Олександрівка, Вознесенський район, Миколаївська область
Олександрівка — селище міського типу (з 1968 р.), центр селищної Ради. Розташована на лівому березі річки Південного Бугу. Відстань до Вознесенська — 15 км, до найближчої залізничної станції Трикратне на лінії Одеса—Бахмач — 3 км. Через село проходить автошлях Миколаїв—Первомайськ. Населення — 7,6 тис. чоловік. Селищній Раді підпорядковані населені пункти Веселий Роздол, Кременчук і Трикратне.
В Абузовій балці та південній околиці села виявлено мезолітичну стоянку (13—9 тис. років тому), поселення та поховання доби пізньої бронзи (XIV—X ст. до н. е.), а також рештки слов’янського поселення VIII—XI ст. н. е. Біля села Кременчука виявлено поселення пізньої бронзи.
На початку XVIII ст. за часів Нової Січі тут засновано зимівники запорожців Бугогардівської паланки. Зручна переправа на правий берег Бугу, широке плесо ріки, багатої на рибу, багата на трави заплава були хорошим місцем для поселення, яке згодом дістало назву Олександрівської слободи.
В 1775 році після ліквідації Нової Січі до слободи перевели полк Бузького козацького війська. Полк цей загалом складався з молдаван, які під час російсько-турецької війни 1768—1774 рр. перейшли на бік Росії. З тих пір молдавани і становлять значну частину мешканців цього села.
У 1774 і 1781 рр. поміщикам О. й А. Вуйчам було відведено 3720 десятин з населенням 126 чоловік, капітану Прозоркевичу подаровано 3,15 тис. десятин земельних угідь та 66 кріпаків. В 1792 році колезький асесор П. Чуйко одержав поблизу Олександрівки 6,13 тис. десятин земель і 51 кріпака. Згодом поміщики покріпачили багато колишніх запорожців і втікачів з центральних губерній Росії. 1810 року в Олександрівці, яка спочатку входила до Ольвіопольського, а з 1801 року до Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, проживало понад 1000 чоловік, я яких 682 були державними селянами, а решта — кріпаками. Під палючим південним сонцем простягалися ряди маленьких і низьких хаток-мазанок з кам’яними огорожами. Посеред села понад трактовим шляхом, що йшов з Києва на Одесу, з’явився шинок. Напроти шинку 1793 року дружина і дочка царського генерала П. Текелія спорудили церкву.
1817 року село стало військовим поселенням. Каторжна праця, суворі покарання, приниження людської гідності — ось характерні риси життя поселенців. Після ліквідації військових поселень у 1857 році переважна більшість жителів стала державними селянами. Крім них, в Олександрівці мешкало 299 поміщицьких селян, які відробляли панщину 4—5, а то і 6 днів на тиждень. Двічі в 1853 і 1859 рр. кріпаки поміщиці Н. Долгорукової рішуче відмовлялися працювати на неї. Лише військовою силою примусили їх скоритися. За уставними грамотами, складеними під час проведення реформи 1861 року, земельні наділи колишніх поміщицьких селян в Олександрівці не перевищували 3—3¼ десятини на ревізьку душу, яких в селі налічувалось 134. Сюди входила, крім орної, садибна земля, вигін, сінокіс.
Державні селяни Олександрівки мали по 4 десятини на ревізьку душу. Про невдоволення жителів села своїм становищем свідчить скарга казенній палаті одного з колишніх керівників військових поселень царського генерала Червинського про те, що жителі Олександрівки вимагають, щоб земля їм була віддана на вічне користування безплатно. 1873 року в доповіді земських чиновників єлисаветградським черговим повітовим зборам зазначалося, що більшість жителів села мають постійну заборгованість за землю.
Наприкінці XIX ст. близько половини господарств Олександрівки не мали робочої худоби. Урожаї на селянських землях були дуже низькі. Траплялося й так, що затрачене на посів насіння не поверталося. Так, в 1875 році селяни збирали з десятини по 1—3 пуди зерна. Понад 20 проц. безземельних змушені були шукати заробітків в інших краях або найматися до місцевих поміщиків і куркулів.
Багато жителів Олександрівки працювало поблизу села на гранітному кар’єрі. Понад Бугом було виявлено незчисленні запаси цього цінного будівельного матеріалу. З 1862 року розпочалася відкрита його розробка. Збуваючи видобутий камінь, підприємці наживали сотні тисяч. Олександрівський граніт дуже високої якості використовувався на будівництві севастопольських доків, ним забруковували вулиці в Одесі і Миколаєві. 1884 року на сільськогосподарській і фабрично-заводській виставках в Одесі гранітний кар’єр нагороджено срібною медаллю. На початку видобувних робіт шліфували граніт шотландці, але невдовзі цю майстерність прекрасно опанували місцеві каменярі. На 1876 рік в Олександрівському кар’єрі працювало 220 шліфувальників, але серед них уже не було жодного шотландця. В 70-і роки на Олександрівських каменоломнях працювало близько тисячі чоловік. Основними знаряддями добування і обробки граніту були зубило, молоток, лом і кувалда. Жили робітники кар’єрів у бараках, землянках, споруджених на околицях села.
