Вознесенськ, Вознесенський район, Миколаївська область
Вознесенськ (до 1795 р. Соколи) — місто районного підпорядкування, розташоване на лівому березі Південного Бугу. Відстань до Миколаєва — 94 км. Станція Одесько-Кишинівської залізниці. Має також регулярне автобусне і пароплавне сполучення з Миколаєвом. Населення — 38 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані села Зелений Гай та Пряме.
Вознесенськ — центр району, площа якого 1,4 тис. кв. км, населення 74,6 тис. чоловік (в т. ч. міського — 42,4 тис., сільського — 32,2 тис.). У районі 55 населених пунктів, підпорядкованих міській, селищній та 12 сільським Радам; 14 колгоспів, 5 радгоспів, лісгосп, дослідна станція зрошуваного землеробства; орної землі — 90,6 тис. га, під садами і виноградниками — 3,6 тис. га; 25 промислових підприємств, 8 будівельних організацій; 7 лікарень і 32 фельдшерсько-акушерських пункти, 52 школи, 47 бібліотек, 52 будинки культури і клуби.
Поблизу міста в передвоєнні роки знайдено кістки мамонта, виявлено рештки поселення та скарб бронзових знарядь праці (сокири-кельти, серп, долото тощо) доби бронзи, кургани скіфських часів, два поселення перших століть н. е. та римські монети II ст. н. ери.
В XV ст. на високій горі південної околиці сучасного Вознесенська стояла турецька фортеця Чичаклей. Литовські князі під час походів на південь зруйнували її і спорудили своє укріплення. На початку XVIII ст. на цьому місці був козацький зимівник Соколи, що входив до Бугогардівської паланки. Тут через річку Південний Буг козаки утримували переправу, яка звалася Соколиною. Бугогардівська паланка контролювала територію між річками Південним Бугом, Мертвоводом, Інгульцем і Синюхою. У 1775 році, коли утворилася Новоросійська губернія, в урочищі Соколах намічалося будувати місто Новопавлівськ, але здійснити ці плани не вдалося.
1774 року у станицях понад Бугом розташувалися полки щойно створеного Бузького козацького війська, управління якого містилося в Соколах. У 1785 році тут розквартирувався Бузький єгерський корпус під командуванням генерала М. І. Кутузова. Бузькі козаки брали активну участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 рр., штурмували Очаків та Кінбурн.
У 1789 році князь Г. Потьомкін запропонував Катерині II збудувати на місці Соколів нове місто і назвати його Вознесенськом. Через 6 років 27 січня 1795 року було видано указ про заснування Вознесенського намісництва і будівництво його центру — Вознесенська. На це було асигновано велику на той час суму — 3 млн. крб. За проектом місто мало зайняти територію між Бугом і Мертвоводом аж до теперішнього Мар’їного гаю — 20 кв. верст. Проте, після смерті цариці — в 1796 році Павло І своїм указом спершу перетворив Вознесенське намісництво на губернію, а невдовзі ліквідував її, включивши Вознесенськ як заштатне місто до Ольвіопольського повіту Новоросійської губернії. Будівництво його уповільнилось. 1817 року, коли Вознесенськ став центром військових поселень Новоросійського краю, населення його становило 7,8 тис. чоловік. Це були, головним чином, військові, а також міщани, купці, селяни, які жили на околицях міста. Царський уряд почав зачисляти до військових поселенців і бузьких козаків, позбавляючи їх навіть тих куцих козацьких вільностей, які мали вони досі. Спалахнуло повстання: козаки повсюдно протидіяли перепису їхніх родин, заявляючи, що не кинуть своїх знамен, доки живі. А Бабиченко та Гетманченко з Вознесенської станиці їздили по інших населених пунктах і закликали до збройного опору. 16 липня 1817 року загін у п’ять сотень повстанців вступив до Вознесенська і поставив перед отаманом свої вимоги. Коли ж той намагався вгамувати їх, козаки побили його. Стягнувши до Вознесенська понад 10 тис. військ, царський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання, яке тривало близько двох місяців. Військово-польовий суд, до якого було віддано 94 чоловіка, засудив 64 з них до страти, яку згодом замінили покаранням шпіцрутенами і відданням у солдати або на довічне поселення в Сибір. Бабиченка та Гетманченка заслали в окремий Сибірський корпус рядовими. Нових військових поселенців приводили до присяги під жерлами гармат.
