Немирів, Яворівський район, Львівська область
Немирів — селище міського типу Яворівського району, центр Немирівської селищної Ради, до якої входять села Слободяки, Воля та Передмістя, що фактично зрослися з селищем і сьогодні становлять його вулиці Горького, Маяковського, Жданова та Жовтневу. Немирів розташований за 78 км на північний захід від Львова і 18 км на північ від Яворова понад річкою Смердюком. Населення — 2700 чол. На базі лікувальних вод за 3 км від селища діє відомий курорт «Немирів».
Околиці Немирова здебільшого рівнинні. Селище оточене сосново-листяними лісами, в яких поряд із соснами й смереками зустрічаються бук, береза, осика.
Територія сучасного Немирова і його околиць була заселена ще в XIII столітті. За 4 км від центра селища лежить незаселене нині урочище Воротня. Можливо, що саме про це урочище — Ворота — йде мова в описаній у Галицько-Волинському літописі битві 1266 року Василька Романовича і Шварна Даниловича з польським князем Болеславом Огидливим.
Народна легенда, яка й досі живе, пов’язує походження назви поселення з боротьбою проти татар. У ній розповідається, що на місці Немирова в давнину було оточено татарський загін. І коли татари запросили миру, їм відповіли: «Не мир», а загін розгромили. Поселення, засноване на місці битви, назвали Немировом.
Грамотою Стефана Баторія місту в 1580 році було надане магдебурзьке право. Жителів звільнено на кілька років від податків і мит, встановлено торгові дні і право складу солі, яку привозили з прикарпатських руських жуп. Населення міста складалось із залежних тільки від короля і старости торговців, які користувались привілеєм ярмаркової торгівлі, і ремісників-євреїв, які займали торгову площу й володіли на правах спадкової власності будинками і садибами, розміщеними навколо базару; ремісників, зобов’язаних платити чинш від свого ремесла та під час жнив і косовиці відбувати толоку для двору, та жителів передмістя — землеробів, які нічим не відрізнялись від селян.
Місто досить швидко зростало. В другій половині XVII століття в Немирові були гродський суд, пошта, аптека. Найбільше тут проживало українців, менше — поляків і євреїв. У 1640 році побудовано єврейську синагогу, а в 1669 — православну церкву.
В XVII столітті Немирів відомий як ремісничий центр. Паперове і скляне виробництво набуло в цей час такого розвитку, що поставило місто в число найважливіших осередків українських промислів XVII століття. Були тут млин і гуральня.
З кустарних промислів Немирова важливе місце належало ткацтву. Ткачі об’єднувалися в цехи, мали свій цеховий статут, встановлений у 1624 році, а в 1758 ще раз підтверджений королем. Важким було становище підмайстрів в цехах. Майстри нещадно їх експлуатували, платили мало, штрафували за будь-що. Підмайстри здебільшого поповнювали ряди нецехових ремісників, яким жилося набагато важче, ніж цеховим. Ремісники, зв’язані з скляним виробництвом, не об’єднувалися в цехи: умови скляного виробництва вимагали значного поділу праці, що наближало майстерні за характером виробництва до мануфактур.
Жителі передмість перебували в гіршому становищі, ніж міщани. Вони не користувалися всіма громадянськими правами, лише обмежена кількість їх могла займатись ремеслом. Отже, всі групи міського населення в різних формах зазнавали пригнічення з боку феодалів.
Соціальний і національний гніт викликав справедливий опір трудового населення, який набрав гострого характеру під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. За участь у селянському повстанні, спрямованому проти гнобителів, князь Ієремія Вишневецький вирізав майже усіх українців Немирова. Така жорстокість викликала аналогічну протидію під час вступу в Немирів 1655 року російського і козацького військ.
Зазнав Немирів лиха й від татарських наїздів, під час яких татари спустошували місто і околиці, перетворюючи поселення у згарища, забирали людей у полон і продавали у рабство. Про розміри татарських грабунків в цих місцевостях свідчить, наприклад, підрахунок ясиру, відібраного в орди, розгромленої 7 жовтня 1672 року Яном Собєським під Немировом. Тоді було визволено 12 тис. чоловіків, жінок і дітей. У пам’ять 200-ліття розгрому орди в Немирові споруджено пам’ятник, який стоїть тут і сьогодні.
