Економічний і політичний стан Миколаєва на початку XX століття
Наприкінці XIX ст. у промисловість міста проникає іноземний капітал. У 1895—1897 рр. в «південній частині Миколаєва побудовані два великі заводи — бельгійського акціонерного «Товариства суднобудівних, механічних і ливарних заводів у Миколаєві» (його називали Французьким заводом) і Чорноморський завод російського «Товариства механічного виробництва у Південній Росії». В 1007 році підприємства злились в один завод «Наваль» («морський»), який 1912 року перейшов у відання французького «Анонімного товариства миколаївських заводів і верфів», а через рік — до рук створеного в Росії «Акціонерного товариства миколаївських заводів і верфів». Це було велике підприємство, на якому споруджували військові і торговельні судна, парові котли, дизелі, товарні вагони і цистерни. Суднобудівна верф заводу мала 7 відкритих стапелів і критий елінг.
Корпуси військових кораблів виготовляли на Адміралтейській верфі, а машини і котли для них — на заводі «Наваль» (до 1897 року — в Петербурзі). 1900 року в Миколаєві спущено на воду броненосець «Князь Потёмкин Таврический». У наступні роки на Адміраліейській верфі закладено крейсер «Кагул» (1901 р.), броненосець «Евстафий» (1904 р.), кілька есмінців. У 1911 році в зв’язку з підготовкою до першої світової війни значно прискорилося будівництво великих військових кораблів, підводних човнів, а також допоміжних суден, плавучого доку і плавучого крану, а 1915 року на заводі «Наваль» за проектом талановитого винахідника М. П. Налєтова збудовано перший у світі підводний мінний загороджувач «Краб», який брав участь у боротьбі з німецькими і турецькими кораблями на Чорному морі в роки першої світової війни.
Із зростанням військових замовлень розширився завод «Наваль», було реконструйовано Адміралтейську верф. На її базі створюється ряд підприємств: завод «Російського акціонерного суднобудівного товариства» (Руссуд), відділення петербурзьких Балтійського і Невського заводів, трубний електромеханічний завод морського відомства «Темвод». Збільшилась кількість і приватних підприємств. Вже на початку першої світової війни, крім 43 великих підприємств, тут діяло 659 дрібних. Разом вони виробляли за рік продукції в середньому майже на 36 млн. крб., з них близько 33 млн. крб. припадало на суднобудівні заводи.
Значно розширив свої операції Миколаївський торговий порт. По переробці зерна він займав перше місце в країні і третє-четверте в світі. Тільки в 1914 році через порт вивезено за кордон понад 37 млн. пудів зерна. Розвитку портових операцій сприяла наявність великої причальної системи і складських приміщень. Криголами забезпечували навігацію і взимку. Напередодні першої світової війни в Миколаєві налічувалося 437 торговельних підприємств з річним оборотом близько 100 млн. крб.
В 1907 році відкрито залізничне сполучення міста з Херсоном, 1914 року стала до ладу лінія Миколаїв—Одеса, а через рік — Миколаїв—Снітурівка. З розвитком промисловості і торгівлі в місті створюються і фінансово-кредитні установи. В 1868 році тут відкрито відділення Державного банку, а в кінці XIX і на початку XX ст.— міський дисконтний банк, товариство взаємного кредиту, відділення Одеського дисконтного, С.-Петербурзького міжнародного комерційного банків тощо.
У зв’язку з відновленням Чорноморського військового флоту в 70-х роках у місті відновлено посаду Головного командира флоту і портів, в руках якого зосереджувалась і цивільна влада. Та в 1900 році штаб Чорноморського флоту переводиться з Миколаєва в Севастополь. Містом і прилеглими до нього хуторами (Водопій, Широка Балка, Мішково-Погорілівка, Василівка і Харченкове) став управляти градоначальник, на посаду якого призначався командир місцевого військового порту. З 1872 року в Миколаєві замість станової обирається міська дума. Правом бути обраними до неї користувалися цензовики (власники майна не менше як на 4 тис. крб.) — дворяни, капіталісти, чиновники, духовенство.
