Турка, Турківський район, Львівська область
Турка — місто, центр Турківського району. Розташована в Карпатах, на лівому березі р. Стрию, при шосейному і залізничному шляхах Львів — Ужгород, що йдуть то паралельно то розходяться на кілька кілометрів. Населення — 6233 чоловіки.
За переказами, Турка дістала свою назву від турів, які водилися в незвіданих хащах навколишніх лісів.
Через територію Турки, по долині р. Стрию, здавна проходив торговий шлях, що зв’язував Прикарпаття з Закарпаттям та суміжними країнами. Про це свідчить, зокрема знайдений на південь від Турки, поблизу с. Комарників, скарб 12 бронзових мечів другої половини II тисячоліття до н. е.
Письмові джерела про Турку збереглися лише з початку XV століття. Спершу це було село, що простяглось у долині ріки Стрию, трохи нижче від впадіння в неї р. Яблонки. На місці теперішнього центра був невеликий укріплений замок. Село належало до королівських маєтків; у 1431 році король Владислав II Ягайло надав привілей на володіння Туркою і навколишніми землями по берегах ріки Стрию феодалові Ваньчі та його синам Хотькові, Іванкові та Янкові. Вони прибули з волоських земель і тому в джерелах інколи називалися волохами, проте це були українські пани. У 1538 році в Турці проведено розмежування королівських і шляхетських земель. Більшість земель була власністю шляхтичів.
В описах кінця XVII століття говориться, що Турка була поділена між кількома шляхтичами. Михайлові Турецькому належало 12 дворів кріпаків-чвертників, млин і корчма, Данилові та Павлові Турецьким — 36 кріпаків, Миколі Петрушевичу-Яворському належало 18 дворів селян-чвертників, млин і корчма, Павлові Яворському — 14 чвертників, млин і корчма, Перговичам-Яворським — 5 чвертників. Крім того, в Турці було 20 шляхтичів, які не мали підданих. Отже, на кінець XVII століття більшість селян були чвертники, тобто ті, що мали чверть лану (5—7 га) землі.
На південь від Турки, приблизно на межі з теперішньою Закарпатською областю, проходив кордон Речі Посполитої з Угорським королівством, тому на Турку і навколишні села часто нападали угорські феодали. Один з таких нападів вчинено у 1698 році. У 1709 році Турку зруйнували шведи, а через рік — знову угорські феодали.
Поступово Турка перетворювалася у досить значний населений пункт. У першій чверті XVIII століття вона складалася з таких основних частин: Горішня Турка (над Літмиром), Середня і Нижня (над Яблонкою і Стриєм), Слобода і Звіринець (до Звіринця належало і село Завадівка). У 1729 році більша частина Турки і Звіринець стають власністю Яна Калиновського, а Горішня Турка — Негребецьких-Блажівських.
Географічне положення Турки було сприятливим для розвитку торгівлі: через неї проходив торговий шлях з Польщі в Угорщину. Цим скористався власник Турки Калиновський, який у 1730 році добився привілею про надання Турці прав міста.
Посилення соціального і національного гніту спричинилося до загострення визвольної боротьби народних мас. Трудящі міста співчували народним месникам — опришкам, що діяли в Карпатських горах. Восени 1744 року Олекса Довбуш — легендарний герой народно-визвольного руху на західноукраїнських землях — почав свій похід з Чорногори в Західне Прикарпаття. В жовтні того ж року він перейшов у Перемишльські гори і підступив під Турку. Збереглися народні перекази про перебування Олекси Довбуша в цих місцях. Вважають, що Олекса Довбуш зі своїм загоном переховувався на Чорній або Лисій горах недалеко від Турки, звідки нападав на магнатів. На горі Звіринці, що височить над східною частиною Турки, є криниця, яку в народі називають Довбушевою.