Немирів був одним з найкрасивіших міст свого часу. Німецький мандрівник Ульріх Вердум, який подорожував по Польщі і в 1772 році побував у Немирові, описує його як «…хороше місто, оточене земляними валами з дерев’яними брамами. З півдня його захищає озеро, на березі якого стоїть прекрасний замок». Запам’яталась мандрівникові також руська дерев’яна церква, костьол і дерев’яна ратуша. В південно-східній частині селища височать залишки земляного валу. Серед жителів і тепер побутують старовинні назви окремих частин міста: «східний вал», «західний вал», «за валом», «брама», «брамщина».
Важким залишалося соціально-економічне становище більшості населення Немирова і після першого поділу Польщі в 1772 році, коли Галичина була захоплена Австрією. Галицька шляхта зберегла при цьому в повній недоторканості устої свого панування. Місто так само було невід’ємною частиною шляхетського маєтку, незважаючи на магдебурзьке право: в ньому проживало чиншове населення, частина якого тримала на відкупі (за чинш) усю торгівлю. Частина населення відбувала феодальну повинність. Така половинчастість становища Немирова навіть офіційно зафіксована в описі привілеїв міст і сіл Жовківської округи від 21 травня 1788 року. Тут підтверджуються старі привілеї, за ними місто користується магдебурзьким правом, яке, як відомо, звільняло місто з-під феодальних повинностей, але поряд з ним зберігається земське право власника. Власником Немирова був тоді нащадок відомого магнатського роду Юзеф Стадницький.
Про розміри феодальної експлуатації говорить хоча б майнова статистика і перелік повинностей, зроблені при скасуванні панщини у 1848 році. З 162 міщанських господарств 100 мали 0,54 морга, 59 — від 5 до 14 моргів і 3 — від 17 до 21 моргу землі. Навіть для кріпосницьких відносин ці наділи були дуже малими, міщани Немирова володіли фактично 710 моргами землі. Жителі Волі і Передмістя користувалися 365 моргами. Крім сплати чиншів, немирівці відробляли протягом року 3 тис. днів тяглої і 2 тис. днів пішої панщини. Викуп цих повинностей на користь поміщика Мощинського у 1848 році становив 18 400 флоринів. Австрійське «упорядкування» відносин між поміщиками і працюючими виглядало для Немирова так, що за списками 1869 року з 2324 га земельних угідь за паном залишалося 1176 га, а 436 міщанських і передміщанських дворів з населенням 2551 чол. мусили обмежитись 1148 га. Отже, трудове населення залишалось пограбованим.
Велике поміщицьке землеволодіння зберігалося в Немирові до 1939 року включно. У 30-х роках XX століття з приписаних до Немирова земельних угідь 1191 га (з них 86 га орної землі, 82 га лук, 112 га пасовищ, 860 га лісів і 51 га непридатних земель) належало трьом землевласникам. А на 242 господарства припадало 1301 га: 1045 га орної землі, 7 га городів, 206 га лук, 5 га пасовищ, 24 га лісів і 14 га інших.
Причому, якщо зважити на ріст лихварського землеволодіння, можна твердити, що селянські господарства в основному були карликовими.
З кінця XIX століття спритні ділки почали скуповувати за борги землю у розорених міщан, селян, навколишніх сіл, а також поміщиків. Так, немирівський багач Легкович скупив до тисячі моргів землі і стільки ж лісу. Майже таку кількість землі придбали сестри Раб. Володіли великими ділянками землі в різних селах і інші багаті немирівські родини. Вся ця земля здавалася в оренду. Серед буржуазії були й такі, що розбагатіли на виробництві відомої у свій час немирівської ковбаси. Ковбасники Родкевич, Голенд стали багатими капіталістами, на їх підприємствах щоденно перероблялося на ковбасу по 40 і більше свиней.
Становище робітників на немирівських підприємствах було важким: низька заробітна плата, відсутність охорони праці, залишки цехових відносин у промисловості міста, великий резерв «зайвої» сили. Заробітна плата сільськогосподарських робітників була ще меншою, ніж промислових, а робочий день їх значно довшим.
