Турка, Турківський район, Львівська область (продовження)
Залікувавши рани війни, турківчани боролись за дальші успіхи в розвитку та реорганізації економіки міста. Справжнім керівником трудящих у боротьбі за виконання поставлених завдань стала районна партійна організація на чолі з районним комітетом партії. РК КП України провів значну роботу по зміцненню кадрами партійних, радянських і сільськогосподарських органів, промислових підприємств міста, по ідейному загартуванню мас. В м. Турці відкрито однорічну школу партактиву, слухачами якої стали секретарі первинних партійних організацій, керівні працівники колгоспів, радгоспів, підприємств і установ міста і району.
Районний комітет партії звернув особливу увагу на зміцнення первинних партійних організацій. Партійні групи стали бойовими, постійно діючими ланками, які пов’язували господарські завдання, виробничу діяльність з політичною роботою серед трудящих. Восени 1966 року в районі було проведено огляд роботи по економії і ощадливості на виробництві. На промислових підприємствах, на транспорті, в будівельних організаціях міста і району, в колгоспах, радгоспах були створені оглядові комісії, які перевіряли якість продукції, цікавились використанням резервів виробництва, механізацією, розвитком раціоналізаторства тощо.
Огляд виявив чимало недоліків в справі зберігання і використання матеріальних цінностей, чимало непродуктивних затрат, браку на виробництві. Завдяки конкретному вивченню господарства, правильним економічним розрахункам і великій організаторській роботі з людьми, промислові підприємства м. Турки добились великих успіхів у виконанні завдань відбудови і дальшого розвитку народного господарства міста і району.
В місті працюють такі підприємства: меблева фабрика, кам’яний кар’єр, відділення «Сільгосптехніки», лісгосп, маслозавод, пекарня, комбінат комунальних послуг, три швейні майстерні, ательє мод тощо.
Найбільшим промисловим підприємством міста є меблева фабрика, що заснована на місці колишнього лісопильного заводу «Більшовик». За післявоєнні роки зріс економічний потенціал фабрики. Тільки з 1961 по 1966 рік більше ніж в 2,5 раза зросла кількість робітників, зайнятих на фабриці. їх налічується тепер 250 чоловік. У 1966 році було пущено в дію заготівельно-розпилювальний цех. У 1967 році фабрика отримала трибарабанний шліфувальний верстат і прес для гарячого пресування. На фабриці запроваджено нову технологію виробництва м’яких меблів, зокрема використано досвід Львівської фірми «Карпати». Тепер на фабриці замість конусних пружин стали виготовляти мати безперервного плетіння, а в диванах і ліжках замість дерев’яних стружок — ватні матраци. Все це значно поліпшило якість меблів, що виготовлялись фабрикою.
На боротьбу за якість, за підвищення всіх техніко-економічних показників виробничого процесу спрямовані були в ці роки зусилля всього робітничого колективу фабрики, і він з честю справився з поставленими завданнями. Немала заслуга в цьому партійної організації фабрики. Питання боротьби за якість, за економію, за зниження собівартості продукції, виконання і перевиконання народногосподарських планів не раз обговорювались на відкритих партійних зборах. З ініціативи комуністів в бригадах, цехах були створені громадські комісії нагляду за якістю продукції, за економією матеріалів. Комуністи запропонували і таку форму контролю за виробництвом і його якістю, як взаємоперевірка бригад.
Широкого розмаху набрав на фабриці рух за комуністичну працю. В 1966 році за звання бригади комуністичної праці боролися колективи чотирьох бригад, що налічують 168 робітників; 16 чоловік індивідуально виборювали звання ударника комуністичної праці. Почесне звання бригади комуністичної праці було присвоєно колективу цеху м’яких меблів.
В робітничому колективі фабрики вже зараз є багато людей, які виявляють справжній трудовий героїзм у боротьбі за виконання і перевиконання виробничих завдань, за повне використання всіх виробничих потужностей і які є прикладом для інших як у праці, так і в побуті. Це в першу чергу М. І. Аннич, активний учасник революційної боротьби в місті Турці в роки панування буржуазно-поміщицької Польщі. М. І. Аннич систематично перевиконує виробничі норми, бере активну участь в громадсько-політичному житті фабрики, багато уваги приділяє він роботі з молоддю, якій віддає свій досвід, свої знання.