У 1772 році Турка, як і вся Галичина, підпадає під владу австрійської імперії. В той час це було невелике містечко, яке в 1785 році мало 93 будинки, де проживало 618 мешканців. Дев’ять разів на рік тут відбувалися дводенні ярмарки, щосереди — торги. Торгували худобою, а також вовною, полотном тощо. Купці виїжджали з Турки в інші міста Галичини, на Закарпаття для закупівлі товарів.
Місто досить швидко забудовувалося. Тут споруджено замок, обведений каналом, наповненим водою з річки. У XVIII столітті побудовано ратушу, нову церкву, костьол (1778), синагогу, невелику єврейську друкарню. У Турці в цей час було 5 церков, але до кінця XVIII століття не було ні однієї школи. Діти заможних училися при церквах і костьолах. Дехто з багатих наймав учителів, або посилав своїх дітей навчатися до с. Лаврова.
Трудове населення Турки (міщани-ремісники й приміські селяни) виконувало тяжкі феодальні повинності, зазнавало жорстоких утисків. З роками цей гніт ставав усе важчим. У 1820 році мешканці міста, які мали тільки хату і город, платили 22,5 крейцера державного податку. Кожний господар із Звіринця і Середньої Турки, крім грошового чиншу, давав до двору поміщика одну курку, 12 яєць, 1,5 копи грибів, 12 мітків прядива і відробляв панщину. Селяни повинні були відробляти шарварки (ремонт шляхів, мостів, млинів), а також чотири рази на рік забезпечувати пана підводами.
В січні—лютому 1846 року в Турці і деяких сусідніх з Туркою селах побував польський революційний демократ Юліан Госляр. В одній з своїх відозв він, звертаючись до селян, писав: «Коли ви всі станете під зброю, то виженете іноземців. Зі зброєю в руках ви повернетесь додому, і тоді ніякий шляхтич не подумає прилучити вас до панщини і знов уярмити в підданство. Тоді б він (шляхтич) після першого слова про підданство був би знищений зразу, на місці, озброєним і вільним народом».
Під час революції 1848 року австрійський уряд змушений був скасувати панщину в Галичині. В країні поступово стали розвиватися капіталістичні відносини. У 1856 році Турка стала центром повіту. В місті було в цей час 3142 мешканці. В 1880 році кількість мешканців зросла вже до 4634 чол., з них 1786 — українців, крім того в Турці жило багато поляків, євреїв, німців і інших.
Орні землі міста, ліс та інші угіддя залишалися і надалі в руках поміщиків. Так, у 1852 році шість родин були власниками 1980 моргів, в руках Калиновських було 1354 морги поля, замок, три фільварки, чотири млини, водяний тартак, цегельня і корчма. Значна кількість земель належала церкві.
Протягом другої половини XIX століття багато міських земель перейшло у руки нових власників. Калиновські і Блажівські продали у 1868 році більшу частину міських земель і промислових підприємств, новий власник у 1875 році перепродав їх спілці купців. Пізніше землі міста перепродувалися частинами. Інтереси поміщиків захищала т. зв. повітова рада.
Місто в значній мірі зберігало аграрний характер. Основною зерновою культурою був овес. Крім того, вирощували ячмінь і коноплі. Важливе значення мало також рибальство, оскільки в місті було 3 стави (в Середній та Горішній Турці і на Звіринці).
Певною мірою розвивалась і промисловість. Працювали дрібні підприємства по виробництву грубого сукна (Горішня Турка), цегли, обробки шкіри; діяв водяний тартак на одну пилу. У 1904 році закінчено будівництво залізниці, що зв’язувала Львів через Самбір і Ужоцький перевал з Ужгородом. Наявність залізниці сприяла розвиткові торгівлі деревиною. Місто досить швидко перетворилося в один з центрів лісозаготівель на території Західної України. У 1907 році в Турці збудовано лісопильний завод фірми Годуля, з’єднаний вузькоколійкою з лісами Турківського повіту.