Політичне безправ’я працюючої маси немирівського населення доповнювалося національним гнітом. Немирівська початкова школа, заснована ще 1794 року, перш за все мала на меті денаціоналізувати українське населення. Навчання в школі провадилося польською мовою. У 20—30-х рр. XX століття в місті з понад 3 тис. жителів навчалося всього 130—160 дітей, працювало 6 вчителів, серед яких не було жодного українця. Шовіністична політика уряду підтримувала фактичний поділ населення по групах професійної зайнятості за національною ознакою; виявлялася вона також і в розселенні жителів міста. Переважна частина населення Немирова — українці (1,5 тис.) змушені були селитися в спеціально відведеній для них північній частині міста, Рава-Руській вулиці і її відгалуженнях. Вони здебільшого працювали візниками на лісорозробках, сільськогосподарськими робітниками на дрібних промислових підприємствах — лісопильному і цегельному заводах. Євреї заселяли центр міста, де був базар, і прилеглі до нього вулиці. В їхніх руках зосереджувалася уся дрібна торгівля, ремесла, серед них було кілька лікарів; євреї працювали аптекарями і перукарями. В 1939 році їх число збільшилося за рахунок біженців з окупованої німцями польської території.
У кращій, благоустроєнішій західній частині міста жили поляки, яких налічувалося тут близько 700 чол. Польською була адміністрація міста, крупні землевласники, промисловці. Поляки переважно працювали робітниками та ремісниками. Серед них було більше юристів, вчителів та інших службовців.
Трудящі Немирова боролися проти соціально-економічного й національного гніту. їх боротьба особливо підноситься під впливом ідей Великої Жовтневої соціалістичної революції. Молодий прогресивний немирівський інтелігент В. Кіпріян став комісаром в Робітничо-Селянській Червоній Армії. Під час походу Червоної Армії проти білополяків у 1920 році Віктор Кіпріян загинув: націоналістичні недобитки підступно пробралися в табір червоноармійців і захопили молодого комісара. Вони розстріляли Віктора з благословення його батька, їхнього проводиря, немирівського попа І. Кіпріяна. Життя, боротьба і смерть комісара з Немирова залишились в пам’яті жителів героїчною легендою. В роки панування буржуазно-поміщицької Польщі для немирівських борців за світле майбутнє В. Кіпріян був зразком революційного подвигу.
Правду про Леніна і про Жовтневу революцію приносили в Немирів жителі міста — колишні солдати австрійської армії, яких перемога Жовтневої революції застала в російському полоні, та ті, що знаходились на території східних областей України як біженці. Протягом 1917—1921 рр. з Радянської України повернулися Т. Сприса, Ф. Саробай, А. Смокорівський, М. Сприса, А. Поташник. Найбільший вплив на революційну свідомість, активність населення міста робили їх розповіді про ліквідацію поміщицького землеволодіння та про владу Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. У 1919 році в Немирові і Вороблячині біля Немирова відбулися погроми поміщицьких маєтків.
Боротьба проти соціального й національного гніту набирає вищої форми, коли на чолі її стає Комуністична партія Західної України. В 1929 році староство наказує поліції пильно стежити за повітовою організацією КПЗУ, що має у Немирові свій осередок. Характерною рисою революційної боротьби трудящих був інтернаціоналізм. До складу Немирівської організації КПЗУ входили українці, євреї, поляки: І. Осьмак, Г. Борейко, В. Каліцінський, Г. Петришин, Ф. Сендер, Г. Мунись, 3. Майєр та інші. Члени КПЗУ широко пропагували ленінські ідеї, організовували трудящих на боротьбу з експлуататорами, несли масам правду про Радянську Україну. Всупереч волі властей робітники Немирова майже щорічно відзначали день Першого травня. Комуністи були організаторами політичних антиурядових акцій. Занепокоєний такою діяльністю староста Рава-Руського повіту, до якого входив і Немирів, підкреслював: «Комуністи проводили свою діяльність у формі розповсюдження і наклеювання листівок, влаштування секретних зібрань-масовок, підбурювання населення до страйків, неплачення податків, відмови від шарварків». У 1933 році під час підготовки до святкування 16-х роковин Жовтневої революції провокатор видав групу немирівських комуністів. У Вронську в’язницю, одну з найжахливіших у Польщі, було кинуто І. Осьмака і В. Каліцінського. В. Каліцінського було закатовано.
