяг шили з домотканого льняного і конопляного полотна, з грубого саморобного сукна виготовлялися свити, а з овечих шкірок заможні селяни могли пошити кожушки. Взуттям служили виплетені з соломи «солом’яники», а також видовбані з дерева «баганчі» («дерев’яники») — в них ходили і дорослі і діти. Постоли із шкіри — «ходаки» — були святковим взуттям і то не для кожного, чоботи і черевики могли придбати лише багатші господарі.
Як польські, так і австрійські правителі зовсім не дбали про економічне і культурне піднесення гірського населення. «Світом, забитим дошками», називали колись цю частину краю. Тут доходили до свого зеніту безправ’я і свавілля влади, суцільна неписьменність була сприятливим грунтом для процвітання найрізноманітніших форм визиску. Особливо привільно почували себе тут усякі лихварі, спекулянти, крамарі і перекупники. Користуючись потуранням, а то й прямою підтримкою влади, вони нерідко прибирали до своїх рук цілі села, ставали в них справжніми господарями і володарями.
Корчма і церква були вірними помічниками дідичів і влади у визискуванні і одурманюванні селян. Ці інституції віддавна існували в Борині. Уже в документах XVII століття значиться, що тут було аж дві корчми. Зате про школу в Борині влада потурбувалася лише наприкінці XIX століття. У 1884 році заснована одно-класна школа, але й цю дату годі твердо вважати за початок шкільництва в Борині. Слід не забувати, що організація шкіл в гірських місцевостях була з різних причин (а найчастіше при прямому потуранні властей) звичайною фікцією. Типову картину організації шкільництва в горах реалістично відобразив І. Франко у п’єсі «Учитель», дія якої відбувається саме в одному із сіл поблизу Борині. Ситуація, в якій діє герой твору, це реальний життєвий матеріал, він підтверджується численними свідченнями преси кінця XIX і початку XX століття, а також офіціальними статистичними даними.
Перед першою світовою війною одно класну школу перетворено на двокласну; вона розміщалася в темному тісному приміщенні, що не відповідало найелементарнішим вимогам шкільної гігієни.
Під час першої світової, війни чоловіки віком від 21 до 45 років, а згодом — від 19 до 50 років були мобілізовані в австрійську армію. Перебування в Борині російських солдат у 1914—1915 рр. переконало населення в безпідставності фантастичних вигадок австрійської пропаганди про жорстокість і звірства росіян. Під час відступу російської армії з Карпат село опинилося в зоні боїв, на його території розривалися снаряди, горіли будинки, були і людські жертви.
Докотився в цю гірську закутану і відгомін Великої Жовтневої соціалістичної революції. Його принесли селяни, які побували в полоні в Росії. Згодом відомості про події в Росії і на зазбручанській Україні поширювала комуністична преса Західної України і нелегальна література.
За часів польської буржуазно-поміщицької влади триває процес зубожіння населення, зростає у Борині число малоземельних і безземельних сімей. За даними перепису, в 1931 році тут числилося 389 дворів — 2276 чоловік населення. Але з усіх 3643 га землі 1744 га належало фільваркові, 84 га—церкові, 71 га — громаді і лише 1744 га належало селянам. І знову ж з того лише менша частина орної землі — переважна більшість її опинилася в руках куркулів, колоністів і спекулянтів.
Позбавлена землі боринська біднота намагається поправити своє економічне становище дрібним домашнім ремеслом. На початку 1939 року в Борині зареєстровано 150 кустарних ткацьких майстерень, які виготовляли льняні і вовняні тканини для власного вжитку і на продаж. Шукаючи заробітків, селяни покидали рідні домівки і мандрували в чужі далекі країни. Лише в 1938 році з Борині завербувалося 38 селян на роботу до Латвії.
У 1936 році барон Лібіг продав фільварок у Борині фірмі Годуля, яка в цій околиці мала тисячі гектарів лісу, орної землі і кілька тартактів. Напівдармовими селянськими руками, що жадібно шукали заробітків, нещадно знищувалося зелене карпатське багатство і наповнювалися золотом бездонні сейфи капіталістів. Нужда, злидні і безпросвітність панують у більшості селянських хат. А санаційні правителі турбуються лише про регулярне здирання численних податків та про безумовну лояльність населення.