Так бузькі козацькі полки було перетворено на уланську поселенську дивізію, де запроваджувалися постійні військові огляди і непосильна праця. Кожен поселенець зобов’язаний був працювати три дні на себе і три дні — на казну. Але роботи задавалося так багато, що доводилося працювати на казну 4—5 днів, а часто і цілий тиждень. За невиконання завдання карали 200—500 різками. 1818 року у Вознесенську знову вибухнуло повстання, але його також жорстоко придушили. В наступні роки незадоволення гнітом не стихало.
Поступово місто зростало. Споруджувалися будинки для офіцерів, приміщення військових установ. Вулиці прокладалися широкі, обсаджувалися тополями, білими акаціями. Працювали готель, заїжджий двір. Було створено військовий госпіталь на 150 ліжок.
В першій половині XIX ст. у місті працювало 12 лавок, винний погріб. Тричі на рік відбувались ярмарки, де торгували зерном, льоном, лісом, який доставляли сюди Бугом, а також сухопутним шляхом з Черкас і Крюкова. Виникли й невеликі промислові підприємства — 4 чинбарні, 6 олійниць, 11 млинів.
У зв’язку з всеросійськими військовими маневрами, що відбувалися тут у червні—жовтні 1837 року, було збудовано два палаци для царя, театр, насаджено парк з басейном, альтанками; при в’їзді в місто споруджено тріумфальні ворота тощо.
Селян з навколишніх сіл і військових поселенців гнали в Київську губернію, звідки вони на волах везли вже великі дерева для парків. На період маневрів сюди перебрався весь царський двір і дипломатичний корпус. Приїхала французька опера і Московський імператорський драматичний театр, у складі якого перебували великі актори — російський М. С. Щепкін та український К. Т. Соленик. Обидва вони грали цілий місяць на вознесенській сцені. Серед інших вистав була поставлена комедія М. В. Гоголя «Ревізор», роль Хлестакова виконував К. Т. Соленик, а городничого — М. С. Щепкін. В 1846 році Вознесенськ відвідав відомий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. У місті був великий оркестр духових інструментів. У святкові дні на міському майдані збиралися місцеві піснярі й чумаки (через Вознесенськ пролягав чумацький тракт з Поділля, Волині та Київщини), які знайомили жителів міста з народними піснями свого краю.
1851 року в місті відкрилася перша парафіяльна школа, де навчалося всього 29 дітей. Згодом почало діяти й військове училище, до якого щорічно приймали 250 хлопчиків, переважно дітей нижчих чинів, з яких готували писарів.
Після скасування військових поселень багатьох жителів Вознесенська переведено на становище державних селян. На час реформи 1861 року їх тут жило 3016 чоловік. За указом 1867 року на кожну ревізьку душу було виділено по 4 десятини землі. Крім різних податків, селяни щорічно вносили до казни т. зв. душову оброчну подать за наділи, а також викупні платежі. Без землі залишилось чимало мешканців міста: колишні дворові, відставні нижчі чини, різночинці й ті, хто не мав змоги викупити наділи. Таких налічувалось понад 1000 чоловік. Землі зосереджувалися в руках багатих німців-колоністів, заможних селян-куркулів. Вже 1875 року на селянське господарство припадало всього 2,35 десятини землі, 159 господарств у 1885 році були безземельні.
З другої половини XIX ст. у Вознесенську швидко розвивається промисловість. В 60—70 рр. стали до ладу завод свічок, каретні майстерні, кузні, олійниці, розширилося виробництво цегли, вапна, поблизу міста розробляли поклади будівельного каменю. Працювали соледробарка й кілька млинів, майстерні для ремонту сільськогосподарського знаряддя, винокурня, салотопня, гончарня і 3 заводи фруктових вод, торгувало понад 150 різних лавок. Згодом виникли шкіряні, гончарні, виноробні підприємства. Відкрилися заводи: спиртоочищувальний, пивоварний, миловарний, завод Шпехта, що випускав сільськогосподарські машини й знаряддя. На заводах і річковій пристані (між Миколаєвом і Вознесенськом курсували пароплави) в кінці XIX — на початку XX ст. працювало близько 4 тис. робітників.