Провокація 1933 року не привела однак до ліквідації організації КПЗУ в Немирові. Комуністи, яким вдалося уникнути арешту, продовжували революційну боротьбу. Надійним помічником партійної організації стали комсомольці В. Доскіч, П. Доскіч, Я. Федер та ін. Вони писали й розклеювали революційні листівки, поширювали підпільну пресу, вели повсякденну агітаційну роботу серед населення. В 1936 році комуністи і комсомольці організували збирання коштів серед населення міста і навколишніх сіл у фонд іспанської революції, що було визначним актом братерської солідарності й пролетарського інтернаціоналізму. Арештований за це вдруге І. Осьмак був визволений із ув’язнення лише після звільнення Західної України Червоною Армією.
Діяльність організації КПЗУ і КСМЗУ в Немирові і його околицях була спрямована не тільки проти урядового профашистського режиму, але й проти українських буржуазних націоналістів. Комуністи викривали провокаційні наклепи націоналістів на Радянську Україну. Внаслідок цього українські націоналістичні партії втрачали вплив серед населення. «Нормалізаційна політика ундівських націоналістів,— писав у 1937 році в секретному донесенні воєводству повітовий староста,— не знаходить в масах жодного сприяння… Загал тутешньої української суспільності вороже відноситься до офіціальної нормалізаційної політики УНДО. Через те політична активність УНДО є дуже слабка і не визначається впливом на широкі маси… Українська молодь є наповнена отрутою ненависті».
Галаслива пропаганда ундовців та оунівців не мала успіху серед широких мас населення Немирова. Трудящі знали і вірили, що їх визволення від соціального і національного гніту прийде лише із встановленням Радянської влади.
Немирів відомий був і як курорт. Лікувальна установа «Немирів» одна з найдавніших на Україні. Місцеві жителі з давніх-давен оцінили лікувальні властивості вод, їх благотворний вплив на нервову систему і лікування шкіряних захворювань. На початку XIX століття власник Немирова дідич Мощинський недалеко від джерел, серед лісу, побудував будинок з 8 кімнат і заснував тут лікувальний заклад на 20 сірководневих ванн.
Заклад виявився прибутковим. Через два роки було побудовано ще чотири будинки. З метою реклами курорту власник подбав у 1821 році про урядовий хімічний аналіз води, здійснений жовківським аптекарем Ю. Штеллером.
Лікування на курорті було дуже дорогим. Користуватись благами немирівського лікувального закладу могли тільки багаті. За рік курорт обслуговував тоді 200 хворих.
У 1834 році будови курорту згоріли. З того часу він залишався невідбудованим до кінця минулого століття.
Тільки на початку XX століття мінеральні джерела Немирова знову почали приваблювати увагу ділків. Побудовано бальнеологічну лікарню і дерев’яні павільйони, придатні для користування лише в літній час. У 1905—1906 рр. почалось будівництво пансіонів, а в 1912 році — нового приміщення для ванн. До сірководневих ванн додалися торфогрязеві процедури.
Визволення західноукраїнських земель у 1939 році принесло свободу трудящим Немирова. 26 вересня Червона Армія вступила в місто. Трудящі із захопленням вітали свою визволительку. Було утворено революційний комітет. Під керівництвом Рава-Руського Тимчасового повітового управління комітет провів велику підготовчу роботу до встановлення Радянської влади, налагодження роботи підприємств, торгівлі, проведення земельної реформи тощо.
Активну участь у всіх революційних перетвореннях взяли колишні члени КПЗ У і комсомольці. Вони очолили ревком (І. Осьмак), керували підготовкою до виборів у Народні Збори Західної України. Трудящі виявляли велику політичну активність. Мітинги, збори на підприємствах були завжди багатолюдними.
В той же час перші кроки радянського будівництва в Немирові супроводжувалися надзвичайною складністю, що обумовлювалася великою соціальною строкатістю населення та його різнонаціональним складом, гальмувалися підривною діяльністю українських і польських підпільних націоналістичних організацій.