Із збільшенням міських прибутків за рахунок оподаткування товарів, що вивозились, та інших надходжень стали більше витрачати коштів на благоустрій міста. На початку XX ст. у Миколаєві було забруковано більшість вулиць і тротуарів, встановлено 1226 гасових і електричних ліхтарів. Збільшилась кількість кам’яних і багатоповерхових будинків. Серед них — приміщення Марийської гімназії (нині тут середня школа № 5), міської думи, комерційного банку (нині приміщення обласної контори Держбанку СРСР), банку для зовнішньої торгівлі (нині палац піонерів), водолікарня та ін. відзначалися майстерністю архітектурних форм. Але переважали в місті одноповерхові будинки з надвірними господарськими будівлями і невеликими садочками, а на околицях — глинобитні і очеретяні мазанки, в яких мешкала біднота.
В 1897 році бельгійська компанія збудувала в Миколаєві кінну залізницю, яка сполучала Слобідку з Французьким заводом, портом і яхт-клубом. 1914 року її перевели на електричну тягу. Тоді ж залізницю викупило міське самоврядування. 1902 року стала до ладу дизельна електростанція потужністю в 2 тис. квт. В 1904—-1908 рр. прокладено водопровід з центральною водонапірною баштою, проект якої розробив відомий російський вчений-інженер В. Г. Шухов. Башта щодоби подавала 4 тис. куб. метрів води. Проте водорозбірних колонок не вистачало; каналізації не було зовсім.
Торговельно-промисловий розвиток Миколаєва в другій половині XIX і на початку XX ст., відновлення діяльності органів флотського управління сприяли значному зростанню населення міста — з 43 тис. чоловік в 1863 році до 92 тис. в 1897 році. 1904 року в Миколаєві жило 100 895 чоловік, через 10 років — 117 579 чоловік. Крім українців і росіян, що становили основну масу населення (77 проц.), тут були євреї, німці, караїми, поляки, греки, молдавани, татари, болгари.
На підприємствах Миколаєва швидко збільшувалася кількість промислових робітників. Якщо в 1890 році на верфі, заводах і фабриках працювало 3752 чоловіка, а в 1894 році на великих підприємствах — 6828 робітників, то на початок першої світової війни на підприємствах, які підлягали нагляду фабричної інспекції, налічувалося 16 921, а в дрібних майстернях — 2806 чоловік. Робітники підприємств і порту з сім’ями становили близько 40 проц. всього населення міста. Миколаїв перетворився на один з найбільших пролетарських центрів на Україні.
Важким і безрадісним було життя трудящих міста. Встановлений морським відомством ще в 1861 році десятигодинний робочий день, який влітку починався о 5 годині ранку, насправді був тривалішим. Заробітки були низькі, на Адміралтейській верфі, наприклад, постійним кадровим робітникам в кінці XIX ст. платили 1 крб. 20 коп.— 1 крб. 40 коп. за робочий день, тимчасовим за таку ж роботу — 60 коп., на суднобудівних заводах — 1 крб. 10 коп., поденним чорноробам — 45 коп. У 1904—1905 рр. відрядна оплата праці кваліфікованих робітників становила в середньому 1 крб. 45 коп.— 1 крб. 54 коп. за день, зате іноземці з нижчою кваліфікацією отримували до 10 крб. Через численні штрафи місячний заробіток зменшувався іноді на суму триденної плати.
Умови праці на всіх підприємствах були жахливими. Виробничі приміщення знаходились в антисанітарному стані. Нещасні випадки ставали постійним явищем. Допомога і пенсії при каліцтвах, яких за першу половину 1901 року тільки на Адміралтейській верфі було 38 випадків, встановлювались лише через суд. Робітники, що втратили працездатність за старістю, звільнялись без будь-якого матеріального забезпечення.
Жили трудящі на околицях міста, в робітничих слобідках, в сирих, темних мазанках. Особливо тяжким було становище поденних і сезонних портових робітників, які тисячами сходилися сюди на заробітки. Нічліжні будинки, оточені шинками, не могли вмістити всіх бажаючих, і сотні людей жили під нашвидку зробленими навісами або просто неба.
Нелюдські умови життя і праці, тривалий робочий день, низька заробітна плата — все це піднімало трударів на боротьбу за поліпшення свого становища. В травні 1871 року почався страйк майстрових і чорноробів Адміралтейської верфі. В результаті триденної сутички з підприємцями вони добилися збільшення заробітної плати. З робітниками Миколаєва підтримував зв’язок створений 1875 року в Одесі «Південноросійський союз робітників» — перша політична організація в Росії. Ряди робітничого класу міста поповнювались вихідцями не тільки з України, а і з центральних губерній Росії, що сприяло їх інтернаціональному єднанню у боротьбі за економічні та політичні права.