В пошані на фабриці і представники молодшої генерації робітників, серед них С. С. Саварин. Прекрасний виробничник С. С. Саварин вкладає весь запал свого серця в доручену справу. Він дає продукцію тільки відмінної якості. Радянський уряд високо оцінив сумлінну працю С. С. Саварина, нагородивши його орденом «Знак пошани».
Високі виробничі показники характеризують також працю М. І. Тисовського — столяра-складальника, М. А. Хомика — бригадира столярів-червонодеревників.
В праці на благо народу, на благо Батьківщини виховуються нові якості цих людей — висока політична свідомість, почуття відповідальності за справу всього робітничого колективу.
Серед учасників руху за комуністичну працю чимало раціоналізаторів і винахідників, які вносять цінні пропозиції щодо механізації, автоматизації виробничих процесів, піднесення якості технології, економії матеріалів та електроенергії. Цінні пропозиції було внесено бригадиром складального цеху В. Яворським, М. Анничем,
В. Павликом та іншими. Новий метод виготовлення підставок під буфети-серванти, запропонований В. Яворським, на 50 проц. зменшив затрати праці на цю операцію. М. Аннич сконструював нескладний верстат для виготовлення скоб. Впровадження верстату у виробництво прискорило роботу, підвищило якість продукції і дало значну економію (2800 крб. на рік). Тільки за осінні місяці 1966 року на фабриці було зекономлено матеріалів на 7 тис. крб., електроенергії на 3,5 тис. крб., із відходів виготовлено на 5,5 тис. крб. продукції широкого вжитку.
Велика трудова активність робітничого колективу меблевої фабрики дала свої наслідки. Продукція фабрики користується великим попитом. Вона красива і сучасна на вигляд, зроблена з високоякісної деревини. Схвальні відгуки на продукцію фабрики приходять в Турку з далекої Алма-Ати, Воркути і інших міст Радянського Союзу.
За перспективним планом передбачено розширити продуктивну потужність фабрики за рахунок будівництва нових виробничих площ, обладнання фабрики найновішим виробничим устаткуванням.
У 1960 році у Турці розпочато роботу на механізованому кам’яному кар’єрі, що постачає підприємствам області будівельне каміння і щебінь. Кам’яний кар’єр оснащений новою потужною технікою, має свою електростанцію. Для кращого транспортування продукції кар’єру до нього підведено залізницю. На кар’єрі працює добре згуртований робітничий колектив, який бореться за зростання його економічних показників. У 1966 році тут добувалось близько 20 тис. кубометрів будівельного каменю і 40 тис. кубометрів щебеню. Порівняно з 1960 роком продуктивність праці на кар’єрі зросла майже в 2,5 раза. Звичайним явищем стало перевиконання виробничих планів. Проте справи на кар’єрі не завжди йшли так успішно, і комуністам кар’єру довелося докласти зусиль, щоб добитися ритмічності в роботі, покінчити з безгосподарністю у використанні техніки. Систематична наполеглива робота комуністів, спрямована на виховання у кожного робітника високої комуністичної свідомості, комуністичного ставлення до праці, стала дійовим фактором в боротьбі за піднесення продуктивності праці на кар’єрі, за зростання його виробничої потужності.
Не менш важливим фактором виховання у робітників комуністичного ставлення до праці була сила прикладу комуністів-виробничників. З великою повагою ставляться в колективі до І. Г. Сіданича, що ось уже 10 років працює на кар’єрі бурильником. Комуніст, передовик виробництва, він постійно виконує норми виробництва на 150— 160 проц., бере активну участь у громадсько-політичному житті колективу. Самовіддана праця І. Г. Сіданича була високо оцінена радянським урядом, який нагородив його орденом «Знак пошани». Такі ж високі норми характеризують працю забійника П. П. Марковича, електрозварювальника Р. Й. Скольського. Великої мужності і відваги вимагає від людини професія підривника, і О. М. Слєпов — колишній фронтовик, володіє цими якостями. 10 років бездоганної праці на кар’єрі є доказом цього.
