Боротьба миколаївців проти німецької інтервенції і банд Денікіна
Зайнявши місто, австро-німецькі окупанти відновили владу «цензової» думи і градоначальника. З перших же днів почалися грабежі і насильства над населенням. Окупанти закрили заводи «Наваль» ь «Руссуд», викинувши на вулицю понад 10 тис. робітників. Місцева буржуазія — російська, українська, єврейська — всіляко допомагала окупаційним властям здійснювати режим терору і насильства щодо трудящих.
У відповідь на це робітники і солдати-фронтовики разом із загоном кримських червоноармійців під командуванням І. Ф. Федька, що прибув на станцію Водопій, 22 березня підняли повстання, підготовкою і ходом якого керував штаб, очолюваний більшовиками-підпільниками. Центром повстання, яке тривало чотири дні, стала Слобідка. Тільки підтягнувши великі сили й авіацію, окупанти потопили його в крові, втративши понад 1 тис. своїх солдатів. Слобідку та район вокзалу було спалено, над населенням чинилася кривава розправа. На честь загиблих повстанців Адміралтейську площу міста в березні 1919 року перейменовано на площу Комунарів.
Незважаючи на поразку, повстання в Миколаєві та одночасно в Херсоні відіграли велику роль у визвольній боротьбі українського народу проти австро-німецьких окупантів, зірвавши їх розрахунки на легку перемогу та затримавши просування ворога в глиб республіки. Придушивши повстання, окупанти оголосили в місті стан облоги; наповнили його військами. Та все ж у червні 1918 року за допомогою ЦК РКП(б) тут відновлено підпільний комітет більшовиків. Після І з’їзду Комуністичної партії України партійний комітет і створений ним ревком розгорнули велику політичну і організаторську роботу в масах, готуючи нове збройне повстання. Для налагодження зв’язків до Миколаєва нелегально приїздив голова Одеського партійного комітету Я. Б. Гамарник.
Під керівництвом більшовиків робітники Миколаївського залізничного вузла з 16 липня взяли участь у півторамісячному страйку залізничників всієї України. Проводилась революційна робота серед німецьких солдат. Літературу для цього нелегально доставляли з Москви від Федерації іноземних комуністичних груп при ЦК РКП(б). Тільки в серпні 1918 року в Миколаїв з Харкова було надіслано 400 примірників газети «Вельткомуна», 320 примірників різних брошур.
Після краху австро-німецької інтервенції і падіння «влади» гетьмана в Миколаєві на початку грудня намагався утвердитися т. зв. робітничий комітет з представників дрібнобуржуазних політичних партій, профспілок. Меншовицько-есерівська більшість його обстоювала відновлення «демократичної думи», обраної ще в липні 1917 року. За цих умов в середині грудня 1918 року висадилися війська Антанти. Більшовики рішуче викривали загарбницькі плани інтервентів, зрадницьку роль меншовиків, есерів і комісарів націоналістичної Директорії, їх намір створити «трудові ради» і скликати «трудовий конгрес» у Києві. Замість виборів до «трудового конгресу» 25 січня 1919 року під керівництвом більшовиків у місті проведено вибори до Ради, на яких більшовики одержали 62 місця з 853. А 7 лютого 1919 року виконавчий комітет Ради відмовив у будь-якій підтримці комісарам Директорії, «яка угодою з іноземними імперіалістами продає робітничо-селянську революцію».
Посилилася агітаційна робота серед німецьких і антантівських солдат. Більшовики розповсюджували революційну літературу, яку одержували від «Іноземної колегії» в Одесі. Після масової демонстрації протесту проти вбивства видатних німецьких революціонерів К. Лібкнехта і Р. Люксембург 22 січня 1919 року близько 4 тис. німецьких солдат заявили про свій нейтралітет, а багато з них — і про готовність боротися за владу Рад. Німецькі солдати створювали групи спартаківців, які підтримували тісні зв’язки з підпільниками. Діяльну допомогу миколаївським більшовикам надавала Спілка робітничої молоді,— з жовтня 1918 року «Соціалістична спілка молоді — III Інтернаціонал», яка залучала до своїх рядів нових членів, створювала бойові десятки.
Наприкінці лютого до Миколаєва почали наближатися частини Червоної Армії. Озброєні загони миколаївських робітників під керівництвом ревкому вже 12 березня зайняли пошту, телеграф, а наступного дня Рада робітничих депутатів оголосила себе єдиною владою в місті. Члени революційного комітету разом з прибулими до Миколаєва представниками уряду Радянської України добилися нейтралітету німецьких військ, які до того ж передали радянським військам багато зброї. 14 березня без бою до міста вступили частини 1-ї Задніпровської дивізії Червоної Армії П. Ю. Дибенка. Над Миколаєвом знову замайорів червоний прапор влади Рад. З робітничих дружин міста зразу ж був сформований Миколаївський робітничий полк, який брав участь у боях за Одесу.
У надзвичайно важких умовах Рада робітничих депутатів почала вживати заходів для налагодження господарського і культурного життя. Жоден завод у той час не працював, в місті було 37 тис. безробітних. Гостро відчувалась нестача продовольства. Активну організаторську роботу серед населення розгорнули партійні організації. На час III з’їзду Комуністичної партії України в Миколаєві налічувалося близько 700 комуністів. Партосередки створювались на заводах, у військових частинах, установах. При партійній організації міста продовжували діяти польська, угорська та німецька національні комуністичні групи.