Становище робітників було важким, і робітники у відповідь на жорстоку експлуатацію піднімалися на боротьбу. В 1903 році відбувся страйк на будівництві залізниці, що тривав з 21 по 25 квітня. У ньому взяли участь 3 тис. робітників, які вимагали поліпшення умов праці, збільшення заробітної плати.
Значний вплив на піднесення політичної свідомості трудящих Західної України, на загострення революційної боротьби мала Велика Жовтнева соціалістична революція. Трудящі Західної України повстали на боротьбу за Радянську владу, за возз’єднання з Радянською Україною, але західноукраїнські землі при прямому втручанні імперіалістів Заходу були загарбані буржуазно-поміщицькою Польщею, яка встановила тут нічим не прикритий режим колоніального гноблення, по-хижацькому розпоряджалась природними багатствами краю.
Важку руку окупантів відчули також і трудящі м. Турки.
У 20-х роках XX століття в місті було побудовано ще ряд лісопильних заводів, в т. ч. лісопильний завод Горовіца, Лісопильний завод фірми Нахмана і Бренеса, паровий лісопильний завод «Пила». В 30-х роках лісопильні підприємства міста значно скоротили обсяг виробництва і працювали тільки під час сезону. У 1926 році німецький підприємець Вольф збудував електростанцію, млин. Йому ж належали склади цукру, солі, тютюну, гасу. Крім того, в місті були й такі промислові підприємства, як механічна столярня, кам’яний кар’єр, два млини, маслозавод, чинбарська майстерня й олійня. Було ще кілька маленьких пекарень.
Робітники зазнавали жорстокої експлуатації. Робочий день тривав 12—13 годин, заробітна плата була низькою, на підприємствах не дотримувались елементарних правил безпеки, робітникам доводилось працювати у важких, антисанітарних умовах. Тільки за 10 місяців 1928 року на промислових підприємствах Турки зареєстровано 116 каліцтв. Робітники тулилися по кілька сімей в одному бараці. На окремих підприємствах заробітна плата була знижена на 60—70 проц. У місті багато робітників не мало роботи. В травні 1932 року в Турці було 557 безробітних робітників і 35 службовців. Через рік тут було 414 безробітних робітників, 38 службовців, а напередодні возз’єднання кількість їх знов зросла до 550 чоловік.
У 1862 році в місті відкрито державну чотирикласну школу з польською мовою навчання, хоч польського населення тут було значно менше, ніж українського. Напередодні возз’єднання в місті діяли дві однокласні початкові школи з польською й українською мовами навчання, в яких працювало по 2 учителі (в Звіринці і Слободі), одна чотирикласна початкова школа з 5 вчителями теж з польською і українською мовами навчання (Горішня Турка) і 2 семирічні (жіноча і чоловіча) школи з польською мовою навчання, в яких працювало 27 вчителів. Через важкі матеріальні умови не всі діти могли навчатися. Так, у 1935 році 345 дітей безробітних батьків голодували і не відвідували ніколи. У 1938 році 60 найбідніших учнів міської ніколи не мали взуття, щоб ходити до ніколи. Діти трудящих найчастіше закінчували навчання четвертим класом і тільки в окремих випадках могли продовжувати освіту.
В той же час у місті було кілька синагог, 4 церкви і костьол. Більшість культосвітніх і спортивних організацій, що були в місті, обслуговували вихідців з буржуазного середовища.
Комуністи, члени «Сельробу» в боротьбі за оволодіння масами прагнули використати існуючі легальні організації: читальні, «Просвіти», спортивні організації тощо. Одна з читалень, очолювана Іваном Сакалем, була під впливом «Сельробу». Крім того, комуністи організували спортивний клуб, в якому провадили і відповідну ідеологічну роботу.
Живий приклад пролетаріату Росії і Радянської України запалював західноукраїнських трудящих на самовіддану боротьбу за своє соціальне і національне визволення. Боротьбу трудящих очолили комуністи.