Як і раніше, культура землеробства залишалася на дуже низькому рівні. Буржуазно-поміщицька влада зовсім не дбала про ремонт вкрай занедбаних шляхів, укріплення берегів рік і річок, які щорічно під час весняних повеней завдавали селянам величезної шкоди. Майже без змін залишається становище населення щодо освіти і культури. Для влади вигідною є темнота і затурканість селян: турківський повітовий староста у своїх звітах для воєводства навіть у 30-х роках цинічно підкреслював, що безграмотність і нужда є основною передумовою покірності і політичної лояльності населення.
Але і в цю гірську закутину, яку власті так запопадливо намагалися ізолювати від світу, в яку намагалися не допустити найменшого проблиску світла і законсервувати її у майже середньовічному стані, все-таки проникають найстрашніші для експлуататорів ідеї політичної солідарності трудящих, комуністичні ідеї. На початку 30-х років турківський староста повідомляє своє воєводське начальство, що в Борині поширюється комуністична преса. У 1936 році тут відбулася першо-травнева демонстрація, у травні 1937 році виник страйк лісових робітників фірми Годуля, вони вимагали підвищення заробітної плати. Одержавши негативну відповідь, робітники відмовилися працювати, але коли фірма найняла інших, страйкарі не допустили їх до роботи. В справу втрутилися поліція і суд.
Якщо вересень 1939 року став початком нової ери для західноукраїнських трудящих, початком ясного дня після довгої ночі неволі, то особливо радісним був він для затисненого в лещата злиднів і безпросвітності гірського населення.
Боринські бідняки одержали в своє розпорядження панську і куркульську землю, їм надано кредити на закупівлю худоби, бездомних поселено в опустілі будинки колишніх вірних слуг панської влади та колоністів, що виїхали.
Органи Радянської влади відразу ж приступили до організації господарсько-культурного життя в Борині. Тут відкрито семирічну школу, у просторому будинку одного з сільських дук почав працювати клуб, розпочато боротьбу з такою ганебною спадщиною минулого, як масова неписьменність.
У 1939 році в Борині створена комсомольська організація, до якої належали І. Г. Гирович, А. К. Цуняк, П. А. Цуняк, І. І. Шумлянський. У 1940 році 18 дворів сільських бідняків об’єдналися в колгосп «Червона’ іскра». Першим головою артілі обрано П. С. Жавка — активну, віддану Радянській владі людину (розстріляного згодом гітлерівськими окупантами).
Ще більше активізується господарське і громадсько-політичне життя в Борині, коли в 1940 році вона стала центром Боринського району з усіма районними організаціями (виконкомом районної Ради депутатів трудящих, партійним комітетом, комітетом комсомолу, відділом народної освіти, військкомісаріатом, міліцією, судом, прокуратурою тощо). З працівників районних установ, зокрема комуністів, склався енергійний актив, який очолив організаційно-господарську і культурно-виховну роботу в селі. У 1940 році тут збудовано електростанцію, будинок для райкому, розпочав роботу маслозавод, а новоорганізоване Боринське лісництво прийняло на роботу багато селян. У той час розгорнулася енергійна робота щодо впорядкування села.
Німецько-фашистська окупація знову принесла немало горя боринянам: від бідноти відібрано землю, худобу, вивезено трактори й інше майно; з активною допомогою українських націоналістичних запроданців вчиняються розправи над багатьма радянськими громадянами. У Борині фашисти розстріляли, замордували і вивезли на німецьку каторгу понад 400 чоловік. Але чорна доба фашистського свавілля вже не в силі зламати, вбити те нове, що проросло під життєдайним теплом радянської дійсності. Майже дворічне існування влади трудящих у горах повернуло людей до світла, волі, правди, радісного заможного життя, посіяло надії, мрії. Ряд мешканців села, як І. Ю. Гирович, Г. І. Шумлянський, в рядах Радянської Армії пішли захищати Вітчизну, багато боринян активно допомагали радянським партизанам у боротьбі з ворогом. Колгоспниця О. Ю. Шеремета разом з чоловіжш переховувала пораненого радянського бійця. Виданий оунівцем, він був розстріляний разом з чоловіком Шеремети. Довгий час переховувала в своїй хаті радянських партизанів колгоспниця Л. М. Шіхт. Фашисти розстріляли М. Ф. Гировича за те, що він допомагав радянським партизанам у постачанні продовольством. Відомо немало фактів допомоги боринських селян партизанському загонові Шукаєва продовольством і різною інформацією.
