Бортники, Жидачівський район, Львівська область
Бортники — село, центр сільради, розташоване на річці Лугу, притоці Дністра, на відстані 25 км від райцентру. В селі є залізнична станція на лінії Львів—Ходо-рів—Чернівці. Сільраді підпорядковані населені пункти Букавина, Демидів і Молотів. Населення — 1328 чоловік.
Назва села вказує, що його жителі в давню давнину займалися первісною формою бджільництва — бортництвом.
В історичних документах Бортники вперше згадуються в 1428 році в староукраїнській грамоті, даній у м. Жидачеві старостою Ленком з приводу земельного конфлікту між феодалами Дмитром Даниловичем з Руди і Миком Дідушицьким. У грамоті сказано, що при розв’язанні цієї суперечки було багато свідків, зокрема «пан Грицько з Бортник». Із цього документу видно також, що село належало тоді до Жидачівського староства. Бортники і цей же феодал Грицько згадуються в одному із записів Львівського гродського суду за 1438 рік. Пізніше село згадується ще в документах 1450 року в зв’язку з тим, що тодішній власник Протасій продав його Юрші з Ходо-роставу (тепер Ходорів); 1472 року, коли згаданий Юрша заставив село за борги іншому шляхтичу; 1529 року, коли Бортники разом з іншими селами, що входили до маєтку в Ходороставі, відмежовано від сусідніх королівських сіл. З цих документів видно, що Бортники часто переходили з рук одного шляхтича до іншого. Однак це не міняло становища селян. Вони мусили відбувати на користь феодала панщину, давати грошові й натуральні чинші.
В середині XVII століття Бортники належали великому польському магнатові Мартину Калиновському, безпосередньо ж селом володів орендар Ян Язвінський, який, щоб одержати максимальні прибутки, здирав три шкури з підлеглих. Тяжке становище, безправ’я, сваволя і насильство пана-орендаря, релігійні переслідування викликали обурення трудящих. У 1648 році, коли козацько-селянські війська громили польську шляхту по всій Україні, селяни Букавини і Добрівлян у ніч на 24 серпня напали на панський маєток у Бортниках і забрали,— як це видно з пізнішої скарги Язвінського,— «130 кіп жита, 30 кіп пшениці і завезли це до своїх дворів».
Вступ козацько-селянських військ восени 1648 року в Галичину викликав небачений тут антифеодальний рух. Ян Язвінський і його син Томаш втекли із Бортників. Пізніше селяни й міщани з Мельнича, Любші і Журавна вбили останнього.
В той час багато міст і сіл зазнавало великих руйнувань, які чинила татарська орда, що нападала на міста і села. Тоді ж татари напали і на Бортники. Багато жителів загинуло, багато попало в полон. Лише деяким удалося врятуватися. Саме село було зруйноване і спалене. Через деякий час Бортники почали відроджуватись, і в 1650 році тут було вже 2 осілі лани.
Наприкінці XVIII століття селом володів подільський підкоморій Антоній Богуш. Він мав 664 морги землі, церкві належав 41 морг, а селянам — 921 морг надільної і громадської землі, на якій було 89 господарств. За розмірами землі господарства поділялися на чвертних (мали чверть лану), півчвертних і загородників (мали невеликі наділи). Розміри феодальних повинностей залежали від величини господарства. Найзаможніші, чвертні селяни відробляли по 133 дні тяглої панщини, давали по 4 флорени 45 крейцерів грунтового чиншу, по каплунові, по 2 курки, по кілька яєць, а також пряли по 6 мотків з панського волокна і давали по 15 пасем із власного. Півчвертні селяни відробляли по 104 тяглі або піші дні (залежно від того, чи мали вони тягло чи ні) і сплачували половину наведених вище натуральних і грошових чиншів. Загородники відробляли по 52 дні панщини, давали по 1 курці і пряли по 4 мотки з панського волокна. Із наведених даних видно, що основною повинністю селян була ненависна їм панщина, і що найбільше вона лягала на плечі середньозаможних та бідніших селян. Так, півчвертний селянин, маючи лише половину тієї землі, що користувався чвертний, відробляв аж чотири п’ятих кількості його панщинних днів. Крім цих основних повинностей, селяни зобов’язані були лагодити дороги, мости, млини. їх також обдирали церква, піп і дяк. Дякові, наприклад, селяни давали від кожного члена сім’ї по 3—12 крейцерів (залежно від заможності).
Перед реформою 1848 року, в результаті дроблення селянських господарств, становище селян помітно змінилось. Вони в цілому користувалися приблизно такою ж кількістю землі, як і наприкінці XVIII століття, але їхні наділи стали значно менші, бо кількість господарств збільшилась з 89 до 108. Якщо в 1778 році в селі було 6 чвертних господарств, то в 1789 році — всього 3, а в 1848 році не було зовсім. Зменшилась кількість півчвертних земельних наділів з 59 до 53, причому лише на 44 з них було по одному господарству, а на 9 інших півчвертях — 19 господарств. Значно збільшилась за цей час кількість біднішої категорії селян—загородників — з 27 до 43. Появився і один халупник, якого раніше не було. Отже протягом останньої чверті XVIII і першої половини XIX століття проходив дальший процес зубожіння селян Бортників.