Із зростанням промисловості й торгівлі збільшується кількість жителів. 1897 року у Вознесенську мешкало 15 748 чоловік, з них понад 8 тис. робітників і сільськогосподарських наймитів. В. І. Ленін у праці «Розвиток капіталізму в Росії» називає Вознесенськ серед великих ринків найму робітників. Найбільше заробітчан приходило сюди з центральних губерній у період гарячих польових робіт — навесні та в жнива. Наприклад, у 1897 році на вознесенському робітничому ринку 68 селян з Полтавської губернії гуртом найнялися на польові роботи з оплатою за весь строк: чоловікам — по 65 крб., жінкам — по 30 крб. Робочий день тривав 16 годин. Робітники тулилися в убогих халупах поблизу заводів і підприємств, селяни — на околицях міста. 50 шинків відбирали в трудящих останні копійки.
Перша міська лікарня на 25 ліжок відкрилася 1887 року. У 1904 році в ній працювало 7 лікарів і стільки ж фельдшерів. За даними всеросійського перепису населення 1897 року 87 проц. жителів міста були неписьменними. Тільки 10—12 проц. дітей шкільного віку навчалося в школах. Наприкінці XIX — на початку XX ст. тут працювали народна школа, двокласне та чотирикласне училище, чоловіча й жіноча гімназії. У Вознесенську народилися і здобували освіту в гімназії А. О. Сапєгін — радянський учений-біолог, віце-президент Академії наук УРСР у 1939—1945 рр., Є. А. Кибрик — народний художник СРСР, лауреат Державної премії СPCP, В. Г. Смекалін — український радянський композитор.
Часто на гастролі до міста приїжджали професіональні актори. Двічі гастролювала тут трупа М. Л. Кропивницького, в складі якої грали М. К. Заньковецька, П. К. Саксаганський, М. К. Садовський, І. К. Карпенко-Карий. Вознесенський театр власної трупи не мав, навколо нього гуртувалися аматори. На початку 900-х років у місті відкрилася невелика публічна бібліотека, яка не могла задовольнити потреби всього населення. Зате тут одурманювали свідомість бідноти 5 церков і 3 молитовні будинки.
Жахливий визиск, безправ’я та безпросвітні злидні спонукали трудящих до боротьби з капіталістами і поміщиками. На початку 1900 року Є. Б. Бош,в майбутньому професіональна революціонерка, що жила тоді у Вознесенську, налагодивши тісний контакт з соціал-демократичними гуртками Миколаєва й Одеси, розповсюджувала у Вознесенську нелегальну літературу. 1901 року Є. Б. Бош вступила в члени РСДРП2. В тому ж році в місті був створений соціал-демократичний гурток з 11 чоловік, що згодом перетворився на організацію; ним керували Є. Б. Бош та робітник млина Ю. А. Синяков. Гуртківці провадили велику революційну роботу серед робітників заводу сільськогосподарських машин Шпехта, спиртозаводу, вантажників річкової пристані, а також жителів сіл Братського, Солоного, Бузьких хуторів, Новокантакузенки та ін. У квітні 1903 року в робітника М. Шора поліція знайшла прокламації, в яких закликалось святкувати 1 Травня. їх привозив до Вознесенська матрос баржі Г. Усов.
Велику революційну роботу провела Вознесенська організація РСДРП в період революції 1905—1907 рр. Одеський комітет РСДРП направив до міста свого представника К. Вокзального, який привіз гектограф. З його допомогою організація випустила листівку, в якій закликала солдатів Вознесенського гарнізону і селян до боротьби з поміщиками і буржуазією. Листівки друкувалися в будинку коваля Зінченка, розташованому на околиці. Біля кузні збиралися селяни, перед якими виступали Ю. А. Синяков, В. Ф. Зінченко та інші. Одеський комітет РСДРП через пропагандистів-організаторів надсилав сюди революційну літературу.