У 80—90-х рр. Олександрівна була чималим селом — 614 селянських дворів й 3,5 тис. мешканців. Тут була кінно-поштова станція і заїзд. Відкрилася гончарня, на Бузі — великий водяний млин. У двох школах — двокласній земській та церковнопарафіяльній — навчалося лише 98 хлопчиків і 3 дівчинку. Ці школи тулилися в маленьких і тісних приміщеннях, навчали дітей три вчителі, піп щодня давав уроки закону божого. Медичну допомогу можна було одержати тільки у Вознесенську.
В кінці XIX — на початку XX ст. поглибився процес класового розшарування селянства. 7 тис. десятин землі належало поміщикам Скаржинському, Воронівському. Великі земельні ділянки зосередили в своїх руках куркулі. Так, у І. Базилевича було 342 десятини, С. Трофименка — 200 десятин. А понад 600 селянських дворів володіли тільки 1901 десятиною. Приблизно четверта частина селян зовсім не мала землі. Безземельні наймалися на каменоломні, наймитували у багатіїв, займалися рибальством. Місцеві лихварі позичали рибалкам гроші для придбання човнів, неводів, а ті повинні були всю рибу продавати лише своїм кредиторам за ціну, визначену заздалегідь.
Пробудженню класової свідомості Олександрівської бідноти сприяла революційна робота, яку провадили тут соціал-демократи Вознесенська. Часто селяни збиралися в хаті шевця П. Ф. Негруці, де вчителька С. С. Калита читала їм революційні брошури і листівки. Від неї жителі села дізналися також про повстання на броненосці «Потёмкин».
1905 року олександрівські бідняки почали палити панські маєтки. Для «наведення порядку» властям довелося викликати з Вознесенська війська. Делегація Олександрівських трудящих була учасником нелегального селянського з’їзду, який скликала Вознесенська організація РСДРП.
Внаслідок проведення столипінської реформи 67 селян Олександрівни лишилися зовсім без землі. Понад 500 десятин потрапили до рук куркулів. Так, один з них, Багрин, купивши 70 десятин землі, заснував свій хутір. Він придбав локомобіль, молотарку, сівалку, був лихварем.
Великих бідувань зазнали олександрівці під час першої світової імперіалістичної війни. Багато жінок, залишившись без чоловіків, не могли дати ради й тим клаптикам землі, що мали, і змушені були продавати їх багатіям. Від солдатів в село надходили листи про тяжке становище на фронті. Невдовзі почали повертатися скалічені чоловіки, які розповідали, як гинуть в окопах фронтовики за інтереси царя, поміщиків і капіталістів. Антинародну суть війни роз’яснювали трудящим і закликали до боротьби з царизмом вознесенські більшовики І. Кусков та В. Унтілов.
Дізнавшись про перемогу Лютневої буржуазно-демократичної революції і повалення самодержавства, селяни Олександрівни вийшли на демонстрацію, вимагаючи припинення війни, передачі землі до рук трудового народу. Але куркулі створили т. зв. громадський комітет, який повністю підтримував політику Тимчасового уряду. Поряд з комітетом продовжувала діяти сільська управа.
В листопаді 1917 року до Олександрівки дійшла звістка про повалення Тимчасового уряду, про перші декрети Радянської влади. На вулиці вийшла сільська біднота, робітники каменоломень. їх очолював швець П. Ф. Негруця. Учителі школи В. Я. Отян та С. C. Калита вивели на вулицю учнів. Демонстранти пройшли через село з червоними прапорами і гаслами: «Вся влада Радам!», «Геть буржуазію!». В січні 1918 року жителі села обрали Раду робітничих і селянських депутатів. Рада конфіскувала поміщицьку землю і розподілила її між біднотою по 2,5 десятини на кожного члена сім’ї. Створена селянами бойова дружина вела боротьбу проти контрреволюційних елементів, саботажників, спекулянтів. Рада подбала про відновлення роботи школи.
Але в березні 1918 року село захопили німецько-австрійські війська. Окупанти і їх буржуазно-націоналістичні прислужники знову запровадили старі порядки, грабували населення, катували й розстрілювали радянських активістів. Олександрівські бідняки на заклик більшовиків піднялися на боротьбу за владу Рад. Восени 50 жителів села вступили до партизанського загону Н. І. Урсулова, що діяв у районі сіл Білоусівки, Дмитрівни, Арнаутівки. Загін визволяв від німецьких окупантів і військ гетьмана Скоропадського село за селом. У листопаді 1918 року він визволив Олександрівну. Та невдовзі сюди вдерлися петлюрівські банди.
