Виникнення і розвиток міста Львів
Львів — місто обласного підпорядкування, центр Львівської області, одне з найбільших міст України, великий вузол залізничних та шосейних шляхів і авіаліній. Лежить на стику трьох природних областей — Розточчя, Побужжя і Львівського плато. Найвища точка міста — гора Високий Замок (Княжа гора) — досягає висоти 411 м над рівнем моря (з них 22 м насипані). Територія Львова 111 кв. км. Населення становить 496,6 тис. чоловік, а з містом Винники і селищами Брюховичі й Рудне, які підпорядковані Львівській міськраді — 516,9 тис. чоловік. Адміністративно поділяється на три райони: Ленінський, Залізничний і Шевченківський.
Львів — старовинне місто, яке відіграло велику роль в історії українського народу, а зараз є одним з провідних економічних і культурних центрів Радянської України.
Місто Львів виникло в середині XIII століття і незабаром стало центром Галицько-Волинського князівства.
Територія міста та його околиці були заселені ще в кам’яну добу (III тисячоліття до н. е.), про що свідчать кам’яні знаряддя, знайдені в різних частинах міста, та два укріплені ровами й валами поселення скотарсько-землеробських племен кінця кам’яної доби, відкриті й обстежені археологами біля селища Винник.
Археологічні розкопки на горі Високий Замок, проведені в 1955—1956 рр., виявили пам’ятки стародавньої культури, що відносяться до неоліту і пізніших часів. Ці знахідки спростовують твердження буржуазних істориків про те, ніби на території Княжої гори перше поселення з’явилося лише в післямонгольський період. Матеріали розкопок дають всі підстави припускати, що Львів, як укріплений центр Галицько-Волинського князівства, був збудований на території староруського городка, який існував набагато раніше, але про який немає літописних згадок.
Вперше про Львів згадується в Галицько-Волинському літописі в описі пожежі Холма, яка сталася, за уточненими даними, навесні 1256 року.
Точна дата заснування міста невідома. Найбільш імовірно, що це було в другій половині 40 — на початку 50-х років XIII століття.
Засновником міста був видатний полководець свого часу галицько-волинський князь Данило Романович (1202—1264 рр.). Назву місто одержало від імені його сина Льва.
У Львові, як і в інших містах цього періоду, центральне місце займав княжий замок, що стояв на Княжій горі (Високий Замок). В 1259 році після перемоги хан Бурундай примусив галицько-волинських князів зруйнувати укріплені міста, що призвело до знищення і львівського замку. Але пізніше він був відбудований і в 1286 році вже дав жителям міста захист від монгольського нападу, очолюваного ханом Телебугою.
Біля гори, на якій стояв замок, було розташоване підгороддя — місто, яке було досить великим. Воно займало територію від теперішнього Високого Замку на північ до села Знесіння, а на захід і південь — до річок Полтви (тепер вулиця Полтвяна) і Пасіки. Центр його займав територію біля північно-західних схилів Княжої гори. Тут була вже велика кількість будинків, близько 10 православних церков, 2 католицьких костьоли. Найгустіше були заселені місця, де тепер площа Старий Ринок і початок вулиці Богдана Хмельницького.
Вздовж узгір’я простягалась головна вулиця міста — Волинська дорога. Тут знаходилась й головна торговельна площа. В місті були й інші вулиці — Галицька, Глинянська або Подільська, а також вулиця, що йшла в бік міста Городок. На початку XIV століття місто було значно розбудоване і мало чималу кількість населення.
Провідне місце в економіці міста займали ремесло і торгівля. Розвиток продуктивних сил обумовив поглиблення суспільного поділу праці, виділення з сільського господарства ремесла, яке зосереджувалося в окремих поселеннях. Разом з тим розвиток торгівлі викликав необхідність утворення постійних ринків, на яких зосереджувався б обмін сільськогосподарських продуктів на ремісничі вироби. Феодальна верхівка суспільства — князь і бояри,— прагнучи збільшити свої прибутки, давали ремісникам і купцям захист від ворожих нападів, сприяли розвитку міста.
Навіть обмежені дані, що є про ремесло Львова тих часів, говорять про його широкий розвиток. До нашого часу зберігся, наприклад, дзвін при церкві св. Юра, відлитий у 1341 році ливарником Яковом Скорою, що свідчить про наявність тут досить складної ливарної техніки. У Львові тоді були розвинуті різні ремесла: ювелірна справа, гравірування, ковальство, кушнірство, шевство, гончарство тощо. На річці Полтві, яка була в той час повноводною, стояли млини. Вироблялися тут спиртні напої (мед, пиво), переробляли бджолиний віск.
