Миколаїв у роки Великої Вітчизняної війни
З перших днів Великої Вітчизняної війни тисячі миколаївців стали на захист завоювань Великого Жовтня. Палка любов до Батьківщини виявилась насамперед у масовому добровільному бажанні вступити до лав Червоної Армії. Будівельник Г. Семиліт у своїй заяві до військового комісаріату писав: «Троє моїх синів в армії, двоє призвані зараз, прийміть і мене. Я разом з своїми синами буду бити ворога». Робітники Чорноморського суднобудівного заводу на своїх зборах заявили: «Всі як один, станемо в ряди народного ополчення і до останньої краплі крові будемо захищати нашу безмежну країну, наші міста і села».
8600 жителів міста, в т. ч. 2800 жінок, записалося в народне ополчення. Були створені три винищувальні батальйони і кілька груп самооборони.
Під керівництвом міської партійної організації промислові підприємства перебудовували свою роботу на воєнний лад. Суднобудівники встановлювали озброєння на теплоходах, баржах, катерах, будували понтони для переправ, ремонтували військові кораблі. Машинобудівники виготовляли корпуси авіабомб і снарядів, гранати тощо. Підприємства легкої і харчової промисловості налагодили виробництво пляшок із запалювальною сумішшю і вибухівки для гранат. Замість призваних в армію чоловіків на промислові підприємства прийшло працювати понад 1,5 тис. жінок. Розгорнулося змагання за економію металу, електроенергії, збільшення випуску воєнної продукції. Раціоналізатори Чорноморського суднобудівного заводу за перший місяць війни заощадили понад 247 тис. карбованців.
Обласний і міський комітети партії заздалегідь розгорнули роботу щодо створення партійного підпілля. В середині липня з Москви за завданням ЦК ВКП(б) в Миколаїв прибув досвідчений розвідник комуніст В. О. Лягін (Корнєв)8, якому було доручено сформувати диверсійну групу в складі комуністів О. В. Соколова, Г. Т. Гавриленка, І. Н. Коваленка, П. П. Луценка, Д. А. Свідерського, О. П. Сидорчука, М. В. Улезка та інших. Пізніше ця група стала керівним центром, навколо якого об’єдналося багато підпільних груп і організацій області.
З кінця липня почалась евакуація устаткування заводів, ТЕЦ, деяких фабрик у глибокий тил країни. Вже на початку жовтня робітники заводів Чорноморського, ім. 61 комунара та «Дормашина» почали виготовляти боєприпаси для Червоної Армії.
У першій половині серпня важкі бої з переважаючими силами ворога на підступах до Миколаєва вели бійці 9-ї та 18-ї армій. Місто захищали частини 30-ї стрілецької дивізії і винищувальні батальйони, які разом з тим забезпечували переправу частин Червоної Армії через Південний Буг. Південнобузький рубіж від Вознесенська до Дніпровського лиману обороняла Дунайська флотилія. З 11 по 13 серпня її кораблі прикривали переправи через ріки Інгул і Південний Буг. Після того, як частини 9-ї армії переправилися на протилежний берег, Дунайська флотилія з боями прорвалася з Миколаєва до Херсона.
Завдяки енергійній діяльності командира Миколаївської військово-морської бази контр-адмірала І. Д. Кулешова і комісара бази І. Г. Бороденка з Миколаєва в ці дні були виведені недобудовані крейсери «Фрунзе», «Куйбишев», три тральщики і три транспорти, евакуйовані військові частини, зброя і техніка.
16 серпня 1941 року гітлерівські головорізи ввірвались до міста, де господарювали 31 місяць. В перші ж дні окупації на міському кладовищі вони розстріляли понад 4 тис. чоловік. На правому березі Інгулу в робітничому селищі Темводі фашисти створили табір для військовополонених. Тут щодня вмирали від голоду, замерзали в холодних бараках, гинули від фашистських куль тисячі радянських людей. Для залякування мирного населення систематично влаштовувалися прилюдні страти. На каторжні роботи до Німеччини було насильно вигнано понад 5 тис. чоловік. Німецьке командування за всяку ціну намагалося поставити собі на службу суднобудівні заводи. Для цього до міста приїздили фашистські верховоди — рейхсміністр Розенберг і рейхскомісар Еріх Кох. Керуючим суднобудівними підприємствами Миколаєва і Херсона було призначено адмірала фон Бодеккера. Фашисти навіть розробили план відбудови і реконструкції «Південної верфі» — так вони назвали Чорноморський суднобудівний завод. Але за весь час окупації було налагоджено лише випуск чавунних плит, ресор для автомашин та ремонт вагонів.