В березні 1919 року радянські війська 1-ї Задніпровської дивізії разом з партизанським полком І. К. Філіппова та загоном Н. І. Урсулова вигнали петлюрівців. Влада перейшла до рук ревкому (голова І. Користиленко), який головну увагу зосереджував на здійсненні Ленінського декрету про землю та заходів щодо обмеження куркульських господарств, допомозі біднякам реманентом і худобою, на боротьбі з контрреволюційними елементами, організації допомоги Червоній Армії.
26 серпня 1919 року Олександрівку захопили денікінці. 29 січня 1920 року червоноармійці 402-го полку під командуванням Ф. Ю. Криворучка визволили її. Революційний комітет, до якого входили Т. Новиков, А. Абаза, І. Коростиленко, П. Кожевников та І. Спишукт, розподіляв між біднотою конфісковане поміщицьке майно, організовував весняні польові роботи, піклувався про відкриття школи. З ініціативи ревкому в селі відбувся сільський сход, присвячений проведенню «тижня червоноармійця». На ньому трудящі ухвалили: «Жоден мешканець села не залишиться поза участю в допомозі Червоній Армії». Було зібрано багато теплих речей і продовольства для воїнів, кожна сім’я внесла в середньому по 200 карбованців.
В травні 1920 року ревком передав свої повноваження Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, яку очолив бідняк О. М. Секкер. В червні створено комітет незаможних селян. Через місяць почали діяти партійний осередок у складі 5 чоловік і комсомольська організація. Партійну організацію очолив Ф. П. Бобровський, комсомольську — В. І. Михайленко. В липні за ініціативою комуністів і комсомольців були проведені селянські збори, в яких взяло участь майже все доросле населення. В прийнятій резолюції говорилось: «…Ми, селяни Олександрівки, будемо активно боротися за зміцнення Радянської влади, проти куркульських банд, повністю виконаємо продовольчу розверстку, пошлемо червоних добровольців проти Врангеля». План продрозверстки було виконано на 103,5 проц. На врангелівський фронт пішли 26 чоловік молоді. Восени, під час кампанії «натиску на куркуля» у багатіїв було вилучено понад 750 пудів зерна.
Під керівництвом партійної організації, Ради і КНС олександрівці з великою енергією взялися за ліквідацію розрухи після закінчення громадянської війни. Для допомоги селянським господарствам було створено насіннєвий фонд. Уже в 1921 році працювало 4 майстерні ремонту сільськогосподарського реманенту. Багато сільської бідноти об’єдналося в кооперативне товариство «Червоний незаможник», виникло також дві сільськогосподарські артілі — «Зелений поділ» та «Сонце», кожна з яких об’єднала по 14 господарств. Артілі мали 308 га землі. Невдовзі організовано перше сільськогосподарське кредитне товариство, що позичало своїм членам гроші й зерно, видавало на прокат сільгоспмашини, заготовляло хліб. В 1922 році його пайовиками були 100 бідняків і середняків. Того ж року незаможники на зборах, скликаних сільським партійним осередком, створили ще одну артіль — «Шлях до свідомості».
Комітет незаможних селян дбав про доцільне використання придатної землі, заплав, розвитку в селі виноградарства, городництва, садівництва, бджільництва. 1925 року при підтримці партосередку створено садово-виноградне кредитно-кооперативне товариство «Відродження» (згодом «Меліобуг»), Головою товариства селяни обрали ентузіаста артільного господарювання агронома П. Д. Лелеку. Товариство спочатку об’єднало 3 тис. дворів. До нього вступали трудящі й навколишніх сіл — згодом всього згуртувалося 11 тис. чоловік. Держава виділила їм трактори, реманент. Товариство також пропагувало правильне застосування агротехніки, механізації, мінеральних добрив. Селянство наочно переконувалось у перевагах артільного господарювання. Якщо в індивідуальному господарстві гектар пшениці давав 50—60 пудів, то в товаристві 80.
Протягом 1923—1925 рр. завдяки запровадженню непу пожвавилось господарське життя Олександрівки. Посівні площі зросли в 2,1 раза, кращими стали врожаї, збільшилося у 3 рази поголів’я худоби. Працювало 2 парові млини, 7 вітряків, З кузні, 6 крамниць, поліпшилась робота споживчої кооперації, її товарооборот в 1925 році зріс порівняно з 1921 роком в 9 разів, а кількість пайовиків з 52 до 1012 чоловік.