Радянський уряд, надаючи великого значення миколаївським заводам, всіляко допомагав організувати їх відбудову, забезпечити сировиною, паливом, робочою силою. Для відродження роботи підприємств багато робила створена при Миколаївській Раді робітничих депутатів рада народного господарства. Насамперед розгорталися роботи на націоналізованих суднобудівних заводах. Морське управління штабу Народного комісаріату військових справ УРСР 3 квітня підкреслювало необхідність добудувати на заводах «Наваль» і «Руссуд» великий корабель — крейсер «Адмирал Нахимов», міноносці типу «Новик» — «Цериго», «Занте», підводні човни тощо. Колишній завод братів Донських дістав завдання налагодити випуск сільськогосподарського інвентаря.
Велику допомогу комуністам подавали комсомольські організації міста, профспілки, які розгортали широку діяльність щодо зміцнення трудової дисципліни, виконання виробничих завдань. Разом з органами Радянської влади партійні організації вжили заходів для забезпечення населення продовольством, відкривались безплатні їдальні для безробітних, формувалися продовольчі загони для проведення заготівель на селах.
Здійснювати цю роботу доводилося у виключно важких умовах боротьби з куркульськими бандами. 24 травня до Миколаєва увірвалися григор’євці. Жертвами їх стали сотні людей. В с. Нечаяному від рук бандитів загинули 16 партійних і радянських працівників з Миколаєва, серед яких був і уповноважений уряду УРСР Й. С. Скляр. 28 травня григор’євці були вибиті з міста. Активну участь у боротьбі проти заколотників брали місцеві робітничі загони.
Влітку 1919 року трудящі Миколаєва знову взялися за зброю — з сходу наступали денікінці. У відповідь на лист В. І. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» міський партійний комітет і Рада мобілізували на захист Донбасу понад 3 тис. комуністів, комсомольців та робітників. До міста в ці дні прибув нарком військових справ України М. І. Подвойський. На початку липня тут було запроваджено загальне військове навчання. Багато партійних працівників міста, у т. ч. І. А. Чигрин, П. Л. Ровнер, Т. В. Габестро, І. М. Таран, П. А. Абікулов, М. О. Ротарєв, пішли до армії. Для сприяння проведенню мобілізації в Миколаєві створено губернську Раду оборони, яка всіляко допомагала частинам 58-ї радянської дивізії під командуванням І. Ф. Федька відстоювати Миколаїв. Особливо запеклими були бої за місто 15—17 серпня. Але 18 серпня під натиском переважаючих сил денікінців радянські війська змушені були відступити.
Захопивши Миколаїв, денікінці насаджували режим жахливого терору і пограбувань, вщент зруйнували міське господарство. Заводи не працювали, робітники і службовці були позбавлені будь-яких засобів до існування. Лютувала епідемія тифу. В той же час міська дума не шкодувала коштів для влаштування пишних зустрічей білогвардійським генералам. З громадських організацій легально діяли тільки окремі профспілки, керовані меншовиками, які видавали свою газету «Луч» з брудними пасквілями на Радянську владу. Та вже на початку вересня в місті під керівництвом Зафронтбюро ЦК КП(б)У почав діяти тимчасовий підпільний комітет більшовиків у складі П. Л. Соколова, М. П. Полякова, С. Б. Інгулова, П. Атваша, А. М. Колтун, М. Г. Бінштока, 3. І. Борисова, М. І. Пшієвського та інших. Комітет друкував і розповсюджував листівки, створював партійні осередки і бойові загони. В окремих районах міста комітет організував трійки, на базі яких згодом виникли райкоми. На початок жовтня підпільна більшовицька організація налічувала до 200 чоловік. На проведеній 25 листопада партійній конференції було обрано постійний комітет. Активним помічником більшовиків став підпільний комсомольський комітет, сформований у вересні 1919 року у складі І. Хазанова, Р. Є. Гаврилова, Т. М. Мальт, М. А. Каменецької, В. М. Сироти та інших.
Та незабаром денікінцям вдалося напасти на слід підпілля. За наказом генерала Слащова в ніч на 21 листопада 1919 року на площі перед заводом «Руссуд» було розстріляно кілька десятків чоловік — радянських громадян, комуністів, комсомольців та тих, кого запідозрили у зв’язках з підпільниками. Серед загиблих були і вожаки миколаївського комсомольського підпілля І. Хазанов (Гриша) і Т. М. Мальт.
Однак білогвардійцям не вдалося задушити підпілля. 28 листопада Миколаївський підпільний партійний комітет створив ревком, який, готуючи повстання проти денікінців, встановив зв’язки з наступаючими частинами Червоної Армії. Посилилось керівництво повстанським рухом у селах. 31 січня 1920 року частини 14-ї армії під командуванням І. П. Уборевича, Г. К. Орджонікідзе при підтримці повстанців визволили місто від білогвардійців. Для допомоги голодуючим командування армії направило у Миколаїв кілька відбитих у білогвардійців ешелонів з продовольством. У Миколаєві знову відновилася влада Рад у формі створеного ще в підпіллі ревкому на чолі з П. Л. Соколовим.