Незважаючи на це, органи Радянської влади за короткий строк провели в місті корінні перетворення. Немирівська міська Рада, на чолі якої став учасник революційної боротьби В. Ф. Сприса, головну увагу звертала на активне залучення до соціалістичного будівництва всіх трудящих міста. Протягом року на базі приватних підприємств — цегельного, лісопильних заводів, млинів і інших створено райпромкомбінат і райхарчокомбінат, організовані столярно-меблева, кравецька і шевська артілі та артіль перукарів. Розгортання роботи промислових підприємств одночасно пов’язувалось із організацією трудовлаштування безробітних.
У 1940 році в Немирові побудували електростанцію потужністю 600 квт; вперше більшість квартир трудящих стала освітлюватись електрикою.
Найбільших успіхів було досягнуто в справі будівництва і організації роботи культурно-побутових закладів. У 1940 році виріс новий триповерховий будинок школи на 400 дітей і Палац піонерів. Було відкрито районну лікарню, бібліотеку. До возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною десятитисячне населення Немирова і прилеглих сіл обслуговували зависоку плату 4 лікарі. В 1940 році тут працювало 8 лікарів. Доказом піклування партії і нової влади про трудящих було відкриття дитячого садка на 62 дітей з 5 вихователями. До ладу став кінотеатр. До послуг учасників художньої самодіяльності було два клуби. 15 немирівських вчителів очолили роботу по ліквідації неписьменності в місті і навколишніх селах — серед дорослого населення району налічувалося 2 тис. неписьменних і близько З тис. малописьменних.
Творчу роботу прикордонного міста всіляко намагались дезорганізувати ворожі Лазутчики, які вели антирадянську пропаганду, намагались розпалювати міжнаціональну ворожнечу, влаштовували диверсії. Та даремними були потуги українських і польських націоналістичних прислужників. Трудящі Немирова одностайно підтримали Радянську владу, що принесла їм бажане визволення, дала людські права і гарантувала на ділі їх здійснення.
Велика Вітчизняна війна завдала Немирову жахливих руйнувань. 22 червня 1941 року о 4 годині ранку гітлерівські, війська бомбардували курорт «Немирів». Через кілька днів варварському бомбардуванню було піддано місто. Ворог знищив 70 проц. житлового фонду. Місто було перетворено в руїни.
24 червня 1941 року фашистські загарбники окупували Немирів. Фашисти та їх прихвосні, націоналістичні запроданці, жорстоко розправлялися з людьми, що не схилили своєї голови перед окупантами. Націоналісти видали німцям немирівських комсомольців Василя і Параску Доскіч, Я. Федера та інших, яких було розстріляно.
Своєю вірністю фашистам «відзначався» запопадливий виконавець волі гітлерівських загарбників немирівський бургомістр А. Стецяк, який ховається тепер від справедливої кари свого народу у США. Загарбники при допомозі оунівських бандитів здійснювали криваві розправи над мирним населенням, вони стежили за поведінкою жителів, на кожного заводили поліцейські справи, при найменшій підозрі знищували цих людей і членів їх сімей. В Немирівському районі страчено близько 5 тис. чол. Понад тисячу чол. вивезено на німецьку каторгу. За роки окупації ворогом зруйновано 2 лісопильні заводи, електростанцію, пограбовано МТС.
Незважаючи на жорстокість терору ворога, трудящі Немирова також включилися у всенародну боротьбу проти фашистських поневолювачів. Жителі міста і навколишніх сіл радо вітали і всіляко допомагали радянським партизанам з’єднання Сабурова, що здійснювало тут у 1943—1944 рр. свої героїчні рейди. Партизани підтримували високий моральний дух мас, піднімали місцевих жителів на боротьбу проти окупантів, викривали брехливу пропаганду гітлерівців та їх націоналістичних прихвоснів. У боях народних месників з фашистами в районі села Верблян, хутора Чернави та ін. було знищено сотні гітлерівців. У Немирові сьогодні проживають учасники цих партизанських боїв. Усі вони беруть активну участь у комуністичному будівництві. Так, П. Ф. Невмержицький працює головою селищної Ради, І. І. Білий — головний лікар Немирівської лікарні, а М. П. Сахно — технік лісництва.
