Клімат і рельєф Миколаївської області. Історія заселення Миколаївщини
Миколаївська область розташована на півдні республіки, в басейні нижньої течії річки Південного Бугу. На півночі вона межує з Кіровоградською, на заході — з Одеською, на сході і північному сході — з Дніпропетровською, на південному сході — з Херсонською областями УРСР, з півдня омивається Чорним морем. Її територія — 24,6 тис. кв. км (4,1 проц. всієї площі республіки), населення — 1148 тис. чоловік (2,4 проц. жителів УРСР). Густота населення на 1 кв. км — 46,7 чоловіка. У містах проживає 53 проц., у селах — 47 проц. населення. Українців — 78,9 проц., росіян — 16,1 проц., інших національностей — 5 проц. В області 19 адміністративних районів, 7 міст, з них 2 обласного підпорядкування, 19 селищ міського типу, 1080 сільських населених пунктів, підпорядкованих 210 сільським Радам.
На території Миколаївщини протікають ріки Південний Буг з Інгулом та Інгулець з Висунню. Північна частина області пересічена ярами, балками, долинами. Узбережжя Чорного моря порізане лиманами. З корисних копалин є граніт, гнейс, кварцит, польовий шпат, каолін, графіт, буре вугілля і торф. Переважають чорноземні грунти. У водоймах водиться близько 50 видів промислових риб.
Заселення краю почалося в добу пізнього палеоліту, тобто понад 15 тисяч років тому. Залишки поселень цього часу збереглися поблизу сіл Анетівки Доманівського та Пелагеївки Новобузького районів. Недалеко від села Олександрівни Вознесенеького району знайдено рештки стоянки мезолітичних мисливців (12—9 тис. років тому). В добу неоліту (VII—IV тисячоліття до н. е.) первісні люди від мисливства та збиральництва починають переходити до хліборобства і скотарства. Поселення, могильники, а також знаряддя праці перших землеробів виявлено в Доманівському, Первомайському та Миколаївському районах. Пам’ятки землеробської трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.), знайдені біля сіл Красненького Кривоозерського району, Костянтинівки Арбузинського району та Первомайська, підтверджують, що життя не припинялося тут і в добу міді. Населеною була територія Миколаївщини і в добу бронзи (кінець III — початок І тисячоліття до н. е.). На берегах річок знайдено близько 200 поселень та курганних могильників тих часів, а поблизу Вознесенська, Новогригорівки, Коблевого, Курячих Лоз, Привільного і Рибаківки виявлено скарби бронзових знарядь праці та прикраси, а також кам’яні форми для їх відливання. Ці знахідки свідчать не тільки про характер місцевого виробництва, а й про майнову нерівність серед населення. В IX—VIII ст. до н. е. в Причорномор’ї жили племена кіммерійців, які першими згадуються в письмових джерелах. Згодом їх витіснили іранські племена скіфів, з появою яких співпадає поширення заліза в Надбужжі та Причорномор’ї. Близько 50 поселень та курганні могильники скіфів в основному зосереджені в південній частині області, на берегах Бузького та Березанського лиманів. Найвизначніші і найкраще досліджені з них — поблизу села Парутиного Очаківського району, Малої Коренихи та біля Дідової Хати Миколаївського району. Серед скіфських археологічних пам’яток винятковий інтерес становить курган V ст. до н. е. біля села Новорозанівки Ново-бузького району, в якому поховано воїна-дружинника з унікальним набором повного озброєння (пластинчасті шолом, панцир, бойовий пояс, шкіряні штани з залізними пластинками, меч, сагайдак із стрілами, наконечники списів).
У VII ст. до н. е. на острові Березані виникло перше в Північному Причорномор’ї давньогрецьке поселення. На правому березі Бузького лиману, поблизу сучасного села Парутиного, в VI ст. до н. е. була заснована Ольвія — найбільше рабовласницьке місто-держава та найвизначніший економічний, торговий і культурний центр Північного Причорномор’я (нині Державний історичний заповідник Академії наук УРСР). Високого розвитку землеробство та торгівля досягли в поселеннях, заснованих вихідцями з стародавньої Греції, на берегах Бузького, Береза-но-Сосицького та Тилігульського лиманів, у т. ч. Одесос чи Одесс (поблизу сучасного села Коблевого). Мешканцям цих поселень на початку нашої ери довелося витримати натиск нової хвилі кочівників — зі сходу наступали сарматські племена язигів. Частина з них навіть осідала в поселеннях, заснованих греками, наприклад, на городищі поблизу Козирки, Малосолончаків Очаківського району.
Протягом перших століть н. е. територію області поступово заселяли слов’янські племена. В північно-західній частині, що прилягає до лісостепу (в Первомайському та Арбузинському районах), виявлено великі ранньослов’янські поселення черняхівської культури (II—VI ст.). В багатьох поселеннях на території сучасних Березанського, Очаківського і Снігурівського районів, крім скіфів та сарматів, проживали і ранні слов’яни. Слов’янське землеробське населення краю зберігалося, незважаючи на численні навали кочівників, зокрема аварів (VI ст. н. е.). Літописи свідчать, що слов’янські племена уличів і тиверців «седяху по Бугу і по Днестру…». На острові Св. Еферія (тепер острів Березань) зупинялися на 2—3 дні слов’яни, що проходили шляхом «з варяг у греки». Тут вони оснащували свої човни щоглами, парусами, реями, необхідними для тривалого перебування на морі. На Березані, а також в селах Вікторівці, Коблевому, Анатолівці, поблизу Миколаєва знайдено залишки залізоплавильних майстерень, знаряддя праці, чимало залізних виробів, а також поховань слов’ян часів Київської Русі. Острів Св. Еферія згадується і в статтях договору київського князя Ігоря з греками 944 року. З літописів відомо, що у південні степи проти половецьких орд вирушали в 1152 і 1183 роках давньоруські князі, в т. ч. київські.