Підпільні організації очолили боротьбу трудящих Миколаєва проти гітлерівців. Однією з перших розгорнула діяльність група В. О. Лягіна. В листопаді 1941 року спалахнули склади пального, споруджені окупантами в центрі міста на території парку культури та відпочинку ім. Петровського. Згоріло 15 автомашин, 20 бочок бензину, загинуло кілька солдатів. В грудні того ж року було підпалено склад з обмундируванням, розміщений в підвальному приміщенні взуттєвої фабрики на вулиці Радянській. Натхнені перемогою наших військ під Москвою, миколаївські підпільники в січні 1942 року в парку ім. Петровського здійснили ще одну диверсію. Цього разу знищено 20 автомашин, 10 мотоциклів, майже 30 тонн пального і багато запасних частин до автомашин. В березні на військовому аеродромі за Інгульським мостом підпільники знищили 20 літаків, 25 авіамоторів і велику кількість пального. Група В. О. Лягіна також друкувала та розповсюджувала серед жителів міста листівки, сприяла звільненню юнаків і дівчат, яких гітлерівці відправляли до Німеччини.
Крім цієї групи, в Миколаєві у 1941—1942 рр. діяло ще кілька підпільних груп. Серед військовополонених проводила роботу група комуніста П. Я. Защука, який до війни працював завідуючим відділом кадрів Миколаївської облспоживспілки. В грудні 1941 року на Чорноморському суднобудівному заводі організував групу кандидат в члени ВКП(б) В. В. Бондаренко. Патріоти проводили антифашистську агітацію, поширювали інформацію про становище на фронтах Вітчизняної війни. В кінці цього року розгорнула антифашистську діяльність група, яку очолив секретар підпільного бюро Центрального райкому партії Т. М. Морозов (до війни — секретар райкому партії в Ровенській області). 1942 року на суднобудівних заводах виникли підпільні групи конструктора М. Т. Гончарова і майстра І. В. Козодерова. У травні в районі Миколаєва за завданням Генерального штабу висадилась розвідувальна група на чолі з комуністом В. І. Андрєєвим (Палагнюком). Встановивши зв’язки з місцевими групами, Андреев координував їх діяльність. За його завданням юні патріоти Шура Кобер і Вітя Хоменко з великими труднощами у вересні перейшли лінію фронту, доставили в Москву цінні розвідувальні відомості і успішно повернулись назад.
До підпільної роботи залучалось все більше патріотів, створювались нові підпільні групи, боротьба ставала більш організованою, 30 вересня сформувався «Миколаївський центр» у складі П. Я. Защука, П. А. Комкова, Ф. О. Воробйова, В. І. Соколова, В. В. Бондаренка. З метою конспірації В. О. Лягін, що був ініціатором його створення, до складу «Центру» не увійшов. В листопаді гестапівці, яким вдалося напасти на слід підпільників, заарештували Ф. О. Воробйова, П. Я. Защука, В. І. Соколова. У грудні гітлерівські кати повісили на базарному майдані міста велику групу підпільників, у числі яких були й піонери Шура Кобер та Вітя Хоменко. Поранений В. В. Бондаренко змушений був піти у глибоке підпілля, а П. А. Комков — тимчасово перебратися до Херсона. В лютому 1943 року гітлерівці схопили й керівника підпілля В. О. Лягіна. Радянський розвідник до кінця виконав свій обов’язок комуніста і залишився вірним сином Радянської Батьківщини. 17 липня 1943 року фашисти його розстріляли.
Незважаючи на великі втрати, жорстокий терор гітлерівських окупантів, підпілля продовжувало жити і боротися. З липня 1943 року до «Миколаївського центру» входило близько 50 чоловік, які активно боролися проти німецько-фашистських загарбників. Миколаївські патріоти перешкоджали окупантам використовувати промислові підприємства: виводили з ладу верстати, машини, лабораторії тощо. В результаті саботажу, організованого підпільною групою М. Т. Гончарова, на Чорноморському суднобудівному заводі було зірвано відбудову стенда для випробування дизелів, а ремонт 60-тонного молота тривав 6 місяців замість 20 днів за нормою, на кілька місяців затягнувся ремонт двох кранів. Багато робітників і службовців не виходили на роботу, коли треба було терміново ремонтувати вагони, баржі, військові катери. Патріоти виводили з ладу важливі об’єкти. Інженер Д. Костін та механік С. Бодаш не дали можливості гітлерівцям підняти і здати до експлуатації плавучий док. Ще в листопаді 1941 року вони затопили цю величезну споруду в Бузькому лимані. Влітку 1942 року на румунському пароплаві, що ремонтувався в Миколаєві, було висаджено в повітря котел, за що окупанти заарештували 30 робітників. В кінці 1943 року гітлерівці почали демонтувати устаткування промислових підприємств, намагаючись знищити ті об’єкти, які не могли вивезти. Та патріоти зірвали виконання цього злочинного задуму.
За героїзм і мужність, виявлені в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів, багато учасників підпілля відзначені високими урядовими нагородами. Іменами мужніх патріотів, які віддали своє життя за свободу і щастя радянського народу, названо вулиці, школи, сквери, кращі піонерські дружини міста. Молодь республіки на зібрані кошти збудувала в Піонерському сквері міста пам’ятник юним героям Шурі Коберу і Віті Хоменку.
В ніч на 26 березня 1944 року, коли війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського підійшли до Миколаєва, в порту висадився десант, який своїми діями в тилу мав завдання не допустити руйнування порту і прискорити визволення міста.