Щодо панщинних повинностей, то вони в основному були такими, як і в останні десятиріччя XVIII століття. Перед 1848 роком селяни відробляли річно 4056 тяглих і 3510 піших днів. Без змін лишились грошові й натуральні чинші, зате різко зросла повинність прядіння мотків з панського волокна. Якщо наприкінці XVIII століття півчвертний селянин зобов’язаний був напрясти 3 мотки, то перед 1848 роком — 14. Річна вартість усіх повинностей бортницьких селян дорівнювала 1211 флоренам 32 крейцерам. Згідно з умовами скасування панщини, селяни мусили сплатити 20-річну вартість усіх цих повинностей, тобто 24 230 флоренів 50 крейцерів.
Після реформи 1848 року селяни стали юридично власниками тієї землі, якою вони користувалися до скасування панщини. Проте насправді їх землеволодіння зменшились, бо селяни втрачали т. зв. сервітути, тобто право брати дерево з панського лісу і випасати свою худобу на його пасовищах. Багато років селяни Бортників вели боротьбу за сервітути. V квітні 1865 року вони подали в Галицьке намісництво у Львові скаргу на Яна Вєчинського, власника бортницького фільварку, бо він заборонив їм брати дерево з лісів «Старий Запуст», «Задні Лози», «Стара Вільшина» та інших. Вони виступили також за повернення їм захоплених поміщиком громадських пасовиськ «Довга Рудка», «Велика Рудка», «Тенетища» та інших, загальною площею понад 70 моргів.
Таких скарг у Галицьке намісництво тоді подавалось тисячі, і всі вони, як правило, кінчалися нічим. Не добились нічого й селяни Бортників. Стоячи на сторожі інтересів поміщиків, Галицьке намісництво, як і крайова сервітутна комісія, винесло в березні 1867 року вирок на користь поміщика. Селяни звернулися до Міністерства внутрішніх справ у Відні, але там відхилили оскарження вироку.
Мало чим поліпшилось становище селян після скасування панщини. Протягом другої половини XIX — початку XX століття швидко зростала кількість малоземельних і безземельних господарств. Це було наслідком того, що в руках селян залишалась майже незмінна кількість землі, а кількість населення і господарств постійно зростала. Якщо, наприклад, у 1869 році в селі налічувалось 779 чоловік населення і 125 дворів, то в 1900 році — вже 1121 чоловік і 182 двори. Більш як половина всієї землі — 572 га — належала поміщикові (536 га) і церкві (36 га), а селянам — лише 536 га. До того ж процес класового розшарування, що відбувався після реформи 1848 року, приводив до концентрації значної кількості селянської землі в руках купки куркулів і ще більшого зубожіння основної маси селян.
Господарство селянина підривали постійно зростаючі державні податки і високі ціни на промислові товари. Його обдирав сільський лихвар. Давні борги доповнювалися новими. І селянин майже ніколи не виходив з нестатків. Літом він ходив босий, а взимку одна пара взуття припадала на кількох членів сім’ї. Часто це було причиною того, що діти не ходили до школи.
До другої половини XIX століття в селі не існувало ніякої школи, і жителі були зовсім неписьменними. В 1863 році в Бортниках відкрито парафіальну школу, яку в 1867 році перетворено в державну, т. зв. тривіальну. Школа була однокласною. Один учитель навчав 40—50 учнів. Крім того, йому доводилося працювати ще й з тими, які ходили на «повторне» навчання. Багато дітей не відвідували школи. Так, у 1866 році поза школою залишилося понад 30 дітей, в 1868 році — 27. Отже, освіта в селі стояла тоді ще дуже низько, але порівняно з попереднім часом все ж було досягнуто деякого прогресу. Він став ще більш помітним після того, як у 1904 році школа стала двокласною.
На початку XX століття становище селян різко погіршилось. Різноманітні пережитки феодалізму, надмірний податковий тягар приводили до розорення бідніших господарств. Шукаючи засобів до життя, значна частина сільської бідноти йшла в найми до поміщика або до сільських багатіїв. За мізерну плату, за поганенький харч доводилось працювати з ранку до ночі. Безземелля, неможливість знайти роботу, щоб прогодувати сім’ю, гнали селян на чужину. Так, на початку XX століття до США виїхали Стахів Федір з братом Євстахієм і сестрою Ганною, Міржва Юлія та її два брати, Дума Микола з двома братами і сестрою та інші — всього близько 20 чоловік.