Місто звільнила Радянська Армія 22 липня 1944 року. Ще тривала війна, коли трудящі Немирова почали відбудову його промисловості, сільського господарства, житлового фонду. Особливо гостро стояла проблема житла. В результаті ворожих бомбардувань у Немирові уціліло всього кілька громадських будівель: лікарня, школа, а на околицях — невелика кількість будинків сільського типу. Протягом 1945 року було відбудовано 6256 кв. м житлової площі та 119 індивідуальних будинків. Однак руйнування, заподіяні війною, і масове знищення міського населення обумовили те, що в післявоєнний період Немирів стає селищем міського типу, з меншим житловим фондом і з меншою кількістю населення, ніж було до війни.
Після варварського хазяйнування окупантів фактично заново довелось створювати всі господарські об’єкти. Місцева промисловість була підпорядкована завданням відбудови Немирова. 30 червня 1945 року районні збори партійного активу постановили організувати в райцентрі власну базу будівельних матеріалів: випалювання вапна, первинну переробку дерева та виробництво цегли.
Районний комітет партії, що відразу після визволення відновив свою роботу, мобілізував трудящих на найшвидшу відбудову селища і налагодження всього політичного, господарського і культурного життя. Районна партійна організація зростала за рахунок вступу до лав партії трудящих з місцевого населення. З метою якомога ширшого залучення місцевого населення до радянського, господарського й культурного будівництва у 1946 році при Немирівській школі організували вечірню загальноосвітню школу активу. Багатогранна організаторська й політико-виховна робота партійних організацій, трудове піднесення мас значно прискорили темпи відбудови і дальшого розвитку промисловості. Вперше відповідальні посади в селищі почали займати жінки. При найактивнішій участі трудящих створювались державні і кооперативні підприємства. В післявоєнний період в Немирові організовано об’єднану промислову артіль «Нова праця» з кравецьким, шевським, салотопним та іншими цехами, а також із цегельним заводом.
На невеликих підприємствах і в цехах, об’єднаних у райпромкомбінат і артіль «Нова праця», в перші роки була зайнята переважна частина працездатного населення селища. Трудове піднесення охопило народні маси, розгорнулося соціалістичне змагання. Колективи немирівських підприємств і окремі робітники брали на себе підвищені зобов’язання, закликаючи інших наслідувати їхній приклад. Чимало робітників у ці важкі роки проявили високе розуміння свого обов’язку перед Батьківщиною. Вони ставали ударниками праці.
Приклад у роботі поряд із старшими робітниками-ударниками подавали комсомольці і молодь. Так, дівчата-кравчині С. Жуковська і Я. Карчак, які вперше почали працювати на підприємстві, щоденно перевиконували робітничі норми.
Значна частина трудящих селища займалася сільським господарством. Були це переважно малоземельні господарства. Важливим заходом у боротьбі за відбудову і розвиток сільського господарства стала організація земельної громади, яку очолив І. Сприса. Земельна громада відповідала за правильне використання громадських земельних угідь — луків, лісів, а також допомагала обробляти землю безкінним селянам, сім’ям воїнів, інвалідам Великої Вітчизняної війни.
Громада відіграла важливу роль у вихованні колективізму серед хліборобів Немирова, в підготовці їх до вступу в колгосп. Діяльності земельної громади допомагала відновлена зразу ж після війни Немирівська МТС. У 1948 році в селищі організовується сільськогосподарська артіль ім. 30-річчя ВЛКСМ. Першим головою колгоспу селяни обрали А. Смокорівського.
Поряд із заходами партійних і радянських органів, спрямованими на зміцнення господарства і його перебудову на соціалістичних засадах, уже в перші післявоєнні роки було досягнуто значних успіхів у справі піднесення освіти, культури, охорони здоров’я та ідейного виховання трудящих. У 1947 році 536 чол. або, фактично, всі неписьменні були охоплені курсами лікнепу. Це був час повної ліквідації неписьменності, час створення сітки лікувальних закладів у Немирові і в селах району, будівництва шкіл, клубів, кінотеатрів тощо. У місті побудовано новий кінотеатр, Палац піонерів, готель.
За роки першої післявоєнної п’ятирічки відбудови і розвитку народного господарства (1946—1950 рр.) в Немирові відбудували лікарню на 20 ліжок, побудували поліклініку, пологовий будинок. Діяли дитячий садок і ясла, амбулаторія, жіночо-дитяча консультація.
