Відбудова народного господарства на Миколаївщині
Наприкінці січня 1920 року частини 14-ї Радянської армії (командармі. П. Уборевич) у складі 41-ї і 45-ї дивізій (начдиви О. М. Осадший і Й. Е. Якір) та кавалерійської бригади Г. І. Котовського завдали нищівного удару ворогові. До початку лютого повністю визволено всю територію сучасної області. Після вигнання денікінців у січні 1920 року рішенням Всеукраїнського ревкому Херсонська губернія поділяється на Одеську і Херсонську з центром у м. Миколаєві. В грудні 1920 року Херсонська губернія перейменована на Миколаївську. Тут мешкало 1 419 238 жителів. Площа з населенням 433,9 тис. чоловік становила південну частину території сучасної області. До північної її частини входили 38 волостей Первомайського і Вознесенського повітів Одеської губернії з населенням понад 400 тис. чоловік. Таким чином, на території сучасної області в 1920 році мешкало понад 833 тис. чоловік. Міське населення становило понад 150 тис., у т. ч. у Миколаєві — 108 820, Первомайську — 24 737, Вознесенську — 11 196, Очакові — 5744 чоловіка.
Вже 31 січня 1920 року почав діяти тимчасовий губком партії, до якого ввійшли члени Миколаївського підпільного комітету, а 5 лютого на пленарному засіданні Миколаївського комітету КП(б)У, ревкому і політвідділу 41-ї дивізії створено губком КП(б)У та губревком. У цей час до Миколаєва прибули з ЦК КП(б)У С. С. Крижанівський, який став головою губкому, і О. В. Луговий, що очолив відділ роботи на селі. На початку лютого почала виходити газета «Известия» — орган Миколаївського губернського революційного комітету. Створювались волосні партійні комітети і партосередки. На 3 квітня 1920 року в губернії було 106 партосередків і в них — 829 комуністів. А 12—15 травня відбулася перша губернська конференція КП(б)У.
На місцях організовувались повітові, волосні і сільські ревкоми. Проте до них нерідко проникали представники дрібнобуржуазних партій — боротьбистів, борьбистів. Губернський і повітові партійні комітети вживали заходів для зміцнення органів влади комуністами.
Утвердивши революційний порядок, ревкоми передавали свої повноваження виконкомам новообраних Рад. У квітні 1920 року відбувалися вибори до міських і сільських Рад та волвиконкомів, наприкінці квітня — на початку травня — повітові з’їзди Рад, що обрали повітвиконкоми, а 20—23 травня — 1-й губернський з’їзд Рад. Під час виборів до Рад переважна більшість виборців у містах, селах, волостях віддала свої голоси за список № 1 (комуністів), у якому першим було названо ім’я В. І. Леніна.
Відновлювали свою діяльність комсомольські організації.
З 16 лютого 1920 року починає діяти губернське оргбюро комсомолу. На 13 листопада 1920 року у Вознесенському і Первомайському повітах Одеської губернії було 35 комсомольських осередків, в яких налічувалося 1550 членів спілки. В усій губернії на 15 вересня у 52 осередках перебувало на обліку 2527 комсомольців. Під керівництвом партійних організацій зміцнювалися профспілки, що вели рішучу боротьбу з меншовиками, які пробрались до їх керівних органів. Значну роль у цьому відігравала газета «Власть труда» — орган губернської ради профспілок.
Розгорталося господарське і культурне будівництво. Ще на початку лютого 1920 року створюється губернський раднаргосп, у травні і наступні місяці — відділи губвиконкому, в т. ч. земельний, народної освіти (при ньому комісія лікнепу) тощо. Через нестачу сировини, палива і робочих рук здійснювалася сувора централізація виробництва на підприємствах, більш удосконалених технічно, вироблялася лише найнеобхідніша продукція, в першу чергу для фронту. У червні 1920 року за розпорядженням Ради Народних Комісарів РРФСР з Баку для потреб миколаївських суднобудівних заводів було відправлено 500 тис. тонн нафти. Робітники Москви тоді ж надіслали для суднобудівників багато робочого одягу. Робоча сила, а також усі наявні матеріали — паливо, метал тощо зосереджувалися на підприємствах, які визначали промисловий профіль губернії (розвиток вітчизняного флоту) і постачали продукцію для потреб відбудови сільського господарства. Важливим завданням була відбудова залізничного транспорту. Миколаївські заводи, які випускали вагони, було віднесено до групи ударних. Великі підприємства об’єднувалися та підпорядковувалися Центральному правлінню важкої промисловості. На базі середніх підприємств створювалися трести і комбінати. Одночасно відбувався процес кооперування кустарів. У грудні 1920 року в губернії (крім Дніпровського повіту) зареєстровано і затверджено статути 126 трудових виробничих артілей.