Багато лиха принесла жителям Бортників перша світова війна. Вже на самому її початку австрійські власті, боячись симпатій українців до Росії, провели в Галичині масові арешти. Арештували й кількох жителів у Бортниках. Серед них, як і серед усіх трудящих, зростали антивоєнні настрої. «Царі б’ються, а моїх п’ятьох синів забрали на війну»,— сказав тоді селянин Андрій Дзендровський. За це його арештували і відправили в концтабір у Талергоф, де він і загинув. Тоді ж арештовано ще 8 жителів села, в т. ч. 4-х хлопців віком від 10 до 16 років. Деяких з них також було відправлено в Талергоф.
Війна остаточно підірвала селянське господарство. Всі чоловіки призивного віку були мобілізовані в австро-угорську армію, і весь тягар ведення господарства падав на жінок. Внаслідок реквізицій для потреб війни зменшилась кількість робочої худоби. Якщо в 1910 році в селі налічувалося 70 робочих коней, то восени 1914 року — лише 28 коней і 6 волів. Періодично провадились також реквізиції зерна, введено повинність підводами (т. зв. «форшпани»), зростали податки. Все це різко погіршувало й до того тяжкі умови життя селян. Ось, наприклад, тодішнє становище селянки Нагірняк Ксені. Чоловік мобілізований, вона залишилась з чотирма дітьми, найстаршому з них — 14 років, наймолодшому — 5 років. А вдома «ніякого майна немає». Це, звичайно, не окремий випадок. Таких сімей в селі було багато.
Населення Бортників, як і всієї Галичини, терпіло і від того, що західноукраїнські землі були ареною найжорстокіших боїв. Уже на початку вересня 1914 року село зайняли російські війська, а в червні 1915 року воно знову опинилось на лінії фронту. Протягом кількох днів австро-німецькі війська вели атаки із сторони Дністра на розташування росіян у Бортниках. Немало солдатів обох воюючих сторін загинуло під час боїв. Кладовище при шляху на Голешів — один із свідків цих подій. Тоді ж австрійськими снарядами було спалено кілька селянських господарств, пошкоджено багато будинків, убито 5 жителів села. Зруйновано також гуральню поміщика.
У роки війни серед населення поширювались різні епідемічні захворювання. Вже у вересні 1914 року в Бортниках виникла епідемія холери. В цілому повіті не було жодного лікаря. Холера косила людей. Із 8 чоловік, які захворіли протягом 8—12 вересня, вже в найближчі 2—3 дні померло 6. Усього в Бортниках померло від холери 34 жителі. На фронті за роки війни загинуло 17 чоловік.
Становище населення погіршувалося ще й тим, що сільських жінок, які ледве встигали виконувати необхідні роботи у своєму господарстві, примушували працювати у фільварку поміщика. За невихід на роботу карали кількадобовим арештом. Так звані жнивні комісії укладали з поміщиками договори, згідно з якими в точно визначені дні встановлена кількість селян мусила ходити на роботу в поміщицькі маєтки. Договори такого роду були по суті поверненням панщини. Це викликало незадоволення селян, серед яких дедалі більше росли антивоєнні настрої. В кількох селах Бібрського повіту почалися заворушення. Тай, на початку березня 1918 року в гмінах, у районі відділку жандармерії в Бортниках, сільські жінки напали на війтів, вимагали негайно повернути договори про примусову працю. Цей рух поширився в інших селах Бібрського повіту. Жінки відмовлялися здавати ревізуючим органам зерно і давати підводи для його транспортування.
У 1920 році Червона Армія здійснила свій визвольний похід у Західну Україну. З радістю зустрічали жителі Бортників радянських бійців, які, громлячи білополяків, вступили в село. «Більшовицькі війська,— говорилось у донесенні польської поліції,— ввійшли до гміни Бортники 19.8.1920 року, залишили Бортники 22.8.1920 року. Місцеве населення ставилося до більшовицького війська дружньо і сприяло йому».
Перебування радянських воїнів у селі посилило революційні настрої серед населення. В роки поневолення західноукраїнських земель панською Польщею жителі Бортників у різних формах виявляли свій протест проти гнобителів. Так, у 1921 році вони відмовились від перепису, який провадили польські власті. Перепис у Бортниках був проведений тільки тоді, коли в село вступило військо.
У роки окупації Галичини панською Польщею все більше селян зубожіло і розорювалось. У руках поміщиків зосереджені були величезні земельні багатства, а кількість землі, що належала трудящому селянству, весь час зменшувалась. У 1935 році власник фільварку граф Ф. Замойський мав 574 га, уніатська церква — 36 га, сільській громаді належало 127 га, селяни ж мали 369 га. Ці дані свідчать, що за час з 1900 по 1935 рік розмір поміщицької землі зріс на 38 га, а селянської — зменшився на 34 га. Приблизно за той же період (з 1900 по 1931 р.) кількість населення збільшилась до 1376 чоловік, а дворів — до 2607. Отже, якщо в 1900 році на одне селянське господарство припадало в середньому 3 га власної і громадської землі, то в 1935 році — менше 1,9 га. До того ж значна кількість селянської землі була в руках куркулів, яким належало по 10 і навіть більше га, а решта селян мала або невеликі клаптики, або була зовсім безземельною. Деяка частина населення займалась ремеслом. Так, у 1930 році тут був бондар, колісник, коваль, швець, кравець, муляр, столяр, 2 теслярі.
