Освіта і культура Миколаївської області на початку XX століття
Боротьба трудівників Миколаївщини, як і всієї України, за соціальне визволення проти царизму була нерозривно зв’язана також з рухом за розвиток національної культури, справи охорони здоров’я. Прогресивні медичні працівники, лікарі-ентузіасти наполегливо шукали шляхів поліпшення санітарного стану населення. Так, М. Д. Горбенко вперше в Херсонському повіті організував медичну допомогу дітям і створив у Березнегуватому дитячі сезонні ясла. Лікар В. Ю. Дуброва, працюючи на Новоодеській дільниці, а згодом у Нагартавській лікарні, здійснив поголовну вакцинацію школярів. Він же створив першу в повіті школу доглядальниць, яка пізніше стала першою в губернії школою сестер-жалібниць.
Чимало корисного для розвитку медицини зробили головний лікар Новобузької дільниці, визначний хірург В. С. Гіндін, миколаївські лікарі А. О. Лаврентьев, М. Ф. Таубе та інші. Однак мережа лікувальних закладів і кількість медперсоналу були недостатніми, щоб забезпечити охорону здоров’я трудящих. У 1913 році на території сучасної області діяло лише 39 лікувальних закладів на 1493 ліжка. Один лікар обслуговував понад 20 тис. населення, а одне ліжко припадало на 1860 жителів. Ще в 1867—1868 рр. земства створювали в сільській місцевості лікувальні дільниці на чолі з лікарями (по 2—3 на повіт) і вводили посади волосних фельдшерів, згодом — земських дільничних фельдшерів. Кожен з них завідував приймальною палатою на 2—4 ліжка. На території сучасної області таких фельдшерів було тільки 6. Щороку реєструвалося кілька тисяч випадків захворювання на віспу, тиф, холеру та інші хвороби. З кожної тисячі новонароджених 276 вмирало, не проживши й року.
Особливо страждали від хвороб, антисанітарії наймити і заробітчани, які прибували сюди в пошуках шматка хліба. І хоча міста Миколаїв, Вознесенськ, містечка Голта, Богопіль, Мостове, Новий Буг наприкінці XIX — на початку XX ст. були великими ринками найму сільськогосподарських робітників, ці люди мешкали в не-пристосованих для житла бараках, які не захищали їх від непогоди. Ось як описував журнал «Жизнь» умови життя наймитів-заробітчан на прийомному пункті у Миколаєві: «Якщо вночі йшов дощ, то вранці завжди можна бачити, як вздовж тину висять свити, рядна і всяке лахміття, під яким намагається заховатися від дощу цей нещасний люд. Якщо ж дощ іде кілька днів підряд, так, що свити й інший одягне встигають просохнути, то робітники, яким не вдалося сховатися від дощу, так і сидять на сирій землі».
На тяжкі умови життя, погане житло, їжу, одяг наймитів звертали увагу прогресивні земські лікарі, які залишили нам описи поневірянь трудящих. Ці відомості містяться в таких працях, виданих у 90-х роках XIX ст. у Херсоні, як «Сільськогосподарські робітники і організація за ними санітарного нагляду в Херсонській губернії» Н. І. Тезякова, «Становище робітників у сільському господарстві в санітарному відношенні» В. В. Хижнякова та інші.
У сільськогосподарських робітників спецодягу по суті не було. Так наймити-чабани власноручно шили собі штани з овечої шкіри, куртку, баранячу гостроверху шапку, постоли, взимку вони носили кожух або бурку з овечої вовни.
У 90-х роках XIX ст. на Миколаївщині побував О. М. Горький. Спостерігаючи тяжке життя і побут селян сучасних Новоодеського та Березанського районів, він написав оповідання «Вивід» і «На солі». Ось як змальовує письменник важку-працю робітника-добувача солі: «Жінки згрібали її (сіль—авт.), з лопатами в руках, по коліна топтались у блискучій чорній грязюці і якось дуже мертво, без криків і гамору, повільно і стомлено ворушились їх брудно-сірі постаті на чорному, блискучому тлі масної солоної та їдкої «ропи», як називають цю грязюку… У три погибелі зігнуті над тачками робітники тупо й мовчазно рухалися вперед. Колеса тачок нили і вищали, і цей стук здавався дразливо тужним протестом, що був адресований небу і виходив з довгого ряду людських спин, звернених до нього. З монотонного вищання тачечних коліс грубою й різкою нотою виділявся басовитий голос кладільника, який солоно лаяв робітників-возіїв, що зсипали з тачок до його ніг сіль, яку він, поливаючи водою з відра, владновував у довгасту піраміду». Долю селян пореформеного періоду (в межах сучасного Жовтневого району) описав також у невеличкому оповіданні «Те, чого не було» письменник В. М. Гаршин.
Низьким був загальний рівень грамотності населення краю. 1897 року в Херсонському повіті налічувалося 27 проц. письменних, в Ананьївському (без повітового центру) — 16 проц., у Миколаєві — 45 проц., в Очакові — 38 проц., у Вознесенську — 35 проц., в Ольвіополі — 26 проц. Витрати на народну освіту навіть у Миколаєві не перевищували 5,4 проц. бюджету. 1885 року в Херсонській губернії у віданні земства і міністерства народної освіти було 307 шкіл, на кінець XIX ст. загальна кількість початкових шкіл, у т. ч. церковнопарафіяльних, досягла 1756. А на 1 січня 1912 року в губернії було 896 земських шкіл. При деяких з них створювалися ремісничі відділення або класи. Все ж багато дітей сільської бідноти і робітників не могли здобути навіть початкову освіту. В 1912 році 40 проц. дітей шкільного віку залишалося поза школою. Заборонялося викладання рідною мовою.