Чудових людей виховав колектив механізованого кар’єру. Це в повному розумінні цього слова нові люди — високосвідомі, активні, для яких справи колективу, його успіхи є їх кровною справою.
В Турці міститься також управління лісгоспзагу — підприємства, що заготовляє пиломатеріали, ділову деревину і дрова в навколишніх лісах. Лісгоспзаг є досить потужним підприємством, оснащеним передовою технікою. На ньому зайнято близько 300 робітників.
Партійна організація лісгоспзагу приділяла велику увагу правильному добору, розстановці кадрів, ідейно виховній роботі серед лісорубів. Все це допомогло згуртувати розкидані по різних лісництвах бригади лісорубів в єдиний колектив, здатний внести свій вклад у вирішення народногосподарських завдань. Річна продукція становить близько 15 тис. кубометрів ділової деревини, до 2 тис. пиломатеріалів, 3,5 тис. кубометрів дров. В боротьбі за виконання виробничих планів, за технічний прогрес виховувалось комуністичне ставлення до праці. Широко відомі імена передовиків виробництва — шофера М. В. Галишина, нагородженого орденом Трудового Червоного Прапора, бригадира лісорубів Степана Олексина, який разом з своїми товаришами Дмитром Галишиним, Олексою Миськовим та іншими систематично перевиконує норми виробітку. Бригада Степана Олексина була удостоєна почесного звання бригади комуністичної праці.
В місті є відділення «Сільгосптехніки», де працює 120 чоловік. Робітники цього відділення виконують значні за обсягом ремонтно-тракторні роботи, роботи по механізації тваринницьких ферм колгоспів і радгоспів Турківського району. Тільки в 1965 році колективом «Сільгосптехніки» було відремонтовано 57 тракторів, 14 автомашин. Робітники «Сільгосптехніки» борються за відмінну якість роботи і добиваються цього. Доброю славою в місті і районі користується тракторист М. М. Ільницький, який на тракторі С-100 виконує виробничі завдання на 150—170 проц. З ініціативи М. М. Ільницького в позаурочний час робітники «Сільгосптехніки» розкорчовували чагарники в господарствах району. В 1966 році М. М. Ільницький був нагороджений медаллю «За трудову доблесть».
13 років працює в «Сільгосптехніці» шофер В. М. Цитрин. Досвідчений працівник, завжди вимогливий до себе, він постійно перевиконує виробничі завдання, норми міжремонтного пробігу, працює безаварійно. Як виробничник, активний громадський діяч він є прикладом для робітничої молоді «Сільгосптехніки». За сумлінну працю і успіхи, досягнуті в роботі, В. М. Цитрина нагороджено медаллю «За трудову доблесть».
За післявоєнні роки зросла потужність Турківського маслозаводу, що є філіалом фірми «Верховина». В 1966 році завод виробив 2218 цнт масла, 780 цнт пісного сиру, велику кількість кефіру, вершків, морозива, казеїну, ставши переможцем соціалістичного змагання підприємств міста. Промисловість міста планові завдання 1966 року, першого року нової п’ятирічки, виконала на 104,8 процента.
В місті проведені також роботи по налагодженню залізничного і автомобільного сполучення з іншими районами нашої країни. Ще в 1952 році тут збудовано новий залізничний міст. За 20 післявоєнних років значно зріс автомобільний парк міста. В 1950 році в місті було всього 15 автомобілів, в 1965 році — вже 110. На транспорті, як і в промисловості, працює великий колектив передовиків і новаторів виробництва, які своєю відданою працею примножують багатства нашої Батьківщини.
Озброєні рішеннями XXIII з’їзду КПРС трудящі міста Турки борються за дальше піднесення культури виробництва, дальший технічний прогрес, за втілення в життя віковічної мрії людства — комунізму.
В 1948 році в Турці було організовано чотири сільськогосподарські артілі: ім. Богдана Хмельницького, ім. Калініна, ім. Кірова, ім. Лесі Українки. В наступні роки проведено об’єднання колгоспів м. Турки і сусідніх сіл. Після ряду реорганізацій з лютого 1963 року в Турці залишився один колгосп ім. Богдана Хмельницького, до якого належить також невелике селище Слобода.