Значна робота проводилась щодо покращання побутового обслуговування трудящих. З відбудовою електростанції в квартири жителів селища і сусіднього села Вороблячина пішов електричний струм. Великим було індивідуальне житлове будівництво. В центрі селища, на місці базарної площі, посаджено парк, який сьогодні прикрашає селище.
В парку споруджено пам’ятник В. І. Леніну.
Велика увага приділялася партійними і радянськими органами використанню усіх місцевих природних багатств, розвитку нових галузей немирівської промисловості.
Так, на райпромкомбінаті збільшилася кількість цехів. У 1952 році тут діяли металоремонтні, столярні, меблеві, лісозаготівельні, лісопильні цехи й майстерні. Працювали електростанція і друкарня. Артіль «Нова праця» виготовляла кравецьку й шевську продукцію, цегельний завод артілі виробляв 100 тис. шт. цегли в рік. Продукція цехів і майстерень райпромкомбінату та артілі головним чином задовольняла потреби району.
Післявоєнні роки стали часом нової молодості і справжнього розквіту Немирівського курорту. В результаті війни чимало лікувальних і культурно-побутових корпусів курорту були зруйновані, джерела занедбані. 1 червня 1947 року курорт «Немирів» був відкритий. Спочатку тут відпочивало щозміни 200 трудящих країни. Радянська система охорони здоров’я забезпечила найкраще використання місцевих лікувальних властивостей сірководневих немирівських джерел типу Мацести. В 1948 році вже було відбудовано 8 корпусів, клуб на 400 місць, перебудовано водолікарню, обладнано лікувальні кабінети і в цілому збільшено кількість ліжок удвічі.
Перед початком наступного сезону на курорті було встановлено новий рентгенкабінет, електрокардіограф, фізіотерапевтичний кабінет, відкрито лабораторію і аптеку, обладнано кабінет лікувальної терапії. У відбудовані і нові корпуси прийшло відпочивати і лікуватися близько 500 трудящих.
Щороку тут покращується використання лікувальних властивостей сірководневих вод. Залізні труби і баки для проходження і підігрівання води, в яких втрачалось до 60 проц. сірководню, замінено дерев’яними, цементними або емальованими. Значно виросли кадри лікарів курорту. Працівники «Немирова» роблять усе залежне від них для забезпечення кращого лікування трудящих. Щозміни тут відпочиває 750 чол. До кінця п’ятирічки курорт буде розширений до 900 місць.
На курорті «Немирів» працює чимало жителів Немирова. Про здоров’я трудящих дбають 14 лікарів і більше 60 чол. середнього медичного персоналу. Вдячність і повагу відпочиваючих заслужили лікарі П. С. Копил, Т. К. Лопух, А. Д. Юзвенко та інші.
У 1958 році, в зв’язку з укрупненням районів, Немирівський район було ліквідовано, а його територію приєднано до Рава-Руського району (з 1963 року до Яворівського району). Звільнені приміщення районних організацій використали для розширення житлової площі та для організації нових закладів. Тоді ж у Немирові відкрили обласний будинок престарілих та інвалідів, в якому проживають на повному державному утриманні близько 400 одиноких стариків та інвалідів.
На базі ліквідованої Немирівської лісомеліоративної станції (в свій час створеної на базі МТС) почав працювати лісопильний завод. Цей завод, крім первинної переробки дерева на пилорамі, виготовляє паркет, тару — бочки, стандартні кукурудзосховища, штахети, а також займається витягуванням живиці. Об’єм робіт, що їх здійснює завод, рік у рік зростає.
Значно зміцніли підприємства, що до 1958 року підпорядковувалися Немирів-,ському райпромкомбінату, а тепер творять немирівський цех Рава-Руського заводоуправління. Це насамперед цегельний завод, столярний підцех і пилорама. Цех щомісячно виконує і перевиконує свої виробничі завдання. Кращі робітники, що завоювали звання ударників комуністичної праці,— П. Щегольський, О. Бачало, Ф. Палюх та інші — виконують норми на 120—130 проц. і є активістами громадської роботи. Комуніст П. Щегольський — агітатор і дружинник, В. Поташник і М. Курилейса передають свій багатий трудовий досвід молодим робітникам, О. Бачало — депутат селищної Ради.
Цегельний завод щороку виробляє 1,3 млн. штук цегли при плані 1 мільйон.