В 70-х і на початку 80-х років у місті діяли народники, зв’язані з одеською та київською народницькими організаціями. Миколаївська група складалась з 20—30 чоловік флотської та учнівської молоді, яка розповсюджувала заборонену літературу, а також готувала зброю для замаху на Олександра II, який мав статися під час перебування царя в Миколаєві у серпні 1878 року. Але після провалу одеської організації власті натрапили на сліди миколаївської групи і до приїзду царя заарештували 9 її членів. Під час обшуку в них були знайдені прокламації і вибухівка. В Одесі на «процесі 28-ми» двоє керівників організації — С. Я. Вітенберг та І. І. Логовенко були засуджені до смертної кари і прилюдно страчені в Миколаєві 11 серпня 1879 року. Через два роки полковник М. Ю. Ашенбренер та Й. Ювачов знову створили у місті групу з армійських та флотських офіцерів. До них двічі з Одеси приїздила відома діячка народницького руху В. М. Фігнер. 1882 року за доносом провокатора група була розгромлена, а її учасників заслано на каторгу.
У 90-і роки в місті почався масовий революційний робітничий рух на чолі з соціал-демократами. Під впливом створеного В. І. Леніним Петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» весною 1897 року тут виник «Південноросійський робітничий союз». Він об’єднав 9 гуртків і налічував у своєму складі близько 250 робітників Адміралтейства, Французького, Чорноморського заводів, залізничних, портових і ремісничих майстерень. В числі організаторів і активних керівників «Союзу» були робітники Адміралтейства Р. 3. Коротков та І. А. Мухін. У своему статуті «Союз» ставив завдання виховувати у робітників пролетарську самосвідомість, боротися за визволення від царського деспотизму, за свободу, рівність і братерство.
«Союз» випусти я три номери газети «Наше дело», десять прокламацій, одну віршовану листівку українською мовою — «Дума робітника». Члени «Союзу» проводили агітацію серед робітників головним чином на економічній основі і брали активну участь у страйковій боротьбі миколаївських робітників. В листопаді 1899 року проти підприємців виступили робітники котельного цеху Французького заводу. Незважаючи на втручання губернатора, поліції, жандармерії, арешти, вони домоглися звільнення в’язнів і усунення ненависного начальника цеху. В 1889 році в Миколаєві вперше організовано першотравневу демонстрацію.
В умовах наростання революційних настроїв і виступів трудящих в 1898— 1899 рр. у місті виникають марксистські робітничі гуртки, на основі яких в 1900 році оформився комітет РСДРП. Велику роботу щодо революційного виховання і згуртування миколаївських пролетарів, створення комітету РСДРП провів Г. І. Петровський, що працював токарем на Чорноморському заводі. Комітет організував друкарню, в якій розмножувались прокламації, листівки, друкувалася соціал-демократична газета «Южный край». В місті поширювались також прокламації Кишинівської соціал-демократичної групи. В 1903 році відбулася маївка під керівництвом місцевого комітету РСДРП. «Искра» назвала її «першим випадком відзначення Першотравневого свята більшістю миколаївських робітників». Пролетарі Миколаєва взяли активну участь у загальному страйку на півдні Росії влітку 1903 року. Страйк проходив під лозунгом «Геть самодержавство!» і супроводжувався сутичкою з поліцією та військом.
Велику роботу проводив Миколаївський комітет в період підготовки II з’їзду РСДРП. У серпні 1903 року він оголосив «Искру» своїм керівним органом з питань програми, організації й тактики. В січні 1904 року комітет схвалив рішення з’їзду. В листі до В. І. Леніна більшовики Миколаєва писали: «На місці справи йдуть досить добре. Робота розгортається. В комітеті за більшістю перевага».
Для зміцнення позиції більшовиків проти розкольницьких дій меншовиків за вказівками В. І. Леніна до Миколаєва в 1903—1905 рр. приїздили В. П. Ногін (Макар), В. О. Радус-Зенькович, Ф. А. Сергеев (Артем), Л. М. Сталь, В. М. Лихачов.
Робітники Миколаєва гаряче відгукнулись на події 9 січня 1905 року в Петербурзі, якими почалася перша російська революція. Комітет РСДРП випустив листівку з закликом підтримати пітерських робітників і, крім того, розповсюдив листівку з статтею В. І. Леніна «Початок революції в Росії». З лютого до середини березня тривав загальний політичний страйк суднобудівників, який підтримали робітники інших підприємств міста. Пролетарі вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати на 30—50 проц., скасування штрафів, скликання Установчих зборів, забезпечення свободи особи тощо. Матеріальну допомогу їм подали трудящі всього міста.