На селі здійснювалися аграрні перетворення згідно з законом Всеукраїнського ревкому від 5 лютого 1920 року. Землею наділялися насамперед найбідніші селяни, сільськогосподарські робітники, сім’ї червоноармійців. По всіх 132 волостях губернії проводилися землевпорядні роботи. Безземельні і малоземельні селяни одержали безкоштовно 81,5 проц. усієї землі губернії—3 млн. 610 тис. десятин. Губраднаргосп протягом січня—вересня 1921 року передав губземвідділу для розподілу між бідними селянами 1500 плугів, 260 букерів, 400 борін, 242 сівалки, 28 молотарок та інші знаряддя праці. В ході земельних перетворень виникали господарства соціалістичного типу.
На кінець 1920 і початок 1921 року в губернії вже було близько 100 колективних об’єднань.
Важливу роль у зміцненні союзу робітничого класу з трудящим селянством відігравала допомога робітників селянам у проведенні виборів до органів влади, постачанні сільськогосподарських знарядь тощо. В різних пунктах губернії відкривалися майстерні для ремонту сільськогосподарського інвентаря. В Одбідо-Василівській, Висунській, Казанківській, Калузькій, Троїцько-Сафонівській волостях створювалися кущові, а в Березнегуватому, Снігурівці, Засіллі — сільські прокатні станції. Зміцнювалися також зв’язки міської і сільської молоді. Зокрема, комсомольський осередок заводу «Наваль» шефствував над осередками Нового Буга і Богоявленська, комсомольський осередок станції Миколаїв — над Новопетрівським осередком. Часто влаштовувалися спільні збори молоді міста і села, вечори запитань і відповідей; комсомольці міст збирали бібліотечки для сільських осередків.
За допомогою робітничого класу трудяще селянство, долаючи опір куркулів, виконувало продрозверстку. На початок липня 1920 року в губернії заготовлено понад 8 млн. пудів хліба. Село подавало допомогу Червоній Армії і робітникам міста під час «тижнів фронту», «тижнів продовольства». Значну кількість продовольства було відправлено трудящим Москви, Петрограда та інших міст Радянської Росії.
Для залучення селян до державного і господарського будівництва багато зробили комнезами, які об’єднували сільську бідноту і частину середнього селянства. На 1 вересня в губернії налічувалося 110 волосних і 1 тис. сільських КНС4. Комнезами були організаторами перших колективних господарств, дбали про впровадження прогресивних сівозмін і досягнень агротехнічної науки. У жовтні 1920 року губернський з’їзд КНС намітив заходи для збільшення числа прокатних станцій, показових полів, волосних і сільських майстерень, агрономічних шкіл, курсів, лабораторій. Важливу роль у згуртуванні трудящого селянства навколо влади Рад відіграла газета «Незаможний селянин», яка почала виходити 1920 року. КНС брали активну участь у боротьбі проти засилля куркульства, в проведенні мобілізацій до Червоної Армії.
На початок червня 1920 року губком партії відрядив на польський фронт 250 комуністів. Багато робітників пішло до Червоної Армії по профспілковій мобілізації. Тільки з Миколаївського повіту виїхало близько 3 тис. добровольців. Трудящі Первомайського повіту щоденно відробляли 2 години понад норму у фонд допомоги червоним бійцям 14-ї Армії, що воювала проти польських інтервентів. У травні 1920 року по території сучасної області проходила маршем (від Перекопу до Проскурова) 8-а кавалерійська дивізія червоних козаків В. М. Примакова. Трудящі Миколаївщини постачали її всім необхідним.
У червні—липні 1920 року Дніпровський повіт губернії захопили врангелівці, що наступали з Криму. Вони загрожували Херсону й Очакову. Одночасно у ряді населених пунктів між Миколаєвом і Херсоном (Кисляківці, Станіславі, Снігурівці, Лупареві, Богоявленську та ін.) вибухнули куркульські антирадянські заколоти, якими керували врангелівські й петлюрівські агенти.