Як окреме підприємство працює немирівська бойня з чималим ковбасним цехом при ній. Працівники цеху використовують довголітній досвід і продовжують традиції немирівських ковбасників.
Невелика кількість населення селища працює в сільськогосподарській артілі ім. Жовтневої революції, що має центр у с. Вороблячині. До цього колгоспу в 1952 році як бригада ввійшов немирівський колгосп ім. 30-річчя ВЛКСМ. Немирівська ланка вирощує льон, цукрові буряки, картоплю і зернові. Найбільш доходною культурою є льон. Оплата трудодня працівників ланки у 1965 році становила 1 крб. 82 коп.
Про підвищення добробуту трудящих свідчить і те, що всі жителі забезпечені потрібного житловою площею. По комунальному сектору на кожного жителя припадає 6,7 кв. м. Селище повністю радіофіковане, у кожній сім’ї є радіоприймач, у багатьох — телевізори. Трудящі Немирова передплачують близько 1500 газет і понад 500 журналів. На початку 1966 року завершено газифікацію квартир селища. Тут працюють їдальні, 10 промтоварних і продовольчих магазинів. Немирівське ССТ обслуговує 20 навколишніх сіл. До послуг населення — комбінат комунальних підприємств.
Діти трудящих Немирова навчаються у новозбудованій середній школі, при якій є добре обладнані учбові майстерні і спортивний зал. У шкільній бібліотеці налічується 7 тис. книг.
У селищі є лікарня на 35 ліжок, в ній працює 6 лікарів. Старанням працівників лікарні і її головного лікаря І. І. Білого в 1963 році в Немирові на хуторі Слободяках відкрито міжколгоспний постійно діючий бальнеологічний санаторій на 15 ліжок. Тут хлібороби одержують кваліфіковану допомогу медперсрналу лікарні і санаторію. На північній околиці селища в лісі відкрито прекрасний піонерський табір «Ялинка», в якому відпочивають діти немирівських трудящих. Недалеко від санаторію «Немирів» в мальовничому березовому гаї на хуторі Букрії розташований другий піонерський табір на 350 дітей.
В центрі немирівського парку міститься будинок селищної бібліотеки, що налічує 25 475 томів, і музей В. І. Леніна, який працює на громадських засадах. Керівник музею, директор школи І. Я. Кожушко разом з громадськістю селища поповнюють музей новими краєзнавчими матеріалами про революційну боротьбу трудящих Немирова під впливом ленінських ідей і Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Великою популярністю серед трудящих селища і навколишніх сіл користуються колективи художньої самодіяльності Немирівського будинку культури. В гуртках: хоровому, драматичному та художнього слова бере участь 130 жителів.
Гордістю Немирова став хор батьків, організований при школі. У складі його 46 батьків і матерів учнів школи.
Творчу працю трудящих спрямовує партійна організація селища, в якій об’єднуються комуністи школи, селищної Ради, ССТ, лісництва, лікарні, комунгоспу, курорту і будинку інвалідів та інших установ — усього 26 чол. Вони — передовики найголовніших ділянок громадського, господарського, культурного життя селища. Це кращі люди Немирова — борець за Радянську владу в західних областях України, начальник цеху Рава-Руського заводоуправління М. Ф. Пугач, активні учасники радянського будівництва в Немирові і ветерани війни — голова селищної Ради П. Ф. Невмержицький, голова ССТ Я. І. Мильников, директор будинку інвалідів В. Т. Непопчук, передові робітники, вчителі, лікарі.
Своєю самовідданою працею на благо трудящих комуністи завоювали авторитет і повагу серед населення.
Сьогодні Немирів стоїть на порозі нових перетворень у господарському й культурному житті. Постійно розширюється курорт «Немирів». Зараз тут будується нове приміщення поліклініки, два багатоповерхові житлові будинки. До 1970 року заплановано побудувати новий клуб, їдальню на 900 місць та грязелікарню.
Будівництво Яворівського гірничо-хімічного комбінату залучає значну кількість жителів. Із створенням поблизу Немирова гігантського сучасного промислового комплексу зміниться соціальна структура, зросте культура і покращиться побут населення старого селища. То буде нова сторінка в його історії.
С. А. МАКАРЧУК, І. Я. КОЖУШКО