Активно пройшли в травні 1923 року вибори до сільської Ради, які відбувалися під гаслом «Ради — для незаможних!», «Жодного місця в Радах куркулям!». До Ради було обрано понад 68 проц. незаможників. Ще в середині 1920 року в селі відкрито лікарню, де спочатку працював один медичний працівник, а в 1925 році — 3. У двох початкових та семирічних школах 1922 року навчалося понад 400 дітей. Для дорослого населення силами учителів і комсомольців тоді ж організовано 7 шкіл лікнепу, їх відвідувало понад 200 чоловік. Центром культурної роботи на селі став новий сельбуд. Драматичний гурток сельбуду часто ставив п’єси класиків української драматургії і радянських авторів. Працювали також гурток народних інструментів, хорова капела з 100 чоловік, в репертуарі якої були російські, українські, молдавські пісні.
Яскравою сторінкою в історії Олександрівки 20-х років є будівництво гідроелектростанції на Південному Бузі, першої споруджуваної за ленінським планом ГОЕЛРО на Україні, потужністю 400 кіловат. Ленінська ідея електрифікації знайшла в Олександрівці своїх гарячих прихильників і ентузіастів. У 1925 році тут утворилося товариство «Радянська суспільність» для фінансування цієї будови. До нього вступило 6 тис. пайовиків. Біля порогів на Південному Бузі передбачалося спорудити греблю завдовжки 200 метрів, приміщення станції і встановити три турбіни. Будівництво Олександрівської гідроелектростанції завершилося 1927 року. 10 травня відбулося урочисте її відкриття. Привітальну телеграму будівельникам надіслав голова ВУЦВКу Г. І. Петровський. На багатолюдному мітингу виступив заступник голови Раднаркому УРСР О. К. Сербиченко, який сказав: «Звідси, з Олександрівки, розпочинається велике електробудівництво. За цим піде Дніпробуд». Електростанцію назвали іменем відомого діяча Комуністичної партії і Радянської держави B. Я. Чубаря. Лампочки Ілліча засвітились не лише в Олександрівці, айв сусідніх селах та Вознесенську. Енергія станції використовувалася і в сільськогосподарському виробництві — водопостачанні, електромолотінні, зрошуванні полів. Будівництво і пуск Олександрівської ГЕС також демонстрували селянству переваги соціалістичних форм господарювання, переконували в правильності політики партії, створювали передумови для успішного розв’язання завдань наступного етапу соціалістичного будівництва — колективізації.
Здійснюючи лінію XV з’їзду ВКП(б), партійна організація, сільська Рада і КНС закликали сільську бідноту й середняків об’єднуватися в сільськогосподарські артілі. В 1928 році в Олександрівці створилося кілька нових товариств спільного обробітку землі: «Робітнича праця», «Червоний плугатар», «Праця незаможника», «Червоний плуг», «Градінар», а також машинно-тракторне товариство «Змичка». Навесні 1929 року вони злилися на базі товариства «Меліобуг» у кущове об’єднання 13 загальною площею 1369 га. Головою об’єднання став П. Д. Лелека. Держава виділила колективістам 2 трактори, 2 парові молотарки та ін. машини. Того ж року в селі створено 7 колгоспів: ім. XII партз’їзду, ім. Литвинова, ім. Щорса, ім. Чубаря, «Зелений Яр», «Хлібороб» та ім. Вегера.
Колективізація відбувалася в умовах гострої класової боротьби. Куркулі навмисне зменшували посівні площі, ухилялися від хлібозаготівель і підмовляли на це нестійких середняків. В деяких глитаїв сільські активісти виявили по 100 пудів прихованої пшениці. За рішенням загальних зборів колгоспників вороже настроєні до Радянської влади куркульські родини вислано з села, їх хлібні запаси, худобу і реманент передано артілям.
Вже 1930 року олександрійські господарства здали державі понад 1 тис. тонн зерна, близько тисячі тонн овочів, набагато більше того, що могли раніше продати державі одноосібники. В тому ж році колгоспи Олександрівни першими в районі зібрали урожай. А колектив артілі ім. Чубаря восени 1930 року допоміг завершити сівбу озимини сусіднім господарствам. Завдання зміцнення колективних господарств вимагали посилення політичної та організаторської роботи серед колгоспників. За рішенням Вознесенського райкому партії 1932 року в Олександрівці була створена територіальна партійна організація, до складу якої входило 16 чоловік. Комуністи докладали багато зусиль, щоб зміцнити економіку колгоспів. Між колгоспами, бригадами і ланками укладалися договори на соціалістичне змагання. Підсумки його щодня висвітлювалися на дошках показників, в стінній пресі, щодекади і щомісяця обговорювалися на бригадних і колгоспних зборах. В колгоспах села було створено 14 комсомольсько-молодіжних ланок, а на час вивезення хліба в засіки Батьківщини і підготовки насіння до сівби комсомольці організовували ударні бригади. В Олександрівці працював тракторний загін Вознесенської МТС. Трактористи В. П. Палій, C. М. Возіян, І. І. Палій під час сівби 1932 року виконували норми виробітку на 140 проц. Хлібороби артілі «Зелений Яр» вели перед серед колгоспів сільради на обробітку просапних і підготовці до жнив.