Партійні та радянські органи Миколаївщини вживали енергійних заходів для забезпечення розгрому військ Врангеля і куркульських банд. Зміцнювалися укріплені райони вздовж Дніпра і Дніпровсько-Бузького лиману. Було створено Усть-Дніпровську флотилію (командуючий Б. В. Хорошхін), основою якої стали пароплави, відремонтовані і озброєні на миколаївських суднобудівних заводах. Кораблі флотилії, бійці Очаківського укріпрайону, створеного в лютому 1920 року, і частини Херсонської бойової групи, комісаром якої був секретар губкому партії В. М. Ісакович, розгромили куркульські повстання. У червні того ж року органи надзвичайної комісії ліквідували миколаївський відділ створеної в Одесі шпигунської монархічної організації «Азбука», яка сприяла Врангелю. Завдяки мужності і героїзму бійців Очаківської фортеці зазнала провалу спроба білогвардійців проникнути на початку серпня в Дніпровсько-Бузький лиман і захопити Миколаїв.
Тільки Миколаївська повітова організація КП(б)У послала на врангелівський фронт 100 комуністів, взяли до рук зброю тисячі членів профспілок і комсомольців. На червень з Миколаївського повіту на фронт вирушило 3 тис. добровольців, з Первомайського — 4 тисячі. У жовтні за рішенням губернського з’їзду незаможних селян сформовано добровільний кавалерійський полк. В період боротьби з Врангелем на території губернії тимчасово дислокувались війська 1-ї Кінної Армії та 6-ї Армії (командарм А. І. Корк). До цих частин також вступило багато жителів міст і сіл Миколаївщини. А всього за роки громадянської війни тут сформовано близько 20 бригад, полків, дивізіонів і загонів, у т. ч. Миколаївська і Вознесенська бригади, 1-й Антонівський стрілецький полк, 401-й Тридубсько-Балтський полк, 403-й Тилігуло-Березанський полк, 1-й Комуністичний загін особливого призначення та інші. 401-й, 403-й полки та 1-й Комуністичний загін особливого призначення в складі 45-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Й. Е. Якіра брали участь у боях з ворогом на багатьох фронтах. За участь у революції і громадянській війні понад 1,5 тис. миколаївців відзначені урядовими нагородами.
В умовах серйозних економічних і політичних труднощів приступили трудящі Миколаївщини до відбудови народного господарства. Збитки, завдані білогвардійцями та інтервентами промисловості й сільському господарству тільки південної половини території сучасної області, обчислювалися в 16 млн. крб. Становище ще більше загострилося після посухи 1920—1921 рр. Посівні площі скоротилися на 50 проц. Навесні 1922 року в губернії голодувало близько 500 тис. чоловік.
Знову активізувалися куркульські банди, особливо у Вознесенському і Первомайському повітах. У Балтському (до складу якого входили деякий час райони північно-західної частини сучасної області) і Херсонському повітах провокаційною діяльністю займалися релігійні секти баптистів і духоборів, в Одеському повіті підняли голову петлюрівці. В ряді волостей Херсонського повіту мали місце меншовицькі виступи, контрреволюційна діяльність есерів-«народовців», сіоністів. Військові частини, загони міліції, чопів, в яких брали участь і комсомольці, особливо з Привільнянської волості, Новоодеського і Возсіятського осередків, розгорнули рішучу боротьбу проти куркульського бандитизму. Значну роль у боротьбі з засиллям куркульства відіграли організації «Робітземлісу», створені на початку 20-х років у багатьох селах області.
Під керівництвом губернської партійної організації, в якій у 1921 році налічувалося 3600 комуністів, робітники і селяни, долаючи труднощі, самовіддано відбудовували народне господарство. Активними помічниками комуністів були 4 тис. комсомольців.
У лютому 1921 року з ініціативи комуністів станції Миколаїв на всіх підприємствах губернії ширився рух за те, щоб щодня працювати додатково дві години у фонд відбудови. Виявом трудового героїзму були комуністичні суботники і недільники. Лише в лютому 1921 року на них працювали 2152 чоловіка, в т. ч. 597 комуністів. Тільки на недільнику відбудови транспорту (лютий 1922 р.) трудились 1116 чоловік. У листопаді 1921 року на честь роковин Великого Жовтня 15 чоловік із губернії було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора УРСР2. Особливо відзначились миколаївські суднобудівники, які внесли значний вклад у відбудову Чорноморського флоту.