Низька продуктивність дрібних господарств, мізерна плата за роботу в поміщицьких і куркульських господарствах, неможливість прогодувати сім’ю були причиною того, що знову посилилась еміграція селян за океан. Зокрема, до Канади виїхали разом із сім’ями С. Баковський, Ф. Добрянський, А. Добрянський та інші.
Трудящі Бортників, як і всієї Західної України, з гарячою симпатією стежили за життям своїх братів на Радянській Україні. Надія на возз’єднання запалювала їх на боротьбу за свої права. Наприкінці 20-х років значно посилився вплив місцевої організації «Сельроб-єдність», активними діячами якої були І. К. Проць, Й. М. Панат, С. П. Приймак, Д. К. Баковський та інші. Це особливо виявилось під час виборів до польського сейму 1928 року. В період передвиборної кампанії бортницькі сельробівці організували велике віче місцевих селян і сусідніх сіл — Букавини, Демидова, Добрівлян і Молодинча. На віче прибув один з керівних діячів «Сельробу-єдності», кандидат у депутати сейму М. Заяць. Він виступив з промовою, в якій говорив про необхідність поділу поміщицької землі між селянами, про возз’єднання з Радянською Україною. Те ж саме сказав у своїй промові член місцевої організації «Сельробу-єдності» І. К. Проць. Ці виступи справили глибоке враження на селян. Більш як половину своїх голосів бортницькі виборці віддали за М. Заяця.
Світова економічна криза, що охопила капіталістичний світ у 1929 році, погіршила й без того тяжке становище селян. Різко упали ціни на сільськогосподарські товари. Поміщики й куркулі переклали весь тягар кризи на трудящих селян і найманих робітників. Зросло безробіття. По всій Західній Україні прокотилася хвиля селянських страйків, яка захопила й Бібрський повіт. Так, наприкінці червня 1929 року почався страйк сільськогосподарських робітників у п’яти фільварках біля с. Бориничів. Потім він перекинувся в села Бринці Загірні, Бринці Церковні, Вибранівку і Берездівці, де дійшло навіть до сутички з поліцією. Загальне керівництво страйками здійснювала організація «Сельроб».
У другій половині липня 1929 року почався страйк у фільварку с. Демидова. Ініціатором страйку був сільськогосподарський робітник із с. Букавини С. Абрамів. Він, зібравши 30 женців із Букавини і Демидова (обидва села зараз підпорядковані Бортницькій сільраді), вийшов на поле фільварку і звернувся до робітників, які працювали, із закликом почати страйк. Робітники припинили роботу. До них приєднались і женці з Бородчиць. Страйкарі вимагали «значного підвищення плати». Але управитель фільварку повідомив про виступ селян участок поліції в Бортниках. Того ж дня С. Абрамів був арештований, а страйк придушений г.
Селянські заворушення в селах, прилеглих до Бортників, як і в інших повітах Львівщини, відбувались і наступного року. Почастішали підпали панських маєтків. Селянський рух дедалі більше набирав політичного характеру. Восени 1930 року власті провели в багатьох повітах Західної України, в т. ч. і в Бібрському, т. зв. пацифікацію, намагаючись шляхом лютого терору «заспокоїти» населення. Все це поряд з постійною агітацією членів КПЗУ та організації «Сельроб-єдність» сприяло дальшому піднесенню класової свідомості селян.
У Бортниках сельробівці посилили свій вплив і в місцевій читальні «Просвіти», яку засновано в 1925 році за ініціативою згадуваного вже І. К. Проця. При читальні діяла бібліотека; тут же влаштовувалися концерти, вистави, провадились інші культурно-освітні заходи. В 1930 році І. К. Проць був обраний головою правління читальні «Просвіти». Він же підтримував постійний зв’язок із членом КПЗУ В. Д. Середнім (із Добрівлян) і одержував від нього інструкції щодо діяльності місцевої організації «Сельроб».
Поряд із соціальним гнітом і політичним безправ’ям українське населення терпіло тяжкий національний гніт, який здійснював польський уряд. Все це гальмувало
розвиток національної культури. Провадячи політику полонізації і окатоличення українського населення, польські власті спрямовували свої удари насамперед на народну освіту. Скориставшись з того, що серед учнів бортницької школи було кілька дітей польської національності (в 1924 році в школі налічувалось учнів-українців —205, поляків — 5, євреїв — б)1, польська шкільна адміністрація запровадила в 1925 році викладання польською мовою. 10 років батьки бортницьких дітей добивалися відновлення в школі навчання українською мовою, але становище залишилось незмінним аж до 1939 року. В 1930/31 навчальному році бортницька школа стала трикласною з семирічним строком навчання. Вона мала всього 2 класні кімнати. На 212 учнів припадало тільки 3 вчителі.