В усіх колгоспах підвищувалась культура землеробства. На вирощуванні сільськогосподарських культур впроваджувалися передові методи агротехніки, механізація. Ініціатором запровадження агронавчання колгоспників, снігозатримання, створення бригад для вивезення добрив був колгосп ім. Вегера. Хата-лабораторія артілі ім. XII партз’їзду проводила досліди над 12 сортами пшениці і 18 сортами ячменю. В 1935 році з ініціативи бригадира колгоспу ім. Політвідділу (колишній колгосп «Зелений Яр») I. І. Ткаленка розгорнулося змагання бригад за краще додержання Статуту сільськогосподарської артілі. 5 листопада бригада рапортувала про виконання своїх планів. До 8 жовтня колгосп ім. Політвідділу завершив жнива, хлібоздачу, осінню сівбу, зяблеву оранку.
Ініціатором руху за вирощення високого врожаю зернових і кукурудзи була бригада П. Кивир’яна з колгоспу ім. Політвідділу, яка 1936 року зобов’язалася вирощувати по 25 цнт зернових з га, та бригада П. Москаленка з колгоспу ім. Чубаря, що боролася за 50 цнт зерна кукурудзи з гектара. Напередодні Великої Вітчизняної війни врожай зернових по всіх колгоспах досягав 19 цнт. Кожна артіль мала по 4—5 тваринницьких ферм, по 3—4 вантажні автомашини. 1940 року в артілі ім. Кірова зібрано на круг по 23 цнт соняшнику, по 450 цнт капусти. Колгосп був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Під час польових робіт в кожній артілі було організовано безплатне харчування, побудовані польові табори. У змаганні за високі надої молока перед вела доярка колгоспу ім. Політвідділу С. Ф. Берикул, яка надоювала від кожної корови по 3 тис. кг молока.
В роки довоєнних п’ятирічок значно вдосконалилося видобування граніту. Створено кар’єроуправління. На будовах Москви, зокрема на спорудженні набережних і Московського метрополітену використовувався олександрівський граніт. 1935 року в Олександрівці побудовано коноплезавод.
У сім’ї трудівників села прийшов достаток. Так, в 1937 році в артілі ім. XII партз’їзду на трудодні видано 2 тис. цнт пшениці, 100 цнт соняшнику, 120 цнт олії. Тільки пшениці колгоспники одержали на трудодень по 5 кг. Кожна колгоспна сім’я одержала в середньому по 130 пудів хліба. Понад 20 проц. трудящих села жили в нових добротних будинках під черепицею або бляхою. Садиби потопали в густій зелені садів і виноградників. З ініціативи сільської Ради були створені спеціальні бригади для ремонту будинків колгоспників. В Олександрівці працювали 7 магазинів.
Про здоров’я трудівників села піклувалися 10 медичних працівників. У селі були амбулаторія, пологовий будинок, аптека. Комсомольська організація приділяла велику увагу розвиткові спорту. В серпні 1937 року тут відбулася районна спартакіада. Командну першість з легкої атлетики, плавання, стрільби, велосипедного спорту поділили колгоспи ім. Литвинова, ім. Щорса та ім. XII партз’їзду. Серед жіночих команд перше місце посіла команда колгоспу ім. Литвинова, друге — ім. Щорса. В 1940 році в Олександрівці відбулася обласна колгоспна спартакіада, на якій місцеві фізкультурники також зайняли чотири призових місця. 850 дітей та юнацтва села навчалися в двох середніх (українській і молдавській), двох початкових і вечірній школах, в яких працювали 37 вчителів. Відкрився сільський будинок піонерів. 125 юнаків та дівчат навчалися в технікумах та інститутах. При 5 сільських клубах, 5 червоних кутках працювало багато гуртків художньої самодіяльності.
Зросла і політична активність трудящих села. З великим піднесенням пройшла підготовка і проведення виборів до Верховної Ради CPGP у 1937 році. 12 грудня 1937 року трудящі одностайно проголосували за своїх посланців до радянського парламенту. 1938 року 3 тис. виборців — 99,8 проц. жителів — віддали свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних до Верховної Ради Української РСР. Депутатами Вознесенської районної Ради 1939 року виборці назвали агронома П. Д. Лелеку, голову колгоспу ім. XII партз’їзду О. О. Ткаленка, передових колгоспників А. І. Мірошника, Ф. П. Палій. До Олександрівської сільради трудящі села обрали 25 депутатів: 5 комуністів і 20 безпартійних, серед них 11 жінок.