Уже в 1920 році в місті було понад 10 комуністів. Робітники П. І. Семець та О. І. Семець за дорученням комуністичної партії Східної Галичини перевозили марксистську літературу, яка надходила з-за кордону з Чехословаччини у Львів. Пізніше у заарештованого Онуфрія Семця було знайдено працю В. І. Леніна «Чергові завдання Радянської влади», брошуру Г. І. Петровського «Революція і контрреволюція на Україні» та інші.
Обидва Семці були делегатами від Турки на 1-й крайовій конференції КПСГ, яка відкрилась 30 жовтня 1921 року. Кілька делегатів, в т. ч. і Семці, на конференції були заарештовані. Незважаючи на репресії, революційний рух у 20-х роках розгортався все ширше. В 1927 році вТурці організовано осередок КПЗУ, підпорядкований комітету КГІЗУ в Старому Самборі. Активними діячами комуністичного руху міста були І. Й. Яворський, А. М. Барбарик, О. М. Вишетравка, М. Г. Шевчук та інші.
В Турці існувала також організація «Сельроб», яка в 1932 році налічувала 80 чол. На чолі її стояв член КПЗУ І. Й. Яворський, який пізніше став головою виконкому Дрогобицької обласної Ради депутатів трудящих. Робітники м. Турки були об’єднані в профспілку деревообробників.
Широкого розмаху набрала в ці роки страйкова боротьба робітників. Так, у квітні 1922 року в Турці відбувся страйк робітників найбільших деревообробних підприємств: Фальтера, Датнера, Вейнгартена, страйкувало 280 робітників. До страйкуючих робітників турківських підприємств приєднувались також робітники з тартаків у Сянках (127 робітників), в Соколиках (100 робітників) та інших.
В червні 1923 року почався новий великий страйк робітників, який тривав 6 тижнів. Робітники вимагали підвищення заробітної плати. Під час страйку дійшло до сутичок з поліцією.
У цьому ж році в Турці відбулася першотравнева демонстрація трудящих, керована комуністами. В листопаді — грудні 1926 року робітники Турки включились в загальний страйк деревообробників Прикарпаття. 22 травня 1929 року відбувся страйк робітників фірми Гентшель.
Особливо поширюється страйкова боротьба робітників у роки економічної кризи. Розглядаючи економічну боротьбу, як один з найдійовіших засобів завоювання на свій бік широких мас трудящих, КПЗУ зробила значний крок у справі організації та проведення страйкової боротьби робітничого класу. Страйкова боротьба стає все більш організованою, в ній беруть участь робітники промислових підприємств міста і повіту.
Прагнучи придушити революційно-визвольний рух у Західній Україні, правлячі кола буржуазно-поміщицької Польщі провели влітку 1930 року пацифікацію (умиротворення). Десятки тисяч трудящих міст і сіл стали жертвами пацифікації. Арештовано І. Й. Яворського. За грати потрапили і інші члени КПЗУ.
Проте польським загарбникам не вдалося ні розгромити повітовий комітет КПЗУ, ні залякати трудящих. Страйкова боротьба зростала.
В липні 1931 року застрайкували робітники тартака Годуля, де було чимало комуністів. Робітники створили фабричний комітет, який діяв під безпосереднім керівництвом комуністів. Коли в липні 1931 року адміністрація звільнила 20 робітників, члени КПЗУ організували в місті масові демонстрації протесту.
Великого розмаху набирає революційна боротьба взимку 1931—1932 рр. В грудні 1931 року в Турці відбулася демонстрація безробітних цілого повіту, в якій взяло участь 2000 чоловік.
21—22 січня 1932 року робітники Турки організували похід до будинку староства під гаслом «Хліба і праці І». Поліція зустріла їх гумовими нагайками і багнетами.
Демонстрації та страйки не припинилися і в 1933 році.