У 1939 році Бортники, як і всі західноукраїнські землі, визволила Червона Армія. 20 вересня 1939 року радянські танки в’їхали в село. Майже всі жителі вийшли зустрічати радянських воїнів. Дівчата привітали їх квітами, колишній активний діяч «Сельробу» І. І. Ковалишин від імені селян підніс танкістам хліб-сіль.
У перші дні після визволення жителі Бортників створили сільський комітет — тимчасовий орган влади на селі. Комітет одразу ж установив контроль над фільварком графа Ф. Замойського, який перед приходом радянських військ утік із села. Для поділу поміщицької і церковної землі була створена земельна комісія, куди ввійшли бідняки І. Ф. Марущак (голова), С. Г. Гринів, М. К. Білан та інші. Земельна комісія розділила поміщицьку землю, худобу та інше майно серед бідняків.
Настав кінець і політичному безправ’ю. У жовтні 1939 року бортницькі селяни разом з селянами сусідніх сіл (Букавини, Молодинча, Черемхова, Демидова і Молотова) обрали депутатом до Народних Зборів свого односельчанина, колишнього бідняка А. І. Качура (нині пенсіонер). У грудні 1940 року відбулися вибори до місцевих Рад. Депутатами сільської Ради обрано Д. К. Баковського, Г. К. Білана та інших. Серед обраних були й жінки. Вперше в історії села жінки, колишні біднячки, ввійшли до складу сільського органу влади. В 1939 році створено комсомольську організацію. Першим секретарем став І. П. Панат — колишній панський наймит.
Прагнучи більше пізнати радянське життя, яке тут тільки укладалося, селяни жадібно читали газети, книжки, збиралися вечорами в хатах і вивчали Радянську Конституцію. Ті жителі Бортників, що відвідали тоді східні області країни, як очевидці розповідали селянам про життя в СРСР. Велику пропагандистську і роз’яснювальну роботу провадили комсомольці.
Значні зміни відбулися в галузі народної освіти і культури. У 1939 році сільську школу переведено в палац графа Замойського. Вона стала семикласною. В 1940 році в селі відкрито також вечірню семирічну школу сільської молоді та школу для ліквідації неписьменності. При сільському клубі почали працювати гуртки художньої самодіяльності. В організації цієї роботи немала заслуга тодішнього директора школи О. Д. Ковалишиної.
Вперше трудящі Бортників відчули турботу держави про охорону їх здоров’я. Після визволення в селі відкрито амбулаторію, а в Ходорові можна було одержати безплатну медичну допомогу в районній лікарні й поліклініці.
Селяни, зокрема колишні бідняки, все більше переконувались, що на невеличких нивах, які вони одержали в результаті поділу поміщицької землі, не можна добитись високих урожаїв, а отже, й справді заможного життя. В селі, як і в усій Західній Україні, зароджується рух за перехід до колективного господарювання. На початку 1941 року тут створюється ініціативна група. Питання про роботу аналогічних груп у селах району слухалось 12.11 1941 року на засіданні бюро Ходорівського райкому партії (після визволення Бортники ввійшли до складу Ходорівського району). В Бортники рішенням бюро були направлені партприкріплені тт. Гуменчук і Г. М. Білоус. Вони провадили в селі широку агітаційно-масову роботу, в ході якої розповідали селянам про переваги колективного господарства над одноосібним. У результаті цього весною 1941 року близько 20 бідняцьких сімей об’єдналися в колгосп «Червона зірка». Головою колгоспу обрано Г. К. Білана. З натхненням працювали молоді колгоспники в першу колгоспну весну 1941 року.
Напад гітлерівської Німеччини на СРСР, окупація Бортників на початку липня 1941 року німецькими загарбниками принесли населенню невимовні страждання. Фашисти знищили колгосп, відібрали в селян наділену їм землю, худобу, реманент і створили велике державне господарство, т. зв. «лігеншафт», в якому жителі села працювали, як раби. Не менше знущалася над селянами й «українська» поліція, створена із куркульських синків. У перші ж дні окупації поліцаї жорстоко побили депутата сільради Д. К. Баковського. За їх допомогою фашисти вивезли з села на каторжні роботи до Німеччини близько 50 чоловік. Багато з них загинуло на чужині. За роки тимчасової окупації гітлерівці розстріляли 32 жителі села.
Проте трудящі Бортників, які пізнали радість свободи, не мирилися з фашистською неволею. Вони відмовлялись працювати в «лігеншафті», ховали від фашистів худобу, зерно, молоко та інші продукти, допомагали переховуватися тим, кого переслідували окупанти.