1921 року на колишньому заводі Шпехта у Вознесенську почали ремонтувати сільськогосподарські знаряддя, пущено в дію млини, олійниці, при паровозному депо створено майстерню для ремонту сільськогосподарських машин, відкрито бондарські, шевські, кравецькі майстерні. Та через гостру нестачу палива, металу, електроенергії 50—60 проц. виробничих потужностей 5 промислових об’єднань Миколаївщини (24 підприємства) до кінця 1922 року недовантажувалися. На 1 жовтня 1922 року в губернії налічувалося 7289 безробітних з числа кваліфікованих та 2446 — з числа некваліфікованих робітників.
Великі труднощі переживали робітники й селяни губернії у зв’язку з голодом, викликаним посухою. Під керівництвом губернського комітету допомоги голодуючим, куди ввійшли представники радянських, партійних, профспілкових і комсомольських організацій, при профорганізаціях підприємств і установ створювалися трійки допомоги голодуючим, у сільській місцевості — волосні і повітові комісії для боротьби з голодом. З листопада 1921 до січня 1922 року у фонд допомоги голодуючим губернії надійшло 48 млн. 387 тис. крб.. Тільки на території, що включала південь сучасної області (межі округу 1923—30 рр.), діяло 196 харчувальних пунктів, громадських їдалень, які обслуговували близько 40 тис. дорослих і 61 тис. дітей. Багато допомогли партійним та радянським органам в боротьбі з господарською розрухою й голодом М. І. Калінін і Г. І. Петровський, які приїжджали на Миколаївщину в червні 1922 року на чолі агітпоїзду «Жовтнева революція». Створена при губкомі комсомолу комісія організувала у передмістях колективні городи. Врожай з них ішов голодуючим. ї за цих важких обставин трудящі, вірні своєму пролетарському обов’язку, до початку 1922 року відправили на Поволжя 6 вагонів з продовольством. У серпні 1921 року комсомольці губернії влаштували платні спортивні змагання і зібрали у фонд допомоги російським братам 2 млн. карбованців.
У жовтні 1922 року Миколаївська й Одеська губернії об’єднуються в Одеську. В березні 1923 року в ній створюється 6 округів, у т. ч. і Миколаївський, який 1925 року стає самостійною адміністративною одиницею. До його складу в 1925 році входило 9 районів: Варварівський, Вознесенський, Володимирівський, Ландауський, Миколаївський, Новобузький, Новоодеський, Очаківський, Привільнянський. Площа округу займала половину території сучасної області — її південну частину. Проживало тут 473,3 тис. чоловік, а на 1928 рік — близько 600 тис., у т. ч. у сільській місцевості — 448 тис. чоловік. Інші частини сучасної області входили до Одеського, Первомайського (Тилігуло-Березанський, Благодатнівський, Врадіївський, Доманівський, Кривоозерський, Первомайський райони) та Херсонського округів (Снігурівський, Березнегуватський райони).
Значну допомогу матеріальними ресурсами і кадрами надавали губернії ЦК КП/б/У та уряд республіки. Під керівництвом партійних організацій робітничий клас Миколаївщини успішно відбудовував промислові підприємства. На кінець 1925 року в Миколаївському окрузі було досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва. Стали до ладу 42 великі й середні підприємства. На 1926 рік у цьому окрузі і тих районах Херсонського округу, що входять нині до складу області, діяло 29 державних підприємств з 8140 робітниками, 15 кооперативних — з 484 робітниками. На 16 приватних підприємствах працювало всього 189 робітників. Загальносоюзного значення набули суднобудівні заводи, морський торговий порт у Миколаєві. На базі напівкустарних підприємств розвинулись швейна, трикотажна, парфюмерна та інші галузі промисловості.
Вживалися заходи і щодо відродження сільського господарства. Зростала кількість волосних і сільських прокатних станцій і ремонтних майстерень. Всіляко пропагувалися переваги колективного ведення господарства. Велика увага приділялася радянським господарствам. Для надання допомоги сільським партосередкам у 1922 році губком відрядив під час місячника роботи на селі групу працівників апарату губернських та повітових установ. Було проведено також «тиждень зміцнення сільських партосередків».
На селі поступово відновлювалися довоєнні посівні площі. Для пропаганди колективної праці організовувалися агітаційно-показові тракторні загони, а також показові поля, де широко застосовувалася агрономічна наука. Так, у 1923 році середня врожайність зернових культур на показових полях Березнегуватського району в 1,5—2 рази перевищувала врожайність на селянських землях. Колективну працю пропагували радгоспи, яких 1925 року було на Миколаївщині 235. Помітних успіхів було досягнуто в кооперуванні селян. На початок 1924 року кооперовано 14 917 господарств (20,8 проц. загальної кількості), на січень 1925 року — вже 20 444 (28,5 проц.). Наступного року в Миколаївському окрузі і тих районах Херсонського округу, що входять тепер до складу області, було 10 комун, 179 артілей і 827 інших колективних об’єднань.