Масові виступи робітників відбулися в Миколаєві 1 травня. В демонстрації тоді взяло участь понад 2 тис. чоловік. Над колонами майоріли 20 червоних прапорів із закликами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!». Місцеві більшовики, що керували цими виступами, підтримали боротьбу В. І. Леніна за скликання III з’їзду партії, одностайно схвалили розроблену з’їздом тактичну лінію партії, спрямовану на підготовку збройного повстання. Делегатом з’їзду від миколаївських більшовиків був В. В. Воровський. Більшовицька організація Миколаєва в той час зросла до 300 чоловік.
Величезний відгук серед миколаївських робітників викликало повстання моряків на броненосці «Князь Потёмкин Таврический». Ще в 1904 році, під час перебування корабля в Миколаєві, комітет РСДРП встановив тісні зв’язки з членами його екіпажу. Боротьба суднобудівників проти капіталістів і самодержавства справила значний вплив на команду броненосця. І коли 14 червня на його щоглі замайорів червоний прапор, пролетаріат Миколаєва одностайно висловив команді свою солідарність. Більшовики випустили листівку, в якій закликали робітників, матросів і солдатів міста підтримати революційний виступ потьомкінців. Першою відгукнулась на цей заклик команда учбового корабля «Прут», яка 17 липня після виходу в море підняла повстання. Почались заворушення і в інших частинах гарнізону. Щоб придушити революційні виступи, власті запровадили стан облоги, стягли значні військові сили до міста. Було заарештовано 945 чоловік. Багатьох з них було вислано до Сибіру. Тяжкого удару зазнала більшовицька організація. 2 серпня поліція заарештувала весь склад комітету. Та, незважаючи на важкі втрати і труднощі, більшовики, що залишилися на волі, провадили роботу по зміцненню низових організацій.
Восени 1905 року трудящі Миколаєва взяли участь у всеросійському політичному страйку, а 20 листопада створили Раду робітничих депутатів. Більшовики, готуючи збройне повстання, створювали загони народної міліції, бойові робітничі дружини, добували зброю, проводили роботу серед солдат розташованого в місті Інгульського полку. Центром підготовки повстання стала Слобідка, що перетворилася на своєрідну «робітничу республіку». В місті була видана і розповсюджена стаття В. І. Леніна «Вмираюче самодержавство і нові органи народної влади». І хоч меншовицька більшість Ради своїми закликами до мирних виступів паралізувала і зірвала підготовку повстання, все ж робітники Миколаєва добились ряду поступок — 9-годинного, а друкарі — 8-годинного робочого дня, збільшення заробітної плати, скасування штрафів. У битвах першої російської революції в середовищі миколаївських пролетарів загартувалися досвідчені керівники мас — більшовики І. А. Чигрин, П. П. Сафронов, Г. І. Кащевський, Я. В. Бондаренко, Д. Ф. Дикін, М. К. Щеглов, Г. Н. Макаров, С. Н. Макаров, М. Ф. Федосеев, П. Л. Ровнер та інші.
Зросла також організованість і згуртованість робітничого класу. Восени 1905 року на заводі Уманського виникла перша в Миколаєві профспілкова організація. Згодом створюється така ж організація на Французькому суднобудівному заводі, до якої входило майже половина робітників підприємства. На заводі Адміралтейства профспілка налічувала близько 2 тис. членів. Наприкінці 1905 року у Миколаєві було 8 професійних спілок. Під впливом більшовицької агітації вони вели значну роботу щодо політичного виховання широких верств робітників. Борючись за перемогу революції, більшовики і революційні маси Миколаєва, як і всієї країни, виступали не тільки проти царизму і чорної сотні, а також і проти схильної до угоди з царизмом ліберальної буржуазії та її партій «народної свободи», конституційних демократів (кадетів). Серйозно заважали об’єднанню революційних сил, крім меншовиків, місцеві організації соціалістів-революціонерів, анархістів, бундівців.
Після поразки революції капіталісти посилили наступ на робітничий клас: знову було запроваджено 10-годинний робочий день, на 30—40 проц. знижено розцінки, відновлено систему штрафів. У зв’язку з скороченням виробництва кількість безробітних в місті у 1907 році перевищувала 10 тис. чоловік. Більшовицька організація Миколаєва була загнана в глибоке підпілля.