На початку XIII ст. внаслідок частих нападів печенігів, половців, а згодом і татар край майже обезлюднів. Наприкінці XIII ст. тут закріпилася татарська орда Ногая. Протягом другої половини XIV — першої половини XV ст. землі сучасної області (від міста Жовтневого до річки Синюхи) стали ареною воєнних дій литовських князів проти ногайських ханів. В середині XV ст. територія сучасної Миколаївщини була залежною від Литви, а з 1475 року — від Туреччини, крім земель між річками Кодимою, Південним Бугом і Синюхою, загарбаних Литвою, а згодом Польщею, і північно-східної частини лівобережжя Південного Бугу, історія якої з кінця XV ст. тісно пов’язана з історією запорізького козацтва. Межовий запис, складений 1705 року російськими і турецькими уповноваженими, офіційно визначив кордон, який ще в XVI—XVII ст. фактично існував між Запоріжжям і Туреччиною. Він простягався від сучасного міста Первомайська (до якого прилягали також землі, захоплені Польщею) униз по Бугу, до його лівої притоки Сухого Ташлика, звідки повертав майже прямою лінією на південний схід, перетинаючи річки Мертвовод, Громоклію, Інгул, Висунь, Інгулець. Освоюючи південні степи, козаки засновували хутори і дрібні поселення. На початку 70-х років XVIII ст. козачих хуторів-зимівників налічувалося: вздовж Бугу — 7, Інгулу — 17, Громоклії — 11, Мертвоводу — 4, Єланця — 5, Сухого Єланця — І2. На території області (в районі сіл Богданівни і Костянтинівни) знаходилася Бугогардівська паланка з центром у Запорізькому Гарді. Важливу оборонну роль відігравали хутір-зимівник у Мигії і споруджений 1676 року опорний пункт під назвою Орел, або Орлик (пізніше — Катериношанець, Ольвіополь).
Найзначнішим прикордонним форпостом, який захищав з півдня від ворогів Російську державу, був Запорізький Гард. Тому не тільки Кіш, але й царський уряд був зацікавлений у зміцненні його укріплень.
Запорізькі зимівники і поселення селян-утікачів з Правобережної України і Росії виникали також у південно-західній частині сучасної області. Серед них були села Олексіївське (територія сучасної Нової Одеси і Троїцького) та Соколи (територія сучасного Вознесенська). Запорожці брали участь у російсько-турецькій війні 1735—1739 рр. З їх допомогою у 1737 році російські війська оволоділи Очаковом.
Козацьке населення краю не було соціально однорідним. За часів гайдамаччини низи запорізького козацтва підтримували гайдамацькі загони, переховуючи повсталих у Запорізькому Гарді, на Мигіївських островах тощо. Нерідко, захищаючи своїх побратимів, вони вступали в жорстокі сутички з польськими карними загонами.
Під час Коліївщини (1768 рік) козацька біднота через Гард на Бузі та іншими шляхами безперервно великими загонами йшла до гайдамаків. У цей час особливо загострюються класові суперечності серед козацтва. Так, запорізький старшина Головко доносив з Гарду в Кіш, що запорожці загрожують його вбити за виконання ордерів про знищення гайдамаків і звільняють тих гайдамаків, яких отамани ухвалили покарати. Полковник Прогнойської паланки (Кінбурнський півострів) Федір Великий писав кошовому отаману, що заворушення сіроми викликають велику тривогу у заможних козаків, які володіють зимівниками.
У червні 1768 року на території сучасної Первомайщини діяв загін одного з ватажків Коліївщини Семена Шила, який розгромив поляків у містечку Палійове Озеро, потім взяв Балту і Голту, де під захистом ханських каймаканів переховувалися шляхтичі. Стурбований нападом гайдамаків па землі, підвладні Туреччині, що загрожувало новою війною з турками, та побоюючись впливу повстанців на широкі маси трудящих, царський уряд допоміг польській шляхті придушити Коліївщину. Щоб показати турецьким властям непричетність до Коліївщини, царський уряд вирішив покарати найголовніших керівників повстання на російсько-турецькому кордоні в Орловській слободі. Залізняка і 70 його товаришів шмагали батогами, після чого засудили на заслання. Однак цим не вдалося запобігти новій війні з Туреччиною. Версія балтського каймакана, підкупленого французьким консулом, про те, що нібито напад на Балту зробили не гайдамаки, а регулярні російські війська, стала приводом для оголошення Туреччиною у 1768 році війни Росії.
Початок війни супроводжувався спустошливими нападами кримських татар на села й хутори півночі сучасної області. Вороги спалили Орел, кілька інших сіл та хуторів, пограбували і забрали в полон близько тисячі мирних жителів. Активну участь у цій війні брали козаки Бугогардівської та Інгульської паланок. Після закінчення війни Росія стала чорноморською державою. За Кючук-Кайнарджійським миром (1774 р.) до неї відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом (східна територія сучасної Миколаївщини), населення яких на той час становило вже понад 12 тис. чоловік.