На шляху до перетворення колгоспів м. Турки в передові господарства було чимало труднощів, а саме: недостатня технічна оснащеність колгоспів, виснаженість земель, відсутність достатньої кількості кваліфікованих сільськогосподарських кадрів тощо. Ще в січні 1950 року в колгоспах міста не було людного автомобіля, жодного трактора. Сільськогосподарський інвентар колгоспів складався з 52 кінних плугів, 12 возів на дерев’яному і 31 на залізному ходу, 10 віялок, 4 простих молотарок, сортувалки і соломорізки.
Основними сільськогосподарськими культурами артілей був ячмінь і овес.
Партійні та радянські організації приділяли велику увагу зміцненню колгоспів. Колгоспи одержали велику допомогу від Радянської держави — кредитами, насінням, технікою. На роботу в колгоспи були направлені спеціалісти сільського господарства.
Нині колгосп ім. Богдана Хмельницького — міцне, оснащене передовою технікою, господарство. Колгосп вирощує озиму пшеницю, жито, ячмінь, овес, льон, картоплю, кормові культури. За останні роки (з 1950 по 1966 рр.) змінилася структура посівних площ колгоспу. Більше ніж в 2,5 раза зменшились посівні площі під зерновими (в 1966 році вони становили 28 проц. всіх посівних площ колгоспу, а в 1950 році — 77 проц.). В той же час зросли посівні площі під технічними культурами — льоном, картоплею, кормовими культурами. Це пов’язано з тим, що колгосп приділяв особливу увагу розвиткові більш перспективного в гірських умовах тваринництва. Основний напрям тваринництва — молочно-м’ясний. (В колгоспі є 959 голів великої рогатої худоби, в т. ч. корів з нетелями 272, свиней — 648).
Зовсім іншою стала тепер технічна оснащеність колгоспу. Якщо раніше основним знаряддям праці був простий кінний плуг, а тягловою силою — коні, то тепер основну роботу в колгоспі виконують трактори, комбайни, автомобілі. В колгоспі в 1966 році було 9 тракторів (в т. ч. 4 гусеничні), 1 зерновий комбайн, 10 вантажних автомобілів» 2 культиватори, 5 сівалок, сінокосарки, картоплекопачі, льономолотарки, зерноочисні машини, силосорізки тощо. В колгоспі є своя стаціонарна і пересувна електростанції. Артіль має ряд допоміжних підприємств: лісопильню, млин, ремонтну майстерню.
В колгоспі з’явилось багато таких спеціальностей, яких до цього часу турківські селяни не знали — трактористів, комбайнерів, інженерів, кіномеханіків, агрономів, зоотехніків.
Нова техніка, люди, що опанували цю техніку, стали запорукою дальшого піднесення колгоспного виробництва, зростання продуктивності праці колгоспного селянства.
У 1966 році в колгоспі на 100 га угідь було вироблено молока 297 цнт, м’яса 116 цнт, на кожну корову надоєно 1759 цнт молока. Ще разючіші зміни сталися в розвитку тваринництва за останні роки. В 1963 році колгосп ім. Богдана Хмельницького за кількістю рогатої худоби посідав одне з перших місць в районі і мав 53,5 голів на 100 га угідь. В 1966 році на 100 га угідь було вже 104,7 голів великої рогатої худоби, тобто майже вдвоє більше ніж у 1963 році.
Зросла також врожайність зернових культур. Значні успіхи має колгосп в розвитку овочівництва. За останні роки в колгоспі помітно збільшилось виробництво і заготівля картоплі, овочів.
Березневий (1965 р.) Пленум ЦК КПРС намітив конкретні заходи до поліпшення керівництва сільським господарством. В світлі цього в колгоспі ім. Богдана Хмельницького розроблено заходи для поліпшення організації праці колгоспників, дальшого піднесення всіх галузей колгоспного виробництва.