В 1944 році, коли частини Червоної Армії наближалися до Бортників, гітлерівці висадили в повітря залізничну станцію, міст і шлюз біля млина. 27 липня 1944 року після короткого бою частини 20-ї моторизованої дивізії 4-го Українського фронту вступили в Бортники. Фашисти, намагаючись будь-що зупинити переможний наступ радянських частин, спішно укріпилися в сусідньому селі Букавині. Півтори доби радянська артилерія, розташована біля Бортників, обстрілювала фашистські позиції. Ворог не витримав і відступив. Під час цих боїв німецькими снарядами вбито 4 бортницьких жителів.
Після визволення села на фронт пішло більш як 100 чоловік. Понад 30 з них віддали своє життя в боротьбі за визволення рідної землі від ворожих полчищ, серед них — І. М. Гаврилів, Д. А. Українець, М. С. Коваль, М. В. Гаврилів та багато інших.
З перших днів після вигнання фашистів почалась відбудова зруйнованого війною господарства села. Цьому всіляко намагалися перешкодити недобитки українських буржуазних націоналістів, які всю свою терористичну діяльність спрямували насамперед проти сільських активістів, проти бідніших селян. Так, у 1944 році вони по-звірячому вбили комсомолку з 1939 року М. Г. Білан, активістів А. Й. Марущака, Є. М. Паната і його дружину Ганну. Пізніше вони вчинили розправу над секретарем сільської Ради, колишнім фронтовиком П. В. Гавгуном. Усього бандити вбили 13 жителів села, спалили сільський клуб.
Та їм не вдалося залякати населення Бортників. Восени 1948 року колгосп «Червона зірка» було відновлено. Головою його обрано Г. С. Баторика. Молодь організувала тоді групу охорони громадського порядку, яка відіграла значну роль у ліквідації озброєних націоналістичних банд. У боротьбі з бандерівцями зростала політична свідомість молоді. Багато учасників групи охорони громадського порядку пізніше вступили в комсомол. У 1950 році в селі створено колгоспну і шкільну комсомольські організації.
У вересні 1950 року колгосп «Червона зірка» об’єднався з сусіднім колгоспом «Червоний Дністер» (с. Букавина). Так виник укрупнений колгосп «Зоря комунізму», центральна садиба його лишилася в Бортниках.
У цьому ж році в колгоспі створено партійну організацію, яка налічувала 7 чоловік. Парторганізація мобілізувала трудящих на повсякденну боротьбу за зміцнення артільного господарства. Особливу увагу вона приділяла ідейно-політичному зростанню колгоспників, зокрема молоді.
Багато труднощів довелося переборювати молодому колективному господарству. Низькі врожаї, невелика кількість громадського поголів’я худоби, низька її продуктивність, недостатня кількість відповідних приміщень — все це створювало чималі у труднощі в перші роки існування артілі, і члени її докладали всіх зусиль, щоб піднести колгоспне виробництво. Майстри-будівельники І. Д. Фуртас, С. М. Приймак, С. М. Стефанів та інші самовіддано трудились на спорудженні колгоспних будівель. Протягом 1949—1952 рр. вони побудували корівник, свинарник, конюшню. В наступні роки споруджено 2 телятники, 4 свинарники та інші господарські будівлі, відремонтовано колгоспний млин.
Значну допомогу господарству подавала держава. Вперше в історії села на його полях появився трактор, комбайн та інша техніка. Це значно полегшувало працю селян, підвищувало її продуктивність.
На початку 1958 року відбулося друге укрупнення колгоспу. Колгосп «Зоря комунізму» об’єднався з колгоспом «Комсомолець» сусідніх сіл Демидова і Молотова. Таким чином, до складу артілі увійшли всі села Бортниківської сільради. Укрупнений колгосп має 2554 га землі, з них 2072 га становлять сільськогосподарські угіддя (в т. ч. рілля — 1276 га, сіножаті — 337 га).
Після об’єднання в колгоспі все ширше запроваджувались найновіші агротехнічні заходи, що сприяло загальному підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. Так, у 1950—1952 рр. середня врожайність озимої пшениці (в обох пізніше об’єднаних колгоспах) становила 8,3 цнт з га, насіння льону — 1,8 цнт, картоплі — 53,5 цнт з га. Середня врожайність цих же культур у 1965—1966 рр. відповідно дорівнювала 16,7, 3,8, 94,7 цнт з гектара.
Т. І. Коткевич, Г. П. Українець, В. П. Луців та багато інших — це ті люди, які добивались все вищих урожаїв на колгоспних полях і своєю невтомною працею сприяли зміцненню артільного господарства.