Розвиткові Львова сприяло те, що місто було розташоване на перехресті великих торговельних шляхів. Зі сходу проходили два шляхи з Києва (через Луцьк і Теребовлю). З півдня — шляхи з Молдавії (через Коломию і Галич) та Угорщини і від соляних джерел Прикарпаття. Західний шлях, що проходив через Перемишль і Ярослав, зв’язував місто з Австрією, Чехією, Польщею та Німеччиною. З півночі пролягали шляхи з прибалтійських країн (через Володимир і Белз). По цих шляхах із сходу на захід і з півдня на північ проїжджало багато купців і подорожніх, що неминуче сприяло розвиткові міста як великого торгового центру. У Львові оселилось багато купців з інших країн. Тут проживали вірмени, татари, німці, греки, євреї, італійці і т. д.
Високорозвинута була культура міста, яка виросла з коренів культури Древньої Русі. Однак під час ворожих нападів більшість пам’яток духовної і матеріальної культури була знищена і до наших часів дійшло їх мало.
Протягом певного часу Львів був столицею Галицько-Волинського князівства. Тут перебували князі (Лев, Юрій І). У 1340 році у Львівському замку знаходилась князівська скарбниця, в якій були дорогоцінні клейноди, оздоблений самоцвітами золотий престол, золотий хрест тощо. Місто мало свій герб, на якому був зображений лев.
У 40-х роках XIV століття почався новий період в історії міста. Після вбивства у квітні 1340 року останнього галицького князя Юрія II Болеслава в місті виникли заворушення проти іноземних купців, головним чином німців-католиків, які користувалися великими привілеями і особливою підтримкою Юрія II Болеслава. З цієї внутрішньої боротьби скористався польський король Казімір, який зненацька напав на Львів, захопив замок, пограбував князівську скарбницю і спалив замкові укріплення. Але внаслідок сильного опору львів’ян під керівництвом воєводи Дмитра Детька він змушений був відступити. Лише в 1349 році після смерті Детька, вдруге напавши на Галицько-Волинські землі, Казімір повністю оволодів Львовом.
У 1370—1387 рр. Львів перебував під владою Угорщини, і лише з 1387 року тут остаточно встановилось панування польських феодалів.
Польські королі та магнати проводили національно-релігійну дискримінацію населення на загарбаній ними території. Королівська влада почала оселяти у Львові німецьких та польських колоністів, надаючи їм великі привілеї.
В 1356 році місту було надано самоврядування за магдебурзьким правом, яке передбачало охорону інтересів патриціїв — багатих купців-католиків, що захопили основні посади в органах міського управління — раді міста і судовій лаві.
В місті було створено новий центр (навколо сучасної площі Ринок), укріплений мурами, баштами, валами і ровами. Фактична влада в цій частині міста перебувала в руках багатих німецьких та польських патриціїв. У той же час давній центр княжого Львова почав занепадати і поступово перетворився на передмістя з обмеженими правами в господарському і громадсько-політичному житті.
У 1381 році цей новий район Львова згорів, що уповільнило його розвиток, але ненадовго.
Звичайно, розвиток Львова не проходив рівномірно. В другій половині XV століття в економічному житті міста почався деякий застій, зв’язаний із завоюванням Балканського півострова турками і припиненням торговельних зв’язків зі Сходом.
Негативно позначились на розвитку міста й деякі інші обставини. Так, економіку феодального Львова раз у раз підривали епідемії й пожежі, які взагалі були характерні для середньовічних, густо забудованих і стиснутих мурами міст. З 1287 по 1737 рік у Львові більше 30 разів виникали різні епідемії, від яких гинуло від кількох сот до кількох тисяч чоловік. В 1623 році під час епідемії загинуло 10 тис. чоловік, що становило більше половини всього міського населення. Під час спалаху епідемій доступ сторонніх у місто припинявся, багаті жителі тікали, а господарське життя його завмирало.
Чимало лиха завдавали місту пожежі. З 1381 по 1734 рік хроніка міста занотувала 14 великих пожеж. Найбільша з них у 1527 році повністю знищила місто.
Протягом XV—XVIII століть Львів багато разів зазнавав нападів ворожих військ, найчастіше турків і татарів. І хоч повністю здобути місто вдалося лише шведам у 1704 році, Львів зазнавав від цих нападів значних руйнувань, а 14 разів повинен був сплачувати великі викупи.