Під час Великої Вітчизняної війни близько тисячі жителів села воювали на фронті. Влітку 1941 року партійна організація і сільська Рада організували евакуацію в східні райони країни техніки і худоби. Юнаки і дівчата працювали на спорудженні оборонних укріплень на Південному Бузі. В кінці липня фронт наблизився до села, а 5-го серпня 1941 року гітлерівці окупували його. Школи вони перетворили на казарми і стайні, у гранітному кар’єрі влаштували концтабір. Фашисти грабували, катували і розстрілювали мирне населення. Першими їх жертвами стали колгоспники О. Буша, І. Негруця, О. Секкер та інші. 212 чоловік з Олександрівки вивезено в рабство до Німеччини. Під час окупації в селі діяла антифашистська група, яка була зв’язана з Вознесенським підпільним центром. Підпільники розповсюджували антифашистські листівки, зведення Радянського Інформбюро.
Два дні точилися жорстокі бої за Олександрівку в березні 1944 року. Мешканці села всіляко допомагали бійцям наступаючих радянських частин. О. Годулян зібрав групу сільських теслярів, вони будували човни та плоти для переправи через Південний Буг. 23 березня 1944 року полки 58-ї гвардійської і 228-ї стрілецької дивізій 57-го стрілецького корпусу, розгромивши фашистські війська та відкинувши їх на західний берег Південного Бугу, під ураганним вогнем форсували річку і визволили село. В бою за Олександрівку полягло понад 100 радянських солдатів і офіцерів, їх імена викарбувані на пам’ятнику, що стоїть у центрі села. В селі перебував командний пункт командуючого 37-ю армією генерал-полковника М. М. Шарохіна, сюди приїжджали Маршал Радянського Союзу О. М. Василевський та командуючий 3-м Українським фронтом генерал армії Р. Я. Малиновський.
Відступаючи, фашисти лишили на місці Олександрівки руїни і згарища. З великим ентузіазмом взялися трудящі за відбудову господарства. На першому спільному засіданні відновлених територіальної партійної організації та сільської Ради було вирішено мобілізувати все населення на своєчасне проведення весняної сівби, ремонт громадських приміщень, шкіл, клубу, бібліотеки і лікарні. 2 квітня парторганізація закликала населення поповнити насіннєвий фонд з власних запасів, на оранці і сівбі використовувати корів колгоспників. Незважаючи на дуже складну обстановку, нестачу тягла, техніки, тієї весни хлібороби засіяли понад 1000 га ярих, 102 га соняшнику, 300 га кукурудзи, 32 га городини. Зразки самовідданої праці показували колгоспниці ланки М. П. Буші з артілі ім. 20-річчя Жовтня, які на обробітку посівів виробляли по 2 норми,— Н. О. Бодюл, Л. І. Лозовенко, Г. М. Ткаленко. Восени було зібрано по 14 цнт зерна з га. Ремонтувалися приміщення тваринницьких ферм. Держава виділила колгоспам села довготермінові кредити для придбання худоби, було законтрактовано у населення 123 телят. Олександрівські артілі одержали від трудящих Казахстану 32 корови, 17 свиноматок.
Сільська Рада вжила заходів щодо охорони здоров’я жителів, налагодження регулярного навчання дітей. Вона звернулася до населення із закликом взяти активну участь у ремонті шкіл, лікарні і культосвітніх закладів, відпрацювати на цих об’єктах по 40 годин, вийти на недільники. Вже в квітні—травні почала працювати лікарня, середня і дві початкові школи, відремонтовані методом народної будови. Комсомольська організація, відновлена в квітні, подбала про відкриття клубу і бібліотеки.
Після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни трудящі Олександрівки активно включилися в боротьбу за виконання планів першої післявоєнної п’ятирічки. Партійна організація, в складі якої на серпень 1945 року було 12 комуністів, організувала соціалістичне змагання за збільшення врожаю зернових і дальший розвиток тваринництва. Вже в перший рік п’ятирічки в артілі ім. Сакко і Ванцетті провели жнива за 10 днів, колгоспи ім. Кірова та ім. XII партз’їзду — за 12 днів, колгосп ім. Кірова першим у районі виконав державний план хлібозаготівель і здав державі понад план 250 цнт хліба. Йому було вручено перехідний Червоний прапор райкому партії і райвиконкому. Поступово загоювалися рани, завдані селу гітлерівськими загарбниками. З руїн олександрівці підняли електростанцію, довівши її потужність до 6 тис. кіловат-годин. Одночасно відбудовувалися коноплезавод, гранітний кар’єр. В перші ж повоєнні роки в Олександрівці збудовано каменедробарний завод. З 1944 по 1947 рр. гранітники дали 5 тис. вагонів матеріалу для будівництва мостів через Дніпро, Волгу, Південну Двіну, Південний Буг, на спорудження, набережної у Волгограді.