Поступово добивались успіхів і тваринники. Так, у 1951 році кількість великої рогатої худоби (в обох пізніше об’єднаних колгоспах) становила 300 голів, а в 1966 році — 742. Кількість свиней за цей час збільшилась із 148 до 487 голів. Зросла і продуктивність тваринництва. Так, у 1966 році середньорічний надій молока від кожної корови становив 2626 кг (проти 1364 кг у 1951 році). Цих успіхів досягнуто завдяки самовідданій праці колгоспних тваринників, зокрема доярок С. І. Грещук, С. С. Ухан, С. І. Гірняк та інших.
Боролися за піднесення колгоспного тваринництва також працівники свиноферми і птахоферми. Так, свинарки М. А. Труш, К. Д. Труш щорічно добивались високого приплоду поросят від кожної закріпленої за ними свиноматки, за що були нагороджені медалями Виставки досягнень народного господарства СРСР.
Підвищення закупочних цін на сільськогосподарську продукцію, зниження цін на пальне і запасні частини, різні пільги дали колгоспу додаткові джерела прибутків. Укрупнений колгосп став великим механізованим прибутковим господарством. Неподільні фонди його збільшились з 43 тис. крб. (на 1 січня 1952 р.) до 609 тис. крб. (на 1 січня 1967 р.). Машинно-тракторний парк налічує 13 тракторів загальною потужністю 310 кінських сил, 8 вантажних автомашин, 2 зернові комбайни, 6 тракторних плугів, 6 культиваторів та багато іншої техніки. В колгоспі механізовано майже всі виробничі процеси. Зокрема, на тваринницьких фермах встановлені автопоїлки, механізованим способом проводиться прибирання гною; в рільництві механізовано близько 80 проц. усіх робіт. Наявність у колгоспі значної кількості сільськогосподарських машин є однією з передумов дальшого піднесення продуктивності праці.
Велику роль у досягненні цих успіхів відіграла партійна організація колгоспу, яка на початку 1966 року налічувала 21 чоловік. Комуністи працюють на найвідповідальніших ділянках господарства артілі, мобілізують трудівників на виконання господарських завдань, особистим прикладом у роботі викликають трудовий ентузіазм колгоспників.
Багато жителів села працює на Ходорівському цукровому комбінаті, Роздольському гірничохімічному комбінаті, Ходорівському цегельному заводі, на залізниці та інших підприємствах. На 1 січня 1966 року в селі було 411 колгоспників і 282 робітники й службовці.
Постійно зростає участь жителів села у громадсько-політичному житті. Кращих, найактивніших колгоспників, робітників, представників інтелігенції обирають депутатами до сільської Ради. Постійнодіючі комісії сільради (сільськогосподарська, фінансово-бюджетна, культурно-освітня, соціалістичної законності, торгівлі й заготівель та інші) розглядають різноманітні питання життя села. Депутати тісно зв’язані з виборцями, звітують перед ними про свою роботу.
Всебічний розвиток господарства Бортників є джерелом невпинного зростання матеріального добробуту і культурного рівня населення. За період з 1959 по 1966 рік оплата колгоспного трудодня зросла майже вдвічі. З 1965 року багато колгоспників похилого віку одержують пенсію. В 1966 році пенсію одержували 60 чоловік, а в 1967 році буде забезпечено близько 100 чоловік. Добре оплачується праця робітників підприємств промисловості і транспорту. Все це дало можливість жителям села поліпшити свої житлово-побутові умови. Все менше стає хат під солом’яною стріхою, з земляною долівкою. За післявоєнний період у селі побудовано 180 нових будинків, тобто більш як половина населення Бортників переїхала в нові благоустроєні будинки. Майже в кожній третій хаті — радіоприймач чи радіола, а в багатьох — телевізори.
В 1949 році в селі збудовано колгоспну електростанцію потужністю 25 квт. У 1960 році сільську електромережу підключено до Жидачівської ТЕЦ, що дало можливість повністю електрифікувати село. В 1951 році збудовано міжколгоспний радіовузол. Він обслуговував 350 радіоточок, встановлених у Бортниках і в сусідніх селах Букавині, Молодинчі і Черемхові. Пізніше радіотрансляційну мережу села підключено до Ходорівського радіовузла. Це сприяло значному поліпшенню радіопередач.
До послуг трудящих у селі є 2 крамниці (промислових і продовольчих товарів), філія зв’язку та ощадна каса. На 1 січня 1966 року вклади в касі становили близько 15 тис. крб., що також свідчить про зростання добробуту.
Велика увага приділяється охороні здоров’я населення Бортників. За часів панської Польщі в селі не було ніякої медичної установи, жодного медпрацівника.
Зараз тут діє медпункт і колгоспний пологовий будинок. Крім того, жителі села одержують безплатну лікарську допомогу в ходорівській поліклініці й лікарні, а також у медичних закладах м. Львова.