Але і в ці тяжкі роки робітники Миколаєва продовжували революційну боротьбу. Більшовики-підпільники видавали листівки, газету «Борьба», які разом з газетою ЦК РСДРП «Пролетарий» розповсюджували серед робітників, солдатів і матросів. Для тіснішого зв’язку з масами і посилення роботи серед трудящих вони використовували легальний робітничий кооператив «Трудова копійка» і «Товариство допомоги тим, хто займається ремісничою працею», бібліотеки, робітничі клуби. Не припинялися страйки, найбільший з яких відбувся 4 серпня 1908 року на суднобудівному заводі.
Активними були виступи робітничого класу міста в роки нового революційного піднесення. В авангарді боротьби йшли суднобудівники. В січні 1910 року, в п’яту річницю Кривавої неділі, відбувся політичний страйк 540 робітників заводу «Наваль», в листопаді застрайкували вже 1800 робітників цього ж заводу. «Все ж живий революційний дух серед наших робітників. Несподіваний недавно страйк підтвердив це. Приводом стала смерть Л. М. Толстого»,—писали миколаївські більшовики в «Рабочую газету». Всього в 1910 році було 12 страйків, а в 1911 році — 20. Особливою масовістю і бойовитістю відзначилися виступи миколаївських робітників в 1912 році, зокрема в січні — з приводу подій Кривавої неділі, у у квітні — на знак протесту проти Ленського розстрілу, 1 травня, в листопаді — проти суду над революційними матросами Чорноморського флоту. Поряд з політичною робітники Миколаєва вели вперту боротьбу за поліпшення умов праці і життя. Таким в 1912 році був 42-денний страйк 3886 суднобудівників. Заводська адміністрація змушена була повернути всіх звільнених робітників на їх місця, визнати виборних старост, відкрити їдальні, збільшити на 18 проц. заробітну плату. Це був найбільш масовий страйк на півдні України. «З південних страйків металістів визначний є страйк 3886 чоловік на миколаївських суднобудівних заводах, який спричинився до втрати більш як 155 000 робочих днів»,— писав В. І. Ленін у статті «Страйки металістів у 1912 році».
В лютому 1913 року робітники Миколаєва виступали проти святкування 300-річчя царського дому Романових, відбулися мітинги і в роковини Ленського розстрілу. Влітку 45 днів страйкували навалівці і 34 дні — руссудівці. Вони вимагали підвищення розцінок і поліпшення умов праці. Не раз під час страйків відбувалися збройні сутички з поліцією і козаками. В 1914 році в Миколаєві страйкувало: 9 січня — 5 тис. робітників, 1 травня — близько 8 тис., а 10 липня — понад 10 тис. чоловік. Учасники липневого страйку після мітингу влаштували демонстрацію: вийшли на вулиці міста з червоними прапорами, співали революційних пісень. Всього з кінця 1910 року по липень 1914 року в Миколаєві відбулося 104 страйки, в т. ч. 47 політичних.
Революційну боротьбу робітників очолювала підпільна більшовицька організація, відновлена ще в першій половині 1910 року. Влітку 1911 року в її складі було 60 чоловік. Крім місцевих, тут працювали більшовики з Петербурга, Москви, Сормова, заслані під нагляд поліції. Особливо велику роботу по зміцненню організації проводили в ці роки П. С. Заславський, Н. Л. Ровнер, Ю. А. Синяков, П. О. Андреев, а також М. М. Шверник, який працював токарем на заводі «Наваль». Миколаївський комітет енергійно підтримав боротьбу В. І. Леніна за скликання VI (Празької) Всеросійської партійної конференції. Делегат від Миколаєва Л. П. Серебряков доповів конференції, що тут створені марксистські гуртки, випускаються листівки, робітники регулярно читають газету «Звезда» і журнал «Мысль», охоче вступають до організації, що настрій у них бойовий. Миколаївський комітет одним з перших повністю схвалив рішення Празької конференції. В грудні 1913 року до Миколаєва приїздив член ЦК партії, депутат і керівник більшовицької фракції IV Державної думи Г. І. Петровський для надання допомоги партійній організації.
Велике значення для революційного виховання миколаївських робітників мало розповсюдження більшовицьких газет «Звезда» (300 примірників), «Правда» (350 примірників). У цих газетах, революційній та прогресивній літературі часто описувалися нелюдські умови життя й побуту трудящих міста.