В цьому році майже припинилась робота на тартаках міста. В деревному промислі працювало на початку 1933 року всього 50 чол. Уряд продовжує свій наступ на авангард робітничого класу — комуністів. На початку 1933 року проведено судовий процес над 29 політичними в’язнями, серед яких було 25 мешканців Турки: О. Шевчук, В. Хомик, А. Барбарик, І. Макарик, К. Юричко, М. Аннич, Й. Сидор та інші.
З акту оскарження Йосипа Сидора видно, в чому звинувачували арештованих: він «пропагував комуністичні гасла, характеризував господарство і політику радянської Росії в найсвітліших кольорах, а стан Польщі в найгірших, закликав до організації комуністичних осередків». 14 чоловік було засуджено на різні строки ув’язнення.
Але на місце арештованих ставали нові бійці за соціальне визволення, свідченням цього є зростання рядів комуністів. Якщо на 14 серпня 1931 року в селах повіту було 16 комуністів, то в березні 1933 року — 106, в т. ч. в місті — 26. Бойові партійні осередки були не тільки на тартаках Турки, але і в ряді сіл повіту. Комуністи провадили велику агітаційно-масову роботу серед трудящих — випускали листівки, розповсюджували прогресивну пресу, літературу тощо. В одній з листівок, що поширювалась в Турці в лютому 1933 року, говорилось: «Коли капіталістичний світ тріщить у своїх основах, зорганізуємось до рішучої боротьби за наші щоденні потреби, за соціальне визволення. Жадаємо праці, жадаємо хліба. Організуймо походи і демонстрації, комітети голодних і безробітних! Організуймо голодні походи до міст! Геть з приготуванням війни проти СРСР! Геть з окупацією Західної України!
Геть з терором! Хай живе соціальна революція! Хай живе Комуністична партія Західної України!». В ніч з 31 липня на 1 серпня 1933 року в Турці (вздовж р. Яблонки і на тартаках Годуля і Вольфа) знову було розкидано листівки, а в Середній Турці на телефонному проводі вивішено прапор з написом: «Хай живе Комуністична партія Західної України». 17 грудня 1933 року на вулицях міста з’явились листівки у зв’язку з виборами до місцевих органів влади.
Значну допомогу комуністам подавали комсомольці. Вони розклеювали листівки, вивішували червоні прапори. Із справ Стрийського окружкому партії дізнаємось, що в Турці 6 вересня 1931 року комсомольці вивісили червоні прапори на будинку староства і на тартаках. В одній з листівок писалось: «Товариші робітники, селяни! Небезпека війни висить над вашими головами, фашизм стягає з вас шкіру на податки, щоб будувати танки, літаки й гармати! Всі до боротьби під кличем КПЗУ! Хай живе революція! Хай живе СРСР!». Чимало страйків відбулось у 1935 році. В травні відбувся т. зв. окупаційний страйк на тартаку Годуля. Робітники зайняли (окупували) підприємство і відмовились працювати. Вони вимагали підвищення заробітної плати, ліквідації штрафів, поліпшення умов праці, 8-годинного робочого дня (6-го-динного в суботу). Страйк тривав 17 днів, з кінця травня до середини червня. Спроби страйколомів зірвати страйк і пустити завод в дію закінчились невдачею. Робітники викинули їх з подвір’я заводу. В окупаційному страйку брало участь багато жінок. Коли поліція і солдати загрожували страйкуючим розстрілом, жінки з дітьми стояли поруч з чоловіками біля верстатів. Підприємці змушені були піти на деякі поступки. Основним завоюванням страйкарів була заборона звільняти робітників із заводу без поважних причин. Крім того, збільшено заробітну плату на 7 проц., скасовано штрафи й фізичні покарання.
11 червня почався страйк на лісопильному заводі Кронштейна, який тривав по 28 червня. У ньому взяло участь 150 робітників, вони вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці. На знак солідарності з робітниками лісопильного заводу Кронштейна 25 червня того ж року страйкувало 40 робітників заводу Горовіца. В листопаді — грудні 1935 року застрайкували кравці кравецької майстерні міста, а в липні 1936 року — робітники лісопильного заводу Горовіца.