Але і в умовах жорстоких переслідувань царизму в краї розвивалася передова культура, що сприяла становленню революційної свідомості народних мас, кликала трудящих до боротьби проти соціального гноблення, самодержавства.
Дух протесту проти експлуататорів, боротьби проти можновладців несли в маси такі класичні твори української драматургії, як «Назар Стодоля» Т. Г. Шевченка, «Сава Чалий» І. К. Карпенка-Карого, що їх дивилися миколаївці у виконанні видатних українських акторів — М. К. Заньковецької, П. К. Саксаганського, М. К. Садовського та інших, концертні виступи корифеїв мистецтва братнього російського народу — композитора М. П. Мусоргського, співака Ф. І. Шаляпіна, артистів М. С. Савіної і В. Ф. Коміссаржевської.
Досить сильними були демократичні тенденції в Південнослов’янському пансіоні, відкритому в кінці 60-х років XIX ст. у Миколаєві для болгарської молоді. З пансіону вийшло багато видатних діячів болгарського визвольного руху, що сталося під безпосереднім впливом одного з найвидатніших болгарських революціонерів — поета Христо Ботева, який не раз бував у Миколаєві і спільно з ініціатором відкриття пансіону Тодором Минковим організував набір добровольців для визволення болгар від турецького гніту. Героїчна боротьба балканських народів— сербів і болгар — проти вікового турецького іга викликала велике співчуття демократичних сил Миколаєва. «Не знаю, чи є в Росії таке місто, де можна було б знайти стільки добровольців, що бажають битись за свободу слов’ян, скільки в Миколаєві» — писав Т. Минков 1876 року.
Прямим відгуком робітників і представників передової інтелігенції Миколаївщини на революційні події 1905 року була складена ними революційна пісня «В город Николаев, на французский завод три тысячи рабочих собрались на сход», розповсюджувались також пісні про повстання чорноморських моряків на чолі з лейтенантом П. П. Шмідтом.
Висловлюючи гнівний протест проти самодержавства, миколаївці у своїй пісні прямо застерігали царя Миколу II: «Що ти посіяв, те й пожнеш».
Пісні про героїчний подвиг повстанців-чорноморців і їх керівника П. П. Шмідта, що перебували в Очаківській тюрмі, а потім були страчені на острові Березані, сповнені осудження дій царського уряду, прославляють героїв-борців проти самодержавства.
Спи же тихо, борец,
Пусть свободы венец
Над тобою, как солнце, сияет…
На революційних мітингах і сходках поряд з «Варшав’янкою», «Марсельєзою», «Шалійте, шалійте, скажені кати» миколаївці співали пісні на слова активного учасника революційного руху, соціал-демократа, робітника О. М. Гмирьова, твори якого сповнені глибокої віри в неминучу перемогу робітничого класу, світле майбутнє — соціалізм.
Так відповідали трудящі Миколаївщини і їх авангард — робітничий клас на свавілля царського уряду і всілякі спроби українських буржуазних націоналістів, великодержавних шовіністів, єврейських націоналістів, які намагалися посіяти розбрат серед трудящих різних національностей, нацьковували один народ на інший. Інтернаціональна сутність нового пролетарського мистецтва сприяла згуртуванню всіх трудящих краю для рішучої боротьби проти спільного ворога — самодержавства і капіталізму, за новий справедливий суспільний лад.
З лекціями і бесідами на технічні, природничо-наукові і медичні теми виступали перед населенням ентузіасти освітньої роботи, члени товариства морських лікарів, заснованого ще у 1867 році, і відділення Російського технічного товариства (засноване у 1869 р.), першим головою якого був відомий вчений у галузі реактивної техніки К. І. Константинов. Це товариство періодично влаштовувало промислово-технічні і сільськогосподарські виставки. Щороку в березні на території Миколаївщини проводилися шевченківські свята. На цих святах виконувались кантата «Б’ють пороги» (слова Т. Г. Шевченка, музика М. В. Лисенка), «Жалібний марш» М. В. Лисенка, кантата «Пам’яті Шевченка» композитора К. Г. Стеценка. Представники місцевої прогресивної інтелігенції — аматори ставили уривки з п’єси «Невольник», опери «Катерина», написаної уродженцем Миколаєва композитором М. М. Аркасом. По закінченні свята його учасники слухали шевченківський «Заповіт». Постійним диригентом і хормейстером на цих святах був Г. Ф. Манілов, в радянський час — заслужений діяч мистецтв УРСР. Напередодні першої світової війни було відкрито Миколаївський історико-археологічний музей і музей образотворчого мистецтва ім. В. В. Верещагіна. На початку XX ст. група інтелігенції Голти заснувала товариство благоустрою, на приватні пожертвування 1908 року тут було відкрито бібліотеку. Аматорські концерти і вистави влаштовувало й «Товариство піклування про народну тверезість». Певну освітню роботу серед населення проводили також відділення технічного товариства, товариства лікарів тощо.
Напередодні першої світової імперіалістичної війни на Миколаївщині в її сучасних межах жило понад 700 тис. чоловік — представники майже 40 національностей, в т. ч. українців — 67 проц., росіян — 17 проц. Найбільш численними серед інших національностей були євреї, німці, білоруси, поляки, болгари.
На цей час у краї була порівняно розвинута промисловість і сільське господарство, що зумовлювалося насамперед технічною реконструкцією суднобудування, яка розпочалася 1911 року, і збільшенням хлібного експорту. У 1912 році було поглиблено до 30 футів Очаківський канал. Одночасно закінчувалося будівництво залізничних віток, що зв’язували Миколаїв з Одесою, Херсоном, Снігурівкою.