У процесі будівництва нового життя зміцнювався братерський союз українського народу з великим російським народом, з трудящими всієї Соціалістичної Батьківщини. Робітничий клас і трудове селянство Миколаївщини палко вітали об’єднання радянських республік, створення Союзу РСР. «Відповіддю на наступ капіталу,— записано в резолюції з’їзду Рад Миколаївського повіту, що відбувся 22 листопада 1922 року, повинен бути єдиний фронт робітників і селян. Першим кроком до цього є Союз Радянських Соціалістичних Республік».
Зростала політична активність трудящих. За ленінським призовом з лютого по квітень 1924 року по Миколаївському округу до партії вступило 1022 чоловіка, в т. ч. 150 комсомольців; до лав комсомолу — 712 юнаків і дівчат. 1925 року в окружній організації на обліку перебувало 3385 комуністів. 1926 року вона зросла на 315 чоловік, 1927-го — на 482, а за перше півріччя 1928-го — на 414 членів. Ще з 1922 року комсомол Миколаївщини взяв шефство над корпусом Червоного козацтва і вирішив виділити на користь червоних козаків 25 проц. врожаю від колективного засіву. Молодь підтримувала тісні зв’язки з бійцями 15-ї Сиваської дивізії, яка була розташована у Миколаєві. В період революційних подій 1923 року в Німеччині в деяких районах засівали по кілька десятин землі на користь МОДРу.
1924 року в Товаристві сприяння повітряному флоту перебувало 15 тис. членів, об’єднаних у 196 осередках, у Товаристві сприяння розвитку хімії — 3 тис. членів, в осередках МОДРу — понад 13 тис. Протягом травня—листопада 1926 року 19 профспілок округу зібрали для допомоги страйкуючим англійським пролетарям 28 190 крб. У відповідь на провокації імперіалізму трудящі округу за кілька місяців 1927 року зібрали на будівництво ескадрильї «Наша відповідь Чемберлену» 14 тис. крб. Комсомол Миколаївщини шефствував над однією з найбойовіших молодіжних організацій Західної України — Львівською.
Вже в перші роки Радянської влади під керівництвом партійних організацій докорінно перебудовувалася справа охорони здоров’я трудящих. 1926 року в Миколаївському окрузі та районах Херсонського округу, що входять тепер до складу області, трудилося 64 лікарі та 36 фельдшерів. Понад 50 медичних працівників обслуговували трудящих Первомайського округу. У 1927—1928 рр. на охорону здоров’я у Миколаївському окрузі відпущено 658,5 тис. крб., кількість медичних закладів порівняно з 1923 роком збільшилася майже в 2 рази. Успішно розв’язувалося завдання ліквідації неписьменності. Вже на кінець 1925 року у Миколаївському окрузі оволоділи грамотою близько 35 тис. чоловік, на кінець 1928 року — 57 тис.; а у Первомайському окрузі на 1928 рік — 55 тис. чоловік. Органи народної освіти ще з початку 1920 року почали відкривати в селах і містах єдині трудові школи. Удосконалювались шкільні програми і підручники. У 1923/24 навчальному році в Миколаївському окрузі було 237 шкіл з 20 925 учнями, а в наступному — 294 школи з 31 595 учнями. Ще в липні 1922 року на Миколаївщині створюються перші дитячі комуністичні організації юних спартаківців. У 1925 році в окрузі було вже 8 тис. юних піонерів, у т. ч. в селах — 5,5 тисячі. Понад 4 тис. безпритульних дітей виховувалось в дитбудинках. 1926 року у Миколаєві почали працювати вечірній робітничий університет (200 слухачів) і підготовчі курси в інститут народної освіти (100 слухачів)5.
На базі Миколаївського вчительського інституту було створено інститут народної освіти (ІНО). При Новобузькій вчительській семінарії відкрили курси для підготовки викладачів української мови і географії України. Спеціалістів високої кваліфікації почав готувати відкритий у серпні 1920 року Миколаївський кораблебудівний інститут.
Замість «просвіт», де здебільшого верховодили антирадянські націоналістичні елементи, виникали нові культосвітні заклади — робітничі клуби, сельбуди, хати-читальні. У 1925 році в Миколаївському окрузі діяло 60 сельбудів і 140 хат-читалень, 119 бібліотек з книжковим фондом 238 862 примірники.