З весни 1905 року революційна боротьба у Вознесенську активізувалася, в ній брали участь дедалі ширші кола трудящих. Поповнилася організація РСДРП, до неї вступили робітники Василевський, Шолодаш, Унтілов, Блейзер, селяни-бідняки Сокут, Попович та інші. Члени організації провели 1 Травня 1905 року революційну маївку, в якій взяло участь 1500 трудящих. З промовою виступив представник Миколаївської організації РСДРП П. Л. Ровнер. В селах навколо Вознесенська були створені страйкові комітети. Влітку 1905 року на околицях міста відбулося кілька революційних виступів селян. Бойова революційна селянська дружина з 200 чоловік конфіскувала у поміщиків і куркулів хліб, сіно, худобу, реманент і роздала біднякам.
Разом з робітниками і селянами в липні страйкували і службовці поштової контори, вимагаючи скорочення робочого дня. Полк донських козаків, що прибув до Вознесенська, не міг задушити революційні виступи у місті і навколишніх селах. Активну участь у всеросійському політичному страйку взяли робітники всіх вознесенських підприємств, до них знову приєдналися службовці пошти і телеграфу, міських установ, вимагаючи скорочення робочого дня, передачі землі селянам. Наприкінці 1905 року Ю. А. Синякова та кількох його товаришів поліція заарештувала і відправила до Єлисаветградської в’язниці, а пізніше за вироком суду їх заслано до Тобольської губернії.
Незважаючи на репресії, організація РСДРП й далі проводила революційну роботу серед трудящих та солдатів військових частин, розташованих у місті.
Прокурор Єлисаветградського окружного суду повідомив прокурора Одеської судової палати, що у Вознесенську, на Петербурзькій вулиці, в будинку Члекпа 7 квітня 1906 року відбулося засідання революційно настроєних людей. Будинок був оточений нарядом поліції, яка після обшуку знайшла понад 80 прокламацій і відозв РСДРП, журнал протоколів з’їздів Вознесенської організації, багато брошур. В жовтні 1906 року місцева організація РСДРП скликала селянський з’їзд, на який своїх представників направили й солдати військових частин. З’їзд обрав окружний комітет й ухвалив не платити податки та не давати рекрутів до царської армії. Події у Вознесенську під час революції 1905—1907 рр. продемонстрували організованість робітників і селян, їх здатність до рішучих виступів проти експлуататорів.
Напередодні першої світової війни в місті жило понад 18 тис. чоловік. Після прокладення в 1912 році через Вознесенськ залізниці з Одеси на Бахмач пожвавилось економічне життя міста. Побудовано станцію, паровозне депо, товарні, а на північній околиці — великі артилерійські склади. Про тяжке становище пролетарів, зокрема на заводі Шпехта, свідчила кореспонденція, опублікована в газеті «Правда» за 3 серпня 1912 року, де говорилося: «На заводі трудяться місцеві жителі, яких жахливо експлуатують. Підлітки 17—18 років, відпрацювавши по два роки, одержують за 10-годинний робочий день по 30 коп., майстрові — від 1 крб. до 1 крб. 10 коп». Навіть кваліфікований робітник не міг прогодувати себе і сім’ю на такий мізерний заробіток.
В роки першої світової війни сотні трудящих Вознесенська були мобілізовані на фронт. Нестача робочих рук призвела насамперед до значного скорочення виробництва промислової продукції, занепаду селянських господарств. Внаслідок зростання дорожнечі знизилась реальна заробітна плата робітників, збільшилась тривалість робочого дня.