Протягом 1947—1948 рр. були повністю відновлені посівні площі всіх колгоспів. Вознесенська машинно-тракторна станція, яка обслуговувала олександрівські артілі, одержала нові трактори, комбайни. В кожному колгоспі було по 2—3 ферми. Артіль ім. Кірова 1948 року одержала по 25 цнт озимої пшениці з гектара. Колгосп здав державі понад план 6 тис. пудів хліба. Високий врожай конопель одержали всі колгоспи села. За виконання плану посадки лісосмуг на 280 проц. в 1950 році артіль ім. Кірова була учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Завдяки зусиллям трудівників села і допомозі держави успішно розвивалося колгоспне тваринництво. У 1948 році колгоспи виконали плани розвитку худоби. Зростала її продуктивність. Так, тільки в артілі XII партз’їзду у 1948 році було 145 корів, а в наступному вже 212; свиней 64 — стало 124. Тут побудували й електрифікували свинарники, корівники, пташник. Наприкінці 1949 року відбулося об’єднання господарств села. При нових 4 колгоспах — ім. Кірова, ім. XII партз’їзду, ім. Щорса та ім. 20-річчя Жовтня оформилися партійні організації.
Нові перспективи розвитку сільського господарства відкрив вересневий (1953 р.) Пленум ЦК КПРС. Партійні організації обговорили рішення Пленуму, накреслили заходи щодо підвищення врожайності та продуктивності тваринництва. Було зміцнено комуністами склад бригадирів, завідуючих фермами. Безпосередньо на виробництві працювало понад 69 проц. членів партії. Це позитивно позначилося на досягненнях артілей. За 5 років виробництво зерна збільшилося в 1,5 раза, значно зросло поголів’я худоби і її продуктивність. В тваринництві були механізовані на 60 проц. трудомісткі процеси. В два рази зросли прибутки колгоспів. У 1955 і 1958 роках самовіддана праця багатьох колгоспників була відзначена урядовими нагородами, зокрема ордена Леніна удостоєні ланкова Є. І. Бринза й пташниця Ф. П. Палій. За вирощення лісосмуг орденом Червоного Прапора нагороджено колгоспника О. Д. Булгака.
1958 року чотири олександрівських колгоспи об’єдналися в одне велике багатогалузеве господарство зернового, м’ясо-молочного і городнього напряму з площею 9,5 тис. га землі, що дістало назву ім. Щорса. Під керівництвом партійної організації, в складі якої 66 комуністів, колгоспники за роки семирічки і восьмої п’ятирічки досягли великих успіхів. Значно підвищилися культура землеробства, продуктивність тваринництва, зросла технічна озброєність артілі. На її ланах працює 36 тракторів, 15 комбайнів, багато іншої техніки. В колгоспі 26 автомашин. В останній рік семирічки — 1965-й —колгосп зібрав 41 038 цнт зерна, виробив на 100 га сільськогосподарських угідь по 312 цнт молока і по 48 цнт м’яса, прибуток господарства становив 1346 тис. крб. За семирічку колгосп двічі заносився на районну і один раз на обласну Дошку пошани. 22 колгоспники артілі ім. Щорса нагороджені орденами й медалями, серед них орденом Леніна — голова колгоспу О. В. Крестич, орденом Трудового Червоного Прапора — доярка Н. І. Жосан, бригадир тракторної бригади П. І. Палій, П. А. Мірошник.
Колгосп ім. Щорса — одне з передових господарств області. В ньому споруджено зрошувальну систему — 400 га землі одержують додаткову вологу. Значно поліпшено насінницьку справу — всі 2200 га озимини засіваються високосортною пшеницею Безоста. У 1970 році колгоспники виробили на 100 га сільгоспугідь по 68 цнт м’яса, по 360 цнт молока, перевиконали план продажу державі зерна, овочів, продуктів тваринництва. Прибуток колгоспу за цей рік становив близько 1,6 млн. крб. Тут впроваджено госпрозрахунок і грошову оплату праці.
До 100-річного Ленінського ювілею артіль перевиконала свої соціалістичні зобов’язання по продажу молока, м’яса, яєць, виробила понад 12 тис. цнт м’яса. Господарство побудувало дві великі свиноферми, млин для виготовлення сінної муки з найновішим устаткуванням і великий склад. 68 колгоспників нагороджено Ленінськими ювілейними медалями. А за успішне виконання восьмої п’ятирічки тракториста колгоспу П. В. Кушніра нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, бригадира П. П. Берикула, голову О. В. Крестича та головного зоотехніка колгоспу П. П. Волохова — орденом «Знак Пошани».