Проте, незважаючи на все це, феодальний Львів став одним з найбільших міст українських земель, яке в роки свого розквіту, зокрема в 20—30-х роках XVII століття, налічувало до 18 тис. жителів. Він був відомий далеко за межами Галичини як значний ремісничий і культурний центр, як центр національно-визвольної боротьби українського народу проти гніту шляхетської Речі Посполитої.
Більшість населення Львова становили ремісники. Основною формою організації ремесла були цехи, в які об’єднувалися майстри і підмайстри однієї або кількох суміжних спеціальностей.
Перші цехи виникли ще в XIV столітті. Вже в XV столітті в місті налічувалось 9 ремісничих цехів. У 1627 році до 33 цехових об’єднань входило близько 500 майстрів більше, ніж 50 різних спеціальностей. Кожний майстер мав кількох підмайстрів та учнів.
В XVI столітті у Львові з’являється механізоване виробництво, представлене, головним чином, млинами, під якими в той час розуміли будь-які підприємства, що працювали за допомогою механізмів. Крім борошномельних, що виникли значно раніше, були олійні і шкіродубильні млини, паперовий млин з Брюховичах (кінець XVI ст.) та інші.
Львівські майстри досягли великої майстерності. Українські лимарі Іван і Юрій Кузьмичі Рогатинці були відомі своєю тонкою роботою в усій Речі Посполитій та інших країнах.
В деяких галузях ремесла Львів відігравав роль основного центра для всієї Речі Посполитої. Це стосувалося, зокрема, виробництва зброї.
Так, звання майстра-мечника на всій території Польщі діставали лише ті ремісники, що пройшли навчання у Львові або Кракові. Львівським зброярам-пушкарям давали замовлення польські королі, волоські господарі, молдавські воєводи.
Особливо цінилися на Україні вироби львівських золотарів, зокрема знаменитого майстра
Тимофія Касіяновича. Львів відігравав роль і центра мод та мистецького смаку для Молдавії, Волощини та інших країн. Іноді львівських майстрів запрошували туди для виконання особливо важливих замовлень, і вони лишалися там працювати на кілька років.
В ранній період історії Львова цехи, без сумніву, відігравали прогресивну роль. Вони сприяли розвитку техніки і виробництва в місті, боролися за якість виробів тощо. Але вже й тоді їх тенденція до збереження дрібного виробництва гальмувала розвиток виробничого процесу. В кінці XV— на початку XVI століть цехи перетворились на закриті корпорації, керівники яких використовували старі цехові привілеї для власного збагачення за рахунок посилення експлуатації майстрів і учнів.
Крім ремісників, організованих в цехи, у Львові було багато позацехових ремісників, які з різних причин не потрапили в цех, але мали можливість відкрити майстерню. Привілейовані цехові майстри називали їх «шкідниками», або «партачами». Нецехові ремісники жили в шляхетських і церковних юридиках — територіях в межах міста, підпорядкованих не магістратові, а світським та духовним феодалам. Вони платили власникам юридик грошові чинші.
Нецехові ремісники були обмежені в правах. Привілейовані ремісники — члени цехів — мали право забирати виготовлений ними товар і дуже часто це право використовували.
Документи свідчать про значну кількість нецехових ремісників у Львові. Вже в XVI столітті, за деякими даними, вони становили близько 40 проц. усіх міських ремісників.
Давній Львів був також значним торговельним центром і мав великий вплив на розвиток внутрішнього ринку на західноукраїнських землях. Крім торгівлі з західноукраїнськими містами, львівські купці провадили торговельні операції в Кракові, Варшаві, Вільні, Гданську, де продавали поташ, ліс, хліб та інші продукти сільського господарства, а звідти привозили іноземні товари. У Львів приїжджали купці з Києва, Кам’янця-Подільського, Ярослава, Тарнова та багатьох інших міст.
Двічі на рік у Львові відбувалися широко відомі багатолюдні ярмарки, що тривали по два тижні (у січні і липні). В XVII—XVIII століттях щороку провадились контрактові ярмарки, на які збиралася шляхта з усього краю.
Значну роль в житті міста відігравала торгівля з країнами Сходу. В XIV столітті Львів був безпосередньо зв’язаний з Танаїсом — генуезькою колонією, розташованою в гирлі Дону, з Кафою в Криму, Кілією та Білгородом. Вірменські, грецькі і єврейські купці протягом XVI—XVII століть підтримували безпосередні торговельні зносини між Львовом і містами Османської імперії. Серед товарів, що імпортувалися звідти, були шовк, атлас, персидські килими, тигрові і барсукові шкури, золото в злитках, ізюм і прянощі, дорога сірійська зброя, арабські коні тощо. З Волощини привозили різні сорти вин, мед, рибу, волів. З Угорщини — вино, срібло, золото, мідь, залізо, порох, худобу. На львівському ринку можна було зустріти також товари з західноєвропейських країн — Німеччини, Англії, Голландії та інших.