28 вересня 1944 року Бориня визволена від німецько-фашистських варварів. Ще недалеко в горах гриміли бої, а в селі вже закипіла жвава організаційно-господарська і культурно-освітня робота. Багато боринян поповнило лави Радянської Армії, немало з них прославилося в боях за Вітчизну, їх відзначено бойовими орденами і медалями, орденом Леніна посмертно нагороджений О. П. Дудурич.
З перших днів визволення у Борині відновлюють свою діяльність районні установи. Трудящі села енергійно взялися за ліквідацію наслідків «господарювання» гітлерівців. Уже за перші два тижні в селі почали діяти маслозавод, їдальня, хлібопекарня, відкрилася середня школа, в якій засіли за парти понад 200 учнів. 12 жовтня 1944 року відкрито районний клуб, в ньому бориняни познайомилися з новими радянськими кінокартинами.
Напередодні 27 роковин Великого Жовтня стала до ладу боринська електростанція. Так, за порівняно невеликий час налагоджується в селі нормальне господарське і культурне життя, трудящі Борині вносять свій посильний вклад у перемогу над фашистами. У 1944 році виникає в Борині сільська партійна організація. Першими комуністами стали І. Г. Гирович, П. В. Гирович, Ю. В. Вовчик. Ця група була основою колгоспної партійної організації, що налічує тепер понад 30 членів і кандидатів КПРС.
Комуністи села стали активною організаторською і виховною силою, що повела за собою трудящих по шляху соціалістичного будівництва. В 1948 році організовано в Борині колгосп «Перемога», головою якого був обраний С. Т. Щепків. Нелегкі були перші кроки молодої артілі: жодного трактора, машини, не було най-необхідніших господарських приміщень.
Великої і копіткої роботи вимагала справа перевиховання трудящих, викорінення приватновласницьких і релігійних пережитків, виховання нової, соціалістичної свідомості у ставленні до праці і у взаєминах між людьми. Партійна організація колгоспу при великій допомозі комсомолу і партійних організацій інших районних установ доклала багато зусиль для вирішення назрілих господарських і політико-виховних завдань. Організаційно-господарське зміцнення колгоспу і виховна робота серед населення є постійно в полі зору партійної організації. Тому, незважаючи на численні перешкоди, артільне господарство поступово зростає. Його розвиток неспроможні зупинити і погрози та терористичні акти націоналістичних бандитів, що по-звірячому замучили колгоспних активістів М. І. Калатичака, К. М. Оначишина, М. Я. Факпіловського, комсомольця І. Д. Сенькова та інших. За допомогою органів Радянської влади трудящі розчавили голову бандерівській гадині.
Господарство артілі «Перемога» поступово зміцнюється, зростає процент механізації робіт, колгосп розгортає будівництво господарських приміщень. У 1955 році, наприклад, тут побудовано конюшню, млин, 3 криті токи, 12 оборогів для зберігання сіна, закінчено великий корівник. У 1956 році електрифіковано і механізовано тваринницькі ферми, споруджено автопоїлки, підвісні дороги. За останні роки в колгоспі побудовано типовий чотирирядний корівник на 200 голів, два менші корівники, телятник, вівчарник, свинарник, три кормокухні, пилораму, льонопереробний пункт, кузню, гараж для 7 машин, господарські склади та інше. Рік у рік розширюється орна площа господарства за рахунок освоєння ділянок, розчищених від чагарників, поліпшується культура землеробства, підвищуються надої молока, знижується собівартість продукції, зростає оплата праці колгоспника. Якщо на початку існування колгоспу його річний прибуток досягав ледве 30 тис. крб. (в старих грошах), то тепер він збільшився майже в 30 раз, у 1965 році він становив 88 466 карбованців.
Колгосп «Перемога» порівняно невеликий за своєю земельною площею — всього 1761 га, з них лише 624 га орної землі, решта — угіддя і ліс. Це гірська, здебільшого маловрожайна земля, раніше на ній сіяли тільки овес і на краще угноєних ділянках — картоплю. Тепер внаслідок підвищення культури обробітку землі, внесення в неї значної кількості різних добрив, структура посівних площ змінилася. Наприклад, у 1965 році тут було посіяно зернових 164 га, технічних (льону-довгунця) 120 га. У колгоспі досягають досить високого як на гірські умови врожаю льону-довгунця — до 5,5 цнт з га. Незвичайною культурою в гірських умовах є озима пшениця. У Борині її розпочали сіяти недавно. Наполеглива праця людей і фахова агрономічна допомога дали свої добрі наслідки: у 1965 році врожайність пшениці на окремих площах становила 23 цнт з га. На гірських схилах засаджено 18 га колгоспного саду.