Як тільки стало відомо про повалення самодержавства, в місті відбулася демонстрація робітників, селян і солдатів місцевого гарнізону. Демонстранти несли червоні прапори, співали революційних пісень, на центральному майдані відбувся великий мітинг. На початку березня 1917 року вознесенські робітники об’єднались у профспілку, яка захищала права робітників. Згодом була обрана Рада робітничих і військових депутатів. До складу Ради входили представники різних політичних партій: поруч з більшовиками в ній засідали меншовики і есери. Проте робітниче ядро в Раді було найміцніше, за ним йшли всі солдатські і більшість
селянських депутатів. Запеклі дискусії точилися на засіданнях Ради в питанні ставлення до війни, конфіскації поміщицьких земель, встановлення 8-годинного робочого дня, передачі промислових підприємств до рук робітників. У квітні за проханням робітничих і солдатських депутатів на засіданні Вознесенської Ради виступив прибулий з Миколаєва більшовик Захаров. У своїй промові він викрив зрадницьку суть політики меншовиків і есерів; з Ради вигнали представників офіцерства. Дедалі втрачали будь-який вплив на трудящих т. зв. громадський комітет — орган Тимчасового уряду — та міська дума.
У травні до Вознесенська із заслання повернувся більшовик Ю. А. Синяков, робітники обрали його до складу Ради. На загальноміських зборах організації РСДРП він запропонував створити самостійну більшовицьку організацію. Ця пропозиція була гаряче підтримана. Очолив більшовицьку організацію Ю. А. Синяков. У своїх виступах він викривав облудність і антинародністі дій меншовиків, есерів та інших дрібнобуржуазних партій, рішуче засуджував місцевих націоналістів. Трудящі міста і околиць почали відкликати з Ради депутатів меншовиків та есерів і замість них посилати настроєних по-більшовицькому робітників. Так, до Ради ввійшли залізничник П. І. Савескул, наймит, член партії більшовиків П. П. Орленко, кочегар Г. С. Іваницький та інші. Активно діяла профспілка «Металіст», яка об’єднувала трудящих заводу Шпехта і ремонтних майстерень. У червні 1917 року вона організувала двомісячний страйк, внаслідок якого робітники добилися підвищення заробітної плати.
Трудове населення Вознесенська з великою радістю зустріло звістку про перемогу Жовтневого збройного повстання в Петрограді і створення першого Радянського уряду на чолі з В. І. Леніним. Більшовики широко популяризували серед трудящих перші декрети, прийняті на II з’їзді Рад. Фракція більшовиків Ради робітничих і військових депутатів, очолювана Ю. А. Синяковим, сформувала загін Червоної гвардії, яким командував більшовик Я. Заславський.
Особливо посилилася боротьба за встановлення Радянської влади після І Всеукраїнського з’їзду Рад. У другій половині січня 1918 року більшовики — члени Вознесенської Ради — прийняли рішення взяти всю владу в місті в свої руки. їх підтримали безпартійні члени Ради. Червоногвардійський загін розігнав міську управу. Було розпущено і громадський комітет. Рада звернулася з відозвою до населення міста і прилеглих сіл, в якій повідомила, що у Вознесенську встановлена єдина і законна Радянська влада. На другий Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся у березні 1918 року в Катеринославі, трудящі міста делегували Ю. А. Синякова. Після з’їзду Центральний Комітет РКП(б) направив його на партійну роботу до міста Серпухова.
В березні Вознесенськ зайняли австро-німецькі війська. За ними прийшли гетьманські загони. Ще напередодні австро-німецької окупації Миколаївський більшовицький комітет направив сюди своїх представників О. І. Чаленка, М. Я. Рибака та Г. С. Гордієнка для організації революційного підпілля. Був створений більшовицький підпільний комітет. У важких умовах члени групи провадили велику агітаційну роботу серед залізничників, збирали зброю, встановили міцний зв’язок з селянами Григорівки, Білоусівки, Арнаутівки, Натягайлівки. В цих місцях працювали агенти ревкому, які розповсюджували літературу, брали на облік добуту зброю. Коли на жителів Натягайлівки німецьке командування наклало контрибуцію в 10 тис. крб., робітники депо «порадили» старості зібрати селянський сход. Після коротких, але переконливих виступів більшовицьких агітаторів, збори ухвалили ніякої контрибуції не платити. Для відсічі ворогу в селі була організована збройна група.