Досить жваві торговельні зносини Львів підтримував з землями Російської держави. Як транзитний центр, Львів відігравав головну роль в торгівлі з Східною і Західною Європою, а також країнами Сходу. З Російської держави привозились хутра, віск, юхта, ремісничі та художні вироби. Львівські купці їздили в Смоленськ, Новгород, Москву та інші російські міста.
Львівські купці, а інколи і майстри-ремісники займалися одночасно й лихварством. Цим у Львові займалися і католицькі костьоли та монастирі, а також Ставропігійське братство.
Торговельні інтереси львівських купців, особливо багатих, захищало так зване право «складу», яке було надане місту в 1372 і 1444 роках, а також цілий ряд торговельних привілеїв. Львів мав «абсолютне право складу». Це означало, що всі іногородні купці — місцеві та іноземні — не могли обминути місто і мусили заїжджати туди та викладати для продажу свої товари, які скуповувалися багатими львівськими- купцями. Завдяки цьому праву Львів перетворився на своєрідний центр, через який переправлялись товари з Сходу на Захід і з Заходу на Схід.
Слід зазначити, що Львів XIV—XVIII століть був ареною запеклої соціальної боротьби. В соціальному відношенні населення Львова того періоду складалось з трьох різних груп. Перша група — патриції: багаті купці, лихварі, а також деякі багаті ремісники, особливо золотарі. Друга, основна група — міщани (міське поспільство), які користувались міським правом. До неї входили дрібні й середні купці, цехові майстри, а також обмежені в правовому відношенні багаті позацехові ремісники. Третя, найбільш численна група, складалася з плебеїв, тобто міської бідноти, яка не користувалась міським правом. Це були бродяги, партачі, підмайстри, учні ремісників, челядь та інші.
В соціальній структурі міста окреме місце займали мешканці сіл, які виникли в XIII—XIV століттях на землях, відведених місту королями, і які пізніше злилися змістом, ставши його вулицями і околицями. У міських селах найчастіше оселялись селяни-втікачі. Села спочатку належали різним багатіям, а в другій половині XVI століття були підпорядковані магістрату. Селяни відбували ряд феодальних повинностей, які постійно зростали. Було багато безземельних і малоземельних селян, які займалися ремеслом (поза цехами) і продавали свої вироби в місті. Селяни деяких сіл (Замарстинів, Волиця, Поріччя) користувалися правами передміщан і належали до ремісничих цехів.
Класова боротьба в місті точилася головним чином у трьох напрямах: всіх городян проти феодального гніту шляхти, всіх міщан і передміщан проти патриціату і підмайстрів та учнів проти майстрів і цехової верхівки.
Документи, зокрема судові книги, розповідають про численні виступи трудящих Львова проти своїх гнобителів, які інколи переростали у збройні сутички. Так, у 1604 році під час сутичок між міщанами, переважно ремісниками, і шляхтичами було вбито 3 і поранено 10 осіб, що належали до шляхетського стану. В 1679 році львівські ремісники збунтувалися проти накладання на них нових податків і примусили міські власті зняти їх. Неодноразово виступали проти нових повинностей і перед-міщани. В 1636 році селяни міських сіл, яких підтримали жителі передмість, відмовились відбувати повинності на користь патриціїв та шляхтичів — орендарів міських маєтків,— і з зброєю в руках зустріли загін, надісланий магістратом для придушення виступу.
Крім соціального гніту, значна частина міського населення зазнавала тяжкого національно-релігійного гніту. Магдебурзьке право протегувало католицькому населенню, а всі некатолики були обмежені в політичних правах, в ремісничій та торговельній діяльності. Некатолики не обиралися на керівні посади в органи управління містом і цехами. Жити в самому місті вони повинні були на певних, відведених їм ділянках — вірменській, руській, єврейській. Українське населення, яке жило переважно в передмістях і становило більшість жителів, мало значно менше прав.
Католицька церква, яка ще в XIV столітті почала будувати тут численні монастирі і костьоли, була вірною прислужницею польської шляхти і всіма засобами намагалася ополячувати і окатоличувати українців.