Артіль «Перемога» має 8 тракторів потужністю 155 кінських сил, 4 вантажні автомашини; зерноочисну машину. Вартість неподільних фондів становить 228 653 крб. Якщо на початку в колгоспі не було ні одного спеціаліста сільського господарства, то тепер тут працюють агроном, зоотехнік, ветпрацівник, економіст, шість шоферів, вісімнадцять трактористів.
Далеко за межами Борині стали відомі імена багатьох кращих людей села, що прославилися високими показниками праці. Колишня біднячка П. М. Марич стала знатною свинаркою, її не раз обирали депутатом районної Ради депутатів трудящих, вона нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Такої ж високої урядової нагороди удостоєна ланкова К. М. Мулик, яка трудиться в колгоспі з перших днів його заснування і досягла особливо хороших врожаїв льону. Високими врожаями льону і картоплі прославився ветеран колгоспного виробництва Г. С. Брич. На його грудях також сяє орден Трудового Червоного Прапора. Великого приросту молодняка постійно добивалася телятниця А. М. Надич — вона нагороджена медаллю «За трудову доблесть». Телятниці М. М. Чудак, М. Ю. Шкітак, К. Ю. Маринець систематично перевиконують норми приросту щоденної ваги телят (500—700 грамів за добу при зобов’язанні 400 грамів). Доярки С. М. Налисник, Г. Г. Яворська, Т. І. Варкол постійно перевищують план надоїв молока. Зразковою працею відзначилися кращі чабани артілі Р. Г. Ільницький, П. Г. Рубель, В. В. Гирович.
Добрими трудовими справами прославилася комсомольсько-молодіжна ланка, очолена випускницею середньої школи М. В. Цунак. Протягом кількох років її ланка добивається хороших врожаїв льону, городини, картоплі.
Всі вирішальні ділянки колгоспного виробництва очолили комуністи і комсомольці, що мають організаторські здібності, досвід роботи з людьми і авторитет серед селян. Це позитивно позначилося на результатах господарювання. Рік у рік зростають врожаї зернових і технічних культур, збільшуються прибутки від громадського тваринництва, постійно підвищується оплата трудодня колгоспника. Артіль перевиконує взяті зобов’язання по продажу державі молока, м’яса.
Комуністи і комсомольці села, об’єднані виробничими, партійними і комсомольськими організаціями, не випускають з поля зору організаторської і виховної роботи з людьми, згуртування їх на виконання поставлених завдань і піднесення відповідальності за доручену справу.
Господарські успіхи села позначилися і на постійному зростанні матеріального добробуту його мешканців. З 448 дворів Борині переважна більшість — це нові світлі будинки під залізом, черепицею, шифером. Лише за останній час тут споруджено 76 сучасних дво-, три і більше кімнатних житлових будинків. Відійшли в минуле ще недавні курні, тісні і темні бойківські хатки під стріхою, в яких з кожного кутка світились злидні. По-іншому умебльовані житла селян. Тут з’явилися нові красиві меблі, швейні машини, велосипеди, у 137 сімей є свої радіоприймачі. Три мешканці села є власниками легкових автомобілів, 11 мають мотоцикли. У житті верховинців стали звичними й інші цінні речі культурно-побутового призначення. Село електрифіковане, радіофіковане, на його центральній вулиці прокладено тротуар. У 1966 році Бориня підключена до високовольтної державної лінії. Про підвищення життєвого рівня селян свідчить і зростання їхньої купівельної спроможності, постійне зростання вкладів трудящих до ощадної каси. У 10 магазинах Борині товарообіг за 1965 рік перевищив 600 тис. крб. В останній час особливо зростає попит на культтовари.
Благоустрою села і збагаченню його забудовного пейзажу сприяло і те, що до 1959 року включно тут був районний центр колишнього Боринського району: споруджено 57 комунальних будинків, зокрема двоповерховий будинок райкому партії, будинок райвиконкому, новий корпус лікарні, просторий Будинок культури з залом на 300 місць і приміщенням для роботи гуртків. Збудовано також шість магазинів, ряд житлових будинків.