Особливо запеклою була страйкова боротьба в 1937 році. У січні знову застрайкували робітники лісопильного заводу Горовіца, в лютому і липні робітники кравецьких майстерень. З 2 жовтня по 24 листопада тривав страйк 85 робітників на лісопильному заводі Ліхтмана. Страйкуючі вимагали підписання нового колективного договору. У жовтні страйкували робітники на лісопильному заводі Тепнера. Вони вимагали прийняття на роботу 4 звільнених робітників. З такими самими вимогами відбувся одноденний страйк 14 червня 1938 року на лісопильному заводі Війсбаха.
Боротьба робітників, очолювана КПЗУ, не стихала аж до возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.
25 вересня 1939 року населення міста Турки вітало свою визволительку — Червону Армію. З встановленням Радянської влади у місто прийшло нове життя. Усі промислові підприємства і землі були націоналізовані. Вперше в історії трудящі відчули радість вільної праці.
Велика багатогранна робота по соціалістичній перебудові економіки і культури міста провадилась під керівництвом створеної тут партійної організації. Першим секретарем Турківського райкому партії обрано Ф. С. Давиденка.
Особливу увагу звернено на розвиток промисловості міста. Організовано Турківський деревообробний комбінат, до якого входили лісозаводи «Більшовик» та завод ім. Шевченка. На заводі «Більшовик», що виник на місці колишнього лісозаводу фірми Годуля, працювало 220 робітників. Обидва заводи давали близько 24 тис. кубометрів пиломатеріалів на рік, випускали різну тару, а завод «Більшовик» виробляв ще меблі та музичні інструменти. Меблі виробляла також столярна артіль «Червоний прапор».
В місті працювала електростанція, артілі індивідуального пошиття швейної і взуттєвої промисловості та інші підприємства побутового обслуговування. Для потреб сільського господарства створено МТС, контрольно-насінницьку станцію.
Радянська влада відкрила трудящим міста шлях до освіти, до культури. Уже в 1940/41 навчальному році в місті діяла середня школа з українською мовою навчання, де працювало 24 вчителі і навчалось 530 учнів, єврейська середня школа, в якій навчалось 540 учнів і працював 41 вчитель. Крім цих двох середніх шкіл, було ще дві семирічні і одна початкова школи. У них навчалось 532 учні і працювало 18 вчителів. Відкрито два дитячі садки на 60 місць і дитбудинок.
Значна робота провадилась по ліквідації неписьменності серед дорослого населення.
Працювали бібліотека, клуб, кінотеатр. По-новому було поставлено медичне обслуговування населення. Жителі міста вперше почали користуватись безплатно послугами лікарні, поліклініки. У 1941 році в Турці працювала лікарня на 100 ліжок, в якій було 12 лікарів і 9 працівників середнього медичного персоналу, поліклініка, аптека, дитяча консультація.
Великими були досягнення трудящих міста в справі соціалістичної перебудови всіх ланок господарського життя, перед ними відкрились широкі перспективи.
26 червня 1941 року місто було окуповане фашистськими військами. В чорні роки окупації фашисти запровадили в місті обстановку терору, катування та масових вбивств. Окупанти та їхні вірні слуги — українські буржуазні націоналісти — чинили криваву розправу над радянськими людьми. За час окупації в місті було розстріляно 4366 чол. З 8 по 11 січня 1942 року на полі Гриньова розстріляно 880 чоловік. 5 серпня 1942 року фашистські кати провели ще одну «карну акцію». Вона коштувала життя 115 жителям міста. Третя «велика акція», як її називали фашистські злочинці, проходила з 22 по 26 серпня 1942 року. У ці дні з колишнього Турківського району було вивезено 6 тис. чоловік і спалено в електропечах Белзця. 15 вересня 1942 року в місті арештовано ще 365 чоловік. Всіх їх вивезено в Стрий і розстріляно. Кривавий розгул фашистів не знав меж. Внаслідок цих «акцій» значну кількість українського, єврейського і польського населення, в першу чергу радянських активістів, фашистські кати знищили. Сотні юнаків і дівчат гітлерівці загнали на фашистську каторгу до Німеччини. За роки окупації в Німеччину вивезено з Турки 312 чоловік, в т. ч. 133 жінки і 9 дітей.