За післявоєнні роки в колгоспі виросли люди, віддані своїй справі, які постійним пошуком нових резервів зростання продуктивності праці допомагають партійній організації, правлінню колгоспу вивести колгосп в число передових в районі.
Багато сил віддає справі організаційно-господарського зміцнення колгоспу його голова Ф. А. Гришко. Праця Ф. А. Гришка високо оцінена Радянським урядом, який в квітні 1966 року нагородив його орденом Леніна. Вірними помічниками Ф. А. Гришка в боротьбі за дальше піднесення економіки колгоспу є комуністи В. Яворський та Й. Багай, які очолюють четверту і п’яту бригади, що є передовими в колгоспі.
Загальне визнання і пошану здобула свинарка колгоспу ім. Богдана Хмельницького комсомолка Е. І. Дульнявка. З 1958 року працює вона на колгоспній фермі. В 1965 році вона одержала від кожної свиноматки по 23 поросяти. За сумлінну працю Е. І. Дульнявку нагороджено орденом «Знак пошани». Такої ж нагороди удостоєна і ланкова колгоспу Г. М. Яцкуляк, яка разом з ланкою добилася високих урожаїв картоплі. Приклад Е. І. Дульнявкита Г. М. Яцкуляк наслідують колгоспники Г. П. Кузьмак, С. Й. Тисовська, Е. Е. Гайдук, К. М. Писанчин, які теж добиваються високих показників у роботі.
За роки Радянської влади до невпізнання змінилось місто. Виросли нові люди. Надбанням трудящих стала освіта, вищі досягнення радянської і світової культури.
Уже в перші роки після визволення від фашистської окупації почали працювати середня, неповносередня і початкові школи. На 1 січня 1948 року в школах міста навчалось 933 учні. Невелика кількість учнів в ці роки пояснюється тим, що в період окупації знищено багато населення. В наступні роки з метою забезпечення умов для одержання середньої освіти тим із дорослих, які не мали закінченої середньої освіти, в місті відкрито вечірню середню школу робітничої молоді та заочну середню школу. В 1966/1967 навч. році в школах м. Турки навчалось: в середній школі — 1050 учнів, в восьмирічній — 210 учнів, в школі-інтернаті — 287 учнів, в вечірній школі — 156, в заочній — 1151, в Слободянській початковій школі — 37. В школах міста працювало 107 вчителів.
Порівнюючи мережу шкіл, створених за Радянської влади, з тією, яка була до возз’єднання, коли на 10145 чол. населення в місті було дві однокласні, одна чотирикласна і дві семирічні школи, в яких навчалося 1500 учнів і працювало 35 учителів, наочно бачимо, яку увагу приділяє Радянська влада розвиткові народної освіти. Майже в 2 рази зросла кількість учнів в школах міста і більше, ніж в 3 рази кількість учителів в них.
З 1 вересня 1966 року в Ту ряд відкрито електротехнічне училище на 300 місць. У місті є дитячий садок на 119 місць і дитячі ясла на 75 місць.
Освіта за роки Радянської влади стала справді надбанням трудящих. За останні 17 років середню школу закінчили 611 чоловік, вечірню — 278. З них 213 чоловік здобули вищу і понад 200 — середню спеціальну освіту. 111 випускників турківських шкіл працюють вчителями, 21 інженерами, 19 лікарями, 26 чоловік — офіцери Радянської Армії, є й агрономи, зоотехніки.
В Турківській середній школі працюють учителі С. К. Кузьмак, М. І. Піхо — уродженці м. Турки. За роки Радянської влади вони стали хорошими спеціалістами, які самовіддано працюють над вихованням шкільної молоді, віддаючи цій справі всі свої знання, свій запал. Серед учителів є багато досвідчених прекрасних педагогів: це А. Ф. Дмитрах — директор Турківської середньої школи, за успіхи в розвитку народної освіти нагороджений орденом «Знак пошани», К. С. Сабодаш, О. О. Ортинський нагороджені значком «Відмінник народної освіти».