Вознесенці приєднались до всеукраїнського страйку залізничників, що розпочався в середині липня 1918 року. На великому мітингу страйкарі пред’явили властям міста вимоги: поліпшення умов праці, припинення знущань і пограбувань; заборону перевозити австро-німецькі війська і зброю по залізниці. Мітинг був оточений кільцем озброєних окупантів, але ніякі погрози не зламали волі залізничників. Рух поїздів через станцію Вознесенськ припинився. Паровозні топки погасли, обезлюдніли майстерні депо. На допомогу робітникам прийшли російські брати, надіславши з Москви 10 тис. крб. Партійна організація розподілила ці гроші між сім’ями страйкарів.
Готуючись до збройного повстання проти окупантів, керівники більшовицького підпілля вирішили об’єднати дрібні групи в один загін. Щоб здобути зброю, партизани двічі восени 1918 року нападали на німецькі військові ешелони, що йшли з Одеси, і роззброювали їх. В листопаді того року комітет прийняв рішення розпочати збройне повстання проти німецьких окупантів та гетьманської влади. Для керівництва повстанням створено ревком, до складу якого ввійшли більшовики І. Г. Філоненко, М. К. Іршенко та інші.
В ніч з 15 на 16 листопада повстанці, спираючись на підтримку населення, розгромили міську управу, німецький гарнізон і гетьманську варту, захопили вокзал, артилерійські склади, пошту, банк та інші важливі об’єкти. Загоном командував колишній панський пастух, недавній фронтовик Н. І. Урсулов. Влада перейшла до рук ревкому. Над містом знову замайорів червоний прапор.
Однак незабаром до Вознесенська підступно вдерлися загони петлюрівської Директорії. Вони захопили казарми зі зброєю, заарештували деяких членів ревкому. Велика група комуністів, партизанів відступила до села Гур’ївки. Створивши т. зв. похідний ревком, вони сформували новий партизанський загін і повели наступ на Вознесенськ. 2 лютого 1919 року червоні повстанці в запеклому бою розгромили загін жовтоблакитників. В середині лютого поповнені загони вознесенських партизанів були переформовані на 1-й Вознесенський піхотний полк, який очолив І. К. Філіппов та кавалерійський загін під командуванням Н. І. Урсулова. На заклик більшовицького комітету робітники паровозного депо станції Вознесенськ спорядили бронепоїзд «Смерть Директорії», командиром якого ревком призначив матроса чорноморського флоту К. А. Чеклова. В усі волості Вознесенського повіту виїхали комуністи і члени ревкому, які роз’яснювали селянам політичне й військове становище в країні. Ревком організував роботу всіх підприємств і транспорту, приступив до передачі селянам землі. Важливе значення надавалося продовольчому питанню, особливо заготівлі хліба для голодуючих робітників та мобілізації трудящих міста і волості до Червоної Армії. Для дітей-сиріт і робітників Петрограда було зібрано 7 вагонів продовольства. На зборах залізничників 2 березня 1919 року одностайно прийнято постанову — із загальної суми заробітку відрахувати 4 проц.— 10 800 крб. на користь Червоної Армії.
На початку березня французькі та денікінські частини, зайнявши лінію Веселинове—Раштадт, почали наступ на Вознесенськ. Інтервенти наблизились впритул до залізничного мосту через Південний Буг. Денікінці по телеграфу пред’явили Вознесенському ревкому ультиматум — здати місто. Та ревком кинув проти них 1-й Вознесенський піхотний полк, кавалерійський загін і бронепоїзд «Смерть Директорії». Після десятигодинного бою інтервенти відступили. 1-й Вознесенський полк, кавалерійський загін, бронепоїзд «Смерть Директорії» брали також активну участь у боях проти військ Антанти під Березівкою, у визволенні Одеси. Коли в травні отаман Григор’єв підняв на півдні України контрреволюційний заколот, в місті були сформовані ще 2-й і 3-й стрілецькі Вознесенські полки, які разом з полками І. К. Філіппова і Н. І. Урсулова утворили Вознесенську бригаду особливого призначення. Ця бригада у складі 3-ї Української Радянської армії влітку 1919 року громила банди Григор’єва під Єлисаветградом. У травні 1919 року Вознесенський ревком очолив прибулий до міста за відрядженням Центрального Комітету партії Ю. А. Синяков. Ревком формував нові червоноармійські загони. Робітники депо спорядили другий бронепоїзд «Помремо або переможемо».