Кривавий терор фашистів, не зміг зламати волі трудящих до боротьби. Трудящі Турківського району чинили опір окупантам, переховували поранених, допомагали радянським бійцям, а також бійцям партизанського з’єднання Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака.
Червона Армія з боями просувалась на захід, визволяючи радянські землі. В районі Турки гітлерівські окупанти сподівались зупинити швидкий наступ Червоної Армії. Фашистське командування створило навколо міста міцні укріплення у вигляді глибоких траншей і ходів. За два кілометри на північ від міста, по шосе Самбір—Ужгород вони вирили протитанкові ями, поставили дротяні загородження, протитанкові «їжаки» із залізних рейок. Разом з гітлерівцями проти радянських військ виступили банди т. зв. Української повстанської армії (УПА), які були розташовані в селах Лосинці, Радичі, Ясениці.
Протягом липня—вересня 1944 року на підступах до Турки полки 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії (8-й гвардії кавалерійський полк) та 151-ї і 161-ї стрілецьких дивізій вели жорстокі бої за визволення Турківського району від окупантів. Особливо запеклими бої були в районі сіл Тур’я, Кіндратова, Зубриці.
На кінець вересня 1944 року від окупантів було очищено більшу частину території Турківського району (східна і північна частини).
26 вересня 1944 року радянські війська вступили в місто Турку. В оперативному зведенні Радянського інформбюро за 26 вересня 1944 року повідомлялось: «На південь і південний схід від міста Сянок наші війська, переборюючи опір противника, з боями зайняли районний центр Дрогобицької області, місто і залізничну станцію Турка».
В боях за визволення міста і сіл Турківського району віддали своє життя сотні воїнів Радянської Армії. Геройською смертю загинули в цих боях росіяни лейтенант М. І. Ромашкін, старшина В. М. Семенов, рядовий узбек Макаджан Гаппарнов, мордвин С. М. Алякшин, близькі земляки турчан уродженці с. Голешів Жидачівського району Львівської області брати Михайло і Федір Басараби, Роман і Марко Микитини та інші. Свято бережуть в своїй пам’яті трудящі міста їх імена. Ніколи не забудуть турчани і ім’я Героя Радянського Союзу майора В. П. Цимбалюка, сміливого командира, що загинув, визволяючи Турківський район від фашистських загарбників. Ім’ям його названо піонерську дружину Турківської середньої школи.
Відразу ж після визволення міста більшість чоловіків пішла до лав Радянської Армії. В боях за визволення Чехословаччини смертю хоробрих загинули рядові М. Д. Кузьо, брати Л. В. і Я. В. Саварини, А. Г. Кузьмак. З боями дійшов до Франкфурта-на-Одері уродженець м. Турки І. О. Бринь. 15 квітня 1945 року, незадовго до закінчення війни в боях з фашистськими недобитками обірвалося життя молодого воїна. За мужність і героїзм, проявлені в боях, нагороджені орденами і медалями М. Я. Синичич, І. С. Сакавчак та багато інших.
Визволене від німецько-фашистських загарбників місто лежало в руїнах. Відступаючи, гітлерівці висадили в повітря залізничний міст, вокзал, лісозаводи «Більшовик» та ім. Шевченка, цегельню, а з електростанції вивезли устаткування. Комунальний житловий фонд міста був зруйнований на 60 проц., головна вулиця міста — вулиця Леніна — на 75 проц., а площа Леніна — на 85 проц. Окупанти зруйнували міський клуб, пекарню, друкарню, радіовузол, поліклініку. Шкода, завдана основним промисловим підприємствам міста й комунальному господарству, становила 6650 тис. карбованців.