Вчителі міста постійно працюють над підвищенням свого ідейно-теоретичного і фахового рівня. Велику допомогу в цій справі їм подають кафедри Львівського ордена Леніна університету ім. І. Франка. Для вчителів м. Турки викладачі університету організували постійнодіючий семінар з різних проблем гуманітарних і точних наук.
До возз’єднання з Радянською Україною в умовах соціального і національного гноблення книга, газета, кіно, театр, були доступні лише панівним класам. Нині у місті є дві масові бібліотеки, три шкільні бібліотеки, кілька бібліотек при промислових підприємствах. Районна бібліотека для дорослих, в якій налічується 21 000 книг має 2230 читачів, районною дитячою бібліотекою користуються 1533 читачі. Профспілкові бібліотеки Турківського відділення «Сільгосптехніки» налічують 13 000 книг. Загальний фонд усіх бібліотек міста — 53 000 екземплярів. Успіхи в господарському і культурному будівництві стали базою для піднесення культури трудящих. Робітники, колгоспники тягнуться до знань, до культури. Про це свідчить хоча б той факт, що в 1967 році кожна сім’я отримувала по кілька примірників центральних, республіканських, обласних і районних газет і журналів. У місті проживає 6344 чоловік, передплачують понад 4000 примірників газет і журналів. Трудящі міста охоче відвідують лекції, які систематично читають члени місцевої лекторської групи «Знання».
Трудящим є де відпочити після трудового дня. У місті є Будинок культури з залом на 360 місць і добре обладнаними кімнатами для гурткової роботи. Тут працюють гуртки: драматичний, хоровий, танцювальний, вокальний, художнього слова, естрадний. Деякі гуртки художньої самодіяльності перетворилися у зрілі в творчому відношенні колективи, які домоглися значних успіхів у своїй роботі. Так, дипломантами І ступеня на республіканському конкурсі 1964 року стали танцювальний та драматичний гуртки. Останній є також кандидатом на звання народного театру. Гуртки художньої самодіяльності дають концерти для населення. Учасники художньої самодіяльності не раз виступали в передачах обласного і республіканського телебачення. Частими гостями в місті є артисти обласних театрів. У 1967 році споруджено телевізійний ретранслятор.
З 1 вересня 1966 року відкрито 7-річну дитячу музичну школу — перший музичний навчальний заклад в історії міста.
До 1939 року в Турці працювало 7 лікарів і була лише одна лікарня на 50 ліжок. Радянська держава приділяє велику увагу медичному обслуговуванню населення. В місті є лікарня на 175 ліжок, аптека, пологовий будинок, поліклініка. Працюють дворічні курси медсестер, які готують кадри медичних працівників середньої кваліфікації. В 1967 році побудовано нову поліклініку. В Турківській лікарні в 1967 році працював 21 лікар. Лікарня забезпечена найновішим устаткуванням. Вона має фізіотерапевтичний, клініко-діагностичний, фізичний, 2 рентгенкабінети, жіночу консультацію, санітарно-бактеріологічну лабораторію, дезинфекційний і санітарно-епідемічний відділи, аптеку, молочну кухню. Крім того, в Турці є тубдиспансер на 75 ліжок, в якому працюють 2 лікарі та 16 середніх медпрацівників.
Завідуючим хірургічного відділу Турківської лікарні працює уродженець Турківського району Д. І. Герич. Прекрасний спеціаліст, чуйна і уважна людина Діонізій Іванович за роки своєї хірургічної практики врятував життя не одному з своїх пацієнтів. За великі заслуги в боротьбі за життя, за здоров’я людини Д. І. Герич в грудні 1966 року нагороджений орденом «Знак пошани».
Зруйноване війною місто повністю відбудовано, з’явилося багато нових житлових будинків. Лише в 1966 році здано в експлуатацію два шістнадцятиквартирні будинки, один восьмиквартирний і 8 одноквартирних. Силами трудящих місто озеленено — посаджено нові сквери, збудовано стадіон. Споруджено пам’ятники В. І. Леніну, майорові В. П. Цимбалюку, комсомольцям — борцям за зміцнення Радянської влади і колективізацію. Встановлено також пам’ятник Т. Г. Шевченку.