Успішно розвивалося радянське театральне мистецтво. Навіть у буремний 1917 рік у Миколаєві гастролювала театральна трупа — Товариство українських акторів під керівництвом І. О. Мар’яненка з участю М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського, а в театрі мініатюр виступав видатний драматичний актор В. М. Халатов, пізніше народний артист Української РСР і Чечено-Інгушської АРСР. У червні 1920 року виставою «Плоди освіти» Л. М. Толстого в Миколаєві розпочав свою діяльність Перший Радянський театр, а в листопаді наступного року відкрився Державний російський драматичний театр. З 1923 року почав працювати Первомайський робітничо-селянський театр, у якому виступав В. Г. Магар — пізніше народний артист СРСР. Розвивалися такі своєрідні форми самодіяльного театрального мистецтва, як «жива газета», «синя блуза».
Після перемоги соціалістичної революції справжнього розвитку набула музична культура. Ще на початку 1919 року командування і політвідділи радянських військових частин, що перебували в районі Миколаєва, провели облік і мобілізацію всіх музичних та артистичних сил для використання їх у концертній діяльності. 1920 року після вигнання денікінців при відділі агітпропу Губвійськкомату почала працювати музична секція, з участю якої створено великий симфонічний оркестр.
В концертах, що проводилися в Миколаєві та інших населених пунктах сучасної області, брали участь майстри мистецтв, серед них відомий співак А. Мосін, пізніше один з організаторів Державної української опери. Того ж року відкрито народну консерваторію, а при клубі № 3 ім. К. Маркса розпочав роботу струнний оркестр. Виникає чимало хорових колективів, зокрема 1920 року в селах Варварівці (тепер у межах міста Миколаєва), Калинівці (нині Жовтневого району), 1924 року — при клубі на Сухому фонтані і на нинішньому Чорноморському суднобудівному заводі. Певний вплив на розвиток хорового мистецтва Миколаївщини тих років мали виступи 1920 року в області Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу» з Києва під керівництвом видатного українського композитора-класика К. Г. Стеценка і поета П. Г. Тичини.
Багатогранною була народна творчість: словесна, музична, хореографічна, декоративно-прикладне мистецтво тощо. Справжнього розвитку набув декоративний народний живопис, зокрема у формі розписів. Невідомий митець виготовив з гіпсу погруддя Т. Г. Шевченка, яке 1921 року встановлено на постаменті у с. Висунську (нині Березнегуватського району).
Ще 1923 року при газеті «Красный Николаев» створено літературно-творчу групу «Октябрь», в роботі якої брали участь відомий поет Е. Г. Багрицький (1895— 1934), поет Я. 3. Городськой та інші. Газети «Известия» і «Красный Николаев» редагував відомий радянський критик і літературознавець О. П. Селівановський (1900— 1937), у с. Нечаяному (нині Миколаївського району), а згодом у Новій Одесі заввідділом наросвіти та головою волосного і районного виконкомів працював письменник П. С. Ходченко, фейлетоністом газети «Селянська правда» у м. Первомайську працював письменник і журналіст С. Сумний (1897—1960). Виходили і спеціальні літературно-мистецькі видання, зокрема у 1920 році — «Октябрь», що присвячувався третій річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, «Голос красноармейца»— журнал політично-освітнього відділу губернського військового комісаріату. Спочатку як двотижневий додаток до газети «Красный Николаев», а потім як самостійне видання у 1924—1925 рр. вийшло 19 номерів літературно-популярного журналу «Бурав».
Важливі питання економічного і політичного життя трудящих Миколаївщини, досягнення в галузі економіки, охорони здоров’я, освіти й культури широко висвітлювалися на сторінках місцевої періодики 1920—1925 рр.— газет «Красный Николаев», «Червоний плугатар», «Незаможний селянин». Видавалися також «Партийный вестник» — орган губкому партії, історико-партійні видання: «Страницы борьбы» (1923 р.), «1905 год на Николаевщине» (1925 р.), «Октябрь на Николаевщине» (1927 р.).
Після відбудови народного господарства робітничий клас, трудяще селянство Миколаївщини спрямовували зусилля на створення фундаменту соціалістичної економіки. У січні 1926 року відбувся пленум Миколаївського окружкому КП(б)У, який повністю схвалив рішення XIV з’їзду партії і рішуче засудив «нову опозицію». Те ж саме зробила й IX окружна партійна конференція Первомайщини.