Внаслідок звірств фашистських окупантів дуже зменшилось населення міста. Якщо напередодні війни в місті проживало 10145 жителів, то в 1946 році їх було 5972 чол. Чоловіків у цей час було значно менше, ніж жінок (відповідно 2389 і 3583).
Комунальних мурованих будинків залишилося тільки 56, дерев’яних — 196, приватних мурованих будинків було 285, дерев’яних — 429.
Багато зусиль доклали трудящі, щоб підняти місто з руїн. Головна увага партійних і радянських органів була звернена на швидку відбудову промислових підприємств. Уже в 1946 році в місті почав працювати лісопильний завод «Більшовик», на якому за цей рік було вироблено різних меблів і пиломатеріалів на загальну суму 324,0 тис. крб. Відновили роботу підприємства райпромкомбінату—кузня, столярна, бляхарська, взуттєва майстерні, шкірзавод і черепично-цегельний завод. За рік роботи промкомбінат випустив різної промислової продукції на 338 тис. крб. Відновили роботу також маслозавод, міська електростанція.
Проте зроблено було тільки перші кроки до ліквідації наслідків «господарювання» в місті фашистських окупантів. Про це свідчила і мала потужність відбудованих підприємств, і дані про розподіл зайнятості населення в різних галузях народного господарства. В 1946 році з 2581 чол. працездатного населення у промисловості було зайнято тільки 221 чол., у сільському господарстві 1570 чол., тобто основна маса працездатного населення.
Відбудова зруйнованого гітлерівцями господарства Турки в перші післявоєнні роки проходила в умовах гострої класової боротьби. .Вірні слуги фашистських окупантів — українське буржуазно-націоналістичне оунівське підпілля терором і диверсіями намагалося перешкодити соціалістичному будівництву. В густих карпатських лісах бандити створили свої «схрони», звідки робили розбійницькі напади на навколишні села. Багато лиха зазнали жителі міста від бандитів. Від їх рук загинули радянські активісти Стах Кузьо, Іван Поливчак, Василь Сокаль, Григорій Ярцун, колишній заступник голови Боринського райвиконкому, уродженець Турки Й. М. Сидор.
Терористичні акти бандитів викликали гнів і ненависть трудящих, і вони активно виступили на боротьбу з оунівцями. З числа добровольців на території Турківського району були створені групи охорони громадського порядку, серед яких було багато корінних жителів Турки. Це С. А. Дульнявка — нині директор Турківського комбінату комунальних підприємств, І. М. Шевчук — син активного члена КПЗУ Миколи Шевчука, А. І. Павлик — заступник голови колгоспу ім. Богдана Хмельницького в м. Турці, К. І. Шевчук, Д. І. Аннич, М. М. Ільницький — робітники різних промислових підприємств міста, І. М. Кузьмак, М. І. Пилипів, Й. А. Бігун — працівники районного відділу міліції та багато інших.
Назавжди в серцях турчан залишаться імена тих, хто допоміг очистити їхню землю від націоналістичної наволочі і, насамперед, імена тих, що загинули в боротьбі з бандитами — Стаха Кузя, Івана Поливчака, Василя Сокаля та інших.
Посилення активності трудящих у боротьбі з буржуазними націоналістами, успіхи соціалістичного будівництва як в місті, так і на селі, не тільки підірвали соціальну базу буржуазного націоналізму, але сприяли також повній ізоляції оунівців від народу. На початок 1950 року основна частина оунівського підпілля перестала існувати. Абсолютна більшість колишніх оунівців правильно зрозуміла гуманний акт Радянського уряду, який дав можливість тим з них, хто повернувся з повинною, спокутувати свою провину чесною і сумлінною працею.