Великі зміни відбулись в економіці і культурі міста Турки за роки Радянської влади. Проте найбільшим надбанням є люди — нові люди, справжні патріоти, будівники комуністичного суспільства. В місті є великий загін передовиків і новаторів виробництва.
Глибоко шанують турчани своїх земляків, які боролись за встановлення Радянської влади в роки панування буржуазно-поміщицької Польщі, а потім працювали на різних ділянках соціалістичного будівництва і тепер пішли на заслужений відпочинок, тих, які за роки Радянської влади виросли в майстрів своєї справи, відданих борців за прекрасне комуністичне майбутнє і які нині працюють на різних ділянках виробництва, державній роботі як у місті, так і поза його межами. Серед них — брати В. М. і В. М. Яворські. Уродженці Турки, вони зв’язали своє життя з колгоспним виробництвом у Турківському районі. Володимир Михайлович почав працювати рядовим колгоспником, потім став бригадиром, а в серпні 1951 року — головою Турківського колгоспу ім. Богдана Хмельницького. За трудові подвиги він у 1958 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а в квітні 1966 року — орденом «Знак пошани». Тепер він працює головою колгоспу ім. Маяковського, одного з передових у Турківському районі. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджено і Віктора Михайловича — директора передового в районі радгоспу «Карпати».
П’ятнадцятирічною дівчиною Антоніна Шевчук була кинута в Освєнцімський концтабір за відмову працювати на фашистських окупантів. Роки катування не зломили її. Визволена з фашистської каторги радянськими військами, Антоніна Шевчук повернулася в рідне місто. Радянська влада дала їй все: освіту, улюблений фах, можливість віддати людям тепло свого великого серця. Антоніна Шевчук — народний суддя, чуйний, справедливий, уважний до людей. В Турці живе старий комуніст-підпільник І. П. Семець. Шістнадцятирічним хлопцем залишив він рідну хату в с. Шумячах і з сотнями галичан подався в Америку на заробітки. Тут Ілько Петрович познайомився з комуністами, а згодом вступив в їх ряди. За революційну діяльність був заарештований. Рік відсидів за гратами і ще більш загартованим, переконаним у своїх поглядах вийшов на волю. Невдовзі Ілько Петрович повернувся на рідну землю. За дорученням КПСГ Ілько Петрович не раз ходив за кордон, у Чехословаччину. Лісами і хащами, обминаючи прикордонні застави, ризикуючи життям, переносив разом з родичем Онуфрієм Семцем марксистську літературу. Ілько Петрович був делегатом Крайової конференції КПСГ. У жовтні 1921 року був ув’язнений. Повернувшись до Турки, продовжував пропагувати революційні ідеї.
Коли ж на західноукраїнські землі прийшли радянські війська, І. А. Семець першим вступив у артіль і був першим головою колгоспу в Горішній Турці. Життя Ілька Петровича завжди нерозривно зв’язане з життям народу. Хоч нині він пішов на заслужений відпочинок, але продовжує цікавитись життям міста і району, він часто зустрічається з молоддю, розповідає їй про буремні роки, про революційні події в Галичині.
Жителі Турки вже тепер думають про майбутнє свого міста. В перспективних планах розвитку міста передбачено збудувати цегельний завод, новий полірувальний цех меблевої фабрики, комбінат побутового обслуговування, універмаг, дві хлібопекарні, новий будинок райвиконкому, нову поліклініку, Будинок культури, кінотеатр. У найближчі роки почнеться будівництво великого 40-квартирного житлового будинку, а також спорудження корпусу середньої НІКОЛИ. Велика увага в перспективному плані приділена благоустрою міста. В новій п’ятирічці буде остаточно вирішено питання з водопостачанням міста, електрифікацією його околиць. Місто та його околиці озеленено: закладено великий парк, проведено капітальний ремонт автомобільних шляхів навколо Турки.
Чесна, самовіддана праця трудящих Турки — найвища запорука того, що їм під силу втілити в життя їхні плани на майбутнє, зробити це майбутнє ще світлішим і прекрасним, внести і свою частку в велику справу побудови комунізму в нашій країні.
Ю. І. ГАЙДА, Л. А. ІВАНЕНКО