У складі десанту, очолюваного старшим лейтенантом уродженцем Харківщини К. Ф. Ольшанським, були воїни різних національностей — росіяни М. В. Коновалов і П. П. Артемов, українці В. І. Киненко і Г. І. Ковтун, білорус О. С. Лютий, татарин А. Д. Абдулмеджидов, азербайджанець А. А. Мамедов, киргиз А. М. Хайрутдинов, адигеєць Абубачір Чуц та інші. Десантники, яких провів рибалка з Жовтневого А. І. Андреев, зняли ворожу варту і зайняли оборону в районі нового елеватора. Вранці фашисти виявили десант. Три батальйони піхоти кинулись на штурм позицій радянських воїнів. Розгорівся запеклий бій, який тривав дві доби. 18 атак відбили ольшанці. На полі бою гітлерівці залишили понад 700 чоловік вбитими і пораненими. Радянські бійці утримували маленький плацдарм аж до підходу частин 28-ї армії. З 68 десантників залишились живими лише 12. Батьківщина високо оцінила подвиг мужніх воїнів. За героїзм і відвагу всім їм у квітні 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А через 20 років цього високого звання посмертно удостоївся і провідник загону А. І. Андреев. Одна з вулиць міста названа ім’ям старшого лейтенанта К. Ф. Ольшанського, інша — імені 68 десантників.
При визволенні Миколаєва відзначились війська 5-ї ударної армії генерал-полковника В. Д. Цветаева, 28-ї армії генерал-лейтенанта О. О. Гречкіна, 6-ї армії генерал-лейтенанта І. Т. Шлеміна, 2-го гвардійського мехкорпусу генерал-лейтенанта танкових військ К. В. Свиридова, 17-ї повітряної армії, якою командував В. О. Судець (нині маршал авіації). 11 з’єднанням і частинам присвоєне почесне найменування «Миколаївських», у т. ч.: 2-му гвардійському мехкорпусу, 86-й гвардійській стрілецькій дивізії під командуванням полковника В. П. Соколовського, 108-й гвардійській стрілецькій дивізії полковника С. І. «Дунаева та іншим частинам і з’єднанням.
20 артилерійськими залпами салютувала Москва доблесним визволителям Миколаєва.
Зразки високої відваги в жорстоких боях за місто виявили сотні воїнів Червоної Армії. Син казахського народу, гвардії сержант комуніст Джукумбалієв особисто знищив 3 кулемети ворога, чим забезпечив просування вперед свого підрозділу. Батальйон, яким командував колишній секретар ЦК ЛКСМУ по кадрах гвардії капітан 3. І. Пипенко, одним з перших увірвався на вулиці міста. Командир посмертно нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.
Нещадно громили ворога на фронтах Вітчизняної війни тисячі уродженців Миколаєва. 25 з них присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. В їх числі — І. Л. Карабут, виходець із сім’ї потомствених корабелів. Героїчно воював у районі Новоросійська М. П. Кирилов. В одному з боїв за оволодіння містом взвод морських піхотинців під його командуванням знищив три танки і понад 100 солдатів та офіцерів. М. П. Кирилов брав участь у визволенні Румунії і Болгарії, був тричі поранений. Тепер він працює начальником цеху на одному з підприємств Миколаєва. Ім’я льотчика-винищувача гвардії-майора М. П. Дмитрієва, який збив 15 ворожих літаків, вирізьблене на мармуровій дошці на одній з площ Братіслави. Син суднобудівника льотчик В. О. Гречишников у серпні 1941 року брав участь у нальотах радянської авіації на Берлін. Восени того ж року в бою під Тіхвіном він спрямував палаючий літак на колону ворожих танків, повторивши подвиг Миколи Гастелло. Навічно занесена до списку одного з військових підрозділів уродженка Миколаєва головстаршина Г. К. Петрова, посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу за подвиг, здійснений при форсуванні Керченської протоки.
На бойовому посту загинула секретар Миколаївського обкому ЛКСМУ Г. Л. Дівіна, посмертно нагороджена орденом Червоного Прапора.
Миколаївець А. Г. Дяченко партизанив у Харківській області, потрапив у полон. В Італії утік з табору в гори — до італійських партизанів, які допомогли йому перебратися на територію Югославії. На початку 1944 року у складі Базовишської Червонопрапорної партизанської бригади був сформований Російський батальйон. Командиром його призначили А. Г. Дячейка. Свій бойовий шлях він закінчив 6 травня 1945 року комбригом Першої Російської ударної бригади Народно-визвольної армії Югославії.
Відступаючи під ударами Червоної Армії, окупанти намагалися зрівняти місто з землею. Були зруйновані суднобудівні заводи, електростанція, залізничні колії, 15 причалів морського порту, вокзал, три хлібозаводи, 106 магазинів, 7 шкіл, З театри, музеї, лікарні, готелі і 317 кращих житлових будинків, знищено або вивезено устаткування заводів «Дормашина», чавуноливарного і механічного, м’ясокомбінату, парфюмерної, макаронної фабрик та ін. підприємств. На час визволення в місті налічувалося тільки 65 тис. жителів проти 169 тис. чоловік у 1939 році.