Небаченого раніше розквіту досягло культурно-освітнє життя. Одразу після визволення села відремонтовано шкільний будинок, зруйнований фашистами під час окупації, і 3 вересня 1944 року в ньому відновила роботу семирічна школа. В 1948 році її перетворено на середню. В 1962 році споруджено новий шкільний будинок, що дозволило здійснити перехід на однозмінне навчання. В школі обладнано фізичний, хімічний та біологічний кабінети, створено навчально-виробничі майстерні. В перші післявоєнні роки відкрито бібліотеку. В школі працює 22 вчителі, з них 15 мають вищу освіту.
В 1956 році в селі відбудовано клуб, що сприяло пожвавленню художньої самодіяльності. Сільська молодь організувала хоровий і драматичний гуртки. Одночасно вчителі І. Й. Ворона, Л. С. Леонченко, І. В. Камінський, Є. М. Жовтанецька та інші організували вчительський драмгурток. Драматичні гуртки періодично ставлять українські й російські класичні та радянські п’єси («У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської, «За двома зайцями» М. Старицького, «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя та інші). Гуртки художньої самодіяльності часто виїжджають з концертами в сусідні села.
У Бортниках з концертами виступають самодіяльні і професіональні театральні колективи, зокрема артисти Львівської обласної філармонії, капела бандуристів. Організовуються також колективні поїздки у Львів на спектаклі до драматичного театру ім. М. Заньковецької, театру юного глядача ім. М. Горького, оперного театру ім. Ів. Франка. Учні й педколектив Бортницької середньої школи кілька разів їздили на вистави Дрогобицького драматичного театру. Там вони дивилися «Сторінки щоденника» О. Корнійчука, «Не судилось» М. Старицького та інші спектаклі.
В клубі систематично відбуваються бесіди, усні журнали, читаються лекції на суспільно-політичні, природознавчі, атеїстичні, медичні, педагогічні та інші теми. Цю роботу ведуть учителі, агрономи, лікарі, а також лектори Львівського обласного відділення товариства «Знання».
Значну роль у громадсько-культурному житті села відіграє сільська бібліотека, яка налічує 5100 книжок і близько тисячі читачів. Ліквідація неписьменності серед населення у післявоєнний період — один з факторів постійного росту кількості читачів. Силами бібліотеки, клубу і школи тут систематично провадяться читацькі конференції. Читачі діляться своїми враженнями від книжок, розкривають образи героїв, дають оцінку творам. Після конференцій організовуються концерти художньої самодіяльності села. Провадяться також тематичні вечори, присвячені видатним подіям у житті країни. Так, у березні 1966 року відбувся вечір, присвячений Т. Г. Шевченкові. Учасники художньої самодіяльності читали вірші поета, виконали кілька пісень на його слова, поставили інсценіровку поеми «Гайдамаки». Зал клубу заповнили не тільки глядачі із Бортників, але й з сусідніх сіл Букавини, Демидова, Молодинча.
Багато сил і часу віддає розвитку художньої самодіяльності І. Й. Ворона — викладач української мови та літератури Бортницької середньої школи. Понад 15 років керує він шкільним хоровим гуртком. Завдяки його натхненній творчій праці і зв’язкам з львівськими діячами музичного мистецтва, шкільний хор неодноразово займав перше місце на обласних і республіканських оглядах учнівської художньої самодіяльності. В 1956 році хор і його керівник учитель І. Й. Ворона нагороджені Грамотою Міністерства освіти УРСР. В 1964 році хор знову нагороджено Грамотою Міністерства освіти УРСР і ЦК ЛКСМУ. І. Й. Ворона нагороджений також значком «Відмінника народної освіти».
Якщо за панської Польщі з Бортників вийшло 4 чоловіки з середньою та 1 з вищою освітою, то за роки Радянської влади в селі закінчили середню школу 101 чоловік, 30 вихідців з села закінчили вузи, 30 — середні спеціальні заклади, 26 — професійно-технічні училища. Серед них — діти С. Ковбеля, колишнього панського наймита. Його син Іван закінчив фінансово-економічний інститут, другий син Петро— фінансовий технікум, Степан — технікум зв’язку, дочка Софія — педучилище. Таких сімей в селі дуже багато.
Ще ширші перспективи відкриваються перед селом у новій п’ятирічці. За планом у колгоспі буде побудовано комору і критий тік, свинарник-маточник на 100 голів, гараж для сільськогосподарських машин. За роки п’ятирічки в селі виростуть нові житлові будинки, в т. ч. п’ятиквартирний будинок для спеціалістів сільського господарства, лікарня, дитячі ясла на 30 дітей, будинок, де розмістяться правління колгоспу, сільрада і відділення зв’язку.
Історія с. Бортників яскраво свідчить, що тільки за роки Радянської влади селяни змогли досягнути великих успіхів в економічному і культурному житті, що тільки завдяки великим соціалістичним перетворенням жителі села вийшли на світлий шлях творення свого щасливого майбутнього.
М. М. ДРАК