Якщо в колишній Борині до встановлення Радянської влади була лише двокласна школа, то нині тут є дві початкові і середня школи, в яких працюють 30 учителів і навчається понад 500 дітей. Школи мають хороші приміщення, обладнані сучасним устаткуванням, кабінети і майстерні для виробничого навчання. При середній школі є інтернат на 80 місць, де живуть і харчуються учні з навколишніх сіл. Чимало випускників здобули вищу або середню освіту: стали або стають лікарями, інженерами, вчителями, агрономами, офіцерами Радянської Армії, медпрацівниками, механізаторами; багато з них трудиться в рідному селі і в інших містах і селах нашої Вітчизни.
Боринська середня школа славиться як школа передового педагогічного досвіду. Тут працюють відомі майстри педагогічної справи, зокрема вчителька початкових класів Г. І. Левицька, у неї переймають досвід учителі початкових класів всієї околиці. Г. І. Левицька удостоєна звання заслуженого вчителя школи Української РСР. Орденом «Знак пошани» нагороджена вчителька історії Я. М. Бачинська. Вчитель ручної праці І. С. Бурим відомий як майстер різьблення по дереву. У ювілейному 1967 році він виготовив цикл мистецьких творів, присвячених творцеві Радянської держави — В. І. Леніну.
У 1965 році село Бориня збагатилося ще одним учбовим закладом — тут відкрито професійно-технічне училище.
До 1939 року у Борині був лише один лікар і аптекар, які обслуговували й інші навколишні села. Ні лікарні, ні відповідних акушерських закладів не було не тільки в Борині, але й у цілому колишньому Турківському повіті. Відсутність найелементарнішого медичного догляду спричинилася до особливо численних нещасних випадків при пологах і великої дитячої смертності. Лише у другому кварталі 1934 року статистикою зафіксовано по Турківському повіту понад 200 смертних випадків при пологах.
Тепер у Борині працює 9 лікарів, 34 працівники середнього медперсоналу, добре обладнана аптека, поліклініка, лікарня на 75 ліжок з дитячим, хірургічним, акушерським, гінекологічним, інфекційним і терапевтичним відділеннями.
Осередком культмасової роботи є побудований у 1955—1956 роках просторий Будинок культури. Тут влаштовуються концерти і театральні вистави, підготовлені силами гуртків художньої самодіяльності, що працюють при будинку культури. Частими гостями Борині є також артисти Львова, Дрогобича, Києва. Хорошою традицією діяльності Будинку культури стали колективні відзначення урочистих подій у житті села: трудові досягнення, зустрічі молоді з знатними людьми, проводи юнаків до лав Радянської Армії тощо.
Гордістю села є музей В. І. Леніна, відкритий у дні святкування 45-х роковин Жовтня з допомогою кафедри історії КПРС Львівського державного університету ім. Івана Франка. Численні експонати, розміщені в 7 кімнатах, розповідають про життя і революційну діяльність творця нашої партії і держави, вождя Великої Жовтневої соціалістичної революції В. І. Леніна, про успіхи нашої країни в господарському і культурному будівництві. Музей працює на громадських засадах, в перший же день його відвідало понад 2 тисячі чоловік з Борині й інших сіл.
Боринська сільська бібліотека має 11 тисяч книг, число її читачів перевищує тисячу. Бібліотека передплачує понад сорок назв газет і журналів, організовує читацькі конференції і тематичні вечори, влаштовує бібліографічні огляди і виставки, провадить цікаву роботу з дитячим читачем.
В селі працює відділення зв’язку, будинок для приїжджих. До послуг трудящих Борині лазня, шевська і кравецька майстерні, перукарня.
Більшість трудового населення Борині зайнята в сільському господарстві, але значну частину його становлять робітники і службовці Боринського підсобного господарства Турківського лісгоспу та інших підприємств і установ села.
Помітним є і загін сільської інтелігенції — 69 чоловік — з них із вищою освітою — 23 чол. У Борині працює виконком сільської Ради депутатів трудящих, правління колгоспу, сільське споживче товариство.
Невпізнанною стала Бориня за роки Радянської влади, виросли, змінилися її люди; безправне, темне і злиденне минуле назавжди відійшло від них. Докорінно змінилося економічне, культурне становище села і навіть його географічне положення. Тепер Бориня не закутина в гірських бездоріжжях, не глушина в «світі, забитому дошками», а повноправне радянське село з усіма сучасними його досягненнями і відкритими магістралями в майбутнє.
Р. КИРЧІВ