25 червня 1919 року створено Вознесенський повіт і повітові органи. Секретарем повіткому КП(б)У був обраний І. Г. Філоненко. В цей час виникла комсомольська організація. Першим секретарем повітового комітету комсомолу стала Г. М. Шварцман. Для зміцнення Радянської влади в селах повіту комуністи і комсомольці часто виїжджали туди, подавали допомогу комітетам бідноти, брали активну участь у боротьбі з бандитизмом. Так, група активістів прибула в Трикратівську волость для налагодження роботи волосних установ, формування загону самооборони. У Кантакузенській волості було організовано комсомольський осередок.
В кінці липня біля Одеси внаслідок провокацій есерів, меншовиків, бундівців та денікінських агентів спалахнули контрреволюційні заколоти куркулів та німців-колоністів. Сформовано було повітову Раду оборони. Вознесенські загони вирушили для придушення цих виступів. Скориставшись відсутністю загонів, контрреволюційні елементи на початку серпня того року підняли в повіті куркульське повстання. Бій тривав кілька днів. Мужньо захищалися більшовики, але сили були нерівні. Невелика група партійних і радянських працівників виїхала бронепоїздом в напрямі станції Колосівка, щоб поповнити свої сили. Та в районі заплави заколотники зруйнували залізничну колію. Збагнувши, що потрапили у пастку, більшовики кинулися в бій, намагаючись вирватись з оточення. У бою загинули Ю. А. Синяков, І. К. Філіппов, О. І. Чаленко, П. І. Бабенко, Д. А. Гладковський, Г. М. Шварцман та інші. 18—19 серпня загін 58-ї дивізії під командуванням П. А. Грудачова, що прибув з Миколаєва, Вознесенський червоний загін, який повернувся з-під Одеси, а також зведений загін Ф. А. Анулова придушили контрреволюційний заколот.
Але 26 серпня 1919 року місто захопили денщінці, контррозвідка яких за активною участю місцевої буржуазії почала поголовні арешти й розправи над більшовиками, комсомольцями. Першими жертвами білогвардійського терору стали 18 радянських працівників. Після розстрілу їх трупи розвішали на ліхтарних стовпах з написом на грудях: «Так буде з кожним комуністом і його співучасником».
В умовах білогвардійського терору розгорнув роботу повітовий більшовицький комітет, очолюваний І. Г. Філоненком. Підпільники розповсюджували серед населення революційні листівки з закликом чинити опір денікінцям, організовували партизанські групи, які знищували ворогів, відбирали награбоване майно, роззброювали денікінську варту. Синки місцевих багатіїв, які завербувалися до денікінської контррозвідки, збилися з ніг, розшукуючи керівників підпілля. їм вдалося заарештувати групу більшовиків і безпартійних активістів: М. І. Ткачука, О. П. Кабаненка, Г. П. Пучкова, О. Т. Чернова та інших. Жорстоких, нелюдських катувань зазнав перший червоний комендант міста М. І. Ткачук, після чого його розстріляли і повісили на телеграфному стовпі. У вересні 1919 року денікінці замучили більшовиків М. В. Котельмаха, Л. П. Середу, М. Адамова, двох сестер Любарських, в Миколаївській каторжній тюрмі був страчений вознесенський більшовик Т. Бабичев. Кривавий терор тривав п’ять місяців. В ніч з 29 на 30 січня 1920 року 402-й стрілецький полк Ф. Ю. Криворучка 45-ї дивізії у взаємодії з кавалерійською бригадою Г. І. Котовського визволили Вознесенськ від контрреволюційних сил. В боях за місто Червона Армія захопила великі трофеї: 14 гармат, багато кулеметів, залізничний ешелон з обмундируванням, санітарний поїзд і близько 2 тис. полонених.