Олександрівський каменедробарний завод виріс у велике промислове підприємство. Понад 100 робітників завоювали високе звання ударників комуністичної праці. За семирічку гранітники дали країні понад 4 млн. кубометрів будівельних матеріалів. Щороку виконують планові завдання колективи коноплезаводу, гранітного кар’єру «Дунайводбуд». На північно-східній околиці села споруджено завод для калібрування кукурудзи і завод залізобетонних конструкцій. Великим авторитетом користується серед робітників коноплезаводу передова сортувальниця В. А. Кизима, яка завдання восьмої п’ятирічки виконала за 4 роки. В 1971 році її нагороджено орденом «Знак Пошани». На кукурудзокалібрувальному заводі працює 130 робітників. Колектив його щороку відправляє 6 тис. тонн висококондиційного насіння в різні кінці країни. На заводі залізобетонних виробів налічується 220 робітників, за рік підприємство видає 30 тис. кубометрів продукції. В 1969 році в Олександрівці споруджено ще один завод залізобетонних конструкцій. Він виріс на базі залізобетонного цеху каменедробарного заводу.
Зростає добробут трудівників. Середньомісячний заробіток колгоспників становить 100—130 крб. Кожна родина має добротний кам’яний будинок, присадибну ділянку. Під час польових робіт хлібороби одержують безплатне триразове харчування, користуються щорічними відпустками, які оплачує колгосп. 300 колгоспників одержують державну пенсію. У жителів налічується понад тисячу телевізорів, ще більше радіол, сотні холодильників, 200 мотоциклів.
Олександрівка — велике, культурне, впорядковане селище міського типу. Тут проживає 4365 українців, 2,5 тис. молдаван, 700 росіян і 35 чоловік інших національностей. Селищна Рада, до складу якої входить понад 100 депутатів — кращих робітників, колгоспників та представників інтелігенції, приділяє велику увагу будівництву господарських, побутових, культурних об’єктів. При Раді працюють також комісії, які займаються питанням охорони здоров’я, торгівлі і громадського харчування, культурно-освітньою роботою. Під керівництвом Ради діють вуличні комітети, товариські суди тощо. За останні 10 років споруджено будинок культури, 2 приміщення середньої школи, дитячі ясла, 12 тваринницьких приміщень, 3 бригадні польові стани. Селище повністю електрифіковане і радіофіковане, є водогін, радіовузол, автоматична телефонна станція, на вулицях прокладені тротуари. Працює комбінат побутового обслуговування населення. В його майстернях можна замовити гарний одяг, взуття, відремонтувати телевізор, радіолу, пральну машину й іншу побутову техніку. В селищі є лікарня на 50 ліжок, аптека, три медичні пункти. 1967 року колгосп збудував поліклініку. В цих медичних закладах працює 30 спеціалістів з вищою і середньою освітою. Споруджено дитячі ясла на 100 дітей. За рахунок артілі багато колгоспників щороку відпочивають і лікуються в санаторіях, будинках відпочинку — в Криму, на Кавказі, Закарпатті.
110 спеціалістів з вищою і понад 100— з середньою спеціальною освітою працює в селищі. Це вчителі, лікарі, агрономи, економісти, інженери, зоотехніки, ветеринари. За післявоєнний період серед олександрівців 135 чоловік здобули вищу освіту, 2080 — середню. В школах — трьох початкових, середній, вечірній та заочній— навчаються близько 1 тис. учнів і працюють 52 учителі.
Багато олександрівців, закінчивши вищі учбові заклади, повертаються працювати у рідне село. 17 юнаків і дівчат здобувають освіту на колгоспні кошти в інститутах і технікумах. Уродженцем Олександрівни є І. І. Бодюл — перший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Молдавії з травня 1961 року, депутат Верховної Ради СРСР 5—7 скликань.
З культурно-освітніх закладів у селищі діють будинок культури, на промислових підприємствах і у відділках колгоспу ім. Щорса — 6 клубів і червоних кутків. При будинку культури відкрито народний музей історії Олександрівки. До 100-річчя від дня народження В. І. Леніна комсомольці селища організували в будинку культури молодіжні вечори на теми «Вічно живий», «Жовтневі зорі», читацькі конференції за книгами В. І. Леніна «Завдання спілок молоді», «Чергові завдання Радянської влади» тощо.
Хоровий колектив будинку культури не раз виступав на обласних оглядах художньої самодіяльності, а його солістка Н. М. Пашинська у 1967 році здобула срібну медаль на республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва, присвяченому 50-річчю Радянської влади. Олександрівці здавна відомі любов’ю до музики, пісні. Майже в кожній хаті є музичні інструменти. Багато жителів беруть участь у місцевих естрадному та духовому оркестрах. В селищі часто виступають артисти з Києва, Одеси, Миколаєва, з братньої Молдавії.
У селищній бібліотеці понад 20 тис. книг, є також бібліотеки при кожному клубі і червоному кутку. Багато робітників, колгоспників, інтелігентів мають власні бібліотеки.
Хороше, радісне, світле життя у трудящих Олександрівки.
В. П. КРУТОУС, В. Й. СЛОБОДЯНЮК