Повітовий партійний комітет, ревком вживали заходів щодо забезпечення робітників і червоноармійських родин продовольством, перерозподілу землі між селянами. В квітні 1920 року повітовий ревком передав владу новообраній Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. На всіх підприємствах повітком і Рада організували недільники, будівельні бригади тощо. Незабаром відновили роботу залізничний вузол, завод сільськогосподарських машин, деякі майстерні, була організована прокатна станція сільгоспмашин.
Вознесенська партійна організація на 1920 рік налічувала 50 членів партії і 14 кандидатів. Створювались партійні осередки на залізничному вузлі, на промислових підприємствах. 4 квітня 1920 року повітовий комітет партії скликав першу загальноміську робітничу конференцію, на ній була обрана профрада, що об’єднала 12 профспілкових організацій, до яких входило понад 2 тис. робітників.
Але мирній праці трудящих перешкоджали бандитські напади на околиці міста, сусідні села. 14 квітня 1920 року повітовий з’їзд Рад обговорив питання зміцнення Радянської влади та дальшого господарського будівництва. Під час його роботи до президії надійшло повідомлення, що на Вознесенськ рухається зграя петлюрівців Омеляновича-Павленка. Усі делегати негайно були мобілізовані на боротьбу. На підприємствах формувались робітничі загони. 16 квітня банду було знищено. В бою загинуло багато комуністів, комсомольців, радянських активістів, серед них голова повітвиконкому І. І. Іпатов.
Завдяки трудовому ентузіазму робітників вознесенських підприємств на січень 1921 року працювали залізничні та інші майстерні, прокатна станція, завод сільськогосподарських машин. Восени 1921 року стала до ладу електростанція. На колишньому заводі Шпехта почали ремонтувати жниварки, снопов’язалки, пущено було млини, олійниці. При паровозному депо відкрили бондарню, шевську та кравецькі майстерні, майстерню ремонту сільськогосподарських машин і знарядь. Із брухту виробляли лопати, граблі, вила. Для забезпечення міста паливом торф доставляли баржами.
Повітовий комітет значну увагу приділяв розвиткові торгівлі: в липні 1921 року проведено нараду працівників місцевих кооперативів, створено комісію товаропостачання. У жовтні 1921 року повітком КП(б)У організував великий суботник для впорядкування міста, в ньому взяло участь 5317 чоловік, було очищено вулиці, прокладено 2 км тротуару, посаджено 2 парки і 5 скверів. Для збирання хліба голодуючим в села виїжджала бригада з комуністів і комсомольців. В липні 1921 року в цій роботі взяло участь 300 вознесенських комсомольців. Було зібрано 5788 пудів хліба, 38 млн. крб. Хліб і гроші йшли на допомогу не лише місцевому населенню, а й голодуючим Поволжя.
На початку 1922 року відбулися вибори до міської Ради. За 75 депутатів, серед яких було 34 комуністи, проголосувало 97,2 проц. виборців. Про цілковите схвалення політики партії і Радянського уряду трудящими Вознесенська свідчить також велика й щира любов до її вождя В. І. Леніна, турбота про його здоров’я. Повітовий з’їзд Рад, що відбувся 1922 року, обрав Володимира Ілліча своїм почесним головою і надіслав йому вітального листа. Вознесенська повітова міліція 15 листопада 1922 року телеграфувала В. І. Леніну: «Вознесенська міліція в день п’ятої роковини Жовтня вітає дорогого Ілліча з одужанням». Наступного року в день народження вождя незаможники околиці міста — Таборів — писали йому: «Пильно ми, в глушині, стежимо за станом Вашого здоров’я, чекаємо якнайшвидшого видужання і сподіваємося й надалі бачити Вас, Володимир Ілліч, на чолі революційного руху всього світу». У 1923 році делегати 1-го Вознесенського районного з’їзду Рад Делегатки 3-ї конференції селянок Вознесенського району. 1925 р. писали В. І. Леніну: «З’їзд вітає вождя світового пролетаріату, дорогою Ілліча і бажає швидкого повернення